Добровільне переселення чи вигнання: до питання про виселення німців з Бессарабії (жовтень-листопад 1940 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Добровільне переселення чи вигнання: до питання про виселення німців з Бессарабії (жовтень-листопад 1940 Р.)

Лілія Циганенко, доктор історичних наук, професор Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Abstract

Voluntary migration or exile: on the issue of the eviction of germans from Bessarabia (october-november 1940)

Liliia Tsyganenko, Doctor of History (Dr. habil), Professor Izmail State University of Humanities

The study is devoted to certain aspects of the history of German colonists in Southern Bessarabia. A comparative analysis of the formation and development of the Germans in the region under the rule of different states is presented: Russian Empire, Romanian Kingdom, Soviet Union. The features of the participation of Bessarabian Germans in the economic, political and cultural life of the region during the early 19th - mid-20th centuries are analyzed. The main attention of the article is focused on the issue of eviction of German inhabitants of Southern Bessarabia in the second half of1940.

Keywords: Bessarabian Germans, colonies, voluntary resettlement, deportation, NKVD bodies.

Анотація

Постановка проблеми та актуальність теми дослідження

Новий етап кривавої війни росії проти Української держави привернув увагу суспільства до гострої необхідності піднесення ролі історико-культурної складової на всіх рівнях вищої освіти. Стало остаточно зрозуміло, що минуле, сучасне й майбутнє нероздільні. Ідеологічним підґрунтям російської агресії є нав'язування фальсифікованих псевдонаукових історичних постулатів. Однією з таких радянських тез є твердження про «добровільність переселення» представників різних етнічних груп з місць їх постійного проживання.

Розсекречені документи з архівів спецслужб свідчать про те, що примусові виселення осіб та народів від самого початку існування радянської влади були невід'ємним елементом тоталітарної машини Кремля. Ще 10 серпня 1922 р., за кілька місяців до проголошення СРСР, Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив декрет «Про адміністративне вислання», який давав право на вислання всіх запідозрених осіб у віддалені регіони держави. 28 березня 1924 р. було затверджено «Положення про права Об'єднаного державного політичного управління СРСР в частині адміністративних виселення, заслання і ув'язнення в концентраційні табори». Відтоді репресивна машина радянської комуністичної держави запрацювала на повну потужність, особливо в етнічно-строкатих землях. За сталінського режиму цей процес набув масовості. В сучасних умовах керівництво держави-агресора намагається реанімувати відомі схеми та процеси. З'ясування дійсних причин виселення, їх передумови та наслідки - одне з актуальних питань сучасної історичної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Бессарабські німці стали однією з етнічних груп, що в повній мірі відчула на собі всі «переваги» радянської каральної системи. Питання історії німецьких колоністів у Бессарабії давно перебувають у полі зору дослідників. Серед публікацій останніх років треба назвати праці Т. Рендюка, А. Гамманна, Х. Фріхтнера, А. Керна та колективні монографії «Буджацький злам» (2013) й «Буджак: історико-етнографічні нариси народів південно-західних районів Одещини» (2014). Серед європейських вчених питаннями особливостей розвитку німецьких колоній на півдні України в різні історичні періоди займалися А. Тулуш, В. Буле (2012). Також варто відзначити дослідження Інго Рюдігера Ізерта (директор музею бессарабських німців, голова Фонду бессарабських німців) в роботах якого основну увагу зосереджено на історії багатьох поколінь родини Ізертів, що проживали на території Південної Бессарабії.

Окремо слід зазначити німецьку дослідницю Уте Шмідт, яка походить родом з Південної Бессарабії (свого часу її мама викладала в Тарутинській гімназії для дівчат). В своїх змістовних працях авторка детально розглядає та аналізує весь період проживання німецького населення в Південній Бессарабії, починаючи від причин та передумов, що спонукали німецьке населення до авантюрного переселення, закінчуючи серединою ХХ ст., коли відбувся масовий виїзд німецького населення з даного регіону. Паралельно з цим в дослідженнях подано матеріал, щодо стану справ в різних галузях суспільно-економічної діяльності німецьких мігрантів (Schmidt, 2004).

