Особливості суспільно-політичного розвитку східнослов’янських країн на початку XXI ст.

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Особливості суспільно-політичного розвитку східнослов'янських країн на початку XXI ст.

Набока Сергій Валерійович кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії світового українства

Анотація

У статті, зроблена спроба крізь призму історії, висвітлити причини, особливості, проблематику й наслідки соціально-економічних та суспільно-політичних процесів в східнослов'янських державах європейського простору, після здобуття ними незалежності. Розглянути чинники та закономірності, що обумовили відмінності їх розвитку, основні особливості й відмінні риси, притаманні для цих країн в суспільно-політичному та соціально-економічному житті. Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, об'єктивності й логічності.

Вказана актуальність даного дослідження, обумовлюється тими обставинами, що фактори і явища, котрі детермінували економічне та суспільне життя цих країн, вплинули не лише на закономірності й специфіку соціальних та політичних процесів в нових державах. Але й наклали свій відбиток на події, що відбуваються на початку XXI ст., й у величезній мірі, визначають сьогодення і майбутній розвиток східнослов'янських народів.

В ході дослідження зазначеної проблематики, автором проаналізовано обумовленість збереження в керівництві цих країн, представників колишньої партійної номенклатури, протистояння президентської та парламентської гілок влади, взаємозалежність між політичними, економічними та громадянськими процесами в цих державах. Розглянуто, закономірності закріпленням в них при владі представників адміністративно-бюрократичної еліти, соціально-економічною деградацією та відмовою урядів від соціальних зобов'язань перед своїми громадянами. В роботі, також висвітлені особливості, передумови та відмінності становлення й розвитку української та російської олігархії.

В результаті проведеного аналізу, автором в статті визначено, що спільною рисою суспільно-політичного життя у розвитку нових незалежних країн, став певний реванш комуністичних партій та лівих рухів в середині-другій половині 1990-х років XX століття та прихід до них авторитарних режимів. А в Україні та РФ - олігархізація суспільного життя В соціально-економічній сфері, спільними для більшості пострадянських країн, були масштабні кризові явища, а нині - компрадорський та сировинний характер економіки й деградація соціального розвитку. Відмінними рисами розвитку східнослов'янських країн, з огляду на специфіку висвітлених у дослідженні внутрішніх та зовнішніх чинників, стала відсутність в Білорусі страти олігархів. Що визначалось, перш за все, слабкою ресурсною базою республіки. А от в Російській Федерації, наявність потужної нафтогазової галузі, що за своїми прибутками, кардинально переважала над іншими - сприяло встановленню в РФ, могутнього та незалежного від суспільства, агресивного персоналістського режиму. В Україні, адміністративно-олігархічні клани, отримуючи прибутки з різних, приблизно рівноцінних за доходністю секторів економіки - постійно конкурували між собою за владу та вплив. Це великою мірою, визначило більш вільне суспільно-політичне життя республіки.

Ключові слова: президент, парламент, олігарх, еміграція, монополія, соціальна криза, політична еліта, сировинна економіка, компрадорська буржуазія, авторитарний режим.

Abstract

Specifics of the socio-political development of east slavic countries in the early XXI century

The article attempts to highlight, through the prism of history, the causes, specifics, problems and consequences of socio-economic and socio-political processes in the East Slavic states of the European region after obtaining independence. To consider the factors and patterns that led to the differences in their development, the main characteristics and distinctive features typical for these countries in socio-political and socio-economic life. The methodology of the study is based on the principles of historicism, scientificity, objectivity and logic.

The actuality of this study is determined by the fact that the factors and phenomena that determined the economic and social life of these countries influenced not only the patterns and specifics of social and political processes in the new states. But they also had an impact on the events taking place at the beginning of the twenty-first century, and to a great extent, determine the present and future development of the East Slavic peoples.

During the study of this issue, the author analyzes the reasons for the preservation of the former party nomenclature in the leadership of these countries, the confrontation between the presidential and parliamentary branches of government, and the interdependence between political, economic and public processes in these states.

The author analyzes the patterns of administrative and bureaucratic elite consolidation in power, socio-economic degradation and the governments' refusal to fulfill their social obligations to their citizens. The paper also highlights the peculiarities, prerequisites and differences in the establishment and development of the Ukrainian and Russian oligarchies. According to the author's analysis, a general feature of socio-political life in the newly independent countries was a certain revenge of communist parties and left-wing movements in the mid- to late 1990s, and the accession to power the representatives of bureaucratic and security structures, as well as the establishment the authoritarian regimes in these countries. In the socioeconomic sphere, most post-Soviet countries were characterized by large-scale crises, and nowadays - by the comprador and raw material nature of the economy and degradation of social development. A distinctive feature of the East Slavic countries' development, with regard to the specifics of the internal and external factors covered in the study, was the absence of an oligarchic stratum in Belarus, which was primarily determined by the republic's weak resource base. At the same time, in the Russian Federation, the presence of a powerful oil and gas industry, which was radically superior to others in its profitability, facilitated the establishment of a powerful and independent from society personalist regime. In Ukraine, administrative-oligarchic clans, receiving profits from different sectors of the economy with approximately equal profitability, constantly competed with each other for power and influence. This largely determined the freer socio-political life of the state.

