Ґенеза російської концепції історії українського православ’я в роки Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, м. Умань, Україна

Кафедра всесвітньої історії та методик навчання

Ґенеза російської концепції історії українського православ'я в роки Другої світової війни

В'ячеслав Гордієнко

кандидат історичних наук, доцент

Галина Гордієнко

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

церковний історик православ'я перебудова

Стаття висвітлює особливості дослідження православ'я в окупованій нацистами Україні російськими церковними істориками. Зазначено, що основні положення щодо канонічного статусу та суспільної оцінки Української автокефальної православної церкви були сформовані радянськими спецслужбами, виголошені залежною від влади Московською патріархією навесні 1942 р. і використані у післявоєнні десятиліття для дискредитації українського національно-визвольного руху та української церкви. У статті показано як упродовж нетривалого періоду наукової свободи під час «перебудови» у РСФРР було започатковано формування наукової концепції історії православної церкви у ХХ ст. Встановлено, що згортання демократії і становлення авторитарного режиму в країні зумовили ігнорування російськими істориками принципу об'єктивності при вивченні релігійно-церковної ситуації на українських землях у роки Другої світової війни. Доведено цілковите підпорядкування церковно-історичних досліджень Московській патріархії і нинішній ідеології правлячої диктатури в РФ.

Виявлено генетичний зв'язок сучасних російських публікацій з історії українського православ'я з радянською антирелігійною та антиукраїнською пропагандою.

Ключові слова: релігійно-церковне життя, релігійна політика, Українська автокефальна православна церква, ідеологеми, Московська патріархія, історики церкви.

Vyacheslav Hordiyenko, PhD (History), Associate Professor of the Department of World History and Teaching Methods, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman, Ukraine

Halina Hordiyenko, PhD (History), Associate professor, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman, Ukraine

The genesis of the Russian concept of the history of Ukrainian orthodoxy during the World War II

Abstract. The article highlights the peculiarities of the study of Orthodoxy in Nazi-occupied Ukraine by Russian church historians. It is noted that the main provisions regarding the canonical status and public assessment of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church were formed by the Soviet special services and proclaimed in the spring of 1942 by the Moscow Patriarchate, which was dependent on the authorities. These provisions were also used in the postwar decades to discredit the Ukrainian national liberation movement as well as the Ukrainian Church. The article shows how during the short period of scientific freedom during “perestroika” the formation of a scientific concept of the history of the Orthodox Church in the twentieth century was initiated in the RSFSR. It is established that the collapse of democracy and the establishment of an authoritarian regime in the country led Russian historians to ignore the principle of objectivity while studying the religious and church situation in the Ukrainian lands during the World War II. The author proves the complete subordination of church-historical research to the Moscow Patriarchate and the current ideology of the ruling dictatorship in Russia. The paper reveals the genetic connection of modern Russian publications on the history of Ukrainian Orthodoxy with Soviet anti-religious and anti-Ukrainian propaganda.

Keywords: religious and church life, religious policy, Ukrainian Autocephalous Orthodox Church, ideologemes, Moscow Patriarchate, church historians.

Постановка проблеми

Релігійно-церковне життя на окупованих нацистами територіях СРСР було предметом фахового інтересу як радянських авторів, так і науковців пострадянського періоду. Переважно, це були російські історики. Причому, відомо, що провідні російські автори розпочинали свою дослідницьку активність ще за радянської влади і досить плідно продовжили її у порівняно сприятливих для науки умовах 90-х років. Незважаючи на це, вони швидко адаптувалися до путінської владної системи, утверджуючи своїми напрацюваннями ідеологію правлячого режиму. За останні чверть століття сформувалося два покоління російських дослідників новітньої історії православ'я: старше покоління, яке розпочало свою вчену кар'єру ще за комуністичної диктатури, іноді навіть у статусі пропагандистів войовничого атеїзму; молодше покоління публіцистів, що нині перебуває під опікою російської православної церкви. До першої групи варто віднести В.А. Алєксєєва [1], М.І. Одінцова [2; 3], О.Ю. Васільєву [4; 5], М.В. Шкаровського [6]. Молодших авторів текстів про складну історію православ'я у ХХ ст. і в тому числі, про церкву в роки Другої світової війни, представляють Г.В. Вишиванюк [7] і В.Г. Підгайко [8]. Варто вказати на ще одну відмінність між вказаними групами істориків. Представники старшого покоління авторів, переважно, були світськими дослідниками історії православної церкви, а представники молодшого покоління працюють в освітніх установах та часописах Московської патріархії і мають церковний сан. Незважаючи на вікові, ментальні і статусні відмінності між представниками двох груп, всі вони без винятку однаково інтерпретують події в релігійно-церковному житті України в умовах нацистської окупації. Ще за радянського режиму були сформовані чіткі імперські ідеологічні кліше щодо українського православ'я, які нині вказані автори намагаються наповнити новими змістом.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Особливу позицію російських радянських і пострадянських авторів, які писали про драматичну історію відродження православної церкви в окупованій нацистами Україні, відзначали українські історики Ю. Волошин [9], І.М. Грідіна [10], В.А. Войналович [11], О.Е. Лисенко [12]. Українські дослідники вказали на спадкоємність методології висвітлення релігійно-церковних питань російськими фахівцями зі світського і церковного середовища. Зазначено політичну та конфесійну заангажованість у російських публікаціях про державно-церковні взаємини й українське православ'я у роки війни.

Мета статті

Метою статті є вивчення усталених ідеологем у висвітленні процесів у релігійно-церковному житті України в роки Другої світової війни у публікаціях російських авторів і їх генетичний зв'язок з радянською пропагандою та неоімперіалістичною ідеологією правлячого режиму в РФ.

Виклад основного матеріалу

Ослаблення ідеологічного контролю за історичною наукою і релігієзнавством в останній період існування радянського режиму, більш відомого під назвою «перебудова», відкрило можливості для початку справді наукового вивчення історії православної церкви у ХХ ст. і, зокрема, в роки Другої світової війни. Історики отримали доступ до раніше засекречених архівів, що, власне, й забезпечувало науковий статус досліджень на релігійно-церковну тематику. Одразу ж виявилося кілька вузлових проблем, на які звернули увагу релігієзнавці та історики з пострадянської РФ. Передусім, російські автори спробували переосмислити феномен радикальної зміни релігійно-церковної політики радянської влади щодо Російської православної церкви, точніше, щодо Московської патріархії. На основі нових архівних документів фахівці з РФ намагалися розкрити зміст релігійної політики нацистів на окупованих територіях СРСР. Важливою науковою проблемою, яку не могли ігнорувати російські релігієзнавці, була проблема українського православ'я, тобто, виникнення і становлення в умовах нацистської окупації Української автокефальної православної церкви.

Нині відомо, що формування «нової релігійно-церковної політики» радянського режиму відбувалося упродовж 1939-1943 р. За цей період партійно-урядове керівництво СРСР поступово відмовилося від масового терору проти релігії і церкви і розробило механізм залучення потенціалу російського православ'я у вирішення проблем внутрішньої і зовнішньої політики тоталітарної держави. Московська патріархія за стимулювання і контролю радянських спецслужб здійснила адміністративне перепідпорядкування православних єпархій на землях окупованої східної Польщі. Агентами НКДБ в Московській патріархії і працівниками третього відділення (церковного) п'ятого управління НКДБ на чолі з полковником Г. Карповим було розроблено алгоритм ліквідації самостійної польської православної церкви і включення її адміністративних одиниць до складу Московської патріархії. Архієреї польської православної церкви, які опинилися на територіях анексованих СРСР мали «покаятися» у тому, що «впали в розкол» двадцять років тому, відмовитися від канонічного зв'язку з митрополитом Варшавським, написати заяву з проханням прийняти до складу Московської патріархії і взяти участь у спільному богослужінні в Єлоховському соборі Москви з архієреями Московської патріархії. Це був перший випадок взаємодії радянського режиму і керівництва Російської православної церкви. У вересні 1943 р. війська РСЧА вступили на територію України, де німці в роки окупації дозволили відкрити близько 4,5 тисяч православних парафій.

Партійно-урядове керівництво СРСР змушене було негайно відкоригувати своє ставлення до релігії і церкви. Внаслідок цього була проведена зустріч керівництва Московської патріархії з кремлівським диктатором, на якій в загальних рисах було оформлено новий статус РПЦ у радянській державі.

