Українські священники про функціонування української мови на теренах Східної Галичини

Висвітлено одне із актуальних питання мікросоціолінгвістики - своєрідність розбудови мовної політики на східноукраїнських землях. Зроблено короткий аналіз суспільно-політичної ситуації на теренах Східної Галичини за час її перебування у складі Австро-Угорської монархії. Наголошено, що саме після так званої «весни народів» галицькі українці почали відстоювати свої національні права. Цілком закономірно, що їхніми проводирями стали священники. Духівництво розуміло, що український народ зможе відстояти свої національні інтереси лише тоді, коли він буде об'єднаний. Саме з такою метою було вирішено створити першу політичну організацію «Головна Руська Рада», яка повинна була захищати національні права галицьких українців. Зауважено, що українське духівництво, як і українська інтелігенція, визнавали право польської мови бути урядовою у Східній Галичині. Водночас священники намагалися переконати як центральний уряд, так і місцеву владу, що функціонування української мови як урядової не перешкоджатиме використанню та розвитку польської мови.

Проаналізовано спроби українських священників відстоювати права української мови на теренах Східної Галичини. Названо підстави, відповідно до яких священники домагалися запровадження української мови до богослужінь. Подано окремі подання священників-послів Державної Ради про запровадження української мовим як урядової для українських галичан. Акцентовано увагу на важливості на взаємодії української ї та польської мови в одному соціумі.

Звернено увагу на дії місцевих польських урядників, які намагалися всупереч чинним законам та розпорядженням центральної влади запровадити польську мову як урядову серед місцевого українського населення.

Ключові слова: мікросоціолінгвістика, священники, посол Державної Ради, мовна політика, українська мова, права української мови, урядова мова, мовний соціум.

One of the topical issues of micro-sociolinguistics is highlighted - the peculiarity of language policy development in Eastern Ukrainian lands. It was emphasized that Ukrainian priests being the most progressive and most educated strata of the Ukrainian population started the struggle for the defense of the rights and freedoms of the Ukrainian people and the Ukrainian language. The attempts of Ukrainian priests to defend the rights of the Ukrainian language on the territory of Eastern Halychyna are analyzed. The grounds, according to which the priests tried to introduce the Ukrainian language to the services, were presented. Ukrainian priests emphasized that the Greek-Catholic faith recognized the use of the national language in religious services and representatives of other nationalities used their native language in religious services. The constitution of the Austrian state, in addition to civil rights, guaranteed both the church and the members of religious societies equal rights to perform their own religious rites and to decide their internal rights. At the same time, belonging to one or another religion could not violate the civil and political rights of citizens. Separate submissions of priests-ambassadors of the State Council on the introduction of Ukrainian as the official language for Ukrainian Halychy- nians were submitted. The Ukrainian clergy, being the ambassadors of the Ukrainian people in representative local and national bodies, in their submissions demanded that the government introduce the Ukrainian language for the public use of Eastern Halychynians in schools, courts, and local government institutions. Attention is focused on the importance of the interaction of the Ukrainian and Polish languages in one society.

Key words: micro-sociolinguistics, priests, ambassador of the State Council, language policy, Ukrainian language, Ukrainian language rights, government language, language society.

Постановка проблеми

мовна політика український священник

Східна Галичина після розпаду Польщі увійшла до складу Австро-Угорської монархії як окрема адміністративно-територіальна одиниця. Центральний австрійський уряд визнавав східних галичан самостійним народом і визнавав його право розвивати свою народність та мову. Однак політична ситуація на теренах Східної Галичини не сприяла розвиткові української народності. Поляки не залишали думки про відродження колишньої Польщі і робили, за певним потуранням центральної влади, для цього все можливе. Особливо їхня діяльність активізувалася після створення Галицького Сейму, у якому вони мали більшість. Усі зусилля були спрямовані на обмеження прав української мови з усіх сфер суспільного життя галичан. Українську мову було відправлено під „стріху“ та до церкви. Саме священники у той час як проводирі українського народу докладали багато зусиль для збереження української мови. У статтях, виступах як в Галицькому Сеймі, так і в Державній Раді українське духівництво доказувало право української мови бути урядовою на галицьких землях, аналізувало її особливості, які свідчили про самостійність та відмінність як від польської, так і від російської [12, с. 19-29; 13, с. 68-78].

Аналіз останніх досліджень. Незважаючи на те, що соціолінгвістики перебуває на периферії мовознавчих досліджень, все-таки здобутки на цьому науковому поприщі відчутні. Вагомий внесок у розвиток цієї диципліни внесли праці Л. Булаховського, Ю. Шевельова, В. Сімовича, Б. Ажнюка, Г. Мацюк, Т Космеди, Л. Ткач, Л. Масенко, М. Мозера та ін. Водночас офіційно-діловий стиль української мови не був предметом дослідження мовознавців.

Виокремлення раніше нез'ясованих частин: українські священники були фактично єдиними у ХІХ ст. представниками українського народу, які загострювали увагу тогочасного суспільства над проблемами функціювання української рівні на різних рівнях.

Оскільки обсяг статті не дозволяє ґрунтовно висвітлили діяльність українських священників щодо мовного питання, тому обмежимося лише з'ясуванням окремих їхніх позицій.

Мета статті: показати діяльність українських священників в обороні прав української мови; проаналізувати їхні виступи в державних представницьких органах.

Після проголошення 25.03.1848 р. Конституції, яка й призвела до так званої „весни народів”, галицькі українці намагалися відстоювати свої національні права. Цілком закономірно, що їхніми проводирями стали священники. Духівництво розуміло, що український народ зможе відстояти свої національні інтереси лише тоді, коли він буде об'єднаний. Саме з такою метою було вирішено створити першу політичну організацією. 16.06. 1848 р. Григорій Яхимович оголосив про створення „Головна Руська Рада”. Як голова партії Григорій Яхимович підписав звернення до українського народу, у якому було окреслено коло діянь. Там, зокрема наголошували: „а) первымъ заданьемъ бдде заховати вп>рд й поставити на ровни обрА- докъ нашъ й права Церкви й СвАщенниковъ нашихъ съ правами дрдгихъ обрАдковъ; б)розвивати й взно- сити народность нашд во встхъ єи частехъ: выдо- сконаленьемъ Азика нашого, запровадженьемъ єго въ въ школахъ низшихъ й вижшихъ, выдванньсмъ письмъ часовыхъ, оутримованьемъ кореспонденцій съ письменными такъ нашими, Акъ йнными до щепв славАньского належащими, розширеньемъ добрыхъ й оужиточныхъ книжокъ въ Азъщт рдскомъ и оусильнымъ стараньемъ впровадити й на ровни поставити Азыкъ нашъ зъ йнными въ оурАдахъ пдбличныхъ” [6, с. 2].

27.10.1848 р. „Головна Руська Рада” вислала заступників Голови крилошанина Михайла Куземського та отця Іоанна Борискевича від імені всього українського народу до цісаря, щоб висловити про незмінну вірність українського, і запропонувати Його Величності бажання та прохання руського народу.

Окрім різноманітних економічних та політичних прохань, були й такі, що стосувалися руської мови, а саме:

„7. щобы завести роско мово и письмо во всЪхъ школахъ (оучилищахъ).

2. щобы завести роско мово и письмо во всЪхъ оурядахъ и зверхностехъ.

3. щобы перенесени боли тіи оурядники, котри народови роскомо обАвилисА непрїАзньши; понеже таки оурядники завЪрене народа роского оутратили ” [4, с. 12].

21 грудня 1867 року нова австрійська Конституція, окрім загальних громадянських прав, гарантувала представникам греко-като- лицької віри, як і кожній законом визнаній церкві і релігійному товариству рівні права виконувати власні релігійні обряди і вирішувати свої внутрішні справи.

Окрім того, було також запоручено свободу віри. Водночас зауважували, що приналежність до того чи іншого віросповідання не може порушувати громадянських або політичних прав [8, 29]

Отже, незалежно від обряду, було офіційно визнано їхню рівноправність та неможливість будь-яких переслідувань політичних та приватних прав.

З цього виходило, що українська церква може самостійно і незалежно від держави облашто- вувати своє внутрішні справи, до яких належали: наука, віра, церковні відправи, діловодство та урядування духовної української влади. Українські парафіяльні та деканатські уряди та ординаріяти мали право і водночас обов'язок вживати українську мову не лише у своєму внутрішньому урядуванні, але також і в переписці з владою та домагатися, щоб урядові установи спілкувалися з ними як усно, так і писемно також українською мовою [8, с. 31]

Важливим питанням для українського духовенства було питання запровадження народної мови в богослужіння. Цю проблему священники вирішували на засіданні церковного синоду.

Варто наголосити, що українські священники мали для такого поступку цілком вагомі підстави, а саме: „1) Греческа втра въ загалЪ, а тымъ самымъ и нашъ греческо-католицкій обрядъ не только допускає живу народну мову до всякого богослуженя, але якъ разъ въ томъ лежитъ навЪть єго высшость надъ римськимъ обрядомъ, що позваляє вЪрнымъ молити ся до Всевышного въ родной мовЪ и въ той самой зрозумЪлой для себе мовЪ слухати хвалы Божои та молитовъ, що священикъ засылае за них до Бога.

2) Иншй народы греческои вЪры греческои вЪры навЪть по правдЪ мають живу народну мову въ своЪмъ богослуженю; хоть бы згадати лише недалекихъ водъ насъ, а въ части навЪть сусЪдуючихъ зъ нами Румуновъ.

3) Нашй теперЪшнй книги церковнй спи- санй и такъ не тою вже мовою, що були зразу передъ вЪками; а перероблювано ихъ вже колька разовъ въ той цтли, щобы були народови лЪпше зрозумЪлй.

4) НЪхто того не заперечить, що наше бого- служенє хоть не єсть для руского народу цЪл- комъ незрозумЪле, то таки зрозумЪле єсть оно лише пяте черезъ десяте. Ба, мимо найревнЪй- шихъ заходовъ нашого патріотичного духовень- ства народъ нашъ не только не розумЪє добре навЪть щоденныхъ молитовъ, але дуже часто перекручує ихъ въ найнедорЪчнЪйшт способъ” [9, с. 153-154]

Узявши за основу такі постулати, українські священники на Соборах приймали рішення, яких виливало: а) не приймати листи, адресовані польською мовою [3, с. 3]; б) вести переписку з усіма властями лише українською мовою і українськими літерами [2, с. 1].

Варто зауважити, що місцева влада часто підтримували намагання священиків і видавала відповідні розпорядження: „Ч 6095/1998 До Всч. Теребовельского Уряда Деканального. На пред- ложене письмо зъ... завЪдомляє ся Всч. Урядъ Деканальный, що В. Президія ц. к. НамЪстництва подъ днем ЗІ.марта 1897 ч. 1334/96 розпоря- дила, щобы ц. к. Власти переписовали ся урядово до сторонъ - чи то селянъ, духовныхъ, чи парохіяльныхъ Урядовъ въ языцЪ черезъ нихъ звычайно ужываномъ, т.є. (въ томъ случаю) въ рускомъ. Подобного рода розпордженє выдали В. Президія высшого ц. к. Суду кураєвого, ц. к. Дирекція скарбу, ц. к Дирекція почтъ и телє- графовъ. Такожь т ц. к. Дирекціи желЪзниць въ восточной ГаличинЪ суть обовязанй перепи- совати ся урядово въ рускомъ языцЪ зъ взгляд- ными сторонами. Протоє обовязкомъ єсть интересованыхъ, въ случаяхъ неперестерЪганя взглядными ц. к. властями того розпорядженя, представденє призалученю доказовъ до высшыхъ інстанцій для дальшого отповЪдного урядованя вносити” [2, с. 1].

Однак урядники не дотримувалися розпоряджень і надалі спілкувалися з українцями польською мовою. Звертаючись з різноманітними питаннями до церковних урядів, державні місцеві урядовці займалися маніпуляціями: адресу писали українською мовою, а формуляри в листі польською або німецькою мовами. [2, с. 2].

Українські священники розуміли, що збереження української мови лише в лоні церкви не вирішить проблеми полонізації українців Східної Галичини.

Уже в 1861 р. Іван Наумович звернувся в Державній Раді з інтерпеляцією, у якій наполягав рівноправності для української мови: „Подъ равноправностью народностей розумЪемо, що вольно намъ, всЪмъ Русинамъ до всЪхъ ??? уряддвъ и суддвъ писати языкомъ народнымъ. Уряды повЪтовй и суды пртмаютъ поданія рускіи и выдаютъ рускіи рЪшетя, ???? н. п. въ Перемышлянахъ ??? хорошо по руски, за що буде???, и Высокопочтенному Начальнику при- надле??? честь и слава. Одни только уряды подаи??? не пріймаютъ рускихъ письмъ, и на рускіи платы грошей выдавати не хотять. Наши Оддтцы Отечетсва, прече??? Заступники народа руского въ ДумЪ державной, изводятъ заинтерпелевати Г. Министра финансовъ, вольно ли Русинамъ рускіи квиты писати, и должны ли урядники податкови рускій языкъ и письмо розумЪты и на рускіи квиты гроши выдавати?” [7, с. 329].

Окрім державного рівня, питання функціонування української мови як урядової порушували і в Галицькому Сеймі. Уже на перших засіданнях Григорій Гушалевич наголосив, що в краю проживає дві самостійні народності. Частина депутатів не розуміють польської мови. Український священник вніс подання, яке складалося з двох частин. Перша - посол просив, аби протоколи засідань, стенографічні записи друкували і виголошували як польською, так і українською мовою. Друге - аби всі подання також українською мовою. Така позиція сейму, на його думку, свідчитиме про велику важливість рівності мов [5, с. 122].

Особливо загостилося мовне питання на теренах Східної Галичини у 1866 році. Йшлося про два важливі питання: про вживання української мови в урядових інституціях, зокрема в Галицькому Сейму та вживання мови в шкільництві. Посол Антон Петрушевич домагався справедливого вирішення цієї мовної проблеми. Визнаючи права кожної народності краю вживати свою рідну мову як урядову, він пропонував запровадити і українську і польську мову в місцевому урядуванні: „Выс. Соймъ благоволитъ постановити: Краевый Соймъ обрадуъ, ухваляе и урядуе зардвно въ языцЪ польскдмъ якъ и въ рускдмъ; для того всякіи внесенья и предложенья правительственны, выдЪловы и комистны должны въ тыхъ обохъ краевыхъ языкахъ до обрадъ соймо- вихъ предкладаемы быти. При втордмъ читанью есть текстъ рускій и польскій зардвно предме- томъ пересправы (дискусіи) и голосованья; при третдмъ же читанью имЪе быти всегда дтчи- таный кождый §. тексту польского и руского, и тіи оба тексты имЪютъ уважатися автентич- ными и взглядно предкладатися до найвысшои санкціи ' [1, с. 1-2].

Отець Добрянський промовляв за згоду між українцями та поляками, а отець Іван Гушалевич, посилаючись на історичні події, наполягав на визнанні української мови як урядової [10, c. 1].

Не пройшло повз увагу українських священників мовне питання в шкільництві. Після входження Східної Галичина до Австрійської держави мовою навчання в міських школах була німецька мова, а в сільських - польська мова. Австрійський уряд визнавав українську мову окремішньою від польської мови, тому в нормативних освітніх розпорядженнях зауважував, що українська мова, за належного розвитку та відповідного кадрового й методологічного забезпечення, зможе стати навчальною, тобто замінити німецьку мову. Такий підхід до вирішення мовного питання у Східній Галичині викликав серед польських політиків спротив. Скориставшись більшістю в Галицькому Сеймі, вони прийняли закон, який фактично усував українську мову зі шкільництва. 31. 12. 1866 р. Сейм ухвалив: „1) Въ народныхъ школахъ має подавати ся вся наука въ тдй мовЪ, якои хоче громада або той, хто школу утримує. Єсли на утриманє школы доплачує фондъ краєвьій, то постановляє такожь рада громадска але тую постанову мусить ще рада шкдльна краєва затвердити; 2) Въ серед- ныхъ школахъ (Гімназіяхъ) єсть языкъ выкла- довый польській, а рускій лише въ одной Гімназіи у Львовт. Въ иншихъ Гімназіяхъ можуть въ окремыхъ вдддьлахъ и лише поодинокй предметы выкладатися по-руски, але тдлько тогды, єсли родичЪ що-найменше 25 учениковъ того зажадають, а рада шкдльна на тоє згодить ся. Сталу науку руску въ поодиноких клясахъ або вдддЪлахъ або въ цЪлыхъ Гімназіяхъ може завести тдлько соймъ по выслуханю радъ повЪтовыхъ' [10, с. 2].

Отже, цей закон, запровадивши польську мову як викладову в усіх міських школах та гімназіях, позбавив українську мову навіть тих прав, які вона мала до його прийняття.

Українські посли запротестували проти такого драконівського для галицького шкільництва закону, а отець Степан Качала назвав таку ухвалу „цирографомъ на убитє Руси” [10, с. 4]. Посол закликав до порозуміння між представниками обидвох народностей щодо вирішення мовного питання в шкільництві.

Однак і таких обмежень щодо вживання української мови в школах Східної Галичини полякам видалося замало. Вони звернулися до цісаря і 22. 06. 1867 р. отримали санкціонований ним закон, у якому ще більше обмежували українську мову як навчальну [14, c. 101-109; 15, с. 189-197].

Цілком закономірно, що під час обговорення цього закону активну участь взяв отець Степан Качала. Посол наголосив, що цим законом фактично запроваджено процес ополячення українського народу. Посол зацитував звіт Краєвого відділу, який підтверджує наміри поляків. Там, зокрема була сказано: „ДЪлятъ насъ обряды, нехай не дЪлятъ насъ языки, черезъ подЪлъ щколъ посля языка выкладового могли бъ розбутити ся силънЪйшерозницЪ народни” [11, с. 33].

Степан Качала звернув увагу послів Сейму, що українці намагаються справедливо вирішити мовне питання, починаючи з перших засідань Галицького Сейму. Однак жодного успіху не мали, бо поляки не йшли на поступки. Поляки, на думку українського священника, були переконані, що такі поступки віддаляють їх від ідеалу, аби на Русі не було русинів. Українці хотіли, аби в краю поруч функціонували дві краєві мови: українська і польська [11, с. 35].

Українське духівництво, усвідомлюючи свою місію, брало активну участь в суспільно політичному житті краю. Їхня діяльність у відстоювання прав як українського народу, так і української мови була надзвичайно важливою. Саме священники як освічена каста українського народу аргументовано доводили самостійність українців як нації та відмінність їхньої мови від польської. Для підсилення своїх позицій священник висували абсолютно вагомі аргументи, а саме: а) грецька віра допускала живу народну мову до богослужіння; б) інші народи грецького віросповідання використовують в богослужіннях свою рідну мову; в) церковні книжки були перероблені мовою, більш зрозумілою для народу.

Порушена українським духівництвом акція церковно-правного становища парафіяльних урядів знайшла підтримку як серед нижчого духівництва, так і серед галицького українського населення.

Список використаних джерел

1. Бесіда посла Петрушевича на ХХІІ. засіданью сойма кревого дня 4. (16.) Слово. 1866. Ч. 3. С. 1-2.

2. Борба о рускій языкъ. Діло. 1898. Ч. 178. С. 1.

3. Въ справіЬ борби о рускій языкъ. Діло. 1898. Ч. 181. С. 3.

4. До галицкоруского народа. Зоря Галицька. 1848. Ч. 27. С. 12.

5. ЗасіданіА краєвого соймика во Львові. Слово. 1861. Ч. 22. С. 122.

6. Одозва до руского народу. ЗорА Галицка. 1848. Ч.1. С. 2.

7. Еще одна интерпеляція. Слово. 1861. Ч. 62. С. 329.

8. Левицький К. Про права руської мови. О правах на користь нашого обряду руского. 1896. С. 29.

9. Провинціонаольньїй синодъ церковный - а народна мова въ церкви. Батьковщина. 1888. Ч. 25. С. 153-154.

10. Руска справа въ галицкомъ соймі. Батьковщина. 1886. Ч. 5. С. 2.

11. Руска справа въ галицкомъ соймі. Батьковшина. 1886. Ч. 6. с. 33-35.

12. Сокіл Б. Іван Жуковський про місце української мови серед інших слов'янських мов. Българска украи- нистика. 2014. С. 19-29.

13. Сокіл Б. Роль українського духівництва в розвитку української мови. Філологічні трактати. 2016. Т. 8. № 4. С. 68-78.

14. Сокіл Б. Мовний закон для народних та середніх шкіл у Галичині 1867 року та дискусії навколо нього. Наукові записки. Серія: Мовознавство. Тернопіль. 2016. С. 101-109.

15. Сокіл Б. Українська мова в галицьких народних школах за часів Австро-Угорської монархії. Лінгвістичні дослідження. Зб. наук. пр. Харків. 2016. Вип. 42. С. 189-197.

Размещено на Allbest.ru