В дослідженні історії німецьких колоністів важливе місце займають роботи з аналізу статистики соціально-економічного, політичного і правового розвитку німецьких колоністів в Україні. Це праці С. Бобильова (2010), М. Шитюка (2009). Серед одеських дослідників німецької проблематики значний внесок зробили Е.Г. Плесская-Зебольд й П.І. Барвинська, статті та монографії яких відображають окремі аспекти економіки, культури, духовного життя, історії німецьких колоністів у конкретно-історичних обставинах (Плесская Э., 2008), (Барвинсьска П., 2010). С. Капустін, на підставі аналізу діяльності Петра Кеппена (Koppen), Льва Берга, Раймунда-Фрідріха Кайндля (Kaindl), Олександра Клауса (Klaus) довів визначальне значення досліджень етнографів-німців у становлення та розвиток етнографії Бессарабії (Капустин, 2012).

Чимало зусиль по дослідженню історії німецьких колоністів Південної Бессарабії докладають науковці Ізмаїльського державного гуманітарного університету (Україна). Доцент Н. Головина, до сфери інтересів якої поряд з питаннями лінгвістичного спрямування входять й проблеми, пов'язані з повсякденним життям німецьких колоністів регіону, висвітлює особливості обрядів бессарабських німців, форми збереження пам'яті про німецькі колонії та їх мешканців (Головина, 2017, 2018. 2019, 2020). Доцент І. Татаринов зосереджує увагу на історії німецьких колоністів часів Першої світової війни (Татаринов, 2013), а також збереженні матеріальної й духовної спадщини бессарабських німців.

Метою дослідження є стислий порівняльно-історичний аналіз життя німців - мешканців Українського Придунав'я (Південної Бессарабії) під владою трьох держав: Російської імперії, Румунського королівства, Радянського союзу та з'ясування загальних й особливих моментів, пов'язаних із примусовим виселенням представників цієї етнічної групи з регіону восени 1940 р.

Виклад основного матеріалу дослідження

Як відомо, німецькі колоністи почали масово оселятися в Бессарабії після війни 1812 р. На той час зазначена територія входила до складу царської імперії. Про початковий етап німецької колонізації регіону написано досить багато наукових статей та монографій, тому не зупиняючись на подробицях, нагадаємо, що при переселенні кожний німецький колоніст отримував ділянку землі (до 60 га), сільськогосподарський інвентар, податкові пільг тощо.

Першими були переселені 1 443 родини з Варшавського герцогства (Петров, 1892: 144), а потім з таких земель, як Баден, Вюртемберг, Пфальц, Ельзас, Мекленбург, Гессен, Баварія, Нижня Саксонія, Швабія тощо. Іноді німці прибували з прусських земель (територія сучасної Польщі) та Швейцарії. За підрахунками істориків усього до південних регіонів сучасної України переселилося майже 9 000 осіб. За три роки (1814-1817 рр.) було створено 12 колоній, у 1821-1839 рр. - ще 12 колоній, у 1840-1889 рр. - 32. Перші поселення німців на південноукраїнських землях мали назви тих місць, де було здобуто перемогу над Наполеоном: Тарутине, Малоярославець, Кульм; пізніше виникли Арсиз (Арциз), Бородіно, Березина, Клястиць, Лейпциг, Кацбах тощо.

У 60-х рр. ХІХ ст. в колоніях нараховувалося від 25,6 до 28,8 тис. мешканців. За даними Першого Загальнодержавного перепису населення (1897 р.) в Бессарабії німці становили 3,1% населення регіону й 97% з них мешкали у німецьких селах-колоніях (Берг, 1918, 96). На початку ХХ ст. в позаміських поселеннях Бессарабії (за підрахунками В. Бутовича) проживало 56 432 німця (Бутович, 1916).

За твердженням дослідника І. Татаринова, з другої половини ХІХ ст. політика царської держави по відношенню до німецьких колоністів набула суттєвих змін: від підтримки та надання певної допомоги до обмеження в правах і можливостях. В цей період відбулася ліквідація колоністських округів, бессарабські німці отримали статус «поселян - власників», на них було поширено військову повинність, введено певні обмеження щодо можливостей придбання землі тощо (Татаринов, 2013: 75).