Keywords: president, parliament, oligarch, emigration, monopoly, social crisis, political elite, raw-material economy, comprador bourgeoisie, authoritarian regime.

Вступ

Постановка проблеми. Суперечливий й неоднозначний розвиток колишніх радянських республік після розпаду Радянського Союзу та здобуття ними незалежності, ставить багато складних питань. Наскільки, закономірні, особливості соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що переживають східнослов'янські країни, пострадянського простору? Що в них спільного та відмінного у розвитку? Наскільки події, що відбуваються в останні роки, є частиною глобальних трансформацій та змін, в становлення нових світових реалій? Без аналізу цих процесів, буде неможливо зрозуміти, формування суспільно-політичного устрою сучасної України, її перспективи та місце, в нинішньому світі. Актуальність дослідження даної проблематики, визначається тим міркуванням, що ці фактори та чинники, що визначають особливості еволюції східнослов'янських країн пострадянського простору, реально та всебічно впливають на життя людей та майбутнє нашої країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Частково і опосередковано, дослідженням вищезазначених проблем, присвячені роботи таких науковців як В. Корнієнко [1], Т. Орлова [2], С. Грабовський [3], та інших. Вивчення ж загальних закономірностей та особливостей розвитку в сучасних реаліях, східнослов'янських республік колишнього СРСР, потребує спеціального дослідження.

Метою представленої статті, являється аналіз в історичному аспекті, специфіки факторів, чинників і явищ, що вплинули на характерні суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що відбувалися в східнослов'янських країнах пострадянського простору. Визначили та обумовили, спільні та відмінні особливості в їх розвитку.

Виклад основного матеріалу

Спільною рисою притаманною для розвитку цих держав, в перші роки їхньої незалежності, стала боротьба державних інституцій Президента та Парламенту за вплив, повноваження і владу в політичні сфері. В Російській федерації, у 1993 р. дійшло навіть до збройного конфлікту між президентом Б. Єльциним та російською Думою. В Білорусі президент Олександр Лукашенко у 1995-1996 рр., також боровся з законодавчою владою й зрештою повністю підпорядкував собі парламент республіки. В Україні це протистояння проявилося у боротьбі Л. Кучми і Верховної Ради при прийнятті Конституції та перетворенні України на президентсько-парламентську республіку й створенні Адміністрації Президента [4, С. 70].

Боротьба Президентів та Парламентів, у всіх східно-слов'янських країнах закінчувалась перемогою Президента. Хоча у різних країнах, в залежності від місцевих особливостей і політико-економічних реалій, були характерними свої наслідки, особливості та відмінності цієї «боротьби». Описані процеси, як і причини «перемоги» президентської вертикалі над законодавчими органами влади, виявились досить закономірними та детермінованими. український російський президентський парламентський

Перш за все, тому що в останній період Перебудови на хвилі «гласності» й «демократизації», величезну роль і повноваження в суспільно-політичному житті цих республік відігравали Ради [5, С. 142]. Котрі, таким чином, напередодні розвалу СРСР, отримали величезний політичний та громадський вплив в своїх країнах . Наступним визначальним фактором, стала відсутність юридично оформленого поділу між гілками влади й загалом чіткого законодавства, адекватного реаліям нового суспільного устрою. Оскільки, новостворені незалежні держави, послуговувалися сумішшю з діючих колишніх радянських конституцій та окремих прийнятих нових законодавчих актів, що додавало хаосу в юридично-законодавчому полі. До того ж, за обставин зміни соціально-економічного та суспільно-політичного устрою, прагнень нових соціальних верств застерегти свої інтереси , здобути власність та владу - звісно, ці чинники, також дуже суттєво, сприяли інтенсифікації боротьби між виконавчими та законодавчими гілками влади, де ці сили були представлені. Крім того, перемога «президентської вертикалі» над «законодавчо-представницьким органом» також була обумовлені суспільним запитом того часу. В умовах економічних злигоднів, адміністративного розвалу, моральної фрустрації, повної безвідповідальності чиновників, колапсу судової системи та зростанні злочинності - широкі кола населення, вже за кілька років «свободи», почали прагнути «сильної руки». Та й «нові економічні власники», теж бажали убезпечити «прихватизовану» власність та потребували гарантій. І разом з ліберально-демократичною інтелігенцією, потребували надійного захисту від «комуністичного реваншу» та соціального вибуху, невдоволеного «реформами» народу. Й таким чином, також підтримували сильну президентську владу.

Водночас, можна відзначити й відмінності, протікання цих процесів, в вищезазначених країнах. Більш повільні темпи приватизації в Україні, інтеграція до владних структур національних сил, міцні позиції у владі комуністів-пристосуванців - зумовили ті обставини, що в Україні загроза «лівого реваншу», розкол еліти, як і потреба негайно захистити нову владу та власність - були набагато менш виражені, ніж у РФ. Великих олігархів, як і викинутих за борт «впливових номенклатурників», тут ще тоді практично не було. Тим не менш, загострення соціально-економічної та суспільно-політичної кризи в першій половині 1990-х рр. й загроза соціального вибуху змусила український правлячий клас, піти на позачергові парламентські та президентські вибори у 1994 р., однак до силового протистояння як у Російській Федерації справа не дійшла. Тим не менш, незважаючи на вплив негативних соціальних чинників, близько половини населення України, не хотіли підтримувати «антидемократичного й проросійського» президента. Українська національна інтелігенція, керуючись засадами пріоритету національної незалежності і демократичних свобод, в основному виступала проти ідеї «сильного президента». Хоча частина її представників, через зростання небезпеки дезінтеграції країни й загрози від РФ, та усвідомлюючи необхідність стійкої влади для проведення ефективних реформ, все ж розуміли необхідність міцної центральної влади. Відтак владу на виборах 1994 р. з невеликою перевагою отримав представник директорсько-бюрократичного класу Л. Кучма, який уособлював інтереси директорів, чиновників і нових власників [6, С. 211].

В республіці Білорусь, на підтримку «сильного президента», виступили широкі верстви збіднілого населення та адміністративно-чиновницький корпус. Що було досить типовим і зрозумілим явищем. Однак й директори державних підприємств, масово підтримували Лукашенка, тому що в умовах маленької та бідної на ресурси країни, вони не мали шансів стати успішними власниками та самостійно вижити в ринковій економіці. Ще однією особливістю Білорусі в цьому протистоянні, стало й те, що фактично вся національно-ліберальна інтелігенція виступила проти Президента. Оскільки, в даному випадку, на відміну від України та РФ, білоруський президент в силу специфіки Білорусі, в меншій мірі виступав захисником нового ладу чи незалежності, а більше уособлював антидемократичні тенденції. З огляду на соціальні та політичних фактори - білоруська інтелігенція (як і група нової буржуазії) були нечисленні й маловпливові. Й не маючи зовнішньої і внутрішньої підтримки, закономірно та швидко програли боротьбу.

В Російській Федерації, зневірений в «шокових» ринкових реформах й наляканий дезінтеграцією країни, народ масово підтримав ідею необмеженої президентської влади. Російські чиновники та силовики, також звісно бажали повернути собі всю повноту влади в країні. «Створені» нашвидкоруч олігархи, хотіли від сильного президента, гарантій недоторканності їх нової власності, зваженого арбітра, а також надійного захисту від соціального вибуху з боку пограбованого народу. Ліберальна ж інтелігенція РФ, налякана «реваншистськими» настроями більшості населення, теж гаряче підтримувала ідею «ліберального Піночета». Відтак, в Росії, тільки парламентські угрупування виступили проти самовластя Єльцина - однак, їх швидко подавили у 1993 р., показово розстрілявши із танків Парламент [7, С. 69]. Ще однією спільною рисою, розвитку нових незалежних східнослов'янських республік, було збереження при владі, в свої преважній більшості, представників колишньої радянської партійної номенклатури. Основними чинниками, що сприяли подібному становищу, була наявність у партійної еліти владного, силового, адміністративного та фінансового ресурсу. Її організованість та єдність. А головне - представники компартійної верстви, виходячи з власних інтересів, «осідлали» національно-визвольні процеси в своїх країнах. До того ж, певний компроміс з радянською номенклатурою, на який пішла національно-демократична інтелігенція, також сприяв консервації у владних структурах представників колишньої комуністичної еліти. Таке угодовство «демократів», обумовлювалося спільною зацікавленістю інтелігенції та номенклатури у розвалі радянського режиму та здобутті незалежності своїх республік. А також, небажанням та невмінням лібералів, займатися адміністративними питаннями. Крім того, номенклатура згодилась на поступки національній інтелігенції у зовнішній політиці та прийнятті нової атрибутики державних інститутів. Та й страх «демократів», перед можливими національними ексцесами та суспільними кривавими протестами - також примушував їх «не розхитувати владний човен».

Іншою, спільною закономірністю, притаманною для розвитку новоутворених незалежних східно-слов'янських держав, став певний реванш комуністичних партій та лівих рухів в середині-другій половині 1990-х років XX століття [8, С. 322]. Після розпаду Радянського Союзу та краху комуністичного ладу, відбувається важка ломка адміністративних інституцій та перебудова суспільних реалій, поширюються регіональні і національні конфлікти, болісний розрив господарських зв'язків з колишніми соціалістичними республіками, масштабний розвал економіки, жахливий зріст інфляції, високий рівень безробіття, тотальні невиплати зарплат бюджетникам, величезне збільшення злочинності й наростання соціальної катастрофи. Відповідно, в умовах масового збідніння населення й розчарування людей у нових демократичних інститутах та ефективності ринкових реформ, складного «перехідного періоду» становлення нового суспільного устрою - серед покинутих напризволяще, широких верств населення, звичайно зросли ностальгічні настрої за колишньою стабільністю, «твердою рукою» та патріархальною опікою держави.

В Україні, особливо яскраво, це відбилось на президентських виборах 1999 р., де лідер комуністів Петро Симоненко, мав дуже вагому підтримку населення, змагаючись у другому турі президентських виборів з діючим президентом Леонідом Кучмою. У Російській Федерації, подібні реваншистські тенденції, виразилися в тому промовистому факті, що російська комуністична партія у 1996 р. ледве не виграла вибори в країні. А в Білорусі, Олександр Лукашенко прийшов до влади, великою мірою, саме на хвилі «лівих» сподівань широких кіл суспільства.

