Нормативно-правове регулювання діяльності закладів вищої освіти (до історії питання)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нормативно-правове регулювання діяльності закладів вищої освіти (до історії питання)

Кірдан Олена Леонідівна доктор педагогічних наук, професор, професор кафедри педагогіки та освітнього менеджменту, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Анотація

Статтю присвячено характеристиці основоположного документу нормативно-правового регулювання діяльності Харківського університету - статуту університету, затвердженого 5 листопада 1804 р.

На основі проведеного аналізу основних положень статуту з'ясовано такі його особливості: передбачено реальні можливості самоврядування (розподіл повноважень між головними університетськими органами - радою, правлінням, ректором, факультетськими зборами і деканами; наявність власного університетського суду; керівництво училищами округу); окреслено коло повноважень ради університету (обрання професорсько-викладацького складу в університеті й училищах округу; пошук способів удосконалення викладання; щорічний розклад занять в університеті і випробувань; обговорення пропозицій керівництва тощо) та констатовано, що її наділено значним спектром можливостей у внутрішньому управлінні; схарактеризовано правління як колегіальний орган університету та виконавчо-господарський підрозділ, що бере участь також в університетському суді.

Констатовано, що відповідно до статуту, ректор мав статус одноосібного керівника університету, на нього покладалася відповідальність за внутрішній порядок, виконання посадових обов'язків усіма особами в університеті, за дотримання законодавства й адміністративних розпоряджень. Схарактеризовано, що факультети мали свої колегіальні органи управління - факультетські збори, на засіданнях яких розглядалися питання щорічного розкладу факультетських занять; випробувань на вчені ступені; обговорення промов, підготовлених для університетських урочистостей, і творів, рекомендованих до публікації за рахунок університету; обрання конкурсних завдань для студентів; аналіз витрачання сум, призначених на потреби факультету; розгляд пропозицій декана та ректора.

Ключові слова: управління закладами освіти, історія вищої освіти, університет, ректор, учена рада, автономія, колегіальні органи управління.

Abstract

Legal regulation of activities institutions of higher education (to the history of the issue)

Kirdan Olena Leonidivna Doctor of Pedagogical Sciences, Professor, Professor of Pedagogy and Educational Management Department, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University

The article is devoted to the characteristics of the fundamental document of regulatory and legal regulation of Kharkiv University's activity - the university's charter, approved on November 5, 1804.

On the basis of the analysis of the main provisions of the statute, the following features of the statute have been clarified: real opportunities for self-governance are provided for (distribution of powers between the main university bodies - the council, the board, the rector, faculty assemblies and deans; the presence of its own university court; management of district schools); the range of powers of the university council is outlined (election of professors and teachers at the university and schools of the district; search for ways to improve teaching; annual schedule of university classes and tests; discussion of management proposals, etc.) and it is stated that it is endowed with a significant range of opportunities in internal administration; the board is characterized as a collegial body of the university and an executive-economic unit that also participates in the university court.

It was established that in accordance with the statute, the rector had the status of sole head of the university, he was responsible for internal order, performance of official duties by all persons in the university, compliance with legislation and administrative orders. It is characterized that the faculties had their own collegial management bodies - faculty meetings, at the meetings of which issues of the annual schedule of faculty classes were considered; examinations for academic degrees; discussion of speeches prepared for university celebrations and works recommended for publication at the expense of the university; selection of competitive tasks for students; analysis of the spending of funds allocated for the needs of the faculty; consideration of the dean's and rector's proposals.

Keywords: management of educational institutions, history of higher education, university, rector, academic council, autonomy, collegial governing bodies.

Постановка проблеми

У перші роки ХІХ ст., як і сьогодні, центральною темою суперечок у суспільній думці практично всіх країн неєвропейського світу, які стали на шлях модернізації, стало питання про відношення до процесу європеїзації країни: можливості чи неможливості запозичення досягнень і цінностей передової європейської цивілізації. До XIX ст. у становленні ідей щодо форми й змісту вищої освіти окреслились два підходи. З одного боку, відкриття вищої школи в її традиційній формі - університету, покликаного давати переважно теоретичні наукові знання. З іншого - розвиток професійної світської освіти йшов від форм практичного ремісничого навчання до відкриття шкіл вищого типу, в яких наукові знання були поєднані із прикладним характером певної спеціальності [6, с. 5]. Отже, проблема реформування системи вищої школи й управління нею зберегла свою актуальність, хоча й набула нових акцентів у значимості та змістовому наповненні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У публікаціях Т. Шушари [7] ґрунтовно схарактеризовано адміністративно-управлінську діяльність попечителів навчальних округів. У дослідженні С. Посохова [5] висвітлено питання життя та діяльності попечителів Харківського навчального округу. У дослідженні Л. Зеленської [1] схарактеризовано діяльність учених рад університетів України ХІХ століття. Стаття продовжує дослідження автора [2; 3] з проблеми управління закладами вищої освіти України в історичній ретроспективі.

Мета статті - схарактеризувати нормативно-правове забезпечення управління університетами України в першій половині ХІХ століття.

Виклад основного матеріалу

Проблеми внутрішньо університетського управління та університетської автономії були одвічним «наріжним каменем». Загальну схему трансформації механізму внутрішнього та зовнішнього (державного) управління вітчизняними університетами та самоврядних засад ми можемо найвиразніше простежити, проаналізувавши статути закладів вищої освіти. Зазначимо, що внутрішнє університетське управління пов'язане з університетською автономією. Спочатку автономію характеризовано як різновид академічних свобод - сукупності прав і привілеїв академічної корпорації викладачів та студентів. Згодом еволюція університетів поступово привела до відокремлення автономії від академічних свобод. Водночас зауважимо, що довгий час зміст цього поняття визначався з точки зору співвідношення «держава - університет» і зводився до антитези «автономія - звітність» (під автономією розуміли право керувати без контролю ззовні, а звітність - як обов'язок відповідати за свої дії перед державою). У XIX ст. до зазначеної формули додали третій компонент та видозмінили її таким чином: «держава - університет - людина». З погляду вчених, це дозволило виділяти кілька форм академічної автономії: навчально-наукову (свобода викладання), субстанційну (право університету визначати свої цілі і програми діяльності), процедурну (право університету визначати засоби і методи досягнення цілей) [6, с. 14-15].

Для нас принципово важливим є з'ясування механізму внутрішнього та зовнішнього управління ЗВО відповідно до положень статуту Харківського університету, затвердженого 5 листопада 1804 р. [4, с. 589-607].

Вивчення змісту статуту дає змогу зробити висновок, що мета університету, як державного вищого навчального закладу, визначалася інтересами держави, адже імператорський Харківський університет «є вищим вченим станом для викладання наук заснований. В ньому підготовлюється юнацтво для вступу у різні звання державної служби [4, с. 589]. Таким чином, засадничою концептуальною ознакою управління закладами вищої освіти є ідея державності.

Однією з особливостей статуту є те, що він до певної міри ігнорував науково-дослідницьку домінанту університетської діяльності, вказуючи на освітню мету заснування університету. У статуті чітко окреслено склад університету, зокрема у § 3: ординарні та екстраординарні професори, які поділяються за різними науками на факультети або відділення, ад'юнкти, магістри, студенти, вчителі мов, мистецтв, гімнастичних вправ [4, с. 589] та схарактеризовано його структуру, яка включала 4 факультети: моральних і політичних наук (7 професорів), фізичних і математичних наук (9 професорів), лікувальних або медичних наук (6 професорів), словесних наук (6 професорів). Окрім того, передбачено 12 ад'юнктів, 3 лектори або вчителі мов (французької, німецької, англійської) та 3 вчителі «приємних» мистецтв та гімнастичних вправ [4, § 22, с. 591]. У наступних параграфах статуту обумовлено освітню автономію університету: рада університету має право запросити до викладання іноземного чи вітчизняного відомого науковця на місце ад'юнкта (через попечителя і зі згоди міністра) [4, § 23, с. 591]; кожен професор має добирати навчальні посібники власного авторства або іншого вченого та надавати до розгляду Ради [4, § 26, с. 592]. Таким чином, вивчення змісту статуту дає змогу констатувати, що в його основу закладено концептуальну ідею освітньої автономії університету.

Найвиразніше автономність статуту імператорського Харківського університету (1804 р.) виявлено в управлінні, що, зрештою, і стає його концептуальною відмінністю: вперше в історії української університетської освіти передбачено демократичні засади організації вищої школи з розподілом влади на демократичних принципах самоуправління, виборності, звітності та змінюваності керівництва: ректорів, деканів, професорів; права університету затверджувати наукові ступені, відкривати кафедри тощо.

Законодавчою владою було наділено Раду університету або загальні збори, головою якої був ректор [4, § 44, с. 593], саме цей орган самоуправління університету (§ 45). Як правило, зібрання Ради повинні бути проведені один раз на місяць (§ 46); після завершення кожної половини року Рада повинна була звітувати попечителю щодо загального стану викладання дисциплін в університеті та училищах округу; після завершення року надавати повний звіт (§ 49). Відповідно § 50 Рада університету повинна була щороку аналізувати всі рахунки, які надавав ректор, за загальним підписом касира та бухгалтера, а після аналізу - представляти попечителю. У § 51 чітко обумовлено предмети засідань: обрання професорів, почесних членів, ад'юнктів, визначення здібних випускників для викладання в університеті, гімназіях та повітових училищах округу; пошук способів до удосконалення викладання наук в університеті та училищах округу; визначення часу і розпорядку викладання навчальних курсів; щорічне екзаменування; заслуховування пропозицій керівництва; розгляд судових справ [4, с. 593]. Отже, у сферу компетенції Ради входили такі проблеми: вирішення кадрових питань (обрання професорів, почесних членів, ад'юнктів), складання навчальних планів, організація навчального процесу, проведення атестації студентів, аналіз пропозицій керівництва. Що стосується організаційно-методичної роботи, то Рада займалась розподілом навчальних курсів, затвердженням книг, обраних професорами для викладання, здійснення контролю за проведенням студентських випробувань тощо.

Отже, для аналізованого періоду становлення законодавчого забезпечення управління закладами вищої освіти на теренах України важливими є чітко визначені повноваження колегіального органу управління - університетської ради.

Не залишилась поза увагою законодавців і науковий складник у діяльності Ради університету, на яку покладалось керівництво науковою діяльністю викладачів шляхом проведення щомісячних «особливих зібрань»: «зверх згаданих засідань, щомісяця повинно бути особливе засідання, на якому професори та почесні члени під головуванням ректора розмірковують про нові відкриття, досліди, спостереження і дослідженнях, що пропонуються ректором чи почесним членом» [4, § 52, с. 594]; «рада щороку пропонує завдання, яке служить до поширення наук» [4, § 53, с. 594].

Відповідно до статуту, коли звільнялося місце професора, кожен із професорів відповідного факультету мав право не раніше, ніж через місяць надавати пропозицію ректору з ім'ям кандидата, котрий «гідний його зайняти; його праці; якщо кандидат не в Росії і не в Харкові знаходиться, то і причини, що є основою для подання» (§ 57), той же порядок передбачався і для ад'юнктів, однак перевага мала надаватися «природним росіянам, які мають потрібні знання та якості» [4, § 59, с. 595]. Таким чином, русифікаторська імперська політика у сфері вищої освіти унеможливлювала для етнічних українців обрання на посади професорів університетів.

Колегіальні засади управління поширювались на факультетському рівні, відповідно § 60 засідання під головуванням ректора чи декана мали відбуватися один раз на місяць. У статуті чітко вказувалась коло питань для обговорення на рівні факультету: щорічне планування системи і годин для викладання дисциплін, випробування для здобувачів різних ступенів, аналіз промов для урочистих зібрань та творів до друку, визначення завдань та нагород за їх розв'язання, визначення сум на потреби факультетів, питання, стосовно справ факультету [4,§ 61, с. 595]; питання кожного факультету виносяться на розгляд Ради, яка може затвердити чи вносити корективи в ухвали (§ 62).

Статутом передбачалось обговорення проблемних питань та ухвалення колегіальних рішень радою університету. Наприклад, § 66 інформує: «Рада має обов'язок відсторонювати від посад усіх чиновників, які не будуть відповідати займаній посаді, виявлять непідпорядкування керівництву, порушуватимуть правила або провиняться у яких-небудь вчинках», тому спочатку на попередньому засіданні університетського правління обговорюється проблема, і за рішенням якого (приймається 2/3 голосів) надається керівництву до розгляду [4, с. 596].

Зупинимось детальніше ще на одному аспекті діяльності - Рада університету була найвищим судовим органом. Суд міг приймати скарги на ректора і надавати свої висновки попечителю. Кримінальні справи передавались до відповідного розгляду у супроводі представника від університету - синдика. Вищою інстанцією університетського суду була Рада університету. У випадку незгоди із судовим рішенням університет міг подавати апеляцію в Сенат [4, с. 39]. Таким чином, університет мав широку юрисдикцію: і в адміністративному, і в судовому планах був незалежним від державних установ.

