Особливості впровадження нової унії в східних воєводствах Польщі (1923-1937 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Волинський національний університет імені Лесі Українки

ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ НОВОЇ УНІЇ В СХІДНИХ ВОЄВОДСТВАХ ПОЛЬЩІ (1923-1937 РР.)

НЕРОДА Інна - аспірантка

кафедри історії України та археології

м. Луцьк

Анотація

унія східний воєводство польща

Метою статті є дослідження особливостей процесу впровадження «унії східного обряду» у східних воєводствах Польщі у 1923 - 1937 рр., задля релігійної асиміляції православ'я та посилення впливу Ватикану. Авторкою проаналізовано архівні документи, матеріали тогочасної періодичної преси та видань, в яких висвітлювалися проблеми щодо введення неоунії в східних воєводствах Польщі. Методологія дослідження. Методологічну основу статті склали принципи історизму, об'єктивності, системності, міждисциплінарного підходу. Застосовано загальнонаукові, спеціально-історичні та міждисциплінарні методи. Кожен із них у конкретній ситуації був результативним і дозволив об'єктивно реконструювати процес впровадження східного обряду. Наукова новизна роботи полягає у тому, що на основі архівних документів та матеріалів періодичної преси досліджуваного періоду з'ясовано особливості процесу впровадження нової унії. Дослідження ґрунтується на новому джерельному матеріалі, який вперше вводиться до наукового вжитку. На відміну від попередніх робіт, присвячених цій темі, у статті більш рельєфно виявлена динаміка змін у релігійній політиці як Польської держави, так і Римо-католицького костелу щодо Православної церкви. Висновки. У міжвоєнний період Православна церква зіткнулася із низкою проблем. Однією із них був натиск католицизму та спроба Заходу підпорядкувати православ'я. Такою була т. зв. неоунійна акція. Однією з головних причин поширення неоунійного руху у східних воєводствах Польщі став занепад авторитету православних священників, частина з яких недбало виконували свої обов'язки. Навіть тіла померлих могли довгий час лежати без панахиди. Такі священники дивилися на релігію лише як на джерело збагачення і за священицькі послуги вимагали високої оплати. Подібне ставлення до виконання своїх душпастирських обов'язків підривало авторитет не лише священників, а й самої Православної церкви. Населення починало шукати нових шляхів задоволення своїх духовних потреб. Однак, неоунійний рух все ж таки не набув масового поширення.

Ключові слова: акція, Ватикан, ієрархія, католицизм, неоунія, православ'я, християнство, церква.

Annotation

THE FEATURES OF THE IMPLEMENTATION OF THE NEW UNION IN THE EASTERN PROVIDENCES OF POLAND (1923-1937)

NERODA Inna - PhD-student of the Department of History of Ukraine, Archeology, Volyn National University of Lesya Ukrainka, Lutsk,

The purpose of the article is to study the peculiarities of the process of introducing the “Union of the Eastern Rite” in the eastern voivodeships of Poland in 1923-1937, the purpose of which was the religious assimilation of Orthodoxy and strengthening the influence of the Vatican. The author has analyzed archival documents, materials of the periodical press, and publications of the time, which highlight the problems related to the introduction of neo-union in the eastern voivodeships of Poland. The research methodology. The methodological basis of the article consists of the principles of historicism, objectivity, systematicity, and interdisciplinary approach. The general scientific, special-historical, and interdisciplinary methods are applied. Each of them has come to be effective in a specific situation and made it possible to objectively reconstruct the process of introducing the Eastern Rite. The scientific novelty of the work lies in the fact that the author, on the basis of archival documents and periodical press materials of the studied period, has identified the peculiarities of the process of introducing the new union. The study is based on new source material, which is being introduced into scientific use for the first time. In contrast to previous works devoted to this topic, the article more clearly reveals the dynamics of changes in the religious policy of the Polish state and the Roman Catholic Church in relation to the Orthodox Church. Conclusions. In the interwar period, the Orthodox Church faced a number of problems. One of them was the onslaught of Catholicism and the West's attempt to subordinate Orthodoxy. Such was the so-called non-union action. One of the main reasons for the spread of the neo-Union movement in the eastern provinces of Poland was the decline in the authority of Orthodox priests, some of whom neglected their duties. Even the bodies of the dead could lie for a long time without a memorial service. Such priests viewed religion only as a source of enrichment and demanded high payment for priestly services. Such an attitude towards their pastoral duties undermined the authority not only of priests but also of the Orthodox Church itself. As a result, the population began to look for new ways to satisfy their spiritual needs. However, the neo-union movement still needed to gain mass distribution.

Key words: action, Vatican, hierarchy, Catholicism, Neo-Union, Orthodoxy, Christianity, church.

Постановка проблеми

Після розколу християнства 1054 р. на Західну і Східну церкви, Ватикан не залишав надій щодо поширення своїх впливів на Схід шляхом підпорядкування православ'я. Однак, такі намагання давали невеликі і тимчасові результати. Певний успіх мала Брестська церковна унія 1596 р., внаслідок якої постала УГКЦ (Українська греко-католицька церква). Новий наступ на православ'я розпочався на початку ХХ століття. Тоді Ватикан спрямував вістря своєї асиміляційної політики на реалізацію т. зв. неоунійної акції, відомої як «унія східного обряду», «унія східнослов'янського обряду», «унія східно-візантійського обряду» або «східний обряд в католицизмі». Її суть полягала в організації нового обряду з метою навернення на католицизм православних Російської імперії, а пізніше - Другої Речі Посполитої.

Аналіз джерел та останні дослідження

Необхідність детального і всебічного наукового аналізу означеної проблеми спонукає до аналізу історіографічної та джерельної бази. Вивчення церковно-релігійних проблем у Другій Речі Посполитій було й залишається актуальною науковою проблемою. Вони стали предметом досліджень вітчизняних істориків і релігієзнавців, зокрема Н. Стоколос (Стоколос, 1999, 2004), О. Рибалка (Рибалко, 1995), Ю. Крамара (Крамар, 1998, 2015), О. Купранця (Купранець, 1974).

Окремої уваги заслуговує розлога стаття Р. Скакуна (Скакун, 2007). У ній автор вперше у вітчизняній історіографії на значній джерельній базі - матеріалах українських та польських архівів, публікацій наукової, релігійної преси, монографічної літератури прослідкував здобутки та невдачі проєкту Ватикану під назвою «нова унія». Важливим, на нашу думку, є те, що автор значну увагу приділив ставленню польської влади, римота греко-католицької і православної церков до «неоунії». Серед інших, важливим є такий висновок автора: «З-поміж багатьох уніоністських заходів Католицької Церкви «нова унія» була чи не єдиною спробою запровадити унію знизу, шляхом якщо не завжди індивідуального, то принаймні групового навернення рядових віруючих, а не згори, шляхом залучення до єдности з Римом частини вищого духовенства. Ця спроба виявилася невдалою, бо унія не мала опори в тих соціяльних процесах, які відбувалися в середовищі української та білоруської людности». (Скакун, 2007, с. 246).

Значний внесок у вивчення теми зробили польські вчені. Серед них варто відмітити роботи Є. Юркевича (Jurkiewicz, 1960), Ф. Жеменюк (Rzemieniuk, 1999), С. Мистковського (Mystkowski, 1938), Г. Лубєнський (Lubienski, 1932). Так, предметом дослідження Є. Юркевича став перебіг неоунійної акції в Польщі. Автор детально зупиняється на творенні організаційних структур нового обряду та аналізує позицію уряду щодо неоунії на початкових етапах її розгортання. Є. Юркевич намагається показати, що негативне ставлення польського уряду до неоунійного експерименту не знаходило жодної реакції зі сторони Апостольської столиці, яка намагалася будь-що продовжувати розпочату справу. Проте у книзі не згадується про дії місцевої польської адміністрації, яка на початку 20-х років досить часто відкрито ставала на сторону неоуніатів.

Аналізуючи польську історіографію дослідників Православної церкви, не можна не згадати фундаментальних, надзвичайно цікавих праць М. Папєжинської-Турек (Papierzynska-Turek, 1989, 1994), С. Стемпеня (St^hien, 1994). Спробою детального дослідження неоунійної акції в Польщі є праця С. Стемпеня «Нова церковна унія». Автор аналізує причини творення нового обряду, методи його насадження серед православних, ставлення уряду до цього обряду. Окреме місце в праці С. Стемпень відводить Волині. Прослідковуючи особливості неоунійного руху у Волинській єпархії, вчений доводить, що метою нової унії було намагання єпископату РКЦ (РимськоКатолицької Церкви) підпорядкувати своєму впливу якнайбільшу кількість православного українського населення Волині, Холмщини і Підляшшя. Це, в свою чергу, вело до загострення міжконфесійних відносин у східних воєводствах держави, поглиблювало польсько-українські антагонізми. Слід відзначити глибоко аналітичний характер цієї праці.

У свою чергу, неоунійна акція знайшла і підтримку у тогочасній літературі. Першим, хто стояв в обороні нового обряду, був його ініціатор і засновник на землях ІІ Речі Посполитої - ксьондз Г. Пшеждзецький (H. Przezdziecki, 1933, 1937). У своїх промовах і пастирських листах він виступав на захист неоунії Їх друкували окремими брошурами і широко розповсюджували.

Підтримку східно-візантійському обряду висловлював й відомий польський публіцист ксьондз Я. Урбан (Urban, 1935). Інший ксьондз Г. Казімерович (Kazimierowicz, 1932) намагався обґрунтувати вищість «римського духу і латинської цивілізації» та безпідставність боротьби православних з неоунією.

Гарячим захисником нової унії став українець П. Табінський (Tabinski, 1932), який перейшов з православ'я на східно-візантійський обряд і намагався обґрунтувати свій крок, піддаючи критиці Православну церкву та підносив національний характер нового обряду. Він підтримав позицію польського єпископату щодо впровадження східного обряду «з низів» - серед населення і парафіяльного духовенства, цілком оминаючи православну ієрархію.

