Вирвані війною сторінки

Однак у своїй державі мусимо чинити (особливо інтелігенція) в сфері виховання нації якісно інакше, по громадянському відповідально, україноцентрично. Бо мало- російство, писав Є. Маланюк (1959), було завжди хворобою не лише півінтелігентсь- кою, але - передусім - інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

Внутрішній фронт є таким же складником Перемоги над «руzькім міром», як і героїчна боротьба ЗС України на мілітарному фронті. Війна позбавила нас права на толе- рацію до ворогів, зайдів, окупантів, колаборантів. Вона унеможливлює, обнульовує компроміси з недругами, робить неможливою політику «культурного всесвітницт- ва», загравання з «ліберало-руzькіми» на шкоду українськості.

Дуже сумнівною видається недавно озвучена високопосадовцем теза, що пора не українізацією перейматися, а просуванням культури (?) в світі. Агов! Приїхали. Якої культури? Хіба не національної?

Кого цікавитиме Україна без Української культури, без національного доробку, що є частиною надбання в загальнолюдському вінку? Чи може й надалі видаватимемо «зроблено в Україні» (роzійський ерзац) за національний продукт?

Якщо Президент США ствердно заявив, що світ обертається навколо україноцент- ризму, то чому б дану цінність не наповнити якісним діяльним змістом не лише в мілітарній, політичній сферах, але й в гуманітарній. Ми мусимо «чути себе українцями», тоді нас «почує» людство. Звитяжна боротьба проти московитів за свободу Нації довела здатність бути такими. Без малоросій- ства, яке є руйнівним для української Ідентичності та Державності.

Той же Маланюк (1959) стверджував, що «малоросійство - це не політика і навіть не тактика, лише зажди апріорна і тотальна капітуляція ще перед боєм». Державна програма спротиву цьому злоякісному явищу має діяти скрізь і всюди, починаючи з дошкільного закладу, університету і до підвищення суспільного авторитету державної Української Мови.

Щоб Нація, яка обов'язково переможе, більше ніколи не поверталася до того стану, коли через розбрат і чвари, запопадливість окремих зверхників перед «чужиз- ною», втрачалась сила національної Ідеї та знову не згадували гірке Шевченкове Слово: «І на Україні / Я сирота, мій голубе, / Як і на чужині...» (Шевченко, 2011, с. 68)

Україна завжди була головною ідеєю життя Великого Тараса. У дні радостей і тривог. Такою вона є для нас і донині.

Як бути зараз (у часи воєнного лихоліття) з українською ідеєю, єдиною, яка по справжньому здатна протистояти «руzько- мірству»? Колись нам добру пораду дав, ніби передбачаючи появу нових загроз з боку моzковії, відомий український діяч Іван Лисяк-Рудницький (1973) у статті «Виродження та відродження інтелігенції». Він писав, що надійним захистом українців можуть бути лише цінності. Отже «суть інтелігенції - це самовіддана служба духово-культурним вартостям... Духові вартості вимагають завжди творчих зусиль осо- бистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї оберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. Національна свідомість жива лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати» (с. 371, 382).

Тому Держава і Народ завжди потребували (ють) впровадження таких політичних, історичних, мовно-культурних, гуманітарних, педагогічних концепцій, в основі яких функціонуватиме корінний принцип для сучасного розвитку і безпеки України - україноиентризм. Бо нічого не зрушити з місця, коли не оволодіти цією верховинною ЧЕСНОТОЮ. Колись український просвітник і письменник Іван Вернет (вихований на європейських ідеях Локка), сучасник Григорія Сковороди, зустрівшись з великим Любомудром, був вражений силою його закоханості в Україну. Пізніше він напише, що Діоген вважав за людей одних тільки спартанців, а Сковорода найбільше любив українців. Ця Сковородинська цінність мусить бути завжди з нами, як і вигранене вічністю Слово Володимира Сосю- ри (1944): «Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами». Тоді ПЕРЕМОЖЕМО!

Література

1. Біблія. Книги Нового Заповіту. (1993). Київ: Українське біблійне товариство. (Bibliia. Knyhy Novoho Zapovitu. (1993). Kyiv: Ukrainske bibliine tovarystvo).

2. Драгоманов, М. (1915). Чудацькі думки про українську національну справу. Відень: Партійна друкарня Українських Соціялістів-Революціонерів (Drahomanov, M. (1915). Chudatski dumky pro ukrainsku natsionalnu spravu. Viden: Partiina drukarnia Uk-rainskykh Sotsiialistiv-Revoliutsioneriv). Липинський, В. (1995). Твори: Том 6: Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму. Київ; Філадельфія. (Lypynskyi, V. (1995). Tvory: Tom 6: Lysty do brativ-khliborobiv: pro ideiu i orhanizatsiiu ukrainskoho monar-khizmu. Kyiv; Filadelfiia).

3. Лисяк-Рудницький, І. (1973). Виродження та відродження інтелігенції. Між історією й політикою. Мюнхен: «Сучасність». (Lysiak-Rudnytskyi, I. (1973). Vyrodzhennia ta vidrodzhennia intelihentsii. Mizh istoriieiu y politykoiu. Miunkhen: «Su-chasnist».)

4. Маланюк, Є. (1959). Малоросійство.

5. Молитва Українського націоналіста.

6. Сосюра, В. (1944). Любіть Україну.

7. (Chyzhevskyi, D. (1992). Narysy z istorii filosofii na Ukraini. Kyiv: Vyd-vo «Orii» pry UKSP «Kobza»). Шевченко, Т. (2011). Н.Маркевичу. Кобзар. Київ: Вид.центр «Просвіта». (Shevchenko, T. (2011). N.Markevychu. Kobzar. Kyiv: Vyd.tsentr «Prosvita»).

Размещено на Allbest.ru