Зародження соціальної опіки й інклюзії в Україні у добу раннього середньовіччя (VIII-ХІІІ ст.)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

НРЗВО Кам'янець-Подільський державний інститут

Кафедра інклюзивної освіти, реабілітації та гуманітарних наук

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Кафедра англійської мови

Зародження соціальної опіки й інклюзії в Україні у добу раннього середньовіччя (VIII-ХІІІ ст.)

Скрипник А.Ю., д.і.н., професор

Марчишина А.А., д. філол. н., професор

Анотація

Ключові слова: Київська держава, соціальне піклування, гуманізм, притулок, виховання.

Abstract

Постановка проблеми

Поступ українського суспільства, соціальні трансформації та системні перетворення в освітній галузі, через необхідність реформування освіти, мають на меті інтегрування до європейського культурного простору та спонукають сучасну українську педагогічну науку до постійного вдосконалення змісту виховного процесу молодого покоління. Саме теоретичний та практичний складники освітнього процесу повинні створити умови для забезпечення гармонійного розвитку особистості як індивіда та члена суспільства, виконання якого можливе лише за умови орієнтації на гуманістичні цінності.

Реалії сучасного українського соціуму й процеси інтеграції до європейської спільноти гостро ставлять питання забезпечення соціального захисту громадян, і особливо тих, хто потребує його найбільше, зокрема, це діти з особливими освітніми потребами.

Історія соціального піклування та інклюзії в Україні пройшла тривалий і складний шлях від адаптування, співчуття та піклування у східнослов'янських громадах, до соціального захисту і врахування індивідуальних особливостей людей з особливими потребами у ХХІ ст. Зараз особливий суспільно - популярний та науковий інтерес викликають саме аспекти, пов'язані з фактом існування не просто потужної власної держави в наших предків у ІХ-ХІІІ ст., а й певною мірою через зафіксовані у літописах, спочатку традиційні ситуативні владні заходи, згодом й офіційно впроваджені сталі інститути соціальної опіки як атрибути державної політики.

Мета дослідження: на основі історичних джерел (літописів, збірок законів та актів) показати ставлення представників влади до сфери соціального піклування у Київській державі. Позбавитися радянсько-московських міфів про масове негативне ставлення, тотальне нехтування та булінг у східнослов'янському соціумі до інвалідів та нужденних, що насправді відбувалося тільки у напівдиких, підкорених слов'янами, угро-фінських племенах, предків сучасних росіян. Спираючись на документи та використовуючи дослідження педагогів і психологів ХХ-ХХІ ст., скласти об'єктивну картину стану інклюзії в добу Середньовіччя на території сучасної України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У статті зроблено огляд праць відомих педагогів (К. Ушинський, Ф. Науменко, Л. Димитрова) та їх бачення такого явища, як зародження соціальної опіки через призму появи педагогічних елементів у системі державної влади. Дослідники окреслили базові складники та соціальні рушії процесів, які тривали у Київській державі, довели їх системність та відносну цивілізованість, започатковані у давніх гуманістичних традиціях східних слов'ян. Беручи до уваги наукові здобутки, аналітичні висновки попередніх поколінь дослідників, представники сучасних українських педагогічних та психологічних шкіл і напрямків (В. Боднар, В. Золотоверх, В. Тищенко, О. Гаврилов, О. Палилюлько), які вивчають проблематику зародження соціальних інститутів у слов'ян, інтерпретують джерельну базу, прагнуть відтворити об'єктивну картину історичного минулого. Авторами статті здійснено науковий огляд та аналіз першоджерел, їх потрактування з позицій сучасної педагогічної та соціальної науки. Показано міцний ментальний зв'язок теперішніх поколінь українців зі своїми предками, коли впродовж століть не було втрачено кращі риси, притаманні нашій нації.

Виклад основного матеріалу дослідження

На всіх етапах свого розвитку суспільство не було байдужим до осіб, які мали ті чи інші моральні, фізичні чи психічні вади. Ці повноправні члени суспільства заслуговували на особливе ставлення й не залишались поза увагою спільноти. Не отримуючи потрібної медичної та соціально-педагогічної допомоги або якщо така допомога й підтримка здійснювалися не у тих формах і розмірах, які вони потребували, особи з моральними, фізичними і психічними порушеннями ставали тягарем для суспільства, джерелом соціальної девіації, наприклад, такої як злочинність, дармоїдство, волоцюжництво. Це примушувало людство змінювати ставлення до таких людей, виробляти нормативні акти щодо їхнього статусу в суспільстві, створювати умови, які б запобігали аморальності серед дітей і підлітків, сприяли поверненню їх до суспільства [2, с. 7].

У сучасному українському соціумі ХХІ ст. актуальність проблеми інклюзивної освіти пов'язана, насамперед, з тим, що чисельність дітей, які потребують корекційного навчання, неухильно зростає. Включення дітей з особливими освітніми потребами до спільноти однолітків вимагає подолання бар'єрів, що заважають їхньому соціальному функціонуванню та гальмують процес поступового входження у соціальне середовище. Держава має надавати можливості засвоєння життєвих навичок, які спрямовані на підвищення інтеграції в соціум осіб з вадами психофізичного розвитку [9, с. 185-194].

Великий класик української педагогіки К. Ушинський зазначав: «Є одна тільки спільна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми називаємо народністю. Виховання, створене самим народом і засноване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, заснованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу» [17, с. 43]. Саме народний світогляд, звичаї, засади суспільного співіснування заклали фундамент для відмінностей і особливостей у справі опіки та догляду за людьми з особливими потребами на українських землях. З виникненням держави та її інститутів такі традиції трансформувалися у державну політику руських князів, а у періоди бездержавності - у приватну ініціативу громадян.

Л. Димитрова зазначає: «Кожне покоління вирішує проблеми допомоги бідним, хворим, одиноким. З одного боку, завжди існували, певні державні програми, видавалися укази і створювалася законодавча база вирішення соціальних проблем на державному рівні. З іншого боку, завжди існувала і, напевно, існуватиме індивідуальна, міжособистісна, приватна і, як правило, конкретно-адресна допомога, яка надається «людиною людині», «з рук у руки» [6, с. 13-18].

Розгляд історії соціальної опіки та інклюзії в Україні варто розпочати з етапів розвитку східнослов'янської державності, розглядаючи її у двох хронологічних межах: до створення централізованої держави в східних слов'ян (племенні союзи) та державно-християнський (існування мережі світських та релігійних соціальних установ, як елементів державних інститутів).

Перший період характерний формуванням державності в східних слов'ян. Східнослов'янські племена на території сучасної України вже у VII ст. становили одну культурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних псевдослов'янських (угро-фінських) племен. Як зазначив М. Грушевський у своїх працях: «У VIII-IX ст. південноруські землі на сто-двісті років випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні», які, за словами літописця, «жили у земляних норах, як дикі звірі» [4, с. 559]. Упродовж наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Поступово спільнота поділялася на прошарки, серед яких були й люди з особливими потребами. Ставлення до них, імовірно, базувалося на певних племінних законах, звичаях і світосприйнятті. Як і в сучасному суспільстві, воно було як фрагментарно негативним, так і нейтральним чи навіть позитивним.

Таке ставлення залежало багато в чому від самого інваліда, його власного бачення свого місця у громаді, ступеня комунікативності з оточуючими та повсякденних реалій життя. Частина з них усвідомлювала свої вади і займала пасивну роль у громаді, перебуваючи під опікою рідних та виконуючи, за можливості, прості функції домашнього господарства. Інші - не зважали на свої вади і прагнули бути повноцінними членами спільноти, використовуючи ті особисті якості, які були їм доступні для підвищення свого статусу й авторитету.

Відомо, що в східнослов'янських племенах упродовж V-VIII ст. тривала майнова диференціація та виокремлення племінної знаті, як то князів, бояр та волхвів. Допускаємо, що князі та дружинники не вважали одноплемінників з фізичними вадами конкурентами в соціальній драбині та боротьбі за владу, служителі язичницьких культів теж. Однак, здатність окремих з них передбачати майбутнє, правильно трактувати події та явища природи давали можливість впливу на політику можновладців і священнослужителів, а також завойовувати довіру серед одноплемінників. Вірогідно, це викликало негативну реакцію з боку панівних верств, які намагалися усунути їх від громадського життя, піддаючи переслідуванням і репресіям. князівський соціальний інклюзія піклування середньовіччя

Зародки соціального піклування виявлялися у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей усередині родової общини, так зване «приймацтво». Приймали в родину сироту зазвичай літні люди, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім'ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством тощо.

Інша форма підтримки сироти - громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити «громадських» батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями.

Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що відбувалося, як правило, після збору урожаю. Сільська громада надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на старих і немічних.

Разом з тим, для культури дохристиянського періоду характерна усна народна творчість, сказання про моральні ідеали і хороші вчинки. Тому саме світосприйняття язичницьких слов'ян стало основою до входження самого християнства. Беручи до уваги українські традиції, можна зауважити, що неабияке значення в процесі формування і становлення культури належить дослідженню Святого Письма, впливу християнства, а також прийняття його законів як фундаментальних та основних. Особливе місце у християнських ученнях належить явищу альтруїзму. «Полюби ближнього як самого себе», «[...] більше цієї любови ніхто не має, як хто душу свою покладає за друзів своїх». Язичні традиції поваги до всього, що було незрозумілим, були перенесені на культ християнства і мирно співіснували. Віра в те, що ці люди були наділені божим даром пророкування, швидко знайшла своє підкріплення і асимілювалась у новому віровченні.

Доба Руси-України, як одного із найвизначніших періодів в історії України, заклала підвалини українських соціальних і освітніх традицій та сформувала основи національної освіти. У педагогічних пам'ятках, датованих ХІ ст., таких як «Златоуст», «Златоструй», «Ізборник» Святослава 1073 р., «Ізборник» Святослава 1076 р., та «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово деякого калугера про читання книг» Іоанна, «Повість минулих літ» Нестора Літописця, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, актуалізуються питання виховання, любові до рідної землі, гуманного ставлення до людини, що стало підґрунтям для поширення соціального піклування.

Безперечно, початок соціальної опіки як суспільного явища тісно пов'язаний зі становленням та зміцненням української державності того часу. Відомості про благодійність в Руси -Україні пов'язують з 911 роком, коли був підписний договір князя Олега з греками, котрий складався з взаємообов'язків про викуп русичів та греків, де б вони не були, та відправлення їх на Батьківщину. Фактично, цей договір містив частини соціальної роботи та був першим свідоцтвом турботи держави про своїх громадян [15, с. 107].

Підтвердженням цього є науковий доробок вченого-педагога Ф. Науменка у вивченні шкільництва Київської держави, який охоплює декілька досліджень. Найбільш ґрунтовним є курс лекцій під назвою «Школа Київської Русі», що побачила світ 1965 р. й отримала позитивні відгуки серед наукової громадськості. Він чітко виділив основні принципи дидактики в освіті: самостійність, ґрунтовність знань, зв'язок знань з практичними потребами людей, наочність і врахування індивідуальних (у тому числі й фізичних) та вікових особливостей [13].

Не менш важливим висновком Ф. Науменка щодо особливостей розвитку шкільництва того часу були гуманістичні засади освітньо-виховного процесу. Це справді дуже цікаве твердження, адже досі домінувала думка, що ідеї гуманізму проникли на українські землі лише у другій половині XVI - першій половині XVII століття і були пов'язані із діяльністю Острозького культурно -освітнього центру, а розвиток гуманістичної освіти пов'язаний з розвитком гуманізму як течії європейської культури епохи Відродження.

Ф. Науменко у своїй праці акцентує на яскравих проявах гуманізму в освіті Київської держави та наводить підтвердження своїй гіпотезі. Він писав: «Гуманізм педагогічної думки Руси проявився й в тому, що вже відчувалося свідоме прагнення збагнути закономірності психофізіологічного розвитку людини, дати характеристику особливостей дитячого віку» [10, с. 206].

З розвитком Київської держави, зміцненням її могутності, зокрема, через розширення територіальних меж, військової потуги, управлінського апарату в центрі і на місцях, піднесення торгівлі й ремесла, наявності освітніх закладів давало можливість звернути увагу й на соціальний складник у вигляді піклування про знедолених.

За часів Руси-України в державі не проявлялося виразної агресії до осіб з психофізичними порушеннями. У «Кормчих книгах» застерігали ображати калік, погрожуючи відлученням від церкви. У ХІ ст. у Києво-Печерському монастирі було створено перший притулок для таких людей, а в подальшому саме церкви виділяли кошти на піклування про інвалідів [12. с. 9].

Розумово відсталі та люди з особливими потребами були оточені ореолом святості й таємничості. Простий люд ставився до них з повагою, вважаючи призріння «дурників» і «божевільненьких» Божою справою. До них прислухалися, їхнім словам вірили. Вважалося за честь і обов'язок прихистити на своєму обійсті чи помешканні таку людину.

З офіційним запровадженням християнської релігії на Русі князем Володимиром Великим до наших пращурів прийшла система доброчинності, що передбачала ідеологію милосердя і допомоги тим, які самостійно не могли існувати у суспільстві. У «Літописі Руському» йдеться: «Повелів він (князь) всякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати усіляку потребу - питво та іжу, і з скарбниць куни. Немічним і недужим, які не можуть дійти до двору мого, спорядити вози з хлібом, м'ясом, рибою та овочами різними, і медом та квасом у бочках». Княжі слуги розвозили по Києву та питали «Де недужі і старці, що не можуть ходити?» і роздавали все за потребою [11].

Князь Володимир Великий зобов'язав церкву турбуватись про інвалідів, юродивих та бідних. У своєму уставі 996 року він виділяє чотири основні категорії осіб, які потребують допомоги: вдови, убогі, юродиві або калічні, мандрівники і бідні. Тим же уставом визначається десятина на утримування монастирів і церков, а також богаділень і лікарень для бідних, убогих та калічних. Устав князя Володимира наказував утримувати немічних, убогих і бідних при церквах. Про те, що саме монастирі першими почали опікати юродивих і розумово відсталих, йдеться й у «Повісті минулих літ», написаній літописцем Нестором і датованій приблизно 1074 роком. У ній читаємо: «А ще хто боліє недугом одержимим, приносять в монастир» [1. с. 31].

Саме князю Володимиру Святославовичу належить право відкриття перших закладів для навчання як дітей знатних, середнього статку сімей та бідних, так і богаділень, притулків для мандрівників і перших лікарень. Розумово відсталі й психічно хворі в цей період знаходили притулок у монастирях, де їх сприймали як невільних жертв темних сил. В одному документі, датованому приблизно ХІ століттям, проводиться паралель між психічно хворим і п'яницею, причому говориться, що «ієрей прийде до біснуватого, проведе молитву і вижене біса, а якби над п'яним зійшлись попи всієї землі, то не вигнали б самовільного біса п'янства» [5, с. 27].

В ХІ столітті Устав монастирів відображав їх діяльність як одну з форм соціальної організації людей. Монастирі виконували різноманітні завдання, в тому числі і догляд за непрацездатними, організацію лікарень та притулків для інвалідів. Перша у Київській державі лікарня, в якій розумово відсталі та інші недієздатні отримували харчування і користувались безкоштовним лікуванням, була також створена Феодосієм Печерським у середині 1070 р. при Києво-Печерській лаврі. Він особливо опікувався бідними та знедоленими, побудувавши у монастирі окремий двір для калік і сліпих та віддавав їм десяту частину від доходів монастиря.

В цьому притулку не лише опікувалися такими дітьми, а й навчали їх грамоті, живопису, співу та різних ремесел. Києво-Печерський монастир заклав основи догляду за розумово відсталими, наставляння їх на шлях істини й виправлення розуму [3, с. 71].

У 1089 р. переяславський єпископ Єфрем заснував лікарню у прикордонному місті Переяславі Південному. Потім, ставши митрополитом Київським у 1097 р., він наказав будувати лікарні при монастирях у столиці, призначав туди лікарів, щоб хворі лікувались у них безкоштовно. До монгольської навали такі лікарні були облаштовані в Вишгороді, Чернігові, Новгороді, Пскові, на Волині та Галичині.

З моменту запровадження християнства як державної релігії церква взяла притаманні для нього моделі турботи про розумово відсталих, психічно хворих та інших осіб, які самостійно не могли прожити. У цей період можна виділи три основні форми княжої доброчинності:

1) роздавання милостині;

2) пригощання на княжому подвір'ї;

3) розвезення продуктів по місту тим особам, які цього потребували.

Крім князя Володимира Великого, історія пригадує й інших князів, які проповідували милість і співчутливе ставлення до людей з розумовою відсталістю та з іншими відхиленнями. Особливо згадують літописці синів Володимира - Ярослава Володимировича (Мудрого) та його брата Мстислава, князя Тьмутараканського. Під час правління Ярослава у Новгороді було відкрите училище для дітей-сиріт. Він видав указ, в якому закріплювалась доброчинність і покладались обов'язки на церкву опікування юродивими, божевільними, вбогими та іншими.

Гідним продовжувачем усіх справ свого батька Володимира був великий князь київський Ярослав Мудрий. Він заснував сирітське училище, де навчалося близько 300 юнаків. Це був перший справжній навчальний заклад на Русі, але найбільшої слави Ярослав отримав своїм складанням першої письмової збірки законів - «Руської Правди», що включав у себе подобу соціальної програми. Наступні збірки законів значною мірою будувалися за її зразком, міцно утверджуючи основи соціальної політики.

Теорію пізнання і виховання шляхом розвитку розумових сил людини розробляв східнослов'янський мислитель, красномовний проповідник, автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів єпископ Кирило Турівський. Сутність його концепції полягала в тому, що людина не народжується ні доброю, ні злою. Вона стає тією чи іншою завдяки наявності в її душі добрих або злих начал, які переважають в її життєвих діяннях. Дотримуючись вимог християнської моралі, людина здійснює добрі вчинки; спілкування з нею приносить довколишнім радість, спокій душі. Моральна поведінка залежить від розуму особистості. Таким чином, він проповідував виваженість у вчинках і любов до ближнього незалежно від наявності у нього тих чи інших відхилень, в тому числі й інтелектуальних [16, с. 300].

Одним з найбільш відомих «ніщелюбців» був великий князь Володимир Мономах. Онук Ярослава Мудрого, він дослухався до скарг простого люду. Найбільш яскравим проявом цього є його «Духовна до дітей», у якій князь формулює основні правила поведінки ідеального монарха: «[...] захистіть сироту, виправдайте вдовицю. Господь наш показав нам перемогу над ворогом трьома ділами добрими, щоб від нього спекатись і його перемогти: покаянням, слізьми і милостинею. Не важка ця заповідь Божа вам, оскільки тими трьома ділами добрими царства Божого не втратити. Найбільше ж убогих не забувайте, скільки вам можливо годуйте, дайте сироті [...] і не віддавайте сильним на поталу людину [...] Чого знаєте добре, того не забувайте, а чого не знаєте, тому навчайтесь» [8, с. 153-154].

За свідченнями сучасників, він роздавав предмети першої необхідності, їжу і гроші обома руками. У «Повчанні» дітям він каже: «Всього ж паче убогих не забувайте, по скільки вам можливо, за силою своєї годуєте». Він залишив по собі перше своєрідне моральне повчання, звернуте до молодшої генерації. Воно наповнене щирістю і християнською людяністю. «О діти мої! Хваліть Бога! Любіть також людство. Не піст, не усамітнення, не чернецтво врятує вас, а лише благодіяння. Не забувайте бідних, годуйте їх і затямте, що всяке надбання є Боже і доручене вам тимчасово [...]». [14, с. 150-155].

При правлінні князя Володимира Мономаха сфера благодійності ще більше розширилася. Він заповідав своїм дітям: «Коли поїдете по землях свохм, не давайте ображати ні в селі, ні в полі, щоб не проклинали вас потім. Куди поїдете, там станьте, напоїть, нагодуйте бідних [...]» Саме виховане в поколіннях прагнення робити добро, прагнення до взаємодопомоги та благодійності стало міцним фундаментом у наступні століття [7, с. 33].

Із наступників Володимира Мономаха на ґрунті доброчинності проявили себе і його сини, князі Мстислав і Ростислав. Ростислав роздав бідним і юродивим все добро, отримане у спадок від свого дядька князя В'ячеслава. Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел. Це перший на Русі навчальний заклад, який утримувався на кошти княгині. Із київських князів своєю доброчинністю і співчуттям прославився чернігівський князь Микола Давидович, який у першій половині ХІІ ст. побудував у Києві перший лікарняний монастир.

Княжа благодійність у Київській державі мала такі важливі риси: вона базувалася на особистій участі та бажанні благодійника, а державної системи благодійності не існувало. Участь у благодійності - це не обов'язок, а право князя. Така риса «любові до ближнього» достойна наслідування, але не є обов'язком для виконання.

Соціальна допомога того часу стає необхідною умовою особистого морального здоров'я осіб, які її здійснювали. Йшлося про те, щоб піднести рівень власної духовності, а не суспільного добробуту. Слідуючи з цього, допомога нужденним була справою кожного, а не держави. Милостиве ставлення до старців було одним з головних засобів морального виховання на Русі. Основними об'єктами допомоги стають хворі, жебраки, вдови, сироти. З'являються законодавчі акти, що регулювали суспільні відносини у сфері підтримки та допомоги різним категоріям населення.

Висновки

З моменту свого виникнення і формування впродовж І-VII ст. давньослов'янський етнос пройшов тривалий шлях родоплемінного ладу і вступив у новий історичний період, де цивільна (світська), міліарна та духовна влада зосереджувалася в руках князів.

Зі зміцненням економічної та політичної могутності володарів «Руської землі», що прагнули розширити своє панування, поступово стиралися й розбіжності в матеріальній культурі східних слов'ян, тривали об'єднавчі етногенетичні процеси. Становлення державності зумовлювало соціально -політичну консолідацію середньодніпровських слов'ян. Історія соціальної опіки та інклюзії, а саме піклування про найбільш вразливих членів спільноти давньослов'янської держави почалася разом із зародженням цієї держави, а становлення системи захисту й залучення до суспільної активності осіб із особливими потребами відображалося в законодавчих актах державних утворень. Суспільна мораль і ставлення до людей з вадами визначалися етнічними традиціями й цінностями, поширенням християнства, кристалізацією духовності унаслідок покращення добробуту, розвитком освіти й виховання.

Пропоноване дослідження є спробою висвітлити окремі аспекти суспільного становища, морального стану й державної політики держави східних слов'ян до своїх співгромадян з фізичними, психічними чи іншими вадами. Перспективним вбачаємо подальше вивчення інклюзивної проблематики на рівні законодавства, суспільних інституцій, у розподілі праці й розвитку медичного обслуговування. Вартою уваги є інклюзія в культурі й релігії, зокрема, побутування й трансформація стереотипів.

Список використаної літератури

1. Боднар В.І., Золотоверх В.В. Історія олігофрено-педагогіки: підручник. Київ: Знання, 2007. 375 с.

2. Бондар В.І., Синьов В.М., Тищенко В.В. Тенденції розвитку освіти дітей з психофізичними вадами в Європі та Україні. Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Соціально-педагогічна. 2012. Вип. 19 (1). С. 7-9.

3. Борохвіна Т.Г. Ретроспективний аналіз розвитку інклюзивної освіти в Україні. Інноваційна педагогіка. Одеса: Причорноморський науково-дослідний інститут економіки і інновацій. 2018. Вип. 5. С. 70-73.

4. Верба І.В. Грушевський Михайло Сергійович. Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І.М. Дзюба [та ін.]. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. Т. 6: Го-Гю. С. 557-560.

5. Гаврилов О.В. Особливі діти в закладі і соціальному середовищі: навч. пос. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2009. 308 с.

6. Димитрова Л.М. Соціологія управління та організацій: навч. пос. НТУУ «КПІ». 2-е вид., випр. і доп.. Київ: Політехніка. 2005. 152 с.

7. Домінанти становлення інклюзивного соціуму в Україні: колективна монографія / заг. ред. М. Тріпака, С. Петрухи, А. Тимківа. Кам'янець-Подільський: ЗУНУ, 2022. 457 с.

8. Донік О.М. Благодійність в Україні (ХІХ-початок ХХ ст.). Український історичний журнал. 2005. №4. С. 153-154.

9. Загалевич В.Л. Шляхи подолання конфліктних ситуацій в інклюзивному середовищі: матер. міжн. наук-практ. конф. «Українська освіта: аксіологія європейського вибору». Київ, 2021. С. 185-194.

10. Калагурка Х. Внесок Ф.І. Науменка у вивчення історії освіти і педагогічної думки Київської Русі. Вісник Львівського університету. Серія педагогіка. Львів: 2011. Вип. 27. С. 202-208.

11. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; відп. ред. О.В. Мишанич. Київ: Дніпро, 1989. 591 с.

12. Миронова С.П. Педагогіка інклюзивної освіти: навч-метод. пос. Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка, 2016. 164 с.

13. Науменко Ф.І. Школа Київської Русі: Лекції з історії педагогіки для студентів університету. Львів: Львівський університет ім. І. Франка. 1965. 215 с.

14. Німчук В. Хрестоматія з історії української мови X-XIII ст. Інститут української мови. Київ; Житомир: Полісся, 2015. С. 150-155.

15. Палилюлько О.М. Історія князівської благодійності в Київській Русі. Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка. Серія: Соціально-педагогічна. 2017. Вип. 28. С. 107-109.

16. Ричка В. Кирило Туровський. Енциклопедія історії України: у 10 т. В.А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії України. Київ : Наукова думка, 2007. Т. 4. 528 с.

17. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні. Вибрані педагогічні твори: у 2 т. Київ, 1983. Т. 1. 488 с.

References

1. Bodnar, V.I., & Zolotoverkh V.V. (2007) Istoriia olihofrennopedahohiky [History of oligiphrenopedagogy]. Kyiv: Znannia. [in Ukrainian].

2. Bondar, V.I., Synov, V.M., & Tyshchenko, V.V. (2012). Tendentsii rozvytku osvity ditei z psykhofizychnymy vadamy v Yevropi ta Ukraini [Tendencies of development of education of children with phycho-phisiological disabilities in Europe and Ukraine]. Zb. Nauk. Pr. Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Ohiienka - Collection of scholarly articles of Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University. Series Social-Pedagogical. 19(1), 7-9. [in Ukrainian].

3. Borokhvina, T.H. (2018). Retrospektyvnyi analiz rozvytku inkliuzyvnoi osvity v Ukraini. [Retrospective analysis of inclusion education development in Ukraine]. Innovatsiina pedahohika. - Innovative Pedagogics, 5, 70-73. [in Ukrainian].

4. Verba, I.V. (2006). Hrushevskyi Mykhailo Serhiiovych. [Hrushevskyi, Mykhailo.]. Entsyklopediia suchasnoi Ukrainy - Encyclopedia of Contemporary Ukraine. I.M. Dziuba (Ed.). (Vols. 6), (pp. 557-560). Kyiv: Instytut entsyklopedychnykh doslidzhen NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

5. Havrylov, O.V. (2009). Osoblyvi dity v zakladi i sotsialnomu seredovyshchi [Special children in an institution and social surrounding]. Kamianets-Podilskyi: Aksioma. [in Ukrainian].

6. Dymytrova, L.M. (2005). Sotsiolohiia upravlinnia ta orhanizatsii [Sociology of management and organization]. Kyiv: Politekhnika. [in Ukrainian].

7. Tripak, M., Petrukha, S., & Tymkiv, A. (Eds.) (2022). Dominanty stanovlennia inkliuzyvnoho sotsiumu v Ukraini [Dominants of development of inclusion society in Ukraine]. Kamianets-Podilskyi: ZUNU. [in Ukrainian].

8. Donik, O.M. (2005). Blahodiinist v Ukraini (ХІХ - pochatok ХХ st.) [Charity in Ukraine (19-early 20^th cent.)]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. - Ukrainian historical journal, 4, 153-154. [in Ukrainian].

9. Zahalevych, V.L. (2021). Shliakhy podolannia konfliktnykh sytuatsii v inkliuzyvnomu seredovyshchi [Ways of coping with conflict situations in inclusive surrounding]. Proceedings from: Mizhn. nauk.-pract. konf «Ukrainska osvita: aksiolohiia yevropeiskoho vyboru». - International scholarly-pract. confer. «Ukrainian education: axiology of European choice» (pp. 185-194). Kyiv, Ukraine. [in Ukrainian].

10. Kalahurka, Kh. (2011). Vnesok F.I. Naumenka u vyvchennia istorii osvity i pedahohichnoi dumky Kyivskoi Rusi [F.I. Naumento's contribution into the study of history of education and pedagogical ideas in Kyiv Rus]. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriiapedahohika - Bulletin of Lviv University. Series Pedagogika, 27, 202-208. [in Ukrainian].

11. Myshanych O.V. (1989). Litopys ruskyi [Rus manuscript]. Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian].

12. Myronova, S.P. (2016). Pedahohika inkliuzyvnoi osvity [Pedagogy of inclusive education]. Kamianets-Podilskyi: Kamianets-Podilskyi natsionalnyi universytet im. I. Ohiienka. [in Ukrainian].

13. Naumenko, F.I. (1965). Shkola Kyivskoi Rusi: Lektsii z istorii pedahohiky dlia studentiv universytetu [Schools in Kyiv Rus: Lectures in the history ofpedagogics for university students]. Lviv: Lvivskyi universytet im. I. Franka. [in Ukrainian].

14. Nimchuk, V. (2015). Khrestomatiia z istorii ukrainskoi movy X-XIII st. [Reader in the history of the Ukrainian language of 10^th-13^th cent.]. Kyiv; Zhytomyr: Polissia. [in Ukrainian].

15. Palyliulko, O.M. (2017). Istoriia kniazivskoi blahodiinosti v Kyivskii Rusi [History of the Princes' charity in Kyiv Rus]. Zbirnyk naukovyh prats Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu im. I. Ohiienka. Seriia : Sotsialno- pedahohichna - Collection of scholarly papers of Kamianets-Podilskyi natsionalnyi universytet im. I. Ohiienka. Series: Social- Pedagogical, 28, 107-109. [in Ukrainian].

16. Rychka, V. (2007). Kyrylo Turovskyi [Kyrylo Turovskyi]. Entsyklopediia istorii Ukrainy - Encyclopedia of history of Ukraine (Vols. 1-10), (Vols. 4), (p. 528). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

17. Ushynskyi, K.D. (1983). Pro narodnist u hromadskomu vykhovanni. Vybrani pedahohichni tvory [On folk traditions in social upbringing. Selection of pedagogical works] (Vols. 1-2), (Vol. 1), (p. 488). Kyiv, Ukraine. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.Ru