Однак рада університету та рада факультету, згідно із статутом, не єдині органи колегіального управління - відповідно до ієрархічної структури управління (§ 5,6) виконавча влада належала правлінню: «університет має своє Правління, головою якого є ректор, а члени - декани факультетів. Правлінню була підпорядкована вся господарська та адміністративна частина університету, суд і з'ясування стосунків між членами університету, а при розгляду справ має бути присутній ще чиновник, який обирався із членів університету, - синдик [4, с. 589]. Отже, виконавчою владою університету було наділено правління, на яке покладалось відання господарською, адміністративною і фінансовою діяльністю університету. Правління не лише користувалось автономією, а й відповідно § 153 було робочим органом університету, адже його засідання відбувались за потреби, на запрошення ректора, а для розгляду поточних справ організовувались двічі на тиждень, у чітко визначені години [4, с. 602].

Демократичні засади управління введені статутом при обранні на адміністративні посади (ректора, деканів, професорів, ад'юнктів) шляхом таємного голосування. Принципова риса університетського самоуправління - обрання ректора «щорічними загальними зборами ординарних професорів та надання Головним правлінням училищ через міністра народної освіти на затвердження імператору» [4, § 11, с. 590]. Отже, ректор як очільник університету, голова виконавчої влади, обов'язково мав бути лідером колективу, а не призначався «зверху». Таким чином, автономний статут Харківського університету 1804 р. відрізняв демократизм, відповідний атмосфері наукового співтовариства, побудованого на засадах колегіальності, рівності. Загалом у главі ІІ статуту у 12-ти параграфах визначено обов'язки ректора, основний з яких, з нашого погляду, сформульовано у § 13: «ректор, як голова університету і охоронець благоустрою, має право головувати в усіх зборах і комітетах та відповідає за внутрішній порядок університету, за дотримання та виконання статутів і приписів міністра та попечителя, так само і виконання посадових обов'язків усіма і кожним з тих, що знаходяться в університеті й підлягають його керівництву» [4, с. 590].

Навіть із процедурою складання повноважень ректора чи вступу на посаду пов'язано демократичні засади в управлінні університетом, адже принцип автономності передбачав відкритий виступ керівника на урочистому засіданні, під час якого ректор, вступаючи на посаду, знайомив зі своєю програмою, а залишаючи її - звітував про виконання [4, § 20, с. 590-591].

Спочатку, відповідно до положень статуту, передбачалось щорічне обрання ректора, однак вже згодом ця норма була переглянута, адже постійна зміна керівництва не могла позитивно відображатися на стані університетських справ, і, у 1809-1811 рр. введено трирічний термін його повноважень. Оскільки у внутрішньому управлінні статут передбачав широку автономію, то і ректор, з одного боку, мав велику адміністративну та судову владу, а з іншого, будучи обраним на посаду, - міг бути відстороненим від виконання обов'язків на основі поданої на нього скарги.

Подібна процедура обрання на посаду «старійшини» або декана відбувалась на рівні факультету у той же час, що й обрання ректора. Однак різниця, відповідно до статуту, була в тому, що на посаду декана затверджував міністр народної освіти через попечителя, а претендентом на посаду декана міг бути заслужений або ординарний професор [4, § 24, с. 592]. Діяльність факультету перебувала у віданні факультетських зборів, складених із декана, професорів та ад'юнктів; головував на засіданні ректор або декан. Засідання проходили один раз на місяць. До компетенції зборів (ради факультету) входило затвердження щорічних навчальних планів: обговорення поданих до друку праць університетських професорів; затвердження тем студентських творів; проведення екзаменів; присудження вчених звань; розподіл асигнувань на потреби факультету. Таким чином, керівництво факультетів вирішувало питання стосовно організації навчальної, наукової, кадрової та господарської діяльності.

Як педагогічний центр підготовки вчителів, Харківський університет здійснював науково-методичне керівництво, нагляд за навчанням та вихованням в усіх навчальних закладах округу (гімназіях, повітових і приходських училищах). У главі 15 «Про управління і нагляд училищ» схарактеризовано організаційну структуру управління. Зокрема, у § 161 зазначено, що університет для кожної губернії округу обирає губернського директора училищ та представляє його через Головне управління училищ для затвердження міністру, а також наглядачів для повітових і окружних училищ [4, с. 605]. Для аналізу справ училищ щороку створювався училищний комітет із шести ординарних професорів під керівництвом ректора [4, § 162, с. 605].

Однією з особливостей діяльності училищного комітету було призначення візитаторів із членів комітету або інших професорів, кожному з яких доручався огляд навчальних закладів двох губерній (§ 166) [4, с. 605]. Фактично, на професорів покладались функції інспекторів, методистів. З нашого погляду, саме у такий спосіб досягалось поєднання наукової, адміністративної та освітньої функції діяльності університетів з організацією середньої освіти, вибудовувалась чітка ієрархічна структура управління навчальними закладами округу, забезпечувалась наступність у навчанні при здобутті освіти на певному рівні.

Найважливішою відтворювальною функцією системи освіти є підготовка вчителів. На початку ХІХ ст. університети, насамперед як центри освіти, а також з причини гострої необхідності спеціалістів певного профілю і обмеженості чисельності викладацького корпусу, покликані були стати осередками просвітництва. У період реформи, відповідно до принципів автономії, університети перетворювались в центри освіти, що ставило перед ними завдання підготовки вчителів для училищ, гімназій, викладачів університету. Ця проблема, що особливо гостро постала на початку ХІХ ст., також знайшла своє відображення у статуті імператорського Харківського університету 1804 р. завдяки введенню глави 12 «Про педагогічний інститут», у § 122-130 якої окреслено організаційні засади, зокрема, визначено завдання, структуру і зміст діяльності педагогічного інституту, для управління яким Рада обирала із числа ординарних професорів спеціального директора.

Особливо цінним, з нашої точки зору, є те, що деякі положення статуту стосовно державного розподілу є актуальними для випускників сучасних педагогічних навчальних закладів, які навчаються за державним замовленням. Зокрема, ще понад двісті років тому державний механізм управління Харківським університетом передбачав, що ті з випускників педагогічного інституту, які отримали ступінь кандидата чи учителя, повинні були надати підписку із зобов'язанням відпрацювати у навчальних закладах відомства міністерства народної освіти не менше шести років; випускники-магістри, за згодою ради, мали право залишитись для викладання в університеті [4, § 126, с. 601]. Ті зі студентів, які завершили трирічний термін навчання у педагогічному інституті, набули відповідних знань і досвіду, здатні до викладання, отримували другий університетський ступінь або «призначаються учителями в училищах Харківського округу молодшими або старшими, залежно від переваг» [4, § 125, с. 601]. Отже, зовнішня система управління закладами вищої освіти сприяла реалізації принципу цілеспрямованості в управлінні та результат-орієнтованого управління шляхом підготовки професійних та кваліфікованих учителів для навчальних закладів різних типів.

Щодо підвищення фахової кваліфікації викладачів, то нині слушними та вартими уваги є положення досліджуваного статуту. Так, старші вчителі гімназій, які відпрацювали не менше трьох років, користувались на рівні з магістрами перевагами серед інших осіб при призначенні ад'юнктами [4, § 127, с. 602]. Кращі з магістрів, які найбільш відзначились успіхами в науках і добропорядною поведінкою у кількості двох осіб рекомендувалися Радою на стажування за кордон терміном на два роки, при цьому їм надавалась надбавка до посадового окладу [4, § 128-129, с. 602]. Окрім того, протягом стажування, через кожні три місяці, магістри повинні були надавати інформацію Раді університету про хід стажування, виконувати доручення, а після повернення - звітувати [4, § 130, с. 602]. Таким чином, мета діяльності педагогічного інституту при Харківському університеті полягала не лише у підготовці викладацьких кадрів, але й перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів вищої школи.

Репрезентативним показником демократизму вищого навчального закладу є організація навчального процесу. У зв'язку з цим доцільним бачиться дослідження взаємозумовленості свободи викладання - автономії професорського складу і свободи учіння - автономії студентства - у процесі становлення самостійної особистості студентів в освіті. Вивчення положень статуту дає підстави для висновку, що освітня автономія поширювалась на професорську спільноту) [4, § 25-30, с. 592] та студентство [4, § 109-111, с. 600].

Домінанту навчального процесу за статутом 1804 р. складала лекційна форма навчання, тоді як самостійна робота студентів у навчанні не передбачалась, навіть у вигляді семінарських чи лабораторних робіт. Очевидно, що демократизація вищої освіти полягала не лише у позастановості, але й кардинальній зміні внутрішньої організації університету шляхом реалізації в навчальному процесі не тільки принципу свободи викладання, але й свободи учіння. Таким чином, можемо стверджувати, що відповідно до статуту встановлювалась освітня автономія університету.

На початку ХІХ ст. в університеті, відповідно до § 22, передбачалось викладання різноманітних наук: юридичних, богословських, філософських, математичних, фізичних, історичних, військових, медичних, філологічних. Саме це, зрештою, заклало фундамент та створило умови для реалізації найважливішої ідеї, першооснови осмислення та втілення якої були закладені реформами XVIQ ст., про існування професійної підготовки в рамках вищої школи на основі широкої загальноосвітньої бази.

Статут Харківського університету 1804 р. не передбачав станових обмежень, що перешкоджали б вступу. Зауважувалось лише, що «ніхто не може бути прийнятий студентом в університет, не маючи необхідних знань для слухання курсів, що викладались в університеті» [4, § 106, с. 599]. До університету могли вступати молоді люди, які закінчили курс навчання в гімназіях, або ж які навчались поза ними після вступних випробувань [4, § 107, с. 600]. Навчання в університеті здійснювалось на безоплатній основі. Після завершення навчального закладу студент отримував на урочистому зібранні атестат, за підписом членів правління та завірений печаттю університету [4, § 110, с. 600]. Курс навчання в університеті тривав три роки [4, § 117, с. 600], однак ті, хто бажав залишитися, могли продовжити навчання у званні кандидатів.

Статут Харківського університету 1804 р. встановлював наукову автономію вищого навчального закладу - надавав право заснування наукових товариств, обрання почесними членами видатних іноземних та вітчизняних учених, присвоєння вчених ступенів (§§ 9, 57-43, 93-105). Однак, не дивлячись на те, що у статуті Харківського університету чимало параграфів присвячено науковій діяльності, все ж таки освітня функція домінувала. Це пояснюється, насамперед, труднощами, що виникали у зв'язку з малочисельністю наукових кадрів та низьким рівнем підготовки слухачів новоствореного вищого навчального закладу, обтяженням адміністративно-педагогічними обов'язками університету відносно навчальних закладів округу. Такі обов'язки, з одного боку, безсумнівно, відволікали нечисленну «університетську спільноту» від її наукової та викладацької діяльності. Однак, з іншого боку, університет, виступаючи в ролі організаційного ядра в системі освітніх установ округу, отримав можливість регулювати діяльність нижчих та середніх навчальних закладів. Отже, на початку ХІХ ст. статут Харківського імператорського університету як один з елементів формування системи освіти багато в чому визначав результативність реформи освіти в цілому.

Не можна не відзначити й того, що університети були створені державою, і, фактично, стали частиною державного апарату, що виконувала функцію управління освітою, наукою, цензурою. Професори вважались не тільки ученими і викладачами, а й чиновниками - державними службовцями, посади яких відповідали «Табелю про ранги». Саме у цьому, з нашого погляду, проявилась своєрідність державної організаційно-управлінської парадигми вищої освіти того часу. Вона істотним чином відрізнялася не тільки від європейської, але й від вітчизняної у подальший період.

Висновки

Таким чином, на основі викладеного вище ми дійшли висновку, що Статут Харківського університету (1804 р.) характеризується такими особливостями:

1. Передбачено реальні можливості самоврядування: розподіл повноважень між головними університетськими органами - радою, правлінням, ректором, факультетськими зборами і деканами; наявність власного університетського суду; керівництво училищами округу.

2. Раду університету, згідно статуту, сформовано із професорів усіх відділень (факультетів) і ад'юнктів (помічників професорів), її головою призначено ректора університету. Загальне завдання ради зведено до керівництва науковою частиною університету та навчального округу (§ 4). Окреслено коло повноважень ради: обрання професорсько-викладацького складу в університеті й училищах округу; пошук способів удосконалення викладання; щорічний розклад занять в університеті і випробувань; обговорення пропозицій навчального керівництва; розгляд позовів, поданих правлінням університету. Фактично, на законодавчому рівні детально врегульовано періодичність скликання університетської ради: передбачено можливість екстрених засідань, а також урочистих зборів. Статут містив норми про порядок ведення справ у раді та детальну процедуру оновлення ради у зв'язку з конкурсним заміщенням вакантної професорської посади. Власне університетська рада представляла навчальний заклад у стосунках із владою і підлеглими навчальними закладами. Таким чином, раду університету наділено значним спектром можливостей у внутрішньому управлінні вищим навчальним закладом.

3. Правління - колегіальний орган університету - спроектоване як виконавчо-господарський підрозділ, що бере участь також в університетському суді. При здійснення судових функцій у правлінні мав бути присутній спеціальний чиновник, який обирався в університеті - синдик. Визначенню місця правління в університеті, його компетенції присвячувалася спеціальна глава статуту. Концентруючи на собі виконавчу владу, правління призначало та звільняло «нижчих» господарських та поліцейських чиновників; значна частина його повноважень зводилася до використання грошових коштів, наданих університетам. Правління укладало можливі договори (підряду тощо), розпоряджалося залишками казенних коштів, а понадштатні витрати могло здійснювати лише при розгляді їх доцільності радою та затвердження попечителем (якщо сума більше 500 руб.) і з інформуванням попечителя (якщо сума менше 500 руб.). Зазначимо, що Статут містив достатньо чіткий порядок звітності правління та визначав його склад.

4. Ректор мав статус одноосібного керівника університету та «охоронця благоустрою». За своєю посадою він міг головувати у всіх зборах і комітетах університету: на нього покладалася відповідальність за внутрішній порядок, виконання посадових обов'язків усіма особами в університеті, за дотримання законодавства й адміністративних розпоряджень. У статуті зафіксовано порядок обрання ректора, а також управлінські компетенції. Думка ректора в раді та інших університетських інстанціях мала вирішальне значення; у разі тяжкої хвороби, відсутності з поважних причин і смерті повноваження ректора на себе брав проректор. Статутом передбачалася також щомісячна звітність ректора перед попечителем з усіх питань, стосовно університету та училищ його округу.

5. Відділення університетів (факультети) мали свої колегіальні органи - факультетські збори. Питання, що підлягали їх розгляду, були чітко окреслені: щорічний розклад факультетських занять; випробування на вчені ступені; обговорення промов, підготовлених для університетських урочистостей, і творів, рекомендованих до публікації за рахунок університету; обрання конкурсних завдань для студентів; аналіз витрачання сум, призначених на потреби факультету; розгляд пропозицій декана та ректора. Головував на таких зборах ректор і, звісно, декан. Повноваження деканів чітко не фіксувалися, згадувалося лише про порядок їхнього обрання і значення при проведенні випробувань на вчені ступені. Таким чином, надавши університетам певні можливості у внутрішньому управлінні, законодавчо (з різним ступенем чіткості і конкретності) розподілено їх між колегіальними та одноосібними органами управління навчального закладу.

Перспективи подальших досліджень убачаємо в порівняльному дослідженні статутів українських університетів другої половини ХІХ - початку ХХ століття та сучасних закладів вищої освіти.

статут університет управління нормативний

Література

1. Зеленська Л.Д. Учена рада університету: історія, теорія, досвід: монографія / Л.Д. Зеленська; Харківський нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Х.: ХНАДУ, 2011. - 480 с.

2. Кірдан О. Трансформація традиційної моделі управління вищими навчальними закладами: проблеми, пошуки, рішення. Збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. 2017. Вип. 2, Ч. 2. С. 41-50.

3. Кірдан О.Л. Управління вищими навчальними закладами України (ХІХ - початок ХХ століття): теорія і практика: монографія. Умань: ФОП Жовтий О. О., 2015. 453 с.

4. Полное собрание законов Российской Империи: собр. 1-е. СПб.: Тип. II Отделения Собственной Е. и. В. Канцелярии, 1830. Т. 28: 1804-1805 гг. 1349 с.

5. Посохов С.І. Університети Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в публіцистиці та історіографії: автореф. дис. ... докт. істор. наук: 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни»; Дніпропетровський нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2006. 35 с.

6. Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства Народного Просвещения: 1802-1902. СПб: Гос. типография, 1902. 785 с.

7. Шушара Т.В. Діяльність Харківського, Одеського, Київського, Віленського навчальних округів в контексті реформ ХІХ століття як актуальна проблема сьогодення. Проблеми сучасної педагогічної освіти. Сер. «Педагогіка і психологія»: зб. статей. Ялта: РВВ РВНЗ КГУ, 2011. Вип. 31, ч. 1. С. 239-245.

References

1. Zelenska L.D. (2011). Uchena rada universytetu: istoriia, teoriia, dosvid [Academic council of the university: history, theory, experience]. Kh.: KhNADU [in Ukrainian].