Німці були однією з активних (в економічному та громадянському відношенні) етнічних спільнот, що компактно мешкала на території сучасної Південної України. Цілком зрозуміло, що серед переселенців у південноукраїнські землі переважну більшість (понад 60 %) становили селяни та ремісники, однак й представники німецького нобілітету не залишилися осторонь від перспективи отримання нових земель на чорноморсько-дунайському узбережжі. Більшість німецьких аристократів мешкали на території південноукраїнських губерній на правах не колоністів, а приватних власників.

Серед відомих постатей південноукраїнських губерній ми можемо назвати родину Фальц-Фейнів, яка уславилася закладинами заповідника Асканія-Нова; видатного вченого- археолога Е. фон Штерна; засновницю першого дитячого садочка в Одесі - баронесу Мейендорф; барона Фрідебурга - більше відомого як артист Милославський (помер 1882 р. під час виступу на сцені). Німецький барон Гінцебург Є.Г. був засновником одеського облікового банку, вважався одним з кращих фінансистів свого часу. Статок, яке він отримав з маєтків у Таврійській губернії, заповів на доброчинні справи міста. Мешканцями краю були німецькі аристократи: генерал від артилерії граф Д.Є. Остен-Сакен (1789-1881), організатор та керівник оборони Одеси під час Кримської війни (1854 р.), головний військовий начальник Бессарабської області та Херсонської губернії); генерал - лейтенант, барон Ф. фон Мейендорф - помічник начальника губернської канцелярії (Циганенко, 2009: 77-78).

Бессарабські німці брали активну участь в політичному житті держави початку ХХ ст. Так, бессарабського німця Андреаса Відмера (1856-1931) було обрано депутатом Державної думи імперії. 4 травня 1906 р. на одному з засідань Думи, під час обговорення питання про надання селянам громадських прав, бессарабський депутат-дворянин А. А. Відмер виголосив промову, в якій заявив, що в сільській місцевості жодна свобода не буде діяти доки буде існувати інститут земських керівників. Він запропонував Думі ліквідувати цей інститут взагалі. Цю промову депутати зустріли оплесками (Циганенко, 2008: 20).

Перша світова війна докорінно змінили ставлення до німців з боку держави. Окрім безпосередньої мобілізації на війну, німецькі поселенці повинні були виконувати безліч розпоряджень щодо забезпечення діючої армії продовольством, фуражем, одягом, кіньми, гужовим транспортом тощо (КУІА, 4). До 1916 р. ці «добровільні» побори перетворилися на відкритий державний грабунок у вигляді «реквізицій». Окрім того, наприкінці 1915 р. на рівні імперії було прийнято постанови щодо припинення права на землекористування для підданих або вихідців з ворожих до Росії держав - так звані «ліквідаційні закони». Не зупиняючись на втіленні цих законів у Бессарабії (історик Татаринов І. докладно проаналізував зазначені процеси), підкреслимо, що жорстокість державної політики по відношенню до німецьких колоністів призвела як до суттєвого зменшення їх кількості в регіоні, так й до скорочення німецького землеволодіння (Татаринов, 2013: 76-77).

Буремні події початку 20 століття не додали стабільності в житті регіону. До створеного нового владного органу - Сфатул Церій (Рада краю) було включено двох представників від бессарабських німців - Філіпа Карла Альмендінгера (Philipp Allmendinger - в документах Сфатул Церій його ім'я і місце проживання були записані неправильно) і Олександра фон Лоеша (Alexander von Loesch), який під час поіменного голосування з питання про об'єднання Бессарабії і Румунії (27 березня 1918 р.) оголосив позицію Союзу Бессарабських німців - утриматися від голосування (Буле, 2012).

В складі Румунського королівства територія Буджаку була розділена на два повіти (цинути) - Ізмаїльський і Четатя-Албе (Акерман), а самі повіти - на 14 волостей. Ізмаїльський повіт складався з 5 волостей (Болградської, Ізмаїльської, Кілійської, Ренійської й Фантина-Дзинілор), а повіт Четатя-Албез - з 9 (Арцизької, Волонтирівської, Іванешт-Ной, Когельницької, Козацької, Лиманської, Саратської, Тарутинської, Тузловської). Адміністративні органи включали повітові префектури і волосні претури, що знаходяться у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ Румунії. Префект був вищим представником адміністративної влади в повіті; він керував жандармськими органами, здійснював контроль над діяльністю всіх державних регіональних органів влади, громадських і благодійних організацій. У містах і селах Буджаку діяли примарії. Міські примарії були в Болграді, Вилкове, Кілії, Рені, Ізмаїлі та Четате-Албе.

Німецька громада займала здебільшого нейтральну позицію по відношенню до всіх подій, що відбувалися в краї. Проживаючи в колоніях (частіше з суто німецьким населенням, рідше зі змішаним), поселенці були набагато більше стурбовані питаннями повсякденного життя: охороною і обороною власних господарств від дезертирів, голодних солдатів, бандитів і мародерів.

За інформацією газети «Нова Румунія» («Romania Noua»), яка видавалася в Кишиніві, у червні 1918 р. німецький Рейхстаг обговорював проект надання автономії німецьким колоніям в Бессарабії під протекторатом Німеччини (Ghibu O., 1997, 112). Однак далі розмов ця справа не пішла.

У відповідності до перепису населення 1930 р. в Бессарабії в цілому мешкало понад 81 тис. німців (3% від всього населення краю), з яких 55 598 - в Акерманському повіті, де вони становили 16,3% населення (Пасат, 1994: 65).

Більшість німецьких колоністів займалися сільським господарством (лише 3% тогочасних бессарабських німців були містянами). На відміну від представників інших етнічних груп регіону, бессарабським німцям вдалося зберегти освіту для дітей колоністів рідною (німецькою) мовою. У 1934 р. в Акерманському повіті діяло 76 таких навчальних закладів (Шорников П., 2011, 164). Як зазначав дослідник П. Шорников, у 20-30-ї роки ХХ ст. німецькі колоністи користувалися певними фінансовими та правовими привілеями й змогли покращити своє становище (Шорников П., 2012). Однак в той же час серед німецького населення регіону ширилися емігрантські настрої, обговорювалися плани переселення до Канади, Аргентини та Бразилії (НАРМ, 680, 128).

В. Пасат стверджує, а ми з ним погоджуємося, що «німецькі колонії в Бессарабії відіграли важливу роль в розвитку інтенсивного сільського господарства, ремісництва, торгівлі та обробній промисловості». В своїй статті він наводить свідчення одного з депутатів румунського парламенту (в 20-х рр. ХХ ст.) про німецьких колоністів: «.. .оселившись на родючих землях півдня Бессарабії, поряд із узбережжям Чорного моря... німці-колоністи старанною та раціональною сільськогосподарською працею, промисловістю й торгівлею піднялися до квітучого економічного становища, якому (на повних підставах) заздрили й якого прагнули інші мешканці краю. Німці-колоністи змогли. по справжньому цивілізувати регіон, в якому вони оселилися.» (Пасат, 1997: 8788).

Наявність певних фінансових та правових привілеїв у німецьких колоністів у порівнянні з представниками інших етнічних груп регіону робила німців більш лояльними до румунської адміністрації. В політичному відношенні к 20-м рр. ХХ ст. бессарабські німці почали займати більш активну позицію. На державному рівні вони брали участь у роботі загально-румунських німецьких організацій; мали свою фракцію у румунському парламенті, власні культурно-освітні та господарчі організації. В Тарутине, яке було фактичним центром бессарабських німців, у 1920 р. виникла регіональна організація «Німецька народна рада Бессарабії», яка представляла національні інтереси німецькомовного населення краю в міжвоєнний період. Очолював Раду (до 1934 р.) протестантський священик Даніель Хаазе (1877-1939). Німецька громадськість жваво обговорювала плани щодо створення на півдні Одеської області німецької адміністративно-територіальної автономії (республіки).

Бессарабські німці, разом із німцями Трансільванії, вступали до націонал-соціалістичного руху самодопомоги німців в Румунії (NSDR), а пізніше (з 1933 р.), до організації «Національний рух відродження німців Румунії» (Schmidt, 2004: 119).

Безпосередньо в Акерманському повіті (регіон найбільш компактного проживання німців у Південній Бессарабії) діяли: відділення організації «відродження» (понад 100 членів та майже 450 співчуваючих), німецька секція націонал-християнської партії Румунії, регіональне відділення «Ліги націонал-християнської оборони», повітова організація «Залізна гвардія» тощо (Nicolenco, 1999: 55-56). Політична активність німецьких мешканців регіону викликала занепокоєння з боку офіційної румунської влади: «.німці лояльні, але сьогодні становлять у нас державу в державі. Вони кидають виклик румунському закону.» (НАРМ, 679, 6378).

Починаючи з 1938 р. Німеччина активно пропагувала програму «Heim ins Reich» («Додому в Рейх»), яка де-факто передбачала переселення (повернення) етнічних німців (Volksdeutsche - «фольксдойче» - таку назву отримали всі німці, що мешкали поза Рейхом) з інших країн. Це безпосередньо стосувалося й бессарабських німців. Для реалізації програми було створено спеціальне управління в структурі НСДАП - «Hauptamt Volksdeutsche Mittelstelle» (Головне управління з питань соціального забезпечення для етнічних німців).

Початок Другої світової війни та анексія комуністами нових територій зробили заручниками радянської системи сотні тисяч мешканців нових земель. Органи радянської влади взяли за мету очистити новоприєднані землі від неблагонадійних (з їхнього погляду) соціально-політичних елементів. Цей процес примусового переселення охопив усі соціальні верстви та представників різних національних меншин. Так, евакуація німців із західних областей України розпочалася вже наприкінці 1939 р. (Пасат, 1998: 36).

В німецько-радянських документах 1939 р. незважаючи на проголошену «незацікавленість Німеччини в Бессарабії» (Советско-германские документы 1939-1941 гг. 1993: 89), передбачалася можливість виїзду громадян - німців за походженням до Німеччини. Процес так званого добровільного переселення організовували уповноважені німецького уряду за згодою компетентними органами місцевої влади. Угода гарантувала «.збереження майнових прав переселенців» (Пасат, 1998: 40). Не пізніше 17 лютого 1940 р. було затверджено інструкцію для радянських представників у Німецькій контрольно-пропускній комісії для відправки біженців з території СРСР до Німеччини. В цьому документі мова йшла про переселенців із західних областей України та Білорусії, але саме ця інструкція пізніше використовувалася й по відношенню до німців Бессарабії. Документ передбачав першочергове виселення тих, хто знаходився «у прикордонній смузі»; заборону на будь-яку інформацію в пресі щодо роботи комісії - «потрібно утриматися від публікації в газетах відомостей...»; підготовку необхідної документації та списків репатріантів. В інструкції докладно прописувалося що можна біженцям вивозити із собою, а що заборонено. Дозволялося вивозити особисті речі (не більше 32 кг на кожного дорослого члена родини) та особисті документи; заборонялися на вивіз - іноземна та радянська валюта, коштовні речі, зброя. Окрім того, членам комісії з радянської сторони ставилося в обов'язок стеження та донесення органам НКВС про будь-які кроки німецьких представників комісії (Радянські органи державної ..., 2009: 103-106).

Наприкінці червня 1940 р. бессарабські землі перейшли під контроль радянської влади. Ставлення до цієї події з боку населення було неоднозначним. У секретному повідомленні заступника наркому внутрішніх справ УРСР М. Горлинського наркому внутрішніх справ СРСР Л. Берії наводилися як схвальні вислови («наша країна сильна, без жодного пострілу отримала те, що хотіла», «.черга за Туреччиною,. ми повинні зайняти ще деякі шматки», «це успіх. тепер нам треба отримати Закарпатську України», «це наші кровні землі, . але головне - це Дарданелли» тощо) так й негативні («заняття нашими військами Бессарабії. є акт агресії з боку СРСР», «це погано,. війна неминуча», «досить радіти, в цьому немає нічого доброго») (Радянські органи державної., 2009: 1162-1663).

