Єврейська міграція за смугу осілості: випадок Харкова в пізній Російській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Єврейська міграція за смугу осілості: випадок Харкова в пізній Російській імперії

Артем Харченко

Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського

Анотація

Стаття містить спробу визначити вплив феномену міграції на формування одного з українських мегаполісів - Харкова. Складність етнічної та конфесійної мозаїки міста особливо помітна в період його найбільшого розквіту - останньої третини XIX - перших десятиліттях XX століть. Російська імперія впорядковувала та вишиковувала ієрархії своїх народів/націй. Однією з основних національних/конфесійних спільнот міста була єврейська. Євреї стали активними учасниками формування модерного міста, такими само мігрантами, як більшість мешканців Харкова в бурхливій урбанізації останньої третини XIX століття. Відкритими питаннями сьогодні залишаються, яким буде обличчя Харкова після поточної війни та чи збереже місто єврейську спільноту.

Ключові слова: євреї, громада, імперія, міграції, місто, урбанізація, Харків

Abstract

A jewish migration beyond the pale of settlement the case of Kharkiv in late Russian empire

Artem Kharchenko

Kharkiv I.P. KotLyarevsky National University of Arts

The article represents an attempt to assess the impact of the phenomenon of migration on the formation of one of Ukraine's largest cities, Kharkiv. The complexity of the city's ethnic and religious mosaic was especially noticeable in the period of its greatest prosperity-the last third of the 19th and first half of the 20th centuries. The Russian Empire had established orderly hierarchies of its ethnic groups/nations. Jews constituted one of the main national/confessional communities in the city. Mostly recent arrivals, just like the majority of Kharkiv's other residents during the rapid urbanization of the last third of the 19th century, they took active part in the formation of the modern city. An open question today is what the face of the new Kharkiv will be like in the aftermath the current war, and whether the city will retain its Jewish community.

Keywords: Jews, community, empire, migration, city, urbanization, Kharkiv

Вступ

єврейська міграція російська імперія

Конфлікт на Донбасі, який розпочався 2014 року, а в лютому 2022 року перейшов у повномасштабну війну Російської Федерації проти України, став для Харкова одним з найбільших викликів в історії міста. Можливо, саме ці події завершили епоху як найбільших успіхів у його історії, так і періодів фрустрації, пов'язаних з революціями та війнами, економічними експериментами й масовими репресіями. Протягом останньої третини XIX століття Харків перетворився на вузол між столичними містами імперії та її півднем. За цей час місто отримало свої основні міфи і пов'язані з ними образи - перша столиця, промисловий гігант, місто студентів. У незалежній Україні Харків втратив своє привілейоване становище, але за інерцією лишався містом великим, хоча, можливо, вже й не величним. У 2014 році Харків опинився на краю прірви, коли лише рішучі дії місцевих бізнес-політичних еліт зупинили розвиток сценарію з утворенням «народної республіки» (Portnov 2016). Харків ніби повернувся у XVII-XVIII століття, знову вдягнувши шати прикордонного міста, що підтвердили події лютого 2022 року.

Наразі невідомий сценарій завершення поточної війни, але, безсумнівно, одним з її наслідків буде постання нового Харкова. Сьогодні тривають численні дискусії про майбутнє міста (PubLichna dyskusiya 2022), його відновлення (Terehov 2022) та його нові ідентичності.

Одна з важливих для Харкова рис - полікультурність. З одного боку, теза про багатонаціональність постійно наявна в суспільно-політичному дискурсі міста, зокрема туристичний сайт, який запрошував гостей до міста, повідомляв про 111 національностей, представники яких мешкають у Харкові (Kharkiv 2016). З другого боку, в місті весь час наголошувалося на домінуванні двох національних елементів - українського і російського. В імперських ієрархіях українці були або частиною «русского народа», або посідали другу сходинку після «старшої сестри». При цьому незаперечною вважалася монополія православ'я як основної конфесійної належності харків'ян. У дискусіях про ідентичність міста періоду незалежності тривалий час також складно було відстежити щось поза цією православною слов'янською спільнотою. Отже, виходить, що публічно йшлося фактично лише про багатонаціональність, однак не про полікультурність міста.

Насправді ж, полікультурність Харкова - це важлива характеристика його модерної історії. Присутність євреїв, караїмів і німців у період імперії, грузинської та вірменської діаспори за радянських часів, азербайджанської, корейської та арабської спільнот сучасного міста стала важливим чинником його розвитку, ці культурні спільноти створювали особливу атмосферу співжиття з тими, хто сприймався як «інший», але поступово ставав «сусідом». Кожна з цих груп була чи є актором, який впливав на формування міського простору, перетворював ідентичність його мешканців на мультикультурну.

З середини XIX століття єврейська спільнота була однією з найпомітніших в історії міста. Активна присутність євреїв у Харкові збігається з початками його імперської кар'єри. Весь подальший період єврейська спільнота зростала синхронно зі збільшенням міста. Єврейська історія Харкова містить чимало сюжетів, серед яких і боротьба за присутність у місті поза Смугою єврейської осілості, і період революцій та громадянської війни, в якому лише збіг обставин дозволив місту уникнути хвилі антиєврейського насильства, розвиток культури мовою їдиш у 1920-ті роки, та події Шоа в 1941-1943 роках, нарешті масова еміграція в Ізраїль, яка почалася з падінням СРСР. Єврейська спільнота Харкова періоду незалежності непорівнянна за своєю чисельністю з часами імперій, але вона лишається помітною в житті міста. Зокрема, у 1939 році єврейське населення міста перевищувало 130 тис., за переписом 1989 в місті налічувалося 49 тис. євреїв, а в 2001 перепис засвідчив 11,5 тис. євреїв у Харкові. Ситуація 2014 року та подальший перебіг подій негативно відбились на єврейській спільноті, змушуючи родини з дітьми або літніх людей залишати місто. У лютому 2022 року ситуація значно погіршилася, коли російські ракети руйнували не лише єврейську пам'ять міста - Дробицький Яр (Romanenko 2022), але й пошкодили головну синагогу (Rosiys'ki syLy vchynyayut' 2022), змусили сотні євреїв виїхати з Харкова. Здається, сьогодні під питанням саме збереження присутності єврейської спільноти Харкова. Водночас дослідження єврейської історії міста, увага до моменту інтеграції тієї чи тієї спільноти до міського простору актуалізуються дискусіями про постання нової ідентичності Харкова - процесу, який ніколи не відбувається в порожнечі, але повертає нас до вже знайомих сюжетів.

На початку шляху

У 1877 році Яків Дайхес, віленський купець першої гільдії, вирішив продовжити свої справи у Харкові й записався до місцевого купецтва (GiL'dejskij spisok 1880). За чотири роки Гершко Ведиславський, солдат у відставці, найнявся у прикажчики до харківського купця Гольдриха. Як з'ясувала ревізійна комісія, відставник торгував старими меблями на Благовіщенському ринку Харкова (Po voprosu o evreah). За два роки до Першої російської революції ремісник Лейба Шапіро отримав дозвіл влаштуватися слугою в харківського купця Залмана Добкіна (Pro ziasuvannia prav: 5). У 1911 році десятирічний Авраам-Бер Юровський стараннями батька, харківського міщанина, отримав можливість переїхати до міста й навчатися в одній з місцевих шкіл (O vyasnenii prav: 6). Історії цих людей об'єднує рішення виїхати за межі свого проживання і опинитись на новому місці, яке відкривало їм нові можливості. їхні подорожі пов'язані з часом, який у літературі дістав найменування «епоха масових міграцій» (Hatton 1998).

Міграції єврейства в період пізньої Російської імперії торкнулися сотень тисяч людей і були важливим складником міграційних рухів, що охопили в той час європейський континент (Baines 1985; Hatton 1998). Водночас в історіографії переважно представлена тема транснаціональної міграції, передусім до Північної Америки й Палестини (ALroey 2015: 101). Ізраїльський дослідник Шауль Штампфер писав про важливість дослідження внутрішньої єврейської міграції в Російській імперії, однак цей заклик не започаткував нової тенденції (Stampfer 1995: 28).

Актуальність вивчення міграційних процесів зумовлена також їхньою роллю у формуванні нових урбаністичних просторів - мегаполісів півдня імперії - Одеси,

Єкатеринослава, Харкова. Важливим контекстом єврейської міграції є рухи інших етнічних та конфесійних груп.

Завданнями дослідження є проаналізувати напрямки єврейської міграції, простежити, звідки прибували переселенці, з'ясувати, що зумовлювало міграційний рух, дослідити склад мігрантів, представивши певний колективний портрет переселенців.

Аналіз міграційної мережі змушує максимально широко окреслювати географічні межі дослідження. Однак основну увагу ми фокусуємо на великому місті, яке ставало транзитним вузлом для багатьох переселенців. Прикладом такого міста ми обрали Харків. Місто за часів імперії пройшло шлях від степової фортеці пограниччя до важливого регіонального центру (Kravchenko 2011: 47).

Що зумовило наш вибір? По-перше, в останній третині XIX - першій чверті XX століття місто набуває статусу економічно важливого транзитного вузла. Ми визначаємо Харків як імперське місто, маючи на увазі наявність високої варіативності місцевої соціальної організації за формальної однаковості адміністрування міста, характерних для Російської імперії (Herasymov 2009: 282-298). По-друге, в останній третині XIX століття Харків став визначати один з популярних напрямків для єврейської міграції - поза Смугою осілості. За цей період сотні тисяч євреїв оселилися за її межами, сформувавши численні громади у столичному Санкт-Петербурзі та інших містах. Перепис 1897 року зафіксував 314 тис. євреїв, які жили поза Смугою осілості та мали для цього законні підстави (Obsijsvod 1905). Значна кількість євреїв перебувала у «внутрішніх губерніях», фактично порушуючи чинне законодавство. Недосконалість офіційної статистики в цьому питанні не є таємницею для дослідників (Nathans 2002: 51).

Представлення єврейської громади у фокусі певного міста - популярний в історіографії сюжет. Увага фахівців з історії євреїв Російської імперії та раннього радянського періоду часто прикута до великих міст з великими єврейськими громадами - Санкт-Петербурга, Варшави, Одеси, Києва, Мінська (Nathans 2002; Scott 2012; Zipperstein 1986; Meir 2010; Bemporad 2013). Автори переважно досліджують відносини імперської бюрократії та єврейського населення, з яким чиновництво столичних і губернських міст намагалося дати собі раду. Проблема формування єврейських громад, роль міграції в цих процесах залишаються недостатньо поясненими або невідрефлексованими.

Для визначення місця Харкова на мапі внутрішньої єврейської міграції в Російській імперії використано концепцію Річарда Роуленда (Rowland 1986: 207234). Американський дослідник диференціював закономірності географічного розселення євреїв Російської імперії в межах Смуги осілості, пов'язавши їх з передумовами масових міграцій. Виділивши основні зони розселення, Роуленд визначив характеристики, які дозволяли їх порівнювати або розрізняти. Два полюси Смуги осілості: північний захід (територія Царства Польського) і південний схід (Новоросія) представлені як наближені один до одного регіони, де відбувалася активна модернізація, а єврейське населення намагалось концентруватися у великих містах, на кшталт Варшави й Одеси. Історичний досвід євреїв у польських землях робив міста пріоритетними для мігрантів. Центральну частину Смуги осілості, зокрема Київську, Волинську, Подільську губернії тощо, схарактеризовано як економічно відсталі райони з високою щільністю єврейського населення та відносно низькою урбанізацією. Нарешті, як перехідна зона представлені Чернігівська та Полтавська губернії з малочисельним єврейським населенням, також зосередженим у містах.

На цій мапі Харків був містом між південно-східною - «єврейські острови у морі неєвреїв» - та центральною зонами, що дає можливість провести паралелі з іншими великими центрами єврейської міграції - Одесою та Києвом. В останній третині XIX століття Одеса, Київ, Харків були центрами економічної модернізації на півдні імперії та притягали тисячі мігрантів, що дозволяло проводити паралелі, називаючи ці регіони «українською Америкою» (Lisak-Rudnic'kij 1994: 155). Досвід єврейського населення в цих містах мав свої особливості.

В Одеси була тривала історія єврейської присутності. «Золотий вік» її громади припав на другу третину XIX століття, коли до міста переселялися євреї з австрійської Галичини. У Харкові євреї не мали легальних підстав на проживання в місті до 1859 року. Проте, на відміну від Одеси, Харків не знав масового антиєврейського насильства, навіть у кризові 1881-1882 роки або 1905 року. Від середини XIX століття формування єврейської громади міста відбувалося більш-менш одночасно з Києвом. Харків так само перебував на перетині багатьох шляхів, концентруючи населення прилеглих територій, а також дистанційованих білоруських і великоросійських губерній, переселенців з малих та великих міст. Навколо Харкова не існувало численних єврейських містечок-штетлів, як то було у випадку Києва, і це, безумовно, збіднювало джерела міграції. Харків не був близьким до центрів концентрації євреїв, тож мігрантам треба було зробити свідомий вибір і відірватись від звичного середовища. Але у другій половині XIX століття Харків так само, як і Київ, став привабливішим за містечка, у яких тривалий час зосереджувалося єврейське життя (Petrovsky-Shtern 2014: 156). Крім того, цей період відбиває зміну відчуття часових і просторових меж. Наприклад, поява залізниці зробила «близьким» те, що раніше вважалося «далеким».

Щоб визначити, що Харків міг запропонувати єврейському мігранту, мобільному в географічному й соціальному плані, та відповідно, що переселенець міг запропонувати місту, використано типологію міст південних губерній імперії, які запропонували Алексис Гофмайстер і Райнером Лінднером (Hofmayster 2011: 202210; Lindner 2006: 39-85). Дослідники наголошують на важливості своєї типології для розуміння розмаїття імперського досвіду. Вони визначають основні характеристики, припасовуючи їх до опису певного міста. Наприклад, Київ визначається як адміністративний центр, де індустріалізація ставала вторинним процесом. Євреї тут були однією з груп, яка домінувала в економічному житті, середній клас міста виступав гетерогенною групою, що фактично виключало етнічні конфлікти в його середовищі. Однак серед нижчих верств етнічні та соціальні конфлікти у кризових ситуаціях призводили до вибухів насильства. Другй тип - Одеса - новозасноване місто, чиє економічне значення з доіндустріальної епохи переважало адміністративні функції. Певною мірою парадоксально, що четверте за розміром місто імперії, яке поступалося лише столицям і Варшаві, не мало статусу губернського центру. У своєму просторі місто поєднувало динаміку, взаємодію та відторгнення різних груп населення. Перспективи соціального зростання, які для багатьох мігрантів ставали дедалі примарнішими, постійно притягували велику кількість переселенців, що, зрештою, призводило до соціальної напруги. Нарешті, Єкатеринослав - промисловий центр, де всі інші сфери економіки поступалися виробництву. Місто було полем експериментів у час індустріального розвитку. Соціальний і економічний статус окремих етнічних груп був тут менш стабільним, ніж в Одесі, а культурна ідентичність менш стійка до асимілятивних процесів. У часи криз швидко розвивалася динаміка насильства і вчорашні селяни ставали «погромниками».

У 1858 році міська дума Харкова розглянула та одноголосно ухвалила «Положення про влаштування побуту купців-євреїв». Наступного року це рішення було введено в дію наказом Алєксандра II. За ним євреї, записані до купецтва першої гільдії, отримали дозвіл селитися за межами Смуги осілості (Levanda 1874: 912). Слідом за купцями настала черга представників інших верств єврейського населення: лікарів і студентів у 1861 році, ремісників у 1865 році. Імперська влада проводила черговий етап політики інтеграції євреїв - «злиття» (KLier 1995). При цьому зберігався принцип, закладений політикою Єкатєріни II, який полягав у прив'язці євреїв до одного зі станів «корінного населення», яким уважали «православний російський народ» - «великоросів, малоросів і білоросів» - тобто росіян, українців та білорусів. Теза про злиття трьох народів в один «російський» як історично зумовлене явище була важливим складником імперської ідеології.

Різні види джерел становлять комплекс, який дає можливість простежити рух єврейського населення до міста й охарактеризувати переселенців. Зауважимо, що залежно від походження джерела є можливість побачити той чи той складник міграційного руху. Зокрема, у переписах населення, матеріалах статистичного комітету можна простежити загальну динаміку руху, збільшення чисельності єврейського населення міста. Документи містять інформацію стосовно статевого поділу, професійних занять, мови, яку респонденти вважали рідною. Матеріали станових корпорацій - гільдійські списки, дають можливість визначити місце попереднього проживання мігранта, час переїзду до міста, конфесійну належність, сімейний стан, додаткову економічну активність. Місцева влада чітко маркувала осіб, які сповідували юдаїзм, зокрема складаючи окремі списки осіб, що мали право на торгівлю чи іншу економічну діяльність у місті. Надання таких документів дозволяє ідентифікувати легальних мігрантів, важливих учасників державної політики інтеграції.

На окрему згадку заслуговують документи, що зберігаються у фонді спеціального департаменту при губернаторові, який регулював відносини єврейського населення регіону із губернським центром протягом перших десятиліть XX століття. Іншу перспективу накреслюють важливі для дослідження матеріали поліцейських і судових органів. Вони дають можливість сфокусуватися на нелегальних мігрантах, містять інформацію стосовно станової та регіональної належності, що дозволяє ідентифікувати осіб, які потрапляли в поле зору державних представників. Часто справи затриманих розповідають нам історію їхньої подорожі, мотиви переселення й умови перебування в місті.

Присутність євреїв у Харкові простежується від кінця XVIII століття (Vypiska o zacisLenii 1784). Спочатку нечисленна громада мала компактне місце поселення, зосереджене на території старого міста - набережній річки Харків. Міщанська вулиця, яку вона заселяла, мала доволі промовисте неофіційне ім'я - Єврейська. Пізніше важливим елементом громади стали євреї-солдати (BagaLej & MiLLer 1993: 136). Тут доречно згадати тезу щодо ролі імперської армії, яка санкціонувала для євреїв, які відслужили, право проживання за межами Смуги осілості (Petrovsky-Shtern 2003: 10). У цьому рішенні Російська імперія не була винахідником. Армія разом з освітою була тією сферою, де європейські держави з XVIII століття впроваджували політику соціальної інтеграції. Служба в армії була ефективним соціальним ліфтом, утім, не надто популярним у суспільстві, принаймні до реформ 1870-х років. Навряд чи ми можемо називати таке переселення свідомим вибором, але кількість відставних євреїв-солдатів у місті постійно зростала, сягнувши 487 осіб наприкінці століття (Pervaa vseobsaa perepis' 1904: 209).

Єврейська солдатська спільнота Харкова сформувалася набагато раніше, ніж уряд запровадив політику, спрямовану на отримання такого права іншими групами єврейського населення, «корисними» з погляду імперської бюрократії.

Наприкінці 1830-х років солдати отримали дозвіл на відправлення релігійних обрядів, наслідком чого стало заснування першої синагоги - Міщанської або Солдатської (KotLar 2011: 9). З 1799 року громада мала власний цвинтар на околиці міста, хевра-кадіша (поховальне товариство) і кілька хедерів (початкових шкіл для хлопчиків). Доволі швидко єврейське населення міста поповнювалося новими представниками, не пов'язаними з військовою справою.

Іншим місцем зустрічі з євреями у першій половині XIX століття були ярмарки. З єврейськими купцями пов'язано кілька епізодів конкурентної боротьби. Наприклад, суперечки у 1801 або 1804 роках з купцями «великоросійських» губерній. Православне харківське купецтво то скаржилось на присутність євреїв і наполягало на дотриманні закону, тобто виселенні їх поза межі міста, то зверталося з проханням повернути євреїв на ярмарки (BagaLej & MiLLer 1993: 134-135). У Харкові великі ярмарки тривали місяцями, на них обертались мільйонні кошти, а збори від продажів були важливим складником міського бюджету. З 1835 року торговці-євреї офіційно брали постійну участь у торгах. У 1854 році до бюджету міста було внесено пункт про виділення коштів на харчування євреям, які торгували на харківських ярмарках. Місто фактично ввело відкуп на це харчування, отримуючи прибуток для міського бюджету і переживаючи скандали з боку зацікавлених осіб. Відповідальність за приготування їжі для торговців покладалася на дружин рядових гарнізону, найчастіше євреїв (Rospis' goroda 1854: 127). Зрештою, на початку 1860-х років губернатор Алєксандр Сіверс пояснював важливість допущення євреїв на торги: «присутність євреїв слугуватиме без сумніву важливим засобом пожвавлення торговельної та промислової діяльності та підтримки економічного добробуту значної маси мешканців» (Antonov, MasLijcuk & Paramonov 2004: 116).

Однак, попри таку тривалу традицію присутності, головна проблема у формуванні харківської єврейської громади - статус міста поза Смугою осілості - залишалась неподоланою до кінця існування імперії. Про такий статус постійно нагадували представники влади - від губернатора до керівників департаментів міської управи і представників поліції (Po proseniu: 30).

Утім, протягом останньої третини XIX - перших десятиліть XX століття кількість євреїв у Харкові збільшувалася всупереч офіційній політиці. Єврейська громада зростала разом з містом. Сучасник писав:

Наплив мешканців у Харков відбувається за двох причин - університет робить це місто осередком вищого стану малоросів, чому сприяє також і перебування тут генерал-губернатора, торгівля і промисловість заохочують сюди всі інші стани, та дають життя всьому місту. (Kratkoe obozrenie goroda Khar'kova N. MiLutina: 213)

На 1858 рік у Харкові було зареєстровано 149 євреїв. Розселення громади за межі умовного ґетто - місця первісного поселення, почалося лише з 1870-х років через стрімке збільшення населення в місті.

Зростання єврейської спільноти відбувалося в контексті все більших хвиль демографічного вибуху населення Харкова, основну частку якого становили мігранти. Дмитро Багалій зауважував, що на початку 1870-х років майже половина мешканців Харкова були переселенці (BagaLej & Miller 1993: 120). На 1866 рік населення міста становило 60 тис. осіб, 1879 рік - 102 тис., 1897 рік - 155 тис., 1912 рік - 238 тис. Частка єврейського населення в загальному складі містян також постійно зростала. За одноденним переписом 1866 року єврейське населення становило 775 осіб. Проте важливо, що дані було зібрано в неярмарковий період, тобто йшлося про тих осіб, які безпосередньо мешкали в місті (Khar'kovskie gubernskie vedomosti: 1860). Наприкінці 1860-х років єврейська громада нараховувала до тисячі осіб. Справжній бум у збільшенні чисельності громади розпочався з 1870-х років з появою залізниці та розвитком Харкова як транзитного центру між Москвою та промисловим півднем на північно-південному напрямку. На 1897 рік єврейське населення зросло до майже 10 тис. осіб, перевищивши 5 % населення міста. Багалій вказував, що: «в Харкові євреїв з кожним роком ставало все більше і більше» (BagaLej & Miller 1993: 137).

Мапа міграцій

Звідки ж з'являлись до Харкова мігранти, які щороку поповнювали єврейську громаду? їх джерелом ставало населення багатьох губерній зі Смуги осілості, але передусім це були українські губернії. Зауважимо, що ситуація з єврейською міграцією за напрямками не збігалася з переселенням неєвреїв. Під час переписів населення міста як у 1870-х роках, на початку стрімкого зростання, так і наприкінці 1890-х років, було з'ясовано: серед тих опитуваних, які не народилися в Харкові, до 50 % становили вихідці з «великоросійських» губерній. За весь означений період гілку першості джерела неєврейської міграції утримували Курська та Орловська губернії (Sokal'skij 1883: 286).

Матеріали дослідження дозволяють простежити вектори руху єврейського населення до міста та певною мірою схарактеризувати переселенців (Табл. 1). Географічна мапа міграцій складається з Південно-Східного регіону - Лівобережної України, передусім повітових міст Харківської губернії, Полтавської губернії; Південно-Західного регіону - Правобережної України, щонайперше Київської та Волинської губерній і Новоросії - Південної України, де основними постачальниками мігрантів були Херсонська та Катеринославська губернії. Виділено два основні періоди міграцій: 1870-1890-ті та 1900-1914-ті роки. Така періодизація пов'язана з певними змінами напрямків міграційних потоків і їхніх кількісних показників. Фактично протягом досліджуваного періоду спостерігається переміщення мігрантів саме в цьому трикутнику. Основним центром у Південно-Східному регіоні стає Харків, у Південно-Західному - Київ, у Південному - Катеринослав і Одеса.

Таблиця 1. Міграція єврейського населення Російської імперії в Харків1