Після спільної акції з ліквідації Польської автокефальної церкви радянські спецслужби у взаємодії з Московською патріархією провели ще одну важливу ідеологічну операцію. У квітні 1942 р. влада стимулювала оформлення позиції Московської патріархії і, власне, й самого комуністичного режиму, щодо створення на окупованих нацистами українських землях Української автокефальної православної церкви. За сприяння органів НКДБ, які виділили транспорт (літаки), із місць позбавлення волі було доставлено ряд священнослужителів на «собор русских архиереев», які мали «засудити» діяльність єпископа Полікарпа (Сікорського). Останній з допомогою білоруського архієрея архієпископа Олександра (Іноземцева) почав формувати канонічну структуру української церкви шляхом висвячення для неї єпископів. Згідно з документами «собору русских архиереев», які готувалися в надрах третього відділення п'ятого управління НКДБ, єпископа Полікарпа однозначно було визнано «розкольником», «самосвятом» і ворогом православ'я. Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) оприлюднив ці визначення у своїх посланнях. Варто зазначити, що саме звідси бере свій початок нинішня московська традиція лютого заперечення любої спроби православних в Україні відновити автокефалію рідної церкви. Цю традицію підхопила пострадянська держава Російська Федерація і їй в унісон діє, фактично, одержавлена РПЦ. Ще один ідеологічний штамп, сформований «фахівцями» 3 відділення 5 управління НКДБ у зв'язку зі «справою єпископа Полікарпа» для проповіді з церковного амвону, полягав у тому, що всі автокефалісти - не тільки «розкольники» і «зрадники», але й «фашисти», які «пішли на службу Гітлеру».

Упродовж післявоєнного періоду радянська атеїстична пропаганда у різний спосіб «розвінчувала» релігію і церкву в країні. Особливо наполегливо з використанням численних фальсифікацій, фабрикацій і підтасовок фахові атеїсти ганили Українську автокефальну православну церкву, яка функціонувала в окупованій нацистами Україні упродовж 1942-1944 рр. Взірцем такої «роботи» стали книги авторства Клима Дмитрука (Євстафія Гальського). Перед тим, як стати плодовитим публіцистом, Євстафій Гальський працював в органах КДБ, брав активну участь у придушенні національно-визвольного руху в Західній Україні і дослужився до звання полковника. Під псевдонімом Клим Дмитрук упродовж 60-80-х рр. він опублікував низку книг з промовистими заголовками «Безбатченки» [13], «Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії» [14], «Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков» [15] «Свастика на сутанах» [16] та ін. У текстах цього автора вищезазначені радянські ідеологеми щодо українського православ'я набули деталізованого вигляду.

Відносна свобода наукової творчості, яка настала в роки «перебудови» і доступ до частково відкритих архівів дав можливість вчорашнім авторам атеїстичних книг і статей писати правду про репресії проти духовенства Московського патріархату, про руйнування комуністичною владою всесвітньовідомих пам'яток церковної архітектури, про нищення церковних цінностей і реліквій. Історики почали аналізувати явище різкого повороту в релігійно-церковній політиці радянського режиму, який відбувся у вересні 1943 р. Саме такими були публікації російських авторів В.А. Алєксєєва [1] і М.І. Одінцова [2]. Питання української автокефалії в роки нацистської окупації висвітлювалося досить обережно.

З 1995 р. ситуація в російській гуманітаристиці почала змінюватися; намітилася тенденція до утвердження імперських уявлень щодо минулого Росії та СРСР загалом, і щодо православної церкви, зокрема. Істотно ускладнився доступ до архівних матеріалів. Підтвердженням такої тенденції стали публікації російської історикині О.Ю. Васільєвої. Авторка порівняно об'єктивно висвітлила становище церкви в СРСР напередодні Другої світової війни, подала вражаючу статистику щодо православних парафій, які тоді ще залишалися в країні. Проте, розповідаючи про релігійно-церковне життя на окупованих нацистами землях України, О.Ю. Васільєва використовувала ідеологічні штампи радянських пропагандистів-атеїстів. Діяльність очільників двох православних конфесій, які виникли в умовах «релігійної свободи» в період окупації, Олексія (Громадського) - митрополита Автономної православної церкви і Полікарпа (Сікорського) - митрополита Української автокефальної православної церкви вона однозначно оцінила як «профашистську» [4, с. 24]. Більш розширену версію інтерпретації релігійно-церковного життя напередодні і в роки Другої світової війни авторка подала у своїй докторській дисертації [5]. Слід зазначити, що О.Ю. Васільєва завдяки своїм публікаціям зробила досить успішну кар'єру держчиновника, обійнявши посаду міністра освіти РФ (2016 - 2020).