Щодо бессарабських німців, радянська влада з одного боку офіційно висловлювала підтримку ідеї їх переселення, а іншого - намагалася всілякими засобами перешкоджати цьому, намагаючись зберегти реноме «квітучої держави», в якій всім добре жилося: «необхідно вжити термінові заходи для недопущення розповсюдження серед німецького населення еміграційних тенденцій». Влада констатувала, що «.еміграційні тенденції серед німців набули широкого розмаху, йде жвава підготовка до виїзду (закуповуються чемодани, збираються речі, продукти)». Цікаво, що тлі виявлення ініціаторів, заборонялося проводити їх арешти без додаткового погодження з вищими органами НКВС (Радянські органи державної ., 2009: 125).

Підготовку до переселення бессарабських німців було розпочато в липні 1940 р., а саме 17.07.1940 р. РНК СРСР приймає розпорядження щодо «задоволення пропозиції німецького уряду та дозволу на евакуацію німців з Бессарабії та Північної Буковини» (Пасат, 1997: 90). Протягом трьох днів було розроблено основні проекти документів про роботу радянської делегації в складі змішаної радянсько-німецькій комісії з евакуації, права та обов'язки членів делегації, місця дислокації представників, штатний склад тощо. Після тривалих дискусій та погоджень 5 вересня 1940 р. було підписано Угоду про евакуацію, за якою кожен житель, старший за 14 років, міг самостійно примати рішення про переселення. Окрім цього документ передбачав певні покращення умов евакуації в розрізі квот на вивезення майна, сільськогосподарської продукції, дозволу на вільний продаж приватного майна осіб, що евакуювалися. Щодо майна, яке залишали по собі бессарабські німці - воно підлягало опису, оцінці та включенню до клірингових розрахунків між СРСР і Німеччиною з розстрочкою на кілька років (Пасат, 1997: 91).

В радянській історіографії тривалий час репатріація німців з Бессарабії та Північної Буковини розглядалася як вимушений крок з боку радянської влади, а пояснення цього зводилися до звинувачень місцевих німців у підтримці фашистської пропаганди, шпигунстві на користь Німеччини (Смишко, 1969: 177). «Зухвала поведінка (бессарабських німців - авт.) на радянській території (незаконно анексованій за кілька місяців до того! - авт.) . виходила за рамки міжнародних правових норм, - зазначав історик Лазарев (Лазарев, 1974: 795-798) - межувала з кримінальним порушенням радянських законів та втручанням у внутрішні справи СРСР» (нічого не нагадує з новітньої історії?? - авт.).

Прикриваючись гаслами «очищення тилу від ворожих елементів» та наголошуючи на дотриманні принципу «добровільної евакуації» радянська влада фактично поставила клеймо на всіх бессарабських німцях, провина яких полягала лише в тому, що вони були німці. Реально евакуація була покаранням за можливу чи ймовірну зраду з боку цієї етнічної групи. Тому так зване «переселення» справедливіше назвати «зачисткою територій» або «примусовим вигнанням за етнічною ознакою». Десятки тисяч німців-колоністів, предки яких оселилися на цих землях майже 150 років тому, просто викидали напризволяще. Тим більше, що у комуністів вже існував відпрацьований механізм організації таких масових етнічних зачисток: 1936 р. - виселення поляків з прикордонних територій до Сибіру; 1937 р. - виселення корейців із Далекого Сходу до Середньої Азії та Казахстану тощо (Бугай, 1989: 136).

Перед бессарабськими німцями поставав вибір - залишитися в Бессарабії та перетворитися у небажаний для влади елемент та на собі відчути всі «переваги» радянської політичної системи, або виїхати з регіону у невідомість, втративши практично все своє майно. Більшість німців-колоністів не мали особливого бажання виїжджати з Бессарабії: їх лякала невідомість, небажання полишати свої домівки, землю, могили предків. Однак перспектива залишитися під владою комуністів в групі «шкідницьких націй» та представників «буржуазного й імперіалістичного» світу, відчути на собі всі «принади» колективізації та репресій, лякала бессарабських німців ще більше. До того ж, робили свою справу й всілякі «помічники» радянської влади, які погрозами, шантажем, залякуваннями змушували етнічних німців до «свідомої» репатріації. Не треба забувати й про особливі риси німецького менталітету, їх повагу до закону і розпоряджень влади. Іншими словами бессарабським німцям просто не залишили вибору. Їм довелося кидати все й відбувати в напрямку «Mutterland» (історичної батьківщини). За влучним висловом німецького дослідника Альфреда Айсфельда, етнічні німці опинилися у стані «привілейованих жертв» (Айсфельд, 2011: 369).

Як ми вже зазначали, офіційним організатором переселення німців була спеціальна німецька-радянська комісія, місцем роботи якої стало Тарутине; в районах розташовувалися п'ять уповноважених та їх штаби. 14 вересня 1940 р. члени німецької комісії (через порт Рені) прибули до Південної Бессарабії й робота розпочалася. Одним з питань, що викликало суперечки між урядовими комісіями з переселення був дозвіл (або заборона) на проведення молебнів на цвинтарях. Після тривалих погоджень, 26 вересня 1940 р. дозволили проведення прощальних заходів. Й все одно, НКВС зробило все, щоб не допустити масових відвідувань кладовищ - людей буквально по одному запускали на цвинтарі.

А за кілька днів до того - 23 вересня 1940 р. розпочалося офіційне виселення бессарабських німців - до порту Кілія було відправлено перший транспорт. З цього дня переселення відбувалося практично кожного дня й продовжувалося до середини листопада цього ж року. На збори відводилося три дні. Із собою дозволялося взяти лише ручну покладу. У відповідності до угоди, під репатріацію підпадали бессарабські німці - мешканці майже 60 населених пунктів краю. За 50 днів 93 548 осіб виїхали з Бессарабії (Айсфельд,1985: 208).

Дослідник В. Пасат, на підставі аналізу комплексу документів: інформації про діяльність змішаної радянсько-німецької комісії по переселенню німців, доповідних записок до НКВС і Політбюро, дійшов висновку, що з Бессарабії до 23 жовтня виїхало 106 812 осіб (Пасат, 1997: 98-99). Лише з 23 по 26 вересня 1940 р. з окремих населених пунктів - колишніх німецьких колоній виселенню підлягали 11 370 осіб (більш докладно див. Таблиця 1). Виселення бессарабських німців відбувалося кількома шляхами: по Дунаю (німецькими пароплавами через порти Кілія, Рені), автотранспортом, залізницею, гужовим транспортом.

По собі німці залишали практично все, що в них було, в них просто відібрали право власності на нерухоме та рухоме майно: понад 18 тис. житлових будинків з дворовими будівлями, майже 16 тис. жилих будівель із земляною підлогою, домашніх тварин (на 2354 тис. руб.), сільськогосподарську продукцію (на 6 353 тис. руб.), домашню техніку - мотоцикли, мотори, машинки (на 13 тис. руб.), понад 15 кг золота і срібла, 8 101 тис. радянських карбованців та 1 231 825 тис. румунських лей. Окрім цього радянська сторона зафіксувала як безхазяйне майно: 22 853 житлових будинків, 175 000 ц сільськогосподарської продукції, 765 ц картоплі, 45 614 одиниць сільськогосподарської техніки (сіялки, сінокосарки, плуги тощо), 53 962 одиниці предметів домашнього обігу, предмети мистецтва вартістю в 117 тис. руб. Всього з Бессарабії та Північної Буковини до 13 листопада 1940 р. було переселено 754 тис осіб (Пасат, 1997: 97-98).

Таблиця 1. Кількість бессарабських німців, що підлягали виселенню (23-26.09.1940 р.)