Українське шовківництво в контексті економічних інтересів Російської Імперії (ХVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське шовківництво в контексті економічних інтересів Російської Імперії (ХVIII ст.)

Олександр Гуржій

доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, відділ історії України середніх віків та раннього нового часу, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Мета -- охарактеризувати впливи політики російського імперського уряду на розвиток українського шовківництва у ХУЛІ ст. Методологія дослідження ґрунтується на принципах неупередженості, детермінізму, з використанням загальнонаукових методів аналізу, синтезу, аналогії, абстрагування й узагальнення, а також проблемно-хронологічного підходу. Наукова новизна. Вперше проаналізовано становлення та розвиток національного шовківництва порівняно зі схожими процесами в Росії, а також охарактеризовано деструктивну роль у цьому процесі імперського уряду. Висновки. Доведено, що впродовж ХУІІІ ст., попри часто насильницькі спроби царату спонукати українців масово займатися цією галуззю виробництва, не було досягнуто бажаних результатів: імпорт шовку продовжував домінувати над експортом, причому якість ввезеної продукції залишалася на досить низькому рівні.

Ключові слова: шовківництво, Україна, царат, російський імперський уряд.

Oleksandr HURZHII

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,

Chief Research Fellow,

Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times,

Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

oleksandrgurzij003@gmail.com

https://orcid.org/0000-0001-6941-4488

UKRAINIAN SERICULTURE IN THE CONTEXT OF THE ECONOMIC INTERESTS OF THE RUSSIAN EMPIRE (EIGHTEENTH CENTURY)

The purpose is to characterize the influence of the policy of the Russian imperial government on the development of Ukrainian sericulture in the 18^th century. The research methodology is based on the principles of impartiality and determinism, with the use of general scientific methods of analysis, synthesis, analogy, abstraction, and generalization, as well as a problem- chronological approach. The scientific novelty. For the first time, the formation and development of national sericulture are analyzed in comparison with similar processes in Russia, and the destructive role of the imperial government in this process is also characterized. Conclusions. It has been proven that during the 18^th century, regardless of all the (often violent) attempts of the tsar to force Ukrainians to engage in this branch of production massively, the desired results were not achieved: the import of silk continued to dominate over the export, and the quality of exported products remained poor.

Keywords: sericulture, Ukraine, tsarism, Russian imperial government.

Ще від середини минулого століття західноєвропейські й американські історики особливо активно почали писати про запровадження та поступове посилення колоніальної політики російського уряду на приєднаних у другій половині XVII--XVIII ст. українських землях [1, С. 132, 135, 143]. Спеціально дослідивши українсько-російські економічні зв'язки від 1654 до 1917 рр., К. Кононенко переконливо довів деструктивну роль у цьому аспекті «колоніальної політики Росії». На його думку, XVIII ст. стало вкрай негативним переломним етапом в долі українського народу. Автор, зокрема, зазначив, