Проблема підняття рівня успішності студентів у Київській політехніці наприкінці 1920-х років: успіхи та прорахунки у її вирішенні

Размещено на http://allbest.ru

ПРОБЛЕМА ПІДНЯТТЯ РІВНЯ УСПІШНОСТІ СТУДЕНТІВ У КИЇВСЬКІЙ ПОЛІТЕХНІЦІ НАПРИКІНЦІ 1920-Х РОКІВ: УСПІХИ ТА ПРОРАХУНКИ У ЇЇ ВИРІШЕННІ

Хитровська Юлія Валентинівна

доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії факультету соціології і права, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», м. Київ



Анотація. Неуспішність - досить складне і багатогранне явище студентської дійсності, притаманне різним історичним періодам і країнам, яке вимагає різносторонніх підходів до його дослідження. Під цим терміном, як правило, мається на увазі ситуація, коли хід і результати навчання не відповідають існуючим виховним і дидактичним вимогам вищої школи. Вона може виявлятися, наприклад, у слабких навичках самостійної роботи студента, невисокому творчому потенціалі або у невмінні його реалізовувати на практиці, а також в обмеженому інструментарії оволодіння інтелектуальними підходами аналізу, узагальнення тощо. Низька успішність студентів певною мірою пов'язана як із їхніми індивідуальними особливостями, так і з тими умовами, в яких відбувається їхній розвиток та процес отримання нових знань і компетентностей. Виділяють три основні чинники успішності: вимоги до студентів, що випливають із цілей певного вищого навчального закладу, психофізичні можливості студентів і соціальні умови їхнього життя, виховання і навчання у вищому навчальному закладі та поза ним.

Наприкінці 1920-х рр. СРСР опинився в глибокій системній соціально-економічній і політичній кризі, вихід із якої вбачався його керівництвом у новому воєнно-комуністичному «штурмі» та індустріалізації за рахунок усіх інших секторів економіки, а також у колективізації сільського господарства і прискореній підготовці якісно нових індустріально-технічних кадрів. Йшлося не лише про кількість майбутніх фахівців, перш за все технічного спрямування, але й про їхню якість. У зв'язку із цим проблема успішності студентів у вищих навчальних закладах всього СРСР, зокрема й радянської України, стояла дуже гостро.

Автор статті, спираючись на архівні документи і матеріали, а також спеціальну історичну літературу, досліджує проблему підняття рівня успішності студентів наприкінці 1920-х років у вищих технічних навчальних закладах УСРР на прикладі Київської політехніки, аналізує успіхи й прорахунки на цьому шляху.

Ключові слова: освіта, Київ, Київська політехніка, успішність, студент.



Khytrovska Yuliia Valentynivna Doctor of History, Professor, Professor of the Department of History of the Faculty of Sociology and Law, National Technical University of Ukraine «Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute», Kyiv,

THE PROBLEM OF RAISING THE LEVEL OF STUDENT PERFORMANCE AT THE KYIV POLYTECHNIC IN THE LATE 1920S: SUCCESSES AND MISCALCULATIONS IN ITS SOLUTION

Abstract. Failure is a rather complex and multifaceted phenomenon of student reality, inherent in different historical periods and countries, which requires from the researcher versatile approaches to its study. Failure, as a rule, is understood as such a situation when the course and results of training do not meet the educational and didactic requirements of higher education existing in a particular period. It can manifest itself, for example, in the weak skills of the student's independent work, his low creative potential or in the inability to implement it, as well as in the limited tools of possessing intellectual approaches of analysis, generalization, etc. The failure of students is to some extent related both to their individual characteristics and to the conditions in which their development takes place and the process of obtaining new knowledge and skills. There are three main factors of academic performance: requirements for students arising from the goals of a higher educational institution; psychophysical abilities of students; social conditions of their life, upbringing and education in higher education institution and beyond.

In the late 1920s the USSR found itself in a deep systemic socioeconomic and political crisis, the way out of which was seen by its leadership in a new military-communist "assault" and industrialization at the expense of all other sectors of the economy, as well as in the collectivization of agriculture and accelerated training of qualitatively new industrial and technical personnel. It was not only about the quantity, but also about the quality of future specialists, especially technical ones. In this regard, the problem of student performance in higher educational institutions of the entire USSR, including Soviet Ukraine, was very acute.

The author of the article, based on archival documents and materials, as well as special historical literature, explores the problem of raising the level of student performance in the late 1920s in higher technical educational institutions of the Ukrainian SSR on the example of Kyiv Polytechnic, analyzes successes and miscalculations on this path.

Keywords: education, Kyiv, Kyiv Polytechnic, academic performance, student.

київська політехніка проблема успішність студент архівні документи



Постановка проблеми. Наприкінці 1920-х рр. СРСР знаходився у глибокій системній соціально-економічній і політичній кризі. Країна потребувала термінового підйому на новий щабель економічного розвитку, що передбачав реконструкцію усього господарського комплексу на основі швидкого індустріально-технічного розвитку. Тож, радянське керівництво бачило єдино можливим виходом із цієї складної ситуації проведення прискореної індустріалізації за рахунок усіх інших секторів економіки, колективізації сільського господарства, а також пришвидшеній підготовці нових індустріально-технічних фахівців, здатних вирішувати найскладніші завдання. У зв'язку із цим проблема успішності студентів у вищих навчальних закладах, особливо технічних, всього Радянського Союзу, у тому числі й України, стояла доволі гостро. Так, у резолюції Пленуму ЦК ВКП(б) від 16 листопада 1929 р. зазначалося, що «сьогодення ставить питання не лише про кількість, але й про якість спеціалістів. Розвиток промисловості і сільського господарства на основі досягнень світової науки і техніки, докорінна перебудова всього виробничого апарату, складність соціально-економічних процесів в умовах боротьби між соціалістичними і капіталістичними елементами потребують нового типу технічних керівників та організаторів соціалістичного господарства. Ці кадри повинні мати глибокі соціально-технічні та економічні знання, широкий суспільно-політичний кругозір та якості, необхідні для організаторів виробничої активності широких мас трудящих...» [1, с.146].

До 1929 р. підготовка молодих спеціалістів у СРСР проводилась без будь-якого спеціального планування. Спираючись на план розвитку промисловості, липневий Пленум ЦК ВКП(б) звернув увагу на необхідність збільшити на кінець п'ятирічки вдвоє питому вагу інженерно-технічного складу, перш за все, у важкій промисловості. Керуючись рішеннями липневого Пленуму, ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад зауважив, що, за підрахунками державних організацій, для промисловості і сільського господарства УСРР доцільно було б підготувати по 16 тис. фахівців із вищою освітою [2, с.140-141].

Хоча нижньою хронологічною межею є фактично 1929 р., проте у тексті статті зустрічаються окремі згадки про події, що відбувалися на початку 1930-х рр. У зв'язку із цим доцільно зазначити, що Вища Рада народного господарства (ВРНГ) СРСР ухвалила рішення створити галузеві інститути на основі факультетів закладів вищої освіти політехнічного профілю. Таким чином, Київський політехнічний інститут розформували (наказ ВРНГ від 20 березня 1930 р.), а наказом ВРНГ № 1240 від 17 квітня 1930 р. на базі КПІ було створено вісім самостійних галузевих інститутів: машинобудівний, енергетичний, хіміко-технологічний, авіаційний, інженерно-будівельний, інженерів залізничного й водного транспорту, легкої промисловості, харчової промисловості. З 1934 р. постановою уряду Київський машинобудівний, Київський енергетичний і Київський хіміко-технологічний інститути, що розташовувались у корпусах колишнього Київського політехнічного інституту, знову було об'єднано в один інститут, який з того часу і й до 1938р. мав назву Київський індустріальний інститут імені П. П. Постишева.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Спеціальних наукових досліджень із даної проблематики немає. Загальноукраїнський матеріал щодо заходів, спрямованих на підвищення рівня успішності студентів в УСРР подається у першій частині (1917-1945 рр.) праці ще радянського періоду «Вища школа Української РСР за 50 років» [2]. Певну інформацію щодо заходів, які використовувалися для поліпшення ситуації з успішністю студентів на окремих факультетах КПІ окресленого періоду, можна знайти у таких працях як «Механіко- машинобудівний інститут. Нарис історії» [3] та «До 10-річчя існування електротехнічного факультету «КПІ» [4]. Робота Г. Касьянова «Українська інтелігенція 1920-1930-х рр.: соціальний портрет та історична доля» дає можливість зануритися в атмосферу 1920-1930-х рр., а також дізнатися про долю української інтелігенції, у тому числі й технічної, у цей трагічний період [5]. Монографія С. Костилєвої «Історія КПІ крізь призму інститутської преси. Рік 1929» дозволяє оцінити ситуацію в КПІ наприкінці 1920-х років через аналіз інститутської преси, у тому числі й стан справ з успішністю студентів, особливості їхніх взаємин із професорсько-викладацьким складом тощо [6]. О. Рябченко у грунтовній монографії «Студенти радянської України 1920-1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації» приділила увагу певним аспектам, які так чи інакше стосуються нашої проблематики, зокрема, студенти і професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів: метаморфози співпраці, «чистки» студентського складу вищих навчальних закладів, студентські виклики політиці «пролетаризації» вищої школи, політика влади в оцінках і творчості студентів тощо [7]. Певні наукові положення та висновки щодо проблеми неуспішності студентства як явища, особливо сьогодення, можна почерпнути із публікації О. Азюковського та Ю. Пазиніч «Шляхи підвищення успішності студентів технічних напрямів навчання» [8]. Окремі сюжети, які стосуються проблеми подолання неуспішності студентства Київської політехніки, зокрема й зазначеного періоду, висвітлені у фундаментальній праці «КПІ. Нарис історії» [9].

Для розкриття теми статті використовувалися архівні документи й матеріали, пов'язані як безпосередньо з історією Київської політехніки, так й із загальноукраїнським матеріалом, що стосується всіх вишів УСРР (особливо технічних) у даний історичний період (Ф. Р-308, Ф. Р-309 Державного архіву м. Києва (Держархів м. Києва), Ф.1 Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). Також у статті використовувалися документи, опубліковані у збірнику «Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения» [1].

Метою статті є дослідження успішності студентів КПІ наприкінці 1920-х рр., можливостей та методів покращення її рівня, а також успіхів і прорахунків на цьому шляху.

Виклад основного матеріалу. Варто зауважити, що відбір абітурієнтів довгий час забезпечував склад студентів в УСРР за класовими ознаками, а не за необхідним рівнем знань. Внаслідок чого успішність була досить низькою. Так, у КПІ багато студентів уже наприкінці першого півріччя залишали інститут, багатьох відраховували як таких, що не встигали. Так, зокрема, в 1921-1922 навчальному році цілком встигали лише 31%. Всіх, хто не демонстрував достатній рівень успішності, було відраховано. Таким чином, система за рознарядками не виправдала себе і тому вже у 1926 р. її було замінено прийомом на конкурсній основі. Без іспитів зараховували лише тих студентів, які успішно закінчили робітфак [3, с.44].

На початку 1920-х рр. покращилася й матеріально-технічна база Київської політехніки, що також мало сприяти нормалізації навчального процесу в інституті та покращити рівень успішності студентства. Так, група досвідчених робфаківців на початку 1922/23 навчального року відремонтувала чотири парових котли, котрі не функціонували ще з 1916 р. Усі приміщення інституту почали опалюватися і постачатися водою. 1923 р. було проведено ремонт приміщень і відновлено технічне обладнання лабораторій, облаштовано авіаційні майстерні, радіотехнічну лабораторію, дослідну станцію сільськогосподарського виробництва, електромеханічну лабораторію, майстерні для ремонту точних приладів тощо. Також було відновлено роботу бібліотеки, здійснено переоблік книжок, розпочато регулярну підписку на газети та журнали, у тому числі й іноземні. Здійснювалися й певні кроки, спрямовані на поліпшення умов життя і навчання студентів, що були вихідцями із робітничого і селянського середовища. Так, станом на 20 грудня 1923 р. у КПІ державні господарські стипендії одержували 20% студентів, а також всі слухачі робфаків. Кількість стипендій збільшувалася, але це зростання все ж відставало від темпів збільшеня кількості студентів і аж ніяк не могло забезпечити прожитковий мінімум. Тому, окрім стипендій, до 1924/25 навчального року держава забезпечувала студентів і харчуванням, і одягом [9].

Для всіх вишів радянської України на початку 1920-х рр. особливістю стала предметна система навчання, при якій не було стабільного поділу студентів на навчальні групи та курси, тож кожен міг опановувати ті дисципліни, які вважав за потрібне, без чіткої послідовності їх вивчення та термінів складання, тобто навчався фактично за власним «графіком». При цьому встановлювалася мінімальна кількість заліків, які студент повинен був здати протягом навчального року. Так, у 1922-23 навчальному році студентам першого курсу Київської політехніки потрібно було здати сім заліків, а старших курсів - дев'ять [7, с.219].

До 1925 р. у КПІ було розроблено нові шляхи та методи підвищення успішності, зміцнення дисципліни студентів, а також установлено жорсткі терміни навчання. З цього часу відвідування лекцій, семінарів та інших видів занять стало обов'язковим. Нововведення сприяли позитивним змінам у навчальному процесі, хоча рівень успішності все ще залишався невисоким. Такий стан справ можна пояснити як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. Серед них: матеріальна незабезпеченість, використання студентів на організаційній та адміністративно-господарській роботі, надмірна завантаженість громадськими дорученнями, а також низький початковий загальноосвітній рівень. Ось чому в наступні роки вживалися додаткові заходи, спрямовані на підвищення успішності студентства. Серед них можна виділити наступні: здійснення переходу на денну форму навчання, створення гуртків і комісій для поглиблення наукової організації праці тощо [9].

Контроль за виконанням студентами так званої навчальної повинності (обов'язкове відвідування лекцій, семінарів і виконання практичних робіт, а також усіх навчальних планів) покладався на факультетські навчально-контрольні комісії. Так, факультетська комісія на механічному факультеті КПІ взяла під свій контроль відвідування занять та успішність студентів, організацію допомоги тим із них, які не встигали. Вжиті заходи в цілому сприяли стабілізації ситуації - поступово життя і навчання студентства на факультеті налагоджувались. Вже наприкінці 1928/29 навчального року студентів, які цілком встигали, тут нараховувалось 76% [3, с.45].

Також варто зауважити, що обстеження якості знань випускників вищих інженерно-технічних закладів України в 1927/28 навчальному році показало, що понад 75% із них працювали інженерами на виробництві і зарекомендували себе справжніми фахівцями й відповідальними керівниками виробничих колективів. Так, на кінець 1920-х рр. понад 75% випускників механічного факультету КПІ успішно працювали на різних підприємствах. Ряд осіб, що викладали у цей період ті чи інші навчальні дисципліни на електротехнічному факультеті інституту, займали високі посади на київських підприємствах (Комунгосп, ДЕТ, КРЕС, Південно-Західній залізниці, Шкіртрест тощо) [4, с.6]. Серед випускників КПІ цих часів академік АН СРСР, генеральний конструктор авіаційних двигунів А. Люлька, академік АН СРСР, двічі Герой соціалістичної праці, генеральний конструктор ракетної техніки Л. Люльєв, академіки АН України: І. Швець, М. Корноухов, С. Серенсен, Ф. Белянкін, А. Коваленко, В. Вознесенський, С. Рудник, Й. Чорнобильський, Г. Прейс та інші. В 1924-1926 рр. на першому та другому курсах навчався С. Корольов, майбутній академік, генеральний конструктор перших у світі космічних кораблів [3, с.45-46]. У центральному корпусі КПІ є аудиторія ім. С. Корольова, а на відзначення його заслуг на будинку інституту встановлено меморіальну дошку. У 2008 р. на території кампусу Київської політехніки цьому видатному науковцю відкрито пам'ятник.

Проте, незважаючи на певні позитивні зрушення, у тому числі й у КПІ, недостатній рівень успішності студентів у цілому по УСРР на Всесоюзному з'їзді пролетарського студентства, який відбувся 1927 р., констатував у своїй доповіді Я. Ряппо Ян Ряппо - другий заступник народного комісара освіти УСРР і одночасно (1922-1927 рр.) головний редактор педагогічного журналу «Шлях освіти - Путь просвещения».. Так, він зазначив, що з'їзд підтримує позитивні результати у комплектуванні вишів України у 1927 р., як щодо соціального складу, так і щодо відбору кадрів для роботи у вищій школі, досягнуті завдяки новій системі прийому у вищі навчальні заклади УСРР [10, арк.3]. Однак, на його думку, незважаючи на зростання академічної успішності студентів і пожвавлення студентського життя, ця успішність не може бути визнана ще достатньо задовільною. Тому поряд із подальшою роботою над раціоналізацією навчальних планів, варто вжити заходів для затвердження та видання програмного матеріалу із більшості дисциплін, раціоналізації методів обліку знань студентів під час занять і проходження ними виробничої практики [10, арк.4]. З метою підвищення кваліфікації викладацьких кадрів у вишах, Я. Ряппо наголосив на необхідності стимулювати організацію екскурсій, відряджень як по СРСР, так і за кордон, конференцій, семінарів при наукових інститутах, видання спеціальної літератури тощо. Варто зазначити, що з'їзд позитивно поставився до організації науково-дослідних кафедр та інститутів, при яких проводилась підготовка аспірантів [10, арк.5]. Він підтримав роботу методологічних органів НКП у справі можливого зменшення багатопредметності у вишах, а також звернув увагу на необхідність включення у навчальні плани дисциплін, пов'язаних із воєнізацією, і прийняття заходів щодо підвищення кваліфікації викладацького складу шляхом організації закордонних відряджень, екскурсій, використання у навчальному процесі іноземної літератури тощо [10, арк.20].

Чи був готовий КПІ до тих викликів, які стояли перед вищою школою радянської України наприкінці 1920-х років? Відповідь на це питання можна знайти, наприклад, у звіті спеціальної комісії, яка оцінювала стан інституту в 1927 р. Так, вона звернула увагу на те, що в інституті немає тих необхідних умов, які б мінімально забезпечували нормальне налагодження навчально-педагогічної діяльності, а тому, як зазначила комісія, немає і певності «за якість продукції, що її випускає КПІ». Серед головних перешкод, котрі гальмували процес налагодження навчального процесу в інституті, вона назвала наступні:

1) Перевантаженість КПІ студентами. Кількість студентів, що тут навчалися, значно перевищувала кількість, на яку було розраховано навчальні приміщення, тобто лабораторії, кабінети, аудиторії тощо. Наприклад, лабораторії хімічного факультету було розраховано максимально на 250-270 студентів, натомість у 1927 р. на цьому факультеті навчалося вже 642 студента, тобто на 240 більше максимально визначеної норми.

Комісією зверталась увага на те, що не кращі умови були у цей період й на інших факультетах інституту. Тому вона зробила висновок, що при такій перевантаженості КПІ у майбутньому не зможе нормально функціонувати і розвиватись.

2) Гостра нестача у приміщеннях. Наявні приміщення інституту не мали змоги вмістити всі лабораторії, кабінети тощо, не кажучи вже про їхнє розширення.

3) Устаткування багатьох лабораторій, кабінетів було вкрай застарілим, тому вимагало негайного оновлення відповідно до тогочасного стану технічного розвитку.

При цьому комісія наголосила на тому, що устаткування окремих лабораторій (зокрема, хімічного факультету) не задовольняло не лише вимог, які ставились до наукового дослідження того часу, а навіть мінімальних вимог для налагодження адекватного навчального процесу.

4) Недостатнє забезпечення лабораторій усім необхідним для їх належного функціонування.

5) Прагнення КПІ збільшити кількість спеціальностей на окремих факультетах без урахування можливостей їх розвитку і організації роботи. Так, на електротехнічному факультеті вводилась спеціальність «Техніка зв'язку», організовувались й устатковувались під неї лабораторії, і все це робилося при відсутності потрібної кількості студентів, які б бажали спеціалізуватись у цій галузі, а також при наявності інформації від господарчого органу (Наркомпочталь) про те, що спеціалістів у цій галузі у достатній кількості готує і випускає Ленінградський політехнічний інститут.

6) Перевантаженість інституту студентами, неналежне устаткування лабораторій і кабінетів не дає студентству змоги більш раціонально і продуктивно використовувати свій час для навчальної діяльності.

7) Відсутність погоджених із Держнаукметодкомом навчальних планів і програм за окремими спеціальностями на факультетах.

8) Відсутність потрібної ув'язки у роботі навчально-виробничих майстерень КПІ із навчальною роботою факультетів інституту.

9) Недостатнє задоволення студентів КПІ місцями для проходження практики і набуття потрібного стажу [11, арк. 1зв.-2].

Щоб ще глибше окреслити ситуацію, яка склалася на той час у Київській політехніці, можна звернути увагу також на доповідну записку від 5 грудня 1927 р. декана електротехнічного факультету П. Окулова, написану на ім'я тодішнього ректора інституту В. Боброва. У ній декан зазначив, що мета електротехнічного факультету полягає у підготовці фахівців із великим обсягом теоретичних знань, які могли б взяти на себе керівництво потужними електротехнічними підприємствами і були б обізнані із усіма тонкощами електротехніки. Виходячи із цих завдань, на думку декана, КПІ повинен забезпечити фундаментальну теоретичну підготовку усім студентам, незалежно від того, в якій галузі електротехніки буде у майбутньому працювати той чи інший інженер, що закінчив електрофак. Однак, на факультеті, підкреслив П. Окулов, не передбачено будь-яких відділів за різними фахами і всі студенти протягом чотирьох років слухають однакові навчальні дисципліни. Як зазначив декан, дисципліни, що викладаються на електротехнічному факультеті, охоплюють не лише електротехніку, у навчальному плані достатньо часу відведено на вивчення теплотехніки і механічних дисциплін. Але, надаючи широку електротехнічну підготовку, факультет повинен забезпечити студентів знаннями не лише у галузі великих струмів, але й малих. Декан звернув увагу на те, що усі електротехнічні дисципліни, а також механічні, як правило, супроводжуються лабораторними вправами і проектуванням. Акцентуючи увагу на невеликій кількості годин за навчальним планом, відведених для опанування дисципліни «Техніка малих струмів», він наголосив на тому, що її також варто забезпечити лабораторними вправами. П. Окулов зауважив, що через лабораторію зв'язку проходять усі студенти і у 1926 р. таких нараховувалось 124. У ній студенти знайомляться із телефонією, телеграфією і сигналізацією. Після прослуховування всіх дисциплін вони виконують дипломну роботу. Для її виконання, на думку П. Окулова, обсяг знань студентів треба збільшити і для цього ввести деякі спеціальні дисципліни, які будуть слухати лише окремі групи студентів [11, арк. 27]. Також він поділився планами на майбутнє: «Надалі буде погоджено в Упрофосвіті відкриття спеціального відділу зв'язку у КПІ. Передбачається розділення студентів після другого курсу на два відділи, один із яких має такий самий навчальний план, який є зараз, а другий - спрямований на підготовку інженера-електрика зі зв'язку. Такий план розроблений на факультеті, але для його втілення у життя необхідні кошти, як на утримання персоналу, так і на доустаткування лабораторії зв'язку. У проекті корпусу електрофаку теж передбачена потрібна площа для устаткування окремих лабораторій телефонії, телеграфії тощо. Отож, факультет матиме відділи великих та малих струмів і зможе задовольнити потреби не тільки промисловості, але й транспорту і зв'язку в Україні...» [11, арк..27зв.].

Варто зазначити, що професори-викладачі, співробітники і студенти КПІ провели наприкінці 1920-х - протягом 1930-х рр. значну роботу по зміцненню матеріально-технічної бази інституту. Зокрема, були збудовані «енергокрило» головного корпусу, частина хімічного корпусу, введені в експлутацію новий гуртожиток і стадіон. При інституті почали функціонувати електростанція, радіовузол, фабрика- кухня, швейна і шевська майстерні. З'явилися перукарня, кінотеатр, спортивні майданчики. З 1934 р. інститут став одним із найбільших втузів країни, його бюджет у цей час значно перевищував дореволюційний. Так, якщо бюджет КПІ 1913 р. складав 637, 7 тис. крб., то 1934 р. - вже 6,2 млн крб. Значно зросли стипендіальний фонд і асигнування держави на навчання студентів. Якщо 1928 р. стипендіальний фонд складав 345,2 тис. крб., а вартість навчання одного студента на рік - близько 1 тис. крб., то 1939 р. - відповідно 4,5.млн крб. і 32 тис. крб. Таким чином, державні видатки зросли більш ніж удесятеро. Це дало можливість забезпечити стипендіями переважну більшість студентства. Якщо 1927/28 навчального року одержували стипендію лише 45 % студентів в інституті, то 1938/39 навчального року - вже 83%. Розмір стипендії зріс із 23 крб. 1927/28 навчального року до 130-200 крб. 1938/39 навчального року. Значне поліпшення матеріального становища сприяло помітному збільшенню чисельності студентів і, відповідно, випускників інституту (з 276 чоловік 1929 р. до 685 - 1940 р.), що, без сумніву, мало велике значення для народного господарства країни [9].

У КПІ приділялася особлива увага організації і проведенню наукових екскурсій для викладачів і студентів як на території СРСР, так і за його межами. Так, 18 квітня 1928 р. тодішній ректор інституту В. Бобров звернувся до Наркомпросу із проханням дозволити організацію екскурсії до Німеччини. Її планували провести у період з 1 червня по 1 липня 1929 р. на заводах міста Берліна та його околиць. Ректор зауважив, що, за підрахунками професорів інституту, які останнім часом відвідували Німеччину, витрат на одного екскурсанта протягом місяця потрібно близько 300 крб., а в цілому на заплановану екскурсію - 6600 крб. Планувалося, що її керівниками стануть досвідчені інститутські професори Т. Усенко і П. Окулов [12, арк.7; 20, с.21].

Також у 1929 р. гурток імені К. Тимирязєва, який функціонував тоді у Київській політехніці, звернувся до правління інституту з проханням організувати екскурсію для студентів хімічного факультету для ознайомлення їх із заводами Донбасу. У підсумку було прийнято рішення підтримати клопотання і безкоштовно направити на цю екскурсію 40 студентів [12, арк.14]. Того ж 1929 р. правління інституту просило Цутранпрос Н.К.П.С. надати кілька місць у закордонній екскурсії для студентів факультету шляхів сполучення, що дало б можливість «розширити їх кругозір і поглибило б знання молодих спеціалістів-випускників» [13, арк.23; 20, с.21].

Звертаючи увагу на значення, яке надавалося проведенню закордонних екскурсій у КПІ, варто наголосити і на певних недоліках у використанні закордонного досвіду (як представниками вишів УСРР, так і спеціалістами із виробництва), що були виявлені членами спеціальних комісій:

1) Відсутність конкретних завдань для тих, хто їде у відрядження, і завчасної їх підготовки до виконання поставлених завдань.

2) Відсутність контролю та обліку результатів поїздки.

3) Відсутність організованого обміну між підприємствами іноземним досвідом, який отримали в результаті відрядження.

4) Неякісний відбір представників української промисловості і молодих спеціалістів (мало відряджали із підприємств, відібрані кандидатури не володіли відповідною іноземною мовою тощо) [14, арк.36].

Щодо самої Київської політехніки, то в архівних документах не вдалось виявити звітів щодо вже проведених екскурсій, тому й неможливо відповісти на питання які із вищеназваних недоліків стосуються саме цього інституту.

Окрім серйозного ставлення до організації екскурсій, В. Бобров, як свідчать архівні документи, систематично робив заявки на придбання імпортного обладнання, потрібного для навчання студентів інституту: логарифмічні лінійки (фірма Альберт-Нестлер, 1000 шт.) [13, арк.3], готовальні УП-Р (фірма Ріхтер, 25 шт.) тощо [13, арк.70; 20, с.21]. Проте, окрім забезпечення студентів цим обладнанням, паралельно ректор вирішував й інші проблеми. Так, судячи з архівних даних, КПІ повідомляв у Наркомат освіти, що логарифмічні лінійки і готовальні, котрі він надіслав інституту, роздали студентам «1000-кам» у тимчасове користування. Приймаючи до уваги, що ці речі є цінним майном, КПІ одержав від них вартість цих предметів (4475 крб.). Ці гроші, як повідомив В. Бобров, інститут тримає на своєму безвідсотковому рахунку в державному банку. КПІ в особі ректора просив Наркомат освіти дозволити адміністрації користуватися цими залоговими грішми для видачі авансів у рахунок стипендій й на закупівлю ковдр для незаможних студентів [13, арк.42].

Незважаючи на всі вищеназвані заходи, спрямовані на покращення успішності студентів, все ж рівень знань в інституті не завжди відповідав існуючим вимогам. Так, у періодиці Київської політехніки розгорілася палка дискусія щодо «непотрібності» одних чи «другорядності» інших навчальних дисциплін в інституті (зокрема, вищої математики, іноземних мов). Це було пов'язано не лише із партійними директивами щодо прискорення випуску технічних спеціалістів, щирою вірою працюючих на виробництві студентів, що вони лише даремно витрачають свій час на засвоєння подібних дисциплін, а й загальним зниженням освітнього рівня абітурієнтів (це зумовлювалося, перш за все, зміною соціального складу студентства КПІ після встановлення радянської влади в республіці). Для певної частини студентів-пролетарів-партійців пропоновані професурою КПІ навчальні програми дійсно виглядали занадто складними і навіть зарозумілими. Не в змозі скласти залік чи іспит, вони нерідко залишалися на другий, а іноді і на третій рік. У нових умовах існування вищої школи багатолітнє навчання в інституті стало неможливим. Частина професорсько-викладацького складу наполягала на підвищенні вимог до рівня знань абітурієнтів, а також пропонувала не приймати робітфаківців, натомість віддавати перевагу випускникам технікумів, які вже набули певних спеціальних знань і компетентностей. Така позиція часто сприймалася частиною студентів як реакційна, адже суперечила процесу «пролетаризації» складу студентства Київської політехніки. Іншим виходом із даної ситуації було облегшення існуючих навчальних програм. Саме таким шляхом часто змушена була йти адміністрація КПІ. Частина студентів постійно скаржилась на систему викладання ряду професорів, зокрема, вважаючи їх лекції занадто складними для сприйняття або нецікавими, а також на важкість складання заліків та іспитів з певних навчальних дисциплін [6, с.22-24; 20, с.21-22]. Так, у правління КПІ 25 вересня 1928 р. надійшла заява від студентів відділення комунального будівництва Тверського, Фрідмана і Журкіна. У ній вони підкреслили, що вважають своїм обов'язком довести до відома правління наступне: професор Бай на свої лекції або зовсім не з'являвся, або ж з'являвся із великим запізненням. Читання лекцій відбувалося з такою незацікавленістю, що призводило до того, що студенти по черзі (2-3 чоловіка) були присутні на них. Також вони зазначили, що «... Бай керував проектами як в інституті, так і вдома та брав за це гроші.» У підсумку скаржники просили адміністрацію інституту зробити відповідні висновки щодо викладацької діяльності цього професора [15, арк.12; 20, с.22]. 1927 р. декану факультету шляхів сполучення надійшла подібна заява від групи студентів (12 чоловік) на професора Кириєнка. Вони скаржилися на те, що «.більшість студентів, знаючи предмет, закінчивши проект, маючи практичний стаж, екзаменуються по 6-7 разів. Дисципліна «Звичайні шляхи» стала для них непереборною перепоною на шляху до закінчення навчання на факультеті.» Серед причин подібної ситуації студенти називали: вимоги понад програми, а також нетерпиме і недовірливе ставлення професора до студентів. Скаржники пропонували створити екзаменаційну комісію, на іспиті вимагати знань виключно у межах програми, а також знизити вимоги щодо «зазубрювання надзвичайно великої кількості цифрових даних» [16, арк.80].

Серед студентства КПІ велись також дискусії стосовно «потрібності», «непотрібності» розбивки навчання на курси, можливості відмови від системи заліків і оцінок. Так, на засіданні факультетської комісії електротехнічного факультету КПІ, що відбулося 26 листопада 1927 р., професор П. Окулов (голова комісії) зупинився на хибах системи розбивки на курси. Він підкреслив, що вона ускладнює роботу деканату, залишаючи на другий рік студента, який не склав «усього 2-3 предмети й таким чином нераціонально використав пільговий рік, на що йому дається право». Також він зазначив, що на кожному курсі зі студентом може повторитися та ж сама історія і його у такому разі доведеться виключати з інституту, бо він уже використав свій пільговий рік. Студент Губанов від імені студентства КПІ доводив, що система розбивки на курси вносить деяку дисципліну, порядок у життя факультету, але за основу її приймати категорично не можна. За результатами цієї дискусії комісія зробила наступні висновки: розбивка на курси потрібна, однак студентів варто переводити на наступний курс при наявності мінімум 80% складених дисциплін. Також на цьому засіданні обговорювали питання про доцільність переходу до предметної системи й існування оцінок. Так, професор Лисянський зауважив, що перехід до предметної системи збільшив рівень і якість знань студентів, але «через недосвідченість студентів на молодших курсах терміни затягуються, тож бажано знайти якісь компроміс...». До необхідності оцінок цей професор поставився схвально. Професор Горбачевський підтвердив необхідність існування оцінок, особливо для того, щоб виділити із маси студентства слабших. Отож, як бачимо, професура КПІ підтримувала систему оцінок, вважаючи її ефективним методом у боротьбі зі студентами-невігласами. Студент Морозов, вступивши у цю дискусію, зазначив, що справедлива оцінка може бути дана лише у процесі роботи викладача зі студентом на семінарах. Іспит, на його думку, не може виявити всіх знань студента, дуже часто буває, підкреслив він, що студент на іспиті хвилюється, плутається, що може призвести до випадкової оцінки. Студент Величко взагалі заявив, що оцінки шкідливі. У кінцевому підсумку комісія ухвалила рішення про те, що введення оцінок поки що передчасне. А щодо відвідувань лекцій і практичних занять було прийняте наступне рішення: «Невідвідування студентом семінарів і практичних занять більше ніж на 30% призведе до незарахування. А загалом комісія вважає, що невідвідування студентом лекцій ні в якому разі не повинно нести за собою виключення його із інституту» [17, арк.64-65зв.; 20, с.22-23].

Подекуди студенти намагались чинити тиск на професуру КПІ, сподіваючись подібними діями примусити її знизити рівень вимог при прийомі іспитів чи заліків. Робилося це, наприклад, шляхом розміщення карикатур на професорів в інститутській пресі [6, с.25].

Не можна не погодитись із думкою О. Рябченко, що спроби реорганізації структури та навчального процесу вищої школи не знаходили співчуття переважної більшості професури, яка, прийнявши пропозицію радянської влади до співпраці, все ж доволі інертно поставилася до нововведень більшовиків. А пролетарське студентство, особливо його активна частина, прийшло у вищу школу зі своїми специфічними культурними смаками, традиціями побуту та поведінки, мало своєрідну мову, слідувало новим стратегіям та навіть з ідеєю відплати. До того ж у студентському середовищі методично і цілеспрямовано насаджувався нігілізм щодо професорської корпорації, що також не могло не позначитися на їхніх взаєминах. Та, незважаючи на тиск і перешкоди, а також на гостру критику методів викладання й позиції стосовно радянізації вищої школи, переважна більшість «старої» освітянської еліти продовжувала сумлінно працювати і ділитися своїми знаннями із молоддю [7, с.281-282].

Проблеми у навчальному процесі виявлялися і у наступні роки. Так, вартою уваги проблемою професорсько-викладацький склад вважав несерйозне ставлення частини студентів до своїх обов'язків, порушення ними навчальної дисципліни тощо. Так, директор Київського хіміко-технологічного інституту Бальян у наказі по інституту від 25 червня 1934 р. звернув увагу на достатньо банальний випадок списування під час складання заліку із «Неорганічної хімії» студенткою першого курсу Юфою. Він особисто це виявив. У зв'язку із даною ситуацією Бальян зауважив, що подібні вчинки «негідні пролетарського студентства». Однак, беручи до уваги щире визнання своєї провини і те, що Юфа все таки склала залік, студентам, які дали їй можливість списувати, була оголошена лише сувора догана. Проте, директор попередив усіх студентів, що надалі, у разі виявлення подібних випадків, до винних будуть застосовуватися більш суворі заходи покарання. Бальян також зауважив, що необхідно вести нещадну боротьбу із будь-якими проявами недоброчесності у процесі навчання і здачі заліків та іспитів [18, арк..5].

Питання підвищення навчальної дисципліни постійно перебувало у полі зору адміністрації інституту, партійної та комсомольської організацій. Так, за наказом по Київському хіміко-технологічному інституту від 16 жовтня 1930р. зазначалось, що в останній час помічається байдуже ставлення з боку студентства до відвідувань занять. Студентам востаннє нагадувалось, що це призводить до дезорганізації академічної роботи інституту, а тому до винних у цьому процесі будуть вжиті найсуворіші заходи аж до виключення [19, арк.150]. Для точного обліку відвідувань занять студентами Київського хіміко-технологічного інституту з 2 серпня 1930 р. запроваджувалась так звана марочна система контролю. Функції контролю покладалися на табельника інституту Вайсера і секретаря Бюро практики Печа [19, арк.47]. Однак вже з 12 листопада 1930 р., приймаючи до уваги складність марочної системи контролю відвідування занять студентами і педперсоналом, було прийнято рішення, що з 17 листопада 1930 р. марочна система ліквідовується, натомість вводиться система контролю через викладачів і профуповноважених [19, арк.185].

Висновки. Отже, наприкінці 1920-х років Радянський Союз потребував підйому на якісно новий щабель економічного розвитку через реконструкцію усього господарського комплексу, базуючись на швидкому індустріально-технічному розвитку. У зв'язку із цим проблема успішності студентів у вищих навчальних закладах, особливо технічних, усієї країни, у тому числі й УСРР, стояла гостро. До 1925 р. у КПІ було розроблено нові шляхи та методи підвищення успішності, зміцнення дисципліни студентів, установлено жорсткі терміни навчання. Так, відвідування лекцій, семінарів та інших видів занять відтоді стало обов'язковим. Це сприяло позитивним змінам у навчальному процесі, хоча рівень успішності залишався все ще недостатньо високим. Такий стан справ пояснюється як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, зокрема, матеріальною незабезпеченістю, використанням студентів на організаційній та адміністративно-господарській роботі, надмірною завантаженістю громадськими дорученнями, низьким початковим загальноосвітнім рівнем. Тому у наступні роки вводилися нові методи підвищення успішності, наприклад, здійснювався перехід на денну форму навчання, створювалися гуртки і комісії для поглиблення наукової організації праці тощо. Хоча варто зауважити, що попри вищезазначені недоліки, обстеження якості знань випускників вищих інженерно-технічних вузів України в 1927/28 навчальному році показало, що понад 75% із них працювали інженерами на виробництві та зарекомендували себе справжніми фахівцями й відповідальними керівниками виробничих колективів. Серед випускників КПІ цього періоду були провідні вчені, керівники галузей народного господарства, великих промислових підприємств, викладачі і керівники вищих навчальних закладів, наукових установ. До того ж професори-викладачі, співробітники і студенти КІІІ провели наприкінці 1920-х - протягом 1930-х рр. колосальну роботу по зміцненню матеріально-технічної бази інституту, що також мало сприяти зростанню рівня успішності студентства. Проте, незважаючи на всі позитивні зрушення, проблему необхідності підняття рівня успішності студентства вищих навчальних закладів УСРР у другій половині 1920-х рр., як засвідчують документи, продовжували порушувати як у адміністрації самих вишів, так і розглядали на високому республіканському рівні. Враховуючи рекомендації, що надавалися ними, у КПІ важливе значення приділяли проведенню наукових екскурсій для викладачів і студентів як на території СРСР, так і за його межами, закупівлі іноземної літератури та необхідного обладнання, потрібного для навчання студентів тощо. Проте, незважаючи на всі вищеназвані заходи, спрямовані на покращення успішності студентів, все ж рівень знань в інституті не завжди відповідав існуючим вимогам. Так, у періодиці КПІ розгорілася справжня дискусія щодо «непотрібності» одних чи «другорядності» інших навчальних дисциплін в інституті (зокрема, вищої математики, іноземних мов). Серед студентства Київської політехніки велись дискусії стосовно «потрібності», «непотрібності» розбивки навчання на курси, можливості відмови від системи заліків і оцінок. Подекуди студенти намагались чинити тиск на професуру КПІ, сподіваючись такими діями примусити її знизити рівень вимог при прийомі іспитів чи заліків. Проблеми у навчальному процесі виявлялися і у наступні роки. Так, вартою уваги проблемою професорсько-викладацький склад вважав несерйозне ставлення частини студентів до своїх обов'язків, порушення ними навчальної дисципліни, що знижувало рівень успішності. Проте, у підсумку, незважаючи на окремі недоліки, поєднання методів ідеологічної пропаганди, урізноманітнення й поповнення навчальної бази, суттєвого покращення матеріально-технічних умов, а також матеріальної мотивації все ж забезпечили у наступний період достатньо високий рівень успішності студентства інституту.



Література:

1. Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения. М.-Л.: ОГИЗ, 1931. 496 с.

2. Вища школа УРСР за 50 років. Ч.1 (1917-1945). К.: Видавництво Київського університету. 1967. 395 с.

3. Механіко-машинобудівний інститут. Нарис історії. К.: НТУУ «КПІ». 2010. 267 с.

4. До 10-річчя існування електротехнічного факультету «КПІ». К.: Київський політехнічний інститут, 1929.

5. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-1930-х рр.: соціальний портрет та історична доля. К.-Едмонтон: Глобус, Вік; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. 1992. 176 с.

6. Костилєва С.О. Історія КПІ крізь призму інститутської преси. Рік 1929. К.: ВПК «Політехніка». 2011. 106 с.

7. Рябченко О. Студенти радянської України 1920-1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації : монографія. Харків: ХНАМГ. 2012. 456 с.

8. Азюковський О., Пазиніч Ю. Шляхи підвищення успішності студентів технічних напрямів навчання. Конференція «Управлінняякістю підготовки кадрів з вищою освітою через удосконалення процедур ліцензування, акредитації та рейтингування». Дніпро: Видавництво НГУ. 2012. С.5-8

9. КПІ. Нарис історії. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://kpi.ua/history-essay

10. ЦДАГО України. Ф.1, оп.20, спр.2491.

11. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.737.

12. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.741.

13. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.850.

14. ЦДАГО України. Ф.1, оп.20, спр.2703

15. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.823.

16. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.685.

17. ДАК. Ф. Р-308, оп.1, спр.609.

18. ДАК. Ф. Р-309, оп.1, спр.10.

19. ДАК. Ф. Р-309, оп.1, спр.3.

20. Хитровська Ю.В. Проблема підвищення успішності студентів Київської політехніки у другій половині 1920-х рр.: шляхи вирішення та результати. Історія, культура, пам'ять у науковому вимірі: стан, перспективи (актуальні питання нового та новітнього періодів): Матеріали І всеукраїнської науково-практичної конференції. К.: Арт Економі. 2020. С.20-23.

Размещено на Allbest.ru