Європейські традиції міського самоврядування на Лівобкрежній Україні в період раннього модерну

Ключові слова: маґдебурзьке право, локаційний привілей, міста Лівобережної України, самоврядування.

Запровадження міського самоврядування за маґдебурзьким правом, а також надання інших різновидів німецького права в історико-правовій та історичній літературі отримало назву «локація» або «локаційний процес» Див. детальніше: Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV-XVII ст. Львів, 2002. С. 104138; Кобилецький М. Маґдебурзьке право в Україні (XIV - перша половина XIX ст.): Історико-правове дослідження. Львів, 2008. С. 119-122; Кобилецький М.М. Локація. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ, 2009 // НАН України. Інститут історії України. URL: http://www.history.org.ua/ ?termin=Lokatsiya; Заяць А. До історії правової локації волинських міст XVI - першої половини XVII ст.: Локаційні привілеї у Литовській і Волинській (Руській) метриках. Архіви України. 2001. № 4-5 // Офіційний веб-портал Державної архівної служби України. URL: https://old.archives.gov.ua/Publicat/AU/2001-4-5-4.php.. Сучасні науковці виокремлюють правову локацію - вважалася правовою основою заснування міста або надання вже існуючому населеному пункту нового статусу, та просторову - стосувалася соціально-економічного розвитку населеного пункту, організації міського самоврядування Дві складові локаційного процесу наводить М. Кобилецький. Натомість, А. Заяць, Т. Гошко виокремлюють правову локацію, просторову та утвердженні міського управління і самоврядування.. Основою нового правового статусу міст Речі Посполитої був так званий локаційний привілей, який гарантував поширення маґдебурзького права та інших видів німецького права на міське населення. Українська дослідниця Т. Гошко вирізняє 7 груп локаційних привілеїв: 1) королівські привілеї містам на маґдебурзьке право; 2) привілеї власникам приватних міст на магдебурзьке право та королівські грамоти з підтвердженням їх правомірності; 3) привілеї окремим особам на війтівство; 4) привілеї, внаслідок яких уже в межах запровадженого самоврядування уточнювалися взаємини міщан з іншими категоріями міських мешканців, представниками державного та місцевого управління, Церквою; 5) грамоти, що розширювали спектр дарованих міщанам привілеїв; 6) привілеї, які підтверджували маґдебургію; 7) привілеї^ що компенсували втрати місцевої влади через використання норм маґдебурзького права Гошко Т. Нариси з історії... С. 105.. Подібні привілеї (грамоти) міста Лівобережної України неодноразово отримували від польських королів, щойно увійшовши до складу Речі Посполитої.

Дослідження міського самоврядування за маґдебурзьким правом на Лівобережній Україні започаткував Д. Багалій Багалій Д. Магдебурське право на Лівобічній Україні. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV- XVIII в. Львів, 1904. Ч. 2. С. 386-442.. Головна увага автора була зосереджена на таких містах, як Переяслав, Стародуб, Чернігів, Ніжин. Загальний огляд історії міського самоврядування на Лівобережжі містить студія М. Василенка «Право магдебургское», вміщена в «Энциклопедическом словаре» Ф. Брокгауза та І. Єфрона Василенко Н.П. Право магдебургское. Энциклопедический словарь. Издатели Ф.А. Брокгауз и И.А. Ефрон. Санкт-Петербург, 1898. Т. 24. С. 890-896., а згодом перевидана Василенко Н.П. Право магдебургское. Корпус магдебурзьких грамот українським містам: Два проекти видань 20-40-х років XX століття. Київ, 2000. С. 189-197.. Сучасна історична наука дедалі частіше акцентує увагу на самоврядних інституціях, витоки яких сягають німецьких традицій. Варто згадати узагальнюючу працю М. Кобилецького, окремий розділ якої присвячений маґдебургіям доби Гетьманщини Кобилецький М. Маґдебурзьке право в Україні. С. 345-362., водночас триває дослідження самоврядних інституцій окремих міст Лівобережної України Кісіль І. Поширення маґдебурзького права містам Лівобережної України (кінець XVI - перша половина XVII століття). Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. УНЕСЕРРВ, 2005. Вип. 19. С. 51-56; Ле- сик Л.В. Королівські привілеї, царські жалувані грамоти та гетьманські універсали на підтвердження магдебурзького права Ніжинському магістрату. Гуманітарний журнал. 2015. № 3-4 // Національний ТУ «“Дніпровська політехніка " - відповідність Часу». URL: hnps://ipt.nmu.org.ua/ua/vidavn/g'/2015_3-4/Lesyk.pdf та інші праці автора; Доманова Г.С. Маґдебургії Чернігово-Сіверщини: історіографічний аспект. Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Чернігів, 2017. Вип. 145. Серія: !сторичні науки. № 12. С. 102-113 та ін. праці.. У виданні «Європейські традиції міського самоврядування в Україні», зроблена спроба простежити розвиток інституції міського самоврядування від її появи на теренах України в XIV ст., у вигляді маґдебурзького права, до початку ХХІ ст. Європейські традиції міського самоврядування в Україні. Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держ. п-в, установ і орг.; Сіверський інститут регіональних досліджень; Упорядн.: В.М. Бойко. Чернігів, 2011. 84 с.

Мета нашої розвідки полягає в тому, щоб узагальнити та проаналізувати локаційні привілеї польських королів містам Лівобережної України, що засвідчили процес запровадження міського самоврядування на маґдебурзькому праві. Подібні привілеї наприкінці XVI - першій половині XVII ст., зокрема, отримали Переяслав, Лубни, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Гоголівка, Мглин, Миргород, Кролевець, містечко Липове Городище. Міщанство Новгорода-Сіверського послугувалося королівським привілеєм, який засвідчив самоврядну традицію в місті. У ході військової зимової кампанії 1663 р. польський король Ян II Казимир Ваза з метою здобути прихильність місцевого населення надав привілеї на маґдебурзьке право Остру і Козельцю.

М. Кобилецький наголошує, що подібні привілеї укладали за визначеним формуляром, шаблоном, окреслюючи загальні принципи маґдебурзького права Кобилецький М. Маґдебурзьке право в Україні. С. 122.. Водночас, варто пам'ятати, що маґдебурзьке право, поки потрапило до українських міст, зазнало певної трансформації, а враховуючи те, що міста Лівобережжя почали отримували побідні привілеї лише наприкінці XVI ст., то й змістова його частина зазнала змін.

На Лівобережжі привілеї на маґдебурзьке право отримували переважно вже сформовані населені пункти, а також ті, які мали бути відновлені й заселені на городищах, де раніше існували поселення, зруйновані монголо-татарами.

Цілком слушною є думка П. Кулаковського щодо кількох хвиль поширення маґдебурзького права на схід територією України¹¹. Відтак наприкінці XVI ст., коли розпочалася бурхлива колонізація Придніпров'я і Задніпров'я, першими маґдебурзьке право на Лівобережжі отримали Переяслав, Лубни - міста, які належали приватним власникам, князям Костянтину Острозькому та Михайлу Вишневецькому. Наступна хвиля пов'язана з входженням Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої (1618 р.). У 20-30 рр. XVII ст. маґдебурзьке право отримали, зокрема, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Мглин, Миргород.

1585 р. король Стефан Баторій на прохання переяславських міщан, а також «за жаданьем ясневельможного» київського воєводи, князя Костянтина Острозького видав Переяславу привілей на маґдебурзьке право¹ Європейські традиції міського самоврядування в Україні... С. 24-25. Магдебурзькі грамоти містам Лівобережної України XVII-XVIII ст. (Верстка збережених аркушів). Корпус магдебурзьких грамот українським містам: Два проекти видань 20-40-х років ХХ століття / упор. і автори В. Андрейцев, В. Ульяновський, В. Короткий. Київ, 2000. С. 45-47.. Натоді тривало відродження міста: «за Днепром городище, местце пустое, называемое Переяславль». Водночас було отримано дозвіл на будівництво замку: «позволяем менованому Костентину, княжати Острожкому, в том то Переяславлю замок збудувати, места и села людьми осажавати, в пожитках своїх вшеляких собе ширити, множити, прибавляти их водле воли и налепшого уподобанья свого уживати» Там само. С. 46.. Заселення Придніпров'я мало відбуватися, по-перше, через постійні напади татар, внаслідок яких існувала загроза розоренню прикордонних земель Речі Посполитої, а по-друге через необхідність економічного розвитку цього регіону. Заразом Переяслав став центром староства, яке тримали князі Острозькі.

20 жовтня 1592 р. Сигізмунд III надав привілей на маґдебурзьке право Лубнам (згадується у привілеї як місто Олександрів, на честь засновника, князя Олександра Вишневецького) Там само С. 48-49.. Місто знаходилося «врочыщу Любне, а тепер названом Александрово, на властной маетности своей вечыстой, в земли Киевской, над рекою Сулою лежачом». Привілей був наданий на прохання самого князя, який уславився захисником кордонів Русі та сприяв освоєнню Задніпров'я.

Привілеї Переяславу та Лубнам засвідчили, що обрання та подальше затвердження міського уряду насамперед залежало від власників міст. У Переяславі князь К. Острозький міг «обирати, фундовати и подавати и тым всем владнути» Там само. С. 46.. У привілеї Лубнам зазначалася, що вибори війта та інших урядників мають відбуватися вільно, але «с потвержением пана свого зверхного» Там само. С. 48.. Основна частина змісту локаційних привілеїв стосувалася забезпечення інтересів власника. Головна увага була приділена господарським справам податковим пільгам, а також проведенню торгів та ярмарків. У Переяславі міське населення отримало «волю» від сплати податків до державного скарбу на 30 років. Загалом, звільнення населених пунктів від сплати мит, окремих податків і зборів було поширеною практикою, важливою складовою локаційних привілеїв 1598 р. була прийнята сеймова Конституція, згідно якої всі новоутворені міста звільнялися від сплати податків на 8 років.. Проведення торгів і ярмарків основні джерела підвищення соціально-економічного статусу міст. У Переяславі двічі на тиждень мали відбуватися торги й тричі на рік ярмарки, у Лубнах торги двічі на тиждень, а ярмарки двічі на рік. Первинні привілеї містам лише започаткували так званий локаційний процес щодо запровадження міського самоврядування за маґдебурзьким правом.

Надаючи містам право на самоврядування, доволі часто вказувався взірець, на який слід орієнтуватися. У привілеї короля Стефана Баторія Переяславу 1585 р. зазначалося, що управління за маґдебурзьким правом має здійснюватися «яко в местах наших коронных головных, то есть в Кракове и в Львове». Як приклад, ці міста, зустрічаються в привілеї Лубнам Магдебурзькі грамоти містам. С. 45, 48.. Дуже часто таке посилання мало загальний характер. Якщо подивитися на привілеї Сигізмунда III Стародубу 1620 та 1625 рр., Мглину 1626 р., то побачимо, що управління за маґдебурзьким правом мало здійснюватися за «прикладом мест наших великого князств Литовского у привилиіованих» та «прикладом інших наших міст привілейованих» Там само. С. 49-51, 57-62..

На особливу увагу заслуговує привілей Сигізмунда III Новгороду-Сіверському, датований 9 травня 1598 р., стосовно податкових преференцій міщанства, «осложении с них, в пользу городских доходов, пятидесяти золотых червоных, платимых ими Новгородским воеводам, и о других льготах» . Справа в тому, що серед науковців досі залишається дискусійним питання стосовно заснування в місті маґдебургії. Д. Баталій припускає, що місто могло отримати право на міське самоврядування від польських королів, але згодом воно було втрачено й відновлено лише за часів гетьмана К. Розумовського.

Впродовж XVI ст. за Новгород-Сіверський (як прикордонне місто) постійно воювали Литва та Польща з Московським князівством Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Санкт-Петербург, 1863. Т. 1: 1361-1598. С. 277-280. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Киев, 1888. Т. 1: Полк Стародубский. С. 209.. Королівський уряд був дуже зацікавлений в сіверських землях та намагався привернути на свій бік міське населення. Показово, що в королівському привілеї новгородцям 1598 р. неодноразово наголошувалося, що тамтешні міщани вже послугувалися магдебурзьким правом. Натомість новгородський лентвійт Себастьян Мартинович скаржився на нестачу коштів у міській скарбниці через вимушену сплату грошового податку з міста новгородським воєводам, а відтак благав віддати ці гроші п'ятдесят золотих червонців на міські потреби: «бил нам господарю чолом лентвойт и мещанин Новгородский, славутній Себастыян Мартинович сам от себе и иминем всех мещан тамошних права Майдеборского, прекладаючи нам, иж в том месте, яко в инших головных местах соймики, зъезды, суды земские, и гродскіе^ и трибунальскіе отправуютсе, и часто ... не маловажных справ местцких припадает» Акты, относящиеся к истории. С. 277.. Сигізмунд III звільнив новгородських міщан від сплати цього податку на користь державної казни, віддавши ці гроші «на пожиток и на потребы местские». Крім того, новгородцям дозволялося займатися броварництвом, варити солод, але обов'язково сплачувати капщизну Капщизна - податок до державної скарбниці за виготовлення і продаж горілчаних виробів, меду і пива. «от меду копу, от пива копу, от горілки полкопи грошей». У привілеї також наголошується на звільненні помешкань магістратських урядовців (лентвійта, бурмистрів, райців, лавників, міського писаря) та міщан від постою, «стоянья гостей на соймиках, зъздех». Отже, маємо документальну згадку, яка свідчить про наявність початкових організаційних форм міського самоврядування. Городянам було дозволено користуватися луками, сіножатями, вигонами, а на посаду війта було відведено три волоки землі. Насамкінець зазначалося, що «мещане наши Новгородские права Майдебурского при уживанью прав и волностей наданных, тых теж волностей своих . спокойне и ни от кого ненарушене уживати мають, вечными непорушными часы» Акты, относящиеся к истории. С. 279.. Грамоту Сигізмунда III можна розглядати як локаційну, що розширювала спектр дарованих міщанам прав і свобод. Її зміст безумовно свідчить про процес становлення міського самоврядування за маґдебурзьким правом, але через війну між Московським князівством та Річчю Посполитою, що спалахнула з новою силою на початку XVII ст., запеклу боротьбу між державами за Чернігово-Сіверщину, новгородці, ймовірно, не змогли втілити у життя даровані їм права й свободи.

Наступна хвиля поширення німецького права, що гарантувала становлення маґдебургій, розпочалася в 20-х рр. XVII ст. 15 лютого 1620 р. Стародуб отримав маґдебурзьке право. На початку привілею була зазначена мотивація його надання прикордонний статус міста: «пограничное будучи, валами оточоно и добре спатреное, до того на местцу способном к оборонеположеное». Стратегічне розташування міста та бажання знайти прихильість городян спонукало королівський уряд до оформлення міської юрисдикції та творення органів міського самоврядування: «желаемо оному того зо всех мер, аби ся яко найлутшей розмножало и розширало и до оздоби иншим ся местом у панствах наших найдуючим ся прировниваючи, неприятелеве пограничному внечаяних небезпеченствах остовал крепко» Магдебурзькі грамоти містам. С. 49.. Було визначено коло питань щодо організації міського уряду: обрання війта (католика за віросповіданням) та інших урядовців магістрату, з обов'язковим приведенням їх до присяги; ствердження земельних пожалувань на посаду війта, бурмистрів та міського писаря; надана міська печатка та дарований герб (зображення дуб «з гнездом орлим») Поняття «міський герб» і «міська печатка» впродовж XVII-XVIII ст. були тотожними.. Мовою діловодства мала бути польська. Задля економічного процвітання городяни отримали право займатися промислами, ремеслами, торгівлею, сплачуючи відповідні податки до міської скарбниці. Надано дозвіл на зведення гостиного двору, лазні, місць для торгівлі, даровано право користування млином на р. Бабинці, сплачуючи «мостовое». З огляду на прикордонний статус міста однією з найважливіших його функцій була оборонна. Королівська влада була зацікавлена як у будівництві оборонних споруд, так і догляді за ними. Міський і замковий уряди зобов'язані були опікуватися фортифікаційними спорудами, наявною зброєю. Міщани зобов'язані були мати напоготові спорядження для оборони свого міста і кожного року перед обома урядами «пописоватися повини будуть» (брати участь у тренуваннях та продемонструвати свою військову підготовку) Магдебурзькі грамоти містам... С. 51..

27 травня 1625 р. Стародуб вдруге отримав королівський привілей на маґдебурзьке право, який не є конфірмацією. Подібна практика була доволі поширеною. Аналізуючи локаційні привілеї волинських міст, А. Заяць зазначав, що причина цього, як правило, була цілком індивідуальною для кожного міського поселення, а заразом вона засвідчувала складність і тривалість локаційного процесу Заяць А. До історії правової локації волинських міст.. Серед об'єктивних причин повторної локації дослідник, зокрема, вказує на те, що попередню локацію не вдалося впровадити через несприятливі обставини. Привілей 1625 р. має певні відмінності, більш уваги приділяє організації магістратського уряду й водночас не містить жодної згадки про те, що стародубське міщанство послугувалося вже магдебурзьким правом. Відтак, стародубським війтом мав бути затверджений замковий староста або капітан, що наголошувало на стратегічному значенні міста, яке знаходилося на кордоні Великого князівства Литовського. Урядовці мали сповідувати римо або греко-католицьку віру, після свого обрання, як і війт, були зобов'язані скласти «урядову» присягу. Діловодною мовою впродовж 20 років мала бути польська, надалі латинь. Стародуб отримав новий герб із зображенням святого Юрія. Змінилися земельні пожалування на посаду війта, бурмистрів та міського писаря, відбулося розширення території міста (на магістрат було затверджено 100 волок землі, проти 40 волок). Раз на рік, навесні, мав проходити ярмарок у день святого Юрія. 12 грудня 1646 р. король Владислав IV надав місту підтверджуючий привілей на маґдебурзьке право Магдебурзькі грамоти містам. С. 69-70..

Переяслав свою першу конфірмацію отримав 6 жовтня 1620 р. Міщанська громада на чолі з війтом звернулася до короля з проханням «для лутчего ряду воспоможенья и силнейшаго отпору против непріятеля корунного, с власти и верхности нашей королевской, право майдебургское поволивши дати и жалованною грамотою утвердити изволили» Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Санкт-Петербург, 1878. Т. 10 (Дополнение к III тому). С. 518.. Бажання міської спільноти отримати новий привілей на маґдебурзьке право могло бути пов'язане зі зміною переяславського старости (1620 р. Острозьких змінив князь Я. Заславський), натомість його прізвище в привілеї не згадується. Конфірмація фіксує надання маґдебурзького права місту 1585 р., але значно розширює та конкретизує права міщан та повноваження магістрату. Переяславським війтом був затверджений міщанин Федір Матвійович, обраний городянами. Наразі відомо, що натоді війти призначалися королівським урядом (іноді пожиттєво, але з подальшим правом на обрання) і зазвичай цю посаду обіймав капітан або староста міста, який зосереджував у свої руках військову й цивільну владу (як приклад, Чернігів, Мглин, Ніжин). Ймовірно через те, що Переяслав раніше належав князям Острозьким і вже користувався маґдебурзьким правом, маючи певну традицію організації магістратського уряду, посада війта була виборною. Останній здійснював судочинство разом із лавниками: «подам мощь посную війту тамошнему и лавникам в росправах и делах им належащих судити и радити» Там же. С. 519.. Якщо рішення магістратського суду не задовольняло одну зі сторін судового процесу, дозволялося апелювати до замкового уряду й лише потім до короля. У Ніжині, наприклад, ще однією проміжною апеляційною інстанцією був суд королевича Владислава Багалій Д. Магдебурзьке право. С. 393..

Щодо економічного добробуту міста, затверджувалося проведення трьох ярмарків на рік тривалістю по два тижні кожний: перший на Великдень, другий у вересні на свято Святого Симеона, а третій у січні на Богоявлення. Також щотижня по понеділках і п'ятницях мали відбуватися торги. Приїжджі купці, продаючи свої товари у місті, зобов'язані були сплачувати відповідні податки до міської скарбниці. Міщанству дозволялося займатися промислами: гуральництвом, броварництвом та шинкарством. Привілей містить застереження стосовно єврейського населення, яке не підпорядковувалося магістрату, але наряду з міщанством тримало винокурні, солодовні, пивоварні. На це скаржилися городяни, що знайшло своє відображення у привілеї. З упевненістю можна говорити про конфлікт між підданими магістрату та іншими суспільними групами. Євреям заборонялося на магістратській землі володіти заміськими будинками, сіножатями, пасіками, водоймами, займатися промислами. Але, як спроба знайти компромісне рішення, євреям було дозволено вести своє господарство на магістратській землі лише за умови сплати податків Акты, относящиеся к истории. Т. 10. С. 520-522.. Переяславське міщанство звільнялися від постачання підвод на вимогу старости, а також від повинностей на користь замкового уряду, але не повністю. З привілею видно, що вони возили селітру з місць, де її виробляли, аж до Києва Там же. С. 521-522..

7 березня 1633 р. на прохання міської спільноти та урядовців магістрату (війта Федора Матвійовича, бурмистра Кирила Огризвковича та писаря Степана Рагдуловича) Переяслав отримав два привілеї від короля Владислава IV Там же. С. 524-528; Магдебурзькі грамоти містам... С. 66-67.. Один із них розширював спектр дарованих міщанам прав. Владислав звільнив городян від сплати митного податку під час перевезення своїх товарів «яко то от воску, лою, шкур, і иностранных каких либо именем или прозваніем названних, так з Переясловля до Полщи, и в Великое князство Литовское яко і обратно, в оній город Переяславль» Магдебурзькі грамоти містам. С. 67.. На думку Д. Багалія право на безмитний провіз товарів в межах Речі Посполитої «їздити й сушею й водою з Переяслава в Литву, в Польщу та й назад», скоріш за все, виключне право переяславських купців Багалій Д. Магдебурське право.С. 396.. За порушення цього права встановлювався штраф 5000 золотих «польських, с которих єдину часть до скарбунашего, а другую часть обидимой стороне всяк преступник сей платить должен будет» Магдебурзькі грамоти містам. С. 67.. Інший привілей Владислава IV, по-перше, визнавав право переяславських міщан щодо обрання війта з подальшим його королівським затвердженням; по-друге, купці, що приїздили до Переяслава в торгові дні, зобов'язані були продавати свій товар лише оптом, «аршином и фунтом не волно было продавати»; по-третє, визначалися джерела поповнення міської скарбниці, а міщанство звільнялося від обов'язку возити селітру до Києва (повинність, яка здійснялася на користь замкового уряду). Утім, залишалася так звана «військова повинність», хоча з певними обмеженнями. Міщанство було зобов'язане приймати активну участь в обороні міста, виступати разом із війтом «і с знамением своїм корунним со оружіем пристойным быть, а остале в городе на обереженье оставляти, на всякую четверть года старосте своему, ныне и впредь будущему, сказыватись и списывати должни будуть» Акты, относящиеся к истории. Т. 10 С. 527.. Заразом частина міських доходів призначалася на закупівлю пороху, олова, знаряддя, ремонтних робіт на оборонних спорудах.

У 20-х рр. XVII ст. первинні привілеї на маґдебурзьке право отримали Чернігів 1623 р., Ніжин, Гоголів, містечко Липове Городище 1625 р та Мглин 1626 р. Чернігів та Мглин прикордонні міста Чернігово-Сіверщини, що мали важливе стратегічне значення. Заселення Ніжинського городища почалося одразу після приєднання Задесення (південної Чернігівщини) до Речі Посполитої згідно з Деулінським перемир'ям 1618 р. Нове поселення, яке отримало назву Ніжин, з огляду на вигідне розташування було обрано адміністрацією Чернігово-Сіверщини як опорний пункт колонізації Задесення Верменич Я.В., Вортман Д.Я. Ніжин. Енциклопедія історії України: Т. 7 // НАН України. Інститут історії України. URL: hHp://www.history.org.ua/?termin=Nizhyn_msL. Не пізніше 1625 р. було споруджено Ніжинський замок і того ж таки року надано маґдебурзьке право. На думку О. Лазаревського, «Нежин возникал среди степи, перерезанной болотистою речкою Остром» Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Киев, 1893. Т. 2: Нежинский полк. С. 52.. Місто Гоголів та містечко Липове Городище (селище Липове) перебували у приватному володінні. Власником Гоголєва (входило до Київського воєводства) був Стефан Немирич київський підкоморій та овруцький староста Магдебурзькі грамоти містам. С. 55.. На його прохання 26 лютого 1625 р. було видано королівський привілей. Липове Городище (селище у межах Чернігівського князівства) належало Остафію Баковецькому, який був «володимирським войським». 3 березня 1625 р. король Сигізмунд III дозволив йому на селищі Липове осадити на маґдебурзькому праві місто Там само. С. 56..

Відповідно до королівських привілеїв Гоголів та містечко Липове Городище отримали право на проведення торгів і ярмарків, що були основними джерелами підвищення їх соціально-економічного статусу. У Гоголеві ярмарок мав проводитися раз на рік на свято Петра і Павла (липень місяць), а торги щотижня по вівторках; у селищі Липове двічі на рік дозволялися ярмарки (на свята Петра і Павла та !оанна Хрестителя), а торги щотижня по п'ятницях. Мешканці містечок отримали дозвіл на будівництво споруд різного призначення, зокрема, ратуші, крамниць, вагів (для зважування товарів), «постригальні», лазні. Власники міст долучалися до організації міського уряду, виступали посередниками (апеляційною інстанцією) у справах правосуддя.

Призначення війтів засвідчують локаційні привілеї на маґдебурзьке право Чернігову (27 березня 1623 р.), Ніжину (26 березня 1625 р.) та Мглину (26 березня 1626 р.). Відтак, чернігівським війтом був затверджений капітан (представник адміністратора Чернігово-

Сіверщини королевича Владислава) Ян Куновський, якому доручалося організувати вибори урядовців і налагодити діяльність магістрату Національна бібліотека України ім. ВЛ. Вернадського, Тнститут рукопису (далі - НБУВ IP). Ф. VIII. Спр. 23202333. Арк. 2-6 зв. Копія., у Ніжині засновником міста і його першим війтом став новгород-сіверський та ніжинський хорунжий, капітан Щасний Вишль Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. Пам'ятки історії Східної Європи. Джерела ХУ-ХУІІ ст. / підготував до друку П. Кулаковський. Острог-Варшава-Москва, 1999. Т. 5. С. 177., у Мглині писар Великого князівства Литовського, мглинський староста Ян Старобєльський Магдебурзькі грамоти містам... С. 63. У привілеях йшлося про розмежування міської землі, яке зобов'язаний був провести королівський ревізор, смоленський підсудок І. Цеханович, також означені волоки на уряди війта, бурмистрів та міського писаря Див.: Доманова Г.С. Земельна власність маґдебургій Чернігово-Сіверщини. Сіверянський літопис. 2018. № 5. С. 55-67.. Міста отримали гербову печатку. Задля економічного розвитку та процвітання міщанська спільнота отримала на зразок інших магістратських міст торговельні пільги, право на проведення торгів і ярмарків, право на організацію цехового устрою тощо.

4 квітня 1623 р. король Сигізмунд ІІІ підтвердив чинність міського самоврядування в Чернігові: «ми дозволили згаданому місту мати вольності, належні йому згідно з маґдебурзьким правом; доводимо це до відомості всіх, щоб, знаючи про це, вони були впевнені у тому, що будь-кому з людей доброї поведінки, який би хотів горнутися до поселення^ місті Чернігові під послушенство і добрий уряд, буде гарантована ця вольность і право» Магдебурзькі грамоти містам. С. 54-55.. Згодом місто отримало дві конфірмації: першу 4 серпня 1634 р. від короля Владислава IV, у якій частково переповідалися привілеї Сигізмунда III 1623 р., а також королівська грамота на встановлення територіальні межі магістратських володінь1625 р. НБУВ IP. Ф. VIII. Спр. 2320-2333. Арк. 8 зв.-10 зв.; другу 1 липня 1650 р. від короля Яна Казимира Магдебурзькі грамоти містам. С. 73-75.. Ніжин отримав свій перший конфірмаційний привілей від короля Владислава IV 9 травня 1633 р. Петровський М. Надання Ніжину Магдебурзького права у 1625 році. Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали. Київ, 1928. С. 301-314.

10 травня 1631 р. Сигізмунд III пожалував Миргороду відразу два привілеї: один на війтівство !вану Володаркові, а другий на право маґдебурзьке Магдебурзькі грамоти містам. С. 63-66.. Миргород входив до Полтавського староства і як більшість лівобережних міст, які отримували німецьке право, мав оборонне значення.

Третя хвиля королівських пожалувань на маґдебурзьке право припала на 60-ті рр. XVII ст., коли відбувся відомий похід короля Яна Казимира на Лівобережну Україну (1663-1664 рр.). Натоді більшість українських міст добровільно перейшла на бік польсько-козацьких військ. Ян Казимир надав маґдебурзьке право Остру (26 грудня 1663 р.) та Козельцю (привілей від 29 грудня 1663 р.) Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. С. 353-363; Хто й коли надав магдебурзьке право Козельцю і Остру (універсали Я. Казимира підготував до друку та прокоментував о. Ю. Мицик). Сіверянський літопис. 2019. № 6. С. 64-69.. Обидва привілеї дуже схожі за змістом. Дізнаємося, що городяни Остра з другої половини XVI ст. вже отримували преференції від польських королів. Відтак із 1562 р. остерські міщани були звільнені від сплати мита «всяких товаров, риб, як сушею, так водою (привезених)». Це право їм було конфірмовано Сигізмундом III у 1595 р. Крім того, в Острі було дозволено проводити торги та двічі на рік ярмарки (один на свято Водохреща, другий на десяту п'ятницю після Великодня (привілей датований 26 березня 1627 р.). Щодо Козельця, привілей 1663 р. дозволяв проводити у місті аж чотири ярмарки на рік та двічі на тиждень торги. Свої перші конфірмації Остер та Козелець отримали вже від царського уряду.

Таким чином, міста Лівобережної України під час перебування у складі Речі Посполитої завдяки локаційним привілеям польських королів долучилися до самоврядних традицій на засадах маґдебурзького права. Привілеї здебільшого мали лише загальні вказівки щодо організації міського уряду або просто відсилали до норм цього права. Поширення німецького права відбулося кількома хвилями, характерною рисою для більшості міст, які отримали самоврядування, був особливий прикордонний статус. Локаційні привілеї стали правовою основою й значним поштовхом для економічного зростання міст, їхнього активного заселення. На Лівобережній Україні право заснування маґдебургії одержали міста, які перебували в приватному володінні, новозасновані (задля активнішої колонізації земель), а також вже існуючі населені пункти. Ця практика не була виключенням. Натомість конфірмації були невід'ємною частиною локаційного процесу.

References

Andreitsev, V., Ulianovskyi, V., Korotkyi, V. (2000). Mahdeburzki hramoty mistam Livoberezhnoi Ukrainy ХVII-ХVIII st. (Verstka zberezhenykh arkushiv) [Magdeburg charters to the cities of the Left Bank of Ukraine of the XVII-XVIII centuries. (Layout of saved sheets)]. Korpus mahdeburzkykh hramot ukrainskym mistam: Dva proekty vydan 20-40-kh rokiv ХХ stolittia Corpus of Magdeburg Letters to Ukrainian Cities: Two Projects of Publications of the 1920s and 1940s. Kyiv, Ukraine.

Zaiats, A. (2001). Do istorii pravovoi lokatsii volynskykh mist XVI pershoi polovyny XVII st.: Lokatsiini pryvilei u Lytovskiii Volynskii (Ruskii) metrykakh [To the history of the legal location of Volyn cities of the 16th first half of the 17th centuries: Locational privileges in Lithuanian and Volyn (Russian) metrics]. Arkhivy Ukrainy Archives of Ukraine, 4-5.

Hoshko, T. (2002). Narysy z istorii mahdeburzkoho prava v Ukraini XIV-XVII st. [Essays on the history of Magdeburg law in Ukraine in the XIV-XVII centuries]. Lviv, Ukraine.

Kisil, I. (2005). Poshyrennia magdeburzkoho prava mistam Livoberezhnoi Ukrainy (kinets XVI persha polovyna XVII stolittia) [Distribution of Magdeburg law to the cities of the Left Bank of Ukraine (end of the 16th first half of the 17^th century)]. Etnichna istoriia narodiv Yevropy: Zbirnyk naukovykh prats Ethnic history of the peoples of Europe: Collection of scientific works, Vol. 19, p. 51-56.

Kobyletskyi, M. (2008). Magdeburzke pravo v Ukraini (XIV persha polovyna XIX st.): Istorykopravove doslidzhennia [Magdeburg law in Ukraine (XIV first half of the XIX century): Historical and legal research]. Lviv, Ukraine.

Kobyletskyi, M.M. (2009). Lokatsiia [Location]. Entsyklopedii istorii Ukrainy Encyclopedia of the history of Ukraine, Vol. 6.

Lesyk, L.V. (2015). Korolivski pryvilei, tsarski zhaluvani hramoty ta hetmanski universaly na pidtverdzhennia mahdeburzkoho prava Nizhynskomu mahistratu [Royal privileges, royal charters and hetmans universals to confirm the Magdeburg right to the Nizhyn magistrate]. Humanitarnyi zhurnal Humanities magazine, 3-4.

Domanova, H.S. (2017). Magdeburhii Chernihovo-Sivershchyny: istoriohrafichnyi aspect [Magdeburg law of Chernihiv-Sivershchyna: historiographic aspect]. Visnyk Chernihivskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu imeni T.H. Shevchenka Bulletin of T.H. Shevchenko Chernihiv State Pedagogical University. Chernihiv, Vyp. 145. Seriia: Istorychni nauky, 12, p. 102-113.

Domanova, H.S. (2018). Zemelna vlasnist magdeburhii Chernihovo-Sivershchyny [Magdeburgs land ownership of Chernihiv-Sivershchyna]. Siverianskyi litopys Siverian chronicle, 5, p. 55-67.

Mytsyk, Yu. (Comps.) (2019). Khto y koly nadav mahdeburzke pravo Kozeltsiu i Ostru [Who and when granted the Magdeburg right to Kozelets and Ostra]. Siverianskyi litopys Siverian chronicle, 6, p. 64-69.

Доманова Ганна Сергіївна кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка (м. Чернігів

Domanova Hanna S. candidate of Historical Sciences, docent, Department of World History and International Relations, T.H. Shevchenko National University «Chernihiv Collegium» (Chernihiv,

EUROPEAN TRADITIONS OF URBAN SELF-GOVERNMENT IN THE LEFT BANK UKRAINE IN THE PERIOD OF EARLY MODERNISM