Дмитро Дорошенко versus Микола Трубецькой: "українське питання" в дискусіях 1920-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дмитро Дорошенко versus Микола Трубецькой: “українське питання” в дискусіях 1920-х років

Тамара Полещук

Львівський національний університет імені Івана Франка катедра історії Центральної та Східної Європи, Львів

Розглянуто публічну дискусію навколо “українського питання” таких знакових постатей російського та українського еміґрантського середовища міжвоєнного періоду, як Дмитро Дорошенко та Микола Трубецькой. Зазначено, що після революційних потрясінь 1917-1920 років М. Трубецькой та інші творці нової, евразійської, течії розробили ідеологію, що мала б відновити цілісність Російської держави. На їхню думку, ядром нової евразійської нації мав стати російський народ - “триєдина нація” росіян, українців та білорусів. У низці публікацій М. Трубецькой прагнув переконати українців у згубності їхніх намірів захищати й розвивати національну культуру українською мовою, боротися за власну самостійну державу. Наголошено, що така позиція викликала несприйняття й гостру критику з боку чільних представників української еміґрації, зокрема Д. Дорошенка, О. Мицюка та інших.

Ключові слова: “українське питання”, еміґрація, евразійці, Дмитро Дорошенко, Микола Трубецькой.

DMYTRO DOROSHENKO VERSUS NIKOLAY TRUBETSKOY: “UKRAINIAN QUESTION” IN DISCUSSIONS OF THE 1920s

Tamara POLESHCHUK

Ivan Franko National University of Lviv Department of History of Central and Eastern Europe, Lviv

The “Ukrainian question” occupied an important place in intellectual and political discussions of the Ukrainian and Russian emigrants of the 1920s. The article draws attention to one of such discussions - between Dmytro Doroshenko and Nikolay Trubetskoy, iconic figures of the Ukrainian and Russian emigrants' circles.

Trubetskoy and other theorists of a new Eurasian direction formed an ideology aimed at restoring the integrity of Russia. The core of the new Eurasian nation was to be the Russian people - “the triune nation” of Russians, Ukrainians, Belarusians.

As heirs of Russian liberal tradition in the “Ukrainian question”, they did not recognize the right of Ukrainians to develop Ukrainian language and culture. The struggle for national statehood in 19171921, the active cultural and educational activities of Ukrainian emigration, and even the policy of “Ukrainization” in the USSR were factors that, according to Eurasianists, could lead to emergence of “high” Ukrainian culture and, consequently, individual nation.

Therefore, in his works Trubetskoy sought to convince Ukrainians of the perniciousness of their intentions to protect and develop the national culture because it threatens “the common Russian” culture.

This position provoked rejection and sharp criticism from the leading representatives of the Ukrainian emigration, in particular, Doroshenko, Mitsyuk and others. In their publications, they argued against the approaches and assessments of Trubetskoy and his associates.

Keywords: the “Ukrainian question”, emigration, Eurasianism, Dmytro Doroshenko, Nikolay Trubetskoy.

Від часу Валуєвського циркуляру й Емського указу російська влада та консервативно налаштовані кола освіченого суспільства заперечували будь-яку окремішність українців, їхнє право на власну мову та культуру. Помірковано- ліберальна ж частина російської інтелігенції, як і деякі українські діячі, виступали за зняття обмежень з української мови та літератури, за вільний розвиток української культури, але в межах “спільноросійської”. Лише друга “весна народів” 1905-1907 років змусила російську владу зробити певні поступки національним рухам загалом й українському зокрема¹. У пореволюційні роки уряд Петра Столипіна, консервативно-монархічні сили прагнули унеможливити український національний рух, убачаючи в ньому загрозу “єдиній та неподільній” РосіїАндреас Каппелер, Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. (Львів: Видавництво УКУ, 2005), 253-263. Найочевиднішим виявом наступу антиукраїнських сил стала книга київського цензора Сергія Щоголєва, у якій національно-культурні прагнення українців потрактовано насамперед як вияв польської, австрійської, німецької та інших антиросійських “інтриг”: Сергей Щёголев, Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. (Киев: Тип. И. Н. Кушнарев и Ко, 1912).. Ба більше, навіть такі визнані лідери російської ліберальної думки, як Петро Струве, категорично виступили проти тих, хто прагнув бачити українську мову мовою “високої” культури, творити національно орієнтовану науку, тим паче політизувати український рухДокладніші див.: Тамара Полещук, “Українська чи “спільноросійська” ("общерусская”) культура: з історії українсько-російських інтелектуальних дискусій останніх десятиліть ХІХ - початку ХХ ст.”, Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск: На пошану професора Романа Шуста, (2019): 741-758.. Тому співредактор “Украинской Жизни”, російськомовного видання, створеного для українсько-російського порозуміння, Симон Петлюра з гіркотою констатував, що “безглузді інсинуації та люті доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства, байдужість, цілковите ігнорація нас російськими марксистами, наявність застережень та обмежень у визнанні за нами прав російськими народниками, політика російських конституційних демократів, що йде ще далі в сенсі обмежити ці права... - ось та атмосфера, те живе коло фактів, з яким доводиться рахуватися українству щоразу, коли постає питання про його ставлення до російського суспільства”Симон Петлюра, “О переоценке”, Украинская Жизнь, No. 1, (1913): 5. Зауважимо, що й у самому українському русі протистояння між двома розуміннями українського етнокультурного феномену: “малоросійством” - як локальною формою вияву “спільноросійської” ідентичности і “українством” - власне націоналістичним трактуванням ідентичности як самодостатнього явища - на початку ХХ ст. не завершилося..

Перша світова війна, Лютнева революція 1917 р., більшовицький переворот та спричинена цим катастрофа громадянської війни, остаточне утвердження комуністичного режиму в Росії - ці чинники стали великою травмою для інтеліґенції колишньої імперії, значна частина якої залишила країну. З іншого боку, поразка української національної революції 1917-1920 років та загроза репресій змусили покинути батьківщину тих українців, які брали активну участь у революційних подіях. Осередками для російської та української еміграції стали ті самі міста Західної та Центральної Европи (Берлін, Париж, Відень, Варшава, Прага, Софія), де виникла низка академічних інституцій, політичних, громадських і культурно-просвітницьких організаційПро російську й українську міжвоєнну еміграцію див.: Общественная мысль Русского зарубежья: энциклопедия, отв. ред. Валерий Журавлев, (Москва: РОССПЭН, 2009); Симон Наріжний, Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Частина перша. (Прага, Студії Музею визвольної боротьби, 1942); Симон Наріжний, Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919--1939: матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої. (Київ: Видавництво Олени Теліги, 1999).. Деякі з чільних представників російської еміґрації у своїх публікаціях звинуватили український рух у причетності до розвалу Росії. Ідеться не тільки про так звану білу еміграцію, а й тих, хто раніше належав до ліберально-поміркованих кіл російської громадськостеДив. зокрема: Александр Волконский, Историческая правда и украинофильская пропаганда. (Турин: Викентий Бона, 1920); Андрей Царинный, Украинское движение: Краткий исторический очерк: преимущественно по личным воспоминаниям. (Берлин: Типография Зинабург, 1925)..

Мета наукової розвідки - привернути увагу до дискусії двох провідних діячів емігрантського середовища: з російського боку - Миколи Трубецького, з українського - Дмитра Дорошенка - стосовно “українського питання”, осердя якого становило право українців на власну національну культуру та державність.

Філолог, філософ та історик культури князь Микола Трубецькой (1890-1938) стояв біля джерел російської філософсько-історичної та ідейно-політичної течії, що згодом отримає назву “евразійство”. Залишивши Росію, він опинився в Софії, де 1920 р. побачила світ його брошура “Европа и Человечество”Николай Трубецкой, Европа и Человечество. (София: Рос.-Болг. книгоиздательство, 1920).. У рецензії на цю публікацію інший емігрант географ та економіст Петро Савицький уперше вжив термін “Евразія”, назвавши так особливий, “серединний”, світ, відмінний від Европи й Азії. Якщо Трубецькой Европі “протиставляв усе людство”, то Савицький - Европу ЕвразіїПетр Савицкий, “Европа и Евразия: (по поводу брошюры князя Н. С. Трубецкого «Европа и Человечество»”, Русская мысль, No. 1/2, (1921): 119-138.. Навколо обговорення книжки М. Трубецького й виник евразійський гурток, основними ідеологами якого стануть М. Трубецькой та П. Савицький. У формування засад евразійства значний внесок зробили також православний богослов Георгій Флоровський, музичний критик Петро Сувчинський, філософи Семен Франк, Володимир Ільїн, історики Ґеоргій Вернадський, Микола Алексєєв, Петро Біциллі та інші представники російської культури в еміграціїПро ідеологічну концепцію та політичну діяльність евразійців див.: Марлен Ларюэль, Идеология русского евразийства, или Мысли о величии империи. (Москва: Наталис, 2004); Олег Антропов, Российская эмиграция в поиске политического объединения (1921--1939). (Астрахань: Астраханский ун-т, 2008; Between Europe and Asia: The Origins, Theories and Legacies of Russian Eurasianism, eds. Mark Bassin, Sergey Glebov, Marlene Laruelle, (Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press, 2015). Про евразійську інтерпретацію національного питання див.: Виктор Шнирельман, “Евразийство и национальный вопрос”, Этнографическое обозрение,No. 2, (1997): 112-125; Виктор Шнирельман , “Русские, нерусские и евразийский федерализм: евразийцы и их оппоненты в 1920-е годы”, Славяноведение, No.4, (2002): 3-20..

Якщо, окреслюючи модель національного й культурного розвитку Росії-Евразії та характеризуючи її взаємодію із західною цивілізацією, ідеологи евразійства спиралися насамперед на слов'янофільську й панславістську традиції ХІХ ст., то у своєму баченні “українського питання” вони виходили з притаманного помірковано-ліберальним колам російського суспільства концепту “єдність у множинності”. Символічно, але Петро Савицький, учень і послідовник Петра Струве, поповнить ряди найвпливовіших лідерів евразійства. Коли один із критиків назвав евразійський збірник “Исход к Востоку” “спробою національного самовизначення великоросів”, то Савицький побачив у цьому “курйоз”, тому що з чотирьох авторів цього видання троє (сам П. Савицький, П. Сувчинський і Г. Флоровський) були тісно пов'язані з Україною. Навіть більше, з огляду на походження авторів і культурну традицію, на якій вони формувалися, евразійство, на його переконання, - явище такою ж мірою українське, як і великоросійськеПетр Савицкий, В борьбе за евразийство: полемика вокруг евразийства в 1920-х годах. (Париж: Евразийское книгоиздательство, 1931), 8-9..

Свідченням важливости “українського питання” для евразійської ідеології стала стаття Миколи Трубецького “К украинской проблеме” (1927). Головна теза автора - застерегти українців від намагань створити “високу” національну культуру, яка, на його думку, загрожуватиме єдиній “спільноросійській” (у Трубецького - “общерусской”) як основі евразійської культури. Далі міркування М. Трубецького майже повністю перегукуються з думками П. Савицького стосовно українського впливу на створення Російської імперії та формування “спільноросійської” культури¹¹. Так, її початки М. Трубецькой бачив у XII- XIV ст., коли культура Західної Руси (українська) й культура Московської Руси (великоросійська), на його думку, становили “дві різні редакції” “спільноросійської” культури. Однак упродовж XV, XVI й першої половини XVII ст. вони розвивалися різними шляхамиПетр Савицкий, “Великороссия и Украина в русской культуре”, Родное слово, No. 8, (1926): 10-14. Николай Трубецкой, “К украинской проблеме”, Евразийский временник, No. 5, (1927): 165-166.. За Петра І, на зламі XVII і XVIII століть, відбулася “українізація великоросійської духовної культури” (тут і далі курсив М. Трубецького - Т. П.) через “викорінення” московської редакції, і російська культура стала “єдиною”. Отже, московська культура “померла”, а та культура, що утвердилася в Росії, стала “органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури”. Навіть більше, на його думку, літературна мова, література (поезія, проза, драматургія), музика, живопис, церковна архітектура, освіта - вся духовна культура Російської імперії своїм створенням зобов'язана досягненням української культури, яку привнесли в Росію освічені українціТам само, 167-171..

М. Трубецькой виходив також із того, що кожна культура повинна мати “верхній” і “нижній” поверхи (“висока” й “низька” культури в П. Струве). Тому, вважав він, поряд із “високою” “спільноросійською” культурою у XVIII-XIX ст. природно розвивалися локальні індивідуальні культури (великоросійська, малоросійська, білоруська). М. Трубецькой був стурбований зростанням “культурного сепаратизму” в радянській Україні, бо вбачав у ньому загрозу “спільноросійській” культурі. На його думку, майбутня українська культура не повинна конкурувати зі “спільноросійською”, а має доповнювати її, стати “індивідуацією культури спільноросійської”, фактично існувати як “низька” культура. Він попереджав українців, що якщо вони відкинуть “високу” “спільноросійську” культуру, то їх чекає культурний занепад. М. Трубецькой критикував українських націоналістів, “вузьких і фанатичних правих шовіністів”, які “порушують” природний хід розвитку української культури. Особливо негативно відгукувався про галичан, національна самосвідомість яких, на його переконання, “спотворена” багатовіковим “долученням” до духу католицизму і польським поневоленням, й “тією атмосферою провінційно-сепаратистської національної (точніше мовної) боротьби, яка так характерна для колишньої Австро-Угорщини”Там само, 172-173, 177-179, 183..

М. Трубецькой, найвірогідніше, розумів, що його позиція буде неприйнятна для української еміграції. Однак на публічну дискусію він погодився лише з відомим істориком, політичним і громадським діячем професором Українського Вільного університету у Празі Дмитром Дорошенком (1882-1951). Стаття Д. Дорошенка з'явилася на сторінках “Евразийской хроники”, як і відповідь М. Трубецького українському історикові. (Доречно звернути увагу, що подібно зробив Петро Струве, вступивши у відкриту дискусію з відомим правником Богданом Кістяківським (“Українець”) на сторінках “Русской мысли” у 19111912 рр.).

Д. Дорошенко, зазначивши академізм і виваженість публікації М. Трубецького, все ж вирішив зробити, як він пише, “деякі фактичні правки”. На думку українського професора, розбіжність між двома редакціями “спільноросійської” культури починається не в XV ст., а в ХІІІ ст., хоча вже доти між ними були відмінності в мові та побуті. На середину XVII ст. ця різниця охоплювала набагато ширші сторони життя, ніж це зазначав М. Трубецькой. Кожний, хто вивчав внутрішній уклад Московії та України в другій половині XVII ст., продовжував Д. Дорошенко, бачить велику різницю у сфері правових понять і судової практики, у побуті, сімейних стосунках, становищі жінки в сім'ї тощоДмитрий Дорошенко, “К “украинской проблеме”. По поводу статьи кн. Н. С. Трубецкого”, Евразийская хроника, No. 10, (1928): 42-43.. Опонуючи тезі М. Трубецького про “українізацію” московської культури, український історик підкреслював, що Петро I запозичив в української культури тільки окремі, переважно формальні речі, так само як і в Заходу він брав не внутрішній зміст европейської цивілізації, а її зовнішні, практичні досягнення. Для самої України “відплив” культурних сил на північ, поряд із забороненими заходами стосовно української культури, а також заходами економічного й політичного характеру російської влади у першій половині XVIII ст., призвів до того, що “Україна справді ставала “глухою провінцією”, а її культура втрачала здатність конкурувати з новою російською культурою, що розвивалася на півночі за допомогою українських сил”. Д. Дорошенко переконаний, що як не відбулося “культурної українізації Великоросії” в тому широкому розумінні, про яке писав М. Трубецькой, так і не відбулося до середини XIX ст. втрати українською інтелігенцією усвідомлення своєї культурної окремішности від великоросів. А українське літературне відродження стало одним із проявів живучости української національної й державної традиції, наголошував вінТам само, 44-46..

Оцінюючи тезу М. Трубецького про два “поверхи” культури, Д. Дорошенко побачив у ній старий рецепт “літератури для хатнього вжитку”, винайдений після Валуєвського циркуляру та Емського указу, що, на його думку, не зупинило українців від створення своєї національної культури. Заперечуючи М. Трубецькому, який не вірив у можливість появи “верхнього поверху” самостійної української культури, Д. Дорошенко стверджував, що українська культура будується не на порожньому місці; адже вона бере початок від часів Володимира і Ярослава, а, за визнанням М. Трубецького, у ХУІІ ст. саме її перейняла Московія. А що українці справді зробили вагомий внесок у розвиток “спільноросійської” культури впродовж ХУІІІ-ХІХ ст., то, переконаний Д. Дорошенко, незважаючи на те, що вони писали російською мовою, ця література - “продукт творчости українського генія, українського духу, і ми не думаємо від них відмовлятися, як не відмовлялися і вони від своєї української національносте”Дмитрий Дорошенко, “К “украинской проблеме”. По поводу статьи кн. Н. С. Трубецкого”, Евразийская хроника, No. 10, (1928): 47-48.. Він також заперечив тезу М. Трубецького, що нова українська культура творилася і розвивалася як ворожа до російської. На думку Д. Дорошенка, українська культура “мала самостійну позитивну мету: через національне перейти до загальнолюдського”. Він упевнений, що український народ має всі підстави для того, щоб і надалі українська культура “розвивалася органічно, повно і широко”Там само, 49-50..

У своїй відповіді українському історикові М. Трубецькой зазначив, що його думки “вихоплені” із загального контексту інших евразійських ідей, а типово “західницькі” уявлення самого Д. Дорошенка стали на заваді його неупереджености. Російський діяч убачав цінність української культури XVII- ХУІІІ ст. не в її европейськості, а в тому, що вона залишалася православною. Причому ідеолога евразійців не цікавила та частина українського народу, яка “не втрималася в православ'ї” і чию культуру евразійці вважали “духовно спотвореною”Николай Трубецкой, “Ответ Д. И. Дорошенку”, Евразийская хроника, No. 10, (1928): 51-52.. Він віддавав належне Україні за те, що, попри своє “західництво”, вона зберегла вірність православ'ю. Саме останнє, на його думку, і дозволяло подолати взаємне відштовхування і зайнятися виконанням “загальнонаціональних завдань”, головне з яких він бачив у “збереженні чистоти російського православ'я”.

М. Трубецькой ще раз наголосив, що в ХУІІ-ХУШ століттях відбулася “українізація великоросійської духовної культури”, у процесі якої Росія запозичила не “український дух”, а лише окремі елементи української культури, причому деякі українці й самі перейнялися російським державницьким духом. Навіть більше, “спільноросійська культура петровської й післяпетровської епохи була компромісом між українською й московською редакцією допетровської російської культури”Там само, 53-54..

М. Трубецькой відкинув твердження Д. Дорошенка, що він намагається “зробити українську культуру культурою нижчих класів, а великоросійську - культурою вищих прошарків суспільства”, ототожнити термін “спільно- російський” із терміном “великоросійський”. Хоча він скептично поставився до існування “загальнолюдської культури”, про яку писав Д. Дорошенко, та все- таки був переконаний, що для української культури шлях “від національного до загальнолюдського” веде через “спільноросійську культуруНиколай Трубецкой, “Ответ Д. И. Дорошенку”, Евразийская хроника, No. 10, (1928): 55-56.. М. Трубецькой не став заперечувати можливість творення українською мовою науки й “великої літератури”, хоча й вважав її головним “знаряддям відмежування від спільноросійської культури”. Він залишився переконаним у тому, що українська національна самосвідомість “повинна мати два елементи - спільноросійський і специфічно український”Там само, 57-58..

Відлуння дискусії між М. Трубецьким та Д. Дорошенком відчувається у працях двох інших помітних представників української та російської еміґрації - Олександра Мицюка та Петра Біциллі. Професор Українського Вільного університету в Празі та Української Господарської Академії в Подєбрадах, правник та економіст Олександр Мицюк (1883-1943) опублікував спеціяльну брошуру, присвячену аналізу ідеології евразійців та як вони бачили “українське питання”. Серед причин з'яви цієї течії він називав такі: поразка Росії у світовій війні, перемога більшовиків, критичне ставлення до ідеалів, гасел і тактики “білих”, глибоке розчарування в союзниках і в Европі загалом. “Одвертаючись від Европи, частина російської еміґрантської інтеліґенції почала витворювати ідеологію, що її можна б поставити проти комуністичної й що за нею пішов би російський народ”, - наголошував О. МицюкОлександр Мицюк, Евразійство, (Прага: Накладом Автора, джерело Kramerius, 1930), 4.. На його переконання, евразійство стало спробою в нових умовах обґрунтувати стару теорію “православ'я, самодержавство, народність” Миколи І. У ХІХ ст. він бачив й інтелектуальні корені євразійства: російські слов'янофіли, М. Данилевський, К. Леонтьєв, М. Катков та ін. Водночас О. Мицюк звертав увагу на еклектичність ідеології евразійства, адже воно “бере потроху звідусюди: з ідеології абсолютного царизму, реакційної катковщини, московського централістичного слов'янофільства, централістичного соціялізму, більшовизму, зрештою - фашизму... Людську особистість у ньому приковує крайній етатизм; права людини й громадянина знехтовано. Невеликоруські народності віддано на поталу фатальній спадщині державно-централістичного московського думання і виховання, фікції єдности й одноманітности, конкретно - великоруській державній народности”Олександр Мицюк, Евразійство, 27..

Він однозначно інтерпретував концепцію загальноевразійської культури як панування російської, а запровадження державного православ'я - як всезагальну русифікацію. Заперечуючи оголошення всіх народів Росії однією евразійською нацією, О. Мицюк асоціював націю не з державністю, а з народом, етносом;

відстоював права народів на свою культуру і на самостійність. У евразійській моделі федерації він побачив подібність до радянської федерації, яка не захищає від русифікації та уніфікаціїОлександр Мицюк, Евразійство, 15-18.. Виступаючи на захист української культури, яку він вважав відмінною від великоросійської, професор писав: “.. .і своїм історичним минулим, і географічно, й культурно ми, українці, належимо до европейського культурного обшару. Европеїзація є для нас продовженням того, що в нас було й є европейського”Там само, 8-9.. Він також категорично заперечив твердження мовознавця М. Трубецького про певну штучність виникнення української мови, її неприродність, адже “українська мова є знаряддям й ознакою нашої культури”. Для нього ідеї російського діяча щодо “українського питання” означали настанову на посилення провінціялізму української культури й насильницький відрив української інтеліґенції від народуТам само, 19-24..

Того ж 1930 р., що й публікація О. Мицюка, побачила світ брошура відомого історика, колишнього учасника евразійського гуртка, а від 1924 р. професора Софійського університету Петра Біциллі (1879-1953), присвячена російсько- українським взаєминам. З погляду П. Біциллі, суперечки між росіянами та українцями ведуться в площині історії та філології, що позбавлено сенсу, тому що “питання набагато складніше, ніж це може здаватися з першого разу”Петр Бицилли, Проблема русско-украинских отношений в свете истории, (Прага: Издательское общество “Единство”, 1930), 9.. Він пропонував розглядати проблему, насамперед відповівши на питання: “Як узагалі виникають національні individua, у чому полягає дуже складний і таємничий процес формування національної “душі”, національної особистости”Там само, 14.. Розмірковуючи над цим питанням на широкому тлі світової та европейської історії, він визнав, що, як й інші новопосталі нації, “сорок мільйонів людей, які розмовляють однією мовою, - це, без сумніву, надійна база створити в майбутньому єдину націю. Й економічно, і політично, і культурно Україна може розвиватися й поза межами Російської Імперії та спільноросійської культури. Ця перспектива настільки прекрасна, ця ідея настільки заманлива, що не спробувати здійснити її було би злочином”. Очевидно, продовжував Біциллі, що з російського боку звучать заперечення, адже “Україна свою роль в історії людства відіграла як частина Росії. Російська культура, російська державність - значною мірою справа українців... Український народ може пишатися всіма тими цінностями, якими сяє спільноросійська культура”Там само, 16-17.. Він також не сумнівався в тому, що “українську націю створити можна”, бо “українська проблема .є лише частиною головної проблеми історії нашого часу”, який протікає під знаком “самовизначення народів”, формування нових наційТам само, 19-20..

Водночас П. Біциллі критично поставився до національної політики в СРСР, де “емансипація національностей, штучне створення нових “націй”, які ніколи не існували, - кістка, яку більшовики, централісти, і за переконаннями, і за необхідністю, кидають народам і областям Росії, щоби тим самим подолати загрозливі для більшовизму реґіональні тенденції”. Однак історія змінюється, і Росія майбутнього - не “єдина-неподільна” Росія минулого, не псевдо-федерація псевдонаціональних республік теперішнього, а союз областей”. Саме в таких умовах Біциллі бачив широкий простір для розвитку української культури, фактично як “обласної, провінційної”, зате, на його думку, вона буде “справжньою, не псевдокультурою”Петр Бицилли, Проблема русско-украинских отношений в свете истории, 34-35.. У підсумку Біциллі пропонував росіянам і українцям формулу мети, до якої потрібно прагнути спільно: “єдність у багатоманітності, диференціяція без дезінтеграціїТам само, 37-38..

Отже, “українське питання” займало вагоме місце в інтелектуальних і політичних дискусіях представників української та російської еміграції 1920-х років. Зокрема, представники нового, евразійського напряму в середовищі російської еміграції сформували ідеологію, спрямовану на відновлення цілісності Російської держави.