Конструктивне рішення віконних рам та використання скла у середньо- та пізньовізантійській храмовій архітектурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конструктивне рішення віконних рам та використання скла у середньо- та пізньовізантійській храмовій архітектурі

Коломієць Олександра - аспірантка кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ

Анотація

Мета статті - дослідити конструктивні рішення вікон, віконних рам, виробництво та застосування скла (в т.ч. вітражного скла) у храмових споруд середньо- та пізньовізантійського періодів на основі збережених, описаних у джерелах та віднайдених артефактів. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, компаративного аналізу, індукції та дедукції. Використано міждисциплі-нарну методологію - підходи глобальної історії, які спираються на дані, в першу чергу, отримані з археологічних, географічних та хімічних досліджень, а також компаративний метод та метод аналізу. Наукова новизна обумовлена необхідністю ґрунтовного вивчення всіх аспектів храмового зодчества Візантії, оскільки станом на сьогоднішній день існує велика потреба у реставрації/реконструкції пам'яток ромейської цивілізації як з точки зору розвитку туризму регіону, так і для збереження матеріальної культурної спадщини для нащадків. Висновки. Розвиток технології виробництва віконного скла активно впливав на його форму, розмір та якість. Відповідно, від цього залежав і ступінь природного освітлення у візантійському храмі. Форма вікон (як і їх розмір) відрізнялася за місцем розташування у різних частинах конкретного храму (стіни галерей, барабани куполів, апсиди, сходові башти etc.). Традиційними типами візантійських вікон, які зустрічалися як у храмовій, так і у палацовій архітектурі, є арочні, круглі і напівкруглі (а також одиночні, подвійні і потрійні). Виходячи зі збережених віконних отворів можна зрозуміти, що скло робилося невеликого розміру. Для виробництва віконного скла використовувалися майстерні-ергастерії, де виготовлявся скляний посуд. Основна сировина для скловаріння - кремнезем, тобто пісок, і додаткові домішки - поташ або натрієва сода. Також могли додавати вапно, перетерті мушлі і окисі різних металів для забарвлення скла. У середньо- та пізньовізантійський період віконне скло є дуже рідкісною знахідкою. Найрозповсюдженішою формою віконного скла стала округла oculi, або «коронне скло». Типова конструкція візантійського вікна складалася з рами-решітки «транзенне» (гіпсової, мармурової, дерев'яної чи свинцевої) і вставлених у неї 2 чи 3 рядів парних невеликих, круглих, пласких скелець типу oculi. У візантійському зодчестві використовувалося і звичайне кольорове, і вітражне скло.

Ключові слова: Візантія, скло, oculi, вікно, будівельні техніки.

Abstract

CONSTRUCTIVE SOLUTION OF WINDOW FRAMES AND THE USE OF GLASS IN MIDDLE AND LATE BYZANTINE TEMPLE ARCHITECTURE

KOLOMIIETS Oleksandra - PhD-student of the Departament of ancient and medieval history, Taras Shevchenko National University of Kyiv, City of Kyiv

The purpose of the article is to investigate the constructive solutions of windows, window frames, production and use of glass (including stained glass) in temple buildings of the Middle and Late Byzantine periods on the basis of preserved, described in sources and found ar-tifacts. The research methodology is based on the principles of historicism, comparative analysis, induction and deduction. An interdisciplinary methodology is used - approaches of global history, which are based on data, first of all, obtained from archaeological, geographical and chemical research, as well as a comparative method and a method of analysis. The scientific novelty is due to the need for a thorough study of all aspects of the temple architecture of Byzantium, since today there is a great need for the restoration/reconstruction of the monuments of Roman civilization, both from the point of view of the development of tourism in the region, and for the preservation of material cultural heritage for posterity. Conclusions. The development of window glass production technology actively influenced its shape, size and quality. Accordingly, the direction and degree of natural lighting in the Byzantine temple depended on this. The shape of the windows (as well as their size) differed by location in different parts of a particular temple (gallery walls, dome drums, apses, stair towers, etc.). The traditional types of Byzantine windows, which were found in both temple and palace architecture, are arched, round and semi-round (as well as single, double and triple). Based on the preserved window openings, it can be understood that the glass was made of a small size. For the production of window glass, workshops-ergasterias were used, where glassware was made. The main raw material for glass making is silica, i.e. sand, and additional impurities are potash or sodium soda. They could also add lime, ground shells and oxides of various metals to colour the glass. In the Middle and Late Byzantine period, window glass is a very rare find. The most common form of window glass was rounded oculi, or “crown glass.” The typical design of a Byzantine window consisted of a lattice frame “transene” (plaster, marble, wood or lead) and inserted into it 2 or 3 rows of paired small, round, flat glasses of the oculi type. Both ordinary coloured and stained glass were used in Byzantine architecture.

Key words: Byzantium, glass, oculi, window, construction techniques.

Постановка проблеми

візантійська храмова архітектура

Актуальність теми обумовлена тим, що багато пам'ятників візантійської архітектури зазнали руйнації та перебудови, їх вивчення ускладнюється. При цьому, за останні два десятиліття інтерес до візантійської матеріальної спадщини виріс, що зумовлено, у свою чергу, розвитком туристичної галузі сучасної Туреччини. Для відродження «візитівок» ромейської імперії необхідне розуміння всіх тонкощів будівельного процесу: від виробництва матеріалів до застосування технік. Завдяки цьому фахівцям вдається реставрувати збережені та реконструювати втрачені пам'ятки візантійського зодчества.

Аналіз джерел та останні дослідження

У даному дослідженні велика роль відводиться археологічним джерелам - віднайденим і, рідше, збереженим in situ артефактам, оскільки писемні джерела, що містять відомості про конструктивні рішення вікон при спорудженні / при описі візантійських храмів, носять дуже обмежений характер, тому дослідникам необхідно буквально «по крихтах» збирати інформацію стосовно різних аспектів, пов'язаних з об'єктом дослідження. Так певні згадки можна знайти стосовно процесу виробництва скла у Візантії, професію склодувів і розташування їх майстерень- ергастеріїв. Мова йде про Хроніку Георгія Амартоли (ІХ ст.) і Книгу Єпарха (ІХ-Х ст.). Меншим чином згадується галузь склодувства згадується у агіогра- фіях (житіях святих) у контексті опису якоїсь події (наприклад, житіє св. Фотія містить згадку про пожежу у Константинополі, яка почалася з майстерні склодува, а житіє св. Міни - про те, що склодувством часто займалися іудеї).

Історіографія даної проблематики представлена дещо краще, оскільки ґрунтується головним чином на археологічному матеріалі. Так, професор історії архітектури А. ван Міллінгена склав досить детальний опис збережених і зруйнованих церков Константинополя у праці «Byzantine Churches in Constantinople: their history and architecture» (укр. «Візантійські храми у Константинополі: їх історія та архітектура» (1912). У післявоєнний час з'являються більш вузькопрофільні дослідження візантійської архітектури, що торкнулося й конструктивних рішень вікон, скла, використання сполій (вторинного будівельного матеріалу). У контексті цього необхідного згадати перш за все, монографію німецького візантолога Г. Франца «Transenna als Fensterverschluss, ihre Entwicklung von der fruhchristlichen bis zur islamishen Zeit» (укр. «Віконна перегородка, її розвиток від ранньохристиянського до ісламського періоду») (1958). Капітальна праця 1970 р. французького дослідника Ж. Філіппа довгий час залишалася єдиним узагальнюючим доробком з історії візантійського склодувства «Le monde byzantin. L'historie de la verrerie (V-eme - XVI-eme siecles)» (укр. «Візантійський світ. Історія скляного посуду (XV - XVI ст.)»). Подібну спробу описати історію візантійського скла зробила радянська дослідниця Ю. Щапова у монографії «Візантійське скло. Нариси історії» (1988), а також дослідники Дж. Хендерсон та М. Манго у праці «Glass at Medieval Constantinople: Preliminary Scientific Evidence» (укр. «Скло у середньовічному Константинополі: попередні наукові припущення») (1995). Також слід відмітити, хоч і узагальнююче напрацюван- ня з історії візантійського зодчества, але монументальне у плані зібраного матеріалу - книга «Byzantine Architecture» (укр. «Візантійська архітектура») за 1976 р. видатного британського візантолога К. Манго. Окремі аспекти виробництва / застосування скла при будівельних роботах як наслідування києворуським зодчеством візантійських традицій виокремлює радянський дослідник О. Комечем у 1987 р. у «Давньоруському зодчестві кінця Х - початку ХІ ст.: Візантійський спадок та становлення самостійної традиції». Подібну інформацію, однак у розрізі наслідування Візантією римських будівельних технік, можна знайти у дослідженні французького археолога Ж.-П. Адама «Roman Building: Materials and Technique» (укр. «Римське будівництво: матеріали та технології» (1995). Ґрунтовним напрацюванням під час дослідження різних аспектів будівельного процесу у Візантії є монографія 1999 р. «Master Builders of Byzantium» (укр. «Будівельники Візантії») американського професора Р. Оустерхаута. З останніх досліджень можна відмітити статтю 2011 р. української дослідниці К. Сорочан «Про вироби зі скла як про предмет ремесла і торгівлі Візантії у IV-IX ст.».

Мета статті - дослідити конструктивні рішення вікон, віконних рам, виробництво та застосування скла (в т.ч. вітражного скла) у храмових спорудах середньо- та пізньовізантійського періодів на основі збережених, описаних у джерелах та віднайдених артефактів.

Виклад основного матеріалу

У візантійському храмі ступінь природного освітлення напряму залежав від розмірів вікон та якості скла. Велика кількість вікон, розташованих з різних сторін і на різних ярусах, дозволяла залити храм рівним природним світлом. Конструкція вікон у церковній архітектурі була традиційною впродовж століть. Такі ж вікна знала і палацова архітектура (Комеч, 1987, с. 176). Подібне можна спостерігати в храмі Богородиці (початок Х ст.) у константинопольському монастирі Ліпса, де мармурові стовпчики та плити у конструктивному рішенні вікон наслідували столичну традицію ще з часів зведення Софійського собору (VI ст.).

Форма вікон (як і їх розмір) відрізнялася за місцем розташування у різних частинах конкретного храму (стіни галерей, барабани куполів, апсиди, сходові башти etc.). Так, на прикладі константинопольської церкви Міре- лейон Х ст., можна вирізнити арочні, круглі і напівкруглі (а також одиночні, подвійні і потрійні). Перший варіант - арочні вікна - спостерігається в рукавах трансепту, де розташовуються потрійні аркади на колонках і які глухими парапетами унизу перетворюються у вікна; в аркадах центральна арка була більш ширшою і вищою за бічні (інший приклад розташування арочних вікон - у столичному храмі Кілісе Джамі кінця ХІ ст. у барабані куполу, де простір між ними заповнюють напівколонки з цегли-плінфи і потрійні арочні вікна у центральній апсиді) (Комеч, 1987, с. 176). Другий варіант - круглі вікна - розташовуються на другому ярусі кутових компартиментів галерей Мірелейона (Phillipe, 1970, р. 202). Третій - напівкруглі вікна - у даному випадку ще й ажурні, потрійні з мармуровими стовпчиками, заповнювали люнети центральних закомар, а ззовні ці вікна розміщувалися у напівкруглих нішах (Phillipe, 1970, р. 204).

У середньо- та пізньовізантійський період віконне скло є дуже рідкісною знахідкою (Henderson, 1995, р. 355), що значно ускладнює дослідникам реконструкцію. Виходячи зі збережених віконних рам (ситуація аналогічна як і зі збереженим склом) можна зрозуміти, що скло робилося невеликого розміру. Вставлялося воно у дерев'яні, гіпсові, мармурові чи рідше, - свинцеві рами. Для виробництва віконного скла використовувалися майстерні з виготовлення скляного посуду.

Спеціалізована майстерня-ергастерій з виробництва скла включала гірник-піч (яку топили вугіллям) і тиглі (ємність для нагріву та плавлення різних матеріалів). Основна сировина для скловаріння - кремнезем, тобто пісок, і додаткові домішки - поташ (випарована у печі зола) або натрієва сода (у якості окису калію або натрію). Додатково могли домішувати вапно або перетерті мушлі (у якості окису кальцію). Для забарвлення скляної маси використовували різні барвники-окисі металів (наприклад, свинець, кобальт, марганець, мідь, срібло і навіть золото) і глушники (окиси сурьми, олова, закис міді та ін.) (Щапова, 1988, с. 15-23). Візантійське склоробство, яке більшою частиною наслідувало римську традицію (Adam, 1995, р. 111), поділялося на два етапи: «первинне виробництвом скла» передбачало перетворення піску та стабілізатора на необроблене скло; «вторинне виробництвом скла» - повторне нагрівання скла та формування з нього необхідного предмета. Відповідно, письмові джерела розрізняють дві професії, які працювали над виготовленням скла: скловарів та виробників скляної продукції (Книга Епарха, 1962, с. 197), і ймовірно, великої різниці між ними не було, оскільки гаряча скляна маса була вихідним результатом роботи, незалежно від кінцевого продукту - oculi для віконних рам, скляних посудин чи скляних браслетів.

Найрозповсюдженіша форма віконного скла - округла oculi, або «коронне скло» (Mango, 1976, р. 46); воно являло собою плаский диск, який мав сильне потовщення у центрі (скло у цьому місці, відповідно, було майже не прозорим) і тонші загнуті краї; виготовлялося таке скельце шляхом видуванням за допомогою паяльної трубки скляної порожньої кулі (т.зв. «корони»), яку потім повторно нагрівали і розплющували у плаский диск.

Два склодувні горни, а також безліч скляних фрагментів було відкрито при археологічних розкопках у Коринфі (виробництво було засноване у ХІ ст. і проіснувало до середини ХІІ ст.) (Davidson, 1940, р. 297; Джанполадян, 1967, с. 249). Інший приклад «скляних» знахідок - храм Е у Сардах, де було знайдено кольорове скло, віднесене до ХІІІ ст., ймовірно, місцевого виготовлення (Ousterhout, 1999, р. 226). У візантійській столиці випадків знаходження віконного скла критично мало. Ґрунтуючись на письмових згадках, можна припустити, що склодувні майстерні розташовувалися на вулиці Дикімвалос, недалеко від храму Халкопратії. Агіографія св. Міни (був константинопольським патріархом першої половини VI ст. і освятив Софійський Собор) роз-

повідає про випадок, пов'язаний з майстром-склодувом: одного разу єврейський хлопчик причастився у християнському храмі, за що його батько, який працював склодувом, кинув дитину у горн; однак відбулося диво, бо хлопчика врятувала Богородиця (Ousterhout, 1999, р. 237). Сюжет про іудея- склодува може бути пов'язаний зі згадками склодувних майстерень біля Халкопратії (оскільки до V ст. на місці храму існувала єврейська синагога; до того ж згадувалося, що у районі Халкопратії, тобто «Мідного ринку» до V ст. проживали іудеї). Інше джерело - Житіє Фотіна згадує, що Константинополь постраждав від пожежі, яка розповсюдилася містом зі склодувної майстерні- ергастерія (Ousterhout, 1999, р. 239).

Віконні скельця круглої форми, починаючи з ранньохристиянського часу, розташовувалися у віконній решітці. Приклад такої мармурової решітки, квадратної форми з розмірами 75х79 см, було віднайдено у столичному монастирі Ліпса, у його Південному храмі (датується ХІІІ ст.) (Millingen, 1912, р. 356). Інша аналогічна знахідка - також у столичній церкві Полієвкта, яка датується початком V! ст. Виходячи з подібності екземплярів, можна припустити, що решітка з Ліпса - сполія (тобто повторного використання), адже у середньо- та, тим паче, пізньовізантійський період, решітки вікон значно відрізняються. У столичній церкві Бородиці (Х ст.) зберіглися потрійні вікна з мармуровими решітками і стовпчиками, а також розташованими над ними напівкруглими потрійними вікнами у торцях північного та південного рукавів трансепту (Комеч, 1987, с. 247). Саме таке конструктивне рішення дозволило наповнити храм яскравим освітленням і водночас, - зовсім витіснити стіни за рахунок того, що великі вікна займають майже всю поверхню стін.

Загалом типова конструкція візантійського вікна складалася з рами- решітки (гіпсової, мармурової, свинцевої чи дерев'яної), що позначається німецьким терміном «транзенне», - і вставлених у неї 2-х чи 3-х рядів парних невеликих, округлих, пласких скелець типу oculi (Franz, 1958, р. 65). Гіпсові рами могли вирізатися або відливатися: подібні знахідки середньовізантійської епохи існують у грецьких храмах (у центральній частині країни), і, зокрема, у церкві Осіос Лукас, де зберіглася in situ гіпсова відлита решітка, орнаментація якої узгоджується зі скульптурним декоруванням храму загалом.

Фрагменти гіпсових решіток з oculi, датовані періодом Палеологів (приблизно друга половина ХІІІ - перша половина XV ст.), було відкрито у крипті під екзонартексом храму Паммакарістос. Подальше дослідження дозволило реконструювати вигляд віконної конструкції: так скельця діаметром у 20 см (потовщені у центрі і з загнутими краями) закріплювалися за допомогою вапняного розчину між двома частинами гіпсової рами (Franz, 1958, р. 76). Між двома парами круглих скелець розташовували ромбоподібні скельця, а з боку - трикутної форми.

Інший екземпляр скелець у гіпсових рамах було досліджено у вімі столичного монастиря Хора (і що принагідно зауважити, - рама закріплювалася залізними стержнями). Так на архівному фото 1860-х рр. можна побачити ще збережене вікно з двома рядами отворів для скелець (відсутніх) у куполі храму. Крім цього, у люнеті однієї з галерей існує намальоване вікно, яке зображує раму з єдиним скельцем (великого розміру і круглим за формою) і декількох фрагментів менших скелець (Ousterhout, 1999, р. 254).

Аналогічна гіпсова рама зі скляними скельцями (діаметр різний - від 6 до 16 см), датована початком XIV ст., обстежена in situ у храмі в Грачаниці (Косово) (Ousterhout, 1999, р. 261). іп situ була знайдена й свинцева рама з 20-ми отворами для скелець у два ряди у куполі храму середини XIV ст. архангелів Михаїла та Гавриїла у Лесново (сучасна Болгарія); зберігається зараз у Національному музеї в Белграді (Сербія) (Ousterhout, 1999, р. 262). Крім цього, збереглися три гіпсові рами (між нартексом і наосом), з одним рядом скелець (згори рама прикрашена напівколом, з боків рами - трикутниками).

Принагідно згадати і київоруське зодчество, яке успадкувало і з часом трансформувало візантійський досвід храмового будівництва. Місцева архітектура використовувала дерев'яні віконні рами, переважно із сосни чи дубу. Форма рами наслідувала візантійську традицію. Яскравий приклад - решітка XI ст., знайдена in situ у Софійському соборі в Києві: вона складається з 3 рядів скелець oculi (кожне діаметром у 22 см), загальний розмір рами - 145х92 см (Комеч, 1987, с. 121). Вікно, яке не має пазів для рами, розташовується у південній галереї, у східній стіні; зберіглося воно завдяки тому, що було замуроване при реставрації храму ще за часів митрополита Петра Могили (перша половина XVII ст.).

У контексті даної розвідки принагідно згадати і про вітражне кольорове скло, яке асоціюється зазвичай із західною католицькою архітектурою, однак було поширено, хоча і в дуже обмеженій кількості, і у Візантії. Підтвердженням є знахідки у декількох константинопольських церквах - фрагменти (разом із свинцевими затискачами для скла) у храмах Пантократора і Хори. Скельця з віми церкви Пантократора хронологічно можуть бути віднесені до початку XII ст.; на відміну від західноєвропейського вітражного скла, місцеве візантійське вироблялося у вигляді деталей стандартної форми, а не окремими шматочками (Ousterhout, 1999, р. 284). На вітражах вікон апсид, ймовірно, було зображено рослинні і геометричні орнаменти, а також, ймовірно, людські фігури (враховуючи фрагент із зображенням людського обличчя) (Phillipe, 1970, р. 229). У вімі храму Хора було знайдено вітражне кольорове скло XII ст., а також свинцеві зажими для нього Н-подібної форми і рештки гіпсової рами східного вікна XIV ст. у парекклесіоні. Крім безпосередніх знахідок кольорового скла, на наявність вітражів у храмі Пантократора натякає, як вважає дослідник К. Манго, і незвичайна форма вікон апсид (де ймовірно і розташовувалися вітражі). Так традиційно подвійні і потрійні вікна апсид є цілком цилісними композиціями в візантійських храмах; в бічних віконних прорізах форма завжди несиметрична і тому укоси не йдуть перпендикулярно до граней. Водночас, композиція не суперечить круглій формі апсид і розташування стовпчиків поєднується з радіальним напрямом. Однак, у згаданому храмі Пантократора укоси вікон і стовпчики є паралельними один одному і вісі споруди, тобто у спостерігача складається враження, що всі віконні прорізи ніби спеціально «розгорнуті» для максимальної видимості і освітленості вітражів з наосу і хорів.

Хімічний аналіз зразків скла з двох згаданих вище храмів підтвердив відмінність візантійського вітражного скла від західноєвропейського досить високим вмістом бору, що пояснюється застосуванням місцевого піску (Ousterhout, 1999, р. 287). Можна припустити, що виробництво візантійських вітражів вплинуло певним чином на західноєвропейське, враховуючи, що кольорове скло з храмів Пантократора та Хора і хронологічно датується раніше знахідок із західноєвропейських пам'яток, і є цілком зрілим у технічному та художньому виконанні (хоча дане судження і викликає гострі суперечки з європейськими медієвістами). При цьому, слід зауважити, що питання залишається відкритим, адже візантійські екземпляри вітражного розписного скла обмежуються виключно цими двома пам'ятниками; натомість просто кольорове скло застосовувалося у візантійських храмах не рідко (наприклад, столичні храми Михаїла і Кахріє Джамі ХІІ ст.).

Висновки

Розвиток технології виробництва віконного скла активно впливав на його форму, розмір та якість. Відповідно, від цього залежав напряму і ступінь природного освітлення у візантійському храмі. Форма вікон (як і їх розмір) відрізнялася за місцем розташування у різних частинах конкретного храму (стіни галерей, барабани куполів, апсиди, сходові башти etc.). Традиційними типами візантійських вікон, які зустрічалися як у храмовій, так і у палацовій архітектурі, є арочні, круглі і напівкруглі (а також одиночні, подвійні і потрійні). Виходячи зі збережених віконних отворів можна зрозуміти, що скло робилося невеликого розміру. Для виробництва віконного скла використовувалися майстерні-ергастерії, де виготовлявся скляний посуд (при цьому збережених візантійських вікон, як і склодувних горнів, дуже мало, особливо це стосується знахідок у Константинополі). Основна сировина для скловаріння - кремнезем, тобто пісок, і додаткові домішки - поташ або натрієва сода. Також могли додавати вапно, перетерті мушлі і окисі різних металів для забарвлення скла. У середньо- та пізньовізантійський період віконне скло є дуже рідкісною знахідкою. Найрозповсюдженішою формою віконного скла стала округла oculi, або «коронне скло»; воно являло собою плаский диск, який мав сильне потовщення у центрі (скло у цьому місці, відповідно, було майже не прозорим) і тонші загнуті краї; виготовлялося таке скельце шляхом видуванням за допомогою паяльної трубки скляної порожньої кулі (т.зв. «корони»), яку потім повторно нагрівали і розплющували у плаский диск. Типова конструкція візантійського вікна складалася з рами- решітки «транзенне» (гіпсової, мармурової, дерев'яної чи свинцевої) і вставлених у неї 2 чи 3 рядів парних невеликих, круглих, пласких скелець типу oculi. У візантійському зодчестві використовувалося і звичайне кольорове, і вітражне скло. Щоправда, останнє обмежується лише двома знахідками у столичних храмах Пантократора і Хори, але при цьому візантійське вітраж- не скло є цілком зрілим у технічному та художньому виконанні. Подальше дослідження залишається перспективним.

