Дітозгубництво в Україні XIV-XVIII ст.: відношення за правовими нормами, способи умертвіння та приховання слідів (на прикладі пам'яток церковного та світського права)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дітозгубництво в Україні XIV-XVIII ст.: відношення за правовими нормами, способи умертвіння та приховання слідів (на прикладі пам'яток церковного та світського права)

Аникієнко Вадим - студент І курсу магістратури історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 60, Київ, індекс 01033, Україна

Анотація

Мета статті - спроба дослідити врегулювання дітозгубництва за пам'ятками церковного та світського права в Україні ХІУ-ХУІІІ ст.; прослідкувати відмінності в покаранні злочинців; визначити способи умертвіння та приховання слідів. Методологія дослідження базується на принципах науковості, історизму та об'єктивності. Основним методом є історична антропологія, також залучені методи аналізу, синтезу, історико-порівняльний. Наукова новизна полягає у висвітленні проблемного питання історії дитинства (дітозгубництва), яке для даного періоду залишається малодослідженим, а також у використанні джерел, які не залучались вітчизняними істориками при вивченні цієї проблеми. Висновки. Князівські устави визнають вбивство немовляти злочином, натомість оминають згадки про намагання жінок позбутись плоду ще в утробі. Більше інформації про злочин дітозгубництва подають Литовські статути, «Права, за якими судиться малоросійський народ», корм- чі книги та сповідні запитальники. Вдалось виокремити декілька способів здійснення цього злочину, які поділяються на здійсненні під час вагітності та після пологів (щодо плоду в утробі матері та щодо новонародженої дитини відповідно). Встановили, що умертвити плід та спричинити викидень можливо було декількома способами: використати спеціальні «зелия» (на нашу думку, найбільше розповсюджений), які могли згубно вплинути і на жіночій організм, а також вдатися до надмірних фізичних навантажень. Жінки могли піти й іншим шляхом: маскувати видимі ознаки вагітності, дочекатись пологів, які неможливо було передбачити, а тому доводилось діяти залежно від обставин, і згубити життя новонародженого. Це можна було зробити таким чином: утопити (вкинути до водойми чи криниці), закопати в землю, спалити, віддати на поталу домашнім чи диким звірям, удушити уві сні в батьківському ліжку тощо. Норми церковного та світського права негативно ставляться до таких злочинів, за які передбачають доволі суворі покарання. Хоча довести в суді провину жінки у вчиненні дітовбивства було тяжко (обвинувачена завжди могла сказати, що дитина була мертвонародженою, що слугувало своєрідним виправданням). Головна мета дітозгубництва - якнайшвидше позбутись небажаної дитини, зберігаючи все в цілковитій таємниці. Але не завжди все відбувалось саме так, адже не рідко дітозгуб- ниць викривали. історія дитинства дітозгубництво церковний

Ключові слова: історія дитинства, дітозгубництво, норми церковного та світського права, неприродна дитяча смертність, покарання.

ANYKIIENKO Vadym - first-year master's student of the Faculty of History Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60 Volodymyrska Street, Kyiv, index 01601, Ukraine

INFANTICIDE IN UKRAINE OF THE 14th-18th CENTURIES: RELATIONSHIP ACCORDING TO LEGAL NORMS, METHODS OF DEATH AND HIDING TRACES (ON THE EXAMPLE OF MONUMENTS OF ECCLESIASTICAL AND SECULAR LAW)

Abstract. The purpose of the article is an attempt to investigate the regulation of infanticide according to the monuments of church and secular law in Ukraine of the 14th-18th centuries; track differences in the punishment of criminals; determine methods of killing and hiding traces. The research methodology is based on the principles of scientificity, historicism and objectivity. The main method is historical anthropology, the methods of analysis, synthesis, historical- comparative are also involved. The scientific novelty consists in highlighting the problematic issue of the history of childhood (infanticide), which for this period remains poorly researched, as well as in the use of sources that were also not involved by domestic historians in the study of this problem. Conclusions. Princely statutes recognize the killing of an infant as a crime, instead omitting references to women's efforts to get rid of the fetus while still in the womb. More information about the crime of infanticide is provided by the Lithuanian statutes, “Laws by which the Little Russian people are judged”, helm books and confessional questionnaires. It was possible to single out several ways of committing this crime, which are divided into those committed during pregnancy and after childbirth (regarding the fetus in the mother's womb and regarding the newborn child, respectively). It was established that killing the fetus and causing a miscarriage was possible in several ways: using special “potions” (in our opinion, the most widespread), which could have a harmful effect on the female body, as well as resorting to excessive physical exertion. Women could also go the other way: mask visible signs of pregnancy, wait for childbirth, which was impossible to predict, and therefore had to act depending on the circumstances, and lose the life of the newborn. This could be done in the following ways: drowned (thrown into a pond or well), buried in the ground, burned, given to domestic or wild animals, suffocated in sleep in the parent's bed, etc. Norms of ecclesiastical and secular law have a negative attitude towards such crimes, for which fairly severe punishments are provided. Although it was difficult to prove a woman guilty of infanticide in court (the accused could always say that the child was stillborn, which served as a kind of justification). The main goal of infanticide is to get rid of an unwanted child as quickly as possible, keeping everything a complete secret. But things did not always happen exactly like that, because it was not rare that child killers were exposed.

Key words: history of childhood, infanticide, norms of church and secular law, unnatural child mortality, punishment.

Постановка проблеми

На основі аналізу джерел церковного та світського права, пам'яток фольклору з'ясуємо ставлення держави і суспільства до дітозгубництва, а також основні характеристики злочину: «дійові особи», способи умертвіння та приховання слідів.

Аналіз джерел та останні дослідження

Переломним моментом в історії дитинства стала друга половина ХХ ст. З виходом у 1960 році праці французького історика Ф. Ар'єса «Дитина і родинне життя за старого ладу» (Арьес, 1999) цей напрямок наукових досліджень почав набирати популярності серед багатьох західних істориків. На сучасному етапі в українській історіографії вже є певна кількість праць, присвячених цій проблематиці. Сюди відносимо таких дослідників: І. Ворончук, Т. Гошко, О. Замуру, В. Ко- зюбу, В. Маслійчука, І. Сердюка тощо. Наближеними до даної тематики можна вважати такі дослідження.

Т. Гошко дослідила ставлення держави (на прикладі пам'яток міського права) до дитинства, розглянула особливості вікової періодизації, покарання дитини за злочини, права дітей. Дослідниця дійшла висновку, що вже в XVI ст. дитинство з'являється в кодексах міського права, окремі положення якого були сформовані під впливом Гуманізму та Реформації (Гошко, 2018, с. 37-56).

В. Маслійчук у статті «Вік дорослішання: початок повної кримінальної відповідальності в Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст.» висвітлив межу дорослішання, яка відбилась у судовій практиці. Дослідник дійшов висновку, що не все так просто було з визначенням віку злочинця (неповнолітнього): неточність записів у метричних книгах, часте незнання особою свого віку (Маслійчук, 2010, с. 38-47). А у своєму дослідженні «Дітозгубництво на Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст.» на основі судових справ Володимир Маслійчук здійснив вивчення особливостей дітозгубництва: основні причини, систему покарань, «дійових осіб» тощо (Маслійчук, 2008).

Мета статті - дослідити врегулювання дітозгубництва за пам'ятками церковного та світського права в Україні XIV-XVIII ст.; прослідкувати відмінності в покаранні злочинців; визначити способи умертвіння та приховання слідів.

Виклад основного матеріалу

!сторія дітовбивства бере свій початок ще з доісторичних часів, що пов'язано із практикою жертвопринесень (Демоз, 2000, с. 45-46). Це явище має місце і серед племен, які знаходяться на первіснообщинному етапі розвитку, але застосовується в двох випадках: вбивство дитини від позашлюбних стосунків, а також через економічні чинники (Гернет, 1911, с. 1-62). В античну добу дітовбивство не було протизаконним: його застосовували щодо новонароджених із явними фізичними вадами (Демоз, 2000, с. 43-45) (яскравим прикладом є Спарта) (Див. Polak, 2018, с. 122-123; Grudzien, 2012, с. 4-5). Відбиток існування дітозгубництва присутній і в Середньовіччі у вигляді маскування вбивства під так звані «за- спання» (Див. Бессмертный, 2013, с. 44; Gonzalez, 2013, p. 32-33) (ненавмисне умертвіння під час сну поруч із матір'ю чи батьком), а також спостерігається у XVIII столітті (Демоз, 2000, с. 49).

Згідно з європейськими кодексами міського права XVI - початку XVII ст. дитина була захищена законом аж до тієї міри, що її вбивство прирівнювалось до вбивства дорослої людини (Гошко, 2018, с. 37-56). Норми права врегульовували усі форми відносин між людьми у суспільстві. Чимала увага приділялась саме інституту шлюбно-сімейних стосунків, із яких виокремлювалась інформація про дитячу смертність. За допомогою різноманітних методів покарання попереджалось поширення протиправної діяльності в суспільстві.

Насильницька смертність ненароджених дітей

Норми права містять перелік злочинів та покарань за них, які стосуються смерті ще ненародженої дитини. Це вказує на те, що жінки хотіли позбутись небажаної дитини ще до моменту пологів. Із остраху покарання та громадського осуду жінки намагались різними способами приховати ознаки позашлюбних стосунків. Певною мірою це зводилось до бажання позбутися плоду ще в утробі, поки зовнішні прикмети не такі помітні для оточуючих.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали покарання для жінок, які навмисно хотіли перервати вагітність. За п. 4 арт. 10 глави 23 у разі доведення провини жінці загрожувало публічне покарання або штраф. Якщо ж бажання погубити плід ще в утробі вдалося здійснити, то за п. 3 арт. 10 цієї глави їй загрожувала смертна кара, а також і її співучасникам (Вислобоков, 1997, с. 417). Прикметно те, що «Права...» захищали право ще ненародженого на життя, ототожнювали тяжкість злочину (умертвіння плоду в утробі) зі вбивством народженої дитини, яке в свою чергу прирівнювалось до позбавлення життя людини. Пом'якшуючою обставиною для жінки, яка умертвила плід в утробі, слугувало виправдання в мертвонароджен- ні, за яке покарання не передбачалось. Тому злочинниці могли користуватись складністю доведення вбивства в утробі і, таким чином, уникати відповідальності за злочин. Підтвердження цьому містяться в судових справах (Маслійчук, 2008, с. 66-69).