Обережне відновлення імперських, великодержавних тенденцій у внутрішній політиці РФ з 1995 р. неважко виявити і в текстах М.І. Одінцова на тему церковної історії, оприлюднених до 50-ї річниці закінчення німецько-радянської війни. Історик вперше увів у науковий обіг низку нових архівних документів, які залишаються й нині важливими для історичної реконструкції взаємин між радянським режимом і Московською патріархією. Водночас, якщо ще кілька років тому у публікаціях про створення у вересні 1943 р. Ради у справах РПЦ на чолі з полковником НКДБ Г. Карповим при уряді СРСР, російські автори вважали це бідою РПЦ, яка опинилася в лещатах тотального контролю, то М.І. Одінцов не побачив нічого негативного у тому, що церквою почав управляти через свого чиновника правитель-диктатор атеїстичної за своєю ідеологією держави. Навпаки, М.І. Одінцов схвалював діяльність Г. Карпова, наголошуючи на тому, що між полковником НКДБ та місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Сергієм (Страгородським) виникли приятельські стосунки. А в порівняно недавній публікації М.І. Одінцова з А.С. Кочетовою щодо головної причини запровадження «нової» конфесійної політики партійно-урядового керівництва СРСР у вересні 1943 р. вже йдеться про «спільність цілей» тоталітарної держави і Московської патріархії [3, с. 286].

Із російських істориків церкви найбільш зануреним у тему православ'я на окупованих нацистами землях СРСР вважається М.В. Шкаровський. За матеріальної підтримки наукового фонду Олександра Гумбольдта при Інституті східних церков Вестфальського університету в Мюнстері упродовж 1998-2000 рр. він працював у Бундесархіві (Берлін), Політичному архіві Міністерства закордонних справ (Бонн), Бундесархів-Мілітарархіві (Фрейбург), Архіві сучасної історії (Мюнхен). Дослідник сформував солідну джерельну базу, яку можна було б використати для всебічного висвітлення складних процесів у релігійно-церковному житті під нацистською окупацією. Однак, вже заголовок монографії «Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная Церковь» виражає заангажованість автора, а значить, і відсутність об'єктивності - базового критерія науковості. Переповнена цитатами із нацистських архівних документів книга розкриває процес формування гітлерівцями релігійної політики на окупованих землях. Уважному читачеві неважко помітити, що при цьому автор застосовує елементи софістики. Він реконструює релігійно-церковну політику гітлерівців на основі теоретичних праць ідеологів нацизму, а не на базі ухвалених урядом для окупаційної адміністрації регламентуючих документів і встановлених фактів. Тому М.В. Шкаровський більшою мірою описує те, що могло б статися з РПЦ, якби нацисти перемогли і втілили б у життя свої неоязичницькі ідеї, а не про реальні дії нацистів щодо релігії і церкви на окупованих землях. Згаданий софістичний прийом автору був потрібен лише для того, щоб стверджувати - релігійна політика радянського партійно-урядового керівництва в роки війни мала більше позитиву для РПЦ, ніж релігійна політика гітлерівців. Хоча для нинішніх дослідників є цілком зрозумілим, що саме запровадження нацистами «релігійної свободи» на окупованих територіях, у результаті чого відбулося відродження церкви і почали діяти, як ми вже зазначали вище, тисячі православних храмів, поряд з іншими чинниками змусило кремлівського диктатора змінити своє ставлення до Московської патріархії.

У монографії М.В. Шкаровського один невеликий підрозділ присвячено православній церкві в окупованій Україні. Слід зазначити, що ґрунтовний аналіз автором архівних матеріалів дав йому можливість досить точно реконструювати специфічну політику нацистів щодо українських православних конфесій. Так, М.В. Шкаровський вірно вказав на наявність у нацистів двох державних структур, які опікувалися релігійними питаннями на окупованих землях СРСР, Міністерства Східних територій і адміністрації рейхскомісаріату «Україна». Історик, спираючись на джерела, довів, що провідною лінією релігійно-церковної політики окупантів на українських землях було не допустити створення єдиної православної конфесії, яка б об'єднала усіх християн східного обряду. Він показав, що нацисти толерували виникнення двох православних конфесій - Автономної православної церкви (АПЦ), яка заявила про збереження канонічного зв'язку з Московською патріархією, і незалежної від Москви Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте, висвітлюючи діяльність обох церковних структур, М.В. Шкаровський відходить від фундаментальних принципів науковості і застосовує маніпуляції з архівними документами - замовчування, пересмикування, підтасування і навіть свідому фальсифікацію. У руках цього автора було вдосталь документів, які засвідчували цілковиту офіційну лояльність до нацистського окупаційного режиму як АПЦ так і УАПЦ. Але М.В. Шкаровський доводив, що з окупантами «співпрацювала» Автокефальна церква, у той час, як Автономна церква нібито залишалася на позиціях радянського «патріотизму». У прагненні всіляко принизити Українську автокефальну православну церкву російський історик у своїй книзі стає подібним до автора-кадебіста Клима Дмитрука. Як надійний засіб для ганьби УАПЦ, М.В. Шкаровський використовує фальшивки про нібито причетність конфесії до Холокосту. Ось, один із «зразків» таких засобів на сторінках його книги: «...Однак частина українських націоналістів добровільно брала участь у знищенні євреїв. Переважно вони відносились до Грекокатолицької Церкви, але деякі також до автокефальної Української Церкви. Саме про послідовників останньої йде мова в жахливому донесенні оперативної команди СС № 5 восени 1941 р. У ньому говориться про знищення 229 євреїв у м. Хмільнику, а також про те, що населення міста з таким ентузіазмом сприйняло звістку про звільнення від них, що відслужило вдячний молебень. Керівництво ж автокефальної Української Церкви хоча й не схвалювало антиєврейських акцій, але й не засуджувало їх» [6, с.315-316]. М.В. Шкаровський як доктор історичних наук не міг не знати загальновідомого факту - канонічні структури Української автокефальної православної церкви почали формуватися лише у лютому 1942 р., тому восени 1941 р. не могло бути ніяких «послідовників» «автокефальної української церкви». Авторові варто було б просто повністю процитувати «жахливе донесення оперативної команди СС № 5», щоб читачам було зрозуміло про що йдеться, хто брав участь у масовому вбивстві євреїв, хто сприйняв це «з ентузіазмом» і хто й у якому храмі м. Хмільника відслужив «вдячний молебень». Можна припустити, що М.В. Шкаровський вдався до навмисного перекручення фактів, оскільки добре знав, що на Вінниччині восени 1941 р. могли діяти тільки парафії Автономної церкви. Парафії автокефалістів з'явилися в регіоні лише у 1942 р., причому їх до кінця окупації було у десять разів менше ніж парафій автономістів.

Прикладом замовчування незручних для автора повідомлень архівних документів є розповідь у монографії про візит до управління рейхскомісаріату «Україна» в Рівному архієпископа Полікарпа (Сікорського) - Адміністратора автокефальної церкви 24 січня 1942 р. М.В. Шкаровський відвів цілий абзац для висвітлення цієї події, зазначивши, що архієрей виголосив під час візиту заяву про лояльність до окупаційної влади. Проте, історик «забув», що такий же візит 27 січня 1942 р. здійснив і глава Автономної церкви митрополит Олексій (Громадський) [6, с. 317].

М.В. Шкаровський вимушений був визнати у своїй книзі, що під час нацистської окупації відбулося відродження релігійно-церковного життя. Він підрахував кількість парафій автономістів і автокефалістів і дійшов висновку, що парафій церкви, яка зберегла канонічну єдність з Московською патріархією, було значно більше. Це дало підстави йому стверджувати, що релігійно-церковне відродження на українських землях мало «патріотичний» характер. В уявленні М.В. Шкаровського це означало, що українці відбудовували храми і відновлювали функціонування православних храмів не так для того, щоб бути ближче до Бога, як для того, щоб бути «ближче» до Московської патріархії і, відповідно, до тієї держави, де ця патріархія перебувала. Не випадково за свої книги з історії церкви М.В. Шкаровський був обласканий нинішнім керівництвом РПЦ. Від церкви він отримав Макарівську премію, згодом став професором Петербурзької духовної академії, викладачем «Православного народного університету». Окремою постановою Синоду РПЦ М. В. Шкаровського включено до складу церковно-громадської ради з увічнення пам'яті російських новомучеників та сповідників під головуванням патріарха Кіріла (Гундяєва). А учень М.В. Шкаровського О.В. Слєсарєв, кандидат богослов'я з Білорусі, став головним редактором інформаційно-довідникового порталу «Анти-розкол», значне місце у діяльності якого займає пропаганда заперечення права українців мати свою національну православну церкву.

До покоління молодих церковних істориків у РФ відносяться В.Г. Підгайко і Г.В. Вишиванюк. Вони працюють у «Православному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті». Цей вищий навчальний заклад заснований Московською патріархією і функціонує під її контролем. Слід зазначити, що ці автори добре вивчили доступні архівні джерела з історії церкви в роки Другої світової війни. На відміну від своїх старших колег, вони ознайомилися з новітніми дослідженнями українських істориків про релігійно-церковне життя в умовах нацистської окупації. Проте, отримані нові знання вони всіляко намагаються втиснути в імперську ідеологему Московської патріархії: українці не є окремим народом - вони не мають права на свою національну православну церкву - їхні спроби створити автокефальну церкву є «розкольницькими» діями, що руйнують єдину «істинно» православну церкву з центром у Москві - створена у роки нацистської окупації Українська автокефальна православна церква була неканонічною - УАПЦ була «профашистською» - УАПЦ була націоналістичною [4].

Так, В.Г. Підгайко у своїй статті про єпископа Мануїла (Тарнавського) намагався обілити його неприглядні вчинки в роки війни. Відомо, що Тарнавський навесні 1942 р. отримав єпископську хіротонію в лоні Української автокефальної православної церкви і був призначений правлячим архієреєм на Білоцерківську єпархію. Проте, зрадив свою конфесію і перейшов до складу Автономної православної церкви. Щоб підкреслити «неканонічний» статус УАПЦ В.Г. Підгайко голослівно стверджував, що Тарнавський нібито був повторно хіротонізований вже єпископами-автономістами. (Повторна хіротонія строго заборонена Апостольськими правилами). В українському архіві зберігаються доноси єпископа Мануїла на активістів автокефального руху на Волині до окупаційної влади. Влітку 1943 р. нацисти розстріляли кількох діячів УАПЦ. За цю діяльність вояки УПА таємно вивезли Мануїла у ліс, судили військовим трибуналом і стратили, про що й повідомили в окремо виданій і поширеній листівці. В.Г. Підгайко з метою виправдання єпископа і зведення його до статусу «мученика» заперечив у своїй статті справжність документу-доносу і стверджував, що донос сфабрикували самі націоналісти. Висновок В.Г. Підгайка цілком співпадає з твердженнями історика-кадебіста Клима Дмитрука - єпископа Мануїла вбили українські націоналісти у помсту за зраду своєї церкви, а не за провокаторську діяльність [5].

Такого ж штибу є статті Г.В. Вишиванюк про митрополита Автономної православної церкви Олексія (Громадського). Про архієрея відомо, що в міжвоєнній Польщі він брав участь у процесах українізації Польської автокефальної православної церкви, потім, опинившись на території окупованій радянськими військами, змушений був відмовитися від канонічного підпорядкування Варшавському митрополиту і перейти в Московську патріархію. Після окупації Волині нацистами архієпископ Олексій (Громадський) 18 серпня 1941 р. ініціював створення Автономної православної церкви у канонічному єднанні з Московською патріархією, чим викликав значне розчарування в українських громадських активістів. 8 жовтня 1942 р. за наполяганням архієреїв-автокефалістів він підписав «Акт поєднання» Автономної і Автокефальної церков в одну конфесію. Але через спротив своїх архієреїв і окупаційної влади відкликав свій підпис під «Актом». 7 травня 1943 р. митрополит Олексій був убитий разом з супутниками у автівці гебіткомісара на дорозі біля Кременця боївкою УПА. Г.В. Вишиванюк як працівниця освітньої установи Московської патріархії, залишаючи поза увагою співпрацю архієрея з окупаційною владою, високо оцінила створення Олексієм (Громадським) Автономної церкви, оскільки він, як вона підкреслює, не допустив «повного відпадіння в розкол». У цьому твердженні авторка виразила позицію нинішньої Московської патріархії на чолі з патріархом Кірілом (Гундяєвим), яка полягає в тому, що православному архієреєві можна пробачити все, окрім одного - прагнення автокефалії. Як і В.Г. Підгайко, Г.В. Вишиванюк у висновку про причини загибелі митрополита Олексія солідаризується з твердженнями Клима Дмитрука - главу Автономної православної церкви вбили націоналісти на виконання наказу очільника УАПЦ митрополита Полікарпа (Сікорського) [4]. Загальноприйнятою версією загибелі Олексія (Громадського) в українській історіографії є випадковість, оскільки вояки УПА мали намір здійснити напад на німецьку автівку і не могли знати, що в ній знаходився керівник Автономної церкви. А деякі дослідники схильні вважати, що митрополита було вбито руками вояків УПА за ініціативи агентів радянських спецслужб, якими були достатньо інфільтровані як церковні структури на окупованих нацистами територіях, так і підрозділи УПА. Довгі руки НКДБ змогли дотягнутися до митрополита, який виявив «нестійкість» у запереченні права українців на власну православну церкву.

