Повсякденне життя студентства та професорсько-викладацької корпорації вишів Києва у роки Першої світової війни: посилення зловживань влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ СТУДЕНТСТВА ТА ПРОФЕСОРСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКОЇ КОРПОРАЦІЇ ВИШІВ КИЄВА У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПОСИЛЕННЯ ЗЛОВЖИВАНЬ ВЛАДИ

ЧУТКИЙ Андрій - доктор історичних наук, професор,

професор кафедри давньої та нової історії України

м. Київ

Анотація

київ війна студентство імперія

Мета роботи - дослідити зміни ситуації у вищій школі Києва в роки Першої світової війни як одного з індикаторів наближення краху Російської імперії. Отримані результати можливо застосувати для аналізу поточної ситуації в російсько-українській війні. Це планується зробити через показ упослідженого становища вищої школи і особливо студентства в політиці Російської імперії у 1914 - на початку 1917 рр. Методологія дослідження заснована на загально- та спеціальнонаукових методах, зокрема: на структурно-системному, порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному та історико-типологічному тощо. Принципами дослідження є об'єктивність, науковість. Наукова новизна полягає у виявленні індикаторів наближення краху Російської імперії у Першій світовій війні (урізання фінансування вищої школи, цілковите підпорядкування закладів освіти інтересам військових через їх примус до евакуації та мобілізації студентів), які раніше не аналізувались у такому контексті. Висновки. Доведено, що вища школа займала упосліджене становище в політиці Російської імперії, оскільки ця держава нехтувала сферою освіти та вважала студентів революційним елементом. Тому за умов війни ця галузь була урізана в фінансуванні та цілковито підпорядкована волі військових, а студентство зазнавало примусових мобілізацій. Усе це підривало розвиток вищої освіти (а в подальшому позбавляло імперію необхідних фахівців) і водночас сприяло ще більшій революціонізації студентства. При цьому наростання антиурядових настроїв у вищій школі було «дзвіночком» для відповідних змін у настроях цілого суспільства та свідчило про наближення краху Російської імперії. На це вказували її спроби поповнити військові втрати за рахунок мобілізованих студентів та неспроможність матеріально забезпечувати вищу школу. Оскільки на сучасному етапі спадкоємиця тієї імперії проводить ту ж саму політику, то це дозволяє припускати подібність долі сучасної Росії до долі Російської імперії наприкінці Першої світової війни.

Ключові слова: історія Києва, історія України початку XX ст., Київський комерційний інститут, студентство, Університет св. Володимира.

Annotation

DAILY LIFE OF THE STUDENTS AND TEACHING CORPORATION OF KYIV HIGHER EDUCATIONAL INSTITUTIONS IN THE YEARS OF THE FIRST WORLD WAR: INCREASING ABUSE OF AUTHORITY

CHUTKYI Andrii - Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of Ancient and Modern History of Ukraine, Taras Shevchenko National University of Kyiv, City of Kyiv,

The purpose of the study is to investigate the changes in the situation in Kyiv higher education during the First World War as one of the indicators of the approaching collapse of the Russian Empire. The obtained results can be used to analyze the current situation in the Russian-Ukrainian war. It is planned to do this by showing the subsequent position of higher education and especially studentship in the politics of the Russian Empire in 1914 - at the beginning of 1917. The research methodology is based on general and special scientific methods, in particular: structural-systemic, comparative-historical, problem-chronological and historicaltypological, etc. The principles of research are objectivity and scientificity. The scientific novelty lies in the identification of the approaching collapse of the Russian Empire in the First World War (cuts in higher education funding, complete subordination of educational institutions to the interests of the military due to their compulsion to evacuate and mobilize students), which have not previously been analyzed in this context. Conclusions. It is proved that the higher school occupied a secondary position in the politics of the Russian Empire, as this state neglected the field of education and considered students a revolutionary element. Therefore, under the conditions of the war, this branch was cut in funding and completely subordinated to the will of the military, and the student body underwent forced mobilizations. All this undermined the development of higher education (and subsequently deprived the empire of necessary specialists) and at the same time contributed to an even greater revolutionization of studentship. At the same time, the growth of anti-government sentiments in higher education was a “bell” for corresponding changes in the sentiments of the entire society and indicated the approaching collapse of the Russian Empire. This was signaled by its attempts to make up for military losses at the expense of mobilized students and its inability to financially support a higher school. Since at the present stage, the heiress of that empire pursues the same policy, it allows us to assume that the fate of modern Russia is similar to the fate of the Russian Empire at the end of the First World War.

Key words: history of Kyiv, history of Ukraine at the beginning of the 20th century, Kyiv Commercial Institute, studentship, University of St. Volodymyr.

Постановка проблеми

Сучасна російсько-українська війна змушує всі наукові сили зосередитись на пошуках того, що може наблизити перемогу України. У випадку історичної науки це можна вирішити через поглиблення прищеплення молоді державного патріотизму та популяризацію української ідеї серед загалу. Проте не менше значення має виявлення у минулому індикаторів, які можуть вказувати на слабкі місця супротивника або свідчать про наближення його поразки. Саме виявленню таких індикаторів і підпорядковане наше дослідження. У цій заключній його частині ці завдання планується висвітлити через подальшу реконструкцію наростання сваволі влади Російської імперії щодо вищої школи та студентства, що проявилось у примусовій евакуації закладів вищої освіти, посиленні переслідування опозиційно налаштованих осіб і повальній мобілізації студентства київських вишів.

Аналіз джерел та останні дослідження

Основою джерельної бази цієї частини дослідження є різноманітні документи з архіву Київського комерційного інституту, що зараз зберігаються в Державному архіві м. Києва. Опрацьовані й матеріали з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. А також фундаментальна публікація джерел з історії Першої світової війни, здійснена Інститутом історії України НАН України (Велика війна 1914-1918 рр. і Україна, 2014, 2015) та публікації джерел, що стосуються історії Київського університету (Alma mater, 2000). Використано також публікацію тогочасного надзвичайного законодавства (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914). Залучено й окремі спогади учасників тих подій з різних політичних таборів (Полонська-Василенко, 1989; Чикаленко, 2004; Спекторський, 2007; Денікін, 2003), що допомагає більш об'єктивно оцінити ситуацію досліджуваного періоду.

Натомість історіографічні дослідження використані мінімально, оскільки їх потенціал був залучений у попередніх частинах цієї розвідки. Тут вони застосовані для проявлення загальної ситуації у сфері вищої освіти (Ульяновський, 2007; Кобченко, 2007; Самойленко & Самойленко, 2005).

Мета статті

Продовжити справу дослідження зміни ситуації у вищій школі Києва в роки Першої світової війни як одного з індикаторів наближення краху Російської імперії. При цьому отримані результати мають бути застосовані для аналізу поточної ситуації в російсько-українській війні. Це планується зробити через показ упослідженого становища вищої школи і особливо студентства в політиці Російської імперії у 1914 - на початку 1917 р.

Виклад основного матеріалу

Розглянуті у попередніх частинах цього дослідження (див. т. 38, 39) аспекти змін у повсякденному житті студентства і професорсько-викладацької корпорації Києва (особливо погіршення матеріального рівня та впровадження ще більш жорсткого урядового диктату в кадрову політику, доповнені роздмухуванням шовіністичних та антисемітських настроїв) у роки Першої світової війни були підсилені цілковитою сваволею влади щодо вищої школи і особливо щодо студентів. Це диктувалось обставинами воєнного часу. Однак було воно зумовлено й диктаторською суттю влади Російської імперії, а тому досягло гіпертрофованого вигляду.

Нехтування навіть тими мізерними правами, що їх мало студентство в Російській імперії напередодні війни, обумовлювалось тим, що російська влада вважала студентів некорисними за умов воєнного часу і навіть шкідливими, як потенційно революційний елемент. Тож вони зазнавали постійного тиску й дискримінації у правах, поряд з іншими групами населення, що не працювали на фронт і традиційно розглядались як «неблагонадійні». Зокрема, російська влада повсюдно почала використовувати безоплатну працю військовополонених та біженців. При цьому вони розглядались як дешева робоча сила (Роз'яснення міністерства землеробства Російської імперії щодо способів подолання зменшення чисельності робочих рук у сільському господарстві (1916 р.) (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 356). Також і через це, вочевидь, імперська влада вдавалась до примусового виселення значних мас населення, чим штучно збільшувала чисельність біженців. Це засвідчувало її цинізм та імперську сутність.

Біженці стали новою групою в суспільстві, що попри свою строкатість і декларації влади щодо їх підтримки, були доволі упослідженими. І це цілком закономірно, враховуючи становище цієї категорії (яка втратила свої домівки, місця праці, практично все майно тощо). Попри це і вони прагнули зберегти свої устремління, зокрема і на здобуття освіти. Наприклад, у 1916 р. на навчання до Київського комерційного інституту вступив І. Леонтович. Він з 1912 р. навчався у Львівському університеті, а з 1915 р. став біженцем, що перебував під опікою «уповноваженого руської народної ради Прикарпатської Русі» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4713, арк. 4). Аналогічно у 1916 р. на навчання до цього інституту вступив поляк К. Пржаска-Тишка, котрий мусив, як він сам писав, «поспіхом» залишити рідний дім внаслідок «дуже несприятливих умов» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 8002, арк. 2зв.). Під останніми розумілась втеча російських військ з польських земель навесні-влітку 1916 р.

Поступово до трудової діяльності почали залучати навіть учнівську молодь (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 358), що було юридично закріплено вже у перший день війни розпорядженням міністра народної освіти № 5657 (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 3436). У цьому зв'язку спеціальна увага приділялась жіночим освітнім закладам. Розпорядженням міністра народної освіти № 40665 від 23 серпня 1914 р. їм наказувалось «залучити учениць цих закладів до виготовлення необхідних для поранених речей на уроках рукоділля, з виконанням частини завдань і вдома... Матеріали... могли б купувати батьки учениць» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 36). При цьому міністр зазначав далі, що ця діяльність сприяла б й піднесенню патріотизму учениць «з найбільш юного їх віку» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 37). Слухачок вищих жіночих курсів залучали для допомоги пораненим, а лабораторії Київських вищих жіночих курсів були задіяні у виробництві ліків для потреб військових (Кобченко, 2007, с. 110).

Ці тенденції наростали по мірі наближення краху Російської імперії та мають паралелі у сучасних діях східного сусіда, а тому їх цілком обґрунтовано можна розглядати як індикатори наростання кризи у нього. У цьому контексті важливим є визнання вже на перших Всеросійських з'їздах представників військово-промислових комітетів катастрофічної ситуації з робочою силою (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 367-369, 371-372). І це попри гігантські розміри та чималу кількість населення Російської імперії. Закономірно, що така країна була неспроможна перемогти у війні, що й відбулось. Отже, розмір, як то кажуть, то не головне. Почасти це пояснювалось сваволею російської влади, що посилилась з початком війни і виявилась, зокрема, у згадуваній у попередніх частинах цього дослідження політиці шпигуноманії та цькуванні неросійського населення імперії. Така політика закономірно позбавляла загал бажання працювати на благо цієї імперії. Також це було наслідком тотальних мобілізацій окремих категорій населення, які розглядались як гарматне м'ясо. До таких належало селянство, оскільки воно не працювало на першочергові потреби фронту з виробництва зброї та боєприпасів і як наслідок це вело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі. Як згадував про ці дії російської влади Є. Чикаленко, вже на початку Першої світової війни було «забрано до війська всіх запасних солдатів із села... Молотьба пройшла із великими труднощами, бо багато людей забрали до війська» (Євген Чикаленко, 2004, с. 332). Навіть прибічник імперської влади генерал А. Денікін визнавав, що: «Село було знедолене. Ряд тяжких мобілізацій без будь-яких пільг та винятків, які надавались іншим класам, що працювали на оборону, позбавили його робочих рук» (Деникин, 2003, с. 47). Обсяги мобілізації постійно зростали. Як свідчать статистичні дані, до 1917 р. у різних українських губерніях імперії було мобілізовано від понад 34 до майже 52% працездатних чоловіків (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 408), однак оскільки переважна їх більшість припадала на селянство, то втрати робочої сили в аграрному секторі набули катастрофічних масштабів. Так, селянин В. Рубан з Півдня України згадував у своєму щоденнику, що: «Аж ось і на людей мобілізація, а потім друга. А далі одна за однією... 1915 рік, война в разгарі, мобілізаціям казалось і кінця не буде» (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 526,527).

Такий самий підхід до мобілізації мав місце й у випадку студентства. Це наочно підтверджує, що й воно розглядалось імперською владою як революційне середовище, а також і як непотрібне для забезпечення тих галузей промисловості, що обслуговували потреби фронту. Це підтверджується й тим, що лише ті серед студентів, які йшли на роботу до установ, які працювали на забезпечення збройних сил, отримували гарантоване звільнення від мобілізації та інші пільги, що вже досліджувалось (Чуткий, 2018). Натомість решта (а таких була більшість) перетворились на беззахисну базу для постійних мобілізацій. Останні полегшувались тим, що студенти були на постійному обліку навчальних закладів. Зокрема, було відоме їх точне місце проживання та вік, та й ходити вони мали весь час у студентській формі й із відповідними документами. Це робило їх відслідковування справою дуже легкою та швидкою.

Сам факт тотальних мобілізацій студентства був порушенням їх прав, й без того мізерних. Адже ж за умов мирного часу всі дійсні студенти (тобто студенти денної форми навчання), мали право на відстрочку від призову. Однак з початком війни ця правова норма була фактично відмінена, що теж було проявом нехтування владою прав студентів.

Закономірно, що це тільки погіршувало ставлення студентів до влади та сприяло наростанню опозиційних настроїв серед них, адже ж бажаючі воювати, як правило, пішли на фронт добровольцями ще у перші місяці війни (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 441). Це пояснювалось постійною пропагандою серед студентства імперської ідеї та пануванням думки про нетривалий характер війни і що вона буде своєрідною прогулянкою за славою. Тому на початку війни було чимало добровольців із числа студентів. Наприклад, добровольцем на фронт пішов син київського професора С. Голубєва Володимир. Але вже за місяць він загинув (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, ф. 194, спр. 6, арк. 1-3). Цей приклад показовий, оскільки попри загибель В. Голубєва «за отєчество», влада не змогла забезпечити йому навіть місце на цвинтарі, а батьки не змогли оплатити обране місце для його поховання (Ульяновський, 2007, с. 189). Це наочне свідчення ставлення російської влади до тих, хто бажав добровільно гинути за неї, що швидко вплинуло на зміну ставлення молоді до тієї війни.

Приклади добровільного бажання йти «на фронт» мали місце й згодом, однак переважно серед тієї категорії, що найбільше зазнала впливу імперської пропаганди - вихідців з дрібних власників, міщан, селян тощо. Наприклад, 29 серпня 1916 р. з Київського артилерійського училища до комерційного інституту надійшло повідомлення, що студент інституту О. Гончаренко, котрий перейшов на навчання до цього училища, «за власним бажанням... переданий київському повітовому військовому начальнику для відправки до діючої армії» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 858, арк. 1). З особової справи О. Гончаренка довідуємось, що він походив з київських міщан, його батько був власником меблевого магазину на околиці Києва (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 858, арк. 3, 14). Траплялись такі особи й серед інших вишів. Наприклад, група студентів Історико-філологічного інституту з Ніжина теж відзначилась на фронтах Першої світової (Самойленко & Самойленко, 2005, с. 181). Проте таких прикладів ставало все менше. А те, що це були переважно особи малоосвічені та з вузьким кругозором засвідчувало штучність нав'язуваного Російською імперією патріотизму (а отже й цього державного утворення) на тлі реального нехтування імперською владою інтересами загалу та посилення репресій щодо неросійського населення. Отже, війна мала позбавити цю імперію підтримки мислячої частини суспільства і в підсумку - поховати її. Цей висновок придатний для всіх епох та імперських організмів, навіть якщо такі держави й формально не вважаються імперіями.

Загалом, по мірі затягування війни та збільшення кількості важко поранених і загиблих, що доповнювалось і повідомленнями мобілізованих про їх важке (зокрема і в плані матеріального забезпечення) становище на фронті, число бажаючих гинути за імперську владу, особливо серед неросійських підданих, стрімко зменшувалось. Особливо це стосувалось інтелігенції та близького до неї студентства, що окремі дослідники трактують як «інстинкт самозбереження» (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 442). До того ж студенти вже дещо розумілись на реаліях життя і тому не піддавались дешевій імперській пропаганді, порівняно, наприклад, з підлітками, котрі навіть вдавались до масових втеч на фронт (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 469-471), попри те, що не підлягали мобілізації.

Однак у випадку неросійського населення небажання йти на фронт було і проявом опозиції до чужої влади та небажання гинути за неї. При цьому порушення права на відстрочку від призову для студентів сприймалось останніми як прояв несправедливості з боку влади. Відповідно, примусово мобілізовані студенти у своїй абсолютній більшості ненавиділи імперську владу, адже ж саме вона була винна в їх мобілізації і примусовому киданні на вірну смерть. А отже такі люди закономірно ставали сприятливою аудиторією для антиурядової пропаганди і саме вони згодом стали рушійною силою, що змінила владу на імперському просторі. Наприклад, І. Дубовий, котрий вступив до Київського комерційного інституту у 1916 р., уже наприкінці того ж року був мобілізований як студент першого курсу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2640). Цілком логічно, що незабаром І. Дубовий примкнув до більшовиків, оскільки вони обіцяли негайне закінчення війни. За радянської влади він зробив військову кар'єру, хоча вона ж його і репресувала - дія, що теж впливала на зміну ставлення до тієї влади з боку загалу. Зазначу, що поширення опозиційних настроїв серед студентів, котрі ще не були мобілізовані, на прикладі Університету св. Володимира фіксував його професор Є. Спекторський (Спекторский, 2007, с. 85).

Враховуючи те, що на початку цього дослідження ми вже звертали увагу на факт частих випадків йти на фронт серед підданих інших держав, то таке наростаюче небажання гинути за імперські інтереси підданих Російської імперії, на тлі зростаючої мобілізації у ній, наочно засвідчувало її примусовий характер. Це особливо помітно на прикладі коливання чисельності студентства у Київському комерційному інституті, що став найбільшим за кількістю студентів київським вишем. У ньому на початок 19131914 навчального року навчалось 4200 осіб, що було на понад 1150 осіб більше, аніж попереднього навчального року (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 891, арк. 15). Враховуючи стабільну динаміку зростання числа студентів цього вишу, можна було б припустити, що за нормального стану справ чисельність його студентів на 1914-1915 навчальний рік зросте принаймні на 1000 осіб і сягне 5200 осіб. Натомість у січні 1915 р. їх кількість зменшилась до 3554 дійсних слухачів та 483 вільно-слухачів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 979, арк. 2), що було наслідком їх мобілізації. Однак не тільки. Кількість бажаючих вступити на навчання зросла. Тож зменшення чисельності студентів пояснювалось також і посиленням заходів із дотримання 5% квоти на чисельність серед студентів євреїв (а вони становили вагому частку студентів цього вишу), про що адміністрація комерційного інституту інформувала владу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 979, арк. 3). Згодом це відгукнеться директору Київського комерційного інституту в березні 1917 р., коли серед студентів, що будуть виступати за його звільнення, більшість становитимуть євреї, яких раніше відрахували з цього вишу (Полонська-Василенко, 1989, с. 123). Між іншим, посилення антисемітської політики імперської влади у роки Першої світової війни (як і незадовго до її початку) почасти пояснює значний відсоток єврейської молоді в революційному таборі, при цьому - серед найбільш радикальних груп. У 1915 р. чинником зменшення вступників стала згадувана евакуація київських вишів. Тож навіть на Київських вищих жіночих курсах (попри те, що їх слухачки не підлягали мобілізації) кількість студентства зменшилась з 4021 особи, станом на січень 1915 р., до 2958 на початку 1916 р. (Кобченко, 2007, с. 134).

Повертаючись до справи мобілізації студентів зазначимо, що влада використовувала будь-які приводи для її нарощування. Це засвідчувало наростання дефіциту «гарматного м'яса» в Російській імперії.

Так, з кінця 1915 р. було вирішено мобілізувати першокурсників. Також негайному призову підлягали студенти, що не склали перехідних іспитів (на підставі закону від 31 січня 1916 р.). Всі ці розпорядження виші мусили негайно виконувати. Наприклад, керівництво комерційного інституту в листопаді 1916 р. інформувало Київське міське з військової повинності присутствіє, що студент Ф. Федоров «у зв'язку з незадовільним рівнем для переходу його на 7 сем., має перебувати у списках призовників» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1453, арк. 62). В цілому ж у березні-липні 1916 р. лише в Київському комерційному інституті було мобілізовано близько 900 студентів 1-го і понад 600 - 2-го курсу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1438, 1439, 1440, 1441, 1444, 1445, 1446, 1447). А вже наступного місяця були мобілізовані десятки студентів 3-го курсу, котрі мали «хвости» з літньої сесії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1436, 1437). При цьому серед тих, хто підлягав мобілізації, на другому курсі опинились в майбутньому відомий поет В. ЕлланБлакитний і вчений-демограф та економіст П. Пустоход (останній був визнаний непридатним до служби) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1442, арк. 19зв.-20,7зв.-8), а на третьому - П. Тичина, котрий мав «хвости» при переході на четвертий курс. Однак й він був визнаний непридатним за станом здоров'я (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1436, арк. 27зв.-28).

На початку жовтня 1916 р. почали мобілізовувати осіб, які щойно вступили на навчання і мали призовний вік, що засвідчувало подальше зростання дефіциту призовників. Наприклад, 8 жовтня був складений список з понад 750 студентів-першокурсників Київського комерційного інституту, що підлягали мобілізації і які народились у 1894-1897 рр. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1448, 1449, 1450, 1451). Тобто на момент мобілізації вони мали від 19 до 22 років, а тому були без військового досвіду. Зрозуміло, що такий захід був свідченням дефіциту військових і загальною кризою Російської імперії, котра хотіла уникнути поразки у війні навіть шляхом кидання молоді на «латання дірок» на фронті. Відповідно, ці юнаки мали стати «гарматним м'ясом». То чи могли такі особи підтримувати імперську владу? Щоправда, певним позитивом було зменшення до кількох відсотків осіб, які не складали випускні іспити, як свідчать звіти деканів комерційного інституту з цього питання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 809, арк. 101-104). Але це водночас було й свідченням того наскільки студенти прагнули уникнути мобілізації.

Показово, що значний відсоток тих, хто мав бути мобілізований у такий спосіб, отримали відстрочку. Тож уже на січень 1917 р. кількість студентів Київського комерційного інституту зросла до 5977 осіб, з яких абсолютну більшість (5701) становили особи чоловічої статі (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 891, арк. 75зв.).

Підставою для відстрочки від мобілізації вони мали перехід на навчання до військових училищ або ж стан здоров'я. Особливо актуально це було для тих, хто закінчував навчання, а отже втрачав право на відстрочку як студент. Тож випускники київських вишів почали масово переходити на навчання до військових училищ, часто навіть не чекаючи на диплом і не склавши випускних іспитів. Наприклад, студент Київського комерційного інституту М. Піддубний, який 1915 р. мав закінчувати навчання в ньому, перейшов на навчання до Єлизаветградського кавалерійського училища (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 2886, арк. 1). Потому його слід загубився, оскільки директор інституту на запит повітового військового присутствія за місцем приписки М. Піддубного інформував, що з інституту він вибув, а з військового училища «інформації про зарахування його туди юнкером не отримано», що підтвердив і начальник училища аж 25 березня 1917 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 2886, арк. 2, 3). Така пізня відповідь начальника училища дозволяє припускати, що тут була якась корупційна схема, яку він покривав. Зазначу, що прагнення М. Піддубного уникнути призову проявилось одразу ж після початку війни: на той час він був відрахований з числа студентів за невнесення плати за навчання, а отже міг бути мобілізований. Та натомість у вересні 1914 р. він сплатив суму боргу і тому прохав про відновлення у числі студентів, що було задоволено (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 2886, арк. 17-18). Однак оскільки до війни він упродовж кількох років навчання постійно відчував матеріальну скруту, про що й інформував адміністрацію вишу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 2886, арк. 22, 23, 25-27зв., 29, 40-41зв., 61-63), то важко припускати покращення його матеріального становища за умов війни, яка веде до ще більшого зубожіння матеріально незабезпеченої частини суспільства.

Ще один студент Київського комерційного інституту (знов зазначу, що це один із багатьох аналогічних прикладів) В. Висоцький (походив з купецького стану з Чернігівщини), маючи проблеми з успішністю, а також граничний термін відстрочки від призову «не далі призову 1916 р.» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7. спр. 411, арк. 17), з початком війни перейшов на роботу до тилових структур армії і завдяки цьому отримав звільнення від призову. Також він не міг бути відрахований з числа студентів, «бо працював табельником на будівництві стратегічного мосту через річку Десну поблизу с. Зазим'я та Новосілки», а тому «не міг бути відпущеним» з цієї роботи (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 411, арк. 10).

Особливо багато таких прикладів подають представники неросійського населення імперії, головно українці та поляки. Так, випускник Київського комерційного інституту В. Галевич, який у 1911 р. був виявлений поліцією як член УСДРП (в інституті очолив Українську студентську громаду), одразу по закінченню навчання подав документи до Київського військово-інженерного училища (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 48, 88), що, як уже зазначалось, було надійним способом уникнення негайної мобілізації. Інший студент комерційного інституту А. Цибульський (поляк за національністю), практично одразу ж після вступу на навчання, пішов на роботу до шкіряного відділу Всеросійського земського союзу, що забезпечував Південно-Західний фронт (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 8615, арк. 1) і отримав від цієї структури посвідчення про прикріплення на роботу до неї «до кінця війни» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 8615, арк. 4).

При цьому на зростання незадоволення владою зі сторони студентів впливали й арешти рідних та близьких. Наприклад, студент Київського комерційного інституту А. Тадеосянц в автобіографії згадував, що коли він навчався: «Батька мого взяли під варту через підозру у приналежності до політичної партії. Арешт і ув'язнення батька сильно вплинули на нас та позбавили душевної рівноваги. А для бабусі арешт батька (її сина) був роковим ударом; бідна не витримала цього випробування і через кілька місяців померла» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1295, арк. 8).

Повертаючись до справи звільнення від мобілізації треба визнати, що частина студентів знаходила законні підстави для уникнення мобілізації. Однак, враховуючи те, що відсоток студентів, які мали різні підстави для відстрочки від призову, виявився доволі значним, можна припускати наявність корупційних схем у цій справі. Це засвідчується й документально: починаючи з 1916 р. суди розглядали десятки таких справ. Наприклад: «На жовтень 1916 р. припадає справа «про паспортну панаму», що набула гучного розголосу. На лаві підсудних опинилось 14 осіб, які виготовляли фальшиві документи для звільнення молодих людей від служби в армії» (Велика війна 19141918 рр., 2014, с. 444). Це явище безперечно руйнувало імперську машину.

Також слід відзначити, що значні мобілізації студентства при звільненні від них представників професорсько-викладацького складу, додатково розсварювали ці дві групи, що посилювало усталений конфлікт поколінь й було помічено сучасниками, хоча і без усвідомлення та пояснення справжніх причин цього конфлікту (Спекторський, 2007, с. 85, 90). При цьому мобілізації підлягали й представники допоміжного персоналу вишів. Наприклад, був «мобілізований у ряди армії службовець Київського комерційного інституту Н. Татарчук, сім'я якого складається з дружини та трьох дітей» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 137, арк. 94зв.). Це засвідчувало цілковите нехтування владою тим фактом, що вона мобілізувала єдиного годувальника великої родини. Оскільки таких випадків було багато, то це поставило й цю групу у конфлікт із викладацькою корпорацією та проявилось під час революції у несприйнятті допоміжним персоналом та студентством авторитету професури, особливо старшого покоління, хоча реальним винуватцем цього була влада Російської імперії.

Катастрофічні наслідки для імперської влади мала і політика відправки на фронт осіб, визнаних приналежними до різних антиурядових організацій або помічених у антиурядових виступах. Наприклад, уже наприкінці 1914 р. був мобілізований активний член Української студентської громади Київського комерційного інституту С. Григоренко (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2143, арк. 1). У випадку Григоренка цікаво зазначити, що як слідує з його послужного списку, оскільки він практично завершив здобуття вищої освіти, то був направлений у військове училище на початку 1915 р. Однак вже 10 квітня 1915 р. відбув у діючу армію (тобто навчався військовій справі всього кілька місяців), а в червні 1916 р. «був контужений». Попри це його повернули на фронт. У вересні 1916 р. С. Григоренко захворів і вочевидь важко, оскільки був евакуйований і «назначений на лікування до Ростова... для лікування відправлений до санаторію Червоного хреста до м. Ялта» та вже наприкінці 1916 р. був повернений до діючої армії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2143, арк. 4-5). Отже, влада мало переймалась військовою підготовкою, а отже й виживанням новобранців, так само як і їх фізичним станом. Можна додати, що кидання «неблагонадійних» осіб на фронт ставило за мету їх фізичне знищення.

Закономірно, що такі дії російської влади лише насичували армію, що завжди була однією з важливих опор влади, особами вкрай вороже до неї налаштованими. Як бачимо, часто це були люди, опозиційно налаштовані до неї й до цього. І ці їх настрої лише посилились внаслідок ставлення влади до них як до «гарматного м'яса». Цілком закономірно, що такі особи активно поширювали антиурядові настрої на фронті, а враховуючи затягування війни, наростання втрат серед військових та незадовільний стан їх матеріального забезпечення, не важко здогадатись, що завдяки цьому антиурядові настрої в армії зростали в геометричній прогресії. Наприклад, згаданий С. Григоренко в квітні 1917 р. був «обраний членом полкового суду» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2143, арк. 5), тобто ввійшов до створеного з початком революції в армії революційного органу влади. А отже, зарекомендував себе і до того як активний опозиційний діяч.

Тож не дивно, що в перші ж дні Лютневої революції 1917 р. армія у переважній більшості перейшла на бік революційних сил і саме це визначило перемогу революції. Це теж важливий і повчальний висновок для сьогодення. І дії сучасної російської влади з відправки на фронт фактично підлітків свідчать про наближення її колапсу. Так само як і засуджених, оскільки й це розхитує армію, сприяючи її деградації та втрати нею статусу армії.

У випадку закладів вищої освіти Києва самоуправство імперської влади, й російських військових зокрема, виявилось також у примусі їх до евакуації. Головна причина цього - прагнення зайняти приміщення київських вишів військовими під свої потреби. Тож відповідне розпорядження робили самі військові чини, спираючись на надзвичайні повноваження надані їм у випадку визначення долі приміщень навчальних закладів височайшим розпорядженням від 23 серпня 1914 р. (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 34). Зокрема, евакуація київських вишів була визначена вказівкою Головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту, що базувалась на наказі головнокомандувача Південно-Західним фронтом № 6 від 24 липня 1915 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8. спр. 1277, арк. 125,23). І це розпорядження негайно почало втілюватись у життя, так би мовити, явочним порядком. Наприклад, не змогли приступити до роботи у щойно збудованому корпусі Київські вищі жіночі курси, оскільки чимало приміщень були віддані на користь організацій, що працювали на фронт або ж під лазарет для поранених солдатів (Кобченко, 2007, с. 109). А приміщення Київського комерційного інституту з 22 червня 1915 р. почав займати галицький генерал-губернатор, а незабаром й військові (піші дружини та етапний комендант Південно-Західного фронту) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8. спр. 1277, арк. 201). Тому Київський комерційний інститут фактично був викинутий на вулицю. Аналогічною була й доля Київської духовної академії, в приміщеннях якої розмістилась 4-та школа прапорщиків (Держархів м. Києва, ф. 163, оп. 37, спр. 7). Ті ж виші Києва або їх структурні підрозділи, що лишились у місті, були цілком підпорядковані забезпеченню запитів військових (Alma mater, 2000, с. 682-695). Схожою ситуація була і в інших містах України. Наприклад, у Ніжині у місцевого історико-філологічного інституту один з трьох поверхів був відведений під шпиталь для поранених, а третина студентів утворила підрозділ для рубки деревини для різних пов'язаних з військовою справою цілей (Самойленко & Самойленко, 2005, с. 181-182).

Однак і на новому місці київські виші влаштувалися не завжди належним чином. Це виявилось у смерті низки визначних вчених у цей період - М. Владимирського-Буданова, О. Русова та ін. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1279, арк. 40). При цьому О. Русов помер одразу ж після переїзду - 8 жовтня 1915 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 118, арк. 103). Жахливими були й самі умови життя в евакуації. Загальну ситуацію змалював й підсумував ректор Університету св. Володимира М. Цитович в інтерв'ю одній із київських газет: «Наукова робота була майже неможлива... Деякі професори та дуже багато приват-доцентів зовсім не прибули до Саратова... Не було необхідних апаратів та навчальних посібників. Внаслідок надзвичайно незручних умов життя та дорожнечі її чимало студентів не приїхали до Саратова» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1279, арк. 40). Тому М. Цитович робив висновок, що у разі залишення Київського університету в Саратові ще на рік, той зникне як окремий навчальний заклад, оскільки «в науковому та навчальному житті настане розруха», бо багато студентів не захотіли евакуюватись до Саратова. А оскільки в останньому передбачалося розширення щойно створеного університету, то для київських вишів в місті не залишиться належних приміщень (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1279, арк. 40).

Загалом, єдиною перешкодою для повернення університету до Києва, як зазначав М. Цитович, було те, що «більшість приміщень зайнята» військовими (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1279, арк. 40). Тож, вкотре пересвідчуємось, що саме вони були винуватцями безпідставної евакуації та річного поневіряння київських вишів. А отже їх свавілля сягнуло крайньої межі, що, поряд із примусовими мобілізаціями студентів, безперечно, збільшувало градус антиурядових настроїв, оскілки кінцевим ініціатором такого свавілля була саме імперська влада. Цікава й остання фраза аналізованого інтерв'ю М. Цитовича: «Раніше, бувало після повернення з-за кордону Київ справляв на мене враження невеликого провінційного міста. Та тепер, після життя в Саратові, я себе почуваю у Києві як у культурному європейському центрі» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1279, арк. 40). Оскільки М. Цитович не належав до патріотів України і симпатизував імперії, то це його зізнання є особливо важливим та дає цілком достовірне порівняння тогочасного Києва та міст у російських губерніях.

Повертаючись до ідеї посилення антиурядових настроїв серед київських студентів найбільш влучною (хоча й поданою у відповідному зневажливому тоні) є констатація цих процесів професором Київського університету Є. Спекторським, що студенти «проявляли дряблу піддатливість щодо організованих революціонерів» (Спекторский, 2007, с. 85).

Висновки

Завершуючи дослідження змін у житті київських вишів, зумовлених Першою світовою війною, зробимо загальні висновки. Попри усталене уявлення про війну як час суцільного хаосу, досліджені архівні документи дозволяють охарактеризувати її радше як стабільну нестабільність, що мала власні правила. Як свідчать джерела, і за умов війни належні до вищої школи особи продовжували здійснювати звичну для них за довоєнних, мирних часів, діяльність: студенти навчались, викладачі працювали та підвищували свій фах (публікували статті та монографії, захищали дисертації тощо). Зрештою, всі продовжували задовольняти й буденні запити у їжі, питті, сні тощо. Однак саме в цьому випадку війна внесла суттєві корективи, оскільки порушила розмірений плин життя. Саме тому за часів воєнного лихоліття людина мусила виробити нові правила та канони, що зумовлювались новими реаліями. Першою з-поміж них була динамічна зміна ситуації, що відбувалась значно швидше, аніж за мирних часів. Саме це і створювало відчуття хаосу. Проте це давало величезний потенціал для докорінних трансформацій у будь-якому напрямі.

У будь-якому разі війна вела до змін. У досліджуваному періоді чітко прослідковується підважування та заперечення традиційних інститутів, які зазвичай є найбільш консервативними (то чи не тому вони у першу чергу зазнавали удару за воєнних часів?): церква, держава, освіта, матеріальні та інші цінності й світоглядні засади. Однак цей процес почався давно, а війна лише прискорила відкидання старого формату і народження нових канонів.

Досліджені архівні документи вказують на давно намічений підрив до авторитету пануючої держави (Російської імперії), що у роки Першої світової війни шалено прискорився з об'єктивних причин: ця імперія не могла забезпечити нормальний рівень життя для загалу і натомість посилила репресії. А наростання масштабів мобілізації (за умови, що мобілізованим доводилось гинути за чужі їм імперські інтереси) лише наблизило закономірну розв'язку цієї кризи - загибель Російської імперії. При цьому зростаюча мобілізація студентів, маючи примусовий характер та порушуючи усталені підходи в цьому питанні, посилювала ненависть студентів до імперії. На додачу навколо цієї справи виникли корупційні схеми, що додатково розхитували державні інститути та суспільство. А у випадку тих, хто таки опинився на фронті, негативне ставлення до імперії було посилено ставленням влади до них як до «гарматного м'яса». Тому такі особи вдались до підриву армії зсередини - поширюючи революційну пропаганду серед військових. Тож такими діями влада Російської імперії лише наближала свій крах. Ймовірно, вона усвідомлювала ризик таких своїх дій, але змушена була вдаватися до них від безвиході, внаслідок внутрішньої слабкості і неможливості відшукати ресурси для подальшого ведення війни.

Також проведене дослідження свідчить, що саме студентська молодь належала до активної частини суспільства, що була готова до найрадикальніших дій. І як показали події Української революції 1917-1921 рр., вони були на вістрі всіх змін та у всіх таборах, що боролись за владу. Причина цього на поверхні: ця категорія молоді раніше не підлягала військовому призову, однак уже на початку війни цей статус-кво був порушений. Одночасно катастрофічно падав матеріальний рівень студентства. І все це при особливому ступені амбіційності й очікувань на стрімке покращення своєї долі, що характеризують цю категорію молоді. Тож цілком закономірно, що студентство у переважній більшості ополчилось проти імперської влади. Саме тому лютнева революція 1917 р. у Російській імперії, як і фактично всі наступні в інших країнах, робилась також і руками молоді, у першу чергу студентства, що засвідчує як модерна історія нашої держави, так і інших європейських країн.

Окрім цього, війна загострила антипатію студентства до професорсько-викладацької корпорації вишів, що підтримувалась популістськими силами. Тому професура, за поодинокими винятками (і часто не кращого ґатунку, головно популістів), втратила вплив серед студентства. Це дозволило найбільш популістським силам взяти студентство під свій контроль, адже ж саме такі сили обіцяють легке й швидке вирішення всіх їх проблем та задоволення всіх прагнень, що найбільше відповідало поглядам студентства та й всього загалу за умов тривалого лихоліття.

Повертаючись до аналізу впливу Першої світової війни на вищу школу Києва потрібно констатувати, що затягування війни посилювало внутрішні конфлікти в імперії, оскільки все більш очевидною ставала згубність для суспільства політики імперської влади, так само як і цілковите нехтування останньою інтересами й потребами цього самого загалу. Зокрема, після поразок російських військ у 1915 р., в імперії Романових відновилась внутрішньополітична боротьба та почали зростати антиурядові настрої, які нібито зникли на початку війни.

Також досвід Першої світової війни полягає у тому, що люди звикли до неї, а заодно і до породжених нею жахіть та страждань. Це був елемент самозбереження. Однак він проклав шлях до влади відповідним силам (більшовикам), які потому використовуватимуть як виправдання для поганих умов життя потребу в посиленні обороноздатності країни «аби не було війни». А суспільство, звикле до таких умов, буде жити у них й надалі. Це теж потрібно врахувати для повоєнної відбудови України.

Економічний аспект війни проявився у тому, що її затягування обумовило те, що в ній переможуть більш економічно розвинені країни, ті, хто накопичили економічний «жир». А Російська імперія до таких не належала, тобто її безмежні ресурси слугували лише збагаченню її верхівки, що має місце й тепер, у випадку сучасної Росії. Тож по мірі стрімкого погіршення життєвого рівня, а отже й наростання негативних наслідків від війни для загалу, у останнього так само швидко випаровувались ура-патріотичні настрої. Натомість пропаговані Російською імперією гасла та заклики увійшли в жорсткий дисонанс із реаліями життя. Це змушувало людей думати не про перемогу імперії, а про особисте виживання - пошук харчів, одягу, палива і т.п. Тож, як результат таких змін, люди все менше бажали віддавати свої життя за державу, яка їх у такі умови загнала. До того ж держава виявилась неспроможною забезпечити навіть матеріальний рівень солдатів і родин мобілізованих.

Враховуючи вище зазначені висновки, українському суспільству на сучасному етапі потрібно не лише консолідуватись, але набратись терпіння та вести боротьбу й надалі. І тоді ми неодмінно переможемо. Адже ж досвід Першої світової війни наочно засвідчив, що ані величезні територіальні розміри, ані значні людські та інші ресурси, не змогли забезпечити Російській імперії перемоги і зрештою вона розпалась. Теж саме відбудеться й цього разу. Однак для України також важливо після перемоги уникнути зростання ролі популістських сил і налаштуватись на швидкий розвиток, що цілком можливо, якщо слідувати європейським цінностям і демократичному шляху розвитку.

Список використаних джерел і літератури

1. Державний архів м. Києва.

2. Деникин, А. И. (2003). Очерки русской смуты: Крушение власти и армии. Февраль - сентябрь 1917. Минск: Харвест, 463 с.

3. Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени. Киев, 1914. 40 с.

4. Євген Чикаленко. (2004). Щоденник (1907-1917) (в 2 т., Т.1). Київ: Темпора, 428 с.

5. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського.

6. Кобченко, К. А. (2007). «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів. Київ: МП “Леся”, 271 с.

7. Короткий, В. А. & Ульяновський, В. І. (Упоряд.). (2000). Alma mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади (в 2 кн., Кн.1). Київ: Прайм, 703 с.

8. Литвин, В. М. (голова), Боряк, Г. В. & Геєць, В. М. та ін.; Смолій, В. М. (відп. ред.); Балабушевич, Т. А. & Баран, В. Д. & Баран, В. К. та ін. (авт. кол.). (2011). Економічна історія України: Історико-економічне дослідження (в 2 т., Т.2). Київ: Ніка-Центр, 608 с.

9. Полонська-Василенко, Н. (1989). Революція 1917: спогади. Український історик, 1-4, 119-128.

10. Самойленко, Г. В. & Самойленко, О. Г. (2005). Ніжинська вища школа: сторінки історії. Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 420 с.

11. Смолій, В. А. (голов. ред.), Реєнт, О. П. (відп. ред.) & Боряк, Г. В. та ін. (2014). Велика війна 1914-1918 рр. і Україна (у 2 кн., Кн.1). Київ: ТОВ Кліо, 784 с.

12. Смолій, В. А. (голов. ред.), Реєнт, О. П. (відп. ред.) & Боряк, Г. В. та ін. (2015). Велика війна 1914-1918 рр. і Україна (у 2 кн., Кн.2). Київ: ТОВ Кліо, 800 с.

13. Спекторский, Е. В. (1935). Столетие Киевского университета св. Владимира. Белград, Репринт. вид. (2007). Київ: Издательско-полиграфический центр «Киевский университет», 104 с.

14. Ульяновський, В. І. (2007). Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. Київ: НКПІКЗ «Фенікс», 360 с.

15. Чуткий, А. І. (2018). Вища школа Києва в умовах Першої світової війни: ставлення студентів до мобілізації як індикатор лояльності до імперії. Гілея, 136 (9), 120-126.

References

1. Derzhavnyi arkhiv m. Kyieva [Kyiv State Archive]. [in Ukrainian].

2. Denikin, A. I. (2003). Ocherki russkoy smuty: Krushenie vlasti i armii. Fevral - sentyabr 1917 [Essays on Russian Troubles: The collapse of power and the army. February - September 1917]. Minsk: Kharvest, 463 s. [in Russian].

3. Zakonbi y rasporiazhenyia po obstoiatelstvam voennoho vremeny [Laws and regulations for wartime circumstances]. Kyev, 1914. 40 s. [in Russian].

4. Yevhen Chykalenko. (2004). Shchodennyk (1907-1917) [Diary (1907 - 1917)]. (Vol. 1). Kyiv: Tempora, 428 s. [in Ukrainian].

5. Instytut rukopysu Natsionalnoi biblioteky Ukrainy imeni V. Vernadskoho [Manuscript Institute of the National Library of Ukraine named after V. Vernadskyi]. [in Russian].

6. Kobchenko, K. A. (2007). «Zhinochyi universytet Sviatoi Olhy»: istoriia Kyivskykh vyshchykh zhinochykh kursiv [“Women's University of St. Olga”]. Kyiv: MP Lesia, 271 s. [in Ukrainian].

7. Korotkyi, V. A. & Ulianovskyi, V. I. (Comps.). (2000). Alma mater: Universytet sv. Volodymyra naperedodni ta v dobu Ukrainskoi revoliutsii. 1917-1920. Materialy, dokumenty, spohady [Alma mater: University of St. Volodymyr on the eve and during the Ukrainian revolution. 1917 - 1920. Materials, documents, memories]. (Vol. 1). Kyiv: Praim, 703 s. [in Ukrainian].

8. Lytvyn, V. M. (holova), Boriak, H. V. & Heiets, V. M. ta in.; Smolii, V. M. (Ed.); Balabushevych, T. A. & Baran, V. D. & Baran, V. K. ta in. (avt. kol.). (2011). Ekonomichna istoriia Ukrainy: Istoryko-ekonomichne doslidzhennia. [Economic history of Ukraine: Historical and economic research]. (Vol. 2). Kyiv: Nika-Tsentr, 608 s. [in Ukrainian].

9. Polonska-Vasylenko, N. (1989). Revoliutsiia 1917: spohady [Revolution of 1917: memories]. Ukrainskyi istoryk, 1-4, 119-128. [in Ukrainian].

10. Samoilenko, H. V. & Samoilenko, O. H. (2005). Nizhynska vyshcha shkola: storinky istorii [Nizhyn Higher School: pages of history]. Nizhyn: Vydavnytstvo NDU im. M. Hoholia, TOV «Vydavnytstvo «Aspekt-Polihraf», 420 s. [in Ukrainian].

11. Smolii, V. A. (Ed.), Reient, O. P. (Ed.) & Boriak, H. V. ta in. (2014). Velyka viina 19141918 rr. i Ukraina [The Great War of 1914 - 1918 and Ukraine] (Vol. 1). Kyiv: TOV Klio, 784 s. [in Ukrainian].

12. Smolii, V. A. (Ed.), Reient, O. P. (Ed.) & Boriak, H. V. ta in. (2015). Velyka viina 19141918 rr. i Ukraina [The Great War of 1914 - 1918 and Ukraine] (Vol. 2). Kyiv: TOV Klio, 800 s. [in Ukrainian].

13. Spektorskyi, E. V. (1935). Stoletye Kyevskoho unyversyteta sv. Vladymyra [Centenary of the Kyiv University of St. Vladimir]. Belhrad, Reprynt. vyd. (2007). Kyiv: Yzdatelskopolyhrafycheskyi tsentr «Kyevskyi unyversytet», 104 s. [in Russian].