Отож, церковно-релігійні проблеми дедалі більше привертають увагу українських і польських істориків. Їхні напрацювання дають можливість історично достовірно відтворити релігійну картину у міжвоєнній Польщі. Разом з тим огляд наукової літератури дає підстави для висновку, що, незважаючи на низку праць, проблеми Православної церкви в Польщі потребують ґрунтовного дослідження.

Аналіз досліджуваної проблеми базується на значній джерельній базі. Джерела з історії Православної церкви у Польщі в міжвоєнний період характеризуються значною різноманітністю і багатством. Значну частину джерел становлять архівні документи і матеріали. Вони зосереджені в державних архівах Волинської, Рівненської та Тернопільської областей, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, а також Архіві нових актів у Варшаві, Архіві Православної митрополії у Варшаві й Центральному військовому архіві Польщі. Джерела, зосереджені в українських і польських архівах взаємодоповнюють одне одного і дають можливість відтворити цілісну картину церковно-релігійних проблем міжвоєнної Польщі.

Для об'єктивного дослідження особливостей нової унії авторкою досліджено комплекси тогочасної церковної та світської преси. Багатою на церковну полеміку, аналітичні статті та факти є такі видання: тижневик «Воскресное чтение», двотижневик «Церква і нарід». Значний обсяг інформації на церковно-православні теми вміщувала газета «Українська нива», яка з 1937 р. почала виходити під назвою «Волинське слово».

Отож, джерельна база дослідження різноманітна і представлена в багатьох формах. Архівні й опубліковані матеріали, періодика того часу, мемуари дають можливість об'єктивно дослідити церковно-релігійні проблеми у Польщі міжвоєнного періоду.

Мета статті - на основі ґрунтовного, об'єктивного й комплексного аналізу дослідити особливості впровадження нової унії в східних воєводствах Польщі (1923-1937 рр.).

Виклад основного матеріалу

У 1917 р. папа Бенедикт XV заснував у Римі Конгрегацію в справах Східної церкви, в компетенцію якої входили справи всіх східних обрядів. Про значення, якого надавав Ватикан новоствореній Конгрегації, свідчив факт, що її керівником став сам Папа (AAN, MWRiOP, sygn. 416, k. 325-326).

25 жовтня 1917 р. у Римі відкрито Східний інститут для наукових досліджень з питань Росії, а також - підготовки майбутніх місіонерів (Jurkiewicz, 1960, s. 103).

Перші спроби місійної діяльності в Росії не мали успіху, однак Рим не попрощався зі своїми планами. Наступник Бенедикта XV, Папа Пій XI енергійно продовжував справу об'єднання Церков. Про нього говорили як про Папу сходу, або Папу церковного об'єднання. Головними ідеями понтифікату Папи були боротьба з радянською Росією і здобуття її для католицизму. Цій меті підпорядковувалася вся політична діяльність Римської курії у міжвоєнний період (Jurkiewicz, 1960, s. 104).

Після встановлення радянської влади в Росії безпосередня місійна діяльність на цій території стала неможливою. Саме у цей час виникла ідея перенесення її на територію Польщі. У 1925 р. з ініціативи Папи Пія ІХ при Конгрегації для Східної церкви була створена спеціальна комісія «Pro Russia», яка отримала таку широку компетенцію, що фактично функціонувала на правах окремої Конгрегації. В ній концентрувалися всі справи, що торкалися Католицької церкви в Росії, опіка над російською еміграцією і керівництво місіонерською діяльністю у східних від Росії країнах. Комісія намагалася створити на східних польських землях, зокрема на Волині, свою базу. Ватикан розгорнув широку організацію місіонерської діяльності з метою поширення католицизму на території Росії. Але зазнавши невдач безпосередньо на російських землях, місіонери вирішили використати східні воєводства Речі Посполитої як своєрідний місток між католицькою Польщею і православною Росією.

На думку Ватикану, східні воєводства Речі Посполитої були досить сприятливим тереном для проведення неоунійної акції з низки причин: вважалося, що серед тутешньої української громадськості ще тривала пам'ять про Брестську унію і її брутальну ліквідацію; крах Російської імперії спричинив порушення церковних структур та занепад авторитету Православної церкви; внаслідок воєнних дій і депортацій багато православних парафій не мали священників і велика кількість церков підлягала закриттю; частина православного духовенства, призвичаєна до привілейованого становища, в нових політичних умовах занедбувала душпастирські обов'язки, а російський характер церкви зустрічав супротив зі сторони українського і білоруського населення. Це могло стати умовою для пропольських настроїв серед кресової громадськості (St^pien, 1994, s. 150).

Нову унійну акцію Ватикан уявляв собі як діалог між православ'ям та католицизмом, який, зрештою, мав призвести до об'єднання Церков. Проте розпочата акція була далекою від цих задумів. Обминаючи православну ієрархію місіонери, намагалися здобути для східного обряду парафіян та духовенство.

Для впровадження унії на східних землях Речі Посполитої було прийнято концепцію, згідно з якою, католицькі парафії східного обряду підпорядковувалися юрисдикції латинських єпископів. Окрема єпархія цього обряду могла з'явитися лише після створення мережі парафій і відповідних духовних кадрів (St^pien, 1994, s. 151).

Спочатку у ватиканських колах існувало переконання, що для проведення неоунійної акції в Польщі найбільш придатним буде греко-католицький обряд, який дасть можливість швидко залучити в лоно РКЦ українців. Папа Бенедикт XV у своєму листі до львівського митрополита УГКЦ писав про свою любов до «коханого українського народу, який покликаний відіграти важливу роль в наверненні Сходу» (Papierzynska-Turek, 1994, s. 187).

Проте такий проєкт не знайшов підтримки, насамперед, серед польських єпископів. УГКЦ перебувала під впливом національних політичних угруповань, вороже настроєних щодо Польської держави. На початку ХХ століття ця Церква перетворилася в українську національну твердиню, тому польський уряд і римо-католицька ієрархія не бажали поширення впливів УГКЦ за межі Галичини. Уважалося, що це покличе швидку українізацію східних земель Речі Посполитої. До того ж, консервативне православне населення могло не прийняти католицизму в греко-католицькій версії. Взято було до уваги і те, що антиунійна пропаганда, ведена царатом протягом багатьох десятиліть, сформувала у свідомості православних негативне ставлення до уніатів.

Отож, постало завдання створення нового обряду, нової форми католицизму, яка б знайшла визнання серед православних і була внутрішньо зв'язана з Римом, а зовнішньо відповідала місцевим звичаям і традиціям. Таким вимогам ідеально відповідав православний обряд.

Засновник нового обряду у Польщі єпископ Г. Пшеждзецький у своєму пастирському листі розповідав про ініціативу неоунії так: «Щораз частіше почали звертатися до мене православні про прийняття до Костелу. Розмовляючи зі мною, вони просили дати їм можливість молитися в своєму обряді і щоб капелан їх обряду був для них душпастирем. Я думав, що йдеться про греко-католицький обряд, але запитувачі пояснили, що йдеться про той обряд, який вони зараз мають» (Przezdziecki, 1937, s. 11).

Єпископ Г. Пшеждзецький оцінив це явище як досить позитивне. Восени 1923 р. він подався до Риму з наперед розробленим планом. Він передбачав у майбутньому цілковите підпорядкування Православної церкви католицьким догматам і латинській юрисдикції. При цьому планувалося залишити непорушним православно-церковний обряд синодально-російського ґатунку. Вже 21 січня 1924 р. Конгрегація в справах Східної церкви надала єпископу Г. Пшеждзецькому повноваження на творення парафій нового обряду, а для проведення місійної роботи він отримав від генерала ордену єзуїтів В. Ледуховського двох єзуїтів - отця Базилія (француза) і отця О. Маліновського (поляка) (Przezdyiecki, 1937, s. 12).

Отож, від самого початку творення в Польщі нового обряду крім духовенства, свою неоунійну діяльність розпочали католицькі ордени. Свої місійні осередки створили маріани, паллотини, редемптористи, а передусім, єзуїти. 1925 року повноваження на творення нового обряду поширено на Віленську архиєпархію, а також на Луцьку, Поліську і Люблінську єпархії (Przezdziecki, 1937, s. 12).

Ідея залишення православної форми неоунійного обряду була підтримана на першій спільній конференції єпископів кресових єпархій. У прийнятому з цього приводу рішенні говорилося: «[...] належить зробити усе, щоб зближення іновірців до Костелу можна було владнати, не відбираючи у них водночас звичаїв, до котрих прив'язалися і котрі згідні з католицькою вірою. [.] належить залишити їм обряд, котрий входить в рамки всіх обрядів Католицького костелу» (Jurkiewicz, 1960, s. 109).

Отож, новий обряд практично не відрізнявся від обряду Православної церкви, лише під час літургії згадувалося ім'я Папи. Духовенство східно-візантійського обряду в усьому наслідувало православне духовенство. Католицькі ксьондзи того обряду носили бороди, ризи, православні сутани з широкими рукавами і хрест на грудях. Вигляд церкви і церковних приладь точно відповідав православним (Держархів Тернопільської обл., ф. 148, оп. 5, спр. 7, арк. 3).

План реалізації неоунійної акції було розроблено 8-9 вересня 1925 р. на з'їзді єпископів у Варшаві. Тоді ухвалили постанову, в якій вказувалося: «[...] клопотати про навернення православних до Католицької церкви нікому не нав'язуючи релігійного обряду» (St^pien, 1994, s. 154). Але перехід на нове визнання не був таким мирним і безболісним, як його уявляли ініціатори. В цій ситуації православне і католицьке духовенство зайняло протилежні, навіть ворожі позиції. Єпископат РКЦ хотів відібрати у православних церкви і передати їх католикам. У свою чергу православне духовенство намагалося боронити все те, що йому належало. Така ситуація не віщувала нічого хорошого. Вона загострювала стосунки не лише в середовищі церковнослужителів, а й серед парафіян, розпалювала релігійну ворожнечу. Католики, маючи легальні засоби впливу - пресу, гроші, освічене духовенство, досить часто відкрито переманювали православних на новий обряд, створювали такі умови, за яких православне населення було змушене перейти в неоунію.

Спочатку польський уряд не зайняв чіткої позиції щодо неоунії. Швидше всього, він сам був дезорієнтований появою такого обряду. З одного боку, держава намагалася показати себе захисником Православної церкви, для якої так активно виборювала автокефалію, і не могла допустити релігійної ворожнечі. З іншого - дії Ватикану були згідними з далекосяжними державними цілями - окатоличити православне населення. Польський уряд опинився між Римо-Католицькою та Православною церквами.

Важко було оцінити роль неоунії в тогочасних політичних умовах. Та згодом творення нового обряду в католицизмі викликало насторогу серед урядовців. Уже у 1923 р. міністр закордонних справ у своєму листі до міністра віросповідань характеризував проєкт єпископа Г. Пшеждзецького як небажаний в інтересах держави і як такий, що лише зменшить внутрішню цінність РКЦ. Висловив побоювання, що згодом новий обряд буде використаний українським рухом у своїх цілях (AAN, MW^Cr, sygn. 416, k. 62).

Однак не можна твердити, що державна влада одразу негативно поставилася до неоунійної акції. Вона намагалася дотримуватися нейтралітету. Навіть 1927 р., коли неоунійний рух на Волині розгорнувся досить широко, воєвода В. Мех в інструкції повітовим старостам наказував: «Адміністративні органи не можуть подавати навіть вигляду сприяння, а тим більше підтримки того, чи іншого віросповідання, не можуть допустити уявлення, що поборюють православ'я на користь унії, ані те, що підтримують Православну церкву проти Католицької» (AAN, MWRіOP, sygn. 1077, k. 3). Адміністрація отримала завдання не допускати насильницького захоплення церков і не застосовувати силові методи для повернення їх попереднім власникам. Оскаржена сторона мала право звертатися до суду або в прокуратуру (AAN, MWRіOP, sygn. 1077, k. 4).

Поляки-католики вважали будь-яку форму католицизму кращою від православ'я. Тому місцева адміністрація досить часто ігнорувала такі розпорядження, виразно підтримувала неоуніатів. Позиція влади щодо неоунійної акції докорінно не змінилося навіть з приходом на посаду волинського воєводи Г. Юзевського, який негативно ставився до цього руху. На думку Г. Юзевського, унія була серйозною небезпекою для польсько-українського зближення. «Унія, - зазначав воєвода, - перетворюється на деструктивний і небажаний політичний чинник на терені Волині, який великою мірою підриває діяльність адміністративної влади на шляху консолідації взаємин» (AAN, MWRiOP, sygn. 1037, k. 4).

На початках розгортання неоунійної акції польська адміністрація займала позицію пасивного спостерігача, або підтримувала сторону новоуніатів. Саме дії місцевої польської адміністрації стали причиною появи терміну «урядова унія».

Першим періодом розгортання неоунійної акції на Волині можна вважати 1925 - 1931 рр. Він характерний своїм російським забарвленням. Східний обряд зберігав церковнослов'янську мову богослужінь, а проповіді виголошувалися російською. Комісія «Pro Russia» була зацікавлена у збереженні російської відправи літургій, усвідомлюючи значення російської мови, як засобу денаціоналізації українців. Ватикан рахував, що використання російської мови має свої переваги. Це наявність багатої релігійної літератури російською мовою. Підтримкою і опорою неоунії стала частина російського православного духовенства, що, з огляду на процеси українізації в Православній церкві, втрачало свої впливи і виявляло схильність до неоунійного руху.

У грудні 1925 р. на луцького католицького єпископа було висвячено Адольфа Петра Шельонжека, який в перші роки свого єпископства з ентузіазмом поставився до нової унії і розпочав її планову розбудову. В 20-х роках єпископ А. Шельонжек докладав старань до творення на Волині місійного осередку греко-католицького ордена редемптористів з метою неоунійної діяльності. В 1926 р. редемптористи розпочали душпастирську працю в Костополі та в Ковелі. 1927 року в Ковелі вони збудували церкву Святого Юра і заклали монастир. Організатором волинського осередку редемптористів став відомий священник М. Чарнецький, згодом висвячений на першого єпископа візантійсько-слов'янського обряду (St^pien, 1994, s. 165).

У реалізації неоунійних планів місіонерів спіткала низка труднощів. По-перше, вони зустріли опір населення, яке було міцно прив'язане до своєї православної віри та її традицій. По-друге, вони не були добре підготовлені до місійної роботи - не знали східної літургії, православних церковних обрядів. Отож, однією з найістотніших проблем нового обряду була підготовка відповідних кадрів духовенства.

Священників східно-візантійського обряду готували єзуїтські колегіуми в Пінську, Любліні, Кракові, в семінаріях при Люблінському католицькому університеті і в Папському східному інституті в Римі. Справа підготовки неоунійного духовенства була добре налагоджена на Волині. 1927 р. було організовано курси східного обряду в Луцьку. Роком пізніше було відкрито в Дубно духовну семінарію для підготовки капеланів східно-візантійського обряду. Її очолив єзуїт отець Домбровський. Цю семінарію у 1931 р. було реорганізовано у Папську східну семінарію (St^pien, 1994, s. 160).

Однак освіта та перекваліфікація духовенства вимагала часу. Саме тому до неоунійної акції почали залучати скомпрометованих православних священників, заохочуючи їх матеріально. Таке духовенство дивилося на неоунію як на джерело доходу і засіб уникнення відповідальності перед православною церковною владою.

Другий період розгортання неоунійної акції можна окреслити 19301939 рр. 1930 р. з'явилися нові елементи в методах праці унійних місіонерів. Постає новий момент - піднесення національного характеру неоунійної церкви.

Ідея надання неоунійній акції національного характеру не була новою. Це питання піднімалося ще у 1926 р. на конференції католицьких єпископів східних земель. Там наголошено на необхідності проведення богослужінь місцевою мовою вірних. Таку позицію зайняли і єпископи обох латинських обрядів на унійній конференції в Гнєзно у вересні 1928 р. При чому виявлялося негативне ставлення не лише до русифікації неоунії, але і до полонізації. Єпископ Г. Пшеждзецький з цього приводу заявляв: «Ми, капелани всіх обрядів, мусимо мати відвагу протиставитися всім тим, котрі хочуть у церкві накинути вірним нерідну мову. [...] Нехай ті, що належать до будь-якого обряду не відмовляються від власної вітчизни, власного народу» (St^pien, 1994, s. 157).

З ініціативи польського єпископату в 30-х роках у м. Пінську було організовано низку конференцій, на яких обговорювались питання неоунії. Загалом відбулося 7 конференцій, в яких брало участь духовенство трьох католицьких обрядів - латинського, греко-католицького і східно-візантійського (Відновлення унійних конференцій у Пінську. Церква і нарід, 1937, 15 червня, ч. 12, с. 444).

Ці зібрання мали характер теоретичних диспутів й призначалися для ідеологічного оформлення неоунійної акції. Проте неоунійну практику вони впливу майже не мали. Щодо національного характеру східно-візантійського обряду друга Пінська конференція 1-3 вересня 1931 р. ухвалила вживання національної мови для уніатів певної території (Monografija, 1936, s. 17). На Волині східно-слов'янські богослужіння мали відправлятися українською мовою. Рішення Пінської конференції радикально змінили характер неоунії. Вона перестала бути знаряддям русифікації східних земель, натомість почала будити інтереси українців.

У 30-х рр. Апостольська столиця приступила до творення окремої ієрархії нового обряду. Влітку 1930 р. на єпископа східного обряду був висвячений П. Бучас, якому було довірено опіку над російською еміграцією. У 1931 р. єпископом і апостольським візитатором парафій східно-візантійського обряду в Польщі був призначений відомий на Волині український священник Микола Чернецький (Jurkiewicz, 1960, s. 113). Це стало важливим етапом на шляху українізації унії.

Своє призначення М. Чарнецький отримав після того, як у вересні 1931 р. він декілька тижнів пробув у Римі. На зустрічі з Папою він висловив думку, що неоунійна акція на східних землях Речі Посполитої може розраховувати на успіх лише за умови надання їй українського характеру. Деякі українські радикальні політичні кола Волині підтримали М. Чарнецького. Вони вважали, що слабкий розвиток неоунії зумовлений шовіністичними настроями римськокатолицького духовенства. Вихід із ситуації бачився у створенні окремої єпархії східно-візантійського обряду, яка б охоплювала східні воєводства Речі Посполитої на чолі з єпископом М. Чарнецьким (Крамар, 1998, с. 72).

Тоді неоунійна акція почала викликати невдоволення уряду і значної частини польського суспільства. Урядові кола обурювало те, що ієрархів нового обряду призначала безпосередньо Апостольська столиця, без будь-якого порозуміння з ними. Тому факт висвячення єпископа М. Чарнецького без згоди польського уряду вони оцінили як такий, що суперечить Конкордату. Зокрема, міністр військових справ вказував: «[...] єпископ Чарнецький поклав початок нової ери релігійної боротьби, котра не лише у вищій мірі компрометує Католицьку церкву, але й негативно впливає на політичне життя Польської держави...» (CAW, BWN, sygn. I. 300.1.410, s. 119). Держава до кінця міжвоєнного періоду не змінила свого ставлення до неоунії і не дозволила створення єпархіальних структур нового обряду. Та хоча ставлення уряду до неоунії було негативним, не було зроблено жодних кроків для її ліквідації. Пояснення цьому можна знайти у спогадах волинського воєводи Г. Юзевського, який писав, що «політика Ватикану не рахувалась із державними інтересами Польщі, польською оцінкою ситуації і шляхами вирішення. Пам'ятаю розмову із єпископом А. Шєльонжєком. Пояснював він мені, що Польща повинна виконувати рішення Ватикану, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого» (Юзевський, 2017, с. 45).

Українське національне забарвлення неоунії не відіграло значної ролі у піднесенні її авторитету серед населення. Здебільшого парафіяни, ведучи боротьбу за українізацію богослужінь, обмежувалися лише погрозами переходу на українізований східно-візантійський обряд. Так, у с. Рачин Дубенського повіту місцеві члени Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), невдоволені тим, що православний пробощ бере активну участь в житті Російського товариства доброчинності в м. Дубно, домагалися зміни пробоща, погрожували переходом в неоунію (AAN, UWW. sygn. 979/16, k. 5).

