Фашистський рух 1919-1922 рр. у висвітленні журналу "Foreign affairs"

Размещено на http://www.allbest.ru

Київський національний університету імені Тараса Шевченка

Фашистський рух 1919-1922 рр. у висвітленні журналу «Foreign affairs»

Наталія Городня,

д-р іст. наук, проф



Nataliya Gorodnia,

Dr. Habil. (History), Professor,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

1919-1922 FASCIST MOVEMENT IN THE COVERAGE OF «FOREIGN AFFAIRS» MAGAZINE

Annotation

This article covers the fascist movement of 1919-1922 in Italy, namely the causes and circumstances of its emergence, social base, program and theoretical foundations, based on a content analysis of the academic publications in «Foreign Affairs» Magazine (U.S.) during the first decade of Mussolini's government, 1923-1932.

As the analysis of sources shows, the assessments of the fascist movement by its supporters and opponents differed markedly. The fascist movement had a multidimensional character: violent and aggressive, anti-parliamentary, anti-socialist and syndicalist, as well as patriotic, nationalist, and revolutionary. It was generated by the results of the Great War, previous and those days internal socio-political processes in Italy. Under the influence of the war, it was characterized by its exaltation, the cult of sacrifice, and belief in the effectiveness of violence. It was also generated by the patriotic enthusiasm of Italians and their dissatisfaction with the government's «weak» policy during a large-scale social unrest and internationally. In this regard, it reflected the public demand for a more decisive government policy, and a «strong government». The founder and the leader of the fascist movement was Mussolini.

Fascists believed that the victory in the war created a favorable situation for the completion of the national unification of Italy and positioned themselves as the only «national» party, unlike others that relied on international ideologies such as liberalism, socialism, and Catholicism. The nationalism of the fascists was purely internal, and did not embody chauvinistic, xenophobic, or anti-Semitic sentiments. On the basis of patriotism and the demands of a «strong government», Mussolini enlisted the support of various social groups with different motivations, both radical and conservative, popular masses and representatives of the wealthy social groups.

The fascist movement was formed on the basis of a specific goal and a vision of how to achieve it, not a doctrine. It was based not on theories, but on actions, including violent ones. Before Mussolini's appointment as Prime Minister, fascism (in the form of the fascist movement) was primarily a method of achieving goals through «direct action», that is a successful implementation of the theory of revolutionary syndicalism in practice.

Key words: fascism, Italy, fascist movement, Mussolini, «Foreign Affairs» Magazine.



Анотація

фашистський рух журнал муссоліні

У цій статті висвітлено фашистський рух 1919-1922 рр., а саме причини і обставини його виникнення, соціальну базу, програму і теоретичні основи на основі контент-аналізу праць, опублікованих в американському журналі «Foreign Affairs» продовж першого десятиліття урядування Муссоліні (1923-1932 рр).

Як свідчить здійснений аналіз, оцінки фашистського руху його прибічниками і опонентами помітно відрізнялися. Фашистський рух мав багатоаспектний характер: насильницький і агресивний, антипарламентський, антисоціалістичний і синдикалістський, але також патріотичний, націоналістичний, революційний. Він був породжений результатами світової війни, попередніми і тогочасними внутрішніми суспільно- політичними процесами в Італії. З огляду на вплив війни, для нього були характерними її возвеличення, культ жертовності, віра в ефективність насилля. Також він був породжений патріотичним ентузіазмом італійців і невдоволенням «слабкою» політикою уряду в умовах масштабних соціальних безпорядків, а також у зовнішньополітичній сфері. У зв 'язку з цим він відображав запит суспільства на більш рішучу урядову політику і «сильний уряд». Творцем і лідером фашистського руху був Муссоліні.

Фашисти вважали, що перемога у війні створила, сприятливу ситуацію для завершення національного об'єднання Італії й позиціонували себе як єдину «національну» партію на противагу іншим, які спиралися на міжнародні ідеології - лібералізм, соціалізм, католицизм. Націоналізм фашистів мав суто внутрішній характер, не уособлював шовіністичні, ксенофобські чи антисемітські настрої. На грунті патріотизму і вимог «сильного уряду» Муссоліні вдалося заручитися підтримкою різних соціальних груп з різними мотиваціями, радикально налаштованих і консервативних, широких народних мас і представників заможних верств населення.

Фашистський рух сформувалися на основі певної мети і бачення, як її можна досягти, а не доктрини. В його основі були не теорії, а дії, у тому числі насильницькі. До призначення Муссоліні прем'єр-міністром, фашизм (у формі фашистського руху) був передусім методом досягнення цілей шляхом «прямої дії», тобто успішною реалізацією на практиці теорії революційного синдикалізму.

Ключові слова: фашизм, Італія, фашистський рух, Муссоліні, журнал «Форін Еффеерз».

Постановка проблеми. В умовах повномасштабної війни РФ проти України набула поширення характеристика політичного режиму в сучасній Росії як фашистського. В Україні офіційно використовується термін «рашизм», тобто «російський фашизм».

Як писав відомий американський історик Тімоті Снайдер у резонансній статті під назвою «Ми маємо сказати це. Росія є фашистською», фашизм як ідея ніколи не був переможений і тепер він повернувся, про що свідчить фашистська війна на знищення, яку веде РФ в Україні. Вона стала поверненням не лише до фашистського поля битви, але також до традиційних фашистських мови і практики [16]. Як зазначається, сучасна Росія відповідає більшості критеріїв, які вчені застосовують до фашизму: культ єдиного лідера (В. Путіна), культ мертвих (організований в РФ навколо Другої світової війни) і міф про «колишню золоту добу» імперської величі, яка має бути відновлена шляхом «зцілюючого насилля» (війни в Україні).

Натомість офіційна пропаганда РФ використовує термін «фашизм» щодо України й українців. На думку Т. Снайдера, коли фашисти називають інших людей «фашистами», це є фашизмом у його «нелогічно крайньому прояві», в якому «мова ненависті перевертає реальність, а пропаганда стає чистим переконанням» [16]. Автор слушно зауважує, що в СРСР не існувало чіткої дефініції «фашизму». Скоріше це був термін для визначення ворога. Тож для Путіна «фашисти» чи «нацисти» - це ті, хто протидіє йому і його планам зруйнувати Україну.

Дійсно, незважаючи на часте використання терміну «фашизм», існує погане розуміння цього явища. У СРСР фашизмом називали переважно німецький нацизм. Таке розуміння фашизму представлено в українській навчальній літературі. Так, у підручнику В. Газіна і С. Копилова «Новітня історія країн Європи і Америки 1918-1945 рр.» для студентів вищих навчальних закладів, затвердженого Міністерством освіти і науки України, у підрозділі «Фашизм» описується німецький націонал-соціалізм і зазначається, що «класичним» фашизм був лише в Німеччині [1, с. 36-37]. Італія вказується лише в загальному переліку країн, де також, на думку авторів, існували фашистські режими, та зазначається, що італійський фашизм мав свої специфічні риси [1, с. 38].

Проте, як відомо, фашизм мав італійське походження і був «класичним» саме в цій державі. Фашистський рух і Фашистська партія сформувалися в Італії, тут вперше було створено фашистський уряд і фашистську корпоративну державу. Саме слово «фашизм» має італійське походження й перекладається як «в'язка», «союз, «об'єднання». Як писав у 1925 р. член фашистського уряду Р. Канталупо, фашизм був «типовим італійським рухом», «суто італійським явищем», «правильним рішенням для деяких фундаментальних проблем тогочасної Італії», а не формулою, прийнятною для вирішення проблем інших націй. Водночас він не виключав, що принципи фашизму могли вплинути на інші нації й держави. Міру цього впливу мала визначити їхня перемога чи поразка в Італії [5]. Дійсно, з Італії деякі базові принципи фашизму поширилися на інші держави й були адаптовані до місцевих умов. Унаслідок цього виникли різні версії фашизму.

Відомий український історик С. Кульчицький слушно зазначав, що італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм (нацизм) об'єднало поняття «тоталітаризм», проте за основними формами прояву (ідеологія, інституалізація політичної течії, державний устрій), між фашизмом і нацизмом було більше відмінностей, ніж схожості. Традиція називати нацистську Німеччину «фашистською» бере початок з промови Сталіна на 17 -му з'їзді ВКП(б) у січні 1934 р., коли він заявив, що в націонал-соціалізмі неможливо віднайти «навіть атома соціалізму» [2, с. 745]. Можна припустити, що запровадженням терміну «фашизм» щодо націонал-соціалізму (нацизму) Сталін намагався уникнути аналогій між «соціалістичним» ладом в СРСР і «націонал-соціалістичним» в Німеччині. Адже тоталітаризм і диктатура були тим спільними, що поєднувало не лише італійський фашизм і німецький нацизм, але також радянський сталінізм.

У статті Т. Снайдера, хоч і визнається італійське походження фашизму, також здійснюється порівняння дій і концепцій Путіна з Гітлером, а не Муссоліні, сучасної Росії - з нацистською Німеччиною, а не фашистською Італією. Водночас автор характеризує фашизм більш широко - як культ ірраціональності й насилля, тріумф волі над розумом, «культ волі, що витікає з вимислу», «міф про людину, яка зцілює світ насильством», який підтримується пропагандою, що повертає нас до потреби кращого розуміння цього феномену.

Аналіз досліджень і публікацій. Публікація Т. Снайдера сприяла активізації наукового дискурсу про сутність фашизму. Хоча цей феномен прописаний в усіх українських підручниках й енциклопедіях, ми не виявили жодного наукового дослідження українських істориків з цієї проблематики. Найбільш дотичним до неї є дисертаційне дослідження М. Михайленко [3]. Хоча воно висвітлює державну політику національної консолідації Королівства Італія у перші десятиліття після об'єднання (1861-1896 рр.), ідеологи фашизму посилались на цей період для обґрунтування витоків фашистського руху.

У світі, переважно в Європі й США, існує велика наукова література, в якій аналізується феномен фашизму у різних його проявах, його джерел, доктринальних принципів, еволюції, міжнародного впливу тощо. Огляд впливових праць про історію фашизму, опублікованих в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. представлено у праці американського професора Д. Арта «Що читати про фашизм» [4].

Велика науково-аналітична література, у якій характеризувався фашизм і здійснювалися його оцінки, з'явилася вже в перші роки після формування уряду Муссоліні. У цьому контексті цінним джерелом є публікації в американському журналі Foreign Affairs (Форін Еффеерз), який почав виходити з вересня 1922 р., за місяць до того як в Італії було сформовано фашистський уряд. На його сторінках друкували науково-аналітичні огляди як критиків, так і прибічників фашизму.

Ми нарахували 86 праць, опублікованих продовж перших десяти років після формування уряду Муссоліні, у яких безпосередньо чи опосередковано обговорювався італійський фашизм. Переважно це були «капсульні огляди», у яких коротко повідомлялося про праці (статті, збірки статей і монографії, включаючи італійською мовою), які висвітлювали й оцінювали різні аспекти фашизму. Також журнал публікував науково-аналітичні статті (есе) відомих вчених, політиків і журналістів, як опонентів, так і прибічників фашизму [5-10, 13-15 та ін.]. У них піднімалися такі основні теми: джерела і соціальна база фашистського руху, програма, ідеологія й основні принципи фашизму до формування уряду Муссоліні, еволюція фашистського режиму і виникнення диктатури, внутрішня і зовнішня політика фашистського уряду. У деяких статтях здійснювалося порівняння італійського фашизму з іншими, висвітлювався вплив фашизму на інші держави .

Звернення до науково-аналітичних праць, автори яких розглядали події й процеси у розвитку, дозволяє краще зрозуміти феномен фашизму. Адже подальші події (включаючи агресію Італії проти Ефіопії, участь у Другій світовій війні тощо) не могли вплинути на висновки авторів, чого часто не вдається уникнути науковцям, які вивчають події, процеси і явища з віддаленої перспективи.

Складність розуміння фашизму обумовлюється, між іншим, тим, що навіть в Італії він не був цілісним явищем. У науковій літературі італійський фашизм представлено по-різному: як революційний рух, як історію фашистської партії, як режим, як доктрину тощо. Оскільки італійський фашизм - це складний феномен, який формують різні складові, у цій статті ми зосередились лише на одній з них - фашистському русі 1919-1922 рр.

Предмет нашого дослідження - фашистський рух - найбільше висвітлено у статтях професора Лондонської школи економіки й політології Г арольда Ласкі [10], члена фашистського уряду, заступника секретаря колоній Роберто Канталупо [5], члена італійського Сенату, колишнього міністра закордонних справ і колишнього посла Італії у Франції Карла Сфорца [14, 15], анонімного автора під псевдонімом J [9], філософа, члена Сенату і міністра державної освіти в першому кабінеті Муссоліні, провідного ідеолога фашизму Джованні Джентіле [8]. Також одним з джерел цього дослідження була праця «Доктрина фашизму» за авторства Б. Муссоліні [11]. У авторизованому перекладі англійською мовою вона була опублікована в Лондоні наступного року [12].

Метою цієї статті є висвітлення фашистського руху - від створення у березні 1919 р. організації «Fasci Italiana di combattimento» до формування у жовтні 1922 р. уряду Муссоліні - на основі контент-аналізу праць, опублікованих в американському журналі «Foreign Affairs» продовж першого десятиліття існування фашистського уряду. Розглядаються такі аспекти фашистського руху як причини і обставини його виникнення, соціальна база, програма і теоретичні основи. Публікації аналізуються переважно за проблемно-хронологічним принципом.

Виклад основного матеріалу. Як зазначав Б. Муссоліні у статті «Доктрина фашизму» [11, 12], організація «Fasci Italiana di combattimento» була створена у березні 1919 р. на зборах в Мілані, скликаних через оголошення в газеті «Popolo d' Italia». На цих зборах зібрались члени Інтервентистської партії і послідовники Муссоліні з часу створення ним у січні 1915 р. Фашистської революційної партії [12, с. 7]. Як зазначав Б. Муссоліні, назва, яку він дав цій організації, закріпила її характер [12, с. 8]. На українську мову цю назву традиційно перекладають з італійської як «Італійський союз боротьби», на англійську - як «Італійські бойові групи» або «Італійські бойові ліги». На нашу думку, англійський переклад більш точно відображає сутність цієї організації та руху, який вона очолила.

Журнал Foreign Affairs опублікував першу статтю з аналізом феномену фашизму у вересні 1923 р., до першої річниці уряду Муссоліні. Її автором був британський професор Г. Ласкі [10]. У статті характеризувалися джерела і причини виникнення фашистського руху, його соціальна база й основні принципи, на яких він базувався. Концепція статті побудована на порівнянні фашизму з російським більшовизмом, що відображала її назва - «Ленін і

Муссоліні». Це порівняння дозволило автору виявити багато спільного між ними, незважаючи на різне походження. Передусім це було насилля, завдяки якому вони прийшли до влади й утримували її.

Причини і обставини виникнення фашизму. Г. Ласкі пов'язував виникнення фашизму з двома чинниками: по-перше, з розчаруванням, яке охопило Італію після підписання Версальського договору 1919 р.; по-друге, з приєднанням лівих італійських соціалістів до створеного більшовиками Комуністичного Інтернаціоналу та їхніми спробами захопити контроль над промисловістю у деяких великих містах. Унаслідок цього у післявоєнній Італії «насильство набуло характеру звички» [10].

За оцінкою Г. Ласкі, після світової війни впливові італійські політики (Дж. Джолітті, Ф. Нітті, В. Е. Орландо) і політичні партії були дискредитовані. Так, Дж. Джолітті, який у червні 1920 р. вп'яте очолив уряд, виступав проти вступу Італії у світову війну, а В. Е. Орландо поступився інтересами Італії на Паризькій мирній конференції 1919 р.

Масове невдоволення італійців викликало розпорядження уряду Джолітті вивести війська Д'Аннуціо з м. Фіуме, яке за рішенням Паризької мирної конференції передавалося Югославії. Іншим джерелом невдоволення була відмова уряду силою вигнати робітників із захоплених ними заводів, що у суспільстві розцінювали як бездіяльність і поступки перед викликами більшовизму. Символом відновлення політичного життя в повоєнній Італії стала «битва Муссоліні зі старим порядком». Як солдат -учасник війни і колишній соціаліст він виявився привабливим для багатьох, тож коло його прибічників швидко зростало [10].

К. Сфорца, який був міністром закордонних справ у повоєнному уряді Джолітті (червень 1920 р. - липень 1921 р.), у статті, опублікованій у 1925 р. [14], також пов'язував виникнення фашистського руху з негативним впливом на Італію світової війни. За його аналізом, оскільки Італія була біднішою і набагато молодшою за інші держави-учасниці, вплив війни на її суспільство був більш руйнівним. Італія втратила 500 тис вбитими, а мільйони солдат, які повернулися з фронту, були невдоволені результатами перемоги. Так, володіння Італією усім поясом Альп було офіційно підтверджено лише у листопаді 1920 р., а питання Фіуме так і не було вирішено.

Популярності фашистського руху сприяло поширення у повоєнній Італії революційної пропаганди. Розчаровані й невдоволені люди дивилися на більшовицьку Росію, про яку знали мало, але їм подобався міф про неї. Колишні солдати, переважно селяни, очікували, що після війни кожен з них отримає власну ділянку землі. Їх не цікавив комунізм, але приваблювало те, що прості робітники, колишні солдати, були тепер в Росії «господарями», а великі помістя були поділені між нащадками колишніх кріпаків «бездіяльних власників». У історії про жахи більшовизму ніхто не вірив. Невідоме й заборонене створювало міфи й ілюзії [14].

У 1920 р. було зафіксовано пік успіху італійського соціалістичного руху. Під контролем соціалістів було понад 2 тис. місцевих комун (муніципалітетів), їх підтримували маси народу. У Палаті депутатів соціалісти мали фракцію у складі 156 осіб (із загальної кількості 508 представників). У вересні 1920 р., після оголошення деякими великими підприємцями локауту, робітники почали захоплювати заводи. Тогочасний британський посол в Італії Дж. Бьюкенен, який під час війни був послом у Петрограді й спостерігав сплеск більшовизму, висловлював побоювання стосовно можливості аналогічної ситуації в Італії.

Граф Сфорца погоджувався, що в Італії існувала загроза більшовизму. Проте він вважав, що її було ліквідовано мудрою політикою уряду Джолітті. Той розраховував, що більшовизм піде на спад природнім шляхом, натомість застосування насилля сприятиме об'єднанню соціалістів. Ці розрахунки виправдалися. Незадовільні результати захоплення заводів підірвали віру робітників у екстремістських соціалістичних лідерів. У січні 1921 р. відбувся розкол Соціалістичної партії на дві групи, представники яких зайняли ворожу позицію один до іншого. Якщо у 1920 р. відбувся 1881 страйк, то у 1921 р. - 1045, у них взяли участь 720 тис робітників (майже стільки як у травні 1915 р., коли Італія вступила у війну). Моральний дух і економічне становище трудящих у 1921 р. суттєво покращились. Якраз тоді в суспільстві почули про фашистів і почали спорадично спостерігати їхні дії [14].

Як писав Г. Ласкі, невеликі групи прибічників Муссоліні швидко зростали, доки не стали організованою і дисциплінованою партією. Вони були готові до «прямої дії», щоб вигнати соціалістів з їхніх опорних пунктів у муніципалітетах. Вони руйнували друкарські станки своїх опонентів, розганяли публічні зустрічі, примушували страйкарів підкоритися. Коли ж їм чинили спротив, вони не зупинялися навіть перед вбивствами, щоб нав'язати свою волю. Муссоліні, голова Центральної ради фашистської організації, вимагав від своїх послідовників «залізної покори» і отримував її. Вони були організовані як армія, носили уніформу. До літа 1922 р. під командуванням Муссоліні було пів мільйона солдат. Такі настрої поширились також в армії й на флоті. Уряд не зміг протидіяти такій силі. Коли Муссоліні організував похід на Рим, уряд передав свою владу королю, а у того не було іншої альтернативи як призначити

Муссоліні прем'єр-міністром. «Результатом був видатний тріумф домінантної особистості» [10].

Фашисти заявляли, що їхній прихід до влади у жовтні 1922 р. був порятунком Італії від економічної катастрофи і загрози більшовизму. К. Сфорца не бачив підстав для таких тверджень [14; 15]. Він вважав, що економічна політика уряду була ефективною, а будь -яка революційна загроза до того часу зникла. Навіть Муссоліні писав у газеті «Пополо д'Італія» 2 липня 1921 р.: «Сказати, що більшовицька небезпека все ще існує в Італії, означає прийняти базові страхи за реальність. Більшовизм повалено» [15].

Інший погляд на обставини формування фашистського руху представлені у працях його прибічників. Передусім усі вони високо оцінювали значення світової війни для Італії.

Так, Р. Канталупо [5] вважав, що війна не лише призвела до дипломатичних і територіальних надбань Італії, але й допомогла народу розвинути нову національну й політичну самосвідомість, що врешті призвело до створення легіону фашистів і їхнього походу на Рим. У той час як соціалісти намагалися дискредитувати війну й перемогу, фашизм взяв на себе відповідальність за «спільне багатство патріотичного духу» і захистив «новопробуджену національну свідомість Італії». За оцінкою автора, якби Італія не брала участі у війні, то не було б «Фашистської національної революції». Фашистський рух був її необхідним етапом, продовженням національної боротьби за об'єднання Італії (Рісорджименто), основним чинником формування сучасної італійської держави і рушійною силою в італійській історії.

Р. Канталупо засуджував політику уряду Джолітті, спрямовану на урегулювання відносин із соціалістами і здобуття симпатій народу, який перебував під їхнім впливом, без насилля. Він вважав, що така політика підривала державну владу продовж десятиліть і врешті призвела до загрози «чуми державного соціалізму» [5].

Крім завершення Рісорджименто, Р. Канталупо обумовлював необхідність фашизму невідповідністю між величезним італійським культурним спадком світового значення і органічною слабкістю молодої італійської держави, між її ресурсами і амбіціями у Середземноморському басейні, між прагненням заявити про себе як про велику державу в Європі та Африці й активною протидією цьому з боку тих держав, які століттями панували у Європі. За його оцінкою, фашизм з'явився як прояв рішучості італійської нації усунути цю дихотомію і нерівність, привести у відповідність ресурси з цілями, заходи з правами, силу з волею, одним словом, політику з давньою цивілізацією [5].

Р. Канталупо відокремлював історію «фашистського революційного руху» від історії Фашистської партії, яку розглядав як протидію трьом впливовим силам - соціалістам, католицькій Народній партії і масонам (лібералам). За оцінкою автора, усі вони мали інтернаціональний космополітичний, а отже антинаціональний характер, а їхня діяльність послаблювала державу. Соціалісти ставили класові інтереси над національними, а клерикальна партія Ватикану перешкоджала об'єднанню Італії [5].

Аналогічний погляд на фашистський рух як суто італійське явище і останній етап у процесі досягнення італійської єдності поділяв анонімний автор статті «Досягнення фашизму», опублікованої у липні 1926 р. під псевдонімом J [9]. Причини фашизму він вбачав у реакції італійського суспільства на загрозу більшовизму, в посиленні національних почуттів, у протесті проти тривалої принизливої слабкості держави у внутрішній і зовнішній політиці. Це була маніфестація потреби посилення держави перед соціальною й політичною дезінтеграцією, яка в Італії відчувалась набагато сильніше, ніж в інших країнах. Оскільки національної єдності Італії вдалося досягти зовсім недавно, усе ще зберігалися сильні тенденції до роз'єднання [9].

Тезу про позитивний вплив світової війни на Італію з точки зору завершення процесу національного об'єднання детально обґрунтовано у статті Дж. Джентіле [8]. На його думку, світова війна стала вирішенням глибокої духовної кризи італійської нації, яка мала давнє походження. Її сутність полягала в тому, що італійський характер мав дві душі, два темпераменти; народ був розділений двома різними течіями на дві непоєднувані частини. Це засвідчили дебати між інтервентистами і нейтралістами в період нейтралітету Італії у світовій війні (до травня 1915 р.), які відображали боротьбу між двома різними темпераментами італійського народу.

Нейтралісти думали про матеріальні переваги, які могла отримати Італія унаслідок певної позиції у війні. Натомість інтервентисти виступали за здобуття моральних переваг. Вони вважали, що воювати потрібно було у будь - якому разі, на боці Німеччини чи проти неї. Сенс участі у війні вони бачили в тому, що італійська нація мала пройти випробування кров'ю. Лише воно могло поєднати громадян у єдине ціле і показати, що вони мали спільне, яке перевищувало приватні інтереси. Одним з тих, хто бачив необхідність війни, був Муссоліні. Напередодні війни ці два характери протистояли один одному.

Один з них - захисний, який виявляв себе через парламент, інший - агресивний. Велика війна вирішила цю дуальність.

За оцінкою Джентіле, вступ у війну був тріумфом ідеалістичної Італії над матеріалістичною. Після війни виникла нова реальність, коли ідеї, які раніше поділяла лише незначна меншість, могли стати діями, що відповідало заклику Мадзіні «Думки і дії». Проте результати війни розчарували багатьох. Пораженська психологія оволоділа італійським народом, що виявилося у ненависті до війни і відповідальних за неї. По усій країні поширився дух анархізму. Робітники піднімали страйк за страйком. До влади повернувся нейтраліст Джолітті. Здавалося, що війна не принесла бажаного результату. Проте після того як фашисти прийшли до влади, криза столітньої давності була ліквідована. «Замість Італії Джолітті з'явилася нова Італія» [8].

Дж. Джентіле постійно звертався до особистості й ідеалізму Дж. Мадзіні (1805-1872 рр.), одного з лідерів Рісорджименто, і протиставляв йому матеріалізм Джолітті. Для нього ці два діяча уособлювали два аспекти довоєнної Італії, непоєднувану дуальність, яка паралізувала життєві сили держави. Офіційна, легальна, парламентська Італія, лідером якої був Джолітті, була для нього «анти-мадзіністською й анти-ідеалістичною». Джентіле акцентував на важливості для фашизму ідей Мадзіні: «Щоб зрозуміти характерну сутність, відмінність фашизму немає нічого більш інструктивного, ніж звернення до ідей Мадзіні» [8]. Муссоліні він називав «мадзіністом чистокровної породи», який повернув Італії мораль Мадзіні.

На зборах в Мілані у березні 1919 р., на яких була створена організація «Fasci Italiana di combattimento», Муссоліні визначив її основними цілями, по - перше, привчити робітників до реального і ефективного керівництва, по-друге, здобути урядову владу, коли відкриється така можливість. «Коли існуючий режим впаде, ми повинні бути готовими одразу зайняти його місце. Це ми, хто має право на таке правонаступництво, адже це ми штовхнули країну у війну і привели її до перемоги» [12, с. 9].

Перший етап Фашистської революції, тобто фашистський рух до призначення Муссоліні прем'єр-міністром, розвивався через дії «сквадр». За характеристикою Джентіле, фашистські сквадри були силами держави, яка ще не народилася, але вже перебувала на цьому шляху. Сквадри переступали закони «старого режиму» і були сповнені рішучості знищити його, оскільки вважали його несумісним з національною державою, яку хотів створити фашизм [8].

Соціальна база фашистського руху. Автори публікацій відзначали неоднорідність соціальної бази фашистського руху. Г. Ласкі писав, що фашизм відображав, з одного боку, пристрасний оптимізм молоді, яка прагнула контролювати своє майбутнє, з іншого - бажання власників захистити свою власність від просування соціалізму [10].

За аналізом К. Сфорца [14], фашизм виник як романтичний і революційний антибуржуазний синдикалістський рух, який непомітно трансформувався у «знаряддя консервативної реакції». Передусім його учасниками були «чесні й великодушні», але «інтелектуально незрілі» молоді люди, ворожі до соціалістів. У той час як соціалісти не підтримували війну, вони її бажали і з ентузіазмом брали в ній участь. До цих молодих людей приєдналися інші різнорідні елементи: студенти університетів, які перейняли естетичні теорії Марінетті й ніцшеанські погляди Д'Аннуціо; демобілізовані армійські офіцери; інтелектуали, яких до фашизму підштовхувало негативне ставлення до робітничих мас і соціалістів, а також усі турбулентні елементи.

Фашистських рух був підтриманий також великими землевласниками - консерваторами і підприємцями-промисловцями, які його фінансували. Перші боялися повернення соціальних безпорядків, другі виступали проти соціального характеру реформ, які проводив прем'єр -міністр Джолітті з початку ХХ ст. у співпраці з поміркованими соціалістами. Усі ці люди з різною мотивацією були об'єднані «виразним закликом до патріотизму» і спрямовані однією людиною - Муссоліні [14].

У наступній статті, опублікованій у 1932 р., коли К. Сфорца вже був змушений залишити Італію, він писав, що «ранньому фашизму» не бракувало певної щирої й наївної пристрасті до демократичних інновацій. Він рекрутував прибічників з колишній військових, які повернулися додому з окопів, і тих, хто не хотів належати ні до католицьких організацій, ні до Соціалістичної партії, оскільки звинувачували їх у тому, що вони не підтримували війну [15].

Анонімний автор під псевдонімом J (1926 р.) також відзначав поєднання у фашистському русі двох протилежних течій - консервативних елементів і народних революційних сил. Велика буржуазія (підприємці-промисловці, землевласники і державні службовці) і найконсервативніша частина середнього класу найбільше артикулювали вимоги «сильної» урядової політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Вони впливали на політику і мали фінансові ресурси, проте не мали військ. Їх сформували певні групи колишніх соціалістів і анархістів, які під час війни перейшли з крайнього лівого до крайнього правого табору. Після демобілізації армії чисельність цих груп збільшилася за рахунок безробітних і солдат, які повернулися з фронту й були розчаровані своїм новим становищем. Усіх їх поєднав «патріотичний ентузіазм». У критичний момент походу на Рим консерватори паралізували будь -які наміри влади застосувати репресії й протидіяти цьому [9].

Поєднання у фашистському русі двох протилежних течій автор вважав винятково заслугою Муссоліні, який розумів італійські маси, був уродженим оратором, майстром «брутальної жорстокої мови, яка захоплювала уяву натовпу». Завдяки своїм талантам - розуму, життєвому досвіду і глибоко реалістичному погляду на речі Муссоліні зміг домінувати в обох таборах, які формували соціальну базу фашизму. Для народу він був революціонером, для консерваторів - гарантом соціального порядку і приватної власності. Унаслідок цього уся історія фашизму після приходу до влади оберталася навколо спритних маневрів Муссоліні «керувати двома конями на колісниці одним батогом» [9].

За аналізом автора, створення Фашистської партії було породжено гіпертрофованим патріотизмом, який був найкращим аргументом для широких мас, єдиним міцним зв'язком між двома протилежними групами, чия підтримка дала їй змогу піднятися нагору. Улещуванню національної гордості італійців, піднесенню їхнього ентузіазму від перемоги у війні слугували заяви Муссоліні про необхідність зовнішньої політики Італії як великої держави [9].

Програма і теоретичні основи фашистського руху. Дослідникам фашизму важко отримати інформацію про певну систему ідей з праць і промов його лідера, писав Г. Ласкі. Муссоліні наголошував на важливості патріотизму й на обов'язку відстоювати національні інтереси, як у Фіуме, будь -якою ціною. Він говорив про віру в закон, необхідність захисту капіталу і організацію кооперації праці, про сприяння селянській власності, що мало захистити Італію від більшовизму, про необхідність інтенсифікації виробництва, вирішення усіх політичних і економічних проблем. Необхідною передумовою для цього був сильний уряд. За словами Муссоліні, «коли уряд слабкий, він має стати сильним, а шлях до сили полягає у прямій дії» [10].

Спочатку фашистський рух був республіканським, проте Муссоліні зберігав прихильність до класової ієрархічної структури суспільства, негативно ставився до рівності й свободи. Він називав свободу «концепцією ХІХ століття», яка вичерпала себе, розглядав її як шлях до анархії, якщо йшлося про опонентів, і як доказ нелояльності з боку прихильників [10].

Як зазначав К. Сфорца [14], мало хто міг згадати програму Фашистської партії 1919 року («14 параграфів»). Він включив її текст у свою статтю (1925 р.), щоб показати неймовірні протиріччя між нею і політикою фашистського уряду після його формування. Серед основних положень цієї програми - проголошення Італійської республіки, децентралізація виконавчої влади, створення автономних адміністрацій і законодавчих органів регіонів та комун; суверенітет народу, який мав бути реалізований через загальне, рівне і пряме виборче право для громадян обох статей, право на ініціювання референдуму і вето; скасування Сенату, усіх дворянських титулів і обов'язкової військової служби; свобода думки, віросповідання, асоціацій, преси; загальнодоступна система шкільної й професійної освіти; боротьба з будь -якими формами спекуляції; перепис і оподаткування приватного багатства, конфіскація непродуктивних прибутків; заборона дитячої праці до 16 років, 8-годинний робочий день; реорганізація виробництва на кооперативній основі, пряма участь робітників у розподілі прибутків тощо.

Суперечливими були також заяви Муссоліні. Наприклад, під час окупації робітниками фабрик він писав у газеті «Popolo d'ltalia» 10 вересня 1920 р., що «робітники не повинні здавати фабрики без отримання гарантій» [14].

Р. Канталупо виділяв дві теоретичні основи фашизму до призначення Муссоліні прем'єр-міністром: націоналізм і сильна національна держава. Для підтвердження він цитував уривок промови Муссоліні 1921 року: «Держава - це законне втілення нації. Політичні інституції ефективні до тієї міри, до якої вони виражають і захищають національні інтереси... Нація - це не просто загальна сума її живих представників, ще менше вона є агенцією для здійснення партійних цілей. Це організм, який покриває необмежену кількість поколінь, у якому індивіди є тимчасовими елементами. Це верховний синтез матеріальних і духовних цінностей раси» [5].

Дж. Джентіле, К. Сфорца [8, 14, 15] й інші автори відзначали суттєвий вплив на фашистський рух теорії революційного синдикалізму французького мислителя Жоржа Сореля, в основі якої були принципи насилля, «прямої дії» робітників для досягнення своїх цілей. Це визнавав і сам Муссоліні.

За аналізом Джентіле, до війни синдикалізм практикували італійські соціалісти. Одним з їхніх висновків з вчення Сореля була віра у моральну й ідеальну реальність, яку індивід мав захищати і заради якої мав пожертвувати собою. У цьому випадку насилля було виправдане. Пізніше італійські соціалісти розділились на дві групи. Одна з них об'єдналася з націоналістами - монархістами, інша, до якої належав Муссоліні, залишились на позиціях революційного соціалізму. Фашизм їх знову об'єднав. Це відбулося винятково на основі віри в ефективність насилля і «прямої динамічної дії», а не певної політичної програми [8].

Джентіле писав, що Муссоліні «отримав своє натхнення від синдикалізму Сореля» і нападав на «парламентську корупцію» соціалістів-реформістів, керуючись ідеалістичними постулатами революції й насилля. Після того як у 1915 р. Муссоліні залишив Соціалістичну партію, він виступав проти пролетарського інтернаціоналізму і захищав цілісність національного організму. Він більш гостро, ніж будь -хто, відчував необхідність сильної держави, яку поважатимуть, яка буде «державою закону», здатною вимагати покори і діяти відповідним чином. Він вважав, що країну, здатну воювати і перемагати у війні, не можна було віддати на милість небагатьох «зрадливих політиків» [8].

Іншим важливим теоретичним підґрунтям фашизму Джентіле вважав «новий націоналізм», який після світової війни підняв країну проти «парламентського соціалізму». На відміну від старого націоналізму, який базувався на політичній традиції, він акцентував на ідеї «нації» і погоджувався з представниками «історичної правої», яка перебувала при владі в 1861-1876 рр., про необхідність сильної держави як передумови для забезпечення індивідуальних прав.

Дж. Джентіле писав, що «антипарламентаризм і моральний дух синдикалізму», а також «успіх синдикалізму, націоналізму й ідеалізму» повернули італійських соціалістів і більшості молодих людей «в орбіту мадзінізму» [8].

Сам Б. Муссоліні у праці «Доктрина фашизму» відзначав вплив на фашизм ідей французьких мислителів Жоржа Сореля, Чарльза Пегі (Peguy), праці Хуберта Лагарделля «Соціалістичний рух», а також італійського профспілкового руху, який у 1904-1914 рр. звучав в італійських соціалістичних колах «на новій ноті» (синдикалізму) через журнали «Pagine Libre», «La Lupa» і «Diuenire Sociale», які видавали, відповідно, Анжело Олів'єро Оліветті, Паоло Ораносі й Енріко Леоне. У них звучали терміни «реформація, революція, централізація», які знайшли відлуння у фашизмі [12, с. 7-8]. Усі ці автори і мислителі, перераховані Муссоліні, розвивали ідеї соціалізму, синдикалізму і націоналізму

Отже, фашисти використовували ті ж методи «прямої дії», що й революційні синдикалісти, так само відкидали парламентаризм і легальну політичну боротьбу. Можна зробити висновок, що Джентіле і Муссоліні протиставляли себе не соціалістам, а поміркованим парламентським соціалістам і системі парламентаризму в цілому.

Муссоліні писав, що під час зустрічі в Мілані у березні 1919 р. у нього не було конкретної доктрини [12, с. 8]. На той час він знав лише одну доктрину - соціалістичну (з 1903/4 до зими 1914 р.), проте не мав досвіду її застосування. Крім того, після 1905 р. єдиної універсально визнаної теорії соціалізму вже не існувало, що було пов'язано з появою ревізіоністського руху на чолі з Бернштейном у Німеччині та лівого революційного руху, який в Італії не пішов далі розмов, але в російських соціалістичних колах заклав основи більшовизму [12, с. 7]. Після війни «соціалізм як доктрина був вже мертвим; він існував лише як ненависть» [12, с. 9]. Залишалась лише можливість дій.

За словами Муссоліні, його власна доктрина «завжди була доктриною дії» [12, с. 7]. «Фашизм не був породженням доктрини, заздалегідь розробленої і детально опрацьованої; він народився з потреби дії та був спочатку практичним, ніж теоретичним; він був не просто іншою політичною партією, але, навіть у перші два роки, в опозиції до усіх політичних партій як таких, і сам був живим рухом» [12, с. 9]. З повідомлення про зустріч в Мілані можна було виявити лише низку афоризмів, очікувань і прагнень, а не впорядковану доктрину [12, с. 8]. Лише через кілька років, «очищені від первісної руди», вони були розвинуті у впорядкований набір доктринальних концепцій, які сформували фашистську політичну доктрину, відмінну від інших, які існували [11, с. 8-9].

Як зазначав Муссоліні, у роки, які передували походу на Рим, потреба дії не дозволяла розробити доктрину. Потрібно було вести битви в містах і селах. Хоч було багато дискусій, більш важливим було те, що люди помирали, і вони знали як померти. Можливо, доктрини бракувало, проте замість неї було щось більш важливе - віра. Водночас основи доктрини були закладені в ці роки конфлікту. Відбувався пошук відповідей на питання про відносини окремих громадян і держави, про поєднані проблеми влади і свободи, вирішення політичних, соціальних і особливо національної проблем. Одночасно з «каральною експедицією» відбувалася боротьба проти лібералізму, демократії, соціалізму, масонства [12, с. 10]. Паралельно оформлювалась доктрина, спочатку у формі насильницького і догматичного заперечення, пізніше - позитивного конструювання. Станом на 1932 р., коли була опублікована стаття «Доктрина фашизму», за характеристикою Муссоліні, фашизм був «не лише режимом, але й доктриною» [12, с. 11].

Як писав Джентіле, фашизм з'явився, щоб вирішити серйозні політичні проблеми повоєнної Італії і виявив себе як «політичний метод» [8]. З самого початку Фашистська партія була партією тих, хто діє. Фашистський рух базувався не на платформі принципів, а на ідеях і діях, які визначали мету і шлях, як її досягти. Фашизм повернувся до найсуворішого тлумачення «Думок і дій» Мадзіні, за яким «ці два терміни настільки ідеально збігаються, що жодна думка не має цінності, якщо вона не виражена в дії» [8].

За оцінкою Джентіле, «марш на Рим був завершенням першого періоду Фашистської революції. З приходом Муссоліні до влади фашизм увійшов у сферу законності. Після 28 жовтня 1922 р. фашизм не воював більше з державою. Він був державою у пошуках організації, яка могла реалізувати фашизм як концепцію держави. Фашизм вже мав контроль над усіма інструментами, необхідними для побудови нової держави» [8].



Висновки

Отже, як свідчить контент-аналіз науково-аналітичних праць, опублікованих в журналі «Форін Еффеерз» у 1923-1932 рр., оцінки фашистського руху його прибічниками і опонентами помітно відрізнялися. Б. Муссоліні, Дж. Джентіле, Р. Канталупо й інші фашисти оцінювали його як перший етап Фашистської (національної) революції, зміст якої полягав у завершенні процесу об'єднання Італії й створенні сильної національної держави.

Фашистська організація і очолюваний нею рух виникли в умовах посилання патріотизму і національної гордості й водночас розчарування італійців після світової війни, повернення до влади ліберального уряду Джолітті та масштабних виступів робітників, які перебували під впливом лівих соціалістів. Метою організації було визначено, по -перше, наведення порядку, чого не міг зробити «слабкий» ліберальний уряд Джолітті, по-друге, прихід до влади і формування уряду. Досягненню цих цілей слугували рішучі дії фашистських легіонів (сквадр), які часто застосовували методи насилля. Вони боролися не лише з антиурядовими силами (робітниками, які захопили підприємства, і лівими соціалістами, які співпрацювали з більшовицькою Росією), але також з тогочасною державою - ліберальним урядом і парламентською системою.

Організаторів фашистського руху можна розглядати як представників інтервентистів періоду світової війни, які протистояли нейтралістам, але в інших умовах. Хоч війна закінчилась, боротьба інтервентистів (Б. Муссоліні) з нейтралістами (до яких належав Дж. Джолітті), продовжилась. Також це була боротьба революційних синдикалістів (включаючи частину колишніх соціалістів) з лівими соціалістами-марксистами, з одного боку, та ліберальним урядом і парламентськими силами, у тому числі з поміркованими соціалістами, з іншого.

Фашистський рух виражав запит італійського суспільства на «сильний» уряд. Фашисти отримали масову підтримку представників різних соціальних груп, невдоволених відсутністю рішучих дій ліберального уряду всередині держави і на міжнародній арені. Радикально налаштована частина суспільства (переважно молодь і колишні військові) формували фашистські легіони, заможні верстви артикулювали вимоги рішучої урядової політики і підтримували фашистський рух фінансово, представники аристократії й промислових кіл здійснювали тиск на владу з вимогами формування «сильного уряду».

Фашистська організація і очолюваний нею рух сформувалися на основі мети і бачення, як її досягти, а не певної доктрини. Проте деякі принципи, сформовані у 1919-1922 рр., мали вплив на оформлення доктрини фашизму після приходу Муссоліні до влади.

Фашистський рух мав багатоаспектний характер, що ускладнює його розуміння. Його можна характеризувати як насильницький, агресивний, антиліберальний, антипарламентський, антисоціалістичний, антиурядовий, синдикалістський, патріотичний, націоналістичний, революційний.

З самого початку фашизм характеризувався возвеличенням війни, культом жертовності й насилля. Фашисти високо цінували вплив війни на Італію, оскільки вона сприяла формуванню національної свідомості італійців, викликала патріотичний ентузіазм, породила віру в ефективність насилля. Фашисти вважали, що перемога у війні створила ситуацію, сприятливу для остаточного об'єднання Італії. Вони позиціонували «Fasci Italiana di combattimento» як національну організацію на противагу іншим італійським партіям, які сповідували міжнародні космополітичні ідеології - соціалізмом, католицизмом, лібералізм. Націоналізм фашистів мав суто внутрішній характер, не уособлював шовіністичні, ксенофобські чи антисемітські настрої.

Незважаючи на видимий антисоціалістичний характер фашизму, суттєвий вплив на Муссоліні мало його соціалістичне минуле й теорія революційного синдикалізму, яку до війни практикували ліві італійські соціалісти. В її основі були ідеї насилля, антипарламентаризму, заперечення політичної боротьби, а головне - тактика «прямої дії» для руйнування існуючого устрою і захоплення влади. До призначення Муссоліні прем'єр -міністром, фашизм (у формі фашистського руху 1919-1922 рр.) був передусім методом досягнення цілей шляхом «прямої дії», що було успішною реалізацією на практиці теорії революційного синдикалізму.



Список використаних джерел та літератури

Газін В. П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи і Америки 1918-1945 рр.: підручник / В. П. Газін, С. А. Копилов. - К.: Видавничий дім «Слово», 2003.

Кульчицький С. Фашизм / С. Кульчицький // Політична енциклопедія. - Київ: Парламентське видавництво, 2012. - C. 744-745.

Михайленко М.Ю. Державна політика національної консолідації Королівства Італія (1861-1896 рр.): дис... канд. іст. наук: 07.00.02. / М. Михайленко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2020.

Art D. What to Read on Fascism [Electronic resource] / D. Art // Foreign Affairs. - 2010. - January 20. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/germany/2010-01-20/what- read-fascism (Last access: 30.05.2023). - Title from the screen.

Cantalupo R. Fascism in Italian History [Electronic resource] / R. Cantalupo // Foreign Affairs. - 1925. - October. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1925-10- 01/fascism-italian-history?fa_anthology=1113434 (Last access: 01.06.2023). - Title from the screen.

De Madariaga S. The Three Latin Sisters [Electronic resource] / S. de Madariaga //

Foreign Affairs. - 1929. - January. - Access mode:

https://www.foreignaffairs.com/articles/france/1929-01-01/three-latin-sisters (Last access:

. - Title from the screen.

Di Robilant I. The Catholic Press in Italy [Electronic resource] / I. di Robilant // Foreign Affairs. - 1930. - April. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1930-04- 01/catholic-press-italy (Last access: 20.05.2023). - Title from the screen.

Gentile G. The Philosophic Basis of Fascism [Electronic resource] / G. Gentile // Foreign Affairs. - 1928. - January. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1928-01- 01/philosophic-basis-fascism?fa_anthology=1113434 (Last access: 03.06.2023). - Title from the screen.

J. The Achievements of Fascism [Electronic resource] / J. // Foreign Affairs. - 1926. - July. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/world/achievements-fascism (Last access:

. - Title from the screen.

Laski H. J. Lenin and Mussolini [Electronic resource] / H. J. Laski // Foreign Affairs. -

1923. - September. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/russian-

federation/1923-09-15/lenin-and-mussolini (Last access: 02.06.2023). - Title from the screen. (Last access: 02.06.2023). - Title from the screen.

Mussolini B. La dottrina del fascismo / B. Mussolini // Enciclopedia Italiana. - Vol. 14. - Rome, 1932.

Mussolini B. The Political and Social Doctrine of Fascism [Electronic resource] /

B. Mussolini. - London: Hogarth Press, 1933. - Access

mode: http://media.wix.com/ugd/927b40_c1ee26114a4d480cb048f5f96a4cc68f.pdf (Last access:

. - Title from the screen.

Salvemini G. The Grand Council of Fascism [Electronic resource] / G. Salvemini //

Foreign Affairs. - 1929. - January. - Access mode:

https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1929-01-01/grand-council-fascism (Last access:

. - Title from the screen.

Sforza C. Italy and Fascism [Electronic resource] / C. Sforza // Foreign Affairs. - 1925. - April. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1925-04-01/italy-and-fascism (Last access: 01.06.2023). - Title from the screen.

Sforza C. The Fascist Decade [Electronic resource] / C. Sforza // Foreign Affairs. - 1932. - October. - Access mode: https://www.foreignaffairs.com/world/fascist-decade (Last access:

. - Title from the screen.

Snyder T. We Should Say It. Russia Is Fascist [Electronic resource] / T. Snyder // TheNew York Times. - 2022. - May 19. - Access mode:

https://www.nytimes.com/2022/05/19/opinion/russia-fascism-ukraine-putin.html (Last access:. - Title from the screen.



References

Gazin, V., & Kopylov, S. (2003). Novitnia istoria krajin Yevropy i Ameryky, 1918-1945 rr. Kyiv: Slovo. [In Ukrainian].

Kulchytskyi, S. (2012). Fascism. Politychna entsyclopedia. Kyiv: Parlamentske vydavnytstvo, 744-745. [In Ukrainian].

Mykhailenko, M. (2020). Derzavna polityka natsionalnoji konsolidatsii Korolivstva Italija (1861-1896 rr.). Dys... kand. ist. nauk: 07.00.02. Kyiv. natsional. universytet im. Т. Shevchenka. [In Ukrainian].

Art, D. (2010, 20 January). What to Read on Fascism. Foreign Affairs. Retrieved from: https://www.foreignaffairs.com/articles/germany/2010-01-20/what-read-fascism [In English].

Cantalupo, R. (1925, October). Fascism in Italian History. Foreign Affairs. Retrieved

from: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1925-10-01/fascism-italian-

history?fa_anthology=1113434 [In English].

De Madariaga, S. (1929, January). The Three Latin Sisters. Foreign Affairs. Retrieved from: https://www.foreignaffairs.com/articles/france/1929-01-01/three-latin-sisters [In English].

Di Robilant, I. (1930, April). The Catholic Press in Italy. Foreign Affairs. Retrieved from: https://www.foreignaffairs.com/articles/italy/1930-04-01/catholic-press-italy [In English].