Висновки

Еволюція досліджень з історії православної церкви в РФ цілком співпадає з еволюцією політичного режиму в цій країні. Нетривалий період ідеологічної свободи, який тривав до 1995 р., сприяв появі світських наукових праць про взаємини церкви і радянського режиму, про гоніння і репресії проти служителів церкви. Утвердження основ авторитарного режиму і путінської диктатури вплинув і на стан історіографії православ'я у ХХ ст. РПЦ на чолі із патріархом Кірілом (Гундяєвим) нині є складовою частиною авторитарного режиму, який виконує місію пропаганди імперських, великодержавних та ксенофобських ідей. Практично всі науковці, які займалися історією церкви у ХХ ст., опинилися під егідою Московської патріархії і пристосували свої наукові пошуки до вимог церковної пропаганди. РПЦ і сама підготувала «фахівців» для боротьби з так званими «розколами». Підпорядкування церковних істориків Московській патріархії, а, отже і ФСБ підтверджується тим, що у своїх текстах про українську автокефалію вони, практично дослівно повторюють фальсифікації радянських авторів - войовничих атеїстів типу полковника КДБ Клима Дмитрука.

Література

1. Алексеев В.А. Иллюзии и догмы. М.: Политиздат, 1991. 396 с.

2. Одинцов М.И. Религиозные организации в СССР накануне и в первые годы Великой Отечественной войны (1938-1943). Отечественные архивы. 1995. № 2. С. 37-67; Религиозные организации в СССР в годы Великой Отечественной войны (1943-1945). Отечественные архивы. 1995. № 3. С. 41-70.

3. Одинцов М.И., Кочетова А.С. Конфессиональная политика в Советском Союзе в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. М.: Научно-политическая книга; Политическая энциклопедия, 2014. 317 с.

4. Васильева О.Ю. Русская Православная Церковь в политике Советского государства в 1943-1948 гг. М.: ИРИ РАН, 2001. 348 с.

5. Васильева О.Ю. Третий рейх и православная церковь. Наука и религия. 1995. № 5. С. 22-25.

6. Шкаровский М.В. Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная Церковь. М.: Вече, 2007. 512 с.

7. Вишиванюк А.В. Митрополит Алексий (Громадский) - екзарх Украинской Автономной Православной Церкви (1941 - 1943). Вестник ПСТГУІІ: История. История русской Православной Церкви. 2007. Вып. 4 (25). С. 71-95.

8. Пидгайко В.Г. Епископ Владимиро_Волынский и Ковельский Мануил (Тарнавский) в истории украинских церковных разделений 1941-1943 годов. Вестник ПСТГУ ІІ: История. История русской Православной Церкви. 2010. Вып. 2 (34). С. 303-322.

9. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. Полтава, 1997. 128 с.

10. Грідіна І.М. Православні віруючі України в роки Другої світової війни. Донецьк, 2006. 212 с.

11. Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. К.: Світогляд, 2005. 741 с.

12. Лисенко О.Є. До питання про становище церкви в Україні у період другої світової війни. Український історичний журнал. 1995. № 3. С. 73-81.

13. Дмитрук К.Є. Безбатченки. Правда про участь буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР. Львів: Каменяр, 1974. 238 с.

14. Дмитрук К.Є. Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії. Київ: Політвидав, 1977. 46 с.

15. Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. Київ: Наукова думка, 1976. 383 с.

16. Дмитрук К.Є. Свастика на сутанах. Київ: Політвидав, 1973. 344 с.

References

1. Alekseev V.A. (1991). Illyuzii i dogmy [Illusions and dogms]. M.: Politizdat [in Russian].

2. Odincov M.I. (1995). Religioznye organizacii v SSSR nakanune i v pervye gody Velikoj Otechestvennoj vojny (1938-1943) [Religious organizations in the USSR on the eve and in the first years of the Great Patriotic War (1938-1943)]. Otechestvennye arhivy, 2, 37-67; Religioznye organizacii v SSSR v gody Velikoj Otechestvennoj vojny (1943-1945) [Religious organizations in the USSR on the eve and in the first years of the Great Patriotic War (1943-1943)]. Otechestvennye arhivy, 3, 41-70 [in Russian].

3. Odincov M.I., Kochetova A.S. (2014). Konfessionalnaya politika v Sovetskom Soyuze v gody Velikoj Otechestvennoj vojny 1941-1945 gg. [Confessional policy in the Soviet Union during the Great Patriotic War, 1941-1945]. M.: Nauchno-politicheskaya kniga; Politicheskaya enciklopediya [in Russian].

4. Vasileva O.Yu. (2001). Russkaya Pravoslavnaya Cerkov v politike Sovetskogo gosudarstva v 1943-1948 gg. [The Russian Orthodox Church in the politics of the Soviet state in 1943-1948]. M.: IRI RAN [in Russian].

5. Vasileva O.Yu. (1995) Tretij rejh i pravoslavnaya cerkov [The Third Reich and the Orthodox Church], Nauka i religiya, 5, 22-25 [in Russian].

6. Shkarovskij M.V. (2007). Krest i svastika. Nacistskaya Germaniya i Pravoslavnaya Cerkov [The cross and the swastika. Nazi Germany and the Orthodox Church]. M.: Veche [in Russian].

7. Vishivanyuk A.V. (2007). Mitropolit Aleksij (Gromadskij) - ekzarh Ukrainskoj Avtonomnoj Pravoslavnoj Cerkvi (1941-1943) [Metropolitan Alexis (Hromadsky) - ekzar of the Ukrainian Autonomous Orthodox Church (1941 - 1943)]. Vestnik PSTGUII: Istoriya, Istoriya russkoj Pravoslavnoj Cerkvi, 4 (25), 71-95 [in Russian].

8. Pidgajko V.G. (2010). Episkop Vladimiro_Volynskij i Kovelskij Manuil (Tarnavskij) v istorii ukrainskih cerkovnyh razdelenij 1941-1943 godov [Bishop Manuil (Tarnavsky) of Volodymyr-Volyn and Kovel in the History of Ukrainian Church Divisions 1941-1943]. Vestnik PSTGUII: Istoriya, Istoriya russkoj Pravoslavnoj Cerkvi, 2 (34), 303-322 [in Russian].

9. Voloshyn Yu. (1997). Ukrainska pravoslavna tserkva v roky natsystskoi okupatsii [The Ukrainian Orthodox Church during the Nazi occupation]. Poltava [in Ukrainian].

10. Hridina I.M. (2006). Pravoslavni viruiuchi Ukrainy v roky Druhoi svitovoi viiny [Orthodox believers in Ukraine during the World War II]. Donetsk [in Ukrainian].

11. Voinalovych V.A. (2005). Partiino-derzhavna polityka shchodo relihii ta relihiinykh instytutsii v Ukraini 1940-1960-kh rokiv: politolohichnyi dyskurs [Party-State Policy Toward Religion and Religious Institutions in Ukraine in the 1940s and 1960s: A Political Science Discourse]. K.: Svitohliad [in Ukrainian].

12. Lysenko O.Ye. (1995). Do pytannia pro stanovyshche tserkvy v Ukraini u period druhoi svitovoi viiny [On the Situation of the Church in Ukraine during the World War II]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 73-81 [in Ukrainian].

13. Dmytruk K.Ye. (1974). Bezbatchenky. Pravda pro uchast burzhuaznykh natsionalistiv i tserkovnykh iierarkhiv u pidhotovtsi napadu fashystskoi Nimechchyny na SRSR [The truth about the participation of bourgeois nationalists and church hierarchs in the preparation of Nazi Germany's attack on the USSR]. Lviv: Kameniar [in Ukrainian].

14. Dmytruk K.Ye. (1977). Komu sluzhyly i sluzhat zradnyky z tak zvanoi avtokefalii [Whom the traitors from the so-called autocephaly served and are still serving]. Kyiv: Politvydav [in Ukrainian].

15. Dmytruk K.Ye. (1976). Pid shtandartamy reaktsii i fashyzmu. Krakh antynarodnoi diialnosti uniatskoi ta avtokefalnoi tserkov [Under the banner of reaction and fascism. The collapse of the anti-national activities of the Uniate and Autocephalous Churches]. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

16. Dmytruk K.Ye. (1973). Svastyka na sutanakh [Swastika on cassocks]. Kyiv: Politvydav [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru