Єврейська громада Мізоча в 1939-1941 рр.

Celem badania jest analiza sytuacji spolecznosci zydowskiej w miasteczku Mizocz po ustanowieniu wladzy sowieckiej na zachodniej Ukrainie w latach 1939-1941. Metodologia opiera sif na zasadach historyzmu i obiektywizmu. Badania prowadzone sq w oparciu o metody ogolnonaukowe i specjalne metody historyczne. Szczegolnq uwagf zwraca sif na metodf historii mowionej. Nowosc naukowa. Przeanalizowano zmiany w statusie i pozycji spolecznosci zydowskiej w miescie Mizoch w obwodzie rowienskim po sowietyzacji regionu w latach 1939-1941. Badania przeprowadzono w oparciu o analizf zrodel, z ktorych wifkszosc po raz pierwszy zostaly wprowadzone do obiegu naukowego. Wnioski. Poczqtek II wojny swiatowej i okupacja zachodnich obwodow Ukrainy spowodowaly radykalnq zmianf w zyciu lokalnych mieszkancow. Spolecznosc zydowska Mizochy znalazia sif pod represjami - zabroniono dzialalnosci organizacji syjonistycznych. Wielu zydowskich uchodzcow w Mizochi spotkalo sif z arbitralnosciq i represjami ze strony wladz sowieckich. Wielu z nich znalazlo sif na Syberii, jednoczesnie los ten ocalil ich od Zaglady. Zakazano Zydom prowadzenia dzialalnosci gospodarczej i gospodarczej, ich poziom zycia znacznie sif obnizyl.

Slowa kluczowe: spolecznosc zydowska, zydowscy uchodzcy, Mizoch, represje sowieckie, „pierwsi Sowieci", Zachodnia Ukraina, nacjonalizacja.

Постановка проблеми

В другій половині вересня 1939 р. у Західній Україні була встановлена радянська влада (так звані «перші совєти»). Уклад життя місцевих жителів кардинально змінився. Під репресії потрапили явні та уявні вороги нової влади - поляки, євреї, українці. Підозрюваними особами стали члени різних націоналістичних, сіоністських організацій тощо. Єврейська громада містечка Мізоч на Волині в міжвоєнний період мала сіоністські організації, які зі встановленням радянської влади змусили припинити своє існування. Чимало євреїв-біженців прибули з окупованої Польщі в Мізоч, де вони зіштовхнулися зі свавіллям та репресіями радянської влади. Загальний рівень життя знизився, адже традиційну зайнятість євреїв в бізнесі та торгівлі заборонили. Вони змушені були приєднуватися до державних кооперативів та ставати найманими працівниками. В даній розвідці буде проаналізованно становище мізоцьких євреїв в 1939-1941 рр., та ті зміни, які принесла радянська влада в їхнє життя в переддень Голокосту.

Аналіз досліджень

Дослідженню історії Мізоча в часи Другої світової війни, зокрема і часовий відтинок (1939-1941 рр.), який перебуває у фокусі нашого аналізу, присвячено працю Романа Михальчука. Зокрема, автор монографії висвітлив репресивні заходи радянської влади щодо місцевого населення. Однак увагу у книзі передусім звернено на українців та поляків. Отже, становище євреїв ще потребує детальнішого аналізу (Михальчук, 2022). Специфіку встановлення радянської влади в Мізочі та околицях, захоплення влади “советами” висвітлено у дослідженнях Андрія Руккаса (Руккас, 2019) та Володимира Остапука (Остапук, 2021). Праця Володимира Сергійчука демонструє тоталітарність радянської влади та опір місцевого населення Волині окупантам в 1939-1941 рр. (Сергійчук, 2005). Закордонну історіографію представляє дослідження ізраїльського науковця Іцхака Арада. В окремому розділі автор аналізує становище, в яке потрапили євреї Східної Європи після початку Другої світової війни з вересня 1939 року (Арад, 2007).

Використані у дослідженні джерела дають можливість аналізувати події з погляду свідків та жертв, які постраждали від наслідків радянізації 1939-1941 рр. Це свідчення євреїв з Меморіальної книги пам'яті Мізоча (Меморіальна книга Мізоча (Mizocz; sefer zikaron, 1961)); джерела Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США (USC SFI VHA, Testimony 38193. Mariia Moseichuk; Testimony 38507. Isaac Rozenblat; Testimony 38669. Nikolai Slobodiuk; Testimony 46431. George Ganzberg); спогади мізоцької польки Регіни Шабловської-Лутинської (Шабловська-Лутинська, 2021); джерела з Державного архіву Рівненської області.

Мета статті - проаналізувати становище єврейської громади волинського містечка Мізоч під час встановлення радянської влади в Західній Україні в 1939-1941 рр.

Виклад основного матеріалу

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу і розпочалася Друга світова війна. Згідно з таємним німецько-радянським протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. терени Західної Волині мали відійти до складу радянської держави. У своїй промові по радіо голова міністрів СРСР В'ячеслав Молотов пояснював вторгнення радянських військ за р. Збруч «внутрішньою неспроможністю і явною недієздатністю Польської держави» (Сергійчук, 2005, с. 7).

У Мізоч частини Червоної армії увійшли 17 вересня 1939 р. Місцеве населення по різному сприйняли такі події. Наприклад, для мізоцького єврея Джорджа Ганзберга, це був «справжній сюрприз». Він зазначав, що після окупації Чехословаччини йшли розмови про можливий розвиток німецької агресії, але «ми завжди відчували, що Радянський Союз - з одного боку, Англія і Франція - з іншого боку, що Гітлер не посміє. Але, як виявилося, він таки посмів» (USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg). Згідно плану наступальної операції радянських військ, південна частина Волинського воєводства, у т.ч. й територія Мізоцької гміни Здолбунівського повіту, опинилася в смузі наступу 8-го стрілецького корпусу. 81 -ша стрілецька дивізія мала вийти на лінію Здолбунів - Мізоч (виключно), а 44-та стрілецька дивізія комбрига - на лінію Мізоч (включно) - Стара Мощаниця. Одночасно 36-та окрема танкова дивізія разом із супровідним стрілецьким підрозділом повинна була зайняти район Здолбунів - Мізоч і до вечора ввійти в Дубно (Руккас, 2019, с. 182).

Загалом під час вторгнення в Західну Україну радянські військові не зустріли великого опору. Окремий випадок стався в Мізочі. Як зазначає дослідник Андрій Руккас, чи не єдиний бій у південній частині Волинського воєводства між польськими та радянськими військами 17 вересня 1939 р. відбувся в Мізочі. Підходячи до поселення, батальйон 25-го стрілецького полку 44-ї дивізії одержав повідомлення, що на залізничній станції стоїть польський військовий ешелон. Батальйон розгорнувся у бойовий порядок: одна рота стала обходити станцію з півночі, друга - з півдня, третя - наступала з фронту. Наблизившись до станції на 100-150 м, одна з рот потрапила під кулеметний вогонь. Червоноармійці змушені були рухатися по-пластунськи. Після півгодинного бою опір поляків був зламаний. До полону потрапило 60 офіцерів та 98 солдат, трофеями стали 2 ручні кулемети, 150 гвинтівок, 5 автомашин та 2 польові кухні. Радянська сторона втратила одного бійця, троє було поранено. Постраждало троє коней (Руккас, 2019, с. 183).

Крім того, згадується ще одна перестрілка, яка сталася між радянськими військами та польськими юнаками, членами місцевого осередку парамілітарної організації «Стрілецький Союз». Радянські війська справилися, зайняли казарми, де відбулася селекція затриманих (військових відділяли від цивільних). Військових відправили до Острога, звідки через декілька днів перевезли до табору для військовополонених у місті Шепетівка (Остапук, 2021, с. 12).

При вступі радянських частин у Мізоч, містяни вийшли на вулицю Сурмичі, щоб побачити танки та їхні екіпажі. Російські військові дозволяли мізочанам підходити і навіть торкатись танків. Танкісти також були вражені одягом, будинками та майном місцевих жителів. О шостій годині вечора підійшла піхота. На відміну від танкістів, ці солдати справляли погане враження. Вони мали жалюгідний одяг і виглядали неохайно, - переважно неголені і йшли важкою ходою. Багато з них несли черевики на плечах. Солдати нічого не просили, відмовлялись брати будь-що у людей, навіть питну воду. З наближенням вечора в Мізочі оголосили комендантську годину, заборонивши виходити на вулиці. Однак, як зазначав очевидець Ашер, встановлена комендантська година не була суворою. Дехто виходив на вулиці і навіть спілкувався з вартовими (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 182-183). Українка Марія Мосійчук, згадуючи про прихід росіян, теж відзначала їхню бідність. На вигляд Червона армія не виглядала такою «доблесною», якою її описувала радянська історіографія. Солдати виглядали бідно, «обдерті, мов собаки», значно поступались солдатам польського гарнізону, що стояв в Мізочі до 1939 р. Ті були гарно одягнуті, взуті в хромові чоботи. Але голодні червоноармійці дотримувалися наказу нічого не брати з рук українців (USC SFI VHA, Testimony 38193, Mariia Moseichuk).

Загалом політичну ситуацію євреї Західної України та Західної Білорусії оцінювали з надією. Червону армію сприймали як рятівну альтернативу німецькій окупації. Мізоцький єврей Ісаак Розенблат зазначав про свого брата, який був прихильником соціалізму, та «так кричав від захвату, що аж захрип, коли прийшли росіяни» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat). Євреї знали, що впровадження комуністичних ідей на практиці впливатиме на їхнє життя, національні, релігійні інститути, але в тогочасних умовах в СРСР вбачили менше зло, ніж у нацистській Німеччині. Інша ситуація була з поляками. Як зазначав Іцхак Арад, для них прихід радянської армії став «ножем у спину» під час війни з німцями. Тому багато поляків негативно поставились до євреїв, які зустрічали Червону армію, не розуміючи, що таке ставлення продиктоване не поганим відношенням до Польщі, а порятунком від німців (Арад, 2007, с. 82). Єврей Янкев Мендюк згадував, що коли вступили радянські війська до Мізоча, багато хто вийшов назустріч Червоній Армії з квітами в руках, однак його батьки були одними з небагатьох, кого хвилювала ця новина, оскільки вони добре пам'ятали, що сталося в 1920-х рр., коли з приходом більшовиків, євреїв били та громили їхні підприємства (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 60).

У вересні 1939 р. у Мізочі обрали голову волосного комітету, яким став Яким Мельник (робітник із селянської сім'ї). Невдовзі була організована і робітничо-селянська міліція (Державний архів Рівненської області, ф.Р-687, оп. 1, спр. 143, арк. 114). 22 жовтня 1939 р. до Національних зборів делегатами від Мізоча обирались громадяни, лояльні до радянської влади - Михайло Грибовський (директор Мізоцького пивзаводу) та Марія Гаєвська (селянка) (Спогади Андрона Мельника, 1988). На підставі декларацій, які ухвалили Народні Збори Західної України у Львові 27-28 жовтня 1939 р., у містечку конфіскували поміщицьку землю та розподілили її поміж селянами.

Свою діяльність на окупованій території влада розпочала з реорганізації місцевого управління. 4 грудня 1939 р. Указом Президії ВР СРСР ліквідовано чотири польські воєводства і утворено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області в складі Української РСР (Остапук, 2021, с. 18). 17 січня 1940 р. видано указ про утворення районів в цих областях. Рівненська область мала 30 районів, цетром одного з яких став Мізоч.

Для керівництва новоприєднаними Західними областями були направлені кадри, переважно зі східних областей. Часто їх освітній рівень не відповідав посадам, на які їх призначали. Наприклад, у Рівненській області лише один перший секретар райкому мав вищу освіту, а у Волинській - таких взагалі не було (Сергійчук, 2005, с. 10). Основний критерій відбору на ключові посади полягав в ідеологічній надійності щодо радянської влади та відданості комунізму. У Мізоцькому районі проживали в той час 36,4 тис. осіб. Станом на квітень 1940 р. в місті Мізоч налічувалося 2920 чол., а в селі Мізоч - 2729 чол. (Державний архів Рівненської області, ф. Р-569, оп. 1, спр. 1, арк. 52; Михальчук, 2022, с. 42).

У Мізочі осіло багато біженців з окупованої Німеччиною Польщі, через що значно збільшилася кількість населення. Одна з історій висвітлює долю молодої єврейки-біженки, яка просила мізоцьку сім'ю Ашерів впустити її в домівку: «Я блукала цілу ніч. Я геть промокла під дощем. Можна мені чашку чаю та щось поїсти? Я заплачу будь-яку ціну. Мій дім зруйнований, і ми ніде не можемо знайти притулок. Цей проклятий Гітлер може дістатися до мене де завгодно. Ми всі розорені» (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 179). Біженку впустили і запросили додому. Мізоцький єврей Джордж Ганзберг зазначав: «Так, багато людей приїхало в наше містечко з польської сторони, з окупованої німцями польської частини. Радянська влада теж була досить жорстокою і хитрою. Вони попросили їх зареєструватися - хто хоче повернутися додому, а хто хоче залишитися там. І багато молодих людей були самотніми - не знали, що робити й сказали, що хотіли б повернутися додому. І всі ці сім 'ї вони зібрали й відправили в Сибір. І, на щастя, це було їхнім порятунком. Всі вони вижили» (USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg).

Зважаючи на подальшу нацистську дійсність, євреї у своїх спогадах часто оцінюють радянський режим з позитивної перспективи, адже для них він став «меншим злом», ніж німецький, який влаштував Голокост. Як зазначав мізоцький єврей Ашер Гілберг: «... багато хто дійшов висновку, що «не такий страшний диявол, як його малюють» (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 183).

Велику кількість єврейських біженців заарештували через кілька місяців органи радянської влади, і їх вивезли до Сибіру в товарних вагонах, оскільки вони відмовлялися прийняти радянське громадянство. Ашер Гілберг підтверджував, що значна частина біженців з єврейського населення стала жертвою депортацій разом поляками та українцями (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 25).

Прибулі з Польщі євреї знаходили прихисток в місцевих єврейських родинах. Вони розповідали жахливі історії про те, як німці поводилися з євреями, - грабували, виганяли з домівок, били, примушували виконувати виснажливі роботи, носити жовті позначки тощо. А в Мізочі вони знаходили притулок і роботу (Меморіальна кига Мізоча, 1961, с. 61).

Чимало представників місцевого населення зіткнулися з радянськими репресіями. На заслання потрапляли незгодні з радянською владою громадяни, а також ті, кого вона вважала ворогами народу. Часто справи на підозрюваних заводили без поважних на те причин, за доносом тих чи інших осіб.

Дунін-Карвицький, як мізоцький польський шляхтич теж потрапив під маховик репресій. Він відмовився тікати, бо вважав, що нічого поганого новій владі не зробив, хоча спеціально для нього, як депутату сейму прислали літак. Його арештували, а згодом завезли до Острога, де тривалий час примушували возити під конвоєм воду у бочці, яку відрами розносив по квартирах тодішніх керівників, а потім його розстріляли (Лист Марії Гуц, 2008).

Мізоцький єврей Ашер Гілберг згадував про нечисленних євреїв-комуністів, які за радянської влади були на посадах. Деякі з них намагалися захистити людей та запобігти несправедливим рішенням проти них. Один з них - директор цукрового заводу Шейнман. За словами Гілберга - це була талановита та молода людина, затятий комуніст із «гарячим єврейським серцем».

Шейнман не доповів на Гілберга як сіоніста в каральні органи і застерігав його бути обережним. Вже згодом, коли під час відступу Червоної Армії з Мізоча вони деякий час йшли поруч, тікаючи в Росію, Шейнман дав багато порад як влаштуватись в Росії і натякав, що війна врятувала Ашера Гілберга від депортації (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 25-26).

Важливу роль у встановленні нової влади відігравала пропаганда. На вулицях відбувалися мітинги, в Будинку культури демонструвалися радянські кінофільми. Революційні фільми показували населенню по декілька сеансів на день: «Ленін у жовтні», «Ленін у 1918 р.», «Щорс», «Чапаєв» (Спогади Андрона Мельника, 1988). Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа в СРСР змінилося представлення про Німеччину. Терміни «фашистські варвари», «фашистські звірі» зникли, Німеччину стали змальовувати як країну, яка хоче миру, на відміну від «агресорів» Великобританії та Франції. Вже наступного дня після підписання договору 1939 р. зникли антинацистські фільми з кінотеатрів, а літературу антинімецького характеру забрали з книжних магазинів та бібліотек (Арад, 2007, с. 76-77). Єврейка Ада Фішфедер-Тейхнер згадувала про цей період в Мізочі так: «Щодня відбувалися мітинги з промовами, безкоштовними фільмами, натовпами та чутками. Ми, діти, були всюди. Ми заповнювали зали засідань, хоча й не дуже розуміли, що там говорили, приходили в кінотеатр, тинялися серед солдатів» (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 235).

В умовах нової влади жителі містечка мали надію змін на краще та йшли працювати в органи влади. Наприклад, українець Сидір Слободюк спочатку пішов служити в радянську міліцію, однак швидко розчарувався і покинув таку роботу. Як пояснювала його донька Марія Мосійчук: «Як прийшли червоні, батько вступив в ряди міліції, але не довго там був, три місяці. Коли люди побачили, що то за влада, що кусок хліба стали одбирати, люди розчарувались. Тому батько пішов працювати на цукровий завод» (USC SFI VHA, Testimony 38193, Mariia Moseichuk).

Змушені були припинити свою діяльність сіоністські організації, яких у Мізочі було багато. Їх члени вступали в комсомол і приховували своє сіоністське минуле. Водночас деякі з них продовжували збиратися потайки, і продовжували свою роботу та імміграцію до Ізраїлю (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 24). Проти них боролися та переслідували. Наприклад, Міша Вігода, який перед цим провів вісім років у польській в'язниці за комуністичну діяльність, від початку намагався переслідувати сіоністів. Під час виступу на мітингу він обіцяв розправитися з членами сіоністських організацій. Але з незрозумілих причин він впав у немилість радянської влади, був звільнений з державної роботи і втратив свій статус (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 25).

Великі зміни сталися в економіці краю. Власність заможних громадян було конфісковано та націоналізовано. Приватна ініціатива та підприємництво, як несумічні із радянською системою, заборонили, залишалася лише державна. На базі націоналізованих поміщицьких господарств утворювали колгоспи. Мізоцький колгосп був утворений в лютому 1940 р., з колишніх батраків і бідняків за прикладом «своїх єдинокровних братів». В одній з пропагандистських статей зазначалося, що перший рік колгоспної праці дав чудові плоди і кожен колгоспник на ділі переконався в перевагах колективного господарства над одноосібним: «Взяти, наприклад, колишнього батрака Марка Кужеля. Хліба йому колись ніколи не вистачало. Вічно бідували, терпіли нужду і голод діти Марка. А зараз, в колгоспі, по-іншому живе ця родина. На 680 трудоднів, що їх заробили в колгоспі Марко Кужель, його дружина Палажка, дочка Анастасія та син Володимир колгосп нарахував їм 233 пуди хліба, 3400 крб. грішми, картоплю та інші продукти» (Радянська Ровенщина, 1962, с. 75-76).

Такі пропагандистські матеріали друкувалися в газетах та виданнях того часу і мали на меті переконати селян в перевагах колективного господарювання над одноосібним. Однак, добровільно вступали до колгоспу здебільшого бідняки й батраки. Заможні господарі писати заяву для вступу не мали бажання, а робили це під тиском. Реальні справи в новостворених господарствах йшли не так добре, як писалося, адже у листопаді 1940 р. для надання допомоги безкорівним колгоспникам господарствам Мізоцького району було асигновано 54 тис. крб. кредиту (Радянська Ровенщина, 1962, с. 70).

Процес радянізації економіки призвів до зміни в єврейському традиційному суспільстві. Євреї в більшості займалися торгівлею та ремісництвом, що автоматично відносило їх до «нетрудових» елементів. Цей факт ускладнював життя єврейства, у порівняннні з представниками інших національносте. Євреї змушені були приєднуватися до існуючих кооперативів та ставати найманими працівниками. Ті євреї, які за польської влади були керівниками магазинів та підприємств, за радянської влади класифікувалися як «буржуазія» та мали проблеми у працевлаштуванні та пошуках роботи. У підсумку, загальний рівень життя єврейського суспільства знизився (Арад, 2007, с. 95). Примус та беззаконня стали характерними рисами суспільно-економічного життя. Мізоцька полька Регіна Шабловська-Литинська, яку в 1940 р. з сім'єю депортували до Казахстану, зазначала, що після радянської окупації на видному місці повісили курку з написом українською мовою: «Повішена, бо не хотіла знести 366 яєць впродовж року» (Шабловська-Луганська, 2021, с. 86).

Зміни в єврейській громаді, після утвердження радянської влади, описував мізоцький єврей Ашер Гілберг. Раніше процвітаюча торгівля зупинилася. Приватні підприємства закрилися, а їхні власники змушені шукати собі роботу, зокрема на державних підприємствах, чи як канцелярські працівники. Заможні люди боялися жити в Мізочі і переселялись в інші міста, приховуючи своє походження (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 24). Єгуда Бройнштейн зазначав, що Мізоч змінився і перестав бути схожим до невпізнання: «магазини зникли, комерція померла, обличчя мешканців були похмурими, а серце гризла тривога». Євреї намагалися влаштуватися на державну роботу, яка давала певні можливості (статус добропорядного громадянина). Бройнштейн зазначав, що після певних зусиль він отримав посаду бухгалтера на цукровому заводі, яка стала своєрідним оберегом від ув'язнення і висилки до Сибіру (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 90-91). Ада Фішфедер-Тейхнер згадувала, що її брат Міхаель закінчив спеціальні курси і працював бухгалтером у господарському закладі. Він жив у постійному страху й очікуванні бути звільненим через своє соціальне походження як вихідець із заможної родини (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 235). Про цей період вона зазначала: «...головне, чого ми навчилися, - це стояти в черзі. Усі стояли в чергах. Із самого ранку перед усіма магазинами шикувалися черги. Люди купували все. Навіть те, що їм було непотрібно, через страх, що товарів не буде, коли виникне необхідність. Повільно, але невпинно виникали нові заклади: контори, фабрики, магазини, склади та інші. Багатьох людей виганяли з будинків, які націоналізовували. Інші втікали, рятуючи життя, але були й такі, хто отримали підвищення та стали керівниками та високопосадовцями» (Меморіальна книга Мізоча, 1961, с. 235).

Такі зміни негативно відобразилися на становищі євреїв-комерсантів. Як зазначав Джордж Ганзберг, його батько важко переніс те, що з приходом совєтів у нього все забрали. Раніше з трьома партнерами він займався лісоматеріалами. Свою продукцію відправляли в Європу (пивні бочки, залізничні шпали, телефонні стовпи тощо). Коли ж прийшла радянська влада, стало необхідно все пояснювати, отримувати дозволи (скільки акрів можна було вирубати, зобов'язатися посадити саджанці, щоб ліс відновився тощо) (USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg). Батькові іншого єврея - Ісаака Розенблата було заборонено торгувати дріжджами. Як згадував Розенблат, - це був цінний для українців товар, який використовували для виробництва горілки. Однак, заборона не зупинила єврея і він діставав дріжджі в одному з заводів Галичини у Станіславі (Івано-Франківськ) та контрабандним шляхом привозив у потягах до Мізоча. Це відбувалося до тих пір, поки його не виявили і не посадили у в'язницю. Коли ж він вийшов після ув'язнення, - все одно продовжував займатися цим, окільки не вмів робити нічого іншого: «Але ж він не вмів робити більш нічого, крім цього, і знову розпочав те ж саме. Питання було у тому, що більш його не спіймали, тому що він став вже досвідченим і робив все, аби його не схопили» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat).

Висновки

Отже, радянізація західних областей України, зокрема містечка Мізоч на Рівненщині, призвела до кардинальної зміни життя євреїв. Встановлення тоталітарного режиму та насадження насильницьких практик відчули всі жителі краю. Євреям було заборонено займатися традиційними сферами їхньої зайнятості - підприємництвом, індивідуальною торгівлею. Сіоністські організації заборонили, а їхні члени потрапили під репресії. Прибулі в Мізоч єврейські біженці, що намагалися врятуватися від нацистів, потрапляли під репресії радянської влади.

Багато з них були виселені в райони Далекого Сходу, хоча така доля врятувала їх від Голокосту. В порівнянні з міжвоєнним періодом, рівень життя єврейської громади в 1939-1941 рр. значно впав.

Перспективи майбутніх розвідок можуть актуалізувати питання вивчення виживання євреїв, що були виселені в райони Далекого Сходу, їхні стратегії порятунку від Голокосту, більш детальний аналіз репресивних заходів, які чинила радянська влада над ними.

Подяка. Автор висловлює вдячність рецензентам та членам редакційної колегії за конструктивні побажання щодо покращення якості публікації, Меморіяльному фонду єврейської культури. Ця публікація стала можливою завдяки грантовій підтримці Меморіяльного фонду єврейської культури (Memorial Fundation for Jewish Culture).

Джерела та література

1. Арад, И. (2007). Катастрофа евреев на оккупированных территориях Советского Союза (1941-1945). Д.: Центр «Ткума ЛТД»; М.: Центр «Холокост», 2007. 816 с.

2. Державний архів Рівненської області, ф. Р-569, оп. 1, спр. 1.

3. Державний архів Рівненської області, ф. Р-687, оп. 1, спр. 143.

4. Лист Марії Гуц до Романа Михальчука від 22.06.2008 р. Архів Романа Михальчука.

5. Меморіальна книга Мізоча (Mizocz; sefer zikaron, 1961). URL: https://www.jewishgen.0rg/Yizkor/Mizoch/Mizochu.html#TOC

6. Михальчук, Р. (2022). Мізоч: трагічні сторінки історії. 1939-1955. Вид. 2-ге, доповнене. Київ: Видавничий дім «Кондор», 344 с.

7. Остапук, В. (2021). Здолбунів. Частина третя. У роки Другої світової війни (до 1944 року) / Луцьк: ФОП Гадяк Ж.В., друкарня «Волиньполіграф»тм, 280 с.

8. Ровенщина Радянська 1939-1955: документи і матеріали. (1962). Львів: Кн.-журн. вид-во, 430 с.

9. Руккас, А. (2019). Мізоч і околиці 17 вересня 1939 року. Дермань і Мізоч в історії та культурі Волині / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Львівське відділення; НСКУ Рівненська обласна організація; НТШ. Рівненський осередок; редкол.: А. Жив'юк (голов. ред.), А. Фелонюк (відп. ред.), В. Александрович та ін. Рівне, Вип. 1. С. 181-188.

10. Сергійчук, В. (2005). Український здвиг. Т.2. Волинь. 1939 - 1955. К.: Українська видавнича спілка, 840 с.

11. Спогади Андрона Якимовича Мельника (травень-червень 1988 р.).

12. Архів Романа Михальчука.

13. Шабловська-Лутинська, Р. (2021). Мізоч безповоротньо минулої минувшини. Рівне: ПП “Формат-А”, 109 с.

14. USC SFI VHA, Testimony 38193. Mania Moseichuk.

15. USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat.

16. USC SFI VHA, Testimony 38669. Nikolai Slobodiuk.

17. USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg.

References

1. Arad, Y. (2007). Katastrofa evreev na okkupyrovannbikh terrytoryiakh Sovetskoho Soiuza (1941-1945). D.: Tsentr «Tkuma LTD»; M.: Tsentr «Kholokost», 2007. 816 s.

2. Derzhavnyi arkhiv Rivnenskoi oblasti, f. R-569, op. 1, spr. 1.

3. Derzhavnyi arkhiv Rivnenskoi oblasti, f. R-687, op. 1, spr. 143.

4. Lyst Marii Huts do Romana Mykhalchuka vid 22.06.2008 r. Arkhiv Romana Mykhalchuka.

5. Memorialna knyha Mizocha (Mizocz; sefer zikaron, 1961). URL: https://www.jewishgen.org/Yizkor/Mizoch/Mizochu.html#TOC

6. Mykhalchuk, R. (2022). Mizoch: trahichni storinky istorii. 1939-1955. Vyd. 2-he, dopovnene. Kyiv: Vydavnychyi dim «Kondor», 344 s.

7. Ostapuk, V. (2021). Zdolbuniv. Chastyna tretia. U roky Druhoi svitovoi viiny (do 1944 roku) / Lutsk: FOP Hadiak Zh.V., drukarnia «Volynpolihraf»tm, 280 s.

8. Rovenshchyna Radianska 1939-1955: dokumenty i materialy. (1962). Lviv: Kn.-zhurn. vyd-vo, 430 s.

9. Rukkas, A. (2019). Mizoch i okolytsi 17 veresnia 1939 roku. Derman i Mizoch v istorii ta kulturi Volyni / NAN Ukrainy. Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho Lvivske viddilennia; NSKU. Rivnenska oblasna orhanizatsiia; NTSh. Rivnenskyi oseredok; redkol.: A. Zhyviuk (holov. red.), A. Feloniuk (vidp. red.), V. Aleksandrovych ta in. Rivne, Vyp. 1. S. 181-188.

10. Serhiichuk, V. (2005). Ukrainskyi zdvyh. T.2 Volyn. 1939 - 1955. K.: Ukrainska vydavnycha spilka, 840 s.

11. Spohady Androna Yakymovycha Melnyka (traven-cherven 1988 r.). Arkhiv Romana Mykhalchuka.

12. Shablovska-Lutynska, R. (2021). Mizoch bezpovorotno mynuloi mynuvshyny. Rivne: PP “Format-A”, 109 s.

13. USC SFI VHA, Testimony 38193. Mania Moseichuk.

14. USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat.

15. USC SFI VHA, Testimony 38669. Nikolai Slobodiuk.

16. USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg.

Размещено на Allbest.ru