Педагог, просвітитель, публіцист пушкінської доби Іван Матвеевич Сбітнєв

Варто зауважити, що І.М. Сбітнєв у ці роки був попечителем Чернігівської публічної бібліотеки, «которую постоянно устраивал и нередко за отсутствием Губернского Предводителя Дворянства исправлял должность очередного попечителя» Там само. Там само.. Про це до «Формулярного списка коллежского советника» І. Сбітнєва вміщено запис, датований травнем 1836 р. Цей документ дає змогу встановити, що Чернігівська публічна бібліотека (нині Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені В. Короленка) значно старіша, ніж досі вважалося (1877 р.).

У травні 1838 р. Головою та членами Чернігівського статистичного комітету Іван Матвєєвич «был избран в число членов и приглашен производителем дел сего Комитета, на что от Генерал Губернатора Черниговского, Полтавского и Харьковского Графа Строгонова получил утверждение 11 июня 1838 года, в сей должности был по 29 апреля 1840 года»^4,7.

Цю посаду він поєднує з основною - інспектора Чернігівської гімназії. У цьому ж 1840 р. в 33-му випуску гімназію закінчує його старший син Ніколай. Саме тому після закінчення університету він повернувся до Чернігова і 10 лютого 1847 р. вступив «в службу к делам Канцелярии Черниговского Гражданского Губернатора»!

Іван Матвєєвич якийсь час (трохи довше, ніж рік, за іншими джерелами - кілька місяців) виконував обов'язки директора губернських училищ. Цього періоду стосується ще один цікавий документ, що свідчить, із якою відповідальністю директор ставиться до своїх нових обов'язків. 29 жовтня 1838 р. «исправляющий должность Директора училищ Черниговской губернии» Сбітнєв пише в Київський навчальний округ Міністерства народної освіти та Чернігівському цивільному губернатору: «Штатный смотритель Черниговского уездного училища рапортом на имя Директора училищ Черниговской губернии настоящего октября 27 числа донёс, что в местечке Седнев отпущенный на волю от полковника Ильи Лизогуба крестьянин Яков Немчиков занимается обучением детей, не имея на то установленного свидетельства от училищного начальства на основании положения о домашних наставниках и учителях 1834 года июля месяца Высочайше утвержденного. О таковом донесении штатного Смотрителя Черниговского уездного училища я имею честь покорнейше просить Ваше превосходительство сделать распоряжение, чтоб обучение детей Немчикову воспрещено было за подпиской, которую предписать доставить ко мне». Пізніше, 27 жовтня 1839 р., «непременный заседатель Черниговского земского суда» Дзвонкевич доповідає: «Вышеозначенному Якову Немчикову обучение детей без установленного на то свидетельства от училищного начальства ... здешнего уезда воспрещено, в чём взята от него, Немчикова, подписка, сего числа отослана при отношении к директору училищ₈Черниговской губернии, о чём Вашему превосходительству сей суд честь имеет донести» ДАЧО. Ф. 128. Оп. 1. Спр. 6196..

6 грудня 1839 р. Іван Матвєєвич повернувся до посади інспектора гімназії. «Переменным знаком отличия беспорочной службы за ХХ лет Всемилостливейше пожалован» 22 серпня 1841 р. У серпні 1843 р. він «произведён в Коллежские Советники со старшинством» - це 6-й ранг цивільних чинів, і наприкінці року вийшов у відставку: «Согласно прошению его г. Попечителем Киевского учебного округа уволен вовся от должности 19 Ноября 1843 года»⁴³ ДАЧО. Ф. 127. Оп. 14. Спр. 2118. Арк. 376-383. Портрет И.М. Сбитнева. 1843 г. Холст, масло, размер 70х50. Художник И.А. Васьков (1814 - после 1889). Сумський художній музей, Лебединський філіал. Інв. № Ж-25. На звороті портрету надпис у дореволюційній російській орфографії: «Иван Матвеевич Сбитнев. Инспектор Черниговской Гимназии. Писал Васьков в Глухове 1843 г. Реставрировал В.А. Слендзинский в Сумах 1879 г.»..

Цього ж року український художник Іван Андрійович Васьков, однокашник Тараса Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв, нині незаслужено забутий, пише в Глухові сімейний портрет подружжя Сбітнєвих - Марфи Леонтіївни та Івана Матвєєвича. Обидва портрети й нині зберігаються в діючій експозиції Лебединського художнього музею в Сумській області.

Фото 1⁵⁰. Фото 2⁵¹.

На чоловічому портреті зображений сповнений гідності чоловік середніх років, у погляді його - стриманість самодостатньої людини і ясний розум, впевненість у собі і легка іронія. На грудях чітко проглядається нагородний знак за вислугу років, орден Святого Станіслава 2 ст., яким І. Сбітнєв нагороджений у 1836 р., а також бронзова медаль «В память Отечественной войны 1812 г.». Медаль була заснована 30 серпня 1814 р. і призначалася для нагородження представників дворянства та купецтва, які сприяли перемозі армії у війні. Отримували її глави сімейств, а після їх смерті нагорода залишалася в сім'ї і переходила старшому синові і т. д. Ця медаль свідчить про те, що сім'я Івана Матвєєвича була відзначена за внесок у перемогу над Наполеоном, а станом на 1843 р. Іван був старшим по чоловічій лінії. Донедавна це теж було загадкою: звідки в родині Сбітнєвих така медаль? Однак при вивченні діяльності професора Харківського університету І.Ф. Тимковського, директора Новгород-Сіверської гімназії з 1825 р., пояснення знайшлося. У вересні 1809 р. Ілля Тимковський одружився з Софією Халанською, дочкою І.І. Халанського, тодішнього директора новгород-сіверської гімназії. У 1811 р. 39-річний І. Тимковський через хворобу попрохав про відставку і, домігшись її, переїхав у маєток дружини Туранівку, що в 34 верстах від Новгорода-Сіверського. Але мрії про тихе сімейне життя не виправдалися - у 1812 р. І. Тимковського обирають членом дворянського комітету, який споряджав ополчення. Ось тоді, ймовірно, і дворянин М.Н. Сбітнєв, батько Івана Матвєєвича, був залучений до спільної дворянської справи, брав участь у ній з усією відповідальністю і отримав за це названу медаль.

Що пов'язувало художника І. Васькова та Івана Матвєєвича? Що вони робили в Глу- хові у 1843 р., якщо обидва працювали в цей час у Чернігові: один інспектором Чернігівської гімназії, другий викладав у Чернігівському повітовому училищі? На момент написання портрета 29-річним художником у І.М. Сбітнєва за плечима було вже понад 20 років педагогічної діяльності. Але щось пов'язує цих двох людей, крім службових відносин, тому і в портреті «чувствуется особый пиетет и тёплое внимание художника, тщательно и уважительно изображающего Сбитнева и его супругу» Портрет М.Л. Сбитневой. 1843 г. Холст, масло, размер 70х50. Художник И.А. Васьков (1814 - после 1889). Сумський художній музей, Лебединсъкий філіал. Інв. № Ж-26. На звороті портрету надпис: «Марфа Леонтиевна Сбитнева, урожденная Буковская. Писал Васьков в Глухове 1843 г. Реставрировал В.А. Слендзинский в Сумах 1879 г.». Рубан В.В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ - начала ХХ века. Київ: Наукова думка, 1990. С. 146.. Відповіді поки немає, але при цьому дивує схожість життєвих шляхів художника з долею героя його портрета. Виходець з Коропа (недалеко від Новгорода-Сіверського), він ніби йшов по слідах Івана Матвєєвича - жив і працював у Чернігові, потім у Кам'янці-Подільському, в Житомирі, де похований син Івана Матвєєвича Ніколай.

Сім років служби і життя Івана Матвєєвича в Чернігові були творчо насичені, як і все життя цієї непересічної, талановитої людини, але, на жаль, поки мало вивчені. За знайденими по крихтах фактами, зокрема й за допомогою новгород-сіверських краєзнавців Ан- тоніни Лагути, Святослава Воїнова та Анатолія Федірка, а також краснодарського дослідника професора Віктора Чумаченка, вимальовується особистісний образ Івана Матвєєвича Сбітнєва з деталями характеру, зовнішніми рисами і манерами. «И.М. Сбитнев был вообще образованным и развитым человеком своего времени. Многочисленные ученики его сохранили самую светлую о нём память за его гуманное с ними обращение, он был врагом педантизма того времени, защищал своих учеников в совете гимназии, старался развить в них вкус к литературному чтению и понимание высших интересов жизни» Записки Ивана Матвеевича Сбитнева. Киев: Тип-я А. Давиденко, 1887. (із передмови до твору «Записки Ивана Матвеевича Сбитнева»).

Ось що пише про І. Сбітнєва під час його чернігівського періоду життя Л. Рудановський у статті «Черниговская гимназия начала 40-х годов»: «Совершенную по внешности противоположность директору представлял инспектор Иван Матвеевич Сбитнев. Насколько первый был быстр и стремителен в движениях и речи, настолько последний был медлителен, торжественен и важен: медленная поступь, руки, сложенные на груди, неторопливая размеренная речь, выражение благодушия и благоволения на лице. С учениками обращался приветливо, ласково, строгим наказаниям их не подвергал, но донимал отеческими, весьма длинными нотациями.. .» Рудановский Л. Черниговская гимназия начала 40-х годов. Киевская старина. Київ, 1894. Т. 47. № 10. С. 90110.

«Эрудированный и высокообразованный человек, он принадлежал к поколению, которое жадно впитывало знания, интересовалось искусством и литературой», пише про Івана Матвєєвича в книзі «Забуті імена» В.В. Рубан: «Его соученик вспоминает: “...читали мы с большой пользою, особенно если попадалось что-нибудь занимательное. В это время явился уже и Булгарин со своими юмористическими статьями ... сочинения Пушкина, Жуковского, Батюшкова, рукописная комедия `Горе от ума' и некоторые др. Мы читали много, читали с удовольствием, даже с наслаждением, а потому немудрено, что наши умственные способности развивались весьма порядочно и у нас появлялись ученики, которые порядочно писали и прозой и стихами”»⁵⁵.

Іван Матвєєвич, за освітою фізик, у своїх життєвих інтересах, за своєю духовною сутністю був безсумнівним ліриком. Він прекрасно знав французьку мову, навіть викладав її не тільки в Чорноморській гімназії, а й пізніше - у Кам'янець-Подільській, замінюючи відсутнього вчителя, а тому нерідко його творам передували епіграфи французькою мовою. Він не просто цікавився історією, але глибоко вивчав її. З повним правом його можна назвати одним із перших серйозних українських краєзнавців. У всіх творах І.М. Сбітнєва краєзнавча тема скрупульозно розроблена.

Отримавши на чернігівському терені вислугу років, Іван Матвєєвич знову повертається до своїх пенатів, до улюбленого Новгорода-Сіверського. Дворянство Новгород- Сіверського повіту незабаром обрало його на посаду голови повітового Комітету про нагляд за продажем спиртних напоїв, у якій затверджений 29 жовтня 1844 р. Ця посада не заважає йому займатися улюбленою літературною роботою.

Усі ці роки (і багато пізніше, вже після його смерті) твори І. Сбітнєва друкуються в найпопулярніших виданнях того часу. Блискучі подорожні нотатки про поїздку до Харкова, записки «Из времен учреждения русских школ на Волыни.», нариси «Прогулки по Воспорскому проливу.», «О проезде Г осударя Императора через Новгород-Северск» посідають гідне місце в публіцистиці пушкінської доби. Вчитаймося в ці рядки: «Новгород- Северский принадлежит к числу городов нашей Империи, живописное местоположение имеющих. Он лежит на трех горах, отрасли великой плоской возвышенности, подошвы которых омываются судоходною рекою Десною. Климат в нем приятный и здоровый; почва земли плодороднейшая: ибо состоит из рыхлого чернозема. Плодородный кряж гор сих отлично способствует к разведению садов, и жители Новгорода-Северскаго не оставили сим воспользоваться, так что издали город кажется построенным в саду»⁵⁶. Витончена мальовнича картинка лише кількома соковитими мазками вичерпно зображує це невелике улюблене ним місто-сад.

Нотатки «О проезде Государя Императора через Новгород-Северск» мають не лише літературну, художню цінність, вони - живий документ минулого, написаний з дивовижними подробицями учасником тієї події: «...сообщаю на сей раз приятнейшее известие о редком для Новгорода-Северскаго событии: это посещение Государя Императора, коим осчастливлен наш город 8 сего месяца. Не ожидайте от меня описаний блистательных: одну истину и простой рассказ о сем происшествии найдете вы в нижеследующих строках.

Собранное Дворянство, с одной стороны мужчины, а с другой дамы, в разных нарядах и по причине проливного дождя закутанные, ожидали Августейшего Гостя у ворот дома Судиенкова, где была ему назначена квартира.

Ожидание Венценосца наполняло душу каждого присутствующаго трепетом не- изъяснимаго удовольствия, нисколько не уменьшаемаго проливным дождем и холодным ветром. Всякой забывал неприятное явление натуры, будучи томим восхищением и надеждою узрить своего монарха...

...В три часа пополудни приехала свита Его Императорского Величества. Вдруг ударили в колокола, потряслись сердца всех присутствующих как бы от действия искры электрической; толпы народа пошатнулись. В глубоком безмолвии глаза всех устремились на триумфальныя ворота, в кои в 1787 году въезжала Великая Бабка Великаго и Бла- гословеннаго Александра I...

...Ввечеру город наш был иллюминован довольно великолепно. Множество народа всех состояний до полуночи были на дворе квартиры Императорской, многия толпы бродили по улицам с веселыми и живыми рассказами, чему много благоприятствовало прояснившееся небо, украшенное ночною лампадою - луною.»57

Поєднання високої художньості, образності мови його творів та математичної точності в описі деталей зробили літературну спадщину Івана Матвєєвича Сбітнєва безцінною як для краєзнавства, так і для історії України загалом. Наприклад, «Поездка в Харьков» - це готовий путівник майже 200-річної давнини, у якому дуже детально описані дороги, міста і села, люди, що трапляються на шляху. Цей живий історичний документ має неабияку цінність для історіографії України. У 20І3 р. цим же маршрутом група байкерів Рубан В.В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках... С. 146. Новгород-Северский. Отечественные записки. 1828. Ч. 34. С. 105-137; Ч. 35. С. 313-346. О проезде государя императора через Новгород-Северский. С. 91-101.

Новгорода-Сіверського здійснила подорож до Харкова. Свою поїздку мотоциклісти назвали: «Подорож з 19 століття в 21-ше», адже вони проїхали практично тим самим маршрутом, що й Іван Матвєєвич майже 200 років тому.

Схильність до подорожей, незважаючи на закоханість у свій край, не залишає Івана Матвєєвича упровдовж, мабуть, усього його життя. Не випадково один із перших своїх подорожніх нарисів він відкриває епіграфом французькою мовою з М. де Жокура: «Подорожі підносять дух. Виховують його, збагачують знаннями і захищають його від національних забобонів».

У 1849 р. колезький радник І. Сбітнєв просить призначити його на службу директором училищ або інспектором гімназії в Кавказькому навчальному окрузі - хист до педагогічної діяльності, а, можливо, і відчуття невиконаного обов'язку перед К. Россинським спонукають його на це. Однак на ім'я Чернігівського цивільного губернатора надійшла відповідь з управління Попечителя Кавказького навчального округу про те, що вакантних посад немає ДАЧО. Ф. 128. Оп. 1. Спр. 12050. Арк. 1-1 зв..

Крім сина Ніколая, Іван Матвєєвич мав ще двох дітей: дочку Марію, 1833 року народження, і сина Василія, який народився 1841 року, найімовірніше, у Чернігові. Про Марію є неточні відомості, що вона померла молодою. Але точно відомо, що онуки Івана - Матвєєвича, діти його сина Василія - Василій і Сергєй - жили в м. Лебедині Харківської губернії (нині Сумської орбл.). Василій Василієвич Сбітнєв закінчив у 1905 р., як і його дід, фізико-математичний факультет Харківського університету, був головою Лебедин- ської повітової земської управи, почесним світовим суддею, гласним Лебединської міської думи, членом опікунської ради Лебединського ремісничого училища та жіночої гімназії, комітету опіки над дітьми, батьки яких загинули в роки російсько-японської війни 1905 р. За його сприяння побудовано двоповерхову будівлю земства, нині медичне училище; у Лебединському повіті він мав 756 десятин землі. Його брат Сбітнєв Сергєй Василіє- вич - громадський діяч, штаб-ротмістр, меценат, закінчив Миколаївське кавалерійське училище, мав у Лебединському повіті 1606 десятин землі, садибу в с. Гудимівці, винокурний завод в с. Будилці (нині спиртзавод). Він був земським начальником, гласним Лебе- динського повітового та Харківського губернського земств, дільничним мировим суддею, гласним Лебединської міської думи, а з 1907 р. - членом опікунської ради Лебединського ремісничого училища, повітової сільгоспради, Лебединського товариства сільського господарства, повітової землевпорядної комісії, санітарної ради земства. Факт їх проживання в цьому місті пояснює появу портрета Івана Матвєєвича в Лебединському художньому музеї.

Старший син Івана Матвєєвича Ніколай закінчив Чернігівську гімназію та юридичний факультет Харківського університету, мав чин дійсного статського радника, приймав активну участь у судовій реформі, за що був удостоєний «Его Императорского Величества благоволением», був автором підручників із спадкового права Див., наприклад: Сбитнев H. О духовных завещаниях по русскому праву. Журнал Министерства юстиции. 1861. № 5.. Одружений на Вірі Олександрівні Уваровій, яка походила по прямій лінії від графа Уварова Федора Петровича (генерал-лейтенанта від кавалерії, ад'ютанта імператора Павла I, а потім Олександра I, героя Вітчизняної війни 1812 р.), Ніколай Іванович мав сімох дітей. До цієї гілки належить наш сучасник - відомий руський письменник Юрій Сбітнєв (1931-2021), автор історичних романів, який жив останні 10 років у Чернігові. Він успадкував і примножив письменницький дар свого славетного предка.

Помер Іван Матвєєвич у 1856 р. і похований, імовірніше, у своєму улюбленому місті. Жорстокі роки ХХ ст., заперечення минулого радянською владою стерли з лиця землі й могилу, й ім'я письменника - патріота землі Сіверської. І хочемо цією статтею відновити справедливість, вийняти з темряви небуття ще одне ім'я чудового сина своєї землі.

References

1. Anan'eva, T. (2018). O neizvestnoj rukopisi Il'i Timkovskogo «Zapiski dlya istorii Malorossii» (1849 g.) [About the unknown manuscript of Ilya Timkovsky "Notes for the history of Little Russia" (1849)]. Kyivska Akademiia - Kyiv Academy. № 15. Kyiv, Ukraine.

2. Myshanych, Ya. (2005). Odnodumtsi z Hetmanshchyny. Novhorod-Siverskyi hurtok «avtonomistiv»: vidrodzhennia ukrainskoho derzhavotvorennia [Like-minded people from the Hetmanate. Novgorod-Siver- sky circle of "autonomists": the revival of Ukrainian statehood]. Den - Day. Kyiv, Ukraine.

3. Chumachenko, V. (1997). Sbitnev Ivan Matveevich [Sbitnev Ivan Matveevich]. Encziklopedicheskij slovar po istorii Kubani s drevnejshikh vremen do oktyabrya 1917 goda. Krasnodar, Russia.

4. Ruban, V. (1990). Zabytye imena. Rasskazy ob ukrainskikh khudozhnikakh 19 - nachala 20 veka [Forgotten names. Stories about Ukrainian artists of the 19th - early 20th centuries]. Kyiv, Ukraine.

Размещено на Allbest.ru