Дана проблематика більше висвітлена в кормчих книгах та сповідних запитальниках, адже саме церква найбільше опікувалась сімейно-шлюбними стосунками населення впродовж досліджуваного періоду. У корм- чій книзі за редакцією патріарха Іосифа у Правилах Великого Василія (правило 2) жінка, яка навмисно умертвила в собі ще ненароджену дитину, визнається вбивцею: «Десдть оубш літь таковад запрещены прїимаюгь: два оубш літа да плачютсд: три же літа в посл8шающих да сотворять: и четыре літа да припадають: и такш по десдти літь времене бжественыхъ таинь, да причастдтсд» (Кормчая, 1890, арк. скє-скє зв.). Інші тексти кормчих книг так само негативно ставляться до навмисної смерті ще ненароджених дітей від рук матері. «Всдка жена скажающи в собі штроча. дшегубица наре^чтсА. и аще шбратитсд в покаіание. г летъ. да покае^т а. причастие въ Є. ю да има^т. и поклонись. ві. заоутра. ві. ве'р» (Смирнов, 1912, с. 28). Якщо жінка намагалась вбити в собі дитину, то 10 років мала каятись (Смирнов, 1912, с. 41). «Аще кад жена зелиа ради изверьжеть. г лъ. да покаесА». «Аще котораА жена. блу^д сътворивши и проказить штроча въ себі. Є. лъ да покаесА. г. ш нихъ ш хлібі и ш воді» (Смирнов, 1912, с. 127). У сповідному запитальнику для жінок Требника другої чверті XVI ст. зазначається про покарання за викидень у вигляді «опитимьи 5 лет, а поклонов 300 на день, о едином хлебе и воде» (Корогодина, 2006, с. 466). З кормчих книг та сповідних запитальників видно, що передбачено покарання для жінок-вбивць у вигляді покаяння від 3 до 10 років, подекуди із додаванням певної кількості поклонів. Причому пряме пошкодження плоду розглянуто як тяжчий злочин у порівнянні зі спричиненням викидню.

У контексті смертності ненароджених дітей, окрім власне цілеспрямованого умертвіння матір'ю плоду, варто згадати і про інші випадки. Один із них описаний у Литовському статуті 1588 року в розділі 11 арт. 15, де повідомляється: якщо б хтось умисно збив або потоптав вагітну жінку конем, а вона залишилась живою, але втратила дитину, то за викидень винуватець мав принести покаяння - чотирикратно у святкові дні протягом року біля церковних дверей на підвищенні на лікоть від землі стояти і перед прихожанами і всіма, хто заходить до церкви визнавати свою провину. А за збиття жінки - чверть року сидіти у в'язниці. Натомість у випадку подвійної смерті для винуватця повинна застосуватись смертна кара (Ківалов, Музиченко, Паньков, 2004, с. 276-277 ). За спричинення недбалим поводженням із конем смерті плоду (викидню) покарання більш м'яке, ніж у випадку викидню та смерті самої жінки. Відповідно усвідомлювався той факт, що жінка хоч і втратила свій плід, але при цьому сама залишилась живою, лише отримавши тілесні пошкодження, та в подальшому могла ще народжувати дітей. Тому така втрата не була досить серйозною для держави, у порівнянні зі втратою ненародженої дитини і жінки як однієї із ланок у цілій репродуктивній системі населення.

Окрім визначення форми і методів покарання для злочинців за протиправну поведінку, яка зачіпає нашу тему, правові пам'ятки також гарантували право ще ненародженої дитини на життя. Це прописано в Литовському статуті 1588 року в розділі 11 арт. 34, що засуджена до страти вагітна жінка до пологів мала бути вільна, але повинна перебувати під спеціальним наглядом і лише після народження дитини до неї мала бути застосована смертна кара (Ківалов, Музиченко, Паньков, 2004, с. 289). Подібне формулювання міститься в «Правах...» у главі XX арт. 43 (Вислобоков, 1997, с. 382). У такому випадку держава ставала на бік ще ненародженого свого майбутнього громадянина, захищала його природнє право на життя, та, таким чином, визнавала, що діти не повинні нести відповідальність за вчинки своїх батьків. Держава здійснювала контроль над сімейними відносинами та інститутом дитинства, і у випадку прямої загрози життю дитини неодмінно втручалась, з метою захисту останньої, вживаючи всіх необхідних засобів.

Насильницька смертність новонароджених

Якщо жінці вдалось приховати ознаки своєї небажаної вагітності (наслідку зґвалтування, позашлюбних статевих зносин), при цьому не позбувшись плоду ще в утробі, то загроза для дитини наставала після пологів.

Маскуючи свою вагітність жінка неодмінно мала потурбуватись і про таємні пологи, про які ніхто не дізнається, що буде запорукою вдалого діто- згубництва як кінцевого етапу приховування позашлюбних статевих зносин. Точно визначити момент народження дитини жінка не могла, а тому змушена була діяти, виходячи з обставин, які склались.

У ст. 9 Устава Князя Володимира (Синодальна редакція, синодальний звід) зазначено: «...или девка детя повьржеть...» (Щапов, 1976, с. 23). За цим Уставом належало покарати молоду матір, яка покинула свою дитину. Більш повно про подібний злочин зазначено в Уставі Князя Ярослава (Простора редакція, Основний звід) у ст. 6, за якою передбачалось покарання жінки, яка до шлюбу або вже у шлюбі завагітніла (позашлюбні стосунки) та погубила свою дитину (Щапов, 1976, с. 87). Перший Устав характеризує сам факт дитячих убивств, натомість Устав Ярослава ще й розрізняє обставини, унаслідок яких з'явилась небажана дитина. Як покарання жінку мали забрати до церковного дому, звідки потім родина могла її викупити.

Литовський статут 1588 року зазначає про кару для жінки та її співучасників за вбивство новонародженої дитини у вигляді позбавлення життя, вказуючи на можливі причини злочину: через сором або з остраху покарання (Ківалов, Музиченко, Паньков, 2004, с. 303). Подібне формулювання вміщено в «Правах.» у главі 23, арт. 10, п. 1, де закцентовано увагу навіть на співучасті чоловіка і саме його вині у небажаній вагітності жінки (Вислобоков, 1997, с. 417). Задля кращого втілення задуму жінка могла користуватись допомогою когось із близьких родичів або знайомих, які і ставали співучасниками тяжкого злочину.

В одній із розглянутих судових справ про вбивство дитини оповідається про вирок для дітозгубниці - закопати живцем та пробити кілком (Левицький, 1918, с. 12-13). Про подібне покарання написав і Томаш Вісліч на основі польських матеріалів, де за дітозгубництво також передбачалась кара у вигляді закопування живцем і пробивання кілком (Wislicz, 2014, s. 143) (подібні вироки були характерні для магдебурзького права) (Grudzien, 2012, s. 7-12).

Не виключаємо і такі випадки, коли жінка могла стати жертвою, тобто чоловік примусив її вбити дитину. «Аще ли с своею женою преже брака был есть, и робе отроча велел погубити, пост 3 лета» (Корогодина, 2006, с. 415).

Тут винуватцем злочину був чоловік, а виконавцем - його служка. Тобто вбивати дітей могли через інших осіб, особливо своїх підневільних, на яких вони поширювали вплив.

У одній із кормчих книг, зазначаючи про злочин дітозгубництва, теж вказано причини небажаної вагітності (тобто позашлюбні статеві зносини) і мотив: «Аще же которые блоудіат с холостыми или со в^довами, а єще гоубі- ат діти за сра^м , шпитємьи г лі^т» (Смирнов, 1912, с. 70). Саме через почуття сорому за аморальні вчинки (для суспільства досліджуваного періоду) та з остраху покарання за них жінки і вдавались до дітозгубництва. Бажання позбавити життя новонародженого після пологів досягало свого апогею. Адже жінці довелось пройти весь складний шлях розвитку плоду в утробі, при цьому вигадуючи способи маскування зовнішніх видимих ознак вагітності, часто відчуваючи стрес через можливість бути викритою. Від моменту появи перших ознак вагітності у жінки з'являвся намір звільнитись від «тягаря», який до моменту народження лише збільшувався. За допомогою негативної енергії, яка виникла внаслідок фізичного навантаження під час пологів, підсилювався намір позбутись новонародженого і, зрештою, втілювався будь-яким способом.

Способи умертвіння та приховання слідів

Методи умертвіння відрізнялись залежно від того, коли саме проявився намір вбити (до чи після пологів). Відповідно перше розглядається як знищення плоду в утробі матері. Як тільки стало відомо про вагітність, жінка намагалась передбачити варіанти розвитку подій: або вона зараз позбувається плоду, або чекає народження, всіляко маскуючи видимі ознаки. Обравши перший варіант, жінка замислювалась над способами здійснення задуманого. Уважаємо, що більш розповсюдженим (найчастіше згадується в джерелах) засобом було «зелие», яке могло спричинити викидень. «А которые женщины, не желад себі иміть плода, нарочито бы какимъ предварительным образомъ тот плод портили зелїемъ и другими образы...» (Вислобоков, 1997, с. 417). Серед масиву питань, вміщених на сторінках сповідних запитальників, виділяється значна кількість про «зелие», починаючи від випитування в жінки чи вміє вона його приготувати (чи знається вона на цьому) до питань про вбивство плоду ще в утробі за допомогою цього засобу (Корогодина, 2006, с. 458, 460-461, 464, 466-469, 471, 475, 485). Не обов'язково, що саме вагітна жінка готувала «зелие» (Корогодина, 2006, с. 458, 461), адже вона могла скористатись допомогою знайомої, яка, таким чином, ставала співучасницею умертвіння плоду, або ж «зелие» наказав вжити чоловік (Корогодина, 2006, с. 421).

Достеменно невідомо чи надавало вживання «зелия» бажаного результату. Однак тут же, припускаємо, що воно могло мати шкідливий вплив для жінки, адже цю суміш необхідно було вживати внутрішньо, а тому всередині організму «отрута» могла подіяти не лише на плід. Саме із подібним можливим ризиком пов'язаний цей спосіб умертвіння дитини ще в утробі матері.

Надмірні фізичні навантаження під час вагітності також могли призвести до втрати плоду. Варто акцентувати увагу й на тому, що такі обставини могли бути не випадковими. В окремих випадках жінки навмисно вдавались до піднімання тягарів, з метою позбутись небажаної вагітності. Подібного висновку дійшов і польський дослідник Томаш Вісліч (Wislicz, 2014, s. 148). Підтвердження цьому зустрічаються в судових справах (Маслійчук, 2005, с. 208; Левицький, 1918, с. 10-11).

Одночасно вбивством і прихованням слідів можна вважати інцидент, коли новонароджену дитину вкинули до водойми. «Ци въвергла еси в воду детя свое или чюже, или у божници?», «Ци утопила будешь детя...», «И девою будучи или вдовою, детя потопила еси или убила?» (Корогодина, 2006, с. 457, 458, 470). Для здійснення цього виду дітозгубництва жінка могла обрати ті об'єкти, які були у безпосередній близькості до неї, та до яких можна було непомітно дістатись, щоб не викликати зайвих підозр. Одним із них могла стати річка, яка протікала поблизу населеного пункту, як це описано в думі «Три братчики рыбарчики рыбоньку ловили» (Головацкий, 1878, с. 5455). Рибалки виловили з річки мертве дитяче тіло, після чого вся громада почала шукати матір. На збори всі дівчата прийшли у віночках, а лише одна без нього. Покарали її так само, як вона вбила свою дитину - утопленням. А в пісні «Коли мурували Білу Маковицю» розповідається про вбивство вдовою своєї новонародженої дитини з безвиході: втопила в озері (Дей, Ясенчук, Іваницький, 1988, с. 297). Із судово-слідчих справ нам відомі утоплення й в інших місцях - ручаї, а також криниці (Сулима, 2005, с. 169, 173). Останнє можна пояснити домінуванням бажання позбутись тіла якнайшвидше, щоб ніхто не дізнався, а тому і використали криницю як глибоке і темне місце. Але ж, якщо вона функціонувала, то злочинниця ризикувала бути викритою, оскільки під час набору води до відра могло потрапити і вкинуте тіло.

Подібно до утоплення закопування жертви так само можна вважати одночасно вбивством і прихованням слідів, оскільки в такому випадку достеменно не відомо чи здійснене поховання дитини живцем, чи це вже був процес ліквідації доказів небажаної вагітності, а новонароджений вбитий іншим способом, або ж взагалі з'явився мертвим на цей світ. Той, хто мав намір закопати тіло своєї небажаної дитини, міг обрати спеціальне місце, яким слугували: город, садок та територія навколо хати. Відмінність від попереднього способу полягає в тому, що земля прикриває тіло, а тому з'являється більша вірогідність того, що злочинне діяння залишиться ніким непомічене, а винуватці - непокараними. Маючи такий намір, злочинець підбирав для себе найбільш сприятливі умови для здійснення задуманого. Адже треба було зробити все максимально швидко та непомітно для оточуючих, а тому - обрати місце, яке знаходилось в безпосередній близькості.

У судових справах знаходимо такі приклади. Агафія Дудник народила дитину (небажану), задушила і закопала під тином. Єфимія Сердюк теж прижила блудно дитину, народила її надворі біля воза та закопала під тином (Сулима, 2005, с. 172, 173). Як бачимо, обирались саме ті місця для закопування, які перебували у безпосередній близькості. Катерина теж прижила блудно дівчинку, яку після народження задушила і закопала на городі (Сулима, 2005, с. 175). Марина народила від свого чоловіка дитину, але одразу побігла в садок, виривши власними руками ямку, поклала туди новонародженого і засипала піском (Левицький, 1918, с. 12-13). У двох, із наведених прикладів, перед закопуванням дитина була вбита своєю матір'ю. В інших випадках нам відомо лише про мертвонародження, через що її і закопали (Сулима, 2005, с. 170-171). Однак не варто відкидати і той факт, що за допомогою твердження про мертвонародження дітовбивці намагались уникнути відповідальності за свій злочин (Маслійчук, 2008, с. 66-68).

Проте не завжди вдавалось зберегти цілковиту таємницю про закопування своїх дітей. Вона розкривалася в тому випадку, якщо хтось знайшов мертве тіло. І тут важливо розуміти, що під час вчинення злочину дітозгубниця могла лише трішки прикопати тіло (не заглиблюватись у землю, а тільки прикрити на поверхні), унаслідок чого через певний проміжок часу тіло «виходило» на поверхню. Можна пояснити це погодними умовами (змиття верхнього шару землі дощем або ерозія піску вітром, або танення снігу, у який було заховано тіло) чи діяльністю домашніх тварин, особливо собак, які розривали ці ями і розтягували залишки маленького тіла навколишньою територією, де їх вже могли побачити люди (Див. Сулима, 2005, с. 170, 172; Левицький, 1918, с. 12). Тобто в усіх випадках виявлення закопаного чи утопленого тіла стає явною риса, що дітовбивці не замислювались над подальшими наслідками своїх діянь (що тіло спливе чи його виловлять рибалки, чи відриють собаки), а лише бажали якнайшвидше позбутись дитини. А тому на момент здійснення злочину ними не керував здоровий глузд, вони були наповнені своїми емоціями. До прикладу, В. Маслійчук пояснює подібну поведінку матерів «післяпологовим синдромом», коли жінка може перебувати в шоковому стані чи стані афекту і не контролювати свої дії (Маслійчук, 2008, с. 60).

Жахливим способом була вбита новонароджена дівчинка Мотрони Якилихи. Остання напхала їй до рота землі і присипала в погребі буряками (Сулима, 2005, с. 174-175). Із усної народної творчості довідуємось і про інші способи вбивства та захоронення слідів. У думі «Загріло сонечько на стіну» оповідається про те, як мати погубила трьох своїх дітей: одного в печі спалила, другого - собаці згодувала, третього - в межу закопала (Головацкий, 1878, с. 211).

Про використання домашніх тварин у злочині дітозгубництва ми дізнаємось і з Уставу Князя Ярослава (Простора редакція, основний звід), де в ст. 6 сказано: «.. .Тако же и женка без своего м8жа или при м8жи детдти доб8деть, да пог8бит, или в' свиньи в' вержет, или оутопит...» (Щапов, 1976, с. 266267). Привертає увагу факт використання свиней для знищення маленького тіла. Із відповідної літератури дізнаємось про існування канібалізму у свиней, що зумовлено особливостями їх утримання (Комлацкий, Величко, Величко, 2017, с. 62-64). Якщо свиня здатна з'їсти собі подібних (поросят), припускаємо, що вона могла з'їсти і невелике тіло новонародженої дитини. «Свиніа не зритъ гор^, и слнца не видитъ: / и що м^етъ ясти, то ничи(м) сА не брыдитъ» (Зіновіїв, 1971, с. 168). Саме такою особливістю своїх домашніх тварин і могли користуватись дітозгубниці. «Права...» розглядають залишення новонародженої дитини на якомусь місці, із загрозою для останньої від тварин (у наслідок чого її могли з'їсти домашні чи інші звірі), як злочин (Вислобоков, 1997, с. 417-418).

Іншим виявом дітозгубництва можна вважати «заспання», коли вночі батьки спали разом із немовлям та випадково уві сні придавили його або іншими несвідомими діями призвели до загибелі. «I тЫе в розны(х) страна(х) пригоды бываю(т): / же свои(х) малыхъ д^те(и) жены присыпляю(т)» (Зіновіїв, 1971, с. 110).

«Ащє клад8^т дєти и 8гнетаю^т спіачи 8бийство ^{л и} єсть. ш^н же ре'" трезви то ле^гчае аще ^ли пиіани то 8бийство ет^ь» (Смирнов, 1912, с. 8). Умертвіння в батьківському ліжку з боку церкви розглядалось як акт скоєння вбивства, який пом'якшувався в тому випадку, якщо батьки не вживали алкоголю. Перебування поряд із батьками, один із яких знаходиться в стані алкогольного сп'яніння, розцінювалось як пряма загроза для дитини. Відповідно, випадки «заспання» теж мали місце в українському суспільстві, яких церква намагалась не допускати, накладаючи за це покарання. «Аще 8мретъ младенець в нощи б ли² родителіа своего некрщено. семи днеи шпи^ті м. дни. Аще ли .м. дни. и 8мреть некрещено в нощи шпитемьи го^д» (Смирнов, 1912, с. 154). Серед сповідних запитань, адресованих жінкам, зустрічаються і ті, що стосуються «заспан- ня»: «Или детя ци уморила еси на постели?» (Корогодина, 2006, с. 456). Тільки тут вжито дієслово «уморила» і на позначення саме «заспання» додано уточнення «на постели». Питання могло бути виражено і в іншій формі: «Или угнела еси на постели детя?» чи «.или спячи не удушила ли?» (Корогодина, 2006, с. 459, 485). Навмисні вбивства маскувались як нещасні випадки «заспання» дитини, про що стверджують і деякі дослідники (Бессмертный, 1991, с. 44).

Висновки

Отже, норми права врегульовували питання, пов'язані із дітозгубництвом, розрізняли випадки умертвіння плоду в утробі та власне вбивства новонародженої дитини. Найдавніші правові пам'ятки (князівські устави) визначали як злочин лише вбивство немовляти, не вказуючи нічого за намагання позбутись плоду до моменту народження. Литовські статути, «Права, за якими судиться малоросійський народ», кормчі книги та сповідні запитальники подають більше інформації про дітозгубництво, за яке передбачались різні покарання. Умертвіння плоду каралось не так жорстоко, як позбавлення життя немовляти.

Якщо бажання вбити дитину загострювалось ще під час вагітності, то жінки вдавались до різних методів її переривання, спричинивши умертвіння плоду і викидень. Встановлено, що основними із них могли слугувати так звані «зелия», які приймали внутрішньо, а також надмірні фізичні навантаження, до яких вдавались вагітні жінки. Бажання смерті дитині могло проіснувати і до пологів, власне після яких відбувалось дітозгубництво.

З'ясували, що існувало декілька способів позбутись небажаної дитини, які головним чином поділяються на здійснені під час вагітності та після народження. Норми церковного та світського права негативно ставились до вчинення такого роду діянь, і передбачали доволі суворі покарання для злочинців. Окремі способи дітозгубництва можна розглядати одночасно і як за- хоронення слідів (утоплення, закопування тощо). Жінки були вимушені діяти в тих обставинах, що склались, а тому - обирали для приховання слідів ті місця, які знаходились поруч. Головна мета - якнайшвидше позбутись небажаної дитини, при цьому зберегти все в цілковитій таємниці. Але не завжди все відбувалось саме так, адже не рідко дітозгубниць викривали.

Однак, не варто забувати і про те, що право дитини на життя, у тому числі ще ненародженої, гарантувалось законом (що стало помітним у Литовських статутах та «Правах...»). Відповідно, норми права разом із суспільством здійснювали доволі жорсткий контроль за членами цього суспільства, з метою врегулювання сімейних відносин і недопущення поширення діто- згубництва.

Подальші дослідження окремих проблем історії дитинства в Україні дозволять в повній мірі розкрити питання про місце дитини в українському суспільстві в минулому.

Список використаних джерел і літератури:

1. Арьес, Ф. (1999). Ребенок и семейная жизнь при старом порядке: пер. с. франц. (Я. Ю. Старцева, В. А. Бабинцева). Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 416 с.

2. Бессмертный, Ю. Л. (1991). Жизнь и смерть в средние века. Очерки демографической истории Франции. Москва: Наука, 240 с.

3. Вислобоков, К. А. (Упорядн). (1997). Права, за якими судиться малоросійський народ. Київ, 547 с.

4. Гернет, М. Н. (1911). Детоубийство. Социологическое и сравнительно-юридическое исследование. Москва: Издательство Императорского Московского университета, 315 с.

5. Головацкий, Я. Ф. (1878). Народные песни Галицкой и Угорской Руси (в 3 ч., Ч.1. Думы и думки). Москва: Изд. имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. ун-те, 388 с.

6. Гошко, Т. (2018). Уявлення про дитинство у кодексах міського права в Речі Посполитій XVI - початку XVII ст. Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій, 1, 37-56.

7. Дей, О. І., Ясенчук, А. Ю. & Іваницький, А. І. (Упорядн.). (1988). Балади. Родинно- побутові стосунки. Київ: Наукова думка, 528 с.

8. Демоз, Л. (2000) Психоистория. Ростов-на-Дону: Феникс, 512 с.

9. Зіновіїв, К. (1971). Вірші. Приповісті посполиті. Київ: Наукова думка, 390 с.

10. Ківалов, С., Музиченко, П. & Паньков, А. (ред.). (2003). Статути Великого князівства Литовського (у 3 т. Т.ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року). Одеса: Юридична література, 560 с.

11. Ківалов, С., Музиченко, П. & Паньков, А. (ред.). (2004). Статути Великого князівства Литовського (у 3 т. Т.ІІІ Статут Великого князівства Литовського 1588 року (у 2 кн. Кн. 2)). Одеса: Юридична література, 568 с.

12. Комлацкий, В. И., Величко, Л. Ф. & Величко, В. А. (2017). Биология и этология свиней: учеб. пособие. Краснодар: КубГАУ 137 с.

13. Кормчая. Напечатана с оригинала патриарха Иосифа. (1890). Санкт-Петербург, 239 с.

14. Корогодина, М. В. (2006). Исповедь в России Х^-ХІХ вв. Исследование и тексты. Санкт-Петербург: Дмитрий Буланин, 584 с.

15. Левицький, О. (1918). Суд над матерями-злочинницями в давній Україні. Правник, 8-14.

16. Маслійчук, В. (2005). Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х - 90-х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва). Соціум. Альманах соціальної історії, 5, 197-215.

17. Маслійчук, В. (2010). Вік дорослішання: початок повної кримінальної відповідальності в Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. Український історичний журнал, 2, 38-47.

18. Маслійчук, В. (2008). Дітозгубництво на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині ХУІІІ ст. Харків: Харківський музей приватної садиби, 128 с.

19. Смирнов, С. (1912). Материалы для истории древне-русской покаянной дисциплины: (тексты и заметки). Москва: издание Императорского общества истории и древностей российских при Московском университете : Синодальная типография, 568 с.

20. Сулима, М. М. (2005). Гртхи розмаитїи: єпитимійні справи ХУІІ-ХУШ ст. Київ: Фенікс, 256 с.

21. Щапов, Я. Н. (1976). Древнерусские княжеские уставы ХІ-KV вв. Москва: изд-во «Наука», 240 с.

22. Gonzalez, Hernando I. (2013). El infanticidio. Revista Digital de Iconografia Medieval, Vol.5, numero 9, 29-42.

23. Grudzien, V. (2012). Dzieciobojstwo. Zarys historii stosowania kar. Wydawnictwo Szkoly Policji w Katowicach, 23 s.

24. Polak, A. (2018). Dzieciobojstwo w ujfciu prawnym i koscielnym. ACTA ERASMIANA, 122-134.

25. Wislicz, T. (2014). Dzieciobojstwo jako narzfdzie polityki reprodukcyjnej w Rzec- zypospolitej XVII-XVIII wieku. W Krggu Rodziny Epok Dawnych. Dziecinstwo, 141-151.

References:

1. Aries, F. (1999) Rebenok i semeynaya zhizn pri starom poryadke [Child and family life under the old order]: per. s. frants. (Ya. Yu. Startseva, V. A. Babintseva). Yekatirinburg: Izdatelstvo Uralskogo universiteta, 416 s. [in Russian].

2. Bessmertnyy, Yu. L. (1991). Zhizn i smert v srednie veka. Ocherki demograficheskoy istorii Frantsii [Life and Death in the Middle Ages. Essays on the demographic history of France]. Moskva: Nauka, 240 s. [in Russian].

3. Vyslobokov, K. A. (Comps.). (1997). Prava, za yakymy sudytsia malorosiiskyi narod [Laws by which the Little Russian people are judged.]. Kyiv, 547 s. [in Ukrainian].

4. Gernet, M. N. (1911). Detoubiystvo. Sotsiologicheskoe i sravnitelno-yuridicheskoe issle- dovanie [Infanticide. Sociological and comparative legal research]. Moskva: Izdatelstvo Imperatorskogo Moskovskogo universiteta, 315 s. [in Russian].

5. Golovatskiy, Ya. F. (1878). Narodnye pesni Galitskoy i Ugorskoy Rusi [Folk songs of Galician and Ugric Rus] (v 3 vol., Vol.1. Dumy i dumki). Moskva: Izd. imp. O-va Istorii i Drevnostey Ros. pri Mosk. un-te, 388 s. [in old Ukrainian].

6. Hoshko, T. (2018). Uiavlennia pro dytynstvo u kodeksakh miskoho prava v Rechi Pospolytii XVI - pochatku XVII st. [Conceptions of childhood in codes of municipal law in the Polish-Lithuanian Commonwealth of the 16th - early 17th centuries]. Misto: istoriia, kultura, suspilstvo. E-zhurnal urbanistychnykh studii, 1, 37-56. [in Ukrainian].

7. Dei, O. I., Yasenchuk, A. Yu. & Ivanytskyi, A. I. (Comps.). (1988). Balady. Rodynno- pobutovi stosunky [Ballads. Family relations.]. Kyiv: Naukova dumka, 528 s. [in Ukrainian].

8. Demoz, L. (2000). Psikhoistoriya [Psychohistory]. Rostov-na-Donu: Feniks, 512 s. [in Russian].

9. Zinoviiv, K. (1971). Virshi. Prypovisti pospolyti [Poems. Proverbs of the common people]. Kyiv: Naukova dumka, 390 s. [in old Ukrainian].

10. Kivalov, S., Muzychenko, P. & Pankov, A. (Ed.) (2003). Statuty Velykoho kniazivstva Lytovskoho [Statutes of the Grand Duchy of Lithuania] (u 3 vol. Vol.II. Statut Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1566 roku). Odesa: Yurydychna literatura, 560 s. [in Ukrainian].

11. Kivalov, S., Muzychenko, P. & Pankov, A. (Ed.) (2004). Statuty Velykoho kniazivstva Lytovskoho [Statutes of the Grand Duchy of Lithuania] (u 3 vol. Vol.III. Statut Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1588 roku (u 2 vol. Vol.2)). Odesa: Yurydychna literatura, 568 s. [in Ukrainian].

12. Komlatskiy, V. I., Velichko, L. F. & Velichko, V. A. (2017). Biologiya i etologiya sviney [Biology and ethology of pigs]: ucheb. posobie. Krasnodar: KubGAU, 137 s. [in Russian].

13. Kormchaya. Napechatana s originala patriarkha Iosifa [Helm Book. Printed from the original of Patriarch Joseph]. (1890). Sankt-Peterburg, 239 s. [in Church Slavonic].

14. Korogodina, M. V. (2006). Ispoved v Rossii XIV-XIX vv. Issledovanie i teksty [Confession in Russia in the 14th-19th centuries. Study and texts]. Sankt-Peterburg: Dmitriy Bulanin, 584 s. [in Russian].

15. Levytskyi, O. (1918). Sud nad materiamy-zlochynnytsiamy v davnii Ukraini [The trial of criminal mothers in ancient Ukraine]. Pravnyk, 8-14. [in Ukrainian].

16. Masliichuk, V. (2005). Deviantna povedinka zhinky na Slobozhanshchyni u 80-kh - 90-kh rr. XVIII st. (za materialamy povitovykh sudiv Kharkivskoho namisnytstva) [Deviant behavior of women in the Slobozhan region in the 1880s and 1890s. (based on the materials of the district courts of the Kharkiv viceroyalty)]. Sotsium. Almanakh sotsialnoi istorii, 5, 197-215. [in Ukrainian].

17. Masliichuk, V. (2010). Vik doroslishannia: pochatok povnoi kryminalnoi vidpovidal- nosti v Livoberezhnii ta Slobidskii Ukraini u druhii polovyni XVIII st. [The age of adulthood: the beginning of full criminal responsibility in Left Bank and Slobid Ukraine in the second half of the 18th century.]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 2, 38-47. [in Ukrainian].

18. Masliichuk, V. (2008). Ditozghubnytstvo na Livoberezhnii ta Slobidskii Ukraini v druhii polovyni XVIII st. [Infanticide in the Left Bank and Slobid Ukraine in the second half of the 18th century]. Kharkiv: Kharkivskyi muzei pryvatnoi sadyby, 128 s. [in Ukrainian].

19. Smirnov, S. (1912). Materialy dlya istorii drevne-russkoypokayannoy distsipliny [Materials for the history of ancient Russian penitential discipline]: (teksty i zametki). Moskva: izdanie

20. Imperatorskogo obshchestva istorii i drevnostey rossiyskikh pri Moskovskom universitete: Sinodalnaya tipografiya, 568 s. [in Russian].

21. Sulyma, M. M. (2005). Hrikhy rozmaytiy: yepytymiini spravy XVII-XVIII st. [Various sins: acts of penitence in the 17th-18th centuries.]. Kyiv: Feniks, 256 s. [in Ukrainian].

22. Shchapov, Ya. N. (1976). Drevnerusskie knyazheskie ustavy XI-XV vv. [Old Russian princely statutes of the 11th-15th centuries.]. Moskva: izd-vo «Nauka», 240 s. [in Russian].

23. Gonzalez, Hernando I. (2013). El infanticidio. Revista Digital de Iconografia Medieval, Vol. 5, numero 9, 29-42. [in Spanish].

24. Grudzien, V. (2012). Dzieciobojstwo. Zarys historii stosowania kar. Wydawnictwo Szkoly Policji w Katowicach, 23 s. [in Polish].

25. Polak, A. (2018). Dzieciobojstwo w ujfciu prawnym i koscielnym. ACTA ERASMIANA, 122-134. [in Polish].

26. Wislicz, T. (2014). Dzieciobojstwo jako narzfdzie polityki reprodukcyjnej w Rzeczypospolitej XVII-XVIII wieku. W Krggu Rodziny Epok Dawnych. Dziecinstwo, 141151. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru