Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Ефремова (1900-1920 роки)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія

Кафедра соціогуманітарних дисциплін

Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Ефремова (1900-1920 роки)

Іваницька С.Г., д.і.н., доцент

Запоріжжя, Україна

Анотація

Мета статті: з'ясувати механізм конструювання в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова образів старшої генерації українства, «людей 1840-х років», простежити головні щаблі еволюції в ставленні Єфремова до постаті й спадщини Куліша.

Джерелами послугували передусім праці С. Єфремова 1900-1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам'яті Куліша» (1912; нова редакція - 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як літературний критик)» (1919), «Провіяний Куліш.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, Сергій Єфремов, публіцистика, комунікативна дія, покоління.

Annotation

Panteleimon Kulish in publicists and literary-critical works of Serhiy Yefremov (1900-1920)

Ivanytska S.G., Doctor of Historical Sciences, Ass. Professor Zaporizhzhya, Ukraine

The proposed study is focused on the two heroes, two actors, two prominent representatives of different generations of the Ukrainian movement, such as Panteleimon Kulish (1819-1897) and Serhiy Yefremov (1876-1939).

The purpose of the article is to find out the mechanism of constructing images of figures of the older generation of Ukrainians, “people of the 1840s” in Yefremov's publicistic and literary-critical works, to trace the main evolutions in Yefremov's attitude to the figure and heritage of Kulish.

The sources were primarily the Yefremov's works of the 1900s - 1920s, the most important of which are “Without synthesis. In Memory of Kulish” (1912; new edition - 1924), “New Funeral of Kulish” (1908), “Near the beginning of Ukrainian Criticism (Kulish as a Literary Critic)” (1919), “Filtered Kulish. The nature and tasks of researchers about Kulish” (1927), memoirs and diaries, socio-political and cultural publicistic works of S. Yefremov. In the 1900s in his observations critic tended mostly to the socio-psychological interpretation of the Kulish figure. A significant thing in the context of this problem is the concept of “communicative action " borrowed from the methodological arsenal of the phenomenological sociology (A Schutz, J. Habermas) which requires that actors are considered as subjects who speak and listen, closely related to the objective, social or subjective world. Also, this concept requires to make certain claims to the significance of what they say and think, what they are convinced in. Free and open communication which was supported by S. Yefremov in journalism and public life, confirms the relevance for historical and biographical research of these key concepts. In Yefremov's publicistic texts devoted to the representatives of the older generation of the Ukrainian movement, there is an interpretation and representation of the past as component of the collective memory.

Keywords: Panteleimon Kulish, Serhiy Yefremov, journalism, communicative action, generation.

Минуло 200 років із дня народження «гарячого Куліша», але його своєрідна особистість і творчий доробок продовжують приваблювати увагу дослідників. Не менш вагомим є питання щодо рецепції його праць представниками покоління «Молодої України», до якого належав Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939)Докладніше див.: Іваницька С.Г., Демченко Т.П. Сергій Єфремов: «Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці» / НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. Київ: Парламентське вид-во, 2020. 568 с. - (Політичні портрети); Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: Історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. - 1920 рік): монографія. Херсон: Гельветика, 2018. 596 с.. Видатний історик літератури, критик, фундатор новітньої української журналістики, громадсько-політичний діяч засобами публіцистики майстерно «конструював» образи відомих діячів, артикулював їхні наміри та ідеї в «тканину» сучасності та сприяв фіксації їхніх заслуг у пам'яті наступних поколінь. У публіцистичних текстах С. Єфремова, присвячених представникам старшої генерації українського руху, наявні інтерпретація і репрезентація минулого як складові колективної пам'яті. Але, друкуючись на шпальтах періодичних видань, Сергій Олександрович був не просто журналістом. У цьому випадку він виконував соціально сконструйовану й історично обумовлену роль «інтелектуала», бо виступав посередником між культурними й політичними сферами, представляючи власні ідеї та мотиви й водночас виконуючи «соціальне замовлення». На прохання редакцій газет «Рада», «Киевская мысль», журналів «Літературно-науковий вістник» (далі - «ЛНВ»), «Киевская старина», «Русское богатство», «Голос минувшего» та деяких інших періодичних видань С. Єфремов писав ювілейні статті, некрологи, пропам'ятні нариси, есеї, виконуючи функцію посередника (медіатора) й «перекладача» (інтерпретатора) між різноманітними сферами діяльності та соціальними групами. Усі соціальні й національні рухи модерної доби продукували «своїх» інтелектуалів, у яких формально могло не бути спеціальної освіти (дійсно, у Єфремова не було фахової історичної або філологічної освіти, але була базова юридична освіта та широка самоосвіта у царині літературознавства, історії, економічної теорії). Ці інтелектуали формулювали стратегію й цінності руху, творили образи колективної пам'яті, забезпечували неперервність культурної традиції. У цьому полягала їхня важлива й незамінна функція у процесах націєтворення.

Мета статті - виокремивши серед «людей 1840-х років» постать Пантелеймона Куліша, який посів унікальне місце серед представників українофільсько-романтичної доби «збирання спадщини», простежити в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова еволюцію в ставленні до його особи й доробку, показати особливості конструювання «образів» діячів старшої генерації українства.

У методологічному сенсі суттєвим у контексті розглянутої проблеми є поняття «комунікативної дії», запозичене з арсеналу феноменологічної соціології (А. Шюц, Ю. Габермас), яке вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб'єкти, що говорять і слухають; щоб були пов'язані тісними відносинами з об'єктивним, соціальним або суб'єктивним світом, висували певні претензії на значущість того, про що вони говорять і думають, у чому вони переконані. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої в публіцистиці та громадському житті був С. Єфремов, підтверджує актуальність цих ключових понять для історико-біографічних досліджень. Ставлення окремих суб'єктів до світу завжди опосередковане та релятивоване можливостями комунікації з іншими людьми, їхніми суперечками й здатністю прийти до згоди. Таким чином, «життєсвіт» та «комунікативна дія» становлять взаємодоповнюючі поняття: комунікативна дія відбувається всередині життєсвіту, він стає тим трансцендентальним місцем, де стикаються той, що говорить, та той, що слухає. Вони критикують один одного та вирішують конфлікти, що утворює «контекстно-утворюючий фон процесів досягнення взаєморозуміння»Див.: Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс - дві форми повсякденної комунікації. Першоджерела комунікативної філософії / Пер. з нім. Л. Ситниченко. Київ: Либідь, 1996. С. 84-91..

Джерелами дослідження послугували передусім праці С. Єфремова 1900-1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам'яти Куліша» (1912; нова редакція - 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як літературний критик)» (1919), «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша» (1927). У нагоді стали також мемуари й щоденники С. Єфремова, його громадсько-політична й культурологічна публіцистика. Значна частина відповідних текстів критика нещодавно оприлюднена нами в ґрунтовному археографічному виданніЄфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах. Т. 1 / Упорядник - С.Г. Іваницька. Запоріжжя-Херсон: Грінь Д. С., 2016. 468 с.; Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах / Упорядник С. Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. 488 с..

Пантелеймон Олександрович Куліш (26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія - 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, Борзнянський повіт, Чернігівська губернія) - письменник, історик, публіцист, етнограф, літературний критик, перекладач, редактор, видавець, громадський діяч, одна з найяскравіших, і водночас найбільш складних для розуміння постатей українського ХІХ ст. За оцінкою Ю. Луцького, як за життя, так і після смерті П. Куліш був суперечливою фігурою. Його акцент на розвитку окремої локальної української високої культури, за одночасного відстоювання політичного союзу з Росією, не знайшов симпатій серед українських народників. Після 1850 р. під час інтенсивної письменницької та видавничої діяльності він залишався осторонь організованого українського громадського життя. Безкомпромісність та егоцентризм П. Куліша часто бували каменем спотикання в його стосунках з іншими. Проте навіть опоненти визнавали його досягненняLuckyj G. Kulish, Panteleimon. Internet Encyclopedia of Ukraine. Також див.: Luckyj G. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. Boulder, Colo 1983. 176 p.. Довгий час вивченню колосального інтелектуального надбання П. Куліша перешкоджали відсутність систематизації та повноцінного опрацювання доробку (зокрема, архівних джерел).

На думку І. Гирича, із відстані часу помітно, що «він був одним з творців модерної України, закладав ті фундаментальні основи світовідчуття українця, які згодом розвивалися, модифікувалися й, зрештою, стали невід'ємною частиною української філософії історії»Гирич І. [Рецензія]: Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Український археографічний щорічник. Київ, 2006. Вип. 10/11. С. 799-802.. Узагальнюючи в своєму новітньому дослідженні «особливий шлях» П. Куліша, І. Гирич пише, що «потрійний зрадник» насправді намагався послідовно вибудувати консервативну візію української історії, бо вважав, що лише майновиті верстви суспільства здатні стати матеріальною підпорою та стрижнем національного відродження у другій половині ХІХ ст. «Його заносило на крайнощі, він не зміг втримати до рівноваги. На заваді успіхові серед широкого загалу були амбітний характер і непогамовані лідерські претензії. Він відмовлявся від того, до чого ще недавно закликав... Його орієнтації на проросійську, пропольську моделі політичного буття України були спробами вироблення українського шляху, що спирався не на містичні особливості, а на суспільні форми, що розквітнули в сусідів».

Осмислюючи історіософські основи Кулішевого наукового спадку, О. Ясь зазначає, що взагалі Куліш привертає увагу «своїми незвичайними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною як на ті часи світоглядною еволюцією, здатністю до інтуїтивного проникнення в сутність історичного руху, егоцентричною вдачею та масштабною і розмаїтою творчою спадщиною». Дослідник підкреслює, що історичні студії П. Куліша цікаві як мінімум з кількох перспектив: з одного боку, вони репрезентують в особі молодого Куліша чільного представника романтичної історичної думки 1840-1850-х рр.; з іншого - у постаті зрілого Куліша спостерігаємо конфронтацію пізнього романтизму, що спирається на позитивістські та цивілізаційно-культурницькі мотиви, з козакофільською візією української історії раннього Куліша. О. Ясь зауважує, що «ця самобутня інтелектуальна метаморфоза й до сьогодні перебуває у сфері зацікавлень багатьох науковців, які пропонують різноманітні тлумачення» та доходить висновку, що «погляди та світогляд П. Куліша формувалися спершу в руслі традиційної апології козаччини з виключною увагою до її творчої та конструктивної ролі в українській історії», що «творча натура Куліша вирізняється загостреним мистецьким відчуттям як навколишнього світу, так і минувшини», і що «історія народу сприймалася Кулішем як своєрідна морально-естетична система, у межах якої й складалися взаємовідносини між різними етносоціальними спільнотами»Гирич І. Українська історія: Через ідентичність до держави. Київ: Українські пропілеї, 2021. С. 121. Див.: Ясь О. Історичні погляди Пантелеймона Куліша в світлі інтелектуальних метаморфоз 1870-1880-х років. Історіографічні дослідження в Україні: зб. наук. пр., 2007. Вип. 17. С. 78-105..

Основи сучасного кулішезнавства було закладено у 1917-1920 рр., коли поряд із науковцями старшої генерації почало працювати нове покоління дослідників. На думку філолога О. Федорука, історико-літературний аспект вивчення П. Куліша започаткував С. Єфремов у праці «Історія українського письменства» (1911)Див.: Федорук О. Кулішезнавство. Енциклопедія сучасної України. Київ, 2016. Т. 16. 81-86. Федорук О. Кулішезнавство сьогодні: Стан, проблеми і перспектива. Бюлетень Наукового товариства ім. Шевченка в Америці. Нью-Йорк, 2019. № 48 (64). С. 6-9.. У програмовій статті «Провіяний Куліш: Характер і завдання дослідів про Куліша» (1920; окреме видання - Київ, 1927) С. Єфремов сформулював завдання, які постали перед кулішезнавцями. Тоді ж було підготовлено два видання, які не вийшли друком і матеріали до яких було втрачено: 1919 р. - спецвипуск журналу «Наше минуле», присвячений Кулішеві і 1923 р. - «П.О. Куліш: Збірник статей і матеріялів» у бібліотеці «Нашого минулого» (ч. 2) видавництва «Друкарь». До обох видань концептуальні статті написав С. Єфремов, відповідно «Провіяний Куліш» (1920; опубліковано 1927) і «Без синтезу. (До життьової драми Куліша)» (опубліковано 1924). У 1927 р. з'явилися три видання до 30-х роковин Кулішевої смерті, одне з них за редакцією С. Єфремова й О. Дорошкевича «Пантелеймон Куліш: Збірник праць Комісії для видавання пам'яток новітнього письменства» зі статтями С. Єфремова, О. Дорошкевича, М. Могилянського (під псевдонімом Петро Чубський), Б. Неймана, В. Петрова. У цей час визріло декілька проєктів, які через майбутні репресії так і не були реалізовані, зокрема «Архів Куліша», до якого мали ввійти Кулішеві спогади «Около полустолетия назад» (упорядник П. Рулін), ймовірно, «Щоденник» (упорядник С. Єфремов або М. Могилянський), а також листування.

Порушуючи гострі проблеми, пов'язані з опрацюванням й ментальним осягненням зробленого П. Кулішем у ювілейний для нього 2019 рік, О. Федорук акцентує, що остання проблема, яка насправді, може, є першою - це те, що «існує великий розрив, як оцінює постать Куліша українська наука, як осмислюється його внесок - багато в чому визначальний - в українську модерну культуру, і як він прописаний у сучасному просторі України як держави, як його сприймає суспільна і громадська думка». В іншій праці дослідник підсумовує: «Кулішеві з пам'яттю про нього не пощастило, як не пощастило усім нам, його нащадкам.... Не те, щоб нині ми не знали про Куліша. Ні. Йдеться про те, що він досі належно не осмислений і не введений в новітній канон наших героїв. І навіть як слід не виданий. Кулішів доробок - колосальний.... За приблизними підрахунками, Кулішів доробок мав би становити близько 40 грубих томів. Натомість найповніше видання його поезій було здійснено ще 1908 року.... Ситуація з Кулішем, коли він, за влучним і, на жаль, досі актуальним означенням Віктора Петрова, залишається “архівним письменником” (мовляв його доробок значною мірою не введений у публічний простір), не є якась особлива. Практично вся наша класична літературна спадщина - це видання сорока, п'ятдесяти і навіть 60-літньої давності з усіма прикметами, притаманними тій епосі, коли вони були здійснені. І найсумніше, що тепер немає сил зробити краще. Прірва між потребами й забезпеченням тих потреб збільшується».

Публікуючи в 1993 р. щоденник П. Куліша, С. Кіржаєв виокремлює внесок С. Єфремова в текстологічне опрацювання й критичне осмислення доробку одного з духовних батьків «Нової України»: «Дослідження і публікація архівних джерел у галузі кулішезнавства тісно пов'язані з ім'ям С.О. Єфремова. Особа П.О. Куліша була однією з центральних у літературознавчих дослідженнях С.О. Єфремова, навколо якого в 1920-ті рр. гуртувалася нова генерація кулішезнавців. Виходячи з того, що “правда не може бути образливою”, С.О. Єфремов зачинав нові підходи у вивченні літературної спадщини і соціально- політичних поглядів П.О. Куліша, розширював джерельну базу досліджень». В архіві С. Єфремова зберігся неповний за обсягом рукопис збірника статей і матеріалів «П.О. Куліш», який готувався, згідно з окремим титулом, як число 2 «Бібліотеки “Нашого минулого”». У рукописі збірника, на титульній сторінці якого вказано дату 1923 р., збереглися начисто переписані рукою історика й літературознавця В. В. Міяковського кілька сторінок статті С. Єфремова «Без синтезу» та останні сторінки Кулішевого щоденника, включно із записами 1855 р. Археограф висловлює припущення, що наприкінці 1920-х рр. С. Єфремов підготував щоденник до друку.

Оцінюючи історіографічну ситуацію у царині актуалізації Кулішевого інтелектуального доробку, слід визнати, що рефлексії С. Єфремова над постаттю П. Куліша не є наразі достатньо вивченою проблемою. Окремі аспекти були розглянуті у виступах на Всеукраїнських Єфремовських читаннях у Черкасах А. Градовським і В. Пономарьовою. Цікавою є стаття Ольги Меленчук про взаємини Т. Шевченка та П. Куліша.

Перші замітки, присвячені П. Кулішу, С. Єфремов друкує наприкінці 1890-х рр. Це повідомлення на сторінках «ЛНВ» 1899 р. (кн. 11, с. 117-118) про реєстр недрукованих творів, які лишилися після П. Куліша. У 1900 р. (кн. 3, с. 213) там само він публікує нотатки «Щедрованнє на могилі П.О. Куліша». У ролі властивого інтерпретатора Кулішевої літературної спадщини С. Єфремов уперше виступає на шпальтах журналу «Киевская старина». У рецензії на видання поеми «Хуторні недогарки» (Харків, 1902) він намагається збагнути недвозначність постаті свого героя: «Ім'я Куліша перейшло в історію українського національного руху з подвійною репутацією: з одного боку - це один із видатних діячів, можна сказати - апостолів українського відродження, невтомний працівник на користь рідного народу, який у своїх ранніх творах змалював багато симпатичних образів із середовища цього народу в його минулому та сьогоденні; з іншого боку - фанатичний ненависник історичного минулого своєї батьківщини, що дійшов у своїй ненависті практично до якоїсь манії козакофобства; противник простого народу (“черні”), що не зупиняється ні перед якими крайнощами; людина, яка спалила без оглядки все, чому вклонялася, складаючи в буквальному сенсі оди і гімни особам, про яких народ зберіг не дуже добру пам'ять... Шанувальник і друг Шевченка в ранню пору своєї діяльності - і непримиренний ворог його в останні часи; словом, натура, зіткана з непримиримих протиріч, у своєму роді - дволикий Янус, фігура, перед якою з подивом зупиняється критика і читачі»Федорук О. Пантелеймон Куліш - 200 років: Неювілейні думки з приводу ювілею. Радіо Свобода. 2019. 7 серпня.Від упорядника / Куліш П. Щоденник / Упорядкування тексту, примітки С.М. Кіржаєва. Київ: Ін-т укр. Археографії НАНУ, 1993. С. 5-9.Від упорядника. С. 5-9.Градовський А.В. С. Єфремов про дезидерати в кулішезнавстві / Матеріали Всеукр. Єфремівських читань. Черкаси, 1996. [Черкаси, 26-27 вересня 1996 р.; 17-18 жовтня 2001 р.] / М-во освіти і науки України, КНУ ім. Т. Шевченка; Черкаський держ. ун-т ім. Б. Хмельницького. Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. С. 66-68.Пономарьова В. Життєва драма Пантелеймона Куліша в інтерпретації Сергія Єфремова / Матеріали Четвертих Всеукраїнських Єфремовських читань: до 130-річчя з дня народж. Сергія Олександровича Єфремова, 56 жовт. 2006 р. / Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. Черкаси: Брама-Україна, 2007. С. 121-126.Меленчук О.В. С. Єфремов про взаємини Т. Шевченка і П. Куліша. Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. Сер.: Філологічні науки. 2013. Вип. 4.11. С. 136-139.[Ефремов С.]. [Рецензия]: П.А. Кулиш. Хуторни недогаркы. Стр. 111 in 16. Харькив, 1902 г. Киевская старина. 1902. Т. 76. Кн. 3. С. 210-216.. Препаруючи ключові моменти «Хуторних недогарків», С. Єфремов із обуренням зазначає, що «козакофобство у Куліша приймає розміри справжньої манії; немає таких самих огидних вад і злочинів, якими б він не наділив представників козацтва; для зображення його він не шкодує чорних фарб, густими мазками обробляючи небувалі риси». Він підкреслює, що зазначені суперечності досі не отримали пояснення, і тому «майбутньому історикові українського руху доведеться вирішувати вкрай важку в психологічному відношенні, майже нерозв'язну задачу: висвітлити цю загадкову натуру, дати ключ до розуміння і вирішення цієї втіленої загадки»Там само. С. 210.. С. Єфремов зізнавався, що йому страшно ставало за людину, яка «носила в душі своїй такий тягар ненависті» і боляче за поета, який не зумів вчасно зупинитися і зробив свою музу знаряддям цієї ненависті. На думку С. Єфремова, «Хуторні Недогарки» - це «темне підземелля, де немає жодного променя світла; в них гірші сторони людської природи, помилки видатної людини виявилися у всій своїй жахливій, неприкровенной наготі. Безсумнівно, що “Хуторні Недогарки” і всі подібні їм плоди ненависті приречені на забуття, і чим швидше це трапиться, тим краще, краще для пам'яті того - іншого Куліша...»Там само. С. 216. Зеров М. Від Куліша до Винниченка / Зеров М. Вибрані твори / Упорядник В. Панченко. Київ: Смолоскип, 2015. С. 401-402.

Цікаво, що молодший сучасник С. Єфремова, лідер неокласиків літературознавець М. Зеров у дослідженні поетичної творчості П. Куліша в 1920-ті рр. вже по-іншому сприймав цю збірку. Принаймні щодо одного з творів - «Уляна-ключниця», він пише, що тут П. Куліш розгортає «улюблену тему хутора, уявляючи його то великою скарбницею національного духу в найкращих його виявах, то чимось на зразок пушкінської “Деревни”... протиставляє українські громади міст своєму хуторові».

Щодо чинників, які детермінували специфічний характер ставлення С. Єфремова до особи П. Куліша, то уявляємо, що такими могли бути міркування І. Франка й В. Антоновича щодо осягнення цієї складної постаті, ігнорування П. Кулішем ролі й значення Київської (Старої) громади в українському русі, розповіді О. Кониського про поводження й мінливі переконання П. Куліша, які зафіксував Сергій Олександрович у своєму юнацькому щоденнику 27 травня 1895 р. Зокрема, він писав про те, що в салоні О. Кониського зайшла між іншим розмова з приводу останньої праці П. Куліша в «Русском обозрении», де той негативно висловився про козацтво. «Погляди Куліша в сім разі діаметрально супротилежні тому, що він говорив в своїх попередніх працях, наприклад, в історії України. Куліш давно вже вславився тим, що часто суперечить собі, що топче в болото те, чому перше воскурив фіміами, і навіть Олександр Яковлевич оповів декілька фактів, що свідчать про те моральне убожество, про відсутність сталих принципів, якими визначується Куліш»Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади) / Упор., вступ. стаття І. Гирича. Київ: Темпора, 2011. С. 108.. Коментуючи слова О. Кониського, С. Єфремов доходив висновку, що «звичайно, тяжке се для нас, українців, що талановиті люде працюють на згубу своєї народности. Ще важче се тоді, коли такими шкодливими людьми суть свідомі українці, як, наприклад, Куліш». Що цікаво, занотовуючи ці факти, молодий С. Єфремов формулює свій моральний імператив, від якого не відступав у подальшому протягом життя: «. здається мені, чоловік переконаний, свідомий не може робити таких вчинків, не може зрадити свою вітчизну тоді, коли він міг би зробити користь для неї. Люде, що кажуть одно, а роблять друге, брешуть тільки язиками і ділами своїми показують, що брешуть. Вчинки Куліша свідчать про те, оскільки було в йому щирости»Єфремов С. Там само. С. 109..

Згодом, у статусі академіка ВУАН, С. Єфремов пригадає час, коли він брав участь у праці Київської семінарської громади, намагаючись додати нові нюанси щодо сприйняття Куліша як патріарха українського руху: «Я добре пам'ятаю, як ми, зелена молодь початку 90-х років, навчаючись українства на творах Куліша, не раз згадували його ім'я, дізнавшись, що він ще живий, та дивувалися, чому він мовчить і не озветься з своєї Мотронівки. І навіть загальний голос тодішнього старшого громадянства, що Куліш себе пережив, не міг того інтересу вбити. Для нас він все ж був немов живим ланцюгом, що єднав нас із славними часами українського відродження 40-х та 60-х років, був наочним свідком тогочасних подій і людей, був активним борцем за українські ідеали, прегарним міфом з поетизованої давнини-бувальщини. В особі Куліша була отут десь близько нас не сама історія, а й жива ще сучасність, до того ж значною мірою неясна, не розгадана, загадкова»Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і примітки Е.С. Соловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 288..

1908 р. у газеті «Рада» С. Єфремов подає відгук на «Дневник Веры Сергеевны Аксаковой», який вийшов із-під пера доньки відомого письменника й сестри ватажків старого московського слов'янофільства - Костянтина та Івана Аксакових, звертає увагу на суттєві для осягнення образу свого «героя» деталі. На думку рецензента, авторка повідомила цікаві подробиці щодо візиту П. Куліша, який приїхав на село до Аксакових 30 листопада 1854 р., пробув там декілька тижнів, збираючи матеріал до свого другого видання «Опыта биографии Гоголя» (вийшло в світ 1856 р. під назвою «Записки о жизни Гоголя»). П. Куліш запопадливо працював над листами М. Гоголя до С. Аксакова та рукописами Гоголя, використовував їх і спомини Аксакова для своєї праці; а скінчивши біографію, читав її вголос Аксаковим. Під час цього читання йому «роблено деякі уваги, він залюбки приймав поради, що йому давали». «Чудний це чоловік, - свідчила В. Аксакова, - здатний так вірно, так тонко бачити й судити, але так само здатний і помилятись, а - головна річ - попасти в фальшиву ноту! Найчастіше вживає він якихось фігуральних, квітчастих виразів, як от літературна мантія і т. і., і це дуже шкодить його часом надзвичайно вірним та глибоким увагам, завжде повним щирої любові й навіть побожности до Гоголя. З Куліша чоловік дуже розумний, спостережливий, але якась чудна плутанина в його поглядах на кохання вразила нас найперше в його повістях, а тепер і в романі “Чорна Рада”, а надто в одній повісті, яку він нам почав був читати, але дочитати до краю не мігЙдеться про повість П. Куліша «Ульяна Терентьевна» (прим. С. Єфремова).. Він сам почув її хиби, її фальшивий тон краще, ніж ми йому могли це висловити. Він схопився з стільця і промовив: “ні, не можу читати: я сам почув, як це не гарно, фальшиво. Ось що значить голосно перед великою громадою читати, та ще з людей не дуже знайомих”» Цитуючи цей та деякі інші фрагменти мемуарів, С. Єфремов зауважував, що вони мають «чималу вагу для характеристики нашого письменника»; водночас застерігав, що, може, вражіння Аксакової не всі вірні, можливо, вона не скрізь добре зрозуміла Куліша, але видно, що вона «силкувалась зрозуміти й розгадати цю складну натуру, пояснити її для самої себе і через те в її характеристиці маємо цінні думки. А вже фактичні відомості, які в Записках знаходимо, безперечно, великої ваги, бо новими рисами збагачують те, що ми досі знали про Куліша. Ось через те біографи Куліша не повинні обминати “Дневника” В. Аксакової в тій частині, що говорить про нашого письменника»[Єфремов С.]. До біографії Куліша. Рада. 1908. № 224. 1 октября (І4 листопада). C. 1. Зі змісту листів Івана Каманіна видно, що в грудні 1902 р. вчений дав згоду стати редактором багатотомника і накидав проект майбутнього видання. Зразком послугувало 50-томне зібрання творів М.Г оголя, надруковане самим П. Кулішем. І. Каманін консультувався із власником типографії Тимофієм Мейнандером, який визначив орієнтовну ціну у 10 крб. за том. У жовтні того ж року І. Каманін склав програмну структуру та зміст видання. У 1909 р. перед упорядниками постали фінансові труднощі: з'ясувалося, що грошей на видання усіх 20 томів може не вистачити. Інтерес до видання зростав серед громадськості, але число передплатників залишалося невеликим (близько 60 осіб), що призводило до збільшення собівартості друку (докладніше: Якобчук Н. Історія видання повного зібрання творів та листів Пантелеймона Куліша у листуванні Івана Каманіна до Ганни Барвінок. Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. 2010. Вип. 18. С. 202-208).. єфремов українофільський романтичний спадщина куліш

Характерними були критичні зауваги С. Єфремова щодо 20-томного видання творів П. Куліша, яке почав лагодити на прохання вдови письменника Ганни Барвінок директор Київського центрального архіву давніх актів, історик і палеограф І. Каманін. Видання мало назву «Сочинения и письма П.А. Кулиша. Издание А.М. Кулиш, под редакцией И. Каманина». С. Єфремов ставив на карб упоряднику й редактору «хаотичність» й безсистемність плану видання, докоряв за те, що «нам дають у цьому виданні не тільки не до ладу зредактованого, або краще - механічно зліпленого Куліша», що в збірнику Куліше- вих творів «маємо писання, що, скажу так, і не пахнуть Кулішем, зате не знаходимо того, що конче повинно б бути в такому виданні», картав редактора, що «передмова д. Каманина та його редакторські уваги - бліді, тривіяльні, нецікаві - ясно показують, що сили та знання у д. Каманина занадто мало, щоб братись за таку відповідальну працю, як редактування Кулішевих творів», а це безперечно стоїть на заваді оцінці ідейної сторони Кулішевих творів та розвитку його літературного хисту. Отже, на погляд С. Єфремова, у підсумку репрезентоване зібрання творів є по суті не що інше, як «механічно навергана купа суперечностей, що одна одну побивають». Критик твердив, що «Куліш, очевидна річ, не належав до таких велетнів людськості, у яких кожний рядок, кожне слово великої ціни і через те його треба занотувати й зберегти. Як відомо, Куліш не належав до таких людей, що можуть прикласти до себе чудово-гарні слова: “течение скончах, веру соблюдох”, - дуже часто він палив те, чому вклонявся, і вклонявся тому, що палив; кидався од однієї крайності до другої, нігде міри не знаючи, розбивав старих богів, а потім знову збирав од їх трісочки й скалочки і кадив перед ними... Причиною цьому була не поривчастість натури, або принаймні не сама вона, як, напр., у “неистоваго Виссариона”, що не давала йому довго засижуватись на раз здобутій “істині”, а кликала все до нових і нових перспектив, до нового шукання правди. У Куліша домішувалось сюди ще дещо, що саме - досі напевне невідомо, принаймні Кулішеві біографи не розгадали тієї загадки, яку їм ставить ця складна і непроста натура». Дбаючи про адекватне сприйняття П. Куліша майбутніми поколіннями читачів, С. Єфремов застерігав потенційних інтерпретаторів його творчості: «Як-не-як, а коло таких людей треба ходити надто обережно, щоб зрозуміти оту з першого погляду страшну безодню, яка ділить одні їхні вчинки від других; треба вмілою, скажу навіть: люблячою рукою - не засипати оту безодню, ні, бо її нічим усе одно й не засиплеш - а перекинути кладку з одного краю до другого, щоб хоч видко було, що це таки однієї безодні краї. Підбирати й упорядковувати матеріял у таких письменників треба вміючи, інакше читач бачитиме тільки механічно навергану купу суперечностей і не заглядить ніякого органічного зв'язку між поодинокими творами». Показово, що вже тоді С. Єфремов недвозначно висловив свою методологічну настанову стосовно відповідального й вдумливого підходу редакторів до упорядкування корпусу спадщини видатних мислителів: «Я серйозно думаю, що отій самій “Славі”, як і всяким сумної пам'яті “Хуторним недогаркам” та іншим виплодам страшного запаморочення й занепаду письменницького інтелекту, чи не краще було б спочивати по шухлядах, не з'являючись на світ божий, а тим паче у виданнях для широкої публіки. Не підмальовувати я раджу Куліша, або приховувати його темні сторони від читачів: “що написано пером, того не виволочиш і волом”, - але думаю, що такі річі без відповідного редакторського коментарія та без доброго освітлення з літературного, громадського та психологічного боку, поставлені, скажу так, сторч і без зв'язку з іншими писаннями - можуть тільки нашкодити пам'яті все ж таки вельми заслуженого письменника і невтомного трудовника»Див.: Єфремов С. Новий похорон Куліша. Рада. 1908. № 236. 16 октября (29 листопада). С. 2-3..

Прагнучи інструментулізувати концепт «покоління» у контексті інтелектуального надбання модерного українства, С. Єфремов окреслює роль й місце П. Куліша в історичній перспективі й формулює свого роду програму дій на майбутнє: «Почасти доля (бо не тільки книги свою долю мають, а й творці книг), почасти цензурні умови поховали були Куліша - того Куліша, якого, знов кажу, варто читати, - і справжня його вага і як українського письменника, і як нещасливої людини, що не завжде вдержувала себе в межах раз узятого напряму, серед теперішнього покоління не вияснена так, як би слід було, зважаючи на великі все ж таки заслуги цього чоловіка перед рідним краєм. Час би вже поставити справжнього Куліша з його заслугами і помилками, з його ясними ділами і темними плямами на цілий зріст перед тими людьми, що служать тій самій ідеї, якій і небіжчик великою мірою служив. Пора поміркувати про таку його біографію, що змалювала б нам людську душу з її ясними й темними сторонами, зазирнувши глибоко до неї й оцінивши ті спружини, що її вчинками керували. Пора й видання його творів зробити таке, щоб тій меті допомагало»Там само. С. 2-3..

У 1912 р., у п'ятнадцяті роковини смерті П. Куліша, в статті «Без синтезу. Пам'яти Куліша» Сергій Олександрович висловив категоричне судження, із яким навряд чи погодилися б сучасні шанувальники творчої спадщини письменника. А саме, думку про те, що «невважаючи на всі заходи близьких по плоті й по духу людей, щоб підігріти ентузіазм до його, невважаючи на те, що тільки торік склепила очі вірна дружина його - Куліш для нас увесь у минулому; його думки, слова і вчинки належать історії і тільки історії. Сучасній людині нічого робить з тією величезною спадщиною, що лишив по собі Куліш, опріч невеличкого числа його поезій та белетристичних творів і етнографічних праць»Єфремов С. Без синтезу. Пам'яти Куліша. Рада. 1912. №27. 2 февраля (15 лютого). С. 1.. Щоправда, одночасно С. Єфремов визнавав із перспективи наступних генерацій українських інтелектуалів, що «сама постать Куліша ще довго вабитиме до себе допитливе око й багато дослідникам доведеться попрацювати, щоб правдиво освітлити ту психологічну загадку, що завдав нам Куліш. Біографічний матеріял, який досі з'явився в світ, ще не зовсім поясняє її, лишаючи багато темних закутків у цій надзвичайно складній душі. Може бути, що нові матеріяли, які ще дожидають своєї черги, кинуть промінь світла в ті закутки; може, й не знайдеться такого матеріялу, і майбутнім дослідникам по-старому доведетеся на самих догадках та гіпотезах обмежитися. В усякому разі, чи так, чи інакше, історикові новітньої України треба буде не раз, не два ще спинитися коло цієї визначної, ніби навмисне затемненої постати»Там само. С. 1..

Наприкінці С. Єфремов висловив зауваги, важливі для більш адекватного розуміння стилю мислення й цінностей покоління І890-х, яке прагнуло до гармонійного поєднання традицій та інновацій, виказувало толерантність і повагу до поглядів супротивників і опонентів. А от П. Куліш не такий, він - «інший», він належить до когорти яскравих і неповторних «людей 1840-х». С. Єфремов підкреслював, що саме «ідейний максималізм був головною рисою живого, справжнього, неіконописного чи з боку прихильників, чи з боку ворогів Куліша. І мені здається, що ця риса була завжди тим регулятором, що накеровувала Куліша в той чи інший бік, позбавляла його рівноваги й заводила в нетрі суперечностей з самим собою. Іншим він хоч би й хотів бути - не міг. Не міг, навіть бачучи свої помилки, поправити їх; він з реакції просто кидався в протилежний бік, з реакції вигадував антитези й задовольнявся, коли старе “або” витіснялось і нищилось новим до нової переміни поглядів. Тоді починався той самий процес, часто навпаки, до покинутих і проклятих тез. Синтезу не знала ця максималістська натура, хоч і тужила за ним, і в цьому власне було її найбільше нещастя, ввесь трагизм великого розуму й таланту. Він, мов спіймана пташка в сільці, бився безпорадно серед своїх “або - або”, - і не здужав знайти ту середню лінію, яку дає тільки синтетичний спосіб думки. Сільця свого максималізму не розірвав ніколи Куліш і вічно ставав його безпорадною жертвою»30 Єфремов С. Без синтезу. Пам'яти Куліша. С. 1.Зеров М. Від Куліша до Винниченка. С. 411.. С. Єфремов як цілісна особистість намагався зрозуміти, усвідомити справжні мотиви, якими керувався П. Куліш у нескінчених пошуках універсальної «істини», правди, любові... Але, вірогідно, він так і не спромігся тоді до кінця збагнути екзистенційний сенс максималізму П. Куліша. Принаймні, зважаючи на власну послідовність і принциповість, С. Єфремов особисто для себе не виправдовував Кулішеву «лінію життя», хоча, безперечно, визнавав «великий розум», талант, унікальну працездатність, жертовність Пантелеймона Олександровича. Та все ж таки це був не «його» герой, принаймні, на початку 1900-х рр. Не вплинув навіть авторитет Б. Грінченка, який майже побожно ставився до П. Куліша. Показово, що згодом М. Зеров не погодився з оцінкою Сергієм Олександровичем поезії зрілого П. Куліша, зауваживши щодо перевидання єфремовської праці «Без синтезу» 1924 р.: «Навряд чи справедливо буде характеризувати цю поезію як тільки літературну вправу холодної і черствої, замкнутої в собі, вибагливої до інших, людини».

У поминальних згадках про уродженця Чернігівщини Івана Хильчевського С. Єфремов проаналізував взаємини небіжчика з давнім приятелем молодих літ П. КулішемЄфремов С. Іван Пилипович Хильчевський (посмертна згадка). Літературно-науковий вістник. 1899. Т.ІІ. Кн. 5. С. 130-132. Републікація і коментарі: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років. («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах / Упорядник С.Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 332-335.Іван Хильчевський (1809-1899), уродженець містечка Воронежа Чернігівської губ.; на початку 1840-х бібліотекар Луцького повітового дворянського училища, згодом учитель географії у Фундуклеївській жіночій гімназії в Києві; близький приятель П. Куліша. Опубліковане листування Хильчевського з Кулішем - див.: «Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані», що їх підготував Юрій Луцький (Нью-Йорк, Торонто, 1984).Єфремов С. Іван Пилипович Хильчевський (посмертна згадка) / Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899- 1917років... Т. 2. С. 335., звернув увагу на той факт, що до українства Куліша значною мірою навернув саме Хильчевський - скромний працівник на освітянській ниві - не випадково саме йому присвятив П. Куліш поему «Настуся». С. Єфремов прослідкував еволюцію їхніх відносин, що завершилася з вини П. Куліша практично розривом стосунків (І. Хильчевський не схвалив його праці останніх літ, П. Кулішу ж це було не до вподоби). Характерними є останні рядки єфремовського тексту: «Хто знає - може, якби Куліш зостався назавсіди тим Кулішем, яким він приятелював з Хильчевським, то Україна не зазнала б від його жадної кривди, а саму лише користь...»

С. Єфремов приділив значну увагу постаті П. Куліша у своєму гранд-наративі - «Історії українського письменства» (перше видання: СПб., 1911) і декілька сторінок у популярному викладі, яким стала «Коротка історія українського письменства» (перше видання: Київ, «Криниця», 1918; друге прижиттєве видання: Берлін, «Дніпрові пороги», 1924).

У період Української революції ім'я П. Куліша декілька разів зринало на шпальтах єфремовської публіцистики. Віддаючи шану діячам Кирило-Мефодіївського товариства, які «роками заслання й неволі відпокутували свої благородні заміри.»Промова секретаря Ради Товариства українських поступовців С. Єфремова, на з'їзді 25 березня / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 pp.). У 2 т. Т1: 9 березня 1917р. - 28 квітня 1918 р. / Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скальський. НАН України. Інститут історії України; Сі- верський інститут регіональних досліджень; Державна наукова архівна бібліотека. Київ: Дух і Літера, 2013. - (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). С. 44., він згадав його в промові 25 березня 1917 р. на з'їзді Товариства українських поступовців (ТУП), пригадав у вересні 1919 р. у статті «Фенікс (1769-1819)» до 150-тих роковин зі дня народження Івана Котляревського («Той самий Куліш, що пробував зухвалою рукою поборювати з голови Котляревського літературні лаври, з глибокою пошаною схилявся перед його громадською заслугою»⁶ Єфремов С. Фенікс (1769-1819) / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920pp.). У 2 т. Т. 2: 9 травня 1918р. - 30 травня 1920р. / Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скаль- ський. НАН України. Інститут історії України; Сіверський інститут регіональних досліджень; Державна наукова архівна бібліотека. Київ: Дух і Літера, 2014. - (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). С. 354.). Змальовуючи картину народження нової України, С. Єфремов цитував слова П. Куліша про те, що «з малої і одрубаної собі речі величезне повстало діло невмирущої національної свідомості»Єфремов С. Фенікс (1769-1819). С. 355..

На авторитет П. Куліша він покликався в листопаді 1919 р., нагадуючи читачам про «непомічений» ювілей із історії освіти на Україні, коли двісті п'ятдесят років тому, у 1669 р. постала Могилянська колегія, згодом «славна академія Київська, з приватної школи стала нарешті державною». С. Єфремов вважав слушною думку Панька Олельковича, що братська школа стала притулком дітям небагатих батьків, а «люди солідного стану» намагались помістити своїх дітей у якийсь ліцей (по суті - на полонізацію). Він інтерпретував цей сюжет у реаліях військової диктатури генерала А. Денікіна в Україні з її відверто антиукраїнською політикою у питаннях культури, зазначав, що «стосунки тодішньої української школи до її привілейованої польської товаришки так нагадують стосунки теперішньої української школи в нашому краї до російської», висловлював надію, що лише «справжня демократія творить свою культуру».

Оригінальною щодо трактування внеску П. Куліша в українське літературознавство є студія С. Єфремова в журналі «Книгарь» 1919 р., де він розгорнув тезу про те, що «Куліш був першим українським критиком в правдивому того слова розумінні»Єфремов С. З історичних паралелів / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920pp.). У 2 т. Т. 2. С. 427. Єфремов С. З історичних паралелів. С. 427-428. Див: Єфремов С. Біля початків української критики (Куліш як літературний критик). Книгарь. 1919. Липень- серпень. Ч. 23-24. стовп. 1529-1538. Републікація з коментарями: Єфремов С. Публіцистика в «Книгарі» доби війни та революції (1917-1920). Херсон: Гельветика, 2018. С. 206-216. Докладніше: Іваницька С., Демченко Т. публіцистика Сергія Єфремова на шпальтах «Книгаря» (1917-1920 роки) / Єфремов С. Публіцистика в «Книгарі» доби війни та революції (1917-1920). Херсон: Гельветика, 2018. С. 61-63; Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. - 1920 рік): монографія. Херсон: Гельветика, 2018. С. 465-466.. У статті «Небуденний пам'ятник», присвяченій 60-річчю появи «Народних оповідань» Марка Вовчка, він згадав про заслугу П. Куліша в появі друком цих творів молодої здібної авторки.

В академічний період діяльності С. Єфремов знову повертається до П. Куліша, подає оновлене концептуальне осмислення його місця й ролі в поступі модерного українства. Доказом є стаття «Без синтезу (до життьової драми Куліша)» («Записки Історично-Філологічного Відділу», Всеукраїнська Академія Наук, 1924, кн. IV, с. 58-79), участь у колективному виданні «Пантелеймон Куліш: Збірник праць комісії для видавання пам'яток новітнього письменства» (1927)⁴² Єфремов С. Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша. Пантелеймон Куліш: збірник праць Комісії для видавання пам'яток новітнього письменства / За редакцією акад. С. Єфремова та Ол. Дорошкевича. Українська Акад. Наук, збірник Історично-Філологічного Відділу, №53, у Київі, 1927. С. 5-11. Перевидано: Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і примітки Е.С. Соловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 287-293., розгорнута довідкова стаття про П. Куліша у т. 4 «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» (1927)Єфремов С. Куліш Пантелеймон Олександрович (Панько Олелькович) / Повне зібрання творів Тараса Шевченка / Під загальною редакцією акад. Сергія Єфремова. Т. 4. Щоденні записки (журнал) текст, первістні варіян- ти, коментарій. Українська Академія Наук, Комісія для видавання пам'яток новітнього українського письменства, Державне Видавництво України, 1927. С. 275-285..

Історіографічне узагальнення всіх суттєвих праць про П. Куліша С. Єфремов здійснив 1926 р. у студії «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша». На його думку, в сенсі життєписання Кулішеві пощастило, як нікому може з «визначних діячів українства давнішого часу, насамперед із знаменитої трійці 40-60-х років». Навіть Шевченко першої докладнішої книжки про себе - відомої праці М. Чалого - діждався лише за 20 років по своїй смерті та й то були це тільки матеріали, а справжня біографія наспіла тільки на 37-мі роковини (відома книга О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя»). Костомарову пощастило ще менше: окрім популярної книжки Д. Дорошенка, що вийшла 1920 p., досі не було праці, яка б охоплювала життя й діяльність цього «визначного привідці й теоретика української ідеї повно і всіма сторонами»Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передмова і примітки Е. С. Соловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 287.. Щодо літератури про П. Куліша, С. Єфремов очікувано згадав першим біографічний нарис, виданий у Чернігові 1899 р., - «цікаву і змістовну книжку» Б. Грінченка, назвав праці О. Маковея, В. Шенрока й Д. Дорошенка («П.О. Куліш, його життя і літературно-громадська діяльність», Київ, 1918, друге видання в Лейпцигу 1923 p.). Він зазначив, що вже перше п'ятиріччя по смерті письменника дало не одну, а кілька спроб синтезувати його життя та діяльність, не кажучи вже про масив документального матеріалу (листи, спомини і т.ін.), що появився протягом доволі стислого часу. С. Єфремов кваліфікував це як явище «мало не єдине й виключне у всенькій історії нашого письменства»Там само. С. 287.. Не проминув увагою Сергій Олександрович намагання створити своєрідний «культ Куліша», який ініціювала Ганна Барвінок; типовим прикладом апокрифічної праці вважав книжку Кулішево- го приятеля, російського письменника В. ШенрокаТам само. С. 287-288. Про ставлення Ганни Барвінок до пам'яті свого чоловіка докладніше: Іваницька С. «Я своєму божеству - дружині вічно поклонялась» [рецензія на видання]: Листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага.

Том 1 / Упорядник та редактор Г. Степанець; передмова Т. Демченко. Чернігів: Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник ім. М. Коцюбинського, 2019. 444 с. Літературний Чернігів. 2020. №2 (90). С. 179184.. Водночас С. Єфремов зазначив парадоксальність спроб увічнення пам'яті П. Куліша, пригадуючи останній період життя Кулішевого, коли «письменник, хоч не забутий, то замовчуваний, у хуторській самотині доживав віку тільки вдвох з подругою-товаришем цілого життя, Ганною Барвінок. Не випадок тому, що той культ Куліша, який силкувалася була створити Ганна Барвінок, рішуче не прищепився в ширших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила хуторську самотину живого Куліша»Єфремов С. Провіяний Куліш. С. 287..

С. Єфремов виділяв два головні мотиви, що спонукали до зацікавлення постаттю Куліша у 1920-ті рр.:

1) об'єктивні причини, що «цю постать ставили і ставлять у центрі до- слідчої уваги, притягають до неї інтерес нащадків, як колись такий самий інтерес сучасників, не завжди висловлюваний і зафіксований, але раз-у-раз живий і великий. Ці об'єктивні причини коріняться насамперед у діяльності Куліша, в тому величезному слідові, який він залишає за собою в нашій новітній історії - в письменстві, в науці, в громадському житті»;