Отож, незважаючи на певні організаційні зміни, новий період акції зберіг ті ж основні причини переходу православних у неоунію - уникнення відповідальності православними священниками та непорозуміння парафіян з духовною консисторією і священниками.

Характерним є випадок із отцем Н. Медведем. Будучи священником парафії с. Застав'я Рівненського повіту, він у 1930 р. перейшов у східно-візантійський обряд. Згодом повернувся у православ'я, а зрештою, став заступником декана греко-католицької парафії у с. Антонівка Костопільського повіту (Крамар, 1998, с. 69). Започаткований 1931 р. священником Н. Медведем неоунійний рух в с. Застав'я не припинився після відходу цього священника з парафії у 1934 р. Він продовжував ширитися на тлі непорозумінь між парафіянами та священником М. Шумським. Нарікаючи на брак духовної опіки близько 80 % парафіян цього села виявляли бажання перейти у східний обряд (Держархів Волинської обл., ф. 46, оп. 9, спр. 1853, арк. 3).

Православне духовенство і парафіяни, що включилися до неоунійного руху, не завжди усвідомлювали значення нової унії. З цього приводу польський публіцист, прихильник східно-візантійського обряду, священник Я. Урбан вказував: «Передусім, два сумних явища затьмарили чистоту обряду. Першим з них були дезертирства священників, навернених з православ'я. Деякі з них розраховуючи на підвищення або матеріальну користь, чи й з інших причин [...] зрадили покладену на них довіру Костелу і повернулися до Православної церкви. Їх втеча з унії, яку недавно вихваляли, внесла дезорієнтацію серед вірних, частина яких також відпала від церковної єдності. [...] Подібним прикрим явищем є непостійність у вірі деяких приєднаних до унії груп населення. Очевидно, що деякі з них прийняли унію без урахування важливості свого кроку» (Lubienski, 1932, s. 71). Дійсно, з цим можна цілком погодитися. Важко знайти на Волині хоча б одну парафію, де духовенство і вірні перейшли на нове віросповідання безпосередньо з релігійних переконань.

1935 р. неоунійна акція на Волині майже припинилася. Відомі лише поодинокі переходи на новий обряд. За даними воєводського управління на Волині у 1938 р. діяло 14 парафій східно-візантійського обряду з 7008 вірними (AAN, MWRiOP, sygn. 416, k. 317).

Навіть ці дані можна вважати дещо завищеними. У другій половині 30-х років спостерігаються постійні повернення новоуніатів до православ'я. Лише у 1936 р. до православ'я повернулося 480 осіб (AMP, R VI-6b/1240).

Як слушно зауважував з цього приводу дослідник неоунійної проблеми Я. Ясінський: «Місцеве населення не поспішало під крило нового обряду. Відходили навіть ті, котрі спочатку дали над собою познущатися. Керівництво унійної акції щодалі ставало штабом без війська» (Jurkiewicz, 1960, s. 118).

Говорячи про успіхи та невдачі неоунії варто відзначити такий важливий момент, як ставлення до цієї акції польського католицького кліру. Воно не було однозначним впродовж усього періоду розгортання акції. Частина католицького духовенства вбачала єдино вірний спосіб навернення православних шляхом безпосереднього прийняття ними католицизму. Східно-візантійський обряд вважався нижчим і нерівноправним з латинським обрядом, тобто католицизмом другого ґатунку. Такої ж позиції дотримувалася і державна влада. Однак втрата неоунією авторитету насторожувала Ватикан. Про це може свідчити факт, що на зустрічі з єпископом Г. Пшеждзецьким Папа Пій ХІ засвідчив - «ті, хто виступає проти унійної праці в східному обряді - не католики» (O pracy unijnej w Polsce, 1933, s. 4). У виданій Римом Енцикліці від 27 травня 1937 р. наголошувалося, що «за жодних умов недопустимо, щоб священник латинського обряду словом чи ділом протиставлявся унійному апостольству, або ним легковажив» (Pisma Stolicy Apostolskiej, s. 61).

Неоунійна акція на Волині так і не набула українського характеру. По своїй суті неоунія - обряд синодально-російського ґатунку. Її прихильники вважали, що креси не можуть залишатися православними, оскільки неухильно будуть прямувати у бік православної Росії. В такій ситуації українське суспільство не дуже високо оцінювало нові національні тенденції в неоунійній акції і вбачало у цьому підступний крок на шляху до окатоличення і повної асиміляції українців. Так, у журналі «Церква і нарід» вказувалося на важливість національного моменту в церковно-релігійному житті українців. Та звідти було зроблено висновок: «О. о. єзуїти добре... розуміють вагу національного фактора в житті людей, а особливо в теперішні часи повоєнного відродження націй... Вони знають, що акція навернення, сполучена з винародовленням, не може мати жадного тривалого успіху та викличе до Риму і його духовенства відношення, як до кожного денаціоналізатора» (Два становища. Церква і нарід, 1938, 1 квітня, ч. 7, с. 273).

Отож, даючи оцінку неоунії для українців, можна цілком погодитися зі словами В. Липинського, який писав: «Ніякої користи від нищення консервативних основ нації і від нищення з громадського боку найвартніших прикмет церкви: - традиційности, вірности, послуху й дисципліни - для нації бути не може. Всякий масовий перехід православних на унію там, де православ'я єсть предківською вірою, і всякий перехід уніятів (і латинників) на православ'я там, де предківською вірою єсть унія (і латинництво) - внесе між нас ще більший духовний - культурний і політичний заколот» (Липинський, 1933, с. 96).

Невдоволення неоунійною акцією проявлялося в дискусіях та в пресі. Уряд і надалі зберігав пасивну позицію. Тоді ж Рим, незважаючи на протести, намагався реалізувати свої плани на Сході. Розвиток неоунійного руху стримала Друга світова війна. У вересні 1939 р. більшість неоунійних парафій потрапила в радянську сферу окупації. Нова влада відразу розпочала ліквідацію цих форм релігійного життя. Насамперед, репресії застосовувалися проти священників східно-слов'янського обряду. Частина парафіян повернулася до православ'я. Не витримали випробування часом і неоунійні священники. Одні з них поверталися безпосередньо до РКЦ, інші - до Православної церкви.

Висновки

Отож, неоунійний рух на Волині не набув масового поширення з низки причин. Випадки переходу православних в неоунію не були зумовлені їх релігійними переконаннями, а, швидше, були протестом проти становища Православної церкви на Волині. Здебільшого прихильність до унії населення проявляло на ґрунті непорозумінь з православним духовенством або духовною консисторією. Досить часто православні священники, які перейшли на новий обряд, поверталися до православ'я. Кількість підготовлених до неоунійної роботи капеланів була недостатня. Неоунійний рух не завжди знаходив підтримку римсько-католицького духовенства.

Негативну позицію щодо неоунійного руху зайняла місцева адміністрація на чолі з Г. Юзевським. Вона вбачала у ньому деструктивний фактор, що веде до загострення польсько-українських стосунків на Волині. Новий католицький обряд не підтримала державна влада, яка побоювалася, що єдиним наслідком неоунійної акції стане «релігійна війна на кресах», що лише загострить відносини між державою і Православною церквою.

Неоунійний рух у Польщі міжвоєнного періоду вийшов далеко за рамки суто релігійної проблеми, набувши політичного забарвлення; неоунія, метою якої було окатоличення православного населення, стала прихованою формою полонізації.

Список використаних джерел і літератури

1. Відновлення унійних конференцій у Пінську. (1937). Церква і нарід, 12 (15 червня), 444.

2. Два становища. (1938). Церква і нарід, 7 (1 квітня), 271-275.

3. Державний архів Волинської області.

4. Державний архів Тернопільської області.

5. Крамар, Ю. (1998). Проблема неоунії на Волині у міжвоєнний період. Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: історичні науки, (1). Луцьк: Ред.-вид. відділ «Вежа» ВДУ 68-73.

6. Купранець, О. (1974). Православна церква у міжвоєнній Польщі (1918-1939). Рим: ОО Василіяни, 209 с.

7. Кучерепа, М. (2021). Правовий і майновий статус православної церкви у Польщі у міжвоєнний період (1918-1939). Слов'янський світ і Україна: зб. наук. пр. Рівне: О. Зень, 184-198.

8. Кучерепа, М. (2014). Український національно-церковний рух волинян у Православній Церкві в 1921-1939 рр. Православна Церква в сучасному суспільстві: проблеми та перспективи: матер. міжнар. наук.-практ. конф., м. Луцьк, 3 червня 2014 р. Луцьк: EIKON, 1-62.

9. Кучерепа, М. (1999). Церковно-релігійне життя українського населення в Польщі (1921-1939). Dzieje Podkarpacia (T.III). Krosno, 149-166.

10. Липинський, В. (1933). Релігія і церква в історії України. Львів: Дружина, 133 с.

11. Певний П. про католицизм, «унію перельотчиків» і можливий успіх унії, як боротьби з безбожеством. (1931). Українська нива, 30 вересня, 4.

12. Рибалко, О. (1995). Жива пам'ятка неоунії. Пам'ятки України, (3), 92.

13. Сатайдаківський, В. (1977). Правди не втопити: Спогади з 50-річчя пастирства: 1927-1977. Торонто: Б. в., 362 с.

14. Скакун, Р. (2007). «Нова унія» у Другій Речі Посполитій (1924-1939). Ковчег: наук. зб. із церковної історії, (5). Львів: Видавництво «Місіонер», 204-247.

15. Стоколос, Н. (2004). Неоунія: історія провалу. Людина і світ, (1), 39-45.

16. Стоколос, Н. (1999). Неоунія як експеримент східної політики Ватикану в Польщі. Український історичний журнал, 4, 74-89.

17. Юзевський Генрик. (2017). Замість щоденника / пер. Юлії Васейко; вступ. ст. Миколи Кучерепи; післяслово Марека Запура; за заг. і наук. ред. Миколи Кучерепи. Луцьк: Вежа-Друк. 168 с.

18. AAN, MWRiOP - Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Ministerstwo Wyznan Religijnych i Oswecenia Publicznego.