Територіально-політична організація військового управління в українських губеніях наприкінці XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Територіально-політична організація військового управління в українських губеніях наприкінці XVIII століття

Хоменко Павло Петрович аспірант відділу нових незалежних держав, Державна Установа «Інститут всесвітньої історії НАН України»

Анотація

Причиною формування органів місцевого військового управління на українських землях наприкінці XVIII ст. стало включення регіону до складу Російської імперії внаслідок трьох розділів Речі Посполитої. На приєднаних територіях почався процес формування органів місцевого військового управління. Їх створення в регіоні було пов'язане з окремими особливостями з прикордонним розміщенням, етнічним та конфесійним складом місцевого населення, внаслідок чого велике значення в формуванні структури місцевої влади відводилось військовому управлінню.

В силу внутрішньополітичних обставин організації місцевого військового управління в імперії в кінці XVIII століття характеризувалась нестабільністю, відсутністю чіткої структури, а кордони посадових та функціональних обов'язків місцевих військових чиновників часто пересікались та дублювались один з одним.

Тому виконання функцій з цивільного та військового управління в рамках одного органу або установи влади було однією з основних особливостей організації місцевого військового управління наприкінці XVIII в регіоні.

Ця система вже була апробована не тільки у власне російських губерніях, а найперше в Лівобережній Україні. Поряд з апаратом регулярних військ робилися спроби створення структурованої системи місцевого військового управління. Вона мала досить умовний характері і не мала чіткості у визначенні функціональних обов'язків посадових осіб. На чолі місцевого військового управління знаходився генерал- губернатор чи цивільний губернатор, посада якого була як органом адміністративного управління населенням, а й місцевого військового управління, так як в його підпорядкуванні знаходилися обер- коменданти, комеданти та воєводи.

Після третього поділу Речі Посполитої перед російським керівництвом постало питання формування на приєднаних територіях відповідної структури управління. Важливе місце у ній відводилося забезпеченню ефективного керівництва багатотисячним військовим контингентом російської армії, що дислокувалася на українських землях

Ключові слова: поділи Речі Посполитої, воєводства, намісництва, генерал-губернаторства Російської імперії, місцеве військове управління.

Abstract

Khomenko Pavlo Petrovych Graduate student Department of History of New Independen, The State Institution "Institute of World History of the National Academy of Sciences of Ukraine"

TERRITORIAL AND POLITICAL ORGANIZATION OF MILITARY ADMINISTRATION IN UKRAINIAN REGIONS AT THE END XVIII CENTURY

The reason for the formation of local military administration bodies on Ukrainian lands at the end of the 18th century. the region became part of the Russian Empire as a result of the three divisions of the Polish- Lithuanian Commonwealth. The process of formation of local military administration bodies began in the annexed territories. Their creation in the region was associated with certain features of the border location, ethnic and religious composition of the local population, as a result of which great importance in the formation of the structure of local government was assigned to the military administration.

Due to internal political circumstances, the organization of local military administration in the empire at the end of the 18th century was characterized by instability, lack of a clear structure, and the boundaries of official and functional duties of local military officials often crossed and overlapped with each other.

Therefore, the performance of civil and military administration functions within the framework of one body or government institution was one of the main features of the organization of local military administration at the end of the 18th century in the region.

This system has already been tested not only in Russian provinces, but first of all in Left Bank Ukraine. Along with the apparatus of regular troops, attempts were made to create a structured system of local military administration. It had a rather conditional character and lacked clarity in defining the functional duties of officials. At the head of the local military administration was the governor-general or civil governor, whose position was both the body of administrative management of the population, and also of the local military administration, as he was subordinated to chief commandants, commandants, and governors.

After the third division of the Polish-Lithuanian Commonwealth, the Russian leadership faced the question of forming an appropriate management structure in the annexed territories. An important place in it was given to ensuring the effective leadership of the many thousand military contingent of the Russian army stationed on Ukrainian lands.

Keywords: divisions of the Polish-Lithuanian Commonwealth, voivodeship, vicegerency, governor general of the Russian Empire, local military administration.

Постановка проблеми

Історія формування та розвитку органів місцевого військового управління на українських землях наприкінці ст. залишається однією з найменш вивчених сторінок військової історії України. Комплексне дослідження цих питань у вітчизняній історичній науці не проводилося, хоча здійснювані в регіоні зміни в організації військового управління мали ряд істотних особливостей, аналіз яких дозволяє глибше розкрити проблему військового будівництва в Російській імперії.

Історичний досвід взаємодії центральних та місцевих органів військового управління в Російській імперії, порядок розмежування їх владних повноважень вибудовувалась на "моделі централізму" і забезпеченні інтересів центру. Питання виконання заходів щодо її організації віднесено до компетенції місцевих органів військового управління, які вирішують їх у тісній взаємодії з місцевими органами влади та різними силовими відомствами.

Мета статті -виявити особливості формування та розвитку органів місцевого військового управління на українських землях наприкінці XVIII ст.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед праць вітчизняних істориків, присвячених різним аспектам військового будівництва в українських губерніях наприкінці XVIII - на початку

XVIII ст., слід зазначити публікації В.Шандри [11]. Характер та особливості розвитку місцевих органів державного управління на українських землях наприкінці XVIII ст. розглядаються в роботах Д.Раскіна [8], Б.Миронова [10]. Незважаючи на певну вивченість, організація місцевого військового управління на українських землях недостатньо досліджена в історіографії, не набула всебічного висвітлення.

Виклад основного матеріалу

У 1772-1795 рр. на українській території, яка в результаті трьох розділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) увійшла до складу Російської імперії, була поширена система губернського (з 1777 - намісницького) управління. За Катерини II приєднані території майже весь час перебували на особливому становищі і тому керувалися виключно генерал-губернаторами. Крім цивільних справ, до їх обов'язків входило командування військами, які розміщувалися у підлеглих губерніях. Тому ці посади зазвичай призначалися воєначальники. Протягом 1772-1796 років в адміністративному розподілі колишніх «польських» провінцій проходили безперервні реорганізації, і тому ряд губерній були підпорядковані одному і тому ж генерал - губернатору[1].

Перше адміністративно-територіальне розмежування території Правобережної України відбулося відразу ж після її приєднання за другим 1793 поділом Речі Посполитої до російської імперії, коли у російського самодержавства виникла потреба закріпити результати військово-політичних завоювань і забезпечити необхідний контроль за ще однією великою частиною українських земель. На території колишнього Київського, Брацлавського, Подільського і східної частини Волинського воєводства воно було проведене за спеціально затвердженим планом й відповідними інструкціями в квітні 1793 року [2].

Аналіз офіційних статистичних даних свідчить, що царизм декілька разів звертався до одного і того питання. Супроводжувалось це неодноразовими змінами в структурі губерній, чисельності уїздів та їхніх центрів.

По-перше, адміністративно-територіальне розмежування регіону не зводилося до простої заміни термінів воєводств і повітів на губернії та уїзди, а диктувалося передусім відмінністю підходів, які застосовувалися щодо формування адміністративно-територіальних одиниць у Росії і Речі Посполитої. На відміну від Речі Посполитої, де головним в цьому відношенні були розміри земель, у Російській імперії ключовими чинниками адміністративно-територіального поділу виступали чисельність податного населення і максимальна зручність для управління та військового нагляду за адміністративними одиницями. Саме тому, роботи з проведення внутрішнього розмежування продовжувалися не лише наприкінці XVIII, супроводжуючись змінами в структурі губерній.

По-друге, при створенні губерній і уїздів у 1793 році доводилося враховувати, що в складі Росії виявилося повністю лише Брацлавське і Київське воєводства, два повіти Подільського - Кам'янецький і Летичівський (Червоноградський з 1773 року перебував у Австрії) і східна частина Волинського воєводства.

По-третє, нові внутрішні перетворення відбувалися також у зв'язку зі змінами імператорів, кожний із яких вносив свої корективи в державно-політичний курс щодо українських територій, розташованих по правий берег Дніпра. Зміни наклали також різкі коливання внутрішньополітичного курсу викликані політичними намірами та принципами, якими керувалась імператриця Катерина II і її наступник - імператор Павло I.

Складність і масштабність облаштування адміністративно- територіального устрою в приєднаних землях зумовило необхідність їх виконання впродовж тривалого часу.

Не випадково в указах імператриці протягом 1793-1795 років було досить чітко сформульоване завдання військово-політичного забезпечення політики самодержавства на українських землях та наполяганням якнайшвидше відкрити губернії з тим, щоб весь простір Правобережної України, який лежав по лівий берег Буга, був охоплений російськими військами і дійсно був у руках росіян і щоб у цих землях встановлені російські власті мали всі можливості не тільки приводити до присяги всіх обивателів, але й управляти ними іменем і владою російською^]. Розташовані на її території війська повинні були забезпечувати підтримку належного порядку і необхідні прибутки Російської держави за рахунок мешканців Правобережної України, утримувати їх від непокори, попереджувати, а в разі необхідності протидіяти будь-якому опору з їх боку російським властям. Царизм створив в них потужну військову і репресивну систему. В наступні роки, у зв'язку з тим, що більшість місцевої еліти дотримувалась польських традицій, Санкт-Петербург вимушений був постійно удосконалювати механізм своєї присутності.

На розміщенні великої кількості військ у Правобережній Україні наполягали високі посадовці і вносили з цього питання конкретні пропозиції, мотивуючи це фізичним становищем приєднаних земель та існуючими в імперії політичними нормами. Зокрема, у проекті казенного сільського господарства в приєднаних від Польщі до Росії областях, під яким стояло прізвище литовського генерал-губернатора І. Щепановського, зазначалось, що фізичне становище приєднаних провінцій за всіма політичними правилами вимагає, щоб утримувати в них переважно військову силу [1]. Утримання 150-тисячного війська, на його думку, не могло бути обтяжливим для казни, оскільки витрати можна було б зменшити за рахунок заготівлі хліба та фуражу в місцевих поміщицьких і казенних помістях.

Напередодні другого поділу Речі Посполитої у Правобережжя самодержавство ввело російські війська і розташувало в усіх чотирьох (Брацлавському, Волинському, Київському та Подільському) воєводствах [5]. Відповідно до указу імператриці від 2 серпня 1793 року, в Брацлавській губернії були розташовані Херсонський гренадерський, Полоцький, Троїцький, Севастопольський і Вітебський мушкетерські полки і навчений єгерський корпус [11]. Для цього генерал князь Долгоруков розподілив розташовані в населених пунктах між Уманню і по річках Кодимі і Ягорлику війська таким чином, щоб прибулі частини могли вільно там розміститись і знайти відпочинок без обтяження мешканців.

Восени 1794 року російські війська під керівництвом О. В. Суворова придушили на території Правобережної України повстання поляків на чолі з Т. Костюшком, що стало приводом до третього поділу Речі Посполитої. Для цього лише на Поділлі було задіяно 20 російських полків [4]. У 1796-1797 роках під приводом нібито запобігання небезпеці іноземного вторгнення в межі імперії у Брацлавщині була додатково розміщена армія фельдмаршала О. В. Суворова із штаб-квартирою у м. Тульчині. Загалом граф Римнікський був начальником 80-тисячних військових сил у південно- західних і південних губерніях [2]. Військові частини були розквартировані в Немирові, Тиманівці, Чичельнику та інших населених пунктах Східного Поділля [3]. Фактично всі міста Правобережної України стали місцем перебування російських військових гарнізонів. До того ж, росіяни на власному досвіді переконались, що Правобережжя, зокрема Подільська губернія, дуже зручні для квартирування військ з точки зору інтендантського забезпечення [9].

Розквартирування військ, передислокації підрозділів, місцезнаходження і облаштування штаб-квартир, обладнання відповідних територій і приміщень здійснювалися на основі урядових інструкцій із високим професіоналізмом. За спеціальним указом від 14 грудня 1796 року «Про порядок розташування військ на обов'язкові квартири по містах і повітах» всі піхотні полки розквартировували в містах, а у випадках неможливості - у навколишніх населених пунктах. Більшість же кавалерійських підрозділів, в основному по одному ескадрону, була розподілена по селах і містечках, уїздів. Безпосередніми виконавцями розквартирування російських військ займалися спеціально створені експедиції, що функціонували в структурі казенних палат, а розписом розміщення затвержували вищі військові чини.

Зокрема, за розписом генерал-фельдмаршала, головнокомандувача військами графа О.В.Суворова в жовтні 1796 року до розміщення на квартири були визначені: в м. Ямпіль - перший батальйон Білоруського єгерського корпусу, що складався з 981 особи; четвертий батальйон того ж корпусу загальною кількістю 981 осіб - у містечку Томашполь [2]. По Дністру від Могильова до Ягорлика було розквартировано козачий полк Гревцова з 500 військовиків, у м. Могилеві - третій батальйон зазначеного корпусу, який нарахував 981 особу, в містечку Лінцях Липовецького уїзду - Староінгермоландський мушкетерський полк, укомплектований 2004 особою т у містечку Гранові Гайсинського уїзду - Полоцький мушкетерський полк з такою ж кількістю військових [3].

У 1797 р. в Ізяславі квартирувався Малоросійський гренадерський полк. У 1803 році його інспектував цесаревич Костянтин Павлович з генерал-інспектором Боуером. В усіх повітах Волинської губернії у цей час перебувало 22 кірасирські, драгунські, гусарські, єгерські, артилеристські полки, понтонні, інженерні, гарнізонні батальйони і рот загальною чисельністю 26184 військових, тоді як положення передбачало не менше 15,5 тис.осіб. а в усьому Правобережжі близько 47 тис. осіб [11].

На Київщині, порівняно з прикордонними Волинською і Подільською губерніями, спочатку дислокувалось дещо менше російських військ. Проте і їх тут було дуже багато. Приміром, у Київському уїзді були розміщені три полки генерал-лейтенанта Орлова. Московський мушкетерський полк був розквартирований у губернському центрі Києва та 3 козацькі полки генерал-лейтенанта Орлова в 72 навколишніх населених пунктах [4].

Отже, з початку 90-х років XVIII століття виникла необхідність вироблення самодержавством нових механізмів реагування. Одним із пріоритетних напрямків його політики було створення військово- політичне забезпечення російської експансії, яке слугувало опорою в проведенні курсу на приєднання до складу Російської імперії. Реалізовуючи цю мету російське самодержавство проводило низку адміністративно-територіальних перетворень.

З 1796 року намісництва були ліквідовані і замість них знову засновувалися губернії. Одночасно відбувалася мілітаризація управління. Було введено посади військових губернаторів, які фактично замінили катерининських генерал-губернаторів та намісників. Однак, в управлінні західними губерніями істотних змін не відбулося. Як і раніше в руках одного з військових губернаторів концентрувалося управління більшістю губерній. В цілому система державного управління часів Павла I була дуже складною. Існували проблеми у взаємовідносинах центральних органів управління та адміністрації на місцях.

Повноваження службових осіб (військових губернаторів, інспекторів, начальників губерній) були слабко розмежовані. Це вело до численних непорозумінь і навіть конфліктів під час вирішення приватних питань. Олександр I на початку свого правління вжив заходів щодо розмежування повноважень військових та цивільних начальників [11], а також пішов на деяку реорганізацію управління.

Відповідно до указу від 9 вересня 1801 р. «О восстановлении пяти губерний и о подчинении пограничных губерний военным губернаторам» було зазначено «по удобнейшему распределению губерний пограничных и на особенных правах состоящих под управлением военных губернаторов». Киевским генерал губернаторам С.Феншу і О.П.Тормасову була підпорядкована Київська та Мінська губернії, а у розпорядження Подільського воєнного губернатора генерала від інфантерії А.Г.Розенберга перешли Подільська і Волинська губернії [7].

Щодо Києва, переслідувалась мета не допустити перетворення його в об'єднавчий центр Правобережжя. Сам факт приначення генерал- губернаторів і військових губернаторів, а перші з них були наближені до імператриці сановники: Ізяславській губернії генерал-майор С.Шереметьев і Браницький - генерал-майор Ф.Ф.Бехман, і безпосереднє підпорядкування їй надавало кожному з них особливого значення [5]. Питання взаємовідносин між генерал-губернатором і центром було одне з ключових, оскільки воно визначало, кому належить контроль над місцевими органами державної влади. З іншого боку - посилена увага до правліня українськими землями з боку імператора пояснювалась тим, що саме через органи місцевої влади регіону демонструвалась результативність центральної влади [5,103].

За Павла I місцеве управління було мілітаризовано. Губернатори були підпорядковані військовим губернаторам, які керували цивільною частиною кількох губерній. У їхнє розпорядження перейшли питання, пов'язані з проведенням рекрутських наборів та управлінням селянами. Головними органами місцевого військового управління з 1796 стали військові інспекції (замінили катерининські дивізії). Частини польових і гарнізонних військ, дислокованих у мирний час у певному районі, були «распределены по инспекторам»[7] та становили інспекцію (найменування інспекції показувало, який територіальний округ вона охоплювала). 3 грудня 1796 р. Павло I затвердив «росписание армий» на 12 дивізій: С.-Петербурзьку, Московську, Ліфляндську, Литовську, Смоленську, Фінляндську, Українську, Катеринославську, Таврійську, Кавказьку, Оренбурзьку і Сибірську. Згодом назва «Инспекция». Проте в імператорських наказах при паролі зустрічалися і перше, і друге найменування. Нарешті, 6 жовтня 1800 р. була створена 13-я інспекція - Харківська [8]. До моменту вступу на престол Олександра I було вже 14 інспекцій: С.-Петербурзька, Московська, Ліфляндська, Литовська, Брестська, Смоленська, Фінляндська, Українська, Дніпровська, Кримська, Кавказька, Оренбурзька та Сибірська.

Введення інституту інспекторів було пов'язане зі спробою Павла I припинити «своеволие» та «зло», які існували в російській армії [10]. Тому інспектори повинні були відповідати за некомплект у військах інспекції та дотримуватися рівності в обмундируванні та розправах. У піхоті інспекторські обов'язки покладалися на начальників дивізій, яких перейменували на інспекторів. Єдиного інспектора над усіма рівнями військ не було: в кавалерії існували свої інспектори, в артилерії свої (спочатку 2, а потім 5). Інспектори з кавалерії часто очолювали кілька інспекцій. Наприклад, С.К. Волконський очолював кавалерію Московської та Смоленської інспекцій. Крім того, часом існували інспектори всієї кавалерії (І.П. Салтиков) та всієї артилерії (А.І. Корсаков, О.А. Аракчеєв). Жодної системи при призначенні інспекторів не існувало. «Не треба, щоб інспектор був старший генерал, - говорилося в Статуті, - а може бути інспектором фельдмаршал, генерал- аншеф, генерал-поручик або генерал-майор, як це завгодно буде Государю». Іноді кілька інспекцій доручалися одному з генералів. Зазвичай таке відбувалося під час підготовки до війни, коли один з інспекторів (наприклад, М.І. Кутузов) призначався командувачем військ на театрі війни.

Павло I визначив і повноваження інспекторів [8]. Вони мають були під загрозою позбавлення чинів стежити за рівністю у всіх полицях «как в экзерциции, так и в одеянии»; відповідати за повну укомплектованість полків людьми та кіньми; об'їжджати та проводити огляди полкам своєї інспекції не рідше 4 разів на рік; подавати імператору щомісяця рапорт про стан всієї інспекції; доводити до відома полків розпорядження імператора і робити ініціативи «в экзерцициях или одежде» (прерогатива монарха) [6]. У результаті інспектор був лише «попечителем» (як полковий шеф), дислокованим в інспекції. Надалі інспектори були ще більш обмежені у своїх правах і повинні були стежити за виконанням усіх нововведень Павла I.

Особливе місце в інспектуванні посідали «генеральные рапорты». Вони складалися настільки докладно, що навіть зазначалося, «какими болезнями одержимы (больные) офицеры» [7]. Ці рапорти надавали вирішальний вплив на долю багатьох - за ними віддавалися накази при паролі. В останніх досить часто зустрічалися винятки зі служби, починаючи від фельдмаршала і закінчуючи прапорщиками, як за «своеволие» у правилах Статуту, так і «за пьянство, за леность» і т. д. У результаті така система звільнення зі служби супроводжувалася важкими наслідками, оскільки було наказано «выключенных за леность не принимать ни в какие должности»[10].

Особливо важкими для інспекторів були доручення наводити в належний вид полки, які відвідали театр військових дій. Так, до складу Литовської інспекції після повернення з Польського походу 1794-1795 рр. надійшли полки, які раніше перебували під командуванням О.В. Суворова та А.М. Римського-Корсакова. 9 липня 1800 р. М.І. Кутузов провів огляд цих військ. Про його результати він рапортував імператору, звертаючи увагу на підготовку полків і батальйонів «экзерцициям», стан обмундирування, грошового забезпечення і т. д. Більшість полків вимагало «починки» обозів і переобмундирування.

У зв'язку з цим М.І. Кутузов вжив необхідних заходів, щоб привести військові частини у належне становище: як зовнішнє, і у частині «экзерциции»[2].

Інспектори також не були позбавлені підозри у «своевольстве». Тому 23 квітня 1800 р. Павло I наказав «всем инспекторам объезжать полки инспекции их в учебное время для осмотра, а Е.И.В. только доносили бы заблаговременно, когда они для осмотра того отправятся».

За необхідності імператор направляв для огляду спеціально уповноважених інспекторів у складі своїх генерал-ад'ютантів (О.А. Аракчеева, Н.О. Котлубицкого)[11].

У період із 13 листопада до 14 грудня 1800 р., коли Росія готувалася до розриву з Великобританією, П.А. Палену було підпорядковано п'ять інспекцій, а М.І. Кутузову - три, і війська 8 інспекцій було приведено у бойову готовність[8]. В початковому вигляді військові інспекції проіснували остаточно до кінця 1805 року.

Після розгрому під Аустерліцем (20 листопада 1805) постало питання необхідності формування постійних дивізій і корпусів. Перший крок до ліквідації інспекцій був зроблений ще 11 червня 1805, з часу виступу «приготовленных на походную ногу» полків «в предназначенный марш» [7].

Функції військового управління за Павла I та у перші роки правлення Олександра I (до 1806) були зосереджені в руках інспекторів родів військ. Проте в управлінні українських землями наприкінці XVIII - на початку XIX ст. посади військових губернаторів та інспекторів часто поєднувалися, і вся повнота влади як і раніше концентрувалася в одних руках.

Це вело до суттєвого посилення влади військових губернаторів (вони часто призначалися головнокомандуючими арміями) та до встановлення своєрідних взаємин між головними начальниками та губернаторами.

Під час знаходження військових губернаторів на театрі військових дій за межами Росії роль цивільних губернаторів зростала, і губернії частково отримували самостійність в управлінні.

Висновки

Саме на кінець XVIII століття відбулася не лише остаточна трансформація адміністративно-територіального устрою на українських землях від воєводств колишньої Речі Посполитої до губерній і уїздів Росії, але їх раціоналізація в контексті облаштування приєднаних територій імперії. Самодержавство зміцнювало свої позиції в регіоні не тільки військово-політичними та дипломатичними, а й адміністративно-територіальними засобами. Їх умовно можна поділити на етапи. Перший з них припав на часи правління Катерини II, інший на період правління відповідно Павла I та Олександра I. Створені та реформовані адміністративно-територіальні одиниці стали просторовою основою для формування імперського державно-політичного простору та оформлення правового статусу українського регіону щодо забезпечення політики імперії на її нових південно-західних рубежах

Література

місцеве військове управління українські землі

1. О присоединении к России украинских земель Речи Посполитой // Сборник документов, касающихся административного устройства СевероЗападного края при Императрице Екатерине (1792-1796). - Вильна, 1903. - C. LXIX.

2. Ковалевский Н. Ф. История государства Российского. Жизнеописания знаменитих военных деятелей XVIII - нач. XX в. / Н. Ф. Ковалевский. - М.: Изд-во “Кн. палата”, 1997. - С. 76.

3. Сборник сведений о Подольской губернии. Вып. II. Издание Подольского статистического комитета. - Каменец-Подольский: Тип. Подольск, губерн. правления, 1882. - С. 147.

4. Губернии Российской империи. История и руководители, 1708-1917: исторические данные об образовании губерний, областей, градоначальств и других частей внутреннего управления Империи с указанием высших чинов этого управления в хронологическом порядке по 1 ноября 1902 г.; ред.-сост. Ю. Н. Морунов; гл. ред. Н. Ф. Самохвалов. -- Изд. испр. и доп. -- М.: Объединенная редакция МВД России, 2003. - 479 с.

5. Институт генерал-губернаторства и наместничества в Российской империи: в 2 т. / под общ. ред. В.В. Черкасова. - Т. 1 / науч. ред. тома Д.И. Чуковская, Д.И. Раскин. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2001. - 456 с.

6. Военная энциклопедия. Под редакцией генерал-лейтенанта К. И. Величко, полковника В. Ф. Новицкого, полковника А. В. фон-Шварца, полковника В. А. Апушкина, капитана 2-го ранга Г. К. фон-Шульца. - СПб.: Т-во И.Д. Сытина, - 1912. - Т IX. - 366 с.

7. Столетие Военного министерства (далее - СВМ). 1802-1902. Т. IV. Главный штаб. Исторический очерк. Ч. 1. Кн. 2. Отд. 2. Организация, расквартирование и передвижение войск. Вып. 1. 1801--1805 гг. / Сост. А.Б. Борисевич. СПб., 1902.- 89 с.

8. Раскин Д. И. Институт генерал-губернаторства и становление системы министерского управлени / Д.И. Раскин // Институт генерал-губернаторства и наместничества в Российской империи. - СПб., 2001. - Т. 1. - С. 65-92.

9. Национальные окраины Российской империи: Становление и развитие системы управления / С. Г. Агаджанов и др. - М. : Славян. диалог, 1997. - 415 с.

10. Миронов Б. Н. Управление этническим многообразием Российской империи / Б.Н. Миронов. - СПб.: Дмитрий Буланин, 2017. - 640 с.

11. Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття / НАН України. Інститут історії україни. - К.: Інститут історії України, 2005. - 427 с.

References

1. O prisoedinenii k Rossii ukrainskih zemel Rechi Pospolitoy [On the annexation of the Ukrainian lands of the Commonwealth to Russia]. (1903) Sbornik dokumentov, kasayuschihsya administrativnogo ustroystva Severo-Zapadnogo kraya pri Imperatritse Ekaterine (1792-1796) - Vilna, - p. LXIX.

2. Kovalevskiy, N. F. (1997). Istoriya gosudarstva Rossiyskogo. Zhizneopisaniya znamenitih voennyih deyateley XVIII - nach. XX v [History of the Russian state. Biographies offamous military leaders of the XVIII- early. XXth century]. -M. [in Russian].

3. Sbornik svedeniy o Podolskoy gubernii [Collection of information about the Podolsk province] (1882) Issue. II. Izdanie Podolskogo statisticheskogo komiteta. - Kamenets-Podolskiy. p.147 [in Russian].

4. Morunov, Yu. N. & Samohvalov, N. F. (Eds.) (2003) Gubernii Rossiyskoy imperii. Istoriya i rukovoditeli, 1708-1917: istoricheskie dannyie ob obrazovanii guberniy, oblastey, gradonachalstv i drugih chastey vnutrennego upravleniya Imperii s ukazaniem vyisshih chinov etogo upravleniya v hronologicheskom poryadke po 1 noyabrya 1902 g [Provinces of the Russian Empire. History and leaders, 1708-1917: historical data on the formation of provinces, regions, townships and other parts of the internal administration of the Empire, indicating the highest ranks of this administration in chronological order until November 1, 1902] M. [in Russian].

5. Cherkasova, V. V., & Lukovskaya, D. I. (Ed.). (2001) Institut general- gubernatorstva i namestnichestva v Rossiyskoy imperii [The institute of the governorgeneral and vicegerency in the Russian Empire] (Vols. 1-2) [in Russian].

6. Velichko, K. I., & Novitskogo, V. F. (Ed.). (1912) Voennaya entsiklopediya [Military encyclopedia] - St. Petersburg [in Russian].

7. Borisevich, A. B. (Ed.). (1902) Stoletie Voennogo ministerstva. 1802-1902. T. IV. Glavnyiy shtab. Istoricheskiy ocherk. Ch. 1. Kn. 2. Otd. 2. Organizatsiya, raskvartirovanie i peredvizhenie voysk. Vyip. 1. 1801--1805 gg [Centenary of the Ministry of War (hereinafter - SVM). 1802-1902 T. IV. Main Headquarters. Historical essay. Part 1. Book. 2. Separate 2. Organization, quartering and movement of troops. Issue. 1. 1801-1805] - St. Petersburg [in Russian].

8. Raskin, D. I. (2001) Institut general-gubernatorstva i stanovlenie sistemyi ministerskogo upravleniy [The institute of the governor-general and the formation of the system of ministerial management] Institut general-gubernatorstva i namestnichestva v Rossiyskoy imperii - Institute of Governor-General and Viceroyalty in the Russian Empire Vol. 1, (pp. 65-92) [in Russian].

9. Agadzhanov S. G. (1997) Natsionalnyie okrainyi Rossiyskoy imperii: Stanovlenie i razvitie sistemyi upravleniya[National outskirts of the Russian Empire: Formation and development of the control system] - M. [in Russian].

10. Mironov B.N. (2017) Upravlenie etnicheskim mnogoobraziem Rossiyskoy imperii [Management of the ethnic diversity of the Russian Empire] - St. Petersburg [in Russian].

11. Shandra V. S. (2005) Heneral-hubernatorstva v Ukraini: XIX - pochatok XX stolittia [General government in Ukraine: XIX - beginning of the XX century] - K. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru