Утворення "варварських" держав та падіння Західної Римської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утворення «варварських» держав та падіння Західної Римської імперії



1. Велике переселення народів, його наслідки та історичне значення

переселення народ римський імперія

«Велике переселення народів» - пересування і розселення германських, сарматських, слов'янських та інших племен у III-VII ст. по території Азії, Європи, Північної Африки. Внаслідок переселення народів відбулось переформування кордонів країн узначній частині світу, були створені нові держави, ослабла та розпалась Римська імперія.

Серед причин великого переселення народів називають:

розвиток господарства, що спричинив нестачу орних земель і змусив племена рухатися в пошуках нових територій з плодовитими грунтами;

демографічні зміни - приріст населення, що виникли внаслідок того, що народи перейшли до осілого способу життя;

посилення впливу вождя та племінної верхівки на життя соціуму при початку формування класових відносин, прагнення правлячих елементів до завоювань і збагачення;

кочові племена, що напосідали на осілі й змусили їх поступитись освоєними територіями;

суттєве похолодання, що призвело до занепаду землеробства, скотарства і змусило племена почати рух у пошуках більш сприятливого клімату;

тиск з боку Римської імперії, що часто підкорювала варварські народи, включаючи їхні землі до свого складу, вимагаючи від них служби і розселяючи по власній території.

Ці причини були найбільш актуальні для германських племен, які населяли території між Рейном і Віслою, Скандинавією і Дунаєм. Тому їх справедливо вважають найактивнішими учасниками великого переселення народів.

Фактичним приводом до початку великого переселення народів став напад гунських племен на остготів у 375 році. Значною мірою на переселення вплинула ланцюгова реакція - одні племена витісняли інші, це призвело до максимально масштабного руху народів.

Головним наслідком великого переселення народів називають розпад держави, що довгий час була найбільш впливовою у світі - Римської імперії. Це потягло за собою зміни у суспільних відносинах: поруйнування римської системи землеволодіння, відвоювання римських земель так званими варварами і практично остаточне усунення рабства призвели до початку формування феодального ладу, який ліг в основу більшості нових держав.

Натомість воно сприяло соціальному розвитку самих мігрантів, зумовило створення в їхньому середовищі великих етнічних спільнот. У Західній Європі з'явилися германські держави, чим було закладено основи сучасної політичної та етнічної карти Європи.

Внаслідок великого переселення народів кордони держав були перекроїно, виникли нові країни - Вестготське, Вандальське, Бургундське королівства, Болгарія, Італія, Хозарський каганат тощо. У багатьох з цих країн розповсюдилося християнство, привнесене готом Вульфілом, який переклав Біблію готською мовою.

Епоха великого переселення народів ознаменовує глобальні зміни, вважається етапом переходу людства від Античності до Середньовіччя, від рабовласництва до феодалізму.

2. Королівство бургундів, ванадалів і аланів, Карфагенське королівство

Королівство бургундів (або Перше Бургундське королівство, лат. Regnum Burgundionum) -- варварське королівство, засноване германським племенем бургундів в Рейнланді та згодом в Савойї в V ст.

Передумови виникнення

Бургунди, східногерманське плем'я, можливо, переселилось зі скандинавського острова Борнгольм у басейн Вісли в III столітті н. е.. Перший задокументований, хоча історично не підтверджений король бургундів, Ґ'юкі (Ґібіка), жив наприкінці IV ст.

У 406 р. алани, вандали, свеви і, можливо, бургунди перетнули Рейн і вторглися в Римську Галлію. Останні оселилися як федерати в римській провінції Нижня Германія вздовж Середнього Рейну.

Королівство

Європа та Близький Схід на момент падіння Західної Римської імперії в 476 році

У 411 році бургундський король Ґюнтер (або Ґундагар або Ґундікар) у співпраці з Гоаром, королем аланів, встановив Йовіна як маріонеткового імператора. Під приводом імператорської влади Йовіна Гюнтер оселився на західному (тобто римському) березі Рейну, між річками Лаутер і Нае, захопивши поселення Борбетомаг (нинішній Вормс), Шпаєр і Страсбург. Очевидно, в рамках перемир'я імператор Гонорій згодом офіційно "надав" їм ці землі. Бургунди встановили свою столицю в Борбетомагу. Олімпіадор Фіванський також згадує про Ґунтінарія, якого в контексті 411 узурпації Нижньої Германії Йовіном було названо "командувачем бургундів".[2]

Незважаючи на новий статус федератів, бургундські набіги на римські верхні райони Галлії Белгіки стали нестерпними для римлян і були нещадно ппридушені в 436 р., коли римський полководець Флавій Аецій закликав гунських найманців, які в 437 р. захопили королівство. Ґюнтер був убитий в бою, як повідомляється, разом з більшістю бургундців.[3] Ця кампанія стала основою для середньовічної поеми "Пісня про Нібелунгів".

У 437 р. наступником Ґюнтера як короля став Гундерік (або Гундіок, або Гондіок). Після 443 р. решта бургундів були переселені Аецієм в область Сапаудія (тобто Савойя) сучасної центральної Франції, знову ж як федератів, в римській провінції Максима Секванорум, де вони заснували свою столицю в Лугдуні (нинішній Ліон). Їхні зусилля розширити своє королівство по річці Рона привели їх до конфлікту з Вестготським королівством на півдні. У 451 р. Гундерік об'єднав зусилля з Аецієм проти Аттіли, вождя гунів, у битві на Каталаунських полях.

Коли Гундерік помер у 473 р., королівство було розділене між його чотирма синами: Гундобадом (473-516, столиця в Ліоні, король усієї Бургундії з 480 р.), Гільперіком II (473-493, столиця у Валансі), Гундамаром (Годомаром) (473-486, столиця у В'єнні) та Годегізелем (473-500, столиця у В'єнні та Женеві).

Після падіння Західної Римської імперії в 476 р. король Гундобад вступив у союз із могутнім королем франків Хлодвігом I проти загрози короля остготів Теодоріха Великого. Таким чином, він зміг втримати бургундські територіальні придбання та скласти Бургундську правду (Lex Burgundionum), кодекс давньогерманського права. Пізніше, коли Рим вже не міг забезпечити захист жителів Галлії, секвани були включені в новостворене королівство Бургундія.[4]

За словами Григорія Турського (538-594), в 493 році Гундобад убив свого брата Гільперика II і вигнав свою дочку Клотільду, яка була одружена з Меровінгом Хлодвігом, королем франків, який щойно підкорив північну Галлію. Занепад королівства почався, коли воно зазнало нападу своїх колишніх франкських союзників. У 523 р. Сини короля Хлодвіга провели кампанію в бургундських землях, підбурювані їх матір'ю Клотильдою, помстившись за вбивство Гундобадом свого батька. У 532 році бургундці були рішуче розгромлені франками в битві при Отуні, після чого король Годомар був убитий, а Бургундія включена до складу франкського королівства в 534 році.

Список королів

Ґібіка (кінець IV ст. - 407)

Ґундомар I (бл. 407 - 411), син Ґібіки

Ґізельгер (бл. 407 - 411), син Ґібіки

Ґундагар (бл. 407 - 436), син Ґібіки

Флавій Аецій переселяє бургундів у Сапаудію (басейн верхньої Рони).

Гундіох (436-473)

Гільперік I (443-бл. 480)

розділ королівства між чотирма синами Гундіоха:

Гундобад (473-516, столиця в Ліоні, король усієї Бургундії з 480 р.)

Гільперік II (473-493, столиця у Валансі)

Гундамар (Годомар) (473-486, столиця у В'єнні)

Годегізель (473-500, столиця у В'єнні та Женеві).

Сигізмунд, син Гундобада (516-524)

Годомар II, син Гундобада (524-532)

Варварські королівства: Королівство вандалів і аланів

Африканське королівство, Королівство вандалів і аланів -- держава, яка існувала в V--VI сторіччях в Північній Африці (сучасному Магрибі). Певний час королівству належали також Балеарські острови, Корсика, Сардинія і Сицилія.

Було створене в 439 році ватажком колишніх федератів імперії -- вандалів Гейзеріхом після захоплення ним Карфагена. Починаючи із спадкоємця Гейзеріха -- Хунеріха африканські королі йменували себе «королями вандалів і аланів».

На чолі держави стояв король, що з 442 року мав необмежену владу. Король був законодавцем і головним суддею -- принаймні відомо, що володар особисто засуджував до страти деяких підданих.

Королю були підкорядковані військо та флот. Але фактичне його становище, як командувача, залежало насамперед від особистих талантів та якостей -- якщо Ґейзерих міцно тримав військове керівництво в своїх руках, то Гільдерих на це був явно не здатний (зазвичай у цих справах його заміняв небіж).

Контроль над військом забезпечував королю контроль над державою. Без авторитету серед вояків король не мав шансів утриматися на троні. Через це Ґейзерих, до якого армія ставилася з великою повагою, зміг протриматись на троні довше за наступників. Водночас, саме Гейзерих поділив військо на кілька частин -- чи то для більшої мобільности, чи то через побоювання, що вояки можуть вийти з-під його контролю.

Населення королівства складали прибульці-вандали та колишні римські громадяни, що мешкали в Африці до приходу германців. Загалом, переселенці складали лише кілька відсотків людності краю. Проте обіймали привілейоване становище -- зокрема не платили податків. Лише вандали могли бути вояками, брали участь у грабіжницьких походах проти сусідніх племен та держав, і відповідно розраховувати на здобич. Життя за рахунок награбованого призвело до того, що королівство не змогло розвинути виробництво, тому і не створила бази для подальшого розвитку. Місцеве населення, порівняно навіть з рядовими вандалами, жило вкрай тяжко, як, втім, і за римської влади.

534 року внаслідок Вандальської війни королівство знищив візантійський полководець Велізарій, а його територія була приєднана до імперії і перетворена на «преторіанську префектуру Африка» (згодом -- Африканський екзархат).

3. Занепад та падіння Західної Римської імперії

Головну небезпеку для Західної імперії становили вестготи, яких очо­лював король Аларіх. Спочатку він нападав на балканські області, а потім рушив на Італію. Італія уклала з ним мир, причому Аларіх зобов'язався допомагати Риму в боротьбі з Константинополем. 406 р. варварські племена перейшли Рейн і спустошили Галлію. 408 р. Аларіх зайняв Паннонію і Норік, потім рушив до Італії і зажадав грошей для свого війська. Його вимогу задовольнили.

Але згодом Аларіх рушив на Італію. Йому допомагали раби, серед яких було чимало його одноплемінників. Двічи готи нападали на Рим. Першого разу Аларіх підійшов до Рима 408 р., але повернувся назад, одержавши величезний викуп і звільнивши 40 тис. рабів. Вдруге 410р. Рим було здобуто і розграбовано військами Аларіха. За даними пізніших авторів, ворота міста відкрили готам раби. Три дні завойовники спустошували місто, жителі могли знайти прихисток лише в церквах, які Аларіх не руйнував.

По смерті свого короля вестготи відійшли в Галлію. Проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів.

Ще 409 р. вандали, свеви та алани вдерлися в Іспанію й оселилися в окремих її областях, потім вандали й алани утвердилися на півдні Піренейського півострова, переправилися на Африканське узбережжя і захопили велику частину Нумідії. В окремих випадках римські полководці здобували перемоги над варварами, але це не могло змінити становища імперії.

У 30-х рр. V ст. гунський вождь Аттіла об'єднав під своєю владою гунські племена. Потім він зайняв деякі римські провінції. Під тим приводом, що імператор не задовольнив його вимог, Аттіла розграбував Галлію.

На Каталаунських полях (451 р.) відбулася жорстока битва, в якій Аттілі протистояв римський полководець Аецій, який очолював військо, що складалося переважно з варварів. Аттіла припинив наступ і пішов за Рейн. 452 р. Аттіла напав на Верхню Італію, але незабаром повернувся у задунайські області. Наступного року він помер, а його різноплемінна держава розпалася.

455 р. Рим розграбували вандали, захопивши велику здобич і багато полонених, серед яких була імператриця Євдокія. Римський патрицій Орест посадив на престол свого сина Ромула Августула і від його імені управляв державою. Однак проти нього повстали варварські найманці, на чолі яких був скіф Одоакр. 476 р. Ореста було вбито, Ромула Августула по­збавлено влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.



4. Варварські королівства на Апеннінському півострові (Держави остготів), держава Одоакра, правління Теодоріха. Корівство лангобардів

Королівство Італія (лат. Regnum Italiae), Готське королівство (лат. Regnum Gothorum), Остготське королівство (італ. Regno ostrogoto)[1] -- у 493-553 монархічна держава германського племені готів (остготів), які після втрати української Готії та поневірянь оселилися в Північній Італії. Заснована королем Теодоріхом Великим із роду Амалів, нащадком легендарного Германаріха, правителя української Готії. Постала на основі володінь германців-федератів під проводом Одоакра, який усунув останнього західно-римського імператора Ромула Августула.

Досягло найбільшої слави за часів короля-засновника: окрім усієї Італії, підкорило землі Південної Галії на заході й Далмації на південному сході. Керувалося гото-римськими королями (лат. Gothorum Romanorumque rex). Столиця розташовувалася у Равенні. Панівною релігією було християнство -- готи сповідували переважно аріанство, а їхні піддані римляни -- халкедонське християнство. Зберігала більшість суспільно-політичних інституцій Західньо-Римської імперії.

У 535 вступило у війну зі Східною Римською імперією за володіння Італією, яка закінчилася поразкою готів і знищенням королівства. Частина готів увійшла до складу Лангобардського королівства, інша частина -- перебралася до іншого готського королівства в Іспанії.

Історія

Передісторія

Остготи -- це східна гілка племені готів. Вони осіли і встановили свою владу в провінції Дакія, але наприкінці IV століття потрапили під панування гунів, при цьому зберігши свою політичну організацію. Після смерті Аттіли почався розпад держави гунів, остготи здобули незалежність. При імператорі Маркіані велика кількість остготів оселилося в провінції Паннонія на правах федератів, але через те, що імператор Східної Римської імперії Лев I Макелла не платив платню остготам, останні напали і розорили провінцію Іллірія та уклали союз з Гензеріхом для нападу на Візантію. В 461 році між остготами та Східною Римською імперією було укладено мир, в результаті якого Теодоріх Амал, син Теодемера Амала, був посланий заручником в Константинополь, де отримав римську освіту. Після цього протягом декількох років багато готів служили Римській імперії і мали сильний військовий і політичний вплив.

До середини V століття Західна Римська імперія й її цінності переживали сильний занепад.

У 476 відбулося заміщення влади останнього романського імператора Ромула, заміненого Одоакром.

Королівство Одоакра

У 476 Одоакр, германський magister militum, скинув римського імператора Ромула Августа і оголосив себе Rex Italiae (Цар Італії). У 477 Флавій Зенон визнав Одоакра патрицієм і римським намісником. Одоакр зберіг римську адміністративну систему, активно співпрацював з римським Сенатом. В 477 році йому вдалося вигнати вандалів з Сицилії, а в 480, після смерті Юлія Непота, завоювати Далмацію.

Завоювання Італії готами

У 488 імператор Зенон звинуватив Одоакра в підтримці заколотника Іллуса уклав угоду з Теодоріхом. За угодою, Теодоріх, в разі перемоги над Одоакром, ставав правителем Італії як представник імператора.

Восени 488 Теодоріх зі своїми воїнами (приблизно 100 000) виступив з Мезії, пройшов через Далмацію і, перейшовши Альпи, вступив до Італії в кінці серпня 489. Перше зіткнення з армією Одоакра сталося біля річки Ізонцо 28 серпня. Одоакр був розбитий і відступив до Верони, де через місяць стався новий бій, що закінчився перемогою Теодоріха. Одоакр втік до своєї столиці Равенни, а більша частина його війська здалася готам.

У 490 Одоакр почав нову кампанію проти Теодоріха. Йому вдалося взяти Медіолан і Кремону та обложити головні сили готів у Павії. Проте після цього в розбрат втрутилися вестготи. Одоакру довелося зняти облогу Павії, а 11 серпня 490 зазнав нищівної поразки на річці Адда, знову втік до Равенни, після чого Сенат і більшість міст Італії оголосили про підтримку Теодоріха.

Готи почали облогу Равенни, але, не маючи флоту, вони не могли блокувати її з моря, тому облога сильно укріпленого міста затягнулася. Тільки в 492 готи побудували флот і змогли захопити гавань Равенни, повністю блокуючи місто. Шість місяців потому почалися переговори з Одоакром. Угода була досягнута 25 лютого 493, Теодоріх і Одоакр погодилися розділити Італію між собою, однак на бенкеті, яким відзначили цю подію, Теодоріх убив Одоакра (15 березня), за цим послідувало винищення воїнів і прихильників Одоакра. З цього моменту Теодоріх став одноосібним правителем Італії.

Правління Теодоріха

Подібно Одоакру, Теодоріх вважався патрицієм і намісником імператора в Італії, що було визнано новим імператором Анастасієм в 497. Однак фактично він був незалежним правителем.

Після завоювання Італії, адміністративна система, що існувала в королівстві Одоакра, збереглася, при цьому державні посади займали виключно римляни. Римський Сенат продовжував працювати, будучи значною мірою дорадчим органом. Закони Імперії збереглися, за ними жило римське населення, на готів поширювалося їхнє власне племінне право. З іншого боку, служба в війську та заняття військових посад були виключно справою готів.

Готи оселилися головним чином на півночі Італії і трималися відособлено від римського населення. Цьому сприяла відмінність їхньої віри: готи були аріанами, тоді як римляни - нікейцями. Однак, на відміну від вестготів і вандалів, остготи відрізнялися релігійною терпимістю.

Лангобамрдське королімвство, або Королімвство лангобамрдів (лат. Regnum Langobardorum; італ. regno longobardo) -- монархічна християнська держава на Апеннінському півострові. Створена 565 року германським плем'ям лангобардів під проводом Албойна, які захопили готські землі в Північній Італії. Керувалася виборними королями. Столиця розташовувалася в місті Павія. Панівною релігією було християнство -- аріанство (до 653) та католицизм. Офіційною мовою була латинська, простонародними -- народна латина і лангобардська. Базовою валютою був римський треміссіс. Вели війни із Візантійською імперією. Підкорена франками Карла Великого в 774 році, за коронування Дезидерія. Північні терени королівства успадкувала Франкська імперія Каролінгів, південні -- герцогства Беневентське і Сполетське, центральні -- Папська держава. Пізня назва -- королівство всієї Італії (лат. Regnum totius Italiae). Від імені королівства Лангобардії походить назва краю Ломбардія.

Історія

Лангобарди, мабуть, на початку першого тисячоліття проживали на берегах Ельби, потім, в V столітті, стали переселятися на Дунай, і приблизно в цей же час прийняли аріанство.

У 566 в союзі з аварами вони розгромили гепідів і завоювали Паннонію. Звідти лангобарди на чолі з королем Албойном вторглися в Італію, завоювавши її північні території і давши їм своє ім'я -- лангобардів (звідси назва Ломбардія).

У 572 після трирічної облоги лангобарди захоплюють Павію і роблять її столицею своєї держави.

Перший король лангобардів Албойн славився незвичайною жорстокістю. Вельми жорстоким правителем був після його смерті і наступний король лангобардів, Клеф. Якщо Албойна отруїла власна дружина, то Клефа вбили його піддані.

Міжкоролів'я

Докладніше: Правління герцогів

Після цього лангобарди протягом одинадцяти років не обирали короля і зробили це лише перед лицем небезпеки: Лангобардській державі загрожувала експансія Візантії і Австразії (одне з франкських королівств).

Третім королем лангобардів став Аутарі, син Клефа. Він зумів відбити натиск візантійців і франків.

Коли Аутарі помер у 591, його вдова Теоделінда вийшла заміж за Агілульфа, герцога Туринського, який став таким чином королем. Агілульф сповідував аріанство, але його дружина й син були католиками. У VII столітті Папа Римський отримує в Італії дедалі більший вплив, і відносини між королями лангобардів і Папами ускладнюються. Їхня боротьба, в якій брали участь і франки, набула характеру затяжної війни.

Останній король лангобардів Дезидерій був розбитий і в 774 полонений франками, а його королівство ввійшло до складу імперії Карла Великого.

5. Королівство вестготів (Толедське королівство, Тулузьке королівство)

Королівство Толедо (ісп. Reino de Toledo) -- середньовічне королівство, частина Кастильської Корони.

Історія

Королівство було утворено 25 травня 1085 року після звільнення міста Толедо Альфонсо VI від влади маврів. Толедська тайфа була ліквідована, а нове утворення, хоч і називалось «королівством», цілковито залежало від корони Кастилії та Леону. Відвойована територія залишалась предметом боротьби між християнами та мусульманами до битви при Навас-де-Толосі та єврейського погрому 1212 року[1][2]. Близько семи з половиною століть назва території залишалась незмінною.

20 листопада 1833 року Іспанія провела адміністративну реформу, територію країни було розділено на історичні регіони. Королівство Толедо почало відноситись до Кастилії-ла-Нуеви. На його територіях було утворено провінції Толедо і Сьюдад-Реаль, частина території відійшла до провінцій Куенка, Гвадалахара і Мадрид.

У 526 році, після смерті остготського короля Теодоріха, вестготи знову здобули незалежність, їх новою столицею стало місто Толедо. У 531 році вони знову зазнали важкої поразки в битві проти франків і після цього втратили всі галльські території, що залишилися під їх владою, крім Септиманії.

Тільки королю Леовігільду після тривалого хаосу вдалося, починаючи з 560-х років, зміцнити королівство і крок за кроком майже повністю взяти під контроль вестготів Іберійський півострів. Він підкорив кантабрів і свевів на північному заході і відтіснив назад східних римлян, які з 552 року за Юстиніана I захопили південні території в районі Кордоби та Нового Карфагену. Але останні імператорські фортеці в Іспанії капітулювали лише у 620-ті роки.

Наступні десятиліття були відзначені частими конфліктами за право наслідування трону. У цьому з давньонімецької військової демократії розвинулося виборне королівство, зокрема завдяки римському впливу, і за престол боролися почесні аристократичні пологи. Королівська династія ж, навпаки, намагалася наполягти спадкової монархії. Ще одним фактором влади була християнська церква.

Після провалу неодноразових спроб королів обернути населення в аріанство вони, нарешті, обрали протилежний шлях: після того, як король Реккаред I вже в 587 році перейшов у стан ортодоксального християнства, на 3-му Толедському соборі в 589 році останнє було оголошено державною релігією Після цього аріанство, мабуть, швидко зникло.

Тулузьке королівство у другій половині V століття [ред. редагувати код]

Після загибелі Теодоріха I вестготське військо проголосило королем його сина Торісмунда. Він продовжив завойовницьку батькову політику. У цьому його завойовницькі устремління було спрямовано завоювання Арморики північ від Галлії. Торісмунд був убитий у 453 році прорімськи налаштованими братами Теодоріхом (Теодоріх II) та Фрідеріхом.

Теодоріх II прагнув бути головною опорою імператора. У 456 році він так розтрощив короля свевів Рехіара, який продовжував грабувати римські землі в Іберії, що Королівство свевів виявилося практично знищеним. Під час війни вандалів з імперією в 455 році він проводив таку політику, що імператор Авіт став його ставлеником. Після вбивства Авіта в 456 році Теодоріх II вважав безглуздим продовжувати далі політику підтримки Риму, розпочату ще Атаульфом, і зблизився з сепаратистськи налаштованою галльською аристократією, але зазнавши розгрому під Арлем в 458 році, уклав з імператором Майоріавзаємний союз, що відновив федеративні відносини вестготів з римлянами. Після цього вестготи зайняли Бетіку. У 462 році Теодоріх II уклав мир зі свевами. Того ж року він заволодів Нарбонною на березі Середземного моря.

У 461 році Теодоріх II відкликав з посади одного римського військового губернатора (Непоціана) і поставив на його місце іншого теж римлянина. Якою б не була конкретна політична основа цієї події, але цей факт свідчить про ступінь могутності вестготського короля, якого він досяг до цього часу.

Теодоріх II був убитий в 466 Ейріхом - своїм братом, четвертим сином Теодоріха I, що став наступним королем вестготів.

Ейріх (466-484) відмовився від статусу римського федерату. Він продовжив політику розширення кордонів держави, і при ньому Вестготське королівство перевищило територію, виділену вестготам у 418 році за договором Валлі з Гонорієм, у шість разів і стала найбільшою державно-територіальною освітою в Західній Європі, простягаючись від узбережжя Атлантичного океану на заході. Рони на сході та Луари на півночі. Двір Ейріха не знаходився постійно в Тулузі, а переміщався країною, затримуючись, за обставинами, в Бордо , Арлі та інших пунктах. 475 року римський імператор Юлій Непотпрагнув будь-що-будь укласти мир з вестготами. У той же час Ейріх не прагнув створення всесвітньої імперії. В останні роки свого життя він не вів жодних воєн, займаючись улаштуванням уже захоплених територій та церковною політикою. За Ейріха почалося складання Вестготської правди - Зведення вестготського звичайного права. Раніше обіцяна незалежність Вестготського королівства ніколи не отримала від римлян жодного державно-правового оформлення. Королівство вестготів набуло повної незалежності в 476 році з припиненням існування Західної Римської імперії. Ейріх єдиний із тулузьких вестготських королів, який помер своєю смертю. До 484 року, коли Ейріх помер, Королівство вестготів досягло піку своєї могутності. Навіть незважаючи на свою максимальну географічну віддаленість від Персії, вона представляла інтерес для персів у їхньому протистоянні Східної Римської імперії.

Наступником Ейріха на вестготському престолі став його малолітній син Аларіх II. У 490 році вестготи виступили союзниками остготів у війні проти Одоакра. У 493 році союз вестготів і остготів був укріплений шлюбом Алариха II з дочкою остготського короля Теодоріха Великого Тіудігото . З північногальським уламком Західної Римської імперії -- Суассонською областю -- підтримувалися мирні відносини. Коли 486 року франки захопили цю область, колишній римський її намісник Сіагрій отримав притулок у Тулузі. У франкско-бургундській війні Аларіх II надав підтримку бургундам (що, проте, не завадило бургундам в 507 виступити спільно з франками, коли тіобрушилися всією своєю міццю на вестготів).

Франки з кінця V століття почали становити серйозну загрозу для вестготів. У 502 році між франками та вестготами було підписано мир. Через п'ять років франкський король Хлодвіг I порушив цю мирну угоду. У 507 році в битві при Пуатьє вестготи зазнали нищівної поразки. Аларіх II загинув у бою, а вестготи втратили володіння в Галлії (втратили Аквітанію за винятком вузької прибережної смуги Септіманії ), проте зберегли контроль над Іберією до кінця століття за винятком територій, що знаходяться під владою свівів і басків.

Тулузьке королівство у VI столітті [ред. редагувати код]

Після загибелі Аларіха II настала криза Тулузького королівства. Бургунди із союзників вестготів перетворилися на ворогів, а південне узбережжя Іберійського півострова було захоплене візантійцями. Столиця вестготської держави із зруйнованої франками Тулузи перемістилася спочатку до Нарбонни, а потім до Барселони. Від ще більших втрат вестготів врятував Теодоріх Великий, який став опікуном за малолітнього сина Алариха II, свого онука Амалариха, що означало фактичний перехід вестготів під верховенство остготського короля.

Вестготську скарбницю вивезли до Равенни -- столиці остготської держави. Теодоріх Великий вимагав від своїх представників у Королівстві вестготів дотримання його римських законів, незалежно від того, чи збігалися вони з вестготськими. На вестготські території поширені податки, встановлені в остготському королівстві. Іберія мала постачати Італію продовольством. Теодорих Великий всіляко заступався змішаним шлюбам, бачачи у цьому засіб відновлення колишньої племінної єдності готовий.

Після смерті Теодоріха Великого в 526 році зв'язок між двома гілками готського племені знову почав слабшати. Втративши захисту сильного остготського короля, Амаларих, який став цілком самостійним королем, спробував вступити в союз зі своїми небезпечними противниками, франками. Для цього він домігся шлюбу з дочкою Хлодвіга Хлодехільдою. Але через те, що франки були ортодоксальними християнами, а вестготська знать сповідувала аріанство, цей політичний хід Амалариха виявився невдалим. Сам Амаларих незабаром зайняв ворожу позицію стосовно своєї дружини, чим створив її брата Хильдебертапривід до відновлення франко-вестготської війни 531 року. Хільдеберт здійснив похід до Септиманії (південна частина Галлії) і розбив вестготів під Нарбонною . Амаларіх утік до Барселони, де того ж року загинув за неясних обставин.

Через кілька місяців міжцарства після смерті бездітного Амалариха королем вестготів був обраний Теудіс (531--548), остгот, що не поріднився ні з ким із вестготів, один із полководців Теодоріха Великого і опікун Амалариха в перші роки після смерті в 507 році його батька Ал. Теудис ще за життя Теодоріха Великого, підкоряючись йому безвідмовно, досяг досить незалежного становища. Протягом довгого часу представником Теодоріха в вестготській державі, Теудіс мав багатий державно-політичний досвід і відразу після заняття престолу виявив себе енергійним правителем. Йому вдалося не лише стабілізувати становище на кордоні з франками, а й повернути вестготам деякі втрачені ними пункти у Септиманія.. Цей свій успіх Теудіс розвивати не став, вважаючи за краще встановлювати свою реальну владу в іберійській частині вестготських володінь. Він покинув Нарбонну та переніс столицю за Піренеї. Постійного розташування королівської резиденції не було, вона розташовувалася за обставинами там, де це було потрібно королю - в Барселоні, Толедо , Севільї . З цього часу політика всіх вестготських королів на північ від Піренеїв була спрямована лише на збереження володінь, що ще залишалися там.

Теудіс прийняв перші в вестготському королівстві заходи, спрямовані до правового об'єднання вестготів та їх римських підданих, на стирання відмінностей між ними -- було видано закон про рівні для римлян і готовий до судових витрат.

Теудіс був убитий у 548 році. У роки правління Атанагільда (551-567) відбувалося поглиблення кризи вестготської держави. 552 року візантійці захопили південне узбережжя Іберійського півострова.

Іберія за часів Тулузького королівства [ред. редагувати код]

У 409 році Іберія сильно постраждала від нападів свівів, вандалів та аланів. Після розгрому аланів та витіснення в Північну Африку вандалів імперська влада там виявилася значною мірою дезорганізована, а участь вестготів в іберійських справах була неактивною. Більшість Іберії стала ареною свевських розбоїв.

Вестготи лише поступово, кілька прийомів у другій половині V століття насправді приєднали до своїх володінь значну частину Іберії. Хоча Королівство свевів на північному заході Іберійського півострова і було практично розгромлене в 456 році, свеви до 585 зберігали свою незалежність і претендували на провідне становище на півострові. Розгром свевів не призвів до негайного встановлення вестготського контролю на територіях, що до цього розорялися, південь Іберії фактично був незалежний.

Північна частина півострова, населена васконами (басками) і кантабрами, була цілком незалежною і від свевів, і від вестготів.

До початку франкського наступу Іберія мала для вестготів другорядне значення порівняно з Галлією, вестготи займали там лише найважливіші опорні пункти - Меріду, Севілью та Таррагону. У міру наростання франкської загрози все більше і більше вестготів почало переселятися з Галлії до Іберії.

Відродження Королівства вестготів почалося при Леовігільді на території Іберії. Ще за правління Атанагільда королівський двір зупинився в Толедо. 580 року це місто остаточно стало столицею королівства. Його переваги перед іншими можливими місцями розташування королівської резиденції полягали в зручному географічному положенні в центральній частині країни і відсутності в ньому будь-яких укорінених римських традицій.

6. Утворення Англосаксонського королівства та особливості його розвитку

Особливості державного розвитку Англії в період раннього феодалізму

Становлення і розвиток феодальної держави в Англії пов'язані з англосаксонським і нормандським завоюваннями Британії. Після залишення острова у V ст. римськими легіонерами почалося масове вторгнення з континенту германських племен англів, саксів та ютів, які витіснили кельтське населення на північну і західну частини острова (Шотландію і Уельс). В VII ст. англосакси утворили сім ранньофеодальних королівств -- Кент, Уессекс, Сассекс та ін, а на початку IX ст. королівство Уессекс підкорило собі усі інші. Була утворена єдина англосаксонська держава -- Англія.

Політичному об'єднанню англосаксів сприяла дія низки чинників: необхідність придушення опору завойованих народів, прийняття християнства (VII ст.), а також боротьба проти на паду скандинавських племен (IX--XI ст.).

В 1066 р. нормандський герцог Вільгельм з військом висадився на острів і, розгромивши англосаксонське ополчення, завоював Англію. Нормандське завоювання значно вплинуло на подальший розвиток феодальної держави в Англії, який пройшов в основному ті самі етапи, що й держави інших країн феодальної Європи. Водночас розвиток Англійської феодальної держави мав ряд відмітних ознак, пов'язаних насамперед з ранньою централізацією і неухильним посиленням в XI--XIII ст. королівської влади.

Основними етапами в розвитку Англійської феодальної держави є: 1) англосаксонська ранньофеодальна монархія (IX--XI ст.); 2) сеньйоріальна монархія (XI--XII ст.); 3) станово-представницька монархія (XIII--XV ст.); 4) абсолютна монархія (кінець XV -- середина XVII ст.).

Англосаксонська ранньофеодальна монархія. Суспільний лад. Формування феодального суспільства і держави у англосаксів багато в чому нагадувало аналогічні процеси у франків, але відбувалося це повільніше. В VII ст. поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла основній масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети й домашні слуги-раби з підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення. Англосаксонські «правди» VII--VIII ст. свідчать про майнову диференціацію серед вільних, про зародження і розвиток практики індивідуального покровительства -- патронату (глафордату).

В IX--X ст. процеси феодалізації англосаксонського суспільства помітно посилилися. Розширюється практика імунітетних наділень з боку короля на користь родової знаті. В Х ст. в законодавчому порядку була встановлена примусова комендація: кожна людина повинна була мати глафорда (лорда), чия влада поширювалася на особу і майно патронованого. Заборонялося самовільне залишення залежною людиною свого господаря. Отже, право лорда судити і експлуатувати населення свого маєтку закріплюється законом. Глафордами могли бути не тільки представники родової знаті. Заможна частина керлів і дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії -- королівських дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки. Родова і служива знать утворила панівний клас феодалів.

З маси збіднілих керлів у IX--X ст. поступово утворювалися численні категорії залежного селянства. Значне поширення, як і раніше, мала рабська праця завойованого населення.

В цілому на момент нормандського завоювання процес феодалізації англосаксонського суспільства був ще далекий від завершення. Оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на початковій стадії. Король вважався верховним власником усієї землі. Він міг обмежувати користування імунітетами і конфісковувати земельні наділенням Продовжував існувати значний прошарок вільного селянства, особливо на північному сході країни, на завойованих скандинавами землях (територія «датського права»). Збереження в руках короля основного фонду державних земель сприяло зміцненню королівської влади.

Державний устрій. Центральні органи управління. Завоювання Британії сприяло перетворенню у англосаксів органів племінної демократії на державні. В VII--VIII ст. відбувається поступове піднесення королівської влади не тільки над рядовим вільним населенням, а й над родовою знаттю. Від попереднього періоду залишаються становище короля як вій-ськового ватажка і виборний характер його влади. Водночас королі присвоюють собі право вищого суду. В IX--X ст. коро-лівська влада зміцнюється. Спираючись на право верховної влади на землю, королі присвоюють монопольне право на карбування монет, збирання мита, отримання натуральних поставок з усього вільного населення. Дедалі більше посилюється втручання королів у внутрішньообщинні відносини, у спори між феодалами з приводу землі. Поступова концентрація в IX--X ст. політичної влади в руках окремих феодалів відбувалася в обмежених масштабах, під контролем королівської влади.

Разом з посиленням королівської влади двір поступово перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники -- на посадових осіб держави. Серед вищих королівських чиновників особливу роль почали відігравати королівський казначей і капелани, які відали канцелярією.

Місце старого органу племінної демократії -- народних зборів -- посів уїтанагемот (рада уїтанів, «мудрих»), який складався з представників феодальної знаті. Уїтанагемот не мав чіткої структури і точно окресленої компетенції. До його складу входили король чи королева, діти короля чоловічої статі, єпископи, великі феодали, а з IX ст. -- королівські тени, які отримували особисте запрошення короля. До компетенції уїтанагемо-та включалися питання війни і миру, призначення на різні по­сади, затвердження податків, обговорення законів. Найбільш постійною його функцією була участь у розгляді королем судових справ. Однак королівська влада в IX--X ст. поступово усунула раду знаті від вирішення найважливіших питань соціальної політики, зокрема від участі у розподілі земель.

Місцеве управління. Однією з особливостей державного розвитку феодальної Англії було поєднання сильної королівської влади, централізованого місцевого управління із збереженням органів общинного самоврядування.

Основною територіальною одиницею у англосаксів стали графства,до яких входили сотні. На чолі графства стояв елдормен, який призначався королем зі згоди уїтанів з представників місцевої знаті. В основному його роль полягала в керівництві збройними силами графства. Одночасно в управлінні графством і сотнею усе більше зростає роль особистого представника інтересів короля -- герефи. Герефа -- королівський міністеріал -- призначався королем зазвичай із середнього прошарку служивої знаті. Як і граф у франків, він міг бути управителем певного округу, міста. В VIII--X ст. герефа поступово набуває широких поліцейських і судових повноважень, одночасно контролюючи своєчасне надходження до казни податків і судових штрафів.

Свої функції елдормен і герефа здійснювали на зборах графства і сотні. Ці установи епохи військової демократії збе­реглися, але були поставлені під контроль королівських чинов­ників. Графські й сотенні збори включали усіх вільних землевласників округу, а також старост общин, священиків, виборних сотенних старшин. Збори зберігали своє значення як судові і частково адміністративні органи, які розглядали важливі місцеві справи.

Найнижчою територіальною одиницею у англосаксів була сільська община. Збори, в яких брало участь усе доросле чоловіче населення общини, вирішували господарські питання, розглядали дрібні кримінальні справи і цивільні спори. В поліцейських цілях общини були поділені на десятидворки, мешканці яких несли колективну відповідальність за злочини, вчинені в межах їх території.

Армія англосаксонських королів складалася з дружин і народного ополчення. Дружинники короля були ядром армії. До ополчення включали усіх вільних громадян, які можуть носити зброю. Кожне графство зобов'язувалося посилати до війська половину включених в ополчення вільних громадян. Друга половина залишалася вдома і обробляла поля. Крім того, на кож ному графстві лежав обов'язок споряджати певну кількість кораблів з екіпажем.

Суд. Вищим судом у державі був суд короля. Він розглядав справи про державну зраду, а також спори з приводу земельних володінь. Збори графства під головуванням елдормена розглядали усі кримінальні і цивільні справи на території графства, крім тих, які належали до виключної компетенції суду короля. Крім того, ці збори розглядали скарги на судові рішення сотень. Поступово в суді графства, як і в суді сотні, виокремилася колегія з дванадцяти «старших тенів», які нагадують рахін-бургів у франків.

Сеньйоріальна монархія. Суспільний лад. Нормандське завоювання Англії спричинило подальше поглиблення феодалізації англійського суспільства. Значна частина конфіскованої у англосаксонської знаті землі увійшла до королівського домену, а інша була розподілена між нормандськими феодалами. Землю зберегли лише тим представникам англосаксонської знаті, які погодилися служити Вільгельму Завойовнику.

Прагнучи подальшого укріплення своєї влади, Вільгельм в 1085 р. оголосив себе верховним власником усієї землі і став вимагати від усіх вільних землевласників принесення йому присяги на вірність. Право верховної власності короля на землю дозволило йому перерозподіляти ділянки землі, наділяти ними вірних йому феодалів, втручатися в поземельні відносини землевласників. Присяга на вірність зробила феодалів усіх рангів васалами короля, зобов'язаними йому військовою службою і деякими іншими повинностями. Отже, принцип «васал мого васала -- не мій васал», характерний для Європейського континенту, в Англії не утвердився. Політика Вільгельма Завойовника сприяла централізації держави навіть в умовах поглиблення в ній феодалізації.

Основою феодального господарства в нормандській Англії став так званий манор, тобто сукупність земельних володінь окремого феодала. Ці володіння були розташовані, як правило, черезсмужно, окремими ділянками серед інших держань. Феодали в Англії не набули тієї самостійності і тих імунітетів, якими вони користувалися на континенті. Вони поділилися на дві основні категорії: безпосередніх васалів короля, якими найчастіше були великі землевласники (графи, барони, верхівка лицарства), і васалів короля другого ступеня (підвасалів), зазвичай середні і дрібні землевласники. Значна частина англійського духовенства володіла землями на тих самих умо­вах, що й світські феодали (військова повинність на користь короля і податки).

На кінець XI ст. більша частина селян була закабалена. Про це свідчать підсумки перепису, проведеного в 1086 p., який от римав назву «Книга страшного суду» (Domesday Book). Перепис відобразив також нерівномірність і незавершеність процесу феодального закабалення англійського селянства. Найпоширенішою формою феодальної залежності було віланство. Англійські вілани (селяни) перебували у поземельній залежності від своїх лордів, несли на їх користь певні служби й повинності. У подальшому, протягом XII ст., статус віланів дедалі принижувався до становища особисто невільних, спадкових держателів землі від лордів. Близько 1/3 селянства були віднесені в переписі до категорії малоземельних і безземельних бордаріїв та коттарі-їв. Невелику частину населення становили вільні селяни і близькі до них за становищем сокмени (мешканці «сок», поселень навколо манору). Ця категорія населення кількісно переважала на території «датського права» і за родом служби наближалася до дрібних феодалів і алодистів.

Вільне селянське населення в XI--XII ст. зазнавало впливу суперечливих чинників. З одного боку, королівська влада усіляко сприяла закабаленню найнижчих категорій вільного селянства, їх перетворенню на віланів, з іншого -- розвиток товарно-грошових відносин наприкінці XII ст. викликав зростання прошарку більш заможних селянських держателів. Королівська влада розглядала їх як свого політичного союзника в боротьбі із сепаратизмом великих феодалів і за допомогою своїх судів захищала їх від сваволі лордів. Формально однаковий захист «загальним правом» будь-якого вільного держання (фригольду) -- лицарського, міського і селянського -- вже наприкінці XII ст. сприяв нівелюванню правових розбіжностей між верхівкою вільного селянства і дрібним лицарством.

Відносна єдність держави, зв'язки з Нормандією сприяли розвитку торгівлі. В XI--XII ст. зростає кількість міст, більша частина яких знаходилася на землях королівського домену і управлялася королівською адміністрацією. Городяни були заінтересовані в сильній центральній владі, яка сприяла розвитку єдиного ринку, в отриманні від короля підтримки у боротьбі з окремими феодалами. Водночас фінансові претензії корони часто суперечили інтересам міст. В умовах посилення центральної влади англійські міста змушені були купувати королівські хартії, які містили лише деякі торгові привілеї.

Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління. Переважним напрямом розвитку англійської держави з часу нормандського завоювання залишалася державна централізація. В XI -- середині XII ст. централізація трималася значною мірою на сеньйоріальних, приватних правах англійських королів, які були сполучним центром усієї феодально-ієрархічної системи. Англійська держава цього періоду становила особливу форму сеньйоріальної монархії, яка вирізнялася відносною централізацією і в якій король був сюзереном усіх феодалів і найбільшим землевласником країни. Судові і фіскальні права корони щодо своїх підданих були водночас правами вищого сеньйора щодо своїх васалів. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, хоча вже почали виходити за його межі. Наслідком цього були нескінченні в XI--XII ст. заколоти баронів, які звинувачували корону у зловживанні своїми сеньйоріальними правами. Протягом усього XII ст. королі змушені були дарувати баронам і церкві хартії вольностей, які зобов'язували королівську владу керуватися феодальним звичаєм, дотримувати автономії церкви. Однак з другої половини XII ст. у зв'язку з соціально-економічними змінами в Англії дедалі більше посилюються загальнодержавні основи в управлінні. Активізація цього процесу пов'язана в основному з реформами Генріха II (1154--1189 рр.) -- судовою, військовою, з реорганізацією управління і фінансів.

Реформи Генріха II були спрямовані на укріплення самих основ королівської влади і одночасне ослаблення політичних позицій великих світських феодалів і церкви. З часу нормандського завоювання влада англійських феодалів-імуністів стосовно середніх і заможних фригольдерів, лицарів вже була обмежена центральною владою. Королівська влада прагнула тепер обмежити права, які ще збереглися за імуністами в галузі суду і адміністративного управління. Це було зроблено головним чином шляхом реорганізації системи судочинства, закріплення нових форм судової діяльності й процедури. Інші реформи були спрямовані на створення незалежної від феодальних магнатів найманої армії і встановлення нових видів фінансових поборів. Заходи короля Генріха були оформлені серією указів -- Великою, Кларендонською (1166 р.) і Нортгемптонською (1176 р.) асизами, асизою «Про озброєння» (1181 р.) та ін.

У боротьбі з політичною автономією церкви і посиленням незалежності церковного землеволодіння Генріх II видав у 1164 р. Кларендонські конституції. За цими конституціями король визнавався верховним апеляційним суддею у справах, розглянутих церковними судами. Без його згоди ні світські феодали, ні чиновники короля не могли бути відлучені від церкви, а заміщення вакантних вищих духовних посад мало проводитися за результатами виборів і зі згоди короля.

Кларендонські конституції були покликані відіграти значну роль в укріпленні королівської влади, але під сильним натиском духовенства Генріх II відступив і відмовився від деяких їх положень.

З середини ХІІ ст. відбувається впорядкування структури й компетенції вищого органу центрального управління -- королівської курії. В XI ст. королівська курія поєднувала функції вищого виконавчого, судового і фінансового органів. До її складу зазвичай входили маршал -- начальник війська, камерарій -- управитель королівського майна, канцлер -- особистий секретар короля тощо. Для вирішення найважливіших питань на засідання курії запрошувалися вищі світські й духовні феодали.

У міру посилення королівської влади і ускладнення завдань управління відбувається виділення у складі курії ряду окремих відомств. Палата шахівниці на чолі з казначеєм стає центром фінансового управління. З середини XII ст. поступово виокремлюються особливе відомство канцлера, а також ряд судових органів. Найважливішим з них був Вищий суд короля на чолі з юстиціарієм. Всередині цього суду поступово виокремився Суд загальних позовів, який міг засідати без участі короля і не повинен був супроводжувати його у виїздах. Наприкінці XII ст. всі ці установи стали самостійними органами.

Місцеве управління. Після нормандського завоювання зберігся поділ країни на графства, сотні й общини. Главами місцевої королівської адміністрації в графствах стали шерифи. Вони наділялися вищою судовою, військовою, фінансовою та поліцейською владою на території графства.

Свої судові й адміністративні функції шерифи здійснювали у тісному взаємозв'язку зі зборами сотень і графств. Ці установи хоча й збереглися, проте поступово втрачали самостійність і все більше перетворювалися на знаряддя центрального уряду і його опору на місцях. Генріх II, вилучивши із судової компетенції зборів більшість цивільних позовів, водночас підвищив їх роль у призначенні осіб, які брали участь у розслідуванні в кримінальних справах (присяжних обвинувачів).

Армія. Посилення королівської влади було неможливим без реорганізації збройних сил країни. До другої половини XII ст. основну частину військових сил становило феодальне ополчення -- система озброєних дружин. Вони складалися із загонів лицарів, яких приводили і очолювали барони на умовах обов'язкової служби королю. На практиці, однак, це означало вирішальну роль баронів у королівському війську.

Військова реформа Генріха II дістала вияв насамперед у заміні особистої військової повинності феодалів сплатою «щитових грошей». Цей захід відкривав можливість для короля утримувати наймане лицарське ополчення. Крім того, Генріх II намагався використати у своїх інтересах старе англосаксонське народне ополчення вільних жителів графств, він запровадив військову повинність для усього вільного населення країни. Кожен вільний -- феодал, селянин, міський житель -- повинен був мати зброю, яка відповідає його майновому становищу. Маючи своє спорядження, військо разом із тим утримувалося за рахунок державної казни, надходження до якої були значно збільшені. Крім практики стягнення «щитових грошей» з феодалів і тальї з міст, поступово утвердився загальнодержавний податок на рухоме майно.