Євген Онацький та його робота в дипломатичній місії Української Народної Республіки в Італії: трансформативний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Євген Онацький та його робота в дипломатичній місії Української Народної Республіки в Італії: трансформативний досвід

Ситор А.В.

У цій статті проаналізовано досвід політичного активіста, історика, журналіста та дипломата Євгена Онацького (1894-1979), що його він здобув під час роботи на посадах у дипломатичній місії УНР в Італії протягом 1919-1923 рр. Цей досвід розглянуто як трансформативний, тобто такий, що спричинився до ґрунтовної зміни в його поглядах, насамперед політичних. Аналіз радикальної трансформації лівоцентристських поглядів Онацького в бік авторитарно-націоналістичних позицій пізнішого періоду має на меті показати шлях, який пройшло покоління, що починало свою політичну й громадську активність у межах найбільш впливового на час Української революції лівого руху, і що в свої зрілі роки, які припали на період наростання правих рухів у всій Європі, зробило свій вибір на користь останніх. Стаття спирається на опубліковані й неопубліковані его-документи авторства Онацького, зокрема видані записки, що стосуються досліджуваного періоду, які проливають світло й на особисту мотивацію автора, і на чинники, які зумовили його пізніший вибір.

Ключові слова: Євген Онацький, дипломатія УНР, український націоналізм, трансформативний досвід.

A. Sytor

EUGENE ONATSKY AND HIS WORK IN THE DIPLOMATIC MISSION OF THE UPR IN ITALY: TRANSFORMATIVE EXPERIENCE

This article analyzes the experience of the political activist, historian, journalist and diplomat Yevhen Onatsky (1894--1979), which he acquired while working in the diplomatic mission of the Ukrainian People's Republic in Italy during 1919--1923. This experience will be considered as transformative, as experience that led to a fundamental transformation in his views, primarily political. In the article, the concept of transformative experience (by cognitive scientist and philosopher of consciousness Laurie Ann Paul) is applied, as well as the related taxonomies of researchers who contribute to the evolution of this concept. It is emphasized that the implementation of this concept in the humanities has not yet become widespread and does not have established methodological schemes of application. This makes the very idea of such an implementation somewhat risky, but, in the opinion of the author, somewhat promising.

The analysis of the radical transformation of Onatsky 's centre-left views towards the authoritarian-nationalist positions of the later period aspires to illustrate the path taken by the generation that began its political and social activity within the framework of the most influential left-wing movement at the period of the Ukrainian Revolution, and that in its mature years, which fell on the period of growth of right-wing movements throughout Europe made its choice in favor of the latter. The article illustrates how Onatsky 's various experiences influenced the change in his beliefs, with special attention to Onatsky's experiences while working at the UPR Mission in Rome. This experience was gained in the context of radical geopolitical changes, namely the establishment of the Soviet system and the suppression of democratic Ukrainian statehood, as well as the rise of fascism in Italy.

The article is based on published and unpublished ego-documents authored by Onatsky, in particular, published notes related to the period under study, which shed light on the personal motivation of the author and on the factors that determined his later choice.

Keywords: Eugene Onatsky, UPR diplomacy, Ukrainian Nationalism, transformative experience.

Вступні методологічні зауваження

У цій статті поняття «досвід» ужито в сенсі, близькому до «об'єктивного історичного досвіду» (досвіду «об'єкта» історичного дослідження), який Френк Анкерсміт побіжно згадує у своїй праці «Піднесений історичний досвід»¹. Натомість, не йтиметься про «досвід» як категорію філософії історії для аналізу взаємин між минулим і тими, хто його пізнає, не йтиметься також і про «піднесений (sublime) історичний досвід», що детально розглянуто у згаданій праці Ф. Анкерсміта.

Крім того, стаття спирається на тезу Джоан Скотт про те, що історичні процеси за допомогою дискурсу конструюють досвід, що, своєю чергою, формує суб'єкта².

Центральною для статті є концепція «трансформативного досвіду» (transformative experience), запропонована дослідницею в галузях когнітивістики та філософії свідомості Лорі Енн Пол у праці «Трансформативний досвід»³. Ця концепція і дотична до неї термінологія, як і спроби їх розвитку та розширення, ще не зайняли помітного місця в історичних дослідженнях, зокрема тих, що стосуються проблем української історії ХХ ст. Втім, можна припустити, що ця спроба використати поняття «трансформативний досвід», попри брак виробленої методології його застосування в історичній науці, може виявитися продуктивною для глибшого розуміння специфіки впливу особистості на історичні процеси.

Л. Е. Пол пояснює, що формування трансформативного досвіду провокує трансформативний вибір, який здійснює особа Ibid., 10, 47.. Цей вибір, наполягає авторка, майже ніколи не є повною мірою інформованим і «раціональним», причиною чого є сама сутність трансформативного досвіду, що у принципово непередбачуваний і, нерідко, радикальний спосіб змінює мотиваційну та ціннісну структури особистості, й дізнатися про ці зміни можливо лише після того, як новий досвід здійснить свій безповоротний трансформативний вплив. Для цього дослідження продуктивними є також твердження про те, що трансформативний досвід може здійснювати довготривалий трансформативний вплив на особистість, зокрема й тоді, коли зміни настають поступово Ibid., 94-112.. Авторка окремо зазначає, що трансформативний досвід є можливим у контексті політичних подій, та ілюструє це на прикладі (не)участі особи в процесі зміни влади Paul, Transformative Experience, 55-56..

За введення поняття «трансформативного досвіду» постають запитання щодо диференціації «трансформативного» та «нетрансформативного» досвіду, а також можливих таксономій «трансформативних досвідів». Рефлексуючи над тезами Л. Е. Пол, на ці запитання спробували відповісти когнітивні філософи Хаві Карел і Єн Кід у своїй статті «Розширюючи трансформативний досвід»⁷. Автори широко інтерпретують майже весь людський досвід як трансформативний, чітко, однак, за рівнем інтенсивності розрізняючи драматичний (dramatic life-changing TE: «сильний» і концентрований досвід) та кумулятивний (cumulative TE: порівняно «непомітні» досвіди, що, накопичуючись, здатні поступово здійснювати трансформативний вплив) типи. В цій статті під трансформативним досвідом я розумію, насамперед, драматичний тип досвіду.

Крім того, автори пропонують також розрізняти:

1) досвід за рівнем «добровільності отримання» добровільний (voluntary), недобровільний (nonvoluntary), й такий, що отримано «не повною мірою добровільно» (в авторській класифікації involuntary);

2) трансформацію за «предметом» пізнавальна (epistemic, тобто така, що стосується, скоріше, когнітивних аспектів свідомості) й особистісна (personal, себто характерологічна). Використовуючи цей поділ, автори конструюють квартет із таких типів досвіду:

a) позитивно-пізнавальний/позитивно-особистісний (Positive epistemic transformation, positive personal transformation;

b) позитивно-пізнавальний/негативно-особистісний (Positive epistemic transformation, negative personal transformation);

c) негативно-пізнавальний/позитивно-особистісний (Negative epistemic transformation, positive personal transformation);

d) негативно-пізнавальний/негативно-особистісний (Negative epistemic transformation, negative personal transformation)⁸.

Моя гіпотеза полягає в тому, що події початкового періоду дипломатичної служби Євгена Онацького в місії УНР в Італії стали для нього трансформативним досвідом підтипу «с», що був отриманий «не повною мірою добровільно» (involuntary). Цей досвід спричинився до радикальної епістемічної трансформації переходу від лівоцентристських поглядів періоду Визвольних змагань до авторитарного націоналізму, що його сповідували, в тих чи тих варіаціях, члени Проводу ОУН в 1930-х рр., одним із яких став і Євген Онацький.

Джерельна база й стан досліджень

Основу джерельної бази цієї розвідки складають его-документи авторства Онацького. Він лишив по собі величезну спадщину; про цінність записів Онацького зазначав іще один із перших його біографів Любомир Винар, а слідом за ним починають усвідомлювати й сучасні українські історики Havi Carel & Ian James Kidd, “Expanding transformative experience”, European Journal of Philosophy 18 (1) (March 2020): 199-217. Ibid. Любомир Винар, Євген Онацький -- чесність з нацією (Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто: Українська Наукова Асоціація, 1981), 15; Тамара Демченко, Здобуття Батьківщини. Життя та творчість Євгена Онацького (Чернігів: Освітній центр, 2016), 12-13.. Насамперед, було використано видання щоденникових записів Онацького за період з січня 1919 р. до липня 1920 р. Автор опублікував їх майже півстоліття потому в двотомній збірці «По похилій площі» Євген Онацький, По похилій площі. Записки журналіста

1 дипломата, частина 1 (Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1964); Його ж, По похилій площі. Записки журналіста і дипломата, частина

2 (Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1969). Любомир Винар, «Бібліографічні додатки», Український історик 4 (1970): 124.. Підкреслюючи історичну цінність цього видання, Любомир Винар охарактеризував записки як такі, що «належать до кращих зразків нашої мемуарної літератури»¹¹. Варто зазначити, що вже сама назва «По похилій площі» вказує на критичне ставлення Онацького до політичних реалій зображуваного періоду, що конкретизувалося, зокрема, й у скептицизмі щодо професійної компетентності та моральних чеснот середовища української місії УНР у Римі, про що йтиметься нижче.

Про пізніший період (серпень-вересень 1920 р.), коли місію УНР в Італії очолив барон Микола Василько, йде мова в записках Онацького, оприлюднених Винаром у чотирьох частинах у журналі «Український історик» Євген Онацький, «Під омофором барона М. Василька», Український історик 4 (1978): 83-93; 1-4 (1980): 110-133; 1-4 (1981): 137-146; 1-4 (1987): 107-114.. Також важливим для нас документом є брошура «Українська дипломатична місія в Італії», де Онацький описує діяльність італійської місії УНР у період з січня до липня 1919 р. Євген Онацький, Українська дипломатична місія в Італії (Прага: Пробоєм, 1941). Всі ці тексти в тих чи тих обсягах містять критичні оцінки дій співробітників місії та результатів роботи місії Микола Стопчак, «Особовий склад українського дипло ^{матичного корпусу доби національно-визвольних змагань: істо} ріографічний огляд», Проблеми вивчення історії Української ^{революції 1917--1921 років} 7 (2012): 64-88..

Варто зазначити, що частину використаних его-джерел Онацького було видано за багато років після їх створення. Оригінали багатьох із них недоступні або втрачені. Водночас Онацький, редагуючи й готуючи свої тексти до оприлюднення, все ж таки залишив велику кількість фрагментів, що могли б його «компрометувати», як наприклад симпатії до Муссоліні та фашизму, які він намагався виправдати та, до певної міри, обґрунтувати, про що піде мова нижче.

В історіографії порівняно мало праць, присвячених життєпису Онацького, його інтелектуальній біографії чи науково-популярній літературі його авторства. Окрім декількох заміток біографічного характеру та статей, присвячених енциклопедичному доробку Онацького та його журналістській діяльності, існує лише одна біографія (Тамари Демченко «Здобуття Батьківщини. Життя та творчість Євгена Онацького») і один біографічний нарис (Любомира Винара «Євген Онацький чесність з нацією»)¹⁵. Серед матеріалів, де йдеться про діяльність Онацького на посадах пресбюро місії, варто згадати про статтю Миколи Тимощука¹⁶.

Євген Онацький: громадський діяч і дослідник

Перш ніж перейти безпосередньо до інтерпретацій досвіду та аналізу тих трансформацій, що він викликав, необхідно коротко описати шлях Онацького як громадського діяча та дипломата.

Євген Онацький розпочав свою суспільну діяльність ще у 1917 р. на посаді секретаря Центральної Ради, яку запропонував йому Михайло Грушевський¹⁷. У березні 1918 р. Онацький залишив цю посаду і до свого від'їзду з Києва у січні 1919 р. працював у бібліотеці Київського міського музею, присвячуючи вільний час студіям з історії української культури¹⁸. Саме на той час припадає його знайомство з істориком українського мистецтва Дмитром Антоновичем. онацький авторитарний націоналістичний

Разом зі своєю дружиною Вірою Євген Онацький виїхав із Києва 14 січня 1919 р. як редактор інформаційного бюро делегації УНР на Паризьку мирну конференцію. Потрапити до складу делегації Онацькому допомогли, окрім його власних чеснот, також і сприяння вищих чиновників УНР, які прагнули в такий спосіб урятувати якомога більше представників молодої генерації української інтелігенції Онацький, По похилій площі, ч. 1, 5-6.. Почати працювати за цим призначенням він так і не зміг, бо кінець-кінцем делегацію оцінили як завелику й її склад зменшили. До Рима ж, після тривалих клопотань, подружжя Онацьких прибуло на початку жовтня 1919 р. за сприяння голови місії УНР у Італії Дмитра Антоновича Там само, 10.. Місія в Італії потребувала кадрів із досвідом роботи на державній службі й надавала оплачувані робочі місця, що було зумовлено, зокрема, й особливою зацікавленістю уряду УНР у встановленні контактів з італійською владою: Італія була однією з країн «великої четвірки», які, перемігши в Першій світовій війні, встановлювали новий повоєнний порядок. Крім того, в Італії перебували тисячі полонених українців австро-угорської армії, яких українські урядовці прагнули залучити до лав Армії УНР Олександр Павлюк, «Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920)», у Нариси з історії дипломатії України, під ред. В. А. Смолія (Київ: Альтернативи, 2001), 348..

Слідом за Любомиром Винаром дослідниця біографії Євгена Онацького Тамара Демченко зазначає, що він «працював в Українській дипломатичній місії у Римі спочатку директором пресового бюро, потім секретарем, з червня 1920 р. і до припинення її діяльності аташе уряду УНР» Демченко, Здобуття Батьківщини, 42.. Це твердження потребує уточнення, підставу для якого дають его-документи Онацького. Згідно з його записами, період роботи у дипломатичній місії УНР в Італії з жовтня 1919-го до серпня 1920 р. був позначений змінами: 10 жовтня 1919 р. він став співробітником пресбюро з обов'язками аналізу італійської та французької преси, з другої половини жовтня до кінця листопада 1919 р. завідував роботою цього пресбюро, до початку лютого 1920 р. обіймав посаду секретаря пресбюро, до середини червня 1920 р. знову був його завідувачем, в червні 1920 р. рішенням Василя Мазуренка був призначений аташе місії, що згодом підтвердив новий голова місії Микола Василько, а з жовтня 1921 р. обіймав посаду «керуючого справами» місії За свідченнями з его-документів: Онацький, По похилій площі, ч. 1-2; Його ж, «Під омофором барона М. Василька»..

Отже, від жовтня 1919 р. і до закриття італійської місії у 1923 р. Онацький був її співробітником. Після припинення діяльності місії Онацький залишився в Італії і вже наприкінці 1920-х став відомий у середовищі української військової та політичної еміграції як журналіст і політичний публіцист. Саме тоді голова Проводу ОУН Євген Коновалець схилив Онацького до вступу в цю організацію²⁴.

Упродовж 1930-х Онацький проявив себе не лише як плідний публіцист, довірена особа Коновальця та представник ОУН в Італії, а й як свого роду «амбасадор» української справи в італійських політичних і академічних колах. Крім того, він написав граматику української мови для італійців і уклав перший українськоіталійський словник, також викладав українську мову й літературу у Вищому Східному інституті в Неаполі та Римському університеті й допомагав українським студентам отримати стипендії на навчання в Італії.

29 вересня 1943 р. Онацького заарештували в Римі німецькі поліційні структури. До жовтня 1944 р. він перебував в ув'язненні: спочатку в італійській тюрмі, згодом у концтаборі Заксенгаузен²⁵. У 1947 р. під загрозою депортації до Радянського Союзу Онацький разом із дружиною, яка була його вірною помічницею в науковій і політичній праці, назавжди залишив Європу й емігрував до Аргентини, де, на думку Любомира Винара, проявив себе «найвидатнішим суспільно-громадським діячем української спільноти»²⁶.

Робота Онацького в місії УНР в Італії: «складові» досвіду

Потрапивши до Рима й почавши працювати в місії, Онацький стикнувся зі світом дипломатії та викликами іншомовного середовища. До обов'язків Онацького спочатку належав аналіз італійської та французької преси й пошук там матеріалів про Україну, що потребували би реакції дипломатів місії, для чого необхідно було володіти цими мовами²⁷. Онацький, про що дізнаємося з його записок, володів італійською мовою на початковому рівні, але завдяки оточенню поступово вдосконалював свої знання²⁸.

Робочі обов'язки Онацького згодом збільшилися він став також автором італомовних статей газети місії «La Voce dell Ucraina» (укр. «Український Голос»). Планувалося, що газета виходитиме раз на тиждень, однак на практиці її номери бачили світ раз на два-три тижні чи навіть раз на місяць Онацький, По похилій площі, ч. 1, 97; ч. 2, 121.. Загалом же пресбюро місії упродовж свого існування змогло випустити щонайменше півсотні інформаційних бюлетенів і п'ятдесят випусків «La Voce dell Ucraina» Mykola Tymoshyk, “The Ukrainian Press-Bureau”, 30..

Посаду завідувача пресбюро місії Онацький прийняв із незадоволенням, оскільки вважав, що призначення молодого працівника головою пресбюро може викликати міжособистісні конфлікти, яких він прагнув уникнути Онацький, По похилій площі, ч. 1, 53.. Як секретар пресбюро, Онацький працював неповний робочий день, що деякі співробітники місії сприйняли як кар'єрну деградацію після посади завідувача. Онацький прокоментував це так: «...мені зовсім таки байдуже до всіх тих титулів та бюрократичних “ґрадацій”. Я радий, що матиму більше часу на студії і не псуватиму собі нерви на непотрібні тертя серед незадоволених амбіцій» Там само, 98-101..

Вочевидь, ці тертя були травматичним особистісним досвідом для Онацького. Одним із перших стався конфлікт із Іваном Гриненком, співробітником пресбюро й одним із небагатьох українських емігрантів, які жили в Італії до початку Визвольних змагань Онацький, Українська дипломатична місія в Італії, 6.. Онацький вірив, що Гриненко мав амбіцію перевести пресбюро під керування кількох громадських активістів, об'єднаних у т. зв. «Український центральний комітет»; фактом, однак, залишається те, що це так і не відбулося Онацький, По похилій площі, ч. 1, 71..

Значне місце в записах Онацького займає міжособистісний конфлікт соціалістичного активіста Василя Мазуренка та історика Дмитра Антоновича за право очолювати місію Там само, 48^9..

Співпраці з жодним із них у Онацького не склалося. В листопаді 1919 р. Онацький у своїх щоденникових записах критикував Антоновича за непрофесійне управління кадрами. Наприкінці грудня 1919 р. він дізнався про привласнення Антоновичем коштів резервного фонду місії та переслідування тих співробітників, які зважилися викрити ці дії Там само, 142-143.. В березні ж він отримав інформацію про те, що Антонович користувався послугами італійської поліції для таємного стеження за окремими українськими дипломатами (хоча такі заходи щодо Мазуренка були небезпідставними, адже той, як виявилося, планував свій перехід на бік радянської влади, але Онацький на той час про це не знав)³⁷. Усе це вплинуло на зміну ставлення Онацького до голови місії. У липні 1920 р. й сам Антонович змінив своє доволі доброзичливе ставлення до Онацького. Розгніваний Антонович, який вважав, що Онацький обіймав свою посаду (на той час посаду аташе) незаконно, намагався відняти та знищити дипломатичні документи Онацького³⁸.

Із Василем Мазуренком, конкурентом Антоновича на посаду голови місії у 1920 р., Онацький познайомився ближче під час суботніх чаювань, що влаштовувало у своєму помешканні подружжя Мазуренків³⁹. Із окремих пасажів Онацького випливає, що дружина Василя Мазуренка Марина ще наприкінці 1919 р., коли назрівав конфлікт щодо головування місією, докоряла своєму чоловікові за двадцятирічну дружбу з Антоновичем, до якого вона ставилася негативно⁴⁰. Онацький пов'язував це з її амбіціями «зробитися “послихою”». Невдовзі, після спроб Мазуренка перебрати на себе керівництво місією, його взаємини з Антоновичем стали відверто ворожими⁴¹.

В той короткий період, коли В. Мазуренко де-факто очолював місію, Онацький оцінював його «політичну лінію» як вкрай непослідовну. Так, 3 березня 1920 р. він записав: «Мазуренко розгортає діяльність та кидається на всі боки. То йому кортить зв'язатися з італійськими соціалістами, що цілковито підтримують Радянську Росію; то навіть з самими радянськими представниками... то знову шукає зв'язків серед найбуржуазніших масонів...»⁴². Невдовзі Мазуренко став використовувати Онацького як свого посланця до соціалістичної преси та політиків Італії і водночас намагався схилити його до більш лівих позицій, Онацький натомість намагався дистанціюватися від публічного ототожнення своїх поглядів із конкретними ідеологіями⁴³. Однак публічно Мазуренко не конфліктував з Онацьким. Уже у вересні 1920 р., коли у місії головував барон Микола Василько, Мазуренко у своєму листі до Онацького з Австрії несподівано продемонстрував дуже прихильне до нього ставлення та намагався зацікавити можливістю віддаленого підробітку. Щоправда, сам Онацький пов'язував це з пошуком союзників після оприлюднення у європейській пресі повідомлень про привласнення Мазуренком влітку 1920 р. 2 тисяч доларів США та про його «загравання» з більшовицьким урядом України Онацький, «Під омофором барона М. Василька», 1-4 (1987): 108..

Онацький критикував також діяльність спеціальної української місії для допомоги полоненим під час Першої світової війни українцям, які перебували в італійських таборах. Цю місію, за дорученням уряду УНР, очолив наприкінці червня 1919 р. дипломат Олександр Севрюк, член делегації УНР під час підписання Берестейської мирної угоди 1918 р. Онацький, По похилій площі, ч. 1, 49-50.

Місія мала сприяти покращенню умов життя десятків тисяч полонених, а згодом звільненню їх та, за сприятливих умов, формуванню з них українських військових частин. Необхідно було також враховувати фактор роботи з полоненими польських, румунських і російських агітаторів, які намагалися заангажувати українських бранців до участі у власних збройних формуваннях Там само, 50-52..

У своїх записах Онацький згадує про великі організаційні витрати Севрюка, про привласнення бюджетних коштів, небажання здійснювати реальні кроки задля звільнення полонених і навіть налагодження контакту із ними, а також легковаження критикою Там само, ч. 1, 53, 103, 105; ч. 2, 43, 64, 98.. Наприкінці 1919 р., в той час, коли Севрюк подорожував Італією на автомобілі, зупиняючись у найдорожчих готелях, його дії розкритикував безпосередній начальник, відповідальний за всі українські місії для полонених, Андрій Окопенко Там само, ч. 1, 144.. Дії Севрюка не залишилися непоміченими, однак Директорія УНР не мала контролю над засобами спеціальної місії, якій було надано значну автономію у прийнятті рішень Павло Гай-Нижник, «Олександр Севрюк - соціаліст-ре- волюціонер і дипломат-аматор, політичний авантюрист й агент чужоземних спецслужб», Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості 2 (2019): 50-52..

Із небагатьох згадок про грошове забезпечення можна зробити висновок, що робота Онацького в місії УНР в Італії не супроводжувалася відчуттям фінансового благополуччя. В жовтні 1919 р. Онацькому призначили доволі скромну платню тисячу італійських лір Онацький, По похилій площі, ч. 1, 22.. Цю суму його дружина Ніна оцінила як таку, що «для прожиття... нам цілковито вистачило б, але ж треба і вдягатися...» Там само, 45.. На посаді секретаря пресбюро заробітна платня Євгена Онацького виросла до 1150 лір на місяць, а сукупно у цей період подружжя Онацьких отримувало щонайменше 1750 лір на місяць, враховуючи 600 лір Ніни Онацької, які вона заробляла з 20 жовтня 1919 р. як друкарка при військовій місії для порятунку українських полонених під керівництвом Олександра Севрюка⁵². Крім того, є свідчення, що в другій половині 1920 р. Онацький міг отримувати навіть 1500 лір на місяць, хоча й жалівся, що з такою платнею «не розживешся»⁵³.

Онацькому пропонували змінити рід діяльності й працювати на українських комерсантів-кооператорів, однак він відмовився: «Ні, в кооперації я ніколи не працював і навряд, щоб з того вийшло щось путнє...»⁵⁴. Робота, й навіть підробіток у сфері комерції не приваблюватиме Онацького й надалі. Наприклад, значно пізніше, у 1935 р., український еміграційний журналіст і видавець Павло Кашинський у своєму листі до Онацького від 21 вересня 1935 р. пропонував йому «робити ґешефт», долучившись до австро-італійської торгівлі у ролі комерційного представника одного або кількох австрійських підприємств. Однак Онацький, наводячи текст листа у своїх друкованих щоденниках за 23 вересня 1935 р., лаконічно прокоментував цю пропозицію: «На жаль, це не для мене», хоча й охарактеризував цей лист як «цікавий»⁵⁵.

Підсумовуючи досвід Євгена Онацького, здобутий у період його роботи в місії УНР в Італії, можна сказати, що він був сповнений професійних, комунікативних і фінансових викликів.

Вплив досвіду на погляди

Досвід роботи Онацького в структурах місії УНР в Італії став каталізатором змін його поглядів. Однак необхідно зазначити, що трансформація почалася ще у 1918 р. й тривала аж до кінця 1920-х, коли Онацький, як зазначено вище, став спочатку симпатиком, а потім і членом ОУН.

Заангажувавшись у політичне життя протягом березня-квітня 1917 р., Є. Онацький почав декларувати погляди, близькі до платформи Української партії соціалістів-революціонерів, а також публічно захищати ці погляди в інтересах партії⁵⁶. Детальний розгляд поглядів Онацького в 1917 р. потребує окремого дослідження, однак можна стверджувати, що протягом короткого періоду роботи в Центральній Раді він перебував на «есерівській» платформі, а думки щодо свого можливого розходження з цією платформою публічно не висловлював.

Перші епістемічні трансформації оприявнилися в березні 1918 р., коли після року роботи в секретаріаті Центральної Ради та виконання окремих дипломатичних доручень Онацький вирішив скласти свої обов'язки, вийти з Української партії соціалістів-революціонерів, членом якої був, і на деякий час відійти від політики. Це було спричинено ідейними розбіжностями й різницею поглядів на питання політичної практики між ним та керівництвом УПСР Винар, Євген Онацький, 8-9.. У листі до соціалістичного активіста Миколи Шрага Онацький, у відповідь на низку ідеологічних закидів, декларує, що після відходу від суто політичної діяльності у 1918 р. став «політичним нулем» (хоча й з амбіцією за деякий час все ж «перетворитися на більш поважну цифру») й почав позиціонувати себе «звичайним лише технічним робітником» Онацький, «Під омофором барона М. Василька», 1-4 (1980): 113-116..

«Перетворення на більш поважну цифру» мало супроводжуватися процесами ідеологічного й політичного самовизначення. Трансформація поглядів Онацького, від «есерівських» до авторитарно-націоналістичних, завершилася саме під час перебування в Римі Демченко, Здобуття Батьківщини, 43.. Як писав сам Онацький наприкінці 1935 р. в листі до громадського активіста й публіциста Никифора Григоріїва, саме з «есерівства» «виріс» його «суспільницький націоналізм» (що має бути темою окремого дослідження) Shevchenko Scientific Society Archive, Box 1, Folder 8-9, Sheet 308 (307).. Далі я спробую уточнити роль досвіду роботи в місії УНР у цьому процесі.

Під час роботи в Римі наростало розчарування Онацького в елітах УНР. Він почав пов'язувати стан справ у місії зі станом «української справи» загалом. Зокрема, 1 січня 1920 р. він, підсумовуючи наслідки деяких політичних рішень українських урядів і кадрових змін у місії УНР в Італії, записав: «Словом, рух на Україні, рух і тут... А під цим усім глуха боротьба інтересів та осіб» Онацький, По похилій площі, ч. 2, 5.. В написаному в цей самий час листі до свого товариша, громадського активіста та дипломата УНР Дмитра Ісаєвича, Онацький, повідомляючи про діяльність місії УНР в Італії, висловлювався значно емоційніше:

Зле в нас з нашою місійною атмосферою... коли бачиш оргії за народні гроші, коли бачиш навколо той духовий маразм, ту розпусту, що панує навкруги, коли чуєш сморід розтління людської совісти, мимоволі починаєш думати, що із старим треба скінчити, що мусить прийти щось нове, що переверне людську психіку, примусить думати і відчувати. Думати і відчувати! Бо тепер, на жаль, більшість цього не вміє. А найгірше, що колишні товариші, есери, партійні діячі і т.д. на очах у тебе крадуть, крадуть, крадуть... Ніби навіть по закону, але крадуть! І нема змоги спинити. Нема кому сказати годі!⁶²

У своїх записах Онацький згадує й про інших діячів, які тісно пов'язували ситуацію в дипломатичних представництвах УНР зі станом «української справи». Зокрема, він наводить «вартого запису» листа української активістки Зинаїди Мірної, дружини політика та держслужбовця Івана Мірного, до Ніни Онацької. З. Мірна пише в ньому про «моральну та економічну катастрофу нашої справи» й одразу після заяви щодо «безладдя», «розпаду» та «зневір'я» згадує про «стогін» численних українських дипломатичних установ, що вимагають від її чоловіка грошей «з нахабністю хуліганів, зі страшними погрозами»⁶³.

Пізніше, в 1930-х, Онацький почав протиставляти неефективність діяльності «уенерівської» місії та ефективність своїх комунікаційних дій в Італії як представника ОУН, що було типовим ходом для прихильників ОУН. У 1936 р., вже як член Проводу ОУН, він писав у своєму листі до редакції українського часопису в США «Свобода», що відчуває велике задоволення від того, що його персональна активність ентузіаста щодо лобіювання «української справи» (звісно ж, тепер уже з націоналістичної перспективи), начебто, набагато продуктивніша, ніж діяльність всієї місії УНР з усіма її ресурсами півтора десятиліття перед тим⁶⁴.

Припинення діяльності місії УНР на початку 1920-х збіглося з процесом приходу до влади в Італії фашистів на чолі з Беніто Муссоліні. Судячи з записів, Онацький спостерігав за цим процесом із надією та оптимізмом, адже загроза з боку лівих сил приступити до коаліції з Радянським Союзом була великою. У серпні 1924 р. замітку під назвою «В оборону італійського фашизму», написану з приводу вбивства фашистськими бойовиками одного з соціалістичних лідерів Джакомо Маттеотті, Онацький використав як привід для критики українських політичних і громадських кіл, ідейно та організаційно пов'язаних з Центральною Радою та проектом УНР загалом. «Я певний, ретроспективно стверджував Онацький, що будь Центральна Рада не така страшно ліберально-демократична, як вона була, не така безсило-інтеліґентська, Україна змогла б перемогти большевицьку навалу» Євген Онацький. Італія та фашизм (1920--1935). Сторінки з римського щоденника, т. 1 (Прага: Пробоєм, 1942), 25.. Цей погляд типовий для кола націоналістів, які протиставляли гадану слабкість і «лівизну» Центральної Ради культові сили ОУН. Адекватно до геополітичної ситуації, на думку Онацького, діяли лише члени «вільного козацтва» та Січові Стрільці під проводом Євгена Коновальця, однак у них не було «свого Муссоліні». Втім, апологетичні щодо італійського фашизму висловлювання цілком корелюють із вищенаведеними заявами Онацького, який, зазнавши впливу трансформаційного досвіду під час роботи в місії, очікував на прихід «чогось нового», що «переверне людську психіку» й покладе край «духовому маразму» та «розпусті».

Ці очікування знайшли своє вираження в кардинальній зміні політичної орієнтації Онацького. В 1930-1940-х рр. і пізніше він також зазнавав впливу трансформаційного досвіду на погляди, однак із націоналістичної платформи не сходив, тому можна стверджувати, що, попри травматичність пізніших досвідів, вони не справляли такого системного впливу на політичний світогляд Онацького.

Пізніші трансформаційні досвіди Онацького

Наприкінці 1920-х Онацький почав співпрацювати з націоналістичними активістами, які у 1929 р. ініціювали створення Організації Українських Націоналістів, а у 1930 р. він став членом ОУН Демченко, Здобуття Батьківщини, 67-71.. Враховуючи інформацію его-документів та інших джерел, немає підстав вважати, що це спричинилося до наступних фундаментальних світоглядних змін в Онацького, навпаки вступ до ОУН став логічним завершенням тривалого трансформаційного процесу, що почався ще в 1918 р. Упродовж 1930-х Онацький залишався прихильником авторитарного націоналізму ОУН (після 1939 р. у «версії» ОУН-м), симпатиком італійського фашизму та, водночас, критиком німецького націонал-соціалізму Там само, 85-86, 99; Євген Онацький, У Вічному місті, т. 1 (Видавництво Миколи Денисюка: Буенос-Айрес, 1954), 8-9..

Наприкінці вересня 1943 р. Онацького в його римському помешканні заарештували німецькі каральні органи, що стало початком періоду інтенсивного трансформаційного досвіду, що мав травматичний характер Євген Онацький, У Вавилонському полоні (Буенос-Айрес, 1948/1949), 3.. До жовтня 1944 р. Онацький перебував в ув'язненні в німецьких в'язницях і таборах на території Італії та Німеччини Там само, 129..

Роблячи спроби свідомо коригувати свої трансформації з допомогою імпровізованих і заздалегідь опанованих психотехнік Можна припустити, що він отримав навички психологічної самодопомоги в гуртку прибічників методик італійського психолога та психотерапевта Роберто Ассаджіолі, однак ця тема потребує окремого дослідження. Згадку, що дає змогу зробити це припущення, можна знайти в: Євген Онацький, Їду до Арґен- тіни (Вінніпеґ; Торонто: Новий Шлях, 1971), 9., а також саморефлексії, Онацький після свого звільнення почав відходити від авторитарного аспекту своїх поглядів, акцентуючи увагу на важливості індивідуальної свободи та протиставляючи політичній ненависті цінності християнської любові та взаємної поваги Онацький, У Вавилонському полоні, 120-124, 131.. А вже в 1953 р. у передмові до першого тому записок «У вічному місті» Онацький декларував і зміну свого погляду на італійський фашизм, щоправда виправдовуючи це не лише своїми трансформаціями, а й, на його думку, «змінами» самого фашизму, який, за Онацьким, протягом 1920-х та на початку 1930-х цілком міг викликати симпатію і в американських демократів, і в російських більшовиків; підстави ж для симпатії, нібито, зруйнував саме «вплив Гітлера» наприкінці 1930-х рр. Онацький, У Вічному місті, 7-9. Схожі тези Онацький пізніше сформулював також у присвяченій Беніто Муссоліні статті VIII тому «Української Малої Енциклопедії»: очевидно, що в уяві Онацького постали візії більш-менш «хорошого» Муссоліні (до 1935-1938 рр.), українофіла, соціального реформатора та борця з комунізмом, й «поганого» пізнього Муссоліні періоду Другої світової війни, який, начебто всупереч волі оточення, підпав під вплив Третього Райху як у політичному, так і в ідейному плані Євген Онацький, Українська Мала Енциклопедія, Книж. Тут варто зазначити, що еволюція ставлення Онацького до постаті Муссоліні, яким він тривалий час захоплювався, потребує дослідження.

Перебуваючи в Аргентині, Онацький продовжував підтримувати зв'язки з націоналістамиемігрантами, а в 1965 р. навіть став членом одного з керівних органів однієї з гілок ОУНка VIII. Літери Ме-На (Буенос-Айрес, 1961), 1057-1058..

Висновки

Досвід роботи Онацького в місії УНР в Італії був тісно пов'язаний із його переживаннями поразки Української революції. Цей досвід і переживання підштовхнули Онацького до переосмислення своєї політичної ідентичності та свого місця серед українських політичних гравців. «Позитивних» особистісних змін відновлення впевненості у правильності шляху, нових ідеалів та кумирів Онацький досяг за рахунок «негативних» епістемічних змін, певного пізнавального обмеження, тобто відмови від орієнтації на величезний кластер «не-правої» української політичної думки з різким переходом до критики інтелектуалів демократичного спрямування. Трансформації політичного світогляду, що стали результатом цього, а також попереднього досвіду роботи в Центральній Раді, втілилися в розчаруванні в елітах УНР, подальшому відході від лівоцентризму та пошуку нових ідеалів, що призвело до переходу на авторитарно-націоналістичну платформу, як єдину «реальну» альтернативу більшовизмові. На початку 1920-х Онацький безпосередньо, перебуваючи «в центрі подій», спостерігав за приходом Муссоліні до влади в Італії, і його мрії та візії мали змогу унаочнитися, що трансформувалося в захоплення ідеями та способом дій Муссоліні.

Політичний світогляд Онацького зазнавав змін і в подальшому, однак ці епістемічні трансформації вже не були радикальними (на відміну від особистісних трансформацій, що мають бути темою окремого дослідження). Хоча пізні погляди Онацького та їхній еклектизм заслуговують на окреме дослідження, однак загалом можна стверджувати, що вони лишалися дотичними до платформ груп правонаціоналістичних українських емігрантів.

Bibliographic references

1. Ankersmit, Frank R. Sublime Historical Experience. Stanford University Press, 2005.

2. Carel, Havi, & Ian J. Kidd. “Expanding transformative experience”.

3. European Journal of Philosophy 18 (1): 199-217.

4. Demchenko, Tamara. Zdobuttia Batkivshchyny. Zhyttia ta tvorchist Yevhena Onatskoho. Chernihiv: Osvitnii tsentr, 2016.

5. Domanska, Eva. Istoriia ta suchasna humanitarystyka: doslidzhennia z teorii znannia pro mynule, trsns. Volodymyr Sklokin. Kyiv: Nika-Tsentr, 2012.

6. Hai-Nyzhnyk, Pavlo. “Oleksandr Sevriuk sotsialist-revoliutsioner i dyplomat-amator, politychnyi avantiuryst y ahent chuzhozemnykh spetssluzhb”. Dyplomatychna ta konsulska sluzhba u vymiri osobystosti 2 (2019): 33-59.

7. Hentosh, Liliana. “Iakshcho vsi shliakhy vedut do Ryma. Pro diialnist ukrainskoi nadzvychainoi dyplomatychnoi misii pry Apostolskomu prestoli v travni lypni 1919 roku”. Polityka i chas 5/6 (1997): 95-98.

8. Onatsky, Yevhen. Italiia ta fashyzm (1920--1935). Storinky z rymskoho shchodennyka. T. 1. Praha: Proboiem, 1942.

9. “Pid omoforom barona M. Vasylka”. Ukrainskyi istoryk 4 (1978): 83-93; 1^ (1980): 110-133; 1^ (1981): 137-146; 1-4 (1987): 107-114.

10. Po pokhylii ploshchi. Zapysky zhurnalista i dyplomata. Vol. 1. Miunkhen: Dniprova khvylia, 1964.

11. Po pokhylii ploshchi. Zapysky zhurnalista i dyplomata. Vol. 2. Miunkhen: Dniprova khvylia, 1969.

12. U Vavylonskomu poloni. Buenos-Aires, 1948/1949.

13. U Vichnomu misti. T. 1. Buenos-Aires: Vydavnytstvo Mykoly Denysiuka, 1954.

14. Ukrainska dyplomatychna misiia v Italii. Praha: Proboiem, 1941.

15. Ukrainska Mala Entsyklopediia. Knyzhka VIII. Litery Me-Na. Buenos-Aires, 1961.

16. Yidu doArgentiny. Vinnipeg; Toronto: Novyi Shliakh, 1971.

17. Ostashko, Tetiana, & Viktoriia Soloviova. “Dyplomatychni predstavnytstva UNR u krainakh Zakhidnoi Yevropy (19181921 rr.)”. In Problemy vyvchennia istorii ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rr, 187-231. Kyiv: 2002.

18. Paul, Laurie Ann. Transformative Experience. New-York: Oxford University Press, 2014.

19. Pavliuk, Oleksandr. “Dyplomatiia nezalezhnykh ukrainskykh uriadiv (1917-1920)”. In Narysy z istorii dyplomatii Ukrainy, ed. by V. A. Smolii, 314-396. Kyiv: Alternatyvy, 2001.

20. Scott, Joan W. “The Evidence of Experience”, Critical Inquiry 17 (4) (Summer, 1991): 773-797.

21. Shevchenko Scientific Society Archive, New York City, State of New York, USA; IEvhen Onats'kyi Papers 1919-1941, Series I: Diaries and Articles, 1932-1938.

22. Stopchak, Mykola. “Osobovyi sklad ukrainskoho dyplomatychnoho korpusu doby natsionalno-vyzvolnykh zmahan: istoriohrafichnyi ohliad”. Problemy vyvchennia istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rokiv 7 (2012): 64-88.

23. Strelskyi, Henadii. “M. S. Tyshkevych i persha dyplomatychna misiia UNR u Vatykani”. Naukovyi visnyk dyplomatychnoi akademii Ukrainy 5 (2001): 305-312.

24. Tymoshyk, Mykola. “The Ukrainian Press-Bureau of Diplomatic Mission of the Ukrainian People's Republic in Rome as a Lesson for Contemporary National Journalism”. Actual problems of information space 1 (2018): 21-31.

25. Vynar, Liubomyr. “Bibliohrafichni dodatky”. Ukrainskyi istoryk 4 (1970): 124.

26. Yevhen Onatsky -- chesnist z natsiieiu. Niu-York; Miunkhen; Toronto: Ukrainska Istorychna Asotsiatsiia, 1981.

Размещено на Allbest.ru