Наступною, спільною характерною рисою для молодих держав, в період їх становлення, в обставинах схожих в цих країнах економічних, суспільних та культурних основ, була подібність й адміністративних та соціальних процесів. Це, наприклад, проявилося у виникненні та боротьбі в цих колишніх радянських республік регіонально-олігархічних та чиновно-бюрократичних кланів за вплив, владу та ресурси. І якщо в республіці Білорусь, з огляду на невелику територію та малі ресурси, таке явище було слабко виражене. То, приміром в Російській Федерації, найбільш яскраво це виявилося у протистоянні «пітерського» та «московського» угрупувань кланово-бюрократичної еліти [9, С. 287]. В якому, зрештою, перемогу здобули, саме вихідці з Санкт-Петербургу на чолі з Володимиром Путіним. В Україні ж, боротьба донецького, дніпропетровського та київського олігархічно-регіональних кланів, часто супроводжувалася «революціями», напруженими виборами чи політичними кризами. З періодичним утвердженням при владі, представників того чи іншого угрупуванням. Схожим та характерним для східнослов'янських країн європейського простору, є компрадорський та сировинний характер економіки та соціального розвитку [10, С. 127]. І якщо господарство Російської Федерації, грунтується на видобутку й вивіз за кордон своїх природніх ресурсів (нафти, газу, металів, лісу...). То, українська економіка, базується на використанні транзитних можливостей газотранспортної системи, продажу металу, вугілля, продовольства. У республіки Білорусь, в цьому відношенні можливості ще менші, оскільки вона - не має серйозних природніх ресурсів. І в основному, також, використовує свої транзитні та контрабандні можливості. А також продажу, головним чином на російський ринок, за допомогою політичних домовленностей, деяких своїх товарів сільськогосподарської та індустріальної галузей. Наука та високорозвинута промисловість занепадають в цих країнах, тому що не потрібні такій економіці та еліті. Оскільки, не дають швидкого прибутку, в них (як і в освіту), необхідно серйозно вкладатися, реформувати судову та податкову систему, щоб зробити свою країну, привабливою для закордонних інвестицій. При такому соціально-економічному устрої, преважна більшість населення в цих країнах, стає практично зайвою. Адже, для сировинної економіки, потрібна лише обмежена кількість працівників зайнятих у видобувній, сільськогосподарській та транспортній сферах. І як споживачі, значна кількість людей також зайва, оскільки вони будуть неплатоспроможні, тому що за умов деіндустріалізації та згортання науки - робочі місця, неухильно скорочуються.

Та й загалом, більшість населення стає не тільки зайвим, але й затратним для еліти й держави. Оскільки, його потрібно утримувати - платити пенсії, фінансувати соціальні програми, медичну та освітню сфери, витрачатись на вибори. До того ж, народ, який має високий рівень освіти, звиклий до соціальної радянської держави чи демократичних зразків розвинутих капіталістичних країн, буде джерелом небезпеки для правлячої еліти. Відтак, за умов збіднення східнослов'янських країн й перетворення їх економік на сировинні придатки глобалізованого світу, а також, з огляду на компрадорський гатунок еліти, цілком природньо та логічно виглядають процеси притаманні для всіх розглядуваних республік. Котрі характеризуються, ліквідацією ознак розвинутої соціальної держави [11, С. 48]. Тобто, наявністю, все більшої відмови нею, від своїх соціальних зобов'язань перед власними громадянами - що відбивається у підвищенні пенсійного віку, злиденності соціальних програми, підвищення комунальних платежів, скорочення фінансування освітньої та медичної галузей. Проте еліту, такий стан речей не турбує. Тому що, отримані вдома кошти - вона тримає за кордоном, не вкладаючи у власну країну. Оскільки, своє майбутнє та майбутнє своїх сімей, представники еліти цих держав, пов'язують не з Батьківщиною, а з зарубіжним життям - купуючи там нерухомість, навчаючи там дітей та тримаючи свої капітали за кордоном.

Спільними для нових незалежних держав, були й негативні соціальні явища, пов'язані з розвалом СРСР та крахом соціалістичного режиму. Обвал економіки, захмарний рівень інфляції, банкрутство підприємств, всеохоплююча корупція, судове свавілля, широке розповсюдження злочинності, глибока фрустрація суспільства. Це супроводжувалося величезним зростання рівня смертності й спадом народжуваності серед населення. Високі показниками самогубств, убивств, абортів, різноманітних захворювань. Зростання пияцтва, наркоманії й високий рівень еміграції [12, С. 324]. Досить характерною, постала проблема розпаду поколінь. Знецінення заощаджень та розвал підприємств, нівелювання колишніх навичок, досвіду, соціальних та моральних здобутків, знижені з огляду на вік, адаптивні можливості... - все це привело, у значній мірі, до втрати старшим поколінням своїх позицій та авторитету в суспільстві. Схожими для східнослов'янських країн були, далеко не завжди прозорі та законні процеси приватизації державної власності. Яку провели для «обраних». Детермінувавши таким чином, формування в цих країнах соціальної структури, з переважаючою часткою бідного населення, малою вагою середнього класу, залежністю дрібного та середнього бізнесу від чиновництва, наявність прихованих економічних практик, коли половина економіки перебуває в «тіні». В той же час, в соціальній сфері, вже з другої половини 1990-х рр. в соціальному розвитку цих країн також почали проявлятися серйозні відмінності. Так наприклад в Білорусі, правляча еліта, чиновники і силовики, щоб зберегти свою владу в державі та незалежність від зазіхань РФ - змушені були опиратися не на відсутніх тут олігархів й багаті ресурси, а шукати підтримки у широких мас білоруського населення, проводячи репресивно-консервативну, однак соціально орієнтовану політику.

В Російській Федерації та Україні процеси первісного накопичення капіталу, не були обмежені подібними факторами, й детермінували поглиблення та загострення негативних соціальних явищ. Наявність великих матеріально-економічних ресурсів в цих країнах, давали можливість правлячому класу не шукати обов'язкової підтримки Заходу чи соціально задобрювати населення, обмежуючи власні апетити. Збереження владних позицій правлячої еліти в цих державах, від небезпеки соціального вибуху чи експансії зарубіжного капіталу, гарантували «прикормлені» чиновники і силовики, а також, такий новий суспільний прошарок, як олігархи. Важливим фактором, що серйозно вплинув на розвиток суспільних та політичних процесів в цих країнах, було виникнення в них соціального прошарку олігархів. Щоправда, в Білорусі, такого явища практично не існувало, як не було й періоду, соціально-економічного і суспільно-політичного домінування та правління цієї соціальної страти.

Причини відсутності цього явища в Білорусь, полягають перш за все в слабкій ресурсній базі та невеликому суспільному багатстві, що отримала в спадок після розпаду СРСР ця республіка. Тому що, саме наявність високоприбуткових галузей та великих джерел сировини, при їх приватизації, могли забезпечити певним особам і кланам багатство. Яке в перспективі, особливо за умов ослаблення державних інституцій в перехідний період, давало адміністративні та медійні можливості, а згодом і політичну владу. В РФ, ними виявились величезні поклади сировинних багатств - газ, нафта, метали, ліс... Ну а в Україні, існувала потенційно вигідна газотранспортна мережа, перспективний аграрний сектор й транзитні порти [13, С. 124]. А також, ряд розвинутих галузей - таких як, наприклад, металургійне чи хімічне виробництво.

Проте вплив на суспільні та економічні процеси, такого соціального явища як олігархи - в Росії та Україні, суттєво відрізнялися. По-перше, радикальні процеси приватизації та ринкові реформи в контексті політики шокової терапії, в Росії розпочалися з початку 1992 р. Й були зумовлені, не лише економічними чинниками, а метою пострадянської еліти створити могутній клас впливових власників, кровно зацікавлених в захисті капіталістичного устрою і намертво пов'язаних новою владою. Саме вони, сконцентрувавши фінансові, медійні та організаційні ресурси, забезпечили Борису Єльцину, його «сім'ї» і ліберально-номенклатурній правлячій еліті перемогу над парламентом, захист від соціального вибуху з боку обуреного народу, змови військових та порятунок від лівого виборчого реваншу. Загалом, події 1993 і 1996 рр. підтвердили вірність обраного курсу правлячої еліти і каталізували процеси утворення в Росії олігархії. Фактично, до кінця 1990-х рр.. саме олігархи реально правили Росією

Наступною особливістю, існування російської олігархії, полягає, не лише в утворенні чисто сировинної економіки та компрадорської буржуазії. Головна відмінність, що в РФ, олігархія утворилась і побудувала господарство на основі «ресурсного прокляття». Це визначається тим фактором, що в країні, існує велике джерело надприбутку, яке переважає інші і як правило, зв'язане з природним середовищем. Тому, після певного періоду міжкланової боротьби - та група людей чи структура, котра візьме під контроль цей ресурс - подавлює конкурентів та стає економічним і політичним монополістом в країні. Й відповідно, не зворотно захоплює політичну владу в країні, знищуючи будь-який економічний чи суспільний плюралізм та свободу. За таких умов, більшість люду, стає практично не зайвою. Оскільки, для видобутку копалин чи обслуговування газотранспортної мережі - багато людей непотрібно. Адже головні прибутки, держава та правляча еліта, отримує не від фабрик чи заводів. Відтак, російське населення - це в основному бюджетники чи опосередковані користувачі коштів від «природної ренти». Тому, як платники податків - вони, нічого не варті. І для РФ, являються «соціальним тягарем», який потрібно утримувати і витрачатись на нього. Та й впливати на державу страйками чи протестами - подібні «економічні суб'єкти», ніяк не можуть. Держава та правляча верхівка - ні фінансово, ні політично, від таких громадян, абсолютно не залежать.

В Україні соціальний прошарок олігархів, утворився пізніше ніж у Росії. Тому що, процеси приватизації великих об'єктів державної власності, розпочалися трохи згодом й проходили повільніше. Це визначалося, меншою ніж в Росії кількістю економічних ресурсів - отже, потрібен був довший час на їх збирання та концентрацію. Консерватизм провінційної республіканської партійної номенклатури, що контролюючи процес приватизації зберегти за собою владні висоти в країні - теж зіграв свою роль. Крім того, нестабільність й слабкість політичної влади в Україні, де йшла перманентна боротьба між Президентом, Парламентом і Прем'єром. Та й у самій Верховній Раді, боролися різні суспільні сили - ці фактори, також обумовили повільність приватизації та пов'язаних з цим явищем, соціальних процесів.

З огляду на вищезазначені, потенційно ласі ресурси в Україні - український тип олігархії, можна умовно охарактеризувати, як «транзитний» [14]. Місцеві олігархи утворили олігархічно-бюрократичні конкуруючі клани - донецький, дніпропетровський, київський... Загалом можна відзначити, що в Україні сформувалися олігархи, «латиноамериканського типу», котрі отримують прибутки з різних, проте приблизно рівноцінних за доходністю секторів економіки. Отже, на відміну від Росії, в Україні не існує і домінуючого джерела багатства, а наявні декілька різних великих сфер та високоприбуткових галузей - «нафтогазова труба», енергетика, портова інфраструктура, металопрокат, аграрна продукція. Схожим явищем, характерним для розвитку нових незалежних держав, був прихід у другій половині 1990-х рр. до влади представників адміністративно-бюрократичною еліти та силових структур - Володимира Путіна в Росії, Леоніда Кучми в Україні, Олександра Лукашенко в Білорусі. Це вказує на детермінованість подібних процесів. І пояснюється певним запитом втомленого безладом суспільства на «сильну руку», розчаруванням населення у нових демократичних інститутах, страхом еліти перед лівим соціальним вибухом, небезпеками дезінтеграції, поширення національно-регіональних конфліктів; потреба олігархів в арбітрі, що забезпечить захист отриманої власності від «низів» та лобіюватиме політико-економічні інтереси еліти за кордоном.

Та й умовний Захід, певною мірою підтримував такі тенденції в цих країнах після розвалу СРСР. Політичному та економічному істеблішменту Заходу, було простіше і вигідніше мати справу з одним прогнозованим центром влади в нових державах, ніж ризикувати потенційним розвалом в переповнених зброєю регіонах, з небезпеками національних війн, розповзання ядерних арсеналів, техногенних катастроф та мільйонів біженців. Крім того, за цих умов, ускладнювались можливості ефективної торгівлі, отримання сировинних ресурсів з цих територій й використання місцевих широких ринків збуту для західної економіки.

Проте головним фактором, що зумовив здобуття владних висот у нових незалежних країнах бюрократично-силовою верствою - був високий рівень консолідованості чиновного класу, наявність у нього організаційно та владного ресурсу; а також роз'єднаність та суперництво серед представників нових суспільних груп - ліберально-демократичної інтелігенції та олігархів.

Однак, попри схожість таких політико-суспільних тенденцій в зазначених державах, вони мали й суттєві відмінності, що обумовлювалися особливостями їх соціального, культурного та економічного розвитку.

Наприклад в Білорусі, при дефіциті в цій країні ресурсних багатств, тут не утворилось класу дуже багатих власників здатних претендувати на владу. Та й національно-ліберальна інтелігенція, мала значно менший вплив на суспільство. Населення республіки, розчароване в ефективності демократично-ринкових реформ, розгулі злочинності, безвідповідальності та падінні рівня життя, також прагнуло відновлення стабільності. Відтак, адміністративно-бюрократична верства Білорусі, досить швидко, відновила свою монополію на владу. Цьому сприяли, потреби білоруської еліти та населення, в захисті їх інтересів, від тиску та зазіхань з боку «братської Росії». За цих обставин у Білорусі закономірно т швидко склалася авторитарна модель управління, що опирається на певну підтримку частини консервативного білоруського суспільства, базується на лояльності та інтересі адміністративно-силових структур та використовує вигоди від відносної політико-економічної орієнтації на РФ.

В Російській Федерації, в соціальній сфері діяли ті ж чинники. Крім того, великі розміри країни, загроза дезінтеграції регіонів, конкуренція та бажання олігархів захисти свою власність як в самі й РФ так і на міжнародній арені, потреба в модераторі, що запровадить загальноприйняті правила гри, певне бажання Заходу мати справу з єдиним та прогнозованим центром управління - сприяли тому, що до влади в Росії прийшов самий організований та сильний клас суспільства - бюрократично-силові структури. Зважаючи на специфіку сировино-ресурсних багатств Росії, чекісти, невдовзі, осідлали найбагатший ресурс країни - нафтогазові повністю незалежними, як від населення ,так і від олігархів. Повністю взявши суспільство під контроль й побудувавши навіть не авторитарний, а персоналістський режим. Котрий, позбавлений будь-яких реальних інституцій й тримається на сакральній фігурі В. Путіна, пропагандистській машині та силових відомствах.

Згодом, апетити режиму Путіна, закономірно зростають, трансформуючись в економічну, політичну та військову імперіалістичну зовнішню експансію. Агресивну тенденцію в політиці Російської держави, прискорили початок світової економічної кризи, нагальна потреба відволікти населення РФ від зростаючих внутрішніх соціально-економічних та національно-етнічних проблем, бажання правлячої еліти Росії нейтралізувавши вимоги середнього класу, страх втратити вплив та контроль над країнами з радянської сфери впливу, острах перед «експортом революцій», невдалі спроби російської правлячого класу інтегруватися до лав світової еліти та нібито не бажання Заходу, враховувати «справедливі інтереси» Росії.

Україна, в цьому відношенні, відрізнялась від Росії та Білорусі. Не лише тому, що в Україні, на відміну від РФ, соціальну сферу не обтяжували серйозні національні, релігійні та мігрантські проблеми. Відчувався, набагато сильніший вплив національно-демократичних та суспільно-ліберальних сил, ніж у Білорусі [15, C. 621]. А головне, якщо в республіці Білорусь, олігархів взагалі, фактично не виникло, а в РФ, вони з'явились вже на початку 1990-х рр.. То в Україні, згідно вище зазначених чинників, подібна соціальна страта сформувалася лише в кінці XX ст.

Проте, загострення соціально-економічної та суспільно-політичної кризи в першій половині 1990-х рр., певне розчарування народу в ринково-демократичних реформах та судово-парламентських структурах, хаос в управлінні й загроза соціального вибуху, зумовила населення та український правлячий клас, підтримати утвердження сильної президентської вертикалі. Та й нові, ще досить слабкі приватні власники, прагнули захисту та чітких правил гри.

Таким чином, у 1994 р. к владу отримав представник адміністративно-бюрократичного класу Леонід Кучма. Отже, директорсько-чиновницький корпус в Україні, на відміну від Росії, прийшов до влади приблизно в той же час, що й в Білорусь. Однак, попри зовнішню схожість подій, далі почалися виявлятися, суттєві відмінності в розвитку й з цією республікою. Вже з 1997 р. в Україні, проходить приватизація великих підприємств та об'єктів державної власності. На кінець тисячоліття, зміцнюються нові власники великого капіталу. Яких не влаштовують чиновницькі обмеження і котрі рвуться до політичної влади. Та й впливові національно-демократичні сили, виказують все більше незадоволення, авторитарним стилем правління президента. Збідніле суспільство та виниклий середній клас, також висувають до влади - соціально-економічні й судово-правові претензії. Крім того, значна частини української політичної еліти, не бажала миритися з втратою політичного впливу та місця при владі, звідки вони витіснялися політичним кланом Л. Кучми.

Відтак суспільні події початку XXI ст. в Україні, бурхливі революції, політичні кризи та чергування парламентсько-президентської й президентсько-парламентської форми правління в Україні, відбивають як протистояння олігархів та адміністративно-політичної еліти, так і конкурентну боротьбу регіонально-бюрократичних кланів за владу та багатства. З іншого боку, оскільки конкуруючі сили, не допускали повної монополії й тривалого правління суперників - це певною мірою, гарантувало Україні, вільне суспільно-політичне життя. Традиційна слабкість силових структур в країні, теж зіграла певну роль. Українські олігархи, отримуючи прибутки з різних, проте приблизно рівноцінних за доходністю секторів економіки - також не могли перемогти один одного. Доходи української еліти, з огляду на характер джерел прибутків, значно більше ніж у Росії, залежать від праці українського народу. Отже, економічна та політична еліта України, мусила значно більшою мірою, рахуватися з думкою українського суспільства. Важливим фактором, в більшій свободі суспільно-політичного життя в Україні, відіграє й вплив зовнішньополітичних чинників. Українська еліта, маючи торгівлю та нерухомість за кордоном і побоюючись політико-економічної експансії з боку РФ - знаходиться в залежності від Заходу, потребує його допомоги й мусить зважати на демократичні вимоги та правові норми західного світу.

Висновки

Таким чином, в результаті проведеного дослідження, підсумовуючи можна констатувати, що основні суспільно-політичні процеси та соціально-економічні явища, що відбувалися в східнослов'янських країнах після розпаду СРСР і здобуття ними незалежності, носили глибоко закономірний та детермінований характер, й в багатьох аспектах мали схожі риси. Оскільки, визначалися впливом, загальних для них, об'єктивних чинників та передумов. В той же час, необхідно відзначити й суттєві відмінності, в етапах та наслідках розвитку, зазначених східноєвропейських держав пострадянського простору, особливо, в суспільно-політичній площині. Що обумовлювалося, дією, як специфічних внутрішніх, так і зовнішньополітичних факторів.

Література

1. Корнієнко В. Проблеми розбудови громадянського суспільства в Україні у працях політичних діячів та історичних дослідженнях //Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. пр. К., 2001. Вип. 7. C. 72-77.

2. Орлова Т. Історія нових незалежних держав: Postsoveticum: навч. посіб. К.: Знання. 2010. 487 с.

3. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. К.: Політвидав України, 1995. 212 с.

4. Рудич Ф. Формування політичних структур в сучасній Україні // Укр. іст. журн. 1994. № 2-3. С. 64-72.

5. Білецький М., Погребицький М. Політичні партії у взаємодії з структурами влади // Становлення владних структур в Україні (1991-1996). К.: Політвидав України, 1997. С. 136-152.

6. Касьянов Г. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії. К.: Наш час, 2008. 432 с.

7. Мотиль О. Структурні обмеження й вихідні умови: постімперські держави і нації в Росії та Україні // Сучасність. 1995. № 5. C. 64-75.

8. Політичний процес у незалежній Україні: підсумки і проблеми. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2021. 704 с.

9. Вітенко М. Історія Росії. Від найдавніших часів до наших днів: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Івано-Франківськ, 2013. 329 с.

10. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX століття). К., 1997. 415с.

11. Дорошко М. Держави пострадянського простору в світовій політиці. К.: Знання. 2010. 67с.

12. Орлова Т. Історія пострадянських країн. К.: Знання, 2014. 502 с.

13. Бойко О. Новітня історія України. 2014-2019 рр.: навчальний посібник. К., Академія. 2020. 160 с.

14. Шмулевич А. Украинский олигархат [Електронний ресурс] // Фокус, 21 сентября 2015 г. - Режим доступу: https://focus.ua/country/337220/

15. Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст. Київ: Парламентське вид-во, 2007. 987с.

References

1. Korniienko V. (2001). Problemy rozbudovy hromadianskoho suspilstva v Ukraini u pratsiakh politychnykh diiachiv ta istorychnykh doslidzhenniakh [Problems of Civil Society Development in Ukraine in the Works of Political Figures and Historical Studies]. Problemy istorii Ukrainy:fakty, sudzhennia, poshuky: Zb. nauk. pr. - Problems of the history of Ukraine: facts, judgments, searches: Collection. of science Ave. 7, (pp. 72-77). Kyiv. [in Ukrainian].

2. Orlova T. (2010). Istoriia novykh nezalezhnykh derzhav: Postsoveticum: navch. posib. [History of newly independent states: Postsoveticum: a study guide]. Kyiv: Znannia [in Ukrainian].

3. Hrabovskyi S., Stavroiani S., Shkliar L. (1995). Narysy z istorii ukrainskoho derzhavotvorennia [Essays on the history of the Ukrainian state]. Kyiv: Politvydav Ukrainy [in Ukrainian].

4. Rudych F. (1994). Formuvannia politychnykh struktur v suchasnii Ukraini [Formation of political structures in modern Ukraine]. Ukr. ist. zhurn. - Ukraine history journal, 2-3, 64-72 [in Ukrainian].

5. Biletskyi M., Pohrebytskyi M. (1997). Politychni partii u vzaiemodii z strukturamy vlady [Political Parties in Interaction with the Structures of Power]. Stanovlennia vladnykh struktur v Ukraini (1991-1996) - Formation of power structures in Ukraine (1991-1996). (pp.136-152). Kyiv: Politvydav Ukrainy [in Ukrainian].

6. Kasianov H. (2008). Ukraina 1991-2007: narysy novitnoi istorii [Ukraine 1991-2007: Essays in Contemporary History]. Kyiv: Nash chas [in Ukrainian].

7. Motyl O. (1995). Strukturni obmezhennia y vykhidni umovy: postimperski derzhavy i natsii v Rosii ta Ukraini [Structural constraints and initial conditions: post-imperial states and nations in Russia and Ukraine]. Suchasnist - Modernity, 5, 64-75. [in Ukrainian].

8. Politychnyi protses u nezalezhnii Ukraini: pidsumky i problemy (2021) [Political Process in Independent Ukraine: Results and Problems]. Kyiv: Instytut politychnykh i etnonatsionalnykh doslidzhen im. I. F. Kurasa NAN Ukrainy [in Ukrainian].

9. Vitenko M. (2013). Istoriia Rosii. Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv: navchalnyi posibnyk dlia studentiv vyshchykh navchalnykh zakladiv [From ancient times to the present day: a textbook for students of higher educational institutions]. Ivano-Frankivsk [in Ukrainian].

10. Lukinov I. (1997). Ekonomichni transformatsii (naprykintsi XX stolittia) [Economic transformations (late XXcentury)]. Kyiv, [in Ukrainian].

11. Doroshko M. (2010). Derzhavy postradianskoho prostoru v svitovii politytsi [Post-Soviet States in World Politics]. Kyiv: Znannia [in Ukrainian].

12. Orlova T. (2014). Istoriia postradianskykh krain [History of post-Soviet countries]. Kyiv: Znannia [in Ukrainian].

13. Boiko O. (2020). Novitnia istoriia Ukrainy. 2014-2019 rr.: navchalnyi posibnyk [Contemporary History of Ukraine. 2014-2019: a study guide]. Kyiv: Akademiia [in Ukrainian].

14. Shmulevich A. (2015). Ukrainskiy oligarhat [Ukrainian oligarchy]. Fokus - Fokus, 21 September, Retrieved from https://focus.ua/country/337220/ [in Russian].

15. Ukraina: politychna istoriia. XX-pochatok XXI st. (2007). [Ukraine: political history. XX- early XXI century]. Kyiv: Parlamentske vyd-vo. 2007. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru