До біографії родини волинських чехів-каменотесів Длоугі

Размещено на http://www.allbest.ru/

До біографії родини волинських чехів-каменотесів Длоугі

Дар'я Шміло

Людмила Чижевська

To the biography of the family of volyn czech stonemasons Dlougi

Daria Shmilo, Lyudmyla Chyzhevska

Abstract

The article presents biographical facts from the life of family members of the Volyn Czech stonemasons Dlougi. The first known mention of Vaclav Yosypovich Dlouga's activity belongs to Oleksiy Abramov, the author of the book «Lenin's Mausoleum», the first edition of which was published in 1963. It contains the stonecutter's recollections of the search for black labradorite in the Golovinsky quarry in the Zhytomyr region for the Mausoleum. The results of the study of Zhytomyr cemeteries for the presence of graves of members of the Dlougi family, as well as for the presence of monuments made in the Dlougi workshop are described. Tombstones made in Dlouga's workshop have been preserved in the historical cemeteries of Zhytomyr, in particular in Poland, Vilsk (Russia), Smolyan, and Pylypon. The metric records of members of the Dlougi family are analyzed, and the transformation of the Czech surname in the records of that period is traced.

Data on the main achievements of masters on outstanding constructions are given, technological features of processing of a stone which were advanced at that time are described. Dloughy's stone-cutting workshop made monuments from labradorite, gray and red granite, plinths, stairs and iron fences.

At the same time, data on the birth, professional and social activities of members of this family are generalized. The results of research of cemeteries in Zhytomyr, where there are graves of family members, as well as monuments made in Dlougi's workshops are presented. The facts of political repressions on the basis of ethnicity of family members are described. In the late 1920s and early 1930s, the Czech population of the Zhytomyr region fully experienced the punitive policies of the Soviet government, suffering significant losses during «linear» arrests on national grounds.

Family ties of Czechs with the surname Dlougi, who lived on the territory of Volyn Gubernia at that time, have been established. The contribution of the Czech family to the technology of stone processing, the ability to be enterprising and socially active is emphasized.

Keywords: Volyn Czechs, adaptation, resettlement, stone-cutting, granite workshops.

До біографії родини волинських чехів-каменотесів Длоугі

Анотація

біографічний родина каменотес длоугі

У статті наводяться біографічні факти з життя членів родини волинських чехів-каменотесів Длоугі. Перша відома згадка про діяльність Вацлава Йосиповича Длоугі належить Олексію Абрамову, автору книги «Мавзолей Леніна», перше видання якої побачило світ у 1963 році. В ній наводяться спогади каменотеса про пошук чорного лабрадориту на Головинському кар'єрі Житомирської області для Мавзолею. Описані результати дослідження кладовищ Житомира на предмет наявності могил членів родини Длоугі, а також на предмет наявності пам'ятників, вироблених в майстерні Длоугі. На історичних кладовищах м. Житомира, зокрема на Польському, Вільському (Російському), Смолянському, Пилипонському, збереглися надгробки, що були виготовлені у майстерні Длоугі. Проаналізовані метричні записи членів родини Длоугі, а також прослідковується трансформація чеського прізвища у записах того періоду.

Наводяться дані про основні здобутки майстрів на визначних будівництвах, описуються технологічні особливості обробітку каменю, які були передовими на той час. Каменотесна майстерня Длоугі займалася виготовленням пам'ятників з лабрадориту, сірого і червоного гранітів, цоколів, сходин та залізних огорож.

При цьому узагальнені дані про народження, професійну та громадську діяльність членів цієї родини. Наведені результати досліджень кладовищ Житомира, де є могили членів родини, а також пам'ятники, виготовлені у майстернях Длоугі. Описано факти політичних репресій за національною ознакою членів родини. Наприкінці 1920-х - початку 1930-х років чеське населення Житомирщині у повній мірі відчуло на собі каральну політику радянського уряду, зазнавши значних втрат під час «лінійних» арештів за національною ознакою.

Встановлені родинні зв'язки чехів з прізвищем Длоугі, які жили на території Волинської губернії у той період. Підкреслюється внесок чеської родини у технологію обробітку каменю, її підприємливість та громадянська активність.

Ключові слова: волинські чехи, адаптація, переселення, каменотесний промисел, гранітні майстерні.

Волинські чехи заселяли територію Волині у 1870-х роках. При цьому вони приносили з собою культуру обробітку землі, вирощування хмелю, а також нові ремесла. Територія Житомирщини багата на поклади граніту, тому вже у ті часи чехами були побудовані майстерні з обробітку каменю. Особливо видатними були майстри Длоугі. Не зважаючи на наявні дослідження біографічних фактів цієї родини, визначення внеску майстрів з точки зору технології обробітку каменю, багато фактів залишилось не встановленими.

Перша відома згадка про діяльність Вацлава Йосиповича Длоугі належить Олексію Абрамову, автору книги «Мавзолей Леніна», перше видання якої побачило світ у 1963 році. В ній наводяться спогади каменотеса про пошук чорного лабрадориту на Головинському кар'єрі Черняхівського району Житомирської області для мавзолею, про невдачу, яка спіткала робітників (від вибуху камінь дав тріщину), про добування другого моноліту та труднощі його транспортування у Москву (Абрамов 1963, с. 43). Також про житомирського майстра згадував доктор технічних наук, професор Житомирського державного технологічного університету М.Т. Бакка, керуючись свідоцтвом заслуженого геолога РРФСР Володимира Осколкова (Бак- ка, 1978). Найбільш глибоко діяльність родини волинських каменотесів вивчав житомирський краєзнавець Г.П. Мокрицький, який особисто відвідав В. Осколкова у 1985 році в московській лабораторії облицювального каменю Мінгеології. Від нього він записав про діяльність чеха-каменотеса у Москві (Мокрицький 2013, с. 373). Краєзнавець виявив деякі подробиці з життя родини, зокрема про власний будинок Йосифа Длоугі, батька Вацлава, у Житомирі на вулиці Вільсько-Шосейній (сучасна назва - Перемоги), де знаходилася каменеобробна майстерня. Також краєзнавець виявив матеріали про службу В. Длоугі у відомого колекціонера, мецената, барона Івана де Шодуара (Мокрицький 2013, с. 133-134). Проте сам автор зауважував, що наявних матеріалів недостатньо, невідомі навіть роки життя і смерті майстра (Мокрицький 2001, с. 48).

Інші дослідники у своїх працях опосередковано згадували членів родини Длоугі. Зокрема, Ю. Шевчук у статті про репресії проти чеської інтелігенції, згадує житомирську вчительку Марію Длоугі (Шевчук 2008, с. 242). О.С. Кухарський та Г.П. Грибан у монографії, присвяченій історії гімнастичного товариства «Сокіл» на Волині, наводять список жителів с. Крошні (нині - мікрорайон м. Житомира), розстріляних 28 вересня 1938 року, серед яких значиться Франц Йосипович Длоугі (Кухарський, Грибан 2014, с. 58). Оскільки ці праці були присвячені певній тематиці, зв'язок цих осіб з родиною житомирських каменярів не встановлювався.

Завданням статті є встановити біографічні факти з життя членів родини волинських чехів-каменотесів Длоугі та простежити зв'язок з історичними подіями тієї доби.

На історичних кладовищах м. Житомира, зокрема на Польському, Вільському (Російському), Смолянському, Пилипонському, збереглися надгробки, що були виготовлені у майстерні Длоугі. У 1994-1995 роках студентами кафедри архітектури і охорони історичних будівель Свєнтокшиської Політехніки м. Кєльце (Польща) на чолі з доктором Тадеушом Рудковським було здійснено інвентаризацію надгробків Польського цвинтаря та аналіз позначок каменярських майстерень. Серед позначок друге місце за частотністю займає майстерня Длоугі: I. (або J.) Dtougi позначав свої праці від 1889 до 1927 року (22 об'єкти), О. Dtougi - у 1907-1927 роках (8 об'єктів), W. Dtougi - один раз, у 1909 році. Зустрічаються різні варіанти написання прізвища Dtougi: Dtugi, Dlouhy та Dtouhy. Окрім того було знайдено надгробок з написом «Hrob rodiny Dlouhych 1886-1944». Враховуючи зазначене, Тадеуш Рудковський робить висновок, що ймовірно це була українська родина, а самі надгробки, можливо, виготовлялися кількома майстернями (Rudkowski 1999, s. 443).

Серед прибулих на Волинь чехів відомо кілька осіб, які мали прізвище Длоугі, зокрема Штепан Вацлавович 1852 року народження (оселився у с. Квасилів, що спочатку входило до Глинсько-Чеської, а потім Рівненської волості Рівненського повіту), Ян Янович (с. Довге Поле Судобицької волості Дубенського повіту), Йозеф Янович 1857 року народження (с. Антонівка Кунівської волості Острозького повіту) (Bura 2021, 9). У Житомирському архіві зберігається справа щодо прийняття у російське підданство австрійського підданого Юзефа Йосифовича Длугі 1877 року народження, який проживав у м. Берестечку Дубенського повіту. У ній вказано, що його батько Йосиф прибув з Австрії у 1875 році та згодом був приписаний до Луцької чеської волості (ДАЖО, ф. 61, оп. 1, спр. 93, арк. 3, 19).

За інформацією, що була надана з м. Плзень Ярославом Бурачинським, житомирська родина Длуогі переселилась на Волинь з с. Уєзд-над-Збечнем неподалік м. Раковнік, принаймні саме звідти походили батьки Йосифа. У метричній книзі Житомирського Кафедрального костьолу за 1896 рік є запис, датований 30 вересня, про смерть матері Йосифа Длоугі, 80-річної Марії з Шимов (з Шимолов) Длоугі, австрійської підданої, вдови Йосифа. У згаданому записі також згадуються його брати та сестри - Роберт, Рудольф, Анна, Францішка та Антоніна (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 233, арк. 209).

Рік прибуття родини Длоугі до Житомира вдалося з'ясувати з опублікованих рукописів вітчизняного діалектолога, фольклориста та етнографа В.Г. Кравченка (1862-1945), що були зроблені у 1923-1924 роках, у період, коли вчений очолював етнографічний відділ Волинського центрального музею. Рукописи «Ламання скелі» та «Виробництво хрестів з каменю», що зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, містять оповіді житомирського майстра-каменотеса Отокара Осипова Длоугі про своє ремесло (Кравченко 2002). Відповідно до запису від 04.11.1923, О. Длоугі зазначав, що він, чех за національністю, народився в м. Житомирі 22 червня 1884 року, за спеціальністю каменотес, навчився тесати каміння від свого батька, який походив з Чехії і прибув до Житомира у 1875 році, заклавши тут майстерню з виробництва кам'яних сходів, які «диліжаном» або фурманками віз до Києва. Очевидно, родина спочатку оселилася у с. Крошня, оскільки у метричних записах зазначається, що Йосиф Длоугі, селянин Волинської губернії, приписаний до Левківської волості (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 162, арк. 415). Згодом Й. Длоугі перейшов до виготовлення пам'ятників для цвинтарів.

Окрім вищезазначеної адреси місцезнаходження будинку родини Длоугі та каменотесної майстерні за вулицею Вільсько-Шосейною, 6, в іншому джерелі зустрічаємо вулицю Соборну, 6 (51) (Гуминский 1909, с. 145). Ймовірно, мова йде про одну і ту ж адресу, з різними номерами будинків відповідно до старої і нової реєстрації, оскільки з 1897 по 1912 рік Вільська вулиця (нині - Перемоги), була розділена на Вільську-Шосейну та Соборну, початок однієї та кінець другої вулиці знаходився у районі сучасного майдану Короленка (Мокрицький 2007, с. 187). Будинок Длоугі до наших часів не зберігся.

З реклами за 1911 рік дізнаємося про назву майстерні Й. Длоугі - «Заведение лабрадорных и гранитных изделей» (Календарь-спутник 1911, с. 10). У цій місцевості знаходилося ще кілька каменеобробних майстерень, що вочевидь зумовлено близьким розташуванням кладовищ: Католицького (Польського) та Православного (сучасна назва - Вільське).

З метричної книги Житомирського Кафедрального костьолу за 1886 рік, запис від 17 листопада, дізнаємося про першого члена родини з місця сімейного поховання на Польському кладовищі - це дружина Йосифа, Юзефа з Муравцов, яка померла у віці 40-ка років від пологів (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 162, арк. 415). У записі згадуються діти подружжя: Йосиф, Оттон (він же Отокар), Вацлав, Анна та новонароджена Францішка, яка померла через кілька місяців після смерті матері (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 162, арк. 439).

У 1888 році 41-річний селянин Волинської губернії Йосип Длоугі (у метричному записі - Длугі), вдівець по Юзефі Моравець, одружується у київському костьолі Св. Олександра з 28-річною австрійською підданою Елеонорою Пекк (Пек), дочкою Францішка та Анни (дівоче прізвище Кніглех) (ЦДІАК, ф. 1268, оп. 1, спр. 34, арк. 122зв.), уродженкою м. Подєбради поблизу Праги (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288-фп, т.50, арк. 53). У цьому шлюбі народилося кілька дітей (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 161, арк. 442, 708; ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 170, арк. 106), до дорослого віку дожило двоє: Франц-Броніслав (1889) та Марія (1892) (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 161, арк. 362, 607). Кілька разів хрещеними батьками дітей Длоугі були Ігнатій Альбрехт, якому належав Крошенський пивоварний завод «Волинь», та його дружина Барбара.

Щодо дітей від першого шлюбу, у метричній книзі Кафедрального костелу м. Житомира міститься запис про хрещення Отокара Длоугі, дата народження у ньому на рік відрізняється від дати, записаної В. Кравченком: 22 червня 1883 року (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 159, арк. 485).

У метричній книзі костелу святого Олександра у Києві вдалося відшукати метричний запис про хрещення Вацлава Длоугі і вперше встановити точну дату та місце його народження: 18 грудня 1879 року у м. Києві (ЦДІАК, ф. 1268, оп. 1, спр. 26, арк. 91зв.).^

Як свідчить запис у метричній книзі Кафедрального костьолу м. Житомира, Йосиф Длоугі помер у 1918 році у віці 73 років (ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 234, арк. 683).

Отже, роботи з виготовлення кам'яних надгробків виконували члени однієї родини: Йосиф Длоугі та його сини Йосиф, Отакар та Вацлав (участь у роботі старшого сина підтверджують відповідні позначки, що зустрічаються вже після смерті Йосифа-старшого). Різне написання прізвище можна пояснити прямим перекладом або транскрипцією: чеське прізвище Dlouhy (на родинному надгробку напис зроблено саме чеською мовою) означає «довгий», польською - «dtugi»; Dtougi (Dtouhy) - варіант транскрипції буквами польського алфавіту. Слід, зазначити, що у документах російською мовою, які стосуються цієї родини, також зустрічаються різні варіанти написання прізвища Dlouhy: «Длоуги», «Длуги». Що стосується надгробків, де написи робилися кирилицею, то зустрічається лише один варіант написання прізвища: «Длоуги» («І. Длоуги», «О. Длоуги»). Щодо позначки І. (або J.) Dtougi, тут можлива інтерференція з російською мовою (Josef Dlouhy - !осифъ Длоуги) або, можливо, батько та його старший син таким чином розрізняли свої вироби.

Вищезгадана оповідь Отакара Длоугі, окрім іншого, містить відомості технічного характеру і є важливим джерелом історії каменотесного промислу м. Житомира. З неї ми дізнаємося звідки добувався робочий матеріал для майстерні: навколо Житомира, по річках Кам'янка і Тетерів сірий граніт (дикар), в Головині і Осниках Черняхівської волості, с. Паромівка Горошківська «чорний лябрадор», у с. Лизники Горошківської волості - червоний граніт.

О. Длоугі детально розповів В. Кравченку про процес виготовлення хрестів, у рукописах вченого містяться пояснювальні малюнки. Про високий рівень майстерності чехів-каменярів свідчить той факт, що у неспокійні революційні часи, у зв'язку з відсутністю необхідного інструменту для розпилювання, Отокар вигадав власну технологію - «розколювання хрестів».

Практично нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки дітей Длоугі. Від О. Длоугі В. Кравченко записав кілька чеських казок, які, можливо, розповідала їм мати Юзефа. Відносно освіти дітей Длоугі, маємо відомості щодо Марії, яка у 1902-1907 роках навчалася у двокласному міському училищі, а з 1907 по 1912 рік - у приватній гімназії Н.В. Овсянникової, однієї з перших членів Волинського гімнастичного товариства «Сокіл», заснованого житомирськими та крошенськими чехами. Слід зазначити, що у 1913-1914 роках брала участь у діяльності товариства і Марія Длоугі, яка згодом стала вчителем фізичної культури (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288-фп, т 50, арк. 53).

Про майстерність чехів-каменотесів було відомо і за межами міста. У 1896 році у Головині (нині смт Головине Черняхівського району) була споруджена каменотесна фабрика «Душинський і Саліс», яка мала високу для свого часу технічну базу для добування та обробки лабрадоритних виробів. Відомо, що для налагодження каменеобробної справи власник фабрики С.М. Саліс запросив майстрів-каменотесів з Мальованки (нині - мікрорайон м. Житомира): Длоугі, Загаєвського, Зілінського, Орлюківського, Шилігацького (Заворотнюк 2009, с. 392). Для них були побудовані оселі поблизу фабрики (знесені під час розширення кар'єру у повоєнний час). Також відомо, що Вацлав Длоугі обіймав посаду технічного керівника (Мокрицький 2001, с. 40).

У 1905 році барон Іван де Шодуар, відомий меценат та колекціонер, розпочав у Житомирі будівництво власного триповерхового будинку з прилеглою парковою територією, що розташовувався між сучасним Старим бульваром та вулицею Лермонтовською (Дахненко 2010, с. 23-24). Для виконання робіт барон залучив Вацлава Длоугі. На жаль, палац де Шодуара до наших часів не зберігся, але вціліли інші будівлі, до побудови яких приклав руку майстер-каменотес.

Як свідчать матеріали з фонду архітектора П. Альошина Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, опрацьовані М. Кадомською та О. Мокроусовою, станом на 1913 рік Вацлав Длоугі був власником «Каменотесного заведения лабрадоровых и гранитных изделий», який розташовувався на вул. Соборній, 31. Каменотесна майстерня займалася виготовленням пам'ятників з лабрадориту, сірого і червоного гранітів, цоколів, сходин та залізних огорож. Саме у зазначений період до Длоугі звернувся київський чиновник Микола Ковалевський з замовленням облицювання для будівлі особняка, що будувався за проектом відомого архітектора Павла Альошина на розі сучасних вулиць Пилипа Орлика та Шовковичної у Києві.

Слід зазначити, що рішення архітектора використати натуральний сірий граніт з Житомира було незвичним для міста, оскільки кам'яне облицювання на київських будинках зустрічалося дуже рідко і скоріше було притаманне будівлям Санкт-Петербургу, де також працював П. Альошин. Найбільш вигідну пропозицію щодо матеріалу надав власник житомирської каменотесної фабрики Л. Ковадло, але він не справився з поставленим завданням, відтак був підписаний договір з В. Длоугі, який зобов'язувався виготовити облицювання будівлі особняка М. Ковалевського з синювато-сірого граніту, що добувався у передмісті Житомира Закам'янці. Зокрема, в обов'язки майстра входило ламання каменю з орендованого кар'єру та його обробка згідно з кресленнями П. Альошина. Подальший розвиток подій дає змогу зробити висновки щодо жорсткої конкуренції, яка існувала між житомирськими каменотесними майстернями. Інші житомирські постачальники намагалися перехопити замовлення. Зокрема Г. Олішкевич, відомий як скульптор пам'ятника Пушкіну у Житомирі, стверджував, що у Длоугі нема граніту та одночасно пропонував свої послуги, а Ш. Бренман пропонував граніт з кар'єра Олішкевича за ціною нижчою, ніж у Длоугі.

Під час виконання каменотесних робіт зустрічалися певні труднощі, оскільки у морозну погоду граніт замерзав, що унеможливлювало його ламання, а постачання готового каменю доводилося відкладати у зв'язку з поганими дорогами. Відтак, у зв'язку з труднощами, пов'язаними з доставкою, а також з метою зменшення витрат, з Длоугі був укладений інший договір, відповідно до якого зменшувалася кількість граніту - лише для обличкування першого поверху (вище планувалося використання штучних кам'яних плит (Кадомська, Мокроусова 2013, с. 170-189).

Особняк М. Ковалевського у стилі модерн зберігся до нашого часу і є пам'яткою архітектури та історії.

Окрім основної зайнятості - каменотесного промислу, Вацлав Длоугі приділяв увагу і громадській роботі. У звіті про діяльність Товариства дослідників Волині за 1913 рік зазначено, що Вацлава Йосифивича Длоугі було обрано членом ревізійної комісії (Общество исследователей Волыни 1915, с. 5). В цьому ж році він здійснив поїздку по Житомирському повіту з метою дослідження гірських порід, головним чином з метою визначення їх придатності для технічних цілей (Общество исследователей Волыни 1915, с. 11).

Також В. Длоугі захоплювався фотографією. Відповідно до журналу «Фотографические новости» за 1912 рік, він був обраний членом ревізійної комісії Волинського фотографічного товариства (Фотографические новости 1912, с. 106). У 1913 році Товариство дослідників Волині, представлене його членами Ф. Рейном, Г. Блекером, І. Шуліковою та В. Длоугі, взяло активну участь у першій виставці фотографій, що була організована Волинським фотографічним товариством у приміщенні Житомирської публічної бібліотеки. Вони надали більше ніж 400 наукових фотографій - різноманітних знімків Волинського центрального музею та його експонатів. Роботи В. Длоугі представляли собою види гранітних каменоломень (Общество исследователей Волыни 1915, с. 32). Станом на 31 грудня 1913 року він був записаний як дійсний член Товариства дослідників Волині (Общество исследователей Волыни 1915, с. 60). Як член ревізійної комісії товариства Длоугі зазначений і у пам'ятній книжці Волинської губернії на 1915 рік (Волынский губернский статистический комитет 1915, с. 373).

У документах Держархіву Житомирської області вдалося виявити ще один цікавий факт з життя Вацлава Длоугі: у 1920-х роках він був співробітником Волинського центрального музею. Зокрема, у відомості про виплату премій працівникам губернського комітету з охорони пам'яток мистецтва та старовини (Губкопису) за січень 1921 року він був зазначений як помічник завідувача відділу - завідувач будинку і господарства Шодуара (у зазначений період колишній палац барона І. де Шодуара, до будівництва якого приклав руку майстер-каменотес, був головним приміщенням музею). У цьому ж документі зазначений брат Вацлава - Франц Длоугі, який обіймав посаду лаборанта. У 1922 році Вацлав був завідувачем промислового відділу та господарства на вулиці Хлібній, 15 (приміщення Будинку працелюбства, нині - пам'ятка архітектури місцевого значення), а Франца було звільнено у зв'язку зі скороченням штату. У списку працівників значиться і В. Кравченко, автор вищезгаданих записів зі слів Отакара Длоугі (ДАЖО, ф. Р-31, оп. 1, спр. 44, арк. 37, 38; ДАЖО, ф. Р-31, оп. 1 , спр. 47, арк. 70).

1930 рік став для В. Длоугі визначальним. Моноліт вагою 60 тонн, призначений для будівництва Мавзолею Леніна, видобутий на Сліпчицькому кар'єрі, дав тріщину. Відповідальні особи пригадали, що на цьому кар'єрі до революції працював досвідчений майстер. Викликаному Длоугі дали завдання - у найкоротший термін виявити ділянку, де можна було б добути новий матеріал. Розрахунок каменотеса - кілька кілометрів від кар'єру с. Слобідка Коростишівського району - виявився правильним, новий моноліт видобули і на 16-тонній платформі за допомогою тракторів з великими труднощами доставили до залізничної станції «Горбаші», а звідти потягом - до Москви. Житомирський журналіст-краєзнавець Сергій Бовкун виявив у Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного унікальні кадри Одеської кінофабрики, які зафіксували процес перевезення моноліту до залізничної станції та підтверджують розповідь В. Осколкова та С. Абрамова. Ця коротка кінохроніка була оцифрована та опублікована у 2020 році для широкого загалу (Кинохроника Житомира, 2020).

Відповідно до свідоцтва В. Осколкова, після будівництва мавзолею Вацлав Длоугі працював у Москві, а саме у Наркоматі будівельних матеріалів, в управлінні будівництвом Палацу Рад, а після війни брав участь у спорудженні Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова (Мокрицький 2013, с. 137).

На жаль, численні звернення у московські архіви щодо наявності документів відносно волинського чеха-каменотеса та його діяльності поки що не принесли результатів. Окрім свідчення В. Осколкова та книги О. Абрамова, у якій розповідь Длоугі також наводиться з посиланням на інші джерела (про що повідомив сам автор, з яким вдалося зв'язатися наприкінці 2020 року), не вдалося знайти жодних матеріалів, які б детально розповіли про подальший життєвий шлях майстра. У фондах Житомирського краєзнавчого музею зберігаються фотографії каменотесів з Користишева, які брали участь у будівництві Мавзолею (ЖОКМ, КП 26700/ ІІФ 1447- КП 26705/ІІФ 1452, КП 25813/ІІФ 784-КП 25814/ІІФ 785, КП 25816/ІІФ 787), але жодних матеріалів щодо колишнього працівника Волинського центрального музею серед них немає. Під час подальших пошуків вдалося встановити деякі факти щодо членів родини Длоугі, які частково пояснюють відсутність матеріалів щодо В. Длоугі після 1920-х років.

Наприкінці 1920-х - початку 1930-х років чеське населення Житомирщини повною мірою відчуло на собі каральну політику радянського уряду, зазнавши значних втрат під час «лінійних» арештів за національною ознакою. Належність до певної національності дозволяло органам НКВС автоматично зараховувати людину до учасників діяльності антирадянських організацій. Відсутність речових доказів у матеріалах справ репресованих осіб дозволяють зробити висновок, що обвинувачення не мали реального підґрунтя. Значна частина обвинувачених, яким інкримінували участь у шпигунській організації чехословацької розвідки, що нібито мала на меті підірвати обороноздатність країни, налагоджуючи контрреволюційну роботу серед населення та підтримуючи зв'язки з іншими антирадянськими організаціями, належали до інтелігенції.

Не оминула ця участь і Марію Длоугі - вчительку фізкультури житомирської семирічної школи № 26, яку арештували у 1930 році. У її справі згадується «шпигунсько-диверсійна і контрреволюційна організація розвідки Чеського Генштабу», яка була «викрита і ліквідована» органами ДПУ України. Арештовані у справі «резидент чеської розвідки» Антон Водсєдлак, «агенти розвідки» Яковлєв та Тейкоп «дали свідчення», що громадянка Длоугі Марія Йосифівна входила до складу зазначеної організації та «проводила активну шпигунсько-контрреволюційну роботу на користь чеської розвідки». Пригадали їй і зв'язок зі спортивним товариством «Сокіл», який розглядали як повстансько-контрреволюційну організацію, яка мала на меті озброєне повалення радянської влади і встановлення диктатури фашизму (ГДА СБУ, ф 6, спр. 57288-фп, т. 50, арк. 51, 68-73).

З анкети обвинуваченої 1931 року дізнаємося про деякі деталі стосовно членів родини. Станом на 1931 р. Марія проживала за адресою К. Лібкнехта, 31 (колишня вул. Соборна), разом з нею - мати Елеонора Францівна 73 років, безробітній брат Франц, що мав 41 рік та сестра Анна, домогосподарка, 54 роки. Також зазначені брати Отокар, кустар-каменотес, 49 років, Вацлав, 50 років, гірничий технік Мінсировини (почерк нерозбірливий, можливо - «Минсырье», назва московського тресту, якому з 1926 року підпорядковувалося Головинське підприємство) та Іосиф - робітник Головинської каменотесної фабрики, 64 роки. (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288- фп, т 50, арк. 78). Матеріальне становище родини було скрутним, під час допиту вона мимохідь зазначає про погані домашні умови (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288-фп, т 50, арк. 55).

З матеріалів справи дізнаємося про родичів, які проживали у Чехії: у м. Подєбради - тітка Майзієрова (тримала крамницю жерстяних виробів), дядько Іосиф Пек (власник винної крамниці), у Празі - дядько Пек, двоюрідний брат матері, службовець залізниці, у м. Бероуні ще один дядько Пек, годинниковий майстер, власник невеликого цегляного заводу, у Кршивоклаті - тітка-вдова Длоугі (дядько був техніком-будівельником), двоюрідний брат Франц Длоугі - інженер, двоюрідна сестра-вчителька та інші сестри (ГДА СБУ ф. 6, спр. 57288-фп, т 50, арк. 58).

Наявність родичів за кордоном була ще одним «доказом» на користь участі у «шпигунській» організації. Відповідно до виписки з протоколу судової трійки при Колегії ДПУ УРСР №94/280 від 02.08.1931 року, Марії був винесений вирок про вищу міру покарання - розстріл, із заміною на ув'язнення у концтабір строком на 10 років (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288-фп, т 50, арк. 75). Відомо, що М. Длоугі відбувала покарання у Біломорсько-Балтійському виправному таборі. Арештована у 1937 році, трійкою НКВС Карельської АСРР від 20.11.1937 року засуджена за ст. 58-10 за звинуваченням у проведенні антирадянської пропаганди серед засуджених. Розстріляна 09.12.1937 році в урочищі Сандармох поблизу робітничого селища Медвежа Гора. Реабілітована двічі: Військовим трибуналом Київського військового округу 03.06.1965 (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 57288-фп, т 50, арк. 133-134) та прокурором Карелії 29.04.1989р. (Дмитриев 1999, с. 88).

В 1938 році, під час «великого терору», був заарештований ще один член родини - Франц Йосифович Длоугі за звинуваченням в участі у розвідувально-повстанській організації та проведенні контрреволюційної діяльності серед населення. Проживав у тому ж будинку по вулиці. К. Лібкнехта разом з матір'ю, яка отримала копію протоколу обшуку. З анкети арештованого дізнаємося, що він до арешту працював чорноробом, ремонтуючи хрести та пам'ятники на кладовищах, а у 1910-1913 роках служив рядовим у царській армії та був в австрійському полоні (ДАЖО, ф. Р-5013, оп. 2, спр. 2917, арк. 515-516). Інші архівні дані свідчать, що Франц Длоугі служив у 19-му піхотному Костромському полку, отримав поранення у 1914 році (РГА, ф.16196, оп.1, д. 85, л. 21). Згодом, у 1915 році служив 35-му піхотному Брянському полку, в цьому ж році потрапив у полон (РГВИА. Картотека бюро учета потерь в Первой мировой войне (пленные), шкаф б/н, ящик 5536-В, л. 1174). У своїх показах він зазначав, що у Чехословаччині проживає його брат Отокар, який очевидно емігрував за кордон після арешту сестри. Серед арештованих родичів Франц зазначав сестру Марію, але повідомляв, що йому невідома причина її арешту (ДАЖО, ф. Р-5013, оп. 2, спр. 2917, арк. 274). Після «повного зізнання» засіданням трійки при Житомирському Облуправлінні НКВС від 22 вересня 1938 р. був засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1958 році Військовим трибуналом Прикарпатського воєнного округу (ДАЖО, ф Р-5013, оп. 2, спр. 2917, арк. 305-310).

Марія та Франц були неодруженими. Справа Марії була архівована у 1965 році, оскільки жодних родичів, кому можна б вручити довідку про реабілітацію, виявлено не було.

Таким чином, наявність «ворогів народу» серед близьких членів сім'ї, могла стати причиною, чому Вацлав Длоугі не повернувся до Житомира та не залишив жодних публічних згадок про свою участь у будівництві Мавзолею у Москві. Перспективою подальших досліджень за даною тематикою може бути встановлення фактів репресій за етнічною ознакою у родинах волинських чехів.

Список джерел та літератури

1. Абрамов, А.С., 1963, Мавзолей Ленина. Москва: Московский рабочий.

2. Бакка, Н.Т., 1978, Богатство недр Житомирщины. Житомир: Знание.

3. Волынский губернский статистический комитет, Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год, 1915. Житомир: Волынская губернская типография.

4. Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ), ф. 6, спр. 57288-фп, т. 50, арк. 51, 53, 55, 58, 68-73, 75, 78, 133-134.

5. Гуминский, В.В., 1909, Список усадеб г. Житомира и его предместий с указанием полицейских частей, судебно-мировых и следственных участков, губернских, городских и уездных присутственных мест, земских, общественных и других учреждений. Житомир: Волынская губернская типография. Державний архів Житомирської області (ДАЖО), ф. 178, оп. 3, спр. 170, арк. 106.

6. ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 233, арк. 209.

7. ДАЖО, ф. 178, оп. 3, спр. 234, арк. 683.

8. ДАЖО, ф. Р-31, оп.1, спр.44, арк. 37, 38.

9. ДАЖО, ф. Р-31, оп.1, спр.47, арк. 70.

10. ДАЖО, ф.178, оп. 3, спр. 159, арк. 485.

11. ДАЖО, ф.178, оп. 3, спр. 161, арк. 362, 442, 607, 708.

12. ДАЖО, ф.178, оп. 3, спр. 162, арк. 415, 439.

13. ДАЖО, ф. 61, оп. 1, спр. 93, арк. 3, 19.

14. ДАЖО, ф. Р-5013, оп. 2, спр. 2917, арк. 274, 205-310, 515-516.

15. Дахненко, Л.О., 2010, Художнє зібрання баронів де Шодуар у Житомирському музеї: каталог. Житомир: М. Косенко.

16. Дмитриев, Ю.А., 1999, Место расстрела Сандармох. Петрозаводск: Барс.

17. Житомирський обласний краєзнавчий музей (ЖОКМ), КП 26700/ ІІФ 1447-КП 26705/ІІФ 1452, КП 25813/ ІІФ 784-КП 25814/ІІФ 785, КП 25816/ІІФ 787.

18. Заворотнюк, Л.І., 2009, Історична довідка селища Головине. У: Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність. Житомир: Житомирська облдрукарня, 392-408.

19. Кадомская, М.А., Мокроусова, Е.Г., 2013, Замок вздохов. Киев: Кий.

20. Календарь-спутник по г. Житомиру с указателем торгово-промышленных фирм Волынской губернии на 1911-12 год, 1911, Житомир: типография Гурфинкеля.

21. Кинохроника Житомира, 2020, Монолит для Мавзолея (1930 г.). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=G6jYKYvAWB4.

22. Кравченко, В., 2002, Ламання скелі та виробництво хрестів з каменю (записи оповідей каменотеса Отокара Длоугі), Родовід, 18/19, 164-169.

23. Кухарський, О.С., Грибан, Г.П., 2014, Історія гімнастичного товариства «Сокіл» на Волині. Житомир: Рута. МОКРИЦЬКИЙ, Г. П., 2001, До біографії житомирського чеха-каменяра Вацлава Длоугі. У: Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т. 24. Житомир - Малин: Волинь, 46-48.

24. Мокрицький, Г.П., 2013, Танго з минулим (неординарні постаті в історії Житомира). Історико-краєзнавчі ессе-дослідження. Житомир: Волинь.

25. Мокрицький, Г.П., 2007, Вулиці Житомира (Енциклопедія Житомира. Книга 1). Житомир: «Волинь», 2007. Общество исследователей Волыни, 1915, Отчет о деятельности Общества исследователей Волыни и Волынского центрального музея за 1913 год. Житомир: Электрическая типография наследников М. Дененмана.

26. Российский государственный архив (РГА), ф. 16196, оп. 1, д. 85, л. 21.

27. Российский государственный военно-исторический архив (РГВИА), Картотека бюро учета потерь в Первой мировой войне (пленные), шкаф б/н, ящик 5536-В, л. 1174.

28. Фотографические новости, 1912, 6, 106-107.

29. ЦДІАК, ф. 1268, оп. 1, спр. 26, арк. 91зв.

30. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАК), ф.1268, оп. 1, спр. 34, арк. 122зв.

31. Шевчук, Ю., 2008, Політичні репресії проти чеської інтелігенції на Житомирщині на рубежі 1920-1930-х рр. XX ст., Український історичний збірник, 11, 241-250.

32. Bura, J., 2021, Odkud z Cech prisli na Volyn (10 aktualizace). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.scvp.eu/downloads/ODKUD_Z_CECH_PRISLI_NA_VOLYN_-_10_AKTUALIZACE_v2.pdf.

33. Rudkowski, T.M., 1999, Cmentarz polski w Zytomierzu. Warszawa: Osrodek ochrony zabytkowego krajobrazu.

References

1. Abramov, A.S., 1963, Mavzolei Lenina [Lenin's mausoleum]. Moskva: Moskovskii rabochii. [In Russian].

2. Bakka, N.T., 1978, Bogatstvo nedr Zhitomirshchiny [Subsoil wealth of Zhytomyr region]. Zhitomir: Znanie. [In Russian].

3. Bura, J., 2021, Odkud z Cech prisli na Volyn (10 aktualizace) [From where Czechs came to Volyn (10^th update)]. [Online]. Available from: http://www.scvp.eu/downloads/ODKUD_Z_CECH_PRISLI_NA_VOLYN_-_10_AKTUALIZACE_v2.pdf [In Czech].

4. Dakhnenko, L.O., 2010, Khudozhnie zibrannia baroniv de Shoduar u Zhytomyrskomu muzei: kataloh [Art collection of barons de Chaudoir in Zhytomyr museum: catalogue]. Zhytomyr: M. Kosenko, 2010. [In Ukrainian]. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti (DAZhO), fond 178, op. 3, sprava 159, arkush 485. [In Russian]. DAZhO, fond 178, opys 3, sprava 170, arkush 106. [In Russian].

5. DAZhO, fond 178, opys 3, sprava 233, arkush 209. [In Russian].

6. DAZhO, fond 178, opys 3, sprava 234, arkush 683. [In Russian].

7. DAZhO, fond R-31, opys1, sprava 44, arkushi 37, 38. [In Russian].

8. DAZhO, fond R-31, opys1, sprava 47, arkush 70. [In Russian].

9. DAZhO, fond R-5013, opys 2, sprava 2917, arkushi 274, 205-310, 515-516. [In Russian].

10. DAZhO, fond178, op. 3, sprava 161, arkushi 362, 442, 607, 708. [In Russian].

11. DAZhO, fond178, opys 3, sprava 162, arkushi 415, 439. [In Russian].

12. DAZhO, fond 61, opys 1, sprava 93, arkushi 3, 19. [In Russian].

13. Dmitriev, Yu.A., 1999, Mesto rasstrela Sandarmokh [Sandarmokh, place of execution by firing squad]. Petrozavodsk: Bars. [In Russian].

14. Fotograficheskie novosti [The Photographic News], 1912, 6, 106-107. [In Russian].

15. Guminskii, V.V., 1909, Spisok usadeb g. Zhitomira i ego predmestii s ukazaniem politseiskikh chastei, sudebno-mirovykh i sledstvennykh uchastkov, gubernskikh, gorodskikh i uezdnykh prisutstvennykh mest, zemskikh, obshchestvennykh i drugikh uchrezhdenii [List of estates of Zhitomir city and its suburbs with an indication of police units, judicial districts, districts of investigation, provincial, city and county offices, local selfgovernment, public and other institutions]. Zhitomir: Volynskaya gubernskaya tipografiya. [In Russian]. Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy (HDA SBU), fond 6, sprava 57288-fp, tom 50, arkushi 51,53, 55, 58, 68-73, 75, 78, 133-134. [In Russian].

16. Kadomskaia, M.A., Mokrousova, E.G., 2013, Zamok vzdokhov [Castle of sighs]. Kyiv: Kii. [In Russian].

17. Kalendar-sputnik po g. Zhitomiru s ukazatelem torgovo-promyshlennykh firm Volynskoi gubernii na 1911-12 god [Zhytomyr city handbook with an indication of business companies of Volhynian Governorate for years 1911-12], 1911. Zhitomir: tipografiia Gurfinkelia. [In Russian].

18. Kinokhronika Zhytomira, 2020, Monolit dlia Mavzoleia (1930 g.) [Monolith for the Mausoleum (1930)]. [Online]. Available from: https://www.youtube.com/watch?v=G6jYKYvAWB4.

19. Kravchenko, V., 2002, Lamannia skeli ta vyrobnytstvo khrestiv z kameniu (zapysy opovidei kamenotesa Otokara Dlouhi) [Breaking a rock and production of stone crosses (recorded stories of the mason Otokar Dlouhy) ], Rodovid, 18/19, 164-169. [In Ukrainian].

20. Kukharskyi, O.S., Hryban H.P., 2014, Istoriia himnastychnoho tovarystva «Sokil» na Volyni [History of Sokol Gymnastic society in Volhynia]. Zhytomyr: Ruta. [In Ukrainian].

21. Mokrytskyi, H.P., 2001, Do biohrafii zhytomyrskoho chekha-kameniara Vatslava Dlouhi [Additions to the biography of the Zhytomyr Czech mason Vaclav Dlouhy]. U: Chekhy na Volyni: istoriia i suchasnist. Pratsi Zhytomyrskoho naukovo-kraieznavchoho tovarystva doslidnykiv Volyni. T. 24. Zhytomyr-Malyn: Volyn, 46-48. [In Ukrainian].

22. Mokrytskyi, H.P., 2013, Tanho z mynulym (neordynarni postati v istorii Zhytomyra). Istoryko-kraieznavchi esse-doslidzhennia [Tango with the past (extraordinary persons in the history of Zhytomyr). Historical and local lore essay research]. Zhytomyr: Volyn. [In Ukrainian].

23. Mokrytskyi, H.P., 2007, Vulytsi Zhytomyra (Entsyklopediia Zhytomyra. Knyha 1) [Streets of Zhytomyr (Encyclopedia of Zhytomyr. Book 1)]. Zhytomyr: Volyn, 2007. [In Ukrainian].

24. Obshchestvo issledovatelei Volyni, 1915, Otchet o deyatelnosti Obshchestva issledovatelei Volyni i Volynskogo tsentral'nogo muzeya za 1913 god [Report on the activities of Volyn Researchers Society and Volyn Central Museum for the year 1913]. Zhitomir: Elektricheskaya tipipografiya naslednikov M. Denenmana. [In Russian].

25. Rossiiskii gosudarstvennyi arkhiv (RGA), fond 16196, opis1, delo 85, list 21. [In Russian].

26. Rossiiskii gosudarstvennyi voenno-istoricheskii arkhiv (RGVIA), Kartoteka byuro ucheta poter v Pervoi mirovoi voine (plennye) [Card index of Bureau of registration of World War I casualties (prisoners of war)], shkaf b/n, yashchik 5536-В, list 1174. [In Russian].

27. Rudkowski, T.M., 1999, Cmentarz polski w Zytomierzu [Polish cemetery in Zhitomir]. Warszawa: Osrodek ochrony zabytkowego krajobrazu. [In Polish].

28. Shevchuk, Yu., 2008, Politychni represii proty cheskoi intelihentsii na Zhytomyrshchyni na rubezhi 1920-1930-kh rr. XX st. [Political repressions against Czech intellectuals in Zhytomyr region at the turn of the 1920s and1930s], Ukrainskyi istorychnyi zbirnyk, 11,241-250. [In Ukrainian].

29. Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy (TsDIAK), fond 1268, opys 1, sprava 26, arkush 91 zvorot. [In Russian].

30. TsDIAK, fond 1268, opys 1, sprava 34, arkush 122 zvorot. [In Russian].

31. Volynskii gubernskii statisticheskii komitet, Pamiatnaya knizhka Volynskoi gubernii na 1915 god [Volhynian Governorate Reference Book of the year 1915]. Zhitomir: Volynskaia gubernskaia tipografiia. [In Russian].

32. Zavorotniuk, L.I., 2009, Istorychna dovidka selyshcha Holovyne [Historical background of Holovyne village]. U: Istoriia Cherniakhivshchyny: etapy stanovlennia i suchasnist. Zhytomyr: Zhytomyrska obldrukarnia, 392-408. [In Ukrainian].

33. Zhytomyrskyi oblasnyi kraeznavchyi muzei (ZhOKM), KP 26700/ IIF 1447-KP 26705/IIF 1452, KP 25813/IIF 784-KP 25814/IIF 785, KP 25816/IIF 787.

Размещено на Allbest.ru