Організація військових поселень у Росії XVI - XVIII століття

The history of military settlements in the Russian empire of the XIX century in recent decades has been actively explored, however, until recently, there were almost no works devoted to the history of the organization of military settlements in Russia during the XVI- XVIII centuries. Therefore, there is a need to address the predecessors of military settlements of the Russian empire of the XIX century, to follow the history and characteristics of the establishment of settlements of soldiers, retired lower ranks and military migrants in Russia during the XVI-XVIII centuries.

For its kind military settlers can be considered troops, which formed the border guard in the XVI century. The defense of the serpentine stripes was assigned to horse-drawn groups of soldiers, who constantly carried the sentinel service, changing each other. But in connection with the movement of the Russian border in the south, the value of serpentine stripes. In the seventeenth century the organization of military settlements on the Swedish border and in Ukraine began. The soldiers were given the land, and they combined military service with farming. Emperor Peter I at the beginning of the XVIII century began to arrange fortified lines on the borders and settle with them a significant number of people, which could constantly reflect the attacks of the enemy and protect the entire border. Also, immigrants from other countries (Serbs, Hungarians, Moldovans and Georgians) settled on the southern borders of the empire as military settlers. Empress Catherine II considered it dangerous for the state's internal calm of the numerical accumulation of armed people and therefore at the end of the XVIII century military settlements were eliminated. During the reign of Paul I, the idea of the transfer of troops to the settlement was not developed.

This was the historical experience of the introduction of military settlements in Russia during the XVI-XVIII centuries. The main impetus for the implementation of this idea in life has always been the reduction of the cost of maintaining troops, convenient for the state of their placement and the protection of borders from attacks. But the placement of military settlements cost treasury considerable funds and did not bring the desired results.

Key words: military settlements, border, regiment, settler, soldier, fortified line, fortress.

Історія військових поселень у Російській імперії ХІХ ст. в останні десятиліття стала активно досліджуватися як у вітчизняній, так і в російській історіографії. Історики почали звертати увагу не тільки на процеси розвитку їхньої адміністративної, але й соціально-економічної структури Богданов Л.П. Военные поселения в России. Москва: АИО «Принт», 1992. 89 с.; Кандаурова Т.Н. Военные поселения в России: аспекты экономической истории // Экономическая история. Ежегодник, 2000. Москва: «Российская политическая энциклопедия», 2001. С. 559-606; Ячменихин К.М. Армия и реформы: военные поселения в политике российского самодержавия. Чернигов: «Сіверянська думка», 2006. 444 с.; Колєватов О.О. Соціальна структура Слобідсько-Українських військових поселень у першій третині ХІХ ст. // Сіверянський літопис. 2011. № 1. С. 91-99; Колєватов О.О. Організація Слобідсько-Українських військових поселень у 1817 р. // Сіверянський літопис. 2016. № 5. С. 103-109.. Проте до останнього часу майже не було робіт, присвячених історії організації військових поселень у Росії протягом XVI - XVIII ст. Слід зазначити, що хоча останні, створені за імператора Олександра I, істотно відрізнялися за своїм упорядкуванням, призначенням і масштабами від тих поселень, які були в минулому й ні в якому генетичному зв'язку з ними не перебували, сама їхня ідея, де війська в мирні часи розташовувалися би на окраїнах держави, займалися сільським господарством та зберігали військову організацію й бойові традиції за допомогою постійного навчання, була не новою для Росії й виникала в московських монархів. Тому, на наш погляд, є потреба звернутися до попередників військових поселень Російської імперії першої половини ХІХ ст., прослідкувати історію й характерні особливості створення місць для проживання солдатів, відставних нижчих чинів і військових переселенців у Росії протягом XVI - XVIII ст.

У XVI - XVII ст. свого роду військовими поселенцями можна вважати війська, які становили прикордонну засічну варту. «Засіками» чи «зарубами» називали в ті часи оборонні споруди на околицях (на південних і південно-східних кордонах) Московії для захисту від нападу татар. Уже в XIII ст. засіки влаштовувалися на шляхах руху татаро-монгольських військ, але значний розвиток вони отримали лише з XVI ст., після утворення Російської централізованої держави Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в І-й половине XVII в. Москва-Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1948. С. 43-44..

Важливе значення на півдні країни мала так звана Велика засічна лінія, яка тяглася від Переяслава-Рязанського на Тулу, Белів і Жиздру (будівництво завершено 1566 р.). Південно-східний фланг смуги становили засіки Шацька й Рязька. До 1638 р. загальна довжина Великої засічної смуги становила більше 1000 км. У місцях пропуску на- селения через смугу споруджувалися опорні пункти з вежами, підйомними мостами, острогами й частоколами. Для покриття витрат на ремонт і зміцнення смуги, починаючи з третьої чверті XVI ст., з населення збиралися спеціальні податки - засічні гроші Там само. С. 65-67, 159-161..

Оборона засічних смуг була покладена на прикордонну засічну варту, яка набиралася з місцевих жителів (по 1 людині з 20 дворів). Як правило, це були кінні групи воїнів, які постійно несли дозорну службу, змінюючи один одного. Засічна сторожа у другій половині XVI ст. нараховувала від 30 до 35 тис. ратних людей. Але у зв'язку з переміщенням кордону Московії на півдні значення Великої засічної смуги зменшилося. Успішна практика боротьби на південних кордонах Московської держави з татарами за допомогою засічної смуги перенесена й на південно-східні рубежі, де в 1648-1654 рр. була споруджена Сибірська засічна смуга, а в 1652-1656 рр. - Закамська Там само. С. 293-305, 367-373..

Незважаючи на часті набіги кочівників на південні околиці Московії, землі, які там були порожніми, усе більше й більше заселялися вільними людьми або селянами, які втікали від влади феодалів. Ці люди, оселившись на пониззі Дону, Кубані, на берегах Дніпра, Яїка, на узбережжі Чорного моря і в Сибіру, сформували особливе козаче військо. 16 лютого 1571 р. вийшов складений боярином М. І. Воротинським перший «Устав сторожевой станичной службы», який точно розподілив козаків на городових або полкових і сторожових або станичних Казачьи войска. Краткая хроника казачьих войск и иррегулярных частей. Справочная книжка императорской главной квартиры. Санкт-Петербург: Типография Военного министерства, 1912. С. 6.. Козаки набиралися під час військових дій з вільних «нетяглих» людей і безземельних батраків, а за службу отримували земельні наділи.

Усвідомлення російськими царями необхідності мати війська, які були б навчені європейському устрою, призвело до створення в країні бойових підрозділів іноземного устрою: піших солдатських і кінних рейтарських полків. У XVII ст. частина з них була влаштована на правах поселених військ, які розташовувалися на шведському кордоні і в Україні. Солдатам відводили землі й вони поєднували військову службу з хліборобством. Поселенці щорічно навчалися протягом місяця військовій справі під керівництвом іноземних офіцерів, а на решту часу розпускалися по домівках Редигер А. Комплектование и устройство вооруженной силы. Санкт-Петербург: Военная типография, 1900. С. 85. Також треба відзначити, що прикордонна військова людність в українських землях не отримувала ніякої плати, уряд лише декларував частині з неї звільнення від податків, тож жила вона від реалізації зібраних продуктів степу (риби, м'яса, меду, воску, солі, селітри, диких коней, хутра та шкіри) і добутих військових трофеїв. солдат військовий монарх

Як своєрідна організація військ, підпорядкованих центральній владі, перші військові поселення виникли на околицях імперії у XVIII ст., коли, за географічним положенням тодішніх російських кордонів на півдні й південному сході, що піддавалися частим набігам кочових народів, регулярних бойових підрозділів виявилося недостатньо для постійного захисту цих кордонів на такій значній території з малою кількістю населення і складністю передислокації полків на великі відстані. Для цього потрібні були рішучі заходи, які почав запроваджувати імператор Петро I.

На початку XVIII ст. поселення формувалися в основному з відставних нижчих чинів. Вони «від наданої їм землі відправляли по нарядах кінну і пішу службу і тамтешні прикордонні місця захищали та охороняли від ворожих набігів» Російський державний воєнно-історичний архів (далі - РДВІА). Ф. 405. Оп. 1. Спр. 247. Арк. 624 зв.. Однак ці поселення були непостійними, і поселенці часто переходили з однієї ділянки на іншу. Тому, для посилення кордонів держави, Петро I почав влаштовувати на кордонах укріплені лінії і поселяти при них значну кількість населення напіввійськового устрою, яке могло б постійно відбивати напади ворога і охороняти весь кордон.

З цією метою на сході країни влаштовувалася укріплена лінія поміж Паншиним і Царициним, яка називалася Царицинською. 8 січня 1720 р. було видано розпоряджен- ня про закінчення Царицинської лінії і добудову фортець, що входили до неї Полное Собрание Законов Российской Империи. Собрание первое. Санкт-Петербург: Типография II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830 (далі - ПСЗ). Т. IV. С. 417.. Згідно з наказом від 13 квітня 1723 р., в Азовській і Київській губерніях почалося поселення однодворців, копійщиків, рейтарів, драгунів, солдатів, козаків, пушкарів, затинщиків, станичників, тобто тих, хто становив служилий стан «по прибору» і перебував близько до регулярної армії Там само. Т. VII. С. 47-48.. Заснування поселень у цих губерніях покладалося на князя М.М. Голіцина. У 1724 р. поселенці були прирівняні в правах до державних селян, але ці заходи викликали невдоволення серед указаної категорій населення. Тому 1731 р. уряд Анни Іоанівни був змушений повернути їм колишні права й не вважати їх прирівняними до селянського стану Там само. Т. VIII. С. 360-364..

Крім того, Петро I, проводячи військову реформу, намагався реалізувати ідею розміщення армії за новим зразком, тобто, оповістивши населення, провести розкладку й розміщення полків безпосередньо на місцевості. Однак ця ініціатива великого ентузіазму ані в селян, ані в поміщиків не викликала. Останні боялися за власність, селяни - за дружин і дорослих дочок. Та й сам Петро I прекрасно розумів, що розквартирування по дворах - досить обтяжливий тягар для місцевого населення і тому схилявся до думки про необхідність побудови спеціальних слобід для солдатів. Їх військовики мали будувати спільно із селянами, але останні за землю і ліс на будівництво повинні були сплачувати з власної кишені. Казна у даному випадку грошей не виділяла. Роти мали оселятися в радіусі 50-100 верст від комплексу полкового штабу. Піклуючись про боєздатність армії, уряд рекомендував поселяти їх якомога щільніше. У центрі розселення роти будувалися двори для офіцерів і їхньої прислуги, «в яких би були дві хати: офіцерам з сіньми і одна хата людям», а також «сержантові кожному по хаті, іншим унтер-офіцерам двом одна, рядовим - трьом одна хата» Щербатов М.М. Неизданные сочинения. Москва: Соцэкгиз, 1935. С. 200.. У слободі також розміщувалися штабні приміщення, шпиталь і сараї для майна. Первинною одиницею розселення було капральство.

Проте вже в той час виявилося, що однією з найголовніших проблем було питання про взаємостосунки поміж солдатами й селянами. Тому військовим пропонувалося «ні в які, як поміщицькі, так і в селянські володіння та в їхнє управління і працю не втручатися і перешкод не робити» Анисимов Е.В. Податная реформа Петра І. Ленинград: Наука, 1982. С. 235.. Командуванню заборонялося залучати селян до заготівлі дров для солдатів, займатися винним, пивним, соляним і тютюновим продажами, але дозволялося торгувати товарами власного виробництва, утримувати худобу, птицю для своїх потреб і харчування, одружуватися з кріпосними жінками з дозволу поміщика. Вирішення всіх питань взаємостосунків населення і солдатів доручалося командиру полку, він же був зобов'язаним виконувати роль земської поліції. До побудови солдатських слобід солдати знаходилися на утриманні населення. Будівництво слобід мало відбуватися з розрахунку: одне капральство - 14-15 хат Там само..

Проте смерть Петра I обірвала ці починання. Наказом від 24 лютого 1727 р. солдатські слободи або так звані «штабні двори» були знищені. Це мотивувалося тим, що дальність відстані (50-100 верст) поселених солдатів від їхніх офіцерів не давала можливості здійснювати належний повсякденний нагляд за солдатами, які ображали поміщиків і селян, тікали з армії, а на утримання полкових дворів і солдатських квартир були потрібні великі грошові витрати. А наказом від 10 липня цього ж року імператриця Катерина I видала розклад того, які полки й біля яких міст оселяти, виключаючи «Малоросію» ПСЗ. Т. VII. С. 823-824..

Продовжувала будуватися й прикордонна лінія, яка в 1731 р. вже складалася з двох частин: Царицинської, що тягнулася від Волги до Дону, і Української, яка починалася там, де закінчувалася перша, і прилягала до Дніпра. До 1731 р. на Царицинській лінії були поселені 4 ландміліційні полки (три піхотних і один кінний). У 1733 р. імператрицею Анною Іоанівною було видано розпорядження про поселення 1057 родин донських козаків уздовж Волги між Царицином і Камишином. Наказом від 27 грудня 1736 р. почалося розселення відставних нижчих чинів на вільних землях між Царицином і Астраханню, а також у Казанській губернії Там само. Т. VIII. С. 659; Т. IX. С. 1013-1014; Т. XVI. С. 76-77.. Ці дії були продиктовані необхідністю заселення й освоєння нових земель російським населенням, а також забезпеченням відставних солдатів необхідними засобами виробництва.

Поселенці селилися слободами по сто й більше дворів «для безпеки від ворога і від внутрішніх злодіїв» Там само. Т. XVI. С. 76-77.. Під поселення та угіддя їм відводилися землі розміром від 20 до 30 четвертей на кожну родину. Отримані землі заборонялося продавати, віддавати в придане за дочок, закладати й розподіляти між дітьми. Ці землі переходили в спадщину старшому сину, який мав годувати малолітніх братів, «а які з них змужніють і здатні служити, тим відводити особливі ділянки» Там само. Т. IX. С. 1013-1014.. Також кожній поселеній родині видавалася позичка від 5 до 10 руб. Крім цього, їм надавалася допомога худобою, знаряддям праці, зерном, а також на перший рік їм призначалася допомога на кожну родину грошима по 12 руб. і хлібом: борошна по 6 четвертин, крупи й вівса по 3 четвертини, усього на суму 22315 руб. При несенні вартової служби на прикордонній лінії всі поселенці мали постійно одержувати платню і провіант на значну на ті часи суму - 11996 руб. Там само. Т. VIII. С. 529. У місцях поселення передбачалося побудувати церкви і при них організувати школи для навчання солдатських дітей грамоті й письму. На початок червня 1758 р. на поселенні в Казанській губернії налічувалося 1477 відставних нижчих чинів і 2018 дітей чоловічої статі Там само. Т. XVI. С. 77..

Українська лінія між Доном і Дніпром завдовжки близько 800 верст мала складатися з невеликих фортець, розташованих на відстані 10 і більше верст одна від одної і з'єднаних валом. Робота по облаштуванню лінії проводилася зусиллями жителів із сусідніх губерній і українських козаків. Так, наприклад, тільки козаків на будівництві Української лінії 1731 р. було приблизно 10 тис. осіб Там само. Т. VIII. С. 477, 531.. Від того, як просувалася робота на лінії, по ній розселялися ландміліційні полки, яких у 1723 р. було 10, а в 1731 р. вже 20 (16 кінних і 4 піхотних) Там само. С. 360-362.. Ландміліційні полки оселялися на Українській лінії переважно слободами при фортецях. Кожному ландміліціонеру надавалася ділянка землі, за яку він ніс прикордонну службу. До солдатів цих полків переводилися їхні дружини й діти. Це було пов'язано з тим, що ландміліційні полки передбачалося згодом укомплектовувати з особистого складу, тобто з родин поселених.

Проте протягом 10 років на лінії було поселено тільки 9 полків. До того ж господарство поселенців розвивалося вкрай повільно, і тому на посів і збирання хліба посилалася щорічно значна кількість працівників, яких називали «помічниками». Так, наприклад, тільки з 1733 по 1742 рр. було направлено 120,7 тис. чоловік з кіньми. На провіант їм і на платню витрачено казною 605686 руб., а враховуючи матеріали, взяті з домівок, померлих коней і можливий заробіток на місці кожного працівника протягом 6 місяців, по 3 руб. в місяць, увесь збиток, завданий цим заходом казні за 9 років, оцінювався в 2173680 руб. Виключивши ціну хліба, придбаного за гроші посланих на лінію людей на 212701 руб., дійсна втрата становила 1960978 руб. Там само. Т. IX. С. 901-908. Тому, за часів правління імператриці Єлизавети Петрівни, поселенці 9 ландміліційних полків були залишені на своїх колишніх місцях, а 11 полків розпущені по своїх домівках. Але в разі оголошення призову на службу вони мали негайно сформуватися в полки Там само.. З 1762 р. почалося створення поселень за Уралом, де держава взяла на себе витрати на побудову житла для поселенців Там само. Т. XVI. С. 76-77..

Також на південних кордонах Російської імперії на правах військових поселенців оселялися вихідці з інших країн. 1723 р. була надана грамота сербському майору Албанезу щодо прийому сербів на російську службу в гусарські полки. Почали створюватися гусарські команди і з інших народностей: угорців, молдован, валахів і грузинів. З 1725 по 1741 рр. кількість гусарів збільшилася до 6 тис. чоловік, і з них було сформовано 5 гусарських полків: сербський, грузинський, молдавський, угорський і валаський. Через 10 років після утворення гусарських полків почалося переселення на ті ж місця сербів й інших вихідців з австрійських володінь за допомогою сербського полковника Хорвата Там само. Т. XII. С. 568.. 1752 р. йому було дозволено розселити на правобережжі нижньої течії Дніпра 16 тис. австрійських сербів і угорців. На цій основі були сформовані два полки - гусарський і піхотний. Крім Хорвата, у Бахмутській провінції отримали землі для поселення військ також вихідці із Сербії на чолі з Шевичем і Депрерадо- вичем. Цей район одержав назву Слов'яносербії Щербатов М.М. Назв. праця. С. 201., а його жителі на початку XIX ст. ввійшли до складу Бузького козачого війська. Ці заходи проводилися, напевно, у зв'язку із загостренням відносин уряду із Запорозькою Січчю.

У цих поселеннях повинні були розташовуватися роти і між ними передбачалася відстань: в гусарських полках 8, а в піхотних - 6 верст. У степу гусарський ескадрон мав зайняти відстань 30, а піхотна рота - 25 верст. Поселенцям відводилися угіддя, а також призначалася грошова платня. Але все інше - амуніція, зброя і набої - мало бути особистим Евстафьев П.П. Восстание военных поселян Новгородской губернии в 1831 г. Москва: Изд-во Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльнопоселенцев, 1934. С. 32..

Імператриця Катерина II вважала небезпечним для внутрішнього спокою держави чисельні скупчення озброєних людей. Тому вже в 1764 р. ландміліційні полки були відокремлені від поселення й розміщувалися на постійних квартирах в українських містах. У такий же спосіб були відокремлені від поселень закамські, оренбурзькі й шість ландміліційних полків, які мали нести почергово роз'їзну службу на Царицин- ській і Оренбурзькій лініях. Землі, що належали поселенцям ландміліційних полків, слободи, вітряки й кабаки надійшли в розпорядження губернської канцелярії, а прибутки від них ішли на утримання відокремлених від поселень полків. Нарешті, у 1769 р. сама назва ландміліціонера була ліквідована: кінні полки були перейменовані в драгунські, а піші - в піхотні.

Хоча уряд Катерини II негативно ставився до ідеї військових поселень, вони продовжували існувати, у тому числі й гусарське в Новій Сербії. На обладнання й утримання цього поселення на початок 1764 р. було вже витрачено 700 тис. руб., і щоб не втратити безповоротно витрачених сум, було визнано необхідним і в подальшому утримувати Новосербське поселення. Тому в 1764 р. генерал-поручиком Мельгуновим був складений проект про перетворення Новосербського поселення ПСЗ. Т. XVI. С. 795-799.. Також, крім двох гусарських полків, у цьому ж році в Новоросійській губернії було утворено поселення чотирьох пікінерних (уланських) полків. Для їхнього поселення відводилися «найкращі і найвигідніші біля річок місця» Там само. С. 796-797.. А в 1766 р. було організовано ще два кавалерійських полки, які були сформовані з козаків і поселенців Запорозької Січі.

Уряд Катерини II розраховував, що до 1768 р. в Новоросійській губернії перебували 25300 військових поселенців Там само. С. 798-799.. Однак з часом кордони Російської імперії були відсунуті на південь, і тому попередні прикордонні поселення залишилися всередині країни. Також з ліквідацією Запорозької Січі частина південного кордону залишилася без захисту. Крім того, за розташуванням нових кордонів необхідно було налагодити зв'язок між Новоросійськими й Азовськими поселеннями. І тому на півдні Російської імперії до 1775 р. було поселено 4 гусарських і 4 уланських полки. З 1776 р. до цих поселених полків, за проектом князя Г. О.Потьомкіна, були приєднані частини інших кінних полків, і таким чином сформовано 9 гусарських і 6 уланських (пікінерних) полків Евстафьев П.П. Назв. праця. С. 34.. Усього ж до 1789 р. в різних регіонах Росії поселено 31304 чоловік РДВІА. Ф. 405. Оп. 1. Спр. 247. Арк. 630..

До думки про введення військових поселень поверталися і в епоху Павла I. Він особисто займався цим питанням, збирав історичні довідки, цікавився попередніми формами поселень і, зокрема, поселенням солдатів, відставних нижчих чинів і переселенців у Новій Сербії, Слов'яносербії, на Українській і Сибірській лініях. У 1778 р. думку про створення особливих кантонів з полків, які формувалися б із жителів, що проживають на території розташування цих полків, великий князь Павло Петрович висловив у листі до графа П. Паніна. «Ставлячи полки разом, - писав він, - завжди вони будуть на очах своїх начальників, а коли полки розкидані, то відбуваються різні примхи і ексцеси» Левинтов Н. Военные поселения в России ХІХ века // Исторический журнал. 1940. № 6. С. 115.. Зійшовши на престол, Павло I подовжував збирати відомості про регулярні війська, військові поселення й військові школи в Росії. Але в період царювання Павла I думка про переведення військ на поселення не отримала розвитку.

Таким був історичний досвід упровадження «осілості» солдатів, відставних нижчих чинів і переселенців у Росії протягом XVI - XVIII ст. Основним стимулом втілення цієї ідеї в життя завжди слугувало зменшення витрат на утримання військ, зручне для держави постійне їхнє розміщення й охорона прикордонних областей від нападів. Але кінцевим результатом всіх спроб влаштування військових поселень на прикордонних лініях було тільки заселення Новоросійських степів, а захист кордонів, відсунутих далеко за межі поселень, виявився непотрібним. Крім того, влаштування військових поселень коштувало казні значних грошових сум і не приносило бажаних результатів. Не отримали від організації поселень матеріального благополуччя й самі військові поселенці. Тому наслідки влаштування військових поселень у Російській імперії виявилися негативними. Виходячи з цього, наприкінці XVIII ст. регулярні кавалерійські і піхотні полки були відокремлені від військових поселень на повне утримання казни, а самі поселення були передані в цивільне відомство.

Усі ці відомості про впровадження військових поселень в Росії, які існували впродовж XVI - XVIII ст., напевно, були відомими й імператору Олександру I. Нам не вдалося знайти матеріалів, які б указували на те, що Олександр I при організації військових поселень у першій чверті XIX ст. щось запозичив від поселень, які існували раніше. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що хоча військові поселення першої половини XIX ст. і стали новою сторінкою в історії їхнього створення в Російській імперії, однак деякі риси своїх попередників вони в себе увібрали: поєднання землеробської праці з несенням служби, самокомплектування та самозабезпечення продовольством, постійне розквартирування, прикриття кордонів.

References