Дмитро Захарович Максименко: шлях від куркуля до старости села

Анотація

На основі архівних джерел у статті показано трагедію життя репресованого жителя с. Іванківці Срібнянського району Чернігівської області Дмитра Захаровича Максименка.

Ключові слова. Село Іванківці, Дмитро Захарович Максименко, куркуль, окупаційний режим, староста села, кримінальна справа, НКВС, ГУЛАГ, реабілітація.

Так сталося, що за більш ніж трьохсотлітню історію перебування України у складі Російської імперії та СРСР мільйони українців знайшли своє останнє пристановище на чужині. Могилки одних і нині шанобливо доглядають родичі, на інших - стоять хрести із табірними номерами, і за ними хоч якось можна встановити прізвище людини, а про місце поховання багатьох тисяч українців, які зазнали репресій у різні історичні періоди чи то з боку царизму, чи то радянської влади, ми вже не довідаємось ніколи. Їхні сліди стерлись під впливом часу. Але неупокоєні, повні відчаю та образи душі небіжчиків і через століття тривожать нас та звертаються з проханням встановити істину, відновити історичну правду та хоч якось виправдати чи реабілітувати їхні імена перед нащадками.

Радянська каральна система в екстремальних ситуаціях не розбиралась прискіпливо з кожним персональним випадком правопорушення чи злочину, а часто застосовувала для винних покарання по шаблону, урівнюючи відповідальність перед законом для всіх однією статтею КК УРСР. Особливо яскраво це виявилось у період колективізації, репресій, німецько-радянської війни та перші роки після її закінчення, коли судові органи було завалено справами на куркулів, шпигунів, колабораціоністів, військовополонених, колишніх остарбайтерів та ін. Тоді винним часто інкримінували ст.54-1 п. «а», «б», «в» або зраду батьківщині, особливо не цікавлячись, чи підходить це трактування статті для підсудного.

Уже напередодні розпаду СРСР, після вступу в дію нових нормативно-правових актів, було розпочато перегляд кримінальних справ. Так, 16 січня 1989 р. Президією Верховної Ради СРСР видано указ «Про заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30 - 40-х і початку 50-х років», а 17 квітня 1991 р. в Україні прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Після вступу в силу цих документів в судах було переглянуто сотні тисяч кримінальних справ та багато з них закрито за відсутністю складу злочину. Людей (багатьох з них уже посмертно) реабілітовано. Частині колишніх в'язнів, також часто вже після їхньої смерті, було змінено формулювання статей звинувачення, але їхні справи так і залишились відкритими.

Відразу зазначимо, що на окремих українських громадян у різні роки заводили по дві і більше кримінальних справ. Одні з цих справ свого часу закрили, а інші й нині залишаються відкритими. Про одну із таких осіб, яка двічі була піддана переслідуванню з боку радянської влади, піде мова в нашій розвідці. Це уродженець і житель с. Іванківці Срібнянського району - Дмитро Захарович Максименко.

Метою даної роботи є дослідити життєвий шлях Д. З. Максименка; на основі наказів окупаційної влади Срібнянського району проаналізувати його діяльність на посаді старости с. Іванківці у жовтні 1941 - вересні 1943 рр., відтворити основні події, які відбувались у селі в цей період.

Джерельною базою є матеріали фондів АУ СБУ в Чернігівській області (ф.6.), Держархіву Чернігівської області, де зберігаються справи на репресованих (Р-8840), накази окупаційної влади в Срібнянському районі (ф.Р-4221, ф.Р-4343), свідчення очевидців (ф.Р-1376) та ін.

Відразу зазначимо, що фрагменти документів із кримінальних справ, особисті дані (П.І.Б.) її фігурантів у статті буде подано мовою оригіналу.

Серед десятків тисяч документів, що містяться в Держархіві Чернігівської області та архіві Управління СБУ в Чернігівській області, зберігаються кримінальні справи, які було відкрито на жителя села Іванківці Срібнянського району Дмитра Захаровича Максименка. Одну із них на чоловіка було заведено 15 листопада 1930 р. у зв'язку з проведенням ним антирадянської агітації і закрито 12 липня 1989 р. А іншу заведено незабаром після вигнання нацистських окупантів з Чернігівської області та відновлення в області радянської влади, у листопаді 1943 р. У 1994 р. відбувся перегляд кримінальної справи та частково змінено статтю звинувачення. Проте й нині справа є відкритою. Тож на основі двох кримінальних справ, заведених у 1930 та 1943 рр., спробуємо відтворити важкий тернистий життєвий шлях цієї людини.

Народився Дмитро Захарович у 1881 р. у родині середняків¹. За іншими даними, він народився в 1882 р. у родині селян-середняків². У довідці, виданій Іванківською сільською радою, зазначено, що він був куркулем³. За своїм соціальним походженням родина належала до козаків. Закінчив 4 класи школи. колективізація репресія україна максименко

Як засвідчив Тиміш Пилипович Петрушевський, Дмитро Захарович «<...> до революції років 10 був засідателем в Іванківській волості <...>»⁴.

Д. Максименко був одруженим. Дружина - Улита Гнатівна Максименко. В анкеті заарештованого вказано, що в подружжя було 4 дітей: Харитина (1907 р. н.), Мотря (1909 р. н.), Григорій (1911 р. н.) і Мотря (1918 р. н.). У протоколі допиту за 1943 р. вказано ім'я доньки Марії, в якої Дмитро Захарович проживав, повернувшись до села у серпні-вересні 1941 р. У погосподарській книзі с. Іванківці Іванківської сільської ради за 1947-1949 рр., яка зберіга-ється в Дігтярівській селищній раді, вказано, що в господарстві № 44 у с. Іванківці проживала Марія Дмитрівна Пресіч (1918 р. н.). Отже, наймолодшою донькою Дмитра Захаровича та Улити Гнатівни була Марія, а не Мотря. ⁵

У 1915-1918 рр. відбував службу в царській армії. Був рядовим воїном⁶.

В інший час Дмитро Захарович господарював на землі. Із батьком вони володіли 35 десятинами землі. У господарстві був 1 будинок, 2 клуні, 4 хліви, 1 комора, 3 голови великої рогатої худоби, 2 коней, 15 овець. Родина використовувала найману працю.

Під час революційних подій родину було розкуркулено і залишено їй лише 3,5 дес. землі або десяту частину. На той час у родині проживало 7 осіб. Але ще деякий час господар не дозволяв біднякам орати вже свою колишню землю, яку тим було роздано.

У 1928 р. Дмитро Захарович сплатив державі податку на суму 111 крб 79 коп., у 1929 р. - 80 крб 93 коп., у 1930 р. - 10 крб 15 коп. ⁷

17 жовтня 1930 р. у господарстві Д. З. Максименка було проведено обшук з метою виявлення зброї. Проте у господарстві «не було нічого» знайдено. Свідками в документі були зазначені жителі с. Іванківці Ладуренко і Нестеренко. Імен цих людей (як свідків) у протоколі немає. У кінці документа підпис Нестеренка взагалі відсутній (можливо, його під час обшуку і не було), а біля особистого підпису Ладуренка стоїть літера К. Ймовірно, одним із свідків став Кирило Власович Ладуренко Зробимо невеликий відступ від теми і коротко зупинимось на біографії цього «борця за краще життя простого народу». Адже на совісті таких «патріотів» мільйони розкуркулених та висланих до Сибіру, знищених під час голодоморів та репресованих людей. Одним із таких «активістів» і став житель с. Іванківці Кирило Власович Ладуренко.

Народився він в 1907 р. у бідняцькій родині. У радянські часи родина мала 3,55 га землі. У господарстві була хата, клуня, хлів. Родина мала коня.

Перебуваючи в комсомолі, активно боровся із самогоноварінням у селі, проте в цей час його родина займалась цим відкрито. Про відсутність елементарних моральних принципів у цієї людини свідчить і той факт, що після виселення з села куркулів, самовільно поселився в одне із заможних господарств. А також, за висловами колгоспників, присвоїв колгоспний сад та сіно. Його брат, який працював городником, безкарно займався крадіжкою колгоспної городини.

Як відзначають односельці, Кирило Власович був дуже мстивим. За свідченням Максименка (ім'я в документі відсутнє, можливо, це був і Дмитро Захарович), проти Ладуренка виступати не можливо, тому що завтра можуть бути погані наслідки.«<...> Зараз же пришивають колгоспникам, котрі крітікують роботу Ладуренка, куркульського агента або куркуля і виганяють з колгоспу...», - повідомив чоловік.

(Держархів Чернігівської області, ф.П-292, оп.2, спр.10, арк. 20, 32, 33, 36).

* Ім.'я відсутнє., який в 30-і роки був членом управи, парторгом колгоспу тощо⁸.

Незважаючи на те, що обшук нічого не дав, 19 жовтня 1930 р. Дмитра Захаровича було заарештовано та відправлено до м. Прилуки, в Допр №8.

З 23 жовтня по 15 листопада 1930 р. уповноваженим слідчої групи ДПУ Яцуном* було опитано ряд жителів с. Іванківці як свідків. 23 жовтня давали показання Тиміш Пилипів Петрушевський, Максим Хведорович Савенко, Хведор Кирилович Михалко, 24 жовтня - Кость Хвилонович Янко, 13 листопада - Іван Гаврилович Хвидоренко і Федот Семенович Минка, 14 листопада - Максим Федорович Савенко, 15 листопада - Логвин Степанович Любченко, Гнат Нилів Яндола, Василь Антонов Вишневецький.

У показаннях свідки розповіли про дорадянське минуле родини Д. З. Максименка, про відношення до дій радянської влади на селі та ін.

Х. К. Михалко відгукнувся про Д. З. Максименка як розумну та освічену людину. «<...> До революції служив засідателем у волості. <...> Він добре грамотний то завжди домагався щоб показували йому закони, на підставі чого проводять ту чи іншу кампанію <...>»⁹, - повідомив він слідству.

Про хитрість та обережність Дмитра Захаровича, К. Х. Янко висловився так: «<...> Взагалі він людина хитра і щоб виступати открито, то він остерігався а він мав своїх агентів-бідняків, які завжди виконували волю його <...>»¹⁰.

Підтвердив дану інформацію і І. Г. Хвидоренко (1887 р. н.) Він детально розповів слідству, що Дмитро Захарович у 1915-1916 рр. служив засідателем у волості, а після революції 1917 р. у нього відбиралася земля. Про свої колишні непрості взаємовідносини з підозрюваним пригадав чоловік наступне: «<...> у 18 році при гетьману Максименко був учасником у групі собственників що в той мен було забрано і мене за те що роздавав землю куркульську. Забрали мене гетьманці по ініціативі Максименка Дм. <...>»¹¹.

Із свідчення Ф. С. Минки дізнаємось, що Д. З. Максименко «судився за низдачу продрозверстки позбавлений волі з 1919 р.»¹²

Пригадав Л. С. Любченко агресивну поведінку Дмитра Захаровича під час відчуження у нього землі. «<...> Під час такого цей кулак з своїми синами виходив на ниву з барком в руках і не давав засівати таку тим особам яким наділялась і також коли біднота засівала його бувшу землю то останній своїми кінми по ночам випасував його бувшу ниву а також із свого бувшого сіножату проганяв бідноту с косою в руках. Це було в 21 - та 22 році <...>»¹³.

В. А. Вишневецький звинуватив Дмитра Захаровича у тому, що у 1926 і 1927 рр. той займався спекуляцією¹⁴.

І. Г. Хвидоренко розповів про події 1927 р., коли в селі проходило самооподат- куння. Тоді Максименко говорив на вулиці та по хатах, що самооподаткування їм не потрібне. «<...> Коли задумала держава що робити то хай роби годі з нас крові висисати <...>»¹⁵.

Про діяльність Д. З. Максименка у кін. 20-х рр. М. Ф. Савенко повідомив наступне: «<...> До міроприємств рад. влади завжди ставився вороже. 1929 року злісно не виконував хлібозаготівлі, за що штрафувався, а коли робили трус то виявили хліб захований у яму, а також ховав хліб по бідняках несвідомих. 1929 року коли ще в нашому селі організовувався перший СОЗ то він агітував на своєму кутку проти такого, підбурював дядьків, щоб не дати землі коло села. Пускав агітацію серед маси щоб подали скаргу в центр щоб не дати землі коло села СОЗу. Завжди стояв проти само обкладання, виступав даже на загальних зборах <...>». ¹⁶

Як стверджував Т П. Петрушевський, Дмитро Захарович «<...> податки сплачував не своєчасно, що стягалося часто в безмірному ладі. У 1929 році був оштрафований за злосне невиконання хлібозаготівлі, за що продавалося майно. При обшуку у 1929 році під час хлібозаготівлі у нього було виявлено хліб закопаний у ямі <...>. Тоді Д. Максименка було оштрафовано на 100 крб.» ¹⁷ Дмитро Захарович звертався до суду за повернення відчуженого радянською владою в нього майна.

Агітував проти хлібозаготівлі та колективізації. Ось що про це розповів Т П. Петрушевський: «<...> Під час масової колективізації одного разу ночью в його хаті були збори кулаків, з метою, аби зірвати колективізацію. 1930 р. розкуркулений і переселений в бідняцьку хату. Та завжди по темних углах агітує проти хлібозаготівлі, та колективізації <...>»¹⁸.

Ф.С. Минка додав, що в 1930 р. Д. З. Максименка було виселено за межі села та позбавлено виборчих прав¹⁹.

Як зазначили свідки, Дмитро Захарович був активним членом релігійної громади, а також мав великий авторитет серед іванківчан. Ось як висловився про нього Гнат Нилів Янгола: «Виконував обов'язки уповнов. релігійної громади, вербував віруючих, ввесь час революції держав міцний зв'язок з попом»²⁰.

М. Ф. Савенко підтвердив, що Дмитро Захарович «<...> мав авторитет среді мас як секретар релігійної громади і вів розкладницьку роботу на користь контрреволюції особливо на кутку Короп <...>»²¹.

Із свідчення І. Г Хвидоренка також дізнаємося, що Д. З. Максименко був «у церковному совіті який застоював церкву під час її відібрання такої»²². В. А. Вишневецький також підтвердив принципову позицію Дмитра Захаровича щодо збереження церкви в селі Іванківці. «<...> В 1929 році агітував поміж біднотою поміж колективізації намагаючись вносити дезорганізацію поміж біднотою та загітувати аби остання була за релігію поза як він сам був активним членом релігійної громади <...>»²³, - читаємо у протоколі допиту.

У цілому всі свідки викрили негативне відношення Дмитра Захаровича до заходів радянської влади на селі, окремі ж - висловились проти його подальшого перебування у населеному пункті. Так, Ф. С. Минка вказав, що Д. З. Максименка «треба визнати як політично небезпечного елемента»²⁴. М. Ф. Савенко також назвав перебування в селі Д. З. Максименка шкідливим ²⁵. Як узагальнив Т П. Петрушевський.: «<...> Перебування Дмитра Захаровича Максименка в с. Іванківцях шкода правильній роботі всіх міроприємств радянської влади <...>»²⁶.

15 листопада 1930 р. проти Дмитра Захаровича було розпочато попереднє слідство. Чоловіка звинуватили в тому, що він в останні роки систематично проводив агітацію і пропаганду серед селян с. Іванківці, мовляв, вона була направлена на зрив заходів, що проводились радянською владою на селі: колективізація, хлібозаготівля тощо. Ці його дії підпадали під ст. 54. п. 10 КК УРСР 24 листопада 1930 р. уповноваженим оперативної групи 8 сектору ДПУ УРСР у м. Прилуки Моторіним було проведено допит Д. З. Максименка Відразу зазначимо, що в кримінальній справі зберігається лише цей один протокол допиту Д. З. Максименка. Можливо, були й інші допити, навіть із застосуванням фізичної сили, але чоло-вік не давав потрібних слідчим показань, тому протоколи просто не писали. А потім слідством було вирішено скоріше закінчити цю справу та передати до суду.. Він був дуже коротким, тому наведемо свідчення обвинуваченого повністю. Про своє життя в селі Іванківці чоловік розповів коротко: «<...> Мой отец имел 35 десятин земли и после его смерти 1906 году и мы между 6-ти братьями земли разделили, а после смерти 2-х братьев земля перешла нам. То около 6-ти десятин. Наёмный труд никогда не пользовался. Права голоса не лишался до раскулачиния. Раскулачен в 1930 году.

Против проводимых в селе мероприятий ни чем никогда не выступал и наоборот активно помогал этим мероприятиям. Всегда раньше всех и полностью выполнял возложенные на меня обязательства. Был уполномоченным по содействию хлебоза- готовлям и сам всегда хлебные излишки не прятал. Больше показать ничего не имею. Заполнено верно в чем и расписываюсь <...>»²⁷, - читаємо у протоколі.

28 листопада 1930 р. начальником 8 сектору ДПУ УРСР в м. Прилуки Розановим було затверджено обвинувальний вирок по слідчій справі на Дмитра Захаровича Максименка. Справу № 202 було передано на розгляд Особливої Ради при Колегії ДПУ УРСР, з клопотанням про застосування до Д. З. Максименка покарання у вигляді адміністративного вислання за межі УРСР терміном на три роки.

1 березня 1931 р. Особлива Рада при Колегії ДПУ УРСР постановила Дмитра Захаровича Максименка вислати через ПП ОДПУ в Північний край терміном на три роки. Відлік покарання розпочато від 19 жовтня 1930 р. ²⁸.

На жаль, будь-яка інформація про місце перебування ув'язненого у 1930-1933 рр. у документах кримінальної справи відсутня. Але його слова, які було сказано селянам у кінці 20-х рр. про безкоштовну ненормовану виснажливу працю односільчан-колгоспників, виявились пророчими: «Колективізація нам не потрібна, це та сама панщина, те саме ярмо». Повністю збулись у 1932-1933 рр. й інші його слова: «В колективі пропадете з голоду, бо там все заберуть, а ви останетесь без хліба» У списку коефіцієнтів на постачання промтоварами сіл Срібнянського району у 1930-1932 рр. вказано, що в с. Іванківці проживало 3119 осіб, з них колгоспників - 1356 чоловік (Ф.П-807, оп.1, спр.2, арк.49.)

Згідно з переписом населення 1939 р. на території Іванківської сільської ради проживало 2206 осіб, з них 1069 чоловіків і 1136 жінок. У с. Іванківці зареєстровано 1005 чоловіків та 1078 жінок, усього 2083 особи. У х. Рудьків - 17 чоловіків і 15 жінок, усього 32 особи. У х. Сергушків проживало 35 чоловіків та 32 жінки, всього 67 осіб. У х. Фатєєв проживало 24 особи, по 12 чоловіків та жінок (Ф.Р-5226, оп.5, спр.1 а, арк.154).

Як видно, за десятиліття (30-ті рр. ХХ ст.) населення по сільській раді зменшилось на 913 осіб, і становило близько 71% від загальної кількості жителів, які проживали в 1930-1932 рр.²⁹.

Після звільнення Дмитро Захарович повернувся в Чернігівську область. З 1934 - до вересня 1941 року проживав у м. Прилуки. У 1934-1937 рр. працював на лісопильному заводі робітником, а з 1937 і до серпня (вересня У протоколі допиту від 16 листопада 1943 р. Д. З. Максименко зазначив, що в село він повернувся у вересні 1941 р., а в протоколі допиту від 17 січня 1944 р. він назвав серпень 1941 р.) 1941 р. працював конюхом у Прилуцькій поліклініці. Він уник політичних репресій 1937-1938 рр., т. я. перебував за межами села.

Після звільнення з роботи повернувся в село Іванківці. З цього часу і до 19 жовтня 1941 р. проживав у доньки Марії Дмитрівни Пресіч У погосподарській книзі с. Іванківці Іванківської сільської ради за 1947-1949 рр. вказано, що в господарстві № 44 с. Іванківці проживала Марія Дмитрівна Пресіч (1918 р. н.) з донькою Лесею (1939 р. н.) та матір'ю Улитою Гнатівною Максименко (1885 р. н.). Чоловік Марії - Василь загинув під час радянсько-фінської війни у 1939 р. Тому Дмитро Захарович і повернувся з початком війни до своєї наймолодшої доньки, в якої і проживала його дружина. Фактично він став єдиним чоловіком- господарем родини., допомагав по-господарству. З приходом німців у село і утворенням общинних господарств пішов працювати в колгосп³⁰.

19 жовтня 1941 р. Д. З. Максименка було обрано старостою с. Іванківці. На цій посаді він працював до звільнення села від нацистів. Після відновлення радянської влади у вересні 1943 р. він залишився проживати в селі. На той час йому вже виповнився 61 рік.

З відновленням радянської влади у районі починається переслідування осіб, які працювали на окупаційну владу. Вже 16 листопада 1943 р. відбувся перший допит Д. З. Максименка. Його провів оперуповноважений Срібнянського РВ НКВС Іпатенко. Про свою практичну діяльність Д. З. Максименко розповів слідству наступне: «<...> Я почти ничего не делал в пользу немцев, данных на комунистов не представил, военнопленных не задержал и одного человека партизан не преследовал и одного человека наоборот оказывал им материальную помощь это продуктами питания таким партизанам как Ляшенко Макар Минович житель с.Иванковцы в настоящее время работает в Сребнянском РК КП(б)У Федоренко Григорию Павловичу житель села Иванковцы и другим. Фамилий их не знаю знаю, что Федоренко был Нач. партизанского отряда <...>»³¹.

Стосовно виконання німецьких наказів у галузі сільського господарства, Дмитро Захарович висловився так: «<...> Кое что выполнял т.к. увильнуть было нельзя как по хлебо-поставке и мясо-поставке сов. граждан не обижал комбинировал как скота сдать по меньше отбирать не отбирал насильно ни в кого <...>»³².

Підтвердив допитуваний свою участь у відправці молоді села на примусові роботи до Німеччини. «<...> Что же касается угона сов. молодежи в Германию это было я участвовал в подборе кандидатур в первый раз в 1942 г. требовалось 60 чел. уехало только 32 чел. в 1943 г. также 60 чел. уехало 17 чел. 2 е возвратились с пути следования для отправки в Германию <...>»³³, - читаємо в протоколі допиту. Повний зміст цього документа подано у додатку А.

21 грудня 1943 р., на підставі ордеру № 18 від 20 грудня 1943 р., виданого начальником Срібнянського РВ НКДБ Голєєвим, у господарстві Д. З. Максименка було проведено обшук. Проте під час обшуку, який проводив оперуповноважений Срібнянського РВ НКВС молодший лейтенант держбезпеки Сновалькиков, у господарстві нічого суттєвого не було знайдено, у зв'язку з тим, що все його господарство згоріло у вересні 1943 р. під час відступу нацистів із села.

Згідно з постановою на арешт, затвердженою ще 16 листопада 1943 р. заступником начальника УНКДБ по Чернігівській області Новожиловим, чоловіка було заарештовано. Підставою для арешту Д. З. Максименка стала його дворічна (19 жовтня 1941 - вересень 1943 рр.) активна діяльність як старости села на користь нацистських окупантів, що проявлялась у відборі скоту в активістів села та вивезенні молоді села (59 чоловік, з них - 2 комуністи) на примусові роботи до Німеччини³⁴.

З цього часу до 10 лютого 1944 р. тривало попереднє слідство. Дмитро Захарович у цей час перебував у Прилуцькій в'язниці №2³⁵.

В обох кримінальних справах відсутні фото Дмитра Захаровича. Проте в другій кримінальній справі заповнено «словесний портрет» заарештованого. Тому на його основі спробуємо відтворити зовнішність цієї людини. Дмитро Захарович був середнього зросту, середньої статури, з опущеними плечами і короткою шиєю. Колір волосся не вказано, але підкреслено, що воно посріблене сивиною. У чоловіка було овальне обличчя з прямим підборіддям, низький лоб, малий і широкий ніс. Брови у Дмитра Захаровича були дугобразними, очі - сірі. Рот у чоловіка невеликий, з тонкими вустами та опущеними до низу кутами. Вуха були маленькими з окремими овальними мочками³⁶.

З 14 листопада 1943 по 9 лютого 1944 р. старшим о/уповноваженим Срібнянського РВ НКДБ Сновальниковим, помічниками о/уповноваженого Срібнянського РВ НКДБ Потаповим та Юренко було допитано у якості свідків кількох жителів та уродженців с. Іванківці: Пелагею Єфиміїну Вишневецьку, Макара Миновича Ляшенка, Михайла Яковича Нестеренка, Пантелеймона Лукича Боровика, Силу Іларіоновича Єременка. Тематика допитів була наступною: відбір старостою села худоби у жителів с. Іванківці на користь окупаційної влади; вивезення молоді села на примусові роботи до Німеччини; причетність Д. З. Максименка до вбивства комуністів і активістів села Д. К. Редьки, С. П. Нестеренка та І. П. Федоренка; відношення старости до партизан; складення списку сімей активістів, призначених для спалення в Срібнянській середній школі у лютому 1943 р.

Так, П. Є. Вишневецька повідомила слідству, що в період своєї роботи староста села відбирав худобу для німецької армії і особливо мстив колишнім активістам радянської влади, які пішли на службу до Червоної армії. «<...> Лично меня вызывал в старостат, кричал на меня говоря, что «у тебя был муж активист, раскулачивал нас, дочь у тебя комсомолка» и т. д., предложил мне отдать корову и отправить детей в Германию на каторжные работы. Корову у меня забрал, а дети поскольку были молодые 14-16 лет, отправлены в германию не были, кроме того сын был болен <...>»³⁷, - розповіла жінка.

Свідок М. М. Ляшенко розповів про байдуже ставлення старости села до партизан та активістів. Він повідомив, що Д. З. Максименко «<...> за период своей работы безразлично относился к партизанскому движению, не примыкал к партизанам, и при появлении их в селе, прятался от них. В 1942 году Максименко подписал материал на расстрел двух коммунистов ничем не обвиняемых - Редько Д. К. и Нестеренко С., которые по его указанию выданы немецким карательным органам, замучены и расстреляны. В 1943 году в марте месяце во время группировки партизан, принимал участие в разыскивании парторга с. Иванковцы Коломийца Л.Гр., который в последствии был пойман и расстрелян. С июля м-ца 1943 года Максименко Д.З. стал симпатизировать партизанам, потому, что партизаны окрепли и власть в селе в основном находилась в руках партизан. Староста и полиция переживали стадию бессилия противостоять партизанским действиям <...>»³⁸.

Найдетальніші та звинувачуючі показання проти Д. З. Максименка дав С. І. Єременко. Про арешт та розстріл комуністів Д. К. Редько и С. П. Нестеренко свідок розповів наступне: «<...> 26 марта в старостат с. Иванковцы приехало примерно человек 12 мадьяр, спросили старосту села Максименко, чтобы последний указал им человек 2 х активистов сов. власти, на что Максименко ответил что такие люди у него есть, что они в прошлом раскулачивали его - Максименко, и указал на коммунистов Редько Демьяна Костовича и Нестеренко Савву Петровича, после чего мадьяры взяв с собой полицейских поехали арестовывать Редько и Нестеренко, а Максименко сказали, чтобы он написал на них характеристики. После ареста Редько и Нестеренко, мадьяры по указанию Максименко - 4 человека заехали обедать в мою квартиру. Через некоторое время туда пришел Максименко и принес на арестованных характеристики, отдал их переводчику и сказал: это коммунисты, участвовали в раскулачивании, в том числе раскулачивали в 1930 году и его - Максименко. Вечером мадьяры выехали из с. Иваньковцы взяв с собой арестованных Редько и Нестеренко и по дороге их расстреляли на мосту. Характеристики Максименко вручал лично при мне, он их писал сам лично <...>»³⁹.

Сила Іларіонович детально розповів слідчому про підготовку списка на жителів села, яких мали спалити в смт Срібне 23 лютого 1943 р. «<...> В феврале м-це 1943 г., перед тем так брали сов. людей на расстрел и сжигание в с. Сребное, я вечером был в старостате и видел как полицейский Пархоменко и староста Максименко писали какойто список, когда я зашёл, они перешли в другую комнату и дописывали список на табуретке у горящей печки. После того, как от людей мне стало известно этот список они составляли на актив села Иванковцы для выдачи их немецким карательным органам, но этот список Пархоменко когда спал в старостате, обронил из кармана и кто то из гр-н с. Иваньковцы подобрав этот список ему не отдал и где сейчас этот список - не известно <...>»⁴⁰.

Проте інші два свідки не були такими категоричними у своїх показаннях проти Д. З. Максименка. Так, М. Я. Нестеренко вказав, що «діяльністьД. З. Максименка на посаді старости була не зовсім шкідливою», але зазначив, що людей для відправлення в Німеччину Дмитро Захарович призначав разом із старостами общин. Також свідок повідомив, що зі слів жителів с. Іванківці та с. Дігтярі М. М. Ляшенка, Д. С. Пресіча й І. Рубана було знайдено підписаний старостою села список, до якого було занесено 32 чи 38 сімей, призначених для спалення в Срібнянській середній школі. Михайло Якович також підтвердив, що староста села визначав родини, в яких відбирали корів для німецької армії⁴¹.

П. Л. Боровик, який працював старостою общини с. Іванківці, на допиті не дав свідчень про причетність Д. З. Максименка до арешту та вбивства комуністів Д. Редьки, С. Нестеренка та І. Федоренка. Стосовно відношення Дмитра Захаровича до партизанів, він повідомив наступне: «<...> Максименко знал о партизанах с. Иванковцы, но фактов выдачи партизан немецким карательным органам со стороны Максименко мне не известно. Практической же помощи с его стороны партизанам в обеспечении продуктами питания и т.д. не было, так-как партизаны обеспечивались продуктами питания через старост общин <...>»⁴²

11 лютого 1944 р. помічник о/уповноваженого Срібнянського РВ НКДБ лейтенант держбезпеки Потапов підписав звинувачення Д. З. Максименку по ст. 54-1-а КК УРСР у тому, що той:

залишаючись проживати на тимчасово окупованій території Срібнянського району німецькими військами, став на шлях зради Батьківщини, добровільно пішов на службу до німців на посаду старости села, де і працював весь період окупації;

перебуваючи на цій посаді і будучи антирадянськи налаштованим, т. я. у минулому розкуркулений, в угоду німецьким властям, виконував всі розпорядження останніх;

відправляв хліб, скот та інші с/г продукти для забезпечення німецької армії. Відправив на підневільну працю до Німеччини 47 осіб радянських громадян, переважно із радянського активу і комсомольців. Відбирав корів у партійно-радянського активу і родин червоноармійців у м'ясопоставці для німецької армії, грубо відносився до родин червоноармійців;

видав німецьким каральним органам комуністів села Іванківці Редько і Нестеренко. Приймав участь у розшуку колишнього парторга села Іванківці Коломійця.

У документі також зазначалось, що Д. З. Максименко винним себе визнав частково. Він заперечив свою причетність до розшуку колишнього парторга села Іванківці Коломійця, а також заперечив грубе відношення до родин червоноармійців.

20 лютого 1944 р. звинувачення було затверджено начальником управління НКДБ Чернігівської області майором держбезпеки Федоровим ⁴³.

11 квітня 1944 р. військовий трибунал Київського військового округу в м. Прилуки, у складі майора юстиції Попова (голови), двох членів (червоноармійців) Борискова та Будникова, при секретарі ст. лейтенанті юстиції Ільїнському, на закритому судовому засіданні без участі держзвинувачення та захисту, розглянув справу по звинуваченню Д. З. Максименка в злочинах, передбачених ст. 54-1-а КК УРСР. Підсудному було винесено вирок про ув'язнення терміном на десять років з відбуванням покарання у виправничо-трудових таборах, а також згідно зі ст.29 п. а, б, в КК УРСР з обмеженням в громадянських правах терміном на п'ять років. Термін покарання було почато з 20 грудня 1943 р. Вирок було винесено як остаточний і касаційному перегляду він не підлягав ⁴⁴.

Останніми словами підсудного були: «<...> Я при немцах никакой инициативы не проявлял. К селянам относился хорошо. Прошу смягчить наказание <...>»⁴⁵.

Про подальшу долю Дмитра Захаровича у кримінальній справі інформація відсутня. Невідомими залишаються час і саме місце відбування покарання. Дуже коротку і неточну інформацію про подальшу долю Д. З. Максименка подає уродженець с. Іванківці Олексій Володимирович Редько: «<...> після війни його судили дали 7 років тюрми де він і помер <...>»⁴⁶.

У 1969 р., під час розслідування кримінальної справи проти колишнього поліцейського Василя Івановича Худика, голова Дігтярівської селищної ради П. Боровик також вказав, що староста с. Іванківці Дмитро Захарович Максименко помер⁴⁷. Але, на жаль, будь-які деталі відсутні.

Єдине, що ми можемо знайти в документах справ, так це інформацію про їхній перегляд. 16 січня 1989 р. Президією Верховної Ради СРСР було видано указ указ «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30 - 40-х і початку 50-х років». 12 липня 1989 р. по кримінальній справі, яку було заведено на Д. З. Максименка 15 листопада 1930 р., чоловіка було повністю реабілітовано. Майже через 59 р. справу нарешті було закрито⁴⁸.

17 квітня 1991 р. в УРСР було видано Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». На перегляд до прокуратури Чернігівської області та Чернігівського обласного суду потрапила і архівна кримінальна справа № 9825, яку було заведено у 1943 р. на Дмитра Захаровича Максименка.

20 липня 1994 р. заступник прокурора Чернігівської області, старший радник юстиції В. І. Григор'єв направив голові Чернігівського обласного суду Н. Г. Боброву архівну кримінальну справу Д. З. Максименка з підготовленим по ній протестом - для повторного розгляду.

У протесті, підготовленому юристом, зазначено, що Д. З. Максименко, як і сам він цього не заперечував, активно співпрацював з окупантами, виконуючи їхні розпорядження. Проте у цілому, як зазначив автор документу, зрадницьких дій у поведінці засудженого ні досудовим, ні судовим слідством не було виявлено. Тому, на думку В. І. Григор'єва, в суду не було достатніх підстав для кваліфікації дій Д. З. Максименка згідно зі ст. 54-1 «а» КК УРСР, а їх потрібно було кваліфікувати за ст. 54-3 КК УРСР.

Враховуючи викладене, та керуючись ст. 384 УПК України та ст. 7 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 р., заступник прокурора Чернігівської області, старший радник юстиції В. І. Григор'єв просив Чернігівський обласний суд змінити вирок військового трибуналу Київського військового округу від 11 квітня 1944 р., винесений Д. З. Максименку, і перекваліфікувати його дії із ст. 54-1 «а» КК УРСР на ст. 54-3 КК УРСР. У всьому іншому, як рекомендував юрист, вирок залишити без змін⁴⁹.

5 жовтня 1994 р. Президія Чернігівського обласного суду в складі головуючого Н. Г. Боброва, Н. П. Минченко, Н. А. Квача за участю прокурора В. І. Григор'єва розглянула даний документ. Своєю постановою вона затвердила протест заступника прокурора Чернігівської області. Вирок військового трибуналу Київського військового округу від 11 квітня 1944 р., винесений Д. З. Максименку, було змінено і перекваліфіковано із ст. 54-1 «а» КК УРСР на ст. 54-3 КК УРСР. У всьому іншому вирок залишився без змін⁵⁰.

Минуло вже майже чверть століття після останнього перегляду даної справи та внесення до неї змін, але й на сьогодні кримінальна справа, яку було порушено ще 75 років назад (у далекому 1943 р.) проти Д. З. Максименка, залишається відкритою.

В іншому світі вже перебуває більшість очевидців тих подій. Але їхні розповіді про радянсько-німецьку війну та окупаційний режим пам'ятають нащадки. У с. Іван- ківці Срібнянського району й досі багато старожилів та людей старшого віку Дмитра Захаровича Максименка згадують позитивно як «гарного старосту». Тож автором було вирішено провести власне розслідування, відтворити умови, в яких працював Д. З. Максименко, залучивши спогади очевидців, різноманітні архівні документи як окупаційного режиму, так і радянської доби: накази, інструкції, розпорядження, статистичні дані тощо.

Тож повернемося знову до звинувачення Д. З. Максименку, яке було підписано 11 лютого 1944 р. помічником о/уповноваженого Срібнянського РВ НКДБ лейтенантом держбезпеки Потаповим, і спробуємо розібратися по кожному з цих пунктів.

У першому пункті Д. З. Максименка звинуватили у тому, що він залишився проживати на тимчасово окупованій території. Відразу відзначимо, що Дмитро Захарович з часу свого арешту (19 жовтня 1930 р.) до початку нацистської окупації (вересень 1941 р.) в с. Іванківці не проживав. Після відбування покарання він проживав і працював в м. Прилуки. Під час евакуації Прилуцької поліклініки він не виїхав разом із установою, а повернувся додому, де не проживав майже 11 років. Причин, через які Д. З. Максименко не евакуювався, ми не знаємо. Можливо, його не взяли, т. я. він був немолодий. А можливо, він не захотів їхати на Схід, т. я. із власного досвіду він знав, якою є Росія. Дмитра Захаровича в цьому можна зрозуміти й виправдати, адже на той час йому виповнилося 59 років, і це далеко не той вік, щоб самому поневірятись по чужій території.

У цьому ж пункті звинувачення також було зазначено, що Д. З. Максименко став на шлях зради Батьківщини. У сучасній історичній літературі з'явилось нове, відмінне від радянського, трактування терміну «колабораціонізм». Класично колабораціонізм визначали як співпрацю з окупантами громадян окупованої держави. Співпраця із окупантами українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, грузинів, татар, вірмен чи азербайджанців була колабораціонізмом із радянської точки зору. Але українці не мали власної повноцінної державності до війни й далеко не всі вважали себе громадянами СРСР. Тому ми поділяємо думку українського історика І. Патриляка, що українці, як і представники інших національностей, які співпрацювали з німцями або служили їм, не зраджували своїх держав, бо таких не існувало в природі⁵¹.

Слідство не взяло до уваги, що Максименка призначили старостою, а вказало, що він добровільно пішов на службу до німців на посаду старости села, де і працював весь період окупації.