References:

Vizantiyskaya kniga Eparkha [Byzantine book of Eparchus]. (1962). Moskva, 296 p. [in Russian].

Dzhanpoladyan, R. M. (1967). Novyye materialy po istorii vizantiyskogo steklodeliya [New materials on the history of Byzantine glassmaking]. Vizantiyskiy Vremennik (Vol. 27), 248-257 [in Russian].

Komech, A. I. (1987). Drevnerusskoye zodchestvo kontsa X - nachala XI vv.: Vizantiyskoye naslediye i stanovleniye samostoyatelnoy traditsii [Old Russian architecture of the late 10th - early 11th centuries: Byzantine heritage and the formation of an independent tradition]. Moskva, 318 p. [in Russian].

Shchapova, Yu. L. (1988). Vizantiyskoye steklo. Ocherki istorii [Byzantine glass. History essays]. Moskva, 288 p. [in Russian]

Adam, J.-P. (1995). Roman Building: Materials and Technique. Bloomington, 360 p. [in English].

Davidson, G. (1940). A Medieval Glass-Factory at Corinth. American Journal of Archaeology (Vol. 44, No. 3), 297-332. [in English].

Franz, H. (1958). Transenna als Fensterverschluss, ihre Entwicklung von der fruhchrist- lichen bis zur islamishen Zeit. Istanbuler Mitteilungen, (8), 65-81. [in German].

Henderson, J. & Mango, M. M. (1995). Glass at Medieval Constantinople: Preliminary Scientific Evidance. Constantinople and Its Hinterland. Altershot, 355-356. [in English].

Mango, C. (1976). Byzantine Architecture. NY, 215 p. [in English].

Millingen, A. van. (1912). Byzantine Churches in Constantinople. London, 477 p. [in English].

Ousterhout, Robert. (1999). Master Builders of Byzantium. Princenton University Press. New Jersey, 332 p. [in English].

Philippе, J. (1970). Le monde byzantin. L'historie de la verrerie (V-eme - XVI-eme siecles). Bologna, 248 p. [in French].

Список використаних джерел і літератури:

Византийская книга Эпарха. (1962). Москва, 296 с.

Джанполадян, Р. М. (1967). Новые материалы по истории византийского стеклоделия. Византийкий временник (Т.27), 248-257.

Комеч, А. И. (1987). Древнерусское зодчество конца Х - начала ХІ вв.: Византийское наследие и становление самостоятельной традиции. Москва, 318 с.

Щапова, Ю. Л. (1988). Византийское стекло. Очерки истории. Москва, 288 с.

Adam, J.-P. (1995). Roman Building: Materials and Technique. Bloomington, 360 p.

Davidson, G. (1940). A Medieval Glass-Factory at Corinth. American Journal of Archaeology (Vol. 44, No. 3), 297-332.

Franz, H. (1958). Transenna als Fensterverschluss, ihre Entwicklung von der fruhchrist- lichen bis zur islamishen Zeit. IstanbulerMitteilungen, (8), 65-81.

Henderson, J. & Mango, M. M. (1995). Glass at Medieval Constantinople: Preliminary Scientific Evidance. Constantinople and Its Hinterland. Altershot, 355-356.

Mango, C. (1976). Byzantine Architecture. NY, 215 p.

Millingen, A. van. (1912). Byzantine Churches in Constantinople. London, 477 p.

Ousterhout, Robert. (1999). Master Builders of Byzantium. Princenton University Press. New Jersey, 332 p.

Philippе, J. (1970). Le monde byzantin. L'historie de la verrerie (V-eme - XVI-eme siecles). Bologna, 248 р.

Размещено на Allbest.ru