Дописи під ревіння сирен

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України

Дописи під ревіння сирен

війна армія збройний

Георгій Папакін,

доктор історичних наук, директор

Шановні мої друзі, колеги, відвідувачі профілю!

Війна з Росією триває вже 38-й день. Вирішив у своїх дописах торкнутися засадничих проблем армії, тієї «несокрушимой и легендарной», яка нині топче нашу землю, вбиває наших людей, ґвалтує, мародерить, але не дуже бажає зустрічатися з нашими українськими воїнами.

До речі, однозначно погоджуюся з тим, що вона «легендарная». Навколо неї стільки легенд створено впродовж століть, що варто розібратися з ними від початку. А початок сучасної армії РФ - це XVIII ст., доба Пєтра І. Отже, подаю кілька сюжетів стосовно створення армії Російської імперії. Всі цитати взято з офіційного російського видання «Письма и бумаги императора Петра Великаго», тому подаю без перекладу, щоб читачі самі оцінили рівень грамотності цього «великаго» імператора.

Армія Росії: початок шляху ганьби і злочинів. XVIII ст.

Кожна держава має пишатися своєю армією - колективним захисником її незалежності, народу, культури. Тому сьогодні всі ми у захваті від Збройних сил України, які б'ються за нашу незалежність. Наші бійці стійко захищають саме існування рідної держави і нації, вершать дива героїзму, віддають життя за Батьківщину.

З іншого боку маємо армію Російської Федерації. Ту армію, яку називали «другою у світі» за могутністю, яка стала правонаступником Радянської армії (РККА), армії Російської імперії. Всередині російської держави (раніше - СРСР) було культивовано ідеологічний міф про її могутність, непереможність, здатність подолати буквально всіх на планеті. Вона називалася армією - головним переможцем нацистської Німеччини та Японії у Другій світовій війні. Начебто не було армій США, Великої Британії, сил Опору в Європі, які вдало громили німців та японців в Африці, на Тихому океані, відкрили Другий фронт в Італії, Нормандії, на Балканах. Нарешті, варто згадати, чиєю зброєю і матеріальними ресурсами воювала Червона армія на Східному фронті, починаючи з зими 1941 р. Для кожної нормальної людини (мешканці РФ до таких, звісно, не належать) зрозуміло, що без англо-американського ленд-лізу СРСР був би обов'язково розгромлений уже 1941 або принаймні 1942 р.

Велич російської армії насправді виявилася велетенською мильною бульбашкою - і 1941 р., і сьогодні. Але варто здійснити глибокий історичний екскурс у XVIII ст. - період становлення цієї армії. Варто оцінити не за міфами й історичними легендами, а за справжніми джерелами, наскільки «могутньою» і «непереможною» була та армія. За якими моральними засадами її створювано.

XVIII ст. розпочалося з грандіозної воєнної катастрофи Московського царства. В листопаді 1700 р. під осадженою Нарвою велике московське військо (30 тис. стрільців, дворянська кіннота, гвардійські полки та новонабрані драгуни) було на голову розбито 8 тисячами шведів. Під проводом свого юного короля Карла ХІІ північні воїни сміливо розтрощили московський табір, захопили весь генералітет (фельдмаршала, 10 генералів), артилерію та казну. Під час панічної втечи дворянська кіннота зламала міст через Нарову, і значна кількість її просто потонула. Лише царю вдалося напередодні втекти. Очевидно, він не просто злякався шведів. Пьотр об'єктивно оцінив боєздатність свого війська, тому при перших вістках про наближення противника швидко накивав п'ятами.

Після провалу своєї неспровокованої (адже тільки 1699 р. було укладено мир зі Швецією) авантюри під Нарвою цар серйозно взявся за підготовку нової армії, яка б змогла протистояти Карлу ХІІ. На жаль, шляхетний шведський воїн, занурившись на довгі 7 років у полювання за королем Речі Посполитої та саксонським курфюрстом Августом, забезпечив Пєтру достатньо часу для реформування московського війська.

Офіцерський корпус нової армії цар запрошував з Європи, оскільки досвідчених російських старшин практично не існувало. Пьотр навіть пропонував європейським королям дуже своєрідний бартер. Наприклад, у січні 1701 р. цар просив данського посланника в обмін на 3 полки піхоти і 3 полки драгунів направити йому одного генерал-майора, 2-х полковників, 3-х полуполковників, 4-х майорів, 8 капітанів і по 12 поручників і прапорщиків. Наприкінці 1703 р. Пьотр шукав у Відні «в нашу службу полковников, подполковников, маеоров и старых искусных капитанов, как конных, так и пеших». Потрібні були йому військові інженери, артилерійські офіцери, лікарі тощо. На той момент він обіцяв завербованим «золоті гори»: підвищення у званнях, «особливі ознаки милості», маєтності тощо. В результаті іноземці складали до 70% усіх полковників і генералів. Наприклад, склад вищого командування царської армії в битві при Лісній (вересень 1708 р.) був таким: сам цар, генерал від кавалерії князь А. Меншиков, генерал-майор князь М. Голіцин. Усі інші - іноземці: генерал-майор Михаїл Бем, генерал-лейтенант Родіон Боур (Бауер), генерал барон Людвіг-Ніколас фон Галарт (Аларт), генерал-поручник князь Фредерік Гессен-Дармштадський, генерал-майор Гебгарт Пфлуг, генерал-майор граф Отто-Рудольф Шаумбург (Шомберг). Отже, маємо всі підстави стверджувати, що саме вони стали справжніми «батьками» російської армії.

Проте європейські старшини і генерали, які технічно розбудували нову московську армію, мало вплинули на її сутність. Вона визначалася самим царем, який входив у всі найдрібніші деталі навчання армії, а головне - визначав стратегію й тактику, поведінку війська. Тому впродовж 1701-1707 рр. московська армія всіляко ухилялася від зіткнень з основними шведськими силами. її дії зводилися до нападів на окремі незначні загони шведів. А найголовніше - всіма силами московити нищили мирне населення, чинили погроми, всіляко розоряли територію сусідніх володінь.

Московське військо вже під час рейдів у Лівонію 1702 р. заповзято застосовувало «тактику випаленої землі», що стала основною його діяльністю під час війни. Навіть сам Пьотр дорікав своїм воєводам зайвою жорстокістю. Командувач Ф. Апраксін виправдовувався: «…до сей Ижоры реки по самой дороге мыз и деревень было ретко и немного, и нужды б в них по ходу нашим войскам не было; а естли б их не пожечь, позаду нас в тех селениях непри - ятелские люди не толко служивые, и Латыши были б непристанно и нашим бы и в проездех был излишней труд. А зжены, государь, мызы и всякие неприятелское селение близ реки Невы и по обе стороны дороги не в ближних местех, и тем неприятелю есть великая теснота в хлебных и в конских кормах; и когда в земле их пристанища им мало будетъ, тогда не толко к зиме, и в осень война будет их безсильна».

У період «лівонської кампанії» 1704-1705 рр. царські війська змогли захопити кілька шведських фортець (Ніеншанц, Дерпт, Мітава). Гарнізонам, що капітулювали, зазвичай було обіцяно евакуацію. Проте московити не дотримувалися свого слова. В кращому випадку шведам вдавалося залишити фортецю живими, але частіше їх попри обіцянки брали у полон. Цивільне населення страждало найбільше.

Особливо жорстоко поводилися московські війська під час взяття Нарви. Обложені після падіння основної фортеці відступили до старої цитаделі та замку, сигналами намагалися припинити бійню. Цар не без задоволення писав у проєкті «известительнаго письма» про перемогу: «…салдаты наши слушать тово не хотели, но тотчас и во оную ворвались, а потом и в замок где неприятелю доброй тракътамент был, что и младенцев мало оставили».

У поразках дії московських вояків були такими ж жорстокими. Вони намагалися відігратися на полонених. Розгром з'єднання Б. Шереметьєва під Мур-мизою (6 миль від Мітави) 14 липня 1705 р. супроводжувався стратою всіх полонених шведів, як було зафіксовано у похідному журналі Б. Шереметьєва: «а Шведов, взятых в Митаве, всех в обозе нашем побили, дабы они к неприятелю паки не воротились».

Абсолютно нестриманими ставали московські вояки, коли відчували смак перемоги. Розгромивши під Лісною у вересні 1708 р. корпус Левенгаупта, що йшов на з'єднання з шведським королем, цар влаштував справжню різанину.

Втікачів, які намагалися сховатися у лісі, нищили калмики. На переправі через річку Сож з одного берегу шведів різали калмики, на іншому - від них не відставав російський бригадир Фасман. У полон потрапила лише незначна частина корпусу.

21 (3 квітня)

Дорогі мої друзі, колеги, колежанки, всі, хто заглядає на мій портал! Нині вже 39-й день героїчної боротьби нашого народу, наших воїнів проти рашистської навали. Проти «другої армії світу», тієї армії, яку за радянських часів називали «освободительницей», яка за царських часів «защищала славян» від турок тощо.

Але ми вже побачили, що від самого створення у XVIII ст. в її історії було небагато «славных» сторінок, проте не бракувало ганебних. Тому другий розділ мого допису - про «непобедимую».

Отже, як діяла московська армія по відношенню до цивільного населення Речі Посполитої, Балтії, України?

До цивільного населення ставлення московських вояків було просто жахливим. Так, бригадиру князю А. Волконському 4 липня 1707 р. було наказано йти Польщею до Силезького кордону. На цьому шляху він мав приймати до своїх лав поляків, які переходили на бік царя. Але з виступом шведів із Саксонії цих поляків цар наказував роззброїти, відібрати коней і примусити заприсягнутися на вірність під загрозою смертної кари. А на селян, міщан, у т. ч. євреїв сіл і містечок, що належали противникам Москви, за особистим розпорядженням царя накладалася нещадна контрибуція: «с кресьян по десять ефимкоф з дыму присяглого, в городах с мещан по петнатцати ефимков, с Жидоф по дватцати по три ефимка з дыму ж присяглого; а хто не даст, жечь». Так само повному нищенню підлягали «все мелницы, хлеб (которого сами употребить не могут), фураж и протчее все, еже к ползе неприятеля обретаетца (кроме единых домоф, в которых ему ползы нет) жечь и разорять без остатку, не разбирая, противъныя или непротивъныя». Причому на пограбування маєтків прямих ворогів Москви не існувало ніяких заборон. У наступному наказі від 19 липня 1707 р. йшлося про те, щоб і ті маєтки, що перебувають в закладі у монастирів, не обходити контрибуцією, «понеже монахам богатство не надлежит». Тобто, така собі «секуляризація» на свою користь.

Так само московське військо поводилося і на українських землях. Коли в 1708 р. остаточно визначився напрям просування шведів в Україну, цар надав генерал-майору Н. Іфланту, командиру каральної бригади з 4-х драгунських полків, указівки щодо застосування тактики «випаленої землі», здійснення терору над місцевим населенням: «Ежели же неприятель пойдет на Украйну, то иттить у него передом и везда правиант и фураж, також хлеб стоячей на поле и в гумнах или в житницах по деревням (кроме толко городоф), (чего сами не могут употребить), полской и свой, жечь не жалея и строения перед оным и по бокам, также мосты портить, леса зарубать и на болших переправах держать по возможности. Все мелницы також жечь, а жителей всех высылать в леса с пожитками и скотом в леса. Також, чтоб жернов не оставъливали, брали с собою или разбивали. А ежели где поупряметца вытить в леса, то и деревни жечь. И о сем наперед сказать. Також и то сказать везде: ежели хто повезетъ к непъриятелю что ни есть, хотя за денги, тотъ будетъ повешен, також равно и тот, которой ведает, а не скажет. Також деревъни, из которых повезут, жечь же». Одним словом, терор адресувався всьому населенню України.

Більше того, аналогічну інструкцію було надано у вересні 1708 р. козакам Івана Мазепи: «»… и где не может удержать, напереди все велел жечь». Звісно, вони такого не стали робити і на загал ухилилися від спільних з карателями Н. Іфланта акцій.

На окрему згадку заслуговують ті «моральные скрепы», які цар насаджував у війську.

Статутні військові документи, що готувалися в основному особисто Пєтром, містили дуже своєрідне розуміння правил ведення війни. «Правила сражения», або «Некоторые регулы, которыя при баталии предостережены быть имеют» (1708 р.) вже у першому абзаці закликали генералів і офіцерів розпалювати ненависть до ворога: «Когда прежде у всей армеи всевышшаго Бога о щасливом сукцессе с надлежащим благоговением просили и так господа генералы, как и все протчия офицеры, войску прежестокия и неслыханныя поступки Швецкия таким образом представили, чтоб оное доволно из того усмотреть могло, что Всевышний милостивую свою руку от них отнимает и нас употребить изволяет праведное свое отмщение и наказание над ними учинить.». Це свідчило про низький моральний стан московського війська, внаслідок чого потрібно було розпалити ненависть до ворога. Доказом став перебіг бою під Головчином 3 липня 1708 р. Карл ХІІ форсував річку Березину, наніс дошкульного удару піхоті генерала Репніна і кавалерії фельдмаршала фон дер Гольца. Сам Пьотр писав про цей бій: «…некоторыя полки должности своей не исправили: знамя и несколько пушек потеряли, иныя не хотели к неприятелю ближе ехать, иные в конфузию пришли, так же караулы меж дивизиями фелтьмаршала и генерала Репнина худо и без известия неприятельского переходу держали.». Обох командирів було віддано під суд. Але це не завадило оголосити про перемогу московської армії, і в історичній російській літературі досі йдеться про поразку шведів під Головчином. Англійський посол Чарльз Вітворт писав до Лондона, що жодній з царських переможних реляцій довіряти не можна, бо вони всі брехливі.

Мешканці російських губерній та новозавойованих земель, яких перетворили на рекрутів московського війська, не бажали воювати. Як правило, вони прагнули втекти ще дорогою до війська. Тому цар давав поради: «Того для надобно их утвердить круговою порукою человек по двадцати и болши и друга на друге спращивать, дабы всякой мог ответ дать за своего товарища. Также, когда с Москвы отправлять их станут в армею, тогда ружей им не давать, а посылать за ними на подводах в Севск, а там без указу не давать ружья». Згодом він запропонував увести кругову поруку не лише серед рекрутів, але й залучити до неї батьків і родичів, «дабы всякой мог ответ дать за своего свойственника или товарыща». З упійманими дезертирами розправа була жорстока. Наказуючи стратити групу втікачів із московського війська, захоплених у Польщі, цар як справжній садист написав: «первова Вьялова надобно ростреливать здали, что он нескоро умер (а другово скоряя), ибо оной Вьялов был заводчиком и другова подговаривал.».

Така само кругова порука і карна відповідальність за здачу водилася для всіх комендантів обложених міст. У тогочасних умовах це були надто жорсткі заходи, що виходили далеко за межі усталеної військової етики.

Отже, є всі підстави стверджувати, що російська армія від самого початку свого створення мала ті риси, які так яскраво проявилися в наші дні. Це - низький моральний рівень вояків, підступна жорстокість у відношенні до солдатів противника, а особливо до мирного населення. Надані обіцянки, укладені умови практично ніколи не виконувалися. Мародерство, здирство командирів і солдатів усіляко заохочувалися. Стиль ведення бойових дій передбачав, насамперед, тактику «випаленої землі», як чужої, так і власної. При тому всьому моральний стан війська був низьким. Для підтримання елементарної дисципліни застосовувалися жорстокі репресії, вводилася кругова порука однополчан, навіть батьків і родичів. Попри те, що створювали російське військо європейські офіцери й генерали, їм не вдалося привити московитам загальноприйняті норми і закони ведення бойових дій, шляхетне ставлення до супротивника, елементарну повагу до цивільного населення.

Мундири європейського зразка, сучасна зброя не робили з московитів справжнього війська. Вони лишалися ордою варварів, саме наближення яких до кордонів тогочасних держав викликало жах. Жоден з європейських володарів не бажав бачити їх навіть як союзників. А коли московське військо перетинало будь-який кордон, то за ним ішли злочини, мародерство, наруга над цивільним населенням, нищення міст і сіл. Одним словом, усе те, що коїться нині на окупованих Росією українських теренах. У цьому сенсі сучасна російська армія - гідний спадкоємець пєтровської.

22 (7 квітня)

І знову про «іншу росію»

Іде 43-й день рашистської навали. Нечуваної у ХХІ ст. війни цивілізацій, коли добро бореться зі злом у найчистішому, рафінованому вигляді. Після нищення цивільних і культурних об'єктів, після «Бучанської різанини», яка відбувалася практично в кожному окупованому населеному пункті - ми ніяк не полишаємо марну справу. Абсолютно даремні пошуки «хороших русских», «иной России».

Даремні пошуки чорної кішки у темній кімнаті. Немає ніякої іншої Росії, окрім тієї, яка руйнує наші міста і села, нищить наш народ лише за те, що він не зрікається українства. Яка заздрить нам у всьому, готова просто стерти з лиця землі всю Україну та всіх її громадян тільки за те, що вона - Україна, і ніколи не стане Росією. За те, що вони - не «брати» і не бажають стати ними.

Масове обурення викликав пропагандистський російський матеріал «Что нам делать с Украиной». Абсолютно справедливе обурення, бо це - дорожня карта путінської, рашистської агресії. Але чомусь інший текст, автором якого є московський професор А. Зубов, поширюється нині як голос «иной России».

Текст цікавий, професійний, сповнений ненависті до «більшовиків». Він так і названий: «Последняя война большевицкой России». Відчувається, що автор щиро бажає поразки нинішній російській владі, яка для нього - більшовицька, чекістська, сформована 105 років тому. Яка названа «формой существования», в основі якої - бажання влади, що спирається на «систему организованного жестокого насилия». З цим важко сперечатися, тому що це - правда. Разом із тим немає правди у прокламованій тезі «Большевизм - не идеология, а форма существования. Идеологии большевизм может использовать разные - социалистическую, либерально-рыночную, национально-патриотическую, космополитическую». Ніколи не існувало риночного і ліберального більшовизму, як і космополітичного. Проте головне не в тому.

Московський професор лукаво замовчує той найголовніший факт, що насамперед більшовизм - імперський, це суть його ідеології, а більшовизм - це якраз ідеологія російського люмпен-пролетаріату. Таким він народився і таким є до самого останнього часу. Саме в імперськості, що проявилася буквально з першого моменту приходу до влади в Росії, і полягає його спадковість із добільшовицькою Росією. За великим рахунком, Іван IV Лютий, Пьотр І, Ніколай І, Столипін - теж більшовики. Гетьман П. Скоропадський називав таких «правими більшовиками».

Бо вони будували Велику Росію за допомогою абсолютної влади, що спиралася на «систему организованного жестокого насилия». Опричники, Преображенський приказ, Таємна канцелярія, корпус жандармів, Третє відділення «собственной его императорскаго величества Канцелярии», охоронне відділення - прямі й безпосередні попередники ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ-ФСБ. Усі вони діяли поза межами законів, були одним із двох стовпів московського режиму. Другий стовп - беззастережна брехня, пропаганда, маніпулювання свідомістю.

Професор Зубов позірно аплодує українській боротьбі з нинішнім кремлівським режимом. Він сподівається на поразку «большевистской России», що почалася з війни за Україну, і тим може закінчитися. Але що ж далі? Що саме, на думку московського професора, має прийти натомість?

А відповідь дуже проста. її можна побачити в останньому абзаці тексту: «…в той открытости и свободе, которая свойственна украинским воинам, я узнаю и наших русских «добровольцев» 1918-22 годов. Это - одна война, война за человека, за право быть свободным человеком на своей земле». Це - не обмовка. Зубов дійсно намагається проводити паралель між російською Добровольчою армією зразку 1918-1920 років та українським спротивом рашистській навалі сьогодні. Проте ті «добровольцы» воювали не за свободу, за «свободного человека». Вони билися з більшовиками насмерть фактично за один і той самий імперський проєкт. Адже і ті, і інші затято поборювали визвольні змагання всіх народів колишньої Російської імперії: в Україні, на Кубані, в Казахстані, Сибіру, на Волзі, в Середній Азії та на Далекому Сході. Прямий приклад: під час війни з Польщею 1920 р. колишні білогвардійці валом пішли в Червону армію, отримуючи за це амністію від більшовиків. Вони відчули, що це - війна імперії з ненависними «инородцами», «полячишками».

Нарешті, згадаємо прямий вислів вождя Білої російської армії А. Денікіна: «Никогда, конечно, никогда никакая Россия - реакционная или демократическая, республиканская или авторитарная - не допустит отторжения Украины». А з усіх лозунгів, що їх використовувала Біла армія впродовж 1918-1920 рр., лише один не викликав ні в кого заперечень: «Великая, Единая и Неделимая Россия». Це - так само за спогадами А. Денікіна.

Тому не можна погодитися і підтримати висновок московського професора: «Ныне на просторах Украины идет новая Отечественная война украинского народа против большевизма». Так, наша Вітчизняна війна 2014-2022 рр.

Ні, не тільки і не стільки з російським більшовизмом. Це війна з усією Росією в її імперській іпостасі, незалежно від її конкретного обличчя: більшовизм, монархізм, євразійство тощо. В робочому кабінеті Путіна в Кремлі (не тому, де він приймає гостей, а в тому, де він нібито працює) висить портрет не Леніна і не Сталіна. Там - портрет Пєтра І. І ведуть війну з російського боку не якісь міфічні «старые офицеры КГБ». Ні, це молоді рашисти, які знаходяться в армії, які підтримують вторгнення в Україну, які закликають «мочить хохлов» до останнього.

Насправді між професором Зубовим і Путіним різниця не така вже й велика. Один робить все, щоб подолати Україну, «окончательно решить украинский вопрос». Другий - буде вітати розгром «большевицкой России», а питання України відкладе на майбутнє. Але його «новоімперська» Росія так само прийде до необхідності «окончательно решить украинский вопрос». Це буде не завтра, але такий час обов'язково настане. І щоб не чекати на наступну Вітчизняну війну з Росією, потрібно остаточно вирішити російське «імперське питання».

23 (9 квітня)

Дорогі мої друзі, колеги, колежанки, брати і сестри! Вже півтора місяця триває наш нерівний бій з рашистами, мета яких уже остаточно відома. Це - повне нищення України, всього українського (навіть до українського борщу дійшли), повний контроль території, введення окупаційних військ на Захід України та багато інших «хотелок».

Зрозуміло, нічого з такого не станеться. І не може статися навіть теоретично. Але є питання, яке турбує, мабуть, усіх у світі. Це проблема завершення війни. Західні й наші експерти малюють різні сценарії, в яких обов'язково присутні фрази: «Байден зробить таке», «Джонсон не допустить», «Ердоган допоможе» та таке інше. Так, усе правильно. Ці діячі - ключові гравці на цій кривавій шахівниці, в яку сьогодні перетворив світ Путін і його поплічники. Всі сценарії подальших дій, визначення дати завершення (замороження) воєнних дій, опрацьовані професіоналами, є дуже ґрунтовними.

Але, як завжди, залишається одне «але». Ці професіонали досі чомусь не зрозуміли, що, окрім чільних світових діячів, з 24 лютого 2022 р. почав діяти зовсім інший, найпотужніший фактор. Він просто відсутній в їхніх підрахунках сил, окресленні дій світових лідерів.

На мою думку, без його врахування прогнози стають хибними. Цей фактор - український народ, армія України. Він проявився за 45 днів нашого спротиву. Цей фактор насправді стає вирішальним. Велика подяка всім державам, які допомагають нам у цій війні, війні світу та темряви. їхня зброя, їхні санкції, їхні гроші нам украй потрібні. І допомога потрапляє в найнадійніші руки. Служить найшляхетнішій меті.

Боротьба вже вийшла за межі якогось локального військового конфлікту, що викликає стурбованість світової громадськості. Злочини, що їх скоїли рашитські загарбники (геноцид, військові злочини, злочини проти людяності) за ці півтора місяці, не залишили жодного клаптика поля для домовленостей. Нині все залежить не від переговорів, а лише і тільки від нас, від нашої стійкості, впертості, бажання розбити й остаточно добити останню в світі «імперію зла».

Не можу категорично погодитися з тим, що «лише Путін зможе зупинити війну». Ні! Він не хоче цього, ніколи не зупинить її, скільки б його (і абсолютно даремно) не умовляли Е. Макрон з О. Шульцем. Тут просто цікаво почути, а що ж саме відповідає Путін на аргументи обох цих європейських діячів щодо припинення війни? Розповідає про «українських фашистів», яких потрібно денацифікувати? Але всі вже переконалися, що саме рашизм є фашизмом ХХІ ст.

Насправді кінець війни залежить тільки і виключно від дій ЗСУ, всього українського спротиву, від усього українського народу, який гуртується заради Перемоги у Вітчизняній війни з рашистським загарбником. Уже очевидно, що ніякі «домовленості посередині» не завадять новим обстрілам, підступним діям, самому продовженню війни найбруднішими, найогиднішими методами. Згадаймо - всі брутальні, звірячі вчинки загарбників ставали ще більш нахабними саме під час перемовин у Білорусі та в Туреччині. Це - звичайний російський бекграунд перемовин.

А стосовно західних прогнозів - ми знаємо їх ціну. За ними путінські танки за 3 дні мали бути у Києві. За ними спротив України мав тривати не більше тижня. За ними мільйони українців мали втекти за кордон, а не захищатися. За ними Росія однозначно перемагала нашу державу, бо в неї - «друга армія в світі».

Так от, немає вже «другої армії». Не тому, що вона остаточно розбита. На жаль, до цього ще далеко. Але тому, що вона виявилася ніякою не «другою», і навіть не якоюсь десятою. Насправді це - збіговисько мародерів, ґвалтівників, злочинців, кероване такими ж злочинцями і мародерами. Їй ніколи не подолати ЗСУ та Тероборону, наших партизанів, навіть цивільних громадян, які готові щодня виходити на вулиці окупованих міст із протестами. їй ніколи не подолати українців саме тому, що вони - українці, незалежно від етнічного походження. Бо всі вони - вільні громадяни вільної держави, які ніколи не скоряться ніякому загарбнику.

Отже, я більш ніж упевнений, що український фактор перемоги над Росією - найбільш вагомий, однозначно вирішальний. Україна бореться, Україна перемагає і Україна переможе. Нові жертви цієї боротьби, на жаль, неминучі. Але саме вони закладають підґрунтя нового світового порядку - без держави-терориста, рівноправного, вільного, демократичного порядку. В якому всі проблеми розв'язуються не за бажанням кількох лідерів, а за волею демократичних народів, світової громадськості. Тієї громадськості, тих мільйонів людей, які по всьому світові засуджують агресора, вимагають дієвих санкцій проти нього, повної ізоляції Росії, її дерашизації. І обов'язково - міжнародного суду над головними військовими і політичними злочинцями.

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

24 (15 квітня)

Дорогі мої друзі, колеги та колежанки, читачі моїх дописів, брати і сестри!

Якраз про «братерство» хочеться поговорити сьогодні, на 51-й день військової агресії Рашастану проти «братньої» України. Справжній вигляд цього «братерства» видно вже неозброєним оком: Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородян-ка, інші міста і села України, куди вломився ворог. Руїни Маріуполя, розтрощені будинки і сотні жертв серед цивільних мешканців Харкова, Чернігова, Миколаєва… Жертви Краматорська… Це все пропонує нам «старший брат» в обмін на капітуляцію. Як помсту за непокору, незламність, патріотизм.

Не дивують слова про «братерство» від агресора Рашастану, який не може пробачити нам, що ми відцуралися такого «брата» - шаленого вандала, п'яниці, мародера, ґвалтівника.

Але дивують такі слова про «братні народи», «братовбивчу війну», що їх промовляють європейські лідери Е. Макрон і О. Шольц, Папа Римський Франциск. Це означає, що вони досі не розуміють (або вдають, що не розуміють) самої суті нинішніх подій. Це означає, що найбільше їхнє бажання - примирити двох «братів», які чомусь пересварилися, і «старший» почав бити «молодшого». Це означає, що російський/радянський імперський наратив «братства» настільки в'ївся не те що у свідомість, а навіть у підсвідомість цих діячів, що вони інакше не можуть дивитися на поточні події. Тому і закликають до «братнього» примирення. Нехай, мовляв, «брати» протягнуть один одному руки, і весь цей жах миттєво припиниться.

Тому варто пошукати корені цього «братерства», вірніше, цього міфу про 2-х (3-х) «братів» зі «спільної колиски».

Немає сенсу спростовувати міф про «спільну колиску» радянського походження. По-перше, тому що не відома жодна інша нація або країна у світі, яка б мала в своїй історичній пам'яті таку нісенітницю. Ані Франція з Німеччиною, які мали в минулому спільну державу - імперію Карла Великого. Ані Англія з Францією попри те, що принаймні в ХІ-ХІІІ ст. французько-нормандський етнічний компонент був провідним в Англії. Ніхто нині не назве німців і австрійців «братами» (хоча на цьому свого часу наполягав Гітлер). Утім, Рашастан це не зупиняє, адже «аналоговнет».

По-друге, відсутні будь-які історичні підстави говорити про «братерство» українців і росіян. Українці споконвіку жили на своїй землі, творили свої держави - від Середньовічної Русі до Гетьманату, Україну у визвольних змаганнях ХХ ст., не претендуючи на інші території, або ж брали активну участь у політичному житті держав, споріднених їм за духом вольності і поваги до демократії (Велике князівство Литовське, Річ Посполита).

Натомість т. зв. Заліська Русь повністю відійшла від традицій Києва і Галича, зазнала величезних впливів азійських народів, підпала під політичну зверхність Великої Орди з ХІІІ ст. Це була держава, що розбудовувалася на зовсім інших засадах, яка ввібрала зовсім іншу спадщину - азійську, деспотичну. Впродовж віків ішла розбудова азійського царства, яке проявило своє обличчя в постатях Івана Лютого, Пєтра та ін. І в XVII ст. московити, які подолали всіх інших конкурентів (Новгород, Рязань, Тверь тощо), зовсім не вважали українців братами і навіть одновірцями. Приїжджих з України перехрещували, а листи від гетьманів - перекладали, бо не розуміли староукраїнської мови.

І тільки наприкінці XVIII ст., використовуючи право сильного, росіяни почали вважати українців за таких собі «недоросіян», хоча практично 2 століття до того живилися культурними досягненнями українського народу, привласнюючи його спадщину. Так народився концепт «старшого брата», який нібито врятував «молодшого» від жорстоких панів-поляків, приніс йому «свободу», затиснув у «братських обіймах». А «всі українські гетьмани, окрім Богдана Хмельницького, були зрадники» - так указувалося у створеній в Москві й Санкт-Петербурзі версії української історії.

За радянських часів концепт «російського старшого брата» набув ще більшого сенсу. Навіть завоювання України виправдовувалося тим, що віднині «російські революціонери допомагали українським робітникам і селянам боротися з класовим ворогом». Після 1917 р. «молодший брат» на знак подяки за «братську турботу» мав віддавати російським більшовикам все, що в нього було, і навіть більше того. Внаслідок цього мали ми 2 штучних Голоди 1921-1923, 1946-1947 рр. та Голодомор-геноцид 1932-1933 рр. як вияв щирої «братньої любові». За цього «брата» українці проливали кров у війнах 19391945 рр., під час афганської авантюри, віддавали свої сили задля «підняття цілини», на «будовах комунізму».

Тож немає у нас такого «брата». Немає і не може бути «братньої любові» до тих, хто століттями знущався над нашим народом, забороняв мову і культуру України, і нарешті прийшов у наш дім знищити нас, остаточно розв'язавши «українське питання».

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

25 (19 квітня)

Дорогі друзі, колеги і колежанки, на 55-й день відвертої та брутальної рашистської агресії, коли під обстрілом весь Південь і Схід України, коли ракети Рашастану нищать інфраструктуру у Львові, коли від Маріуполя практично нічого не лишилося, але навіть ці руїни, здається, разом зі захисниками б'ються з ворогом, є потреба поговорити про науку.

Науку історію, ту науку, якою так довго нехтували наші можновладці.

1 яку, здається, нині намагаються знову відправити кудись на маргінес. Принаймні є сигнали, що МОН уважає гуманітарну складову навчання наразі не дуже потрібною.

Але насправді сьогодні вона вкрай необхідна. Найважче завдання її - повністю вийти з ідеологічної спадщини «русскаго мира» в історії. Потрібно не нове бачення, нове прочитання - а повна відмова від усієї тієї спадщини, повна ревізія і, навіть, цілковите заперечення, рішуче спростування. Якщо Рашастан обґрунтовує свою агресію вигаданими історичними резонами, то нам не можна мовчати.

Я вважаю, що осердям нашої нинішньої роботи мають стати принаймні

2 основних напрями (насправді їх більше, але нагальних - 2).

1. Доведення правосуб'єктності, державності України від найдавніших часів дотепер. Це не про укрів, які вирили Чорне море. Це про існування України як повноцінної держави - Середньовічної Русі в різних проявах (але не Давньої - це синонім античної, не Київської, бо термін Київська неодмінно тягне за собою Заліську, Московську). Це про ранньомодерну Україну: Гетьманщину, Слобожанщину, Правобережжя, Військо Запорозьке Низове як унікальні державні (і квазідержавні) утворення. Наголос на громадських рухах ХІХ ст. як зародку нової державницької парадигми. Погляд на Українську революцію 1917-1921 років як на рух до створення і функціонування самостійної держави, яка постала на тлі розпаду Російської імперії, подібно до держав Центрально-Східної та Південної Європи, що виникла на уламках інших імперій. Нарешті треба визначитися з українською радянською державністю: що ж це було? Наша квазідержава (але наша!) чи відверта окупація з призначеними Москвою гауляйтерами, деякі з яких (одиниці) були навіть уродженцями України?

2. Створити сучасний наратив із розкриття взаємин України і Росії впродовж ХІІІ-ХХІ ст. Війни потрібно висвітлити, але вже не на подієвому рівні (нового фактажу не додається, доведеться працювати з тим, що є). Варто попрацювати над розкриттям ідейних, ментальних, цивілізаційних основ іманентного російсько-українського конфлікту впродовж віків. Із точки зору глобальної історії - це не унікальне явище. Знаємо багато прикладів столітніх воєн, вікового протистояння народів і держав. Але нині таких конфліктів уже немає, адже відсутні імперські зазіхання на територію інших держав. Тільки одна держава у світі - Рашастан - сьогодні живе далеким вигаданим минулим, малює мапи завоювань, ділить Європу на сфери впливу виключно на свою користь, ставить собі за завдання знищити сусіда тільки за те, що той хоче жити своїм власним розумом. Тому дуже потрібно розкрити причини такого аномального явища.

Серед інших наших нагальних завдань, які позначу бодай коротко, - відвоювання нашої історико-культурної спадщини, для початку ментальне. Наприклад, чітка заява щодо приналежності «Слова про полк Ігорів» Середньовічній Україні, а не міфічній Давній Русі, до якої так люблять «примазуватися» росіяни. Наступне - аргументоване заперечення всіляким розмовам про «єдиний народ», «братній народ», адже не було в історії наших стосунків жодного, бодай короткого періоду, коли реально влада і населення Рашастану дійсно вважали українців братами. Нарешті, дуже корисним виглядає глибоке дослідження історії самого Рашастану, історії формування цього справжнього спадкоємця Великої Орди (а не міфічної «Древней Руси») як типової східної деспотії, яка з XVIII ст. лише маскувалася під європейську державу. Причому досить вдало, і навіть нині деякі з європейських лідерів продовжують її сприймати саме так.

Отже, завдань перед істориками, джерелознавцями, археографами, загалом культурологами стоїть надто багато. Головне, щоб держава нарешті здогадалася, що наша зброя - не менш важлива, ніж джавеліни і байрактари. Вразивши основу теорії Путіна про штучність і вторинність України, ми зможемо вразити саму основу рашизму і путінізму. Україна була, є і буде!

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

27 (14 травня)

Дорогі друзі, колеги, колежанки, брати і сестри! На 80-й день кривавої російської агресії в голову лізуть зовсім недоречні думки. Але, сподіваюся, вони можуть виявитися актуальними.

Широко відома теорія про «довгі» та «короткі» століття. Відповідно до неї, культурно-цивілізаційний час має інший вимір, ніж проста хронологія, і значення кожної історичної доби не вичерпується 100-річними рамками.

Якщо б мене ще минулого року запитали, коли закінчилося ХХ ст., то я впевнено назвав би дату: 1989-1991 рр. - розвал СССР, відновлення незалежності держав на його території, кінець холодної війни, двополюсного світу, протистояння ядерних супердержав тощо.

Проте аналіз подій 2014-2022 рр. свідчить, що насправді лише зараз підходимо до дійсного кінця того жахливого і кривавого століття. Століття, відзначеного 2-ма світовими війнами, тоталітаризмом, диктатурами в багатьох державах світу, масовими репресіями, винищенням цілих народів, всесвітнім тероризмом тощо.

Виявилося, що Росія як абсолютне унікальне цивілізаційне і державне утворення на початку ХХІ ст. спробувала затягнути насамперед сусідів, а нині і весь світ назад, у минувшину, повернутися до ідей, гасел, політики, методів дій на світовій арені, характерній для епохи, здавалося б, навіть призабутої.

Ця значна за територією, нашпигована застарілою ядерною зброєю держава євразійського континенту нав'язливо демонструє, що готова до вирішення власних внутрішніх проблем через підкорення сусідів, нав'язування їм своєї політики, своїх схиблених поглядів. У такій системі координат національна самоідентифікація визначається як «нацизм», прагнення плекати і розвивати власну мову - «переслідуванням російської мови», дослідження власного минулого - «переписуванням історії».

Фактично Путін та його оточення сьогодні ведуть війну за повернення до старого порядку світового домінування СССР, відродження імперської величі своєї держави. Але ж це - поняття з попереднього століття. Неможливо, як би того не хотів бункерний карлик, повернути колесо історії назад. Для здійснення таких божевільних планів він мав лише 4 інструменти: нафтогазовий шприц, на який підсадив практично усю Європу; ядерну зброю, якою розмахував усюди і яку дійсно побоювалися притомні світові лідери, як гранати в руках мавпи; армію, що вважалася «другою у світі»; брутально-нахабну дипломатію, яка виправдовувала всі його кроки і залюбки ветувала всі спроби поставити агресора на місце.

Проте не бувало ще в світовій історії випадку подібного цивілізаційно - го регресу. Всі «лякалки» Путіна виявляються суцільним фейком. Сподіваюся, недалекий той час, коли слідом за «другою армією», «лавровсько-небензевською» хамською дипломатією, нафтогазовим шприцом у минуле відійде і страх перед путінською «ядерною валізкою». Коли всі, включаючи О. Шольца, Е. Макрона, Р.Т. Ердогана та ін. зрозуміють, що говорити про будь-що з кремлівським очільником, умовляти його на поступки - даремна справа. Йому потрібно поставити ультиматум із кількома вимогами - забратися з України, Грузії, Молдови; розпустити «другу у світі»; віддати весь ядерний арсенал для знищення; здатися міжнародному трибуналу з розслідування російських злочинів по всьому світові, насамперед, в Україні. Це - єдиний предмет розмови з Путіним. Обговорювати можна лише строки і порядок виконання пунктів такого ультиматуму.

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

Размещено на Allbest.ru