Участь дворянства Бессарабської губернії в розвитку повітових земських кас дрібного кредиту (початок XX ст.)

This article attempts to generalize and systematize with the participation of the nobility in the establishment and operation of county small credit offices of the province. Much of the work is devoted to the importance of district for the small credit system of Bessarabia as a whole. The author argues that according to the idea of county leaders, these institutions should not only have the upper hand, but also coordinate and control the work of other institutions in this financial sector. The researcher also draws attention to the fact that the district funds, the creation of which was to promote small business, were exempt from many taxes, which, according to the author, significantly contributed to the work of institutions. County cash registers could focus entirely on lending. It is considered separately that the cash registers were part of the county administration, which meant a significant predominant share of the nobility in the staff of the cash registers. It has been proven that employees did not receive an official monthly salary, but this was offset by permanent bonuses and frequent rewards for cashiers. In addition, cashiers could place their deposits and take loans on favorable terms. Another aspect was that the nobles could solve a significant part of county affairs at the expense of financial assets of the treasury. The article gives a number of examples when representatives of various county administrations took huge loans to solve many issues, and the debts themselves were not repaid, while continuing to demand loans for county affairs. One of them was loans from the box office for the reorientation of public transport (electric trams in Chisinau were set up from horse-drawn trams). Even in the crisis years of the war and the pre-revolutionary state, the cash registers continued their work, as they enjoyed great popularity and authority among small rural and urban owners. Moreover, the cash registers continued to issue loans for all sorts of unplanned expenses of the administration. The article presents material on training for work in small credit institutions. The author noted that it was the cash desks that took care of the needs for training professional employees for rural loan and savings and credit unions. For effective training, the Board invited the best masters of the credit and financial sector, who conducted carefully planned courses. During the classes, peasants and citizens could get acquainted with the current rule-making base, improve their computing skills, knowledge of many areas of finance and banking. The author emphasizes that the available source base and historical materials allow to the positive impact of such funds, because they could not only provide loans and place deposits, but also help the population to organize and integrate into the small credit system. Cashiers helped active and enterprising people in the development of their financial or commercial business.

Key words: treasury, nobles, Bessarabia, credit, loan, finance.

Постановка проблеми. У пореформений період керівними центрами в регіонах, що визначали кредитну політику, стали земства. Загалом, земства були виборними органами місцевого самоврядування (земські управи, земські збори) на губернському та повітовому рівнях. Тому саме земські кредитні установи й мали вирішувати фінансові завдання для задоволення поточних потреб господарського, підприємницького та комерційного характеру. На початку XX ст. розвиток дрібного кредиту потребував консолідації, упорядкування й оформлення центральних закладів для їх урегулювання. В цей час державна імперська система зазнала значних економічних і суспільних змін, які мали свій відбиток й у Бессарабії.

Актуальність теми. Дослідження тематики формування земських кас регіону та інтеграції дворянства до роботи даних установ є важливим в умовах соціальної переорієнтації сучасної кредитної системи. Земські каси дрібного кредиту утворювалися в часи складних кризових явищ, воєнних конфліктів та революційних подій. До цих проблем варто додати й економічні: дорожнечу товарів широкого споживчого вжитку, продовольчий дефіцит, банкрутство багатьох підприємств, банків і звичайних господарств. Ці обставини вимагали вдосконалення кредитної системи, яка б мала ефективно допомогти розв'язувати нагальні фінансові труднощі населення. Зважаючи на це, окремі аспекти формування, діяльності земських кас Бессарабії можуть слугувати прикладом для оновлення та видозміни кредитної системи сьогодення.

З наукової точки зору питання участі дворянства в заснуванні та діяльності земських кас не порушувалося українськими істориками. На даному етапі відсутня комплексна праця, яка б досліджувала дану проблематику.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження наукових праць із даної тематики дає можливість стверджувати, що окрема частина українських та зарубіжних вчених в своїх розвідках опосередковано торкалися тематики земських кас, обмежуючись лише констатацією їх кількості або розкриваючи незначні фрагменти з історії даних установ. Проте, окремі історики й економісти ретельно досліджували загалом кредитну систему та нобілітет регіону. Так, Д. Шемяков в праці "Нариси економічної історії Бессарабії"" використовував архівні фонди та матеріали статистики м. Кишинева (Шевченко, 2010). В своїй праці торкнувся й негативних сторін дрібного кредиту в Бессарабії. Монографія "Дворянство Півдня України" Л. Циганенко на основі різноманітних українських та зарубіжних архівних фондів, матеріалів особового походження, періодики та статистики подає змістовний аналіз дворянства регіону. Окремо торкаючись й комерційних напрямків діяльності аристократів (Циганенко, 2009).

Серед дослідників кредитно-банківського сектору та участі аристократії у фінансовій сфері можна назвати І. Дружкову, В. Шевченко, М. Казьмирчук, І. Власюка, В. Марочко, А. Устенко, В. Ликова, які ввели низку архівних фондів і матеріалів до наукового обігу; відкрили невідомі факти вітчизняної історії.

Метою статті є аналіз участі дворянства у засновництві, діяльності та інтеграції повітових земських кас регіону в систему дрібного кредиту Бессарабії.

Виклад основного матеріалу дослідження. Завдяки оновленню фінансової політики в імперії активізувалися нові заклади дрібного кредиту, що субсидувалися державою або утворювалися на кошти окремих губерній і земств. Такими установами виступали й земські каси дрібного кредиту.

Ці заклади мали не лише сприяти громадськості, але й врегульовувати порядок і координацію роботи малих установ дрібного кредиту та невеликих аграрних і ремісничих товариств. Аристократія допомагала в поширенні таких установ у губерніях, оформлювала офіційну документацію та статути.

Джерела та історіографічні матеріали наочно демонструють, що вже на початку XX ст. земська каса дрібного кредиту була відкрита в Кишинівському повіті, згодом аналогічна установа з'явилася й в Оргеєві. Стрімко велася підготовча робота щодо відкриття земської каси дрібного кредиту Ізмаїльською управою. Однак чи не найпершою в Бессарабському регіоні була створена Акерманська земська каса дрібного кредиту (Адрес-календар Бессарабської губернії, 1911: 112).

Перші кроки до відкриття земської каси в Акермані здійснювалися ще в 1905 р. На черговому засіданні Акерманського земства керівник земської управи аристократ Д.П. Мічу-Николаєвич у своєму виступі наголосив на необхідності засновництва в регіоні земської каси дрібного кредиту (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 52: 43). Земський голова пропонував створити установу за прикладом державного статуту. Дворянин наголошував на проблемах, з якими зустрічалися селяни повіту: "Впорядкування економічного стану сільського населення перебуває, поза сумнівом, у тісному зв'язку з наданням можливості землевласнику користуватися дрібним кредитом для вдосконалення свого господарства. Повітова земська управа, йдучи назустріч цій давно назрілій потребі в дрібному кредиті для сільських господарів, ремісників і промисловців, просить земські збори дозволити відкрити Акерманську земську касу дрібного кредиту" (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 53: 14).

Варто підкреслити високу собівартість регламентованого та соціально спрямованого кредиту в регіоні. Становище, яке склалося в губернії, було несприятливим для зростання сільського господарства. Дрібний аграрій був змушений продавати зерно за низькою вартістю; в Бессарабії було чимало торговельних монополій (навіть на просту побутову продукцію).

Звичайно, нові фінансові заклади повністю не вирішували усіх питань, проте поява земських кас стала певним зрушенням до полегшення умов життя широких верств населення. Сесійна пропозиція управи щодо засновництва каси дрібного кредиту не одразу була підтримана. Лише наприкінці 1906 р. Акерманські збори прийняли рішення про відкриття повітової земської каси дрібного кредиту (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 52: 43). Переваги земських кас дрібного кредиту полягали у тому, що вони, з одного боку, працювали у тісному контакті із сільськими та ремісничими артілями, а з іншого - сприяли співпраці земств з урядовими міністерствами.

Доказом цієї думки може виступати звернення Акерманської земської управи до уряду з клопотанням відкрити позику в обсязі 20 000 руб. під понижені відсотки для сформування основного капіталу даної установи. До цього управа зазначила про можливість збільшити основний капітал каси фондом в 24 118 руб., який належав земству й не мав цільового призначення. Така прагматичність управи до формування капітального активу свідчила про ідею місцевих органів самоврядування зробити земську касу центральною кредитною установою в Акермані (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 53: 14).

Клопотання про кредит було відправлено й до губернських органів влади, а саме - комітету в справах дрібного кредиту (головою якого був губернатор). Проте, Бессарабське управління не було таким охочим до надання додаткових коштів для функціонування каси. Колезький асесор С.І. Орлов, відповідальний у справах дрібного кредиту, відповів на прохання Акерманського земства: "Оскільки уряд вже надав на діяльність каси 21 353 руб. (замість анонсованих 20 000), правління вирішило непотрібним нарощувати основний капітал каси за рахунок спеціальних коштів управління у справах дрібного кредиту" (КУІА, ф. 2. оп. 1, спр. 684: 23). Отже, грошової допомоги від губернатора каса не отримала, що вказує на обережність і певну відірваність губернської влади від тодішніх кредитних перетворень.

Щодо особистих активів установи, то в подальшому джерелом їх нарощення мали виступати позики та вклади (самої каси), й лише у випадку крайньої необхідності було можливо отримати фінансову субсидію через Державний банк.

Гальмувало поширення земських кас те, що 24 квітня 1906 р. посаду міністра фінансів знову посів аристократ В.М. Коковцов, якого представники нобілітету сприймали доволі скептично. Під час своєї першої каденції на посаді міністра, яка тривала всього десять місяців, він устиг укласти вкрай невигідний торговельний договір з Німеччиною на 12 років; а під час війни з Японією він прийняв рішення про підвищення фіскального тиску на населення (сподіваючись таким чином переламати хід невдалої воєнної кампанії). Також В.М. Коковцов сприяв форсованому покриттю військових витрат, для чого сформував процедуру одержання низки великих державних позик; підвищив гербовий збір, акцизи з сірників, пива, дріжджів, нафти; податки зі спадщин. На думку сучасників, керівництво фінансами з боку В.М. Коковцова не відзначалося особливою ефективністю та оригінальністю. Тому, коли В.М. Коковцова вдруге було призначено на крісло міністра фінансів, більшість його оточення сприйняло цю новину доволі негативно (Гіндін, 1927: 46).

Однак, під час свого другого терміну в якості міністра фінансів у 1906 р. граф В.М. Коковцов підписав перспективний "Статут земських кас дрібного кредиту". Цей документ посприяв утворенню Акерманської земської каси дрібного кредиту. Звичайно, можна зробити припущення, що до рішень міністра В.М. Коковцова ставилися з певною долею скепсису та остороги, але безумовним фактом було те, що Бессарабська губернська влада не надала Акерманській касі жодної фінансової підтримки.

Потрібно вказати й на той факт, що штат губернського комітету в справах дрібного кредиту складався з тогочасної аристократичної еліти Бессарабії. Губернатор І.В. Канкрін був головою комітету. Губернський предводитель дворянства О.М. Крупенський та віце- губернатор О.М. Юрган виступали першими помічниками. Постійними членами також були: О.Ф. Алейніков (голова Бессарабської губернської земської управи), М.С. Главче (голова Кишинівської повітової земської управи) та С.А. Бобровниіков (управляючий відділенням Державного банку в Кишиневі (НАРМ, ф. 88. оп. 1, спр. 88: 28). Таким чином, в органі, який опікувався проблемами дрібних сільських робітників та ремісників, були лише представники найвищої губернської аристократії, котрі не мали жодних фінансових труднощів, а тому й об'єктивно вирішувати означені питання не могли. Проте, доволі часто з числа такої губернської верхівки виділялися ті аристократи, які намагалися особистими ініціативами на місцях сприяти впровадженню нових форм дрібного кредиту для широких кіл населення.

В контексті соціально орієнтованої діяльності місцевого нобілітету потрібно назвати відомого дворянина, громадського діяча та політика К.О. Мімі. Саме К.О. Мімі, перебуваючи на посадах члена, а згодом й керівника Бендерської повітової управи, клопотав про будівництво телефонної мережі в повіті; сприяв утворенню й наданню державних субсидій Бендерській земській касі дрібного кредиту, яка мала вагоме значення для містян (НАРМ, ф. 151. оп. 1, спр. 78: 33).

Крім того, К.О. Мімі турбувався навіть про те, щоб у Великодні та Різдвяні дні святковий стіл мала кожна родина повіту, на що жертвував особисті кошти. Дворянин у 1913 р. став головою Бессарабської губернської управи, а з 1917 р. виконував обов'язки губернатора Бессарабії, займаючи посаду комісара Тимчасового уряду. Його політична, громадська діяльність, проекти з розвитку інфраструктури регіону та небайдужість до широких мас населення високо оцінювалися сучасниками.

Саме завдяки активності К.О. Мімі в Бендерському повіті розпочала діяльність земська каса, яку очолив гласний від повітових земських зборів, дворянин Сава Андрійович Карра. Заступником голови став місцевий аристократ Михайло Костянтинович Зоті (НАРМ, ф. 88. оп. 1, спр. 88: 28).

Статутна мета земських кас полягала в сприянні артілям і товариствам з метою збільшення їх виробничих обертів та покращення стану інвентарю, допомозі веденню сільського господарства, праці ремісників та промисловців. Каса надавала необхідні позики (на полегшених умовах) окремим власникам, але частіше юридичним особам (артілям, кооперативам, промисловим об'єднанням) для запуску малого бізнесу. Земська каса дрібного кредиту брала на себе посередництво щодо обертового капіталу тих установ, які взяли у неї позику, і мала право контролювати звітність, витрати, організовуючи навіть курси діловодства та рахівництва. Тобто, земська каса виступала центральною установою дрібного кредиту в повіті.

Позика, що надавалася земською касою фізичній особі, не мала перевищувати 300 руб. Однак, перевагою кас перед іншими установами було те, що клієнт міг закласти свій хліб, продукти сільського господарства, ремісничі товари і тоді верхня межа кредиту могла збільшуватися до 1 000 руб. Вказана формація короткострокової позики свідчила не лише про більші фінансові можливості земської каси, а й про її соціальне спрямування (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 38: 136). Урядові програмні документи в свою чергу також намагалися сприяти земським касам, усвідомлюючи велике фінансове навантаження, яке лягало на дані установи.

Так, одним із таких документів став промисловий статут, який звільняв дрібні фінансові установи від сплати податків. До закладів даного типу належали позичково- ощадні товариства, ощадні каси, різні сільські кредитні установи та ломбарди. Від усіх фіскальних зобов'язань звільнялися й земські каси. Окрім цього, такі каси могли не сплачувати державі відсотки за кредитами, а просто за принципом відстрочки повертати отриману суму частинами. Не сплачували каси й гербовий збір, що зазвичай мали робили усі організації, які займалися комерційною діяльністю (НАРМ, ф. 151. оп. 1, спр. 78: 33). Зазначені поступки в роботі земських кас відкривали перед ними додаткові опції збільшувати грошові капітали та цілковито віддаватися кредитній діяльності.

Головою земських зборів був предводитель дворянства повіту. Статський радник М.К. Баллас у 1905 р. став головою зборів в Акерманському повіті. Саме завдяки його активності й розпочала свою діяльність повітова земська каса дрібного кредиту в Акермані. Засновництвом каси роль предводителя дворянства не обмежувалася. Питання надання позик, відкриття великих кредитів вирішувалося головою повітової земської управи та завірялися підписом предводителя повітового дворянства. Взагалі, на повітовому рівні не було чіткої централізації влади, тому в пореформений період предводитель дворянства виступав керівником і членом переважної більшості установ повіту (Адрес-календар Бессарабської губернії, 1914: 48). Проте, в земських касах дворяни могли отримувати значну винагороду за свою службу як фінансову, так і більш далекоглядну - вдало розмістити свої заощадження на депозиті.

Однією з постійних діючих умов для службовців каси були солідні премії, які надавалися в кінці року. Мова йде про 10 000 руб. для керівника каси та по 6 000 руб. для його двох помічників. Як правило, більшість штатного персоналу земської каси були представниками нобілітету. Суми, про які клопотали Повітові управи, варіювались в розмірі від 2 500 до 10 000 руб. (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 53: 70). За архівними даними, щорічні витрати на премії та винагороди службовцям Акерманської земської каси сягали 50 000 руб. (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 53: 72).

Проте, нерідко самі каси виділяли фінансові дотації на дрібні кредитні установи. Дворяни повіту на засіданні земських зборів (1906 р.), які очолював М.К. Баллас, установили верхню межу таких субсидій у розмірі 500 руб. Кредитні установи мали повертати борги протягом 5 років під 4 % річних (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 17: 136). Можна помітити, що відсоток, який стягувала каса, був досить прийнятним, що дозволяло фінансовим установам користуватися пролонгованим кредитом без особливих збитків для основної діяльності.

Діяльність кредитних закладів у губернії мала певний успіх. Зростали фінансові статки, підвищувався капітал, громадськість почала ставитися до установ із довірою. У 1914 р. в Бессарабії за статистичними даними було 8 земських кас, баланс яких складав 13,3 млн. руб. Майже 12 млн. руб. цієї суми виділялися саме на позики дрібним господарям та сільським і промисловим товариствам.

Кількість повітових кас у губернії стрімко зростала, розширювалися й напрями, в яких вони діяли. Наприклад, у земській касі дрібного кредиту Оргеєвського повіту, головою якої був дворянин В.П. Антоновський, з'явилася посада агента для з'ясування кредитоздатності позичальників, котру займав дворянин П.К. Кирика (Адрес-календар Бессарабської губернії, 1914: 49). Тобто, після прохання позики певною фізичною або юридичною особою, земська каса могла взяти паузу в кілька днів, під час якої П.К. Кирика з'ясовував, чи спроможній клієнт повернути кредит із відсотками.

Це свідчило, з одного боку, про суттєву перевірку платоспроможності позичальників, що отримували позику, а з іншого - саме аристократи аналізували фінансові ресурси позичальників. Яскравим фактом було те, що з 5 робітників цієї установи, 4 - шляхетного стану (тобто 80 % персоналу належали до нобілітету).

Кишинівська земська каса дрібного кредиту випустила повідомлення у 1914 р., в якому розкривалися головні аспекти роботи закладу. Повітова установа, що була підконтрольна Кишинівській земській управі під головуванням дворянина М. Главче, приймала депозити, за які сплачувала клієнтам 4,5 % річних за безстрокові вклади, під 6 % - за строкові. Клієнтам надавалися додаткові переваги: з відсотків, що отримували вкладники, не стягувався 5-відсотковий державний збір; як і сама каса, усі клієнти не сплачували гербовий збір. За оголошенням, каса надавала свої позики виключно закладам дрібного кредиту Кишинівського повіту. Великі позики зростали кожен рік на 6 %, а короткострокові - 7-8 % (НАРМ, ф. 151. оп. 1, спр. 78: 33). Тобто, керівник Кишинівської повітової управи, спадковий дворянин М. Главче більше сприяв запуску дрібного кредитного сектору в повіті, де селяни і ремісники самі мали створювати позичково-ощадні або кредитні товариства, і на їх діяльність був готовий надавати суми, відмовляючи у позиках приватним фізичним особам.

Активність дворянства в діяльності земських кас була продиктована не лише бажанням сприяти розвитку дрібного кредиту в регіоні, але й постійною можливістю використовувати фінансові баланси цих закладів для розв'язання особистих і посадових питань. Часто повітовим функціонерам були необхідні кошти на різноманітні індустріальні проекти, для заповнення кризових ланок у повітовому бюджеті. Обміркуємо деякі приклади подібних ситуацій.

Аристократи-підприємці були активними учасниками розвитку транспортної інфраструктури в регіоні. Розбудова шляхів, як залізничних, так і шосейних, міських транспортних вузлів завжди знаходилися у колі професійних інтересів дворян. Л.Ф. Циганенко у своїй монографії зазначає, що ще в 40-х роках XIX ст. в Одесі виник комітет із поліпшення шляхів сполучення, більшість членів якого складали дворяни. Стрімко розвивався й міський транспорт (Циганенко, 2009: 301). Для успішного розгортання цього напряму дворяни (представники повітової ради) отримували своєчасну допомогу в формі грошових позик у місцевих земських касах.

В м. Кишинів спостерігалася така ж тенденція. Представники дворянства часто зверталися до іноземного капіталу для задоволення міських потреб. Через це в регіоні відкривалися іноземні установи. Саме М. Главче, голова Кишинівської міської управи, у квітні 1911 р. уклав з Бельгійським товариством договір на 40 років про перебудову з кінної тяги на електричну міського трамвайного сполучення. Міська електростанція мала забезпечувати трамвайну лінію електроенергією, лише після такої гарантії товариство зобов'язувалося виконати роботу.

Міська управа на реалізацію проекту витратила 872 000 руб. Необхідно було перекрити величезну суму, виділену з Кишинівського бюджету на електричний трамвай. В грудні 1913 р. управа отримала в міській земській касі дрібного кредиту позику на 35 років у розмірі 1 млн. руб. (Шемяков, 1980: 132). Дана обставина говорить про низку фактів: дворяни не страждали ксенофобією і не цуралися іноземних передових технологій та намагалися їх впровадити, незважаючи на ціну; Кишинівська земська каса мала величезні фінансові потужності (після такої позики установа продовжила працювати у штатному режимі); дворяни могли скористатися послугами земської каси на вкрай полегшених умовах.

Аристократія використовувала земські каси і для вирішення негайних господарських питань. Так, у доповіді керівника Акерманської земської управи А.А. Ярошевича (9 травня 1917 р.) засвідчено, що в 1916 р. земська влада надала дозвіл повітовій касі на видачу кредитів до 800 000 руб. Проте, важке фінансове положення в губернії, нестабільний суспільно-політичний розвиток держави призвели до інфляції грошей. Як наслідок, цілком зрозумілим було клопотання керівника управи щодо надання йому повноважень на зростання обсягів позик до 1 млн. руб. (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 435: 60).

Більш того, аристократ вимагав значної позики від земської каси дрібного кредиту для задоволення потреб управи. Дворянину від правління каси була направлена відповідь: "Земська управа до цього часу вже отримала в касі 550 000 руб., а загальна сума виданих кредитів становить 850 000 руб. На даний час управа вже є найбільшим боржником каси. Окрім цього, каса має вкладників, перед якими також виконує свої зобов'язання. Загальна сума вкладів становила 1 500 000 руб. А на балансі каси на даний момент лише 700 000 руб. (до того ж ці гроші зберігалися в різних кредитних закладах і могли поступити звідти лише чеками, а не готівкою). Уявіть собі, якщо кожен вкладник захоче забрати гроші зі своїх депозитів - на кожний їхній вкладений рубль ми зможемо їм повернути лише 50 коп. І навіть якщо б управа взяла на себе вирішення цього питання з клієнтами каси, ми не маємо ресурсів для надання таких позик" (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 435: 61).

А.А. Ярошевич хотів вирішити господарські проблеми Акерманського повіту і, незважаючи на категоричність правління каси, наголосив, що інші кредитно-банківські установи взагалі припинили платити за депозитами. А земська управа все ретельно проаналізувала і вважала: "...безпечним і можливим для Акерманської повітової земської каси дрібного кредиту надати ще одну позику управі в розмірі 70 000 руб." (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 435: 62).

Ще один напрям, яким опікувалися земські каси в Бессарабському регіоні - підготовка компетентних і високопрофесійних кадрів для роботи у нових дрібних кредитних установах. Фактично, саме правління каси переймалося проблемами відкриття позичкових товариств і сільських кас на території різних волостей і селищ та навчанням майбутніх працівників із числа місцевих жителів. Доповідна записка працівника Акерманської земської каси В.В. Стефанова свідчила, що в с. Сарата зусиллями установи організовані курси з дрібного кредиту. Ми дізналися, завдяки збереженій доповіді, що заняття відвідували 28 слухачів, яким викладалися головні правила та напрями роботи у кредитно- банківській сфері. Так, курсантам (як їх називав сам В.В. Стефанов) пояснювалися нормотворчі акти, що регулювали дрібний кредит, статути позичково-ощадних товариств і кредитних, уроки рахівництва, відсоткових кредитних обчислень тощо. Про важливість цих курсів і бажання каси зробити ці заняття ефективними є той факт, що спікером був запрошений найкращий фахівець у сфері кредиту і фінансів, офіційний речник Кишинівського відділення Держбанку і комітету в справах дрібного кредиту, особистий дворянин С.І. Орлов (КУІА, ф. 47. оп. 1, спр. 17: 136).. Цілком вірогідно, що такі курси підготували багатьох службовців для позичково-ощадних та кредитних товариств, ощадних кас і сільських банків. Слухачами курсів були в переважній більшості селяни.

Висновки

Отже, значна частка бессарабського нобілітету сприяла поширенню повітових кас в губернії й розв'язанню різних питань за допомогою даних установ. Перебуваючи на адміністративних посадах, аристократи клопотали про інтеграцію земських кас у систему дрібного кредиту. Завдяки дворянам, каси несли й просвітницьку функцію підготовки кваліфікованих кадрів із числа сільських мешканців. Незважаючи на деяку віддаленість губернського керівництва, повітова адміністрація активно долучалася до засновування та подальшої роботи земських кас. Перевагою земських кас стало те, що стартову субсидію надавало урядове керівництво, сама установа звільнялася від багатьох фіскальних виплат, що давало можливість касі зосереджуватися лише на кредитуванні дрібних кредитних установ, промислових і сільських об'єднань. Працівники каси, які мали переважно аристократичне походження, опікувалися усією дрібною кредитною системою регіону. Каса надавала позики малим кредитним установам, а тому й мала право контролювати їх витрати, давати поради стосовно багатьох внутрішніх справ цих дрібних об'єднань. Значні фінансові потужності земських кас та їх прив'язка до повітових органів влади давала можливість заповнювати прогалини в місцевому бюджеті, вирішувати питання незапланованих кризових явищ та навіть спонсорувати індустріальні проекти. Земські каси стали позитивним етапом у кредитному реформуванні Бессарабської губернії, бо допомагали населенню самоорганізовувати дрібні кредитні установи і таким чином підтримувати малий та середній бізнес у регіоні.

Джерела і література