В ідеологічно-політичних лещатах: радянська історіографія другої половини 1940-х – 1980-х рр. українських партій у Російській імперії на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

В ідеологічно-політичних лещатах: радянська історіографія другої половини 1940-х - 1980-х рр. українських партій у Російській імперії на початку ХХ ст.

Колесник Віктор - доктор історичних наук, професор, член-ко- респондент НАН України, завідувач кафедри давньої та нової історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 60, м. Київ, індекс 01033, Україна

Чеберяко Оксана - доктор історичних наук, кандидат економічних наук, професор, професор кафедри фінансів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 60, м. Київ, індекс 01033, Україна

Анотація

Мета дослідження - розглянути процеси і явища, які відбувалися у другій половині 1940 - 1980-х рр. в радянській історіографії українського партійного руху Російської імперії початку ХХ ст. Методологія дослідження включає аналіз і порівняння історіографічних фактів, виходячи з принципів об'єктивності та історизму. Наукова новизна полягає у спробі розкрити вплив марксистсько-ленінської методології, ідеологічно-політичних догм комуністичної влади на зміст і оцінки радянської історіографії другої половини 1940 - 1980-х рр. українських партій в Російській імперії на початку ХХ ст. Висновки. Після сталінського погрому історичної науки в УСРР наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. радянські історики до початку 90-х рр. ХХ ст. не проявляли помітного наукового інтересу до історії українських політичних партій та організацій у Російській імперії. В умовах сталінізму вони майже зовсім обминали цю небезпечну тематику. Лише з другої половини 1940-х рр. в рамках офіційних для радянської історичної науки ідеологічних та політичних канонів окремі невеликі сюжети з історії українських партій у Російській імперії почали вкраплювалися в праці, присвячені першій російській революції, робітничому і селянському рухові, суспільно-політичним процесам на українських землях на початку ХХ ст. При цьому українські партії без аналізу їхніх програм і тактики декларативно характеризувалися як "буржуазні", "дрібнобуржуазні", "націоналістичні", "шовіністичні", їхня "націоналістична" і "контрреволюційна" практична діяльність піддавалася необгрунтованій критиці. Відповідно до марксистської тези про пролетарський інтернаціоналізм радянські науковці, звертаючись до історії українських партій у Російській імперії, по суті, виконували важливе політичне завдання комуністичної влади - вели непримиренну і жорстоку боротьбу з ідеологією та історичною практикою так званого українського буржуазного націоналізму. Такі підходи були характерні для всіх праць радянських істориків, які з'явилися у другій половині 1940-х - у 1980-х рр. Аж до кінця 1970-х - середини 1980-х рр., коли побачили світ дві монографії з історії українських політичних партій у Російській імперії радянського українського історика І. Кураса, означена тема не була предметом спеціального дослідження в радянській історіографії. Але на працях дослідника повною мірою позначилася марксистсько-ленінська методологія, яка залишала українські партії в уже звичних офіційних для радянської історичної науки рамках. Тому оцінки і висновки автора потребують критичного сприйняття. Горбачовська "перебудова" на основі демократизації і гласності внесла незначні зміни в сприйняття радянськими дослідниками історії непролетарських партій в Російській імперії. Однак вони, попри певним позитивним змінам, у своїх методологічних підходах орієнтувалися на концепцію гуманного і демократичного соціалізму, запропоновану комуністичною верхівкою СРСР.

Ключові слова: історіографія, радянська історіографія, українські партії, Українська СРР, Російська імперія, історичні дослідження.

IN IDEOLOGICAL AND POLITICAL VICES: SOVIET HISTORIOGRAPHY OF THE SECOND HALF OF THE 1940-1980'S UKRAINIAN PARTIES IN THE RUSSIAN EMPIRE IN THE EARLY XX CENTURY імперія історіографія радянській

KOLESNYK Viktor - Doctor of Historical Science, Professor, Corresponding Member ofNAS of Ukraine, Head ofthe Department of Ancient and Modern History of Ukraine of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60, Volodymyrska Street, Kyiv, index 01033, Ukraine

CHEBERYAKO Oksana - Doctor of Historical Science, Candidate of Economics Sciences, Professor, Professor of the Department of Finance and Credit of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60, Volodymyrska Street, Kyiv, index 01033, Ukraine

The purpose of the study is to consider the processes and phenomena that took place in the second half of the 1940s-1980s in the Soviet historiography of the Ukrainian party movement in the Russian Empire in the early twentieth century. The research methodology includes analysis and comparison of historiographical facts based on the principles of objectivity and historicism. Scientific novelty is an attempt to reveal the influence of Marxist-Leninist methodology, ideological and political dogmas of communist power, content, and assessment of Soviet historiography of the second half of 1940-1980. Ukrainian parties in the Russian Empire in the early twentieth century. Conclusions. After Stalin's pogrom of historical science in the USSR in the late 1920s and early 1930s, Soviet historians until the early 1990s. did not show significant scientific interest in the history of Ukrainian political parties and organizations in the Russian Empire. Under Stalinism, they almost completely bypassed this dangerous subject. Only in the second half of the 1940s, within the framework of official ideological and political canons for Soviet historical science, some small stories on the history of Ukrainian parties in the Russian Empire began to be interspersed with works on the first Russian revolution, the workers `and peasants' movement, and sociopolitical processes. Ukrainian lands in the early twentieth century. At the same time, without analyzing their programs and tactics, Ukrainian parties were declaratively characterized as "bourgeois,'' "petty-bourgeois,'' "nationalist,'' "chauvinistic," and their "nationalist" and "counterrevolutionary" practical activities were unjustifiably criticized. According to the Marxist thesis of proletarian internationalism, Soviet scholars, referring to the history of Ukrainian parties in the Russian Empire, essentially performed an important political task of the communist government - waged an uncompromising and brutal struggle against the ideology and historical practice of so-called Ukrainian bourgeois nationalism. Such approaches were characteristic of all the works of Soviet historians that appeared in the second half of the 1940s and 1980s. Until the late 1970s and mid-1980s, when two monographs on the history of Ukrainian political parties in the Russian Empire by the Soviet-Ukrainian historian I. Kuras, this topic was not the subject of special research in Soviet historiography. But the researcher's works were fully influenced by the Marxist-Leninist methodology, which left Ukrainian parties within the framework of the official framework for Soviet historical science. Therefore, the author's assessments and conclusions require critical perception. Gorbachev's perestroika on the basis of democratization and publicity made minor changes in the perception of Soviet researchers of the history of non-proletarian parties in the Russian Empire. But despite some positive changes, their methodological approaches focused on the concept of humane and democratic socialism proposed by the communist leadership of the USSR.

Key words: historiography, Soviet historiography, Ukrainian parties, Ukrainian SSR, Russian Empire, historical research.

Постановка проблеми. Історія створення та діяльності українських партій в Російській імперії на початку ХХ ст. постійно привертала і привертає увагу дослідників. Історіографія цієї теми на сьогодні нараховує велику кількість різнопланових за характером і змістом праць. Науковці виділяють чотири історіографічні періоди в дослідженні української партійно-політичної історії в Російській імперії (Колесник, Могильний, 2019, Українські політичні партії, с. 8-10). Третій історіографічний період, що хронологічно охоплює початок 1920-х - початок 1990-х рр., характеризується протистоянням радянської історіографії, яка сформувалася і утвердилася на марксистсько- ленінській методології у другій половині 1920-х рр., з дослідженнями науковців української діаспори та зарубіжних вчених. Ідейно-політичні догмати про буржуазний націоналізм, дрібнобуржуазність, шовінізм та опортунізм українських партій в Російській імперії, які були насаджені в радянській історіографії у другій половині 1920-х рр., радянські дослідники з невеликими змінами і доповненнями повторювали аж до розпаду СРСР. Під цим кутом зору певний науково-пізнавальний інтерес викликають ті процеси і явища, які відбувалися у другій половині 1940-х - 1980-х рр. у радянській історіографії українського партійного руху в Російській імперії на початку ХХ ст. Їх неупереджений аналіз слугуватиме переосмисленню історії радянської історичної науки, повноцінному і всебічному відтворенню пройденого нею шляху, розумінню впливу на дослідження радянських істориків комуністичних догм, стереотипів і шаблонів.

Аналіз джерел та останні дослідження. На сучасному етапі розвитку історичної науки дослідники В. Головченко, В. Меша, Л. Могильний, А. Павко, О. Тимошенко, О. Рафальський, О. Федьков, В. Яремчук тощо в монографіях, кваліфікаційних працях, спеціальних розвідках уже розглядали відповідно до предмету, об'єкту та наукових завдань дослідження ті чи інші аспекти історіографії українських партійно-політичних структур в Російській імперії початку ХХ ст. Спроба подати узагальнену історіографічну картину українських партій в Австро-Угорській і Російській імперіях здійснена в монографічному дослідженні В. Колесника і Л. Могильного (Колесник, Могильний, 2019).

Мета статті - дослідити особливості та головні тенденції радянської історіографії другої половини 1940-1980-х рр. у висвітленні української партійно-політичної історії в Російській імперії на початку ХХ ст., показати негативний вплив комуністичних ідеологічних та політичних догм на зміст праць радянських вчених, їхній упереджений на основі марксистсько-ленінської методології підхід до висвітлення означеної теми.

Виклад основного матеріалу. Виокремлення другої половини 1940-х пов'язано з тим, що після сталінського погрому історичної науки в УСРР на рубежі 1920-х - 1930-х рр., у ході якого були звинувачені і репресовані науковці, котрі досліджували історію українського партійного руху а Росії, радянські історики у 1930-х - першій половині 1940-х рр. практично зовсім не зверталася до означеної тематики, яка могла бути загрозою для їхнього життя або причиною заслання (Крупницький, 1957).

Лише у другій половині 1940 - 1950-х рр. з'явилися праці, в яких у контексті першої російської революції або іншої тематики в рамках офіційних для радянської історичної науки ідеологічних та політичних канонів почала подаватися інформація з історії українських партій у Російській імперії.

Однією із таких праць, яка з'явилася у 1946 р., була стаття старшого наукового співробітника Інституту історії АН СРСР і одночасно заступника директора Інституту історії АН Української РСР Л. Іванова. Хоча вона стосувалася історії української преси 1905-1907 рр., але у ній певне місце відводилося діяльності українських партій, їхній стратегії і тактиці, міжпартійним відносинам. Щоправда, на змісті статті Л. Іванова позначилися діючі в радянській історичній науці ідеологічні обмеження, марксистсько-ленінські методологічні підходи, політичні нашарування того часу. Тому історіографічне значення розвідки вченого визначається не аналізом і наявними висновками, а конкретно-історичною інформацією про діяльність українських партій в Російській імперії у 1905-1907 рр. (Иванов, 1946).

У 1949 р. вийшов збірник документів і матеріалів "Революція 19051907 рр. на Україні" (Лось, 1949). Передмову до збірника, у якій йшлося і про українські партії в Російській імперії, підготував український радянський історик, заступник директора Інституту історії АН УРСР Ф. Лось. Він з класових більшовицьких позицій декларував усталені ще у другій половині 1920-х рр. ідейно-політичні підходи в радянській історичній науці до висвітлення історії українських партій у Російській імперії. Зокрема, українські партії соціал-демократичного спрямування (РУП, "Спілку", УСДРП) він назвав "дрібнобуржуазними" і "націоналістичними", а самостійницьку партію М. Міхновського (УНП) - "шовіністичною". Своєрідним доповненням до радянської марксистської історіографії 1920-х рр. стала характеристика українських ліберально-демократичних партій (УДП, УРП, УДРП), які автор назвав "буржуазними". Без належного аналізу, декларативно критиці були піддані основні програмні вимоги українських партій (у тому числі з національного питання) та їх практична діяльність.

Оскільки сферою наукових інтересів Ф. Лося була історія робітничого класу України напередодні та в період революції 1905-1907 рр., то в передмові з позицій пролетарського інтернаціоналізму наголошувалося на необхідності "викриття" "зрадницької ролі українських націоналістів", які нібито спрямовували свої зусилля на роздроблення визвольного руху Росії, "відрив" українських робітників від "усього російського пролетаріату", підпорядкування українських робітників "інтересам української буржуазії" тощо (Лось, 1949, с. ІІІ, XVIII-ХІХ, XXXVI). Отже, автор передмови залишився в полоні утверджених ще у 1920-ті роки в радянській історичній науці оцінок українських партій у Російській імперії.

У монографії, що вийшла в середині 50-х рр. ХХ ст. і присвячувалася революційним подіям 1905-1907 рр. в Україні (Лось, 1955, Революція 19051907 років), Ф. Лось продовжував "викривати" теорію і практику українського "буржуазно-націоналістичного" руху, до якого включалися всі українські партії в Російській імперії. Останні визнавалися не лише далекими від революційності, а й заклятими ворогами робітників і селян України, посібниками буржуазії у соціальному і національному гнобленні українського народу. Керуючись марксівським принципом пролетарського інтернаціоналізму як методологічним орієнтиром, історик безпідставно і огульно звинувачував українські партії у "розпалюванні національної ворожнечі", у зраді "національних інтересів свого народу". Автор негативно оцінював участь українців у І та ІІ Державних Думах, а діяльність Української думської громади, яка базувалася на програмній платформі УДРП, сприймалася ним всупереч історичним реаліям, як ворожа і націоналістична. Ф. Лось прямо заявляв, що створення у Думі націонал-лібералами Української думської громади мало на меті відвернути селян від боротьби з царизмом (Лось, 1955, Революція 19051907 років, с. 5, 6, 44-46, 87, 399).

Власне такі ж самі оцінки і підходи щодо українських партій у Російській імперії на початку ХХ ст. використовувалися і в інших виданнях радянських істориків, присвячених 50-річчю революції 1905-1907 рр. в Росії (Hurzhii, 1955; Иванов, 1955). Яскравим підтвердженням цьому стала стаття Л. Іванова, в якій висвітлювалися революційні події 1905-1907 рр. в Україні (Иванов, 1955). Під кутом зору історіографічної оцінки означеної праці варто виокремити декілька моментів. По-перше, стаття, як і вся радянська історіографія, базувалася на марксистсько-ленінських методологічних засадах, зразком застосування яких на той час була "Історія ВКП(б). Короткий курс". По-друге, автор ввів до наукового обігу низку невідомих фактів з історії українського партійного руху в Російській імперії, що стало своєрідним надбанням тогочасної історіографії. По-третє, використовуючи конкретно- історичний матеріал, вчений цілком і повністю підпорядкував його офіційним ідеологічним і політичним догмам, які передбачали негативне і упереджене ставлення до українських партій та їх керівників. Останні, як заявляв автор, намагалися "отруїти націоналістичним дурманом свідомість українського народу, відколоти його від загальноросійського революційного руху", використовуючи гасла "незалежності" чи "автономії" України. По-четверте, український національно-визвольний рух, складовою якого були українські політичні партії, у статті Л. Іванова трактувався як контрреволюційні дії "української буржуазії", яка, начебто, прагнула до підтримки "самодержавства та російської буржуазії". Нарешті, автор затушовував і знецінював участь українських партій у революційних подіях регіону, надаючи особливого значення місцевим організаціям РСДРП, які забезпечували інтернаціональну єдність російського і українського пролетаріату в революційній боротьбі (Иванов, 1955). Підходи і оцінки, використані Л. Івановим при розгляді суспільно-політичних процесів у підросійській Україні на початку ХХ ст., продовжували більшовицьку концептуалізацію історії українських партій в Російській імперії на початку ХХ ст. і слугували своєрідним орієнтиром для інших радянських істориків.

Хрущовська "відлига", період "брєжнєвщини", 80-ті рр. ХХ ст. не принесли змістовних змін у радянську історіографію українських партій в Російській імперії. Більше того, ця тема, за виключенням праць І. Кураса, про які йтиметься далі, не була, як і раніше, виокремлена в предмет спеціальних досліджень, історики лише подекуди зверталися до неї, коли необхідно було показати провідну роль РСДРП(б) в боротьбі проти націоналістичних політичних партій з метою забезпечення інтернаціональної єдності російського і українського пролетаріату, російського і українського народу. І в часи "хрущовської відлиги", а потім "брєжнєвщини" власна безпека змушувала радянських істориків, як зазначав Ю. Гамрецький, обходити цю проблематику стороною, обмежуватися загальними міркуваннями або спиратися на безпрограшну схему "про керівну і спрямовуючу роль". Будь-які інші підходи та висновки несли загрозу звинувачення в націоналізмі з відповідними службово-партійними висновками (Гамрецький, 1990, с. 60). Через повне і абсолютне підпорядкування радянської історичної науки марксистсько- ленінській ідеологічній доктрині, яка лежала в основі політики правлячої комуністичної партії, радянські історики не могли здійснювати спеціальні комплексні неупереджені дослідження з історії небільшовицьких політичних партій. Обходячи діяльність українських політичних партій у Російській імперії на початку XX ст., вони лише вкраплювали окремі невеликі сюжети про них, постійно зазначаючи при цьому, що більшовики завжди послідовно і рішуче викривали угодовську роль ліберально-буржуазних, націоналістичних партій, опортуністичну діяльність меншовиків, псевдосоціалізм есерів, рупівців та інших дрібнобуржуазних організацій і груп. Такі підходи були характерні для всіх праць істориків Української РСР, які з'явилися у другій половині 1950-х - 1980-х рр. і присвячувалися історії робітничого і селянського руху в Україні на початку ХХ ст. (Лось, 1955, Формирование рабочего класса; Лось, Михайлюк, 1976; Лещенко, 1955; Лещенко, 1956; Лещенко, 1968; Лещенко, 1977). Ігнорувалася історія українських партій в Російській імперії і в радянських академічних виданнях з історії України, що побачили світ у 50-х - 80-х рр. ХХ ст. (Касименко, 1953; Кондуфор, 1978, Т. 3; Кондуфор, 1978, Т. 4; Кондуфор, 1981; Кондуфор, 1983, Т. 5), у багаточисельних виданнях, присвячених історії РСДРП(б), КП(б)У (Бородін, 1970; Козицкий, 1979; Варгатюк, Гарчев, Курас, 1983; Осадчий, 1991).

Зазвичай, як і раніше, історики обмежувалися короткою характеристикою українських партій, називаючи їх "антинародними", "контрреволюційними", "націоналістичним", та оцінюючи тактику цих партій як "угодовську" та "опортуністичну". Так, досліджуючи участь українських селян у революційних подіях 1905-1907 рр., М. Лещенко подавав як опортуністичну діяльність РУП, засуджував партію за те, що вона закликала селян утримуватися від підпалів і погромів поміщицьких маєтків, шляхом страйків добиватися зниження орендних цін на землю, підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці, тобто боротися за задоволення виключно економічних потреб. Він критикував рупівців за пропаганду національних гасел (Лещенко, 1977, с. 128-129, 131). А у багатотомній історії Української РСР виклад матеріалу про "Спілку" обмежувався коротким повідомленням про вихід спілчан із РУП і перетворення "Спілки" в територіальну організацію меншовиків (Кондуфор, 1983, с. 172). Такий же підхід спостерігався і до висвітлення історії інших українських партій в Російській імперії. Обмежена інформація радянських дослідників про українські політичні партії на початку ХХ ст., зазвичай, мала негативний характер. Натомість, основна увага при висвітленні політичної історії України кінця XIX - початку XX ст. приділяла РСДРП та її місцевим організаціям.

Загалом, висвітлюючи партійно-політичні процеси в підросійській Україні на початку ХХ ст. і засуджуючи "націоналістичну", "контрреволюційну" діяльність усіх українських партій у Російській імперії, радянські історики виконували важливе політичне завдання комуністичної влади - вели непримиренну і жорстоку боротьбу з ідеологією та історичною практикою т. зв. українського буржуазного націоналізму. Яскравим підтвердженням цього стала колективна монографія "Революційна боротьба трудящих України в 1905-1907 рр." (Замковий, Лось, Сарбей, 1980). Спеціальний параграф "Антинародна діяльність українських націоналістичних партій і організацій та їх банкрутство" означеної монографії своєю назвою визначав змістовну спрямованість поданого в ньому матеріалу. Загалом, у дослідженні можна виокремити декілька характерних моментів щодо висвітлення історії українських партій в Росії. Насамперед, автори, здійснили вибіркове використання партійної періодики та інших джерел, керуючись при цьому властивою для радянської історичної науки ідеологічною кон'юнктурою, під кутом якої відбувалося відповідне трактування партійно-політичних процесів, а також положень із праць українських "націоналістів". Діяльність УСДРП у монографії визнавалася якнайбільш "шкідлива для революційної боротьби мас", "Просвіта" була включена до кола "націоналістичних" організацій, а націоналізм відповідно до більшовицької ідеології сприймався лише як історично-реакційне явище, з яким необхідно рішуче боротися (Замковий, Лось, Сарбей, 1980, с. 173-179). При цьому, критикуючи ідейно-теоретичні і програмні погляди лідерів українських партій, які ніби то обґрунтовували буржуазно-націоналістичні концепції, радянські історики зверталися до праць В. Леніна як критерію істини (Сарбей, 1966).

Наприкінці 1970 - в середині 80-х рр. радянський український історик І. Курас присвятив дві монографії дослідженню історії українських політичних партій в Російській імперії (Курас, 1978; Курас, 1986). До певної міри це було своєрідним новим явищем в радянській історіографії. Тоді, як зазначають дослідники, серед "найактуальніших висунулася проблема вивчення історії непролетарських партій", яка "захопила у свою орбіту й І.Ф. Кураса". Він "виявився спроможнім підхопити новаторську тенденцію, могутньо, плідно розвинути її щодо українських партій" (Смолій, Солдатенко, 2009, с. 21). Варто зазначити, що рукопис першої підготовленої І. Курасом книги розглядався на предмет рекомендації до друку на засіданні Вченої ради Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (з 1997 р. Інститут політичних і етнонаціонаявних досліджень НАН України). Це засвідчує наскільки ретельно науководослідницька установа ЦК Комуністичної партії України контролювала підготовку наукових праць, присвячених партійній історії. При обговоренні рукопису, на засіданні Вченої ради Інституту історії партії при ЦК Компартії уже тоді виявилися дві полярні точки зору. Одна полягала у тому, щоб залишити в назві лише першу її частину ("торжество пролетарського інтернаціоналізму"), затушувавши надалі сутнісний предмет дослідження ("крах дрібнобуржуазних партій"). Інша зводилася до того, що такий атрибутний довісок як пролетарський інтернаціоналізм варто взагалі відкинути ("пройдений етап в науці"), збільшивши акцент на аналізі діяльності українських політичних партій (Смолій, Солдатенко, 2009, с. 21). Підготувавши дві книги, І. Курас практично вперше з 1930-х років виокремив історію українських партій у Російській імперії в предмет спеціального дослідження.

Колеги І. Кураса, оцінюючи його роботу, зазначали, що до цього "в радянській історіографії ніким не було відтворено такої панорамної картини процесів формування українських національних партій, обґрунтування їхніх ідейних програмних засад напрямів діяльності в різних історичних ситуаціях" (Смолій, Солдатенко, 2009, с. 22). З такою оцінкою загалом варто погодитися. Водночас, сьогодні не можна, очевидно, сприймати як незаперечну тезу авторів: якщо "не зраджувати правді, запропонована І.Ф. Курасом... формула, за великим рахунком, витримала випробування часом і є значно адекватнішою реальному досвіду, ніж поверхові, однобічні позиції тих, хто намагається критикувати неординарні історіографічні явища, прикриваючись вищими державницькими та ідеологічними інтересами, апеляцією до не позбавлених упередженості, ангажованості зарубіжних видань" (Смолій, Солдатенко, 2009, с. 22). Цілком очевидно, що І. Курас, як і всі радянські історики, не міг вийти за рамки ленінської теоретичної спадщини. Її він сприймав як єдиний правильний методологічний ключ до наукової оцінки політичних партій. Тому уже на перших сторінках своєї праці, що вийшла друком у 1986 р., автор визначив завдання монографічного дослідження: "простежити історію політичного краху Української соціал-демократичної робітничої партії" (Курас, 1986, с. 6). У зв'язку з цим відомий український історик Я. Калакура цілком слушно зауважував, що І. Курас "був обмежений на власні оцінки фактів, подій, процесів і осіб відомим каноном, встановленим режимом, він не мав змоги вийти за рамки пануючих у радянській історіографії методологічних принципів, партійно-класового підходу до історії українського національно-визвольного руху" (Калакура, 2009, с. 34). Більше того, в той час відсутність свободи творчості, система жорсткого контролю, цензура та ідеологічний прес негативно відбивалися і на доступі науковців до архівів, спецфондів бібліотек, і на відборі джерел та їх інтерпретації (Калакура, 2009, с. 34). Але І. Курас, який працював в Інституті історії партії при ЦК Компартії України, мав більші від інших дослідників можливості стосовно доступу до архівів, чим він успішно і скористався.

Загалом І. Курас залучив до наукового обігу широке коло партійних документів, архівних матеріалів, партійну пресу, що значно збагачувало інформацію про українські партії в Російській імперії, показав соціальні та ідейні джерела українських партій, історичний шлях, результати діяльності, політичну долю. Його монографії мали широку фактологічну базу, яка прислугувалася і наступному поколінню дослідників української багатопартійності в Російській імперії.

Однак на змісті праць І. Кураса, як і на всій радянській історіографії, позначилася марксистсько-ленінська методологія, яка залишала українські партії в уже звичних рамках "буржуазного націоналізму" та "опортунізму", а М. Грушевського, С. Петлюру та інших лідерів українського національного руху зараховувала до "українських буржуазних націоналістів". Так, історик, характеризуючи УСДРП, зазначав, що ця партія поєднала у собі ідеологію і політику реформізму, дрібнобуржуазного націоналізму, значною мірою "визначала обличчя націоналістичної контрреволюції" й цілком закономірно зазнала фіаско. І. Курас надмірно абсолютизував, на нашу думку, національно-революційний напрям у РУП і недооцінював соціал-демократичну течію в партії. Для цього він звертався до доповіді УСДРП (спадкоємиці РУП) на Штутгартському конгресі II Інтернаціоналу (1907 р.), в якій зазначалося, що в 1904 р. РУП "була, власне, невеликою групою пропагандистів і літераторів. Її соціал-демократична спрямованість була в ті часи ще досить слабо виражена в усіх її місцевих організаціях". Продовжуючи, автор підкреслював: "І тільки один напрям був у її діяльності завжди чітким - націоналізм" (Курас, 1986, с. 25). Отже, оцінки і висновки автора сьогодні потребують критичного сприйняття.

Наприкінці 1970-х - у 1980-ті рр. російські історики також активно вивчали історію непролетарських партій у Росії (Минц, 1984). Щодо українських партій, то вони по суті, не привносили нічого нового в дослідження теми, зазвичай, обмежувалися їх переліком і традиційним звинуваченням у "буржуазному націоналізмі", "націонал-реформізмі" і "сепаратизмі". При цьому прагнули переконати в неминучості банкрутства буржуазного лібералізму і дрібнобуржуазного соціалізму, ідеологічного і організаційного краху непролетарських партій.

Загалом радянські історики вважали, що викриття опортуністичної суті діяльності УСДРП, "Спілки" інших українських партій у процесі революційної боротьби є досить актуальною науковою темою, необхідність розробки якої посилювалася завданнями спростування необґрунтованої ідеалізації означених партій буржуазною історіографією. На цьому, зокрема, наголошувалося в "Историографии Украинской ССР", яка вийшла у 1986 р. (Хмель, 1986, с. 216).

В умовах горбачовської демократизації та гласності намітилися певні зміни в оцінці українських національних, зокрема, соціал-демократичних партій, їх теоретичної і практичної діяльності (Шморгун, 1990; Шморгун, 1991, с. 24). Російські історики почали застосовувати для класифікації політичних партій, крім класового принципу, інші критерії (Павлов, Таранев, 1991, с. 157), за якими найпоширенішим типом партій в Росії на початку ХХ ст., були автономістські або етнорегіональні. Поєднуючи у своїх програмах національні, політичні і соціальні вимоги, ці партії вимагали того чи іншого ступеня автономії у межах Російської держави, перетвореної в демократичну, федеративну республіку. Тому, російський історик О. Волобуєв, пропонував, крім наявної в російській історіографії класифікації національних партій (соціалістичні, ліберальні, консервативні), використовувати й іншу, в основу якої покладено ставлення до вирішення національного питання (Волобуев, 1996, с. 289).

Незначні зміни, які стосувалися історії національних партій у Російській імперії, в умовах горбачовської демократизації відбувалися з врахуванням запропонованої суспільству комуністичною верхівкою СРСР концепції гуманного і демократичного соціалізму. Вона залишала радянських істориків в "полоні" соціалістичної доктрини. Лише після розпаду СРСР і здобуття Україною держаного суверенітету вітчизняні історики отримали справжні можливості для неупередженого і об'єктивного дослідження історичного минулого, у тому числі історії українських партій у Російській імперії на початку ХХ ст.

Висновки

З другої половини 1940-х рр. і до кінця 1970-х рр. радянська історіографія зверталася до історії українських партій в Російській імперії на початку ХХ ст. лише в контексті дослідження інших проблем - робітничого і селянського руху, першої російської революції тощо. Для характеристики і оцінки українських партій радянські дослідники використовували марксистсько-ленінські ідеологічні й політичні догмати, марксистсько-ленінську методологію, керувалися принципом пролетарського інтернаціоналізму. Тому українські партії визнавалися радянською історіографією без належних на те підстав як "дрібнобуржуазні", "буржуазні", "націоналістичні", "шовіністичні", "контрреволюційні". Такі ярлики щодо українських партій зумовлювалися тим, що радянська історична наука виконувала важливе політичне завдання боротьби з "українським буржуазним націоналізмом".

Поява наприкінці 1970-х - в середині 1980-х рр. спеціальних розвідок І. Кураса з історії українського партійного руху в Російській імперії на початку ХХ ст. зумовлювалася розпочатим російськими радянськими істориками дослідженням непролетарських партій у Росії. Але, хоча українські партії стали об'єктом спеціального дослідження в радянській історіографії, офіційні оцінки їх історії та діяльності залишились незмінними, водночас означена тематика була значно доповнена новим конкретно-історичним матеріалом.

У роки горбачовської демократизації і гласності у висвітленні історії українських партій в Російській імперії на початку ХХ ст. також не відбулося якісних зрушень і принципових змін, оскільки радянська історична наука продовжувала залишатися в "полоні" оновленої соціалістичної доктрини.

Список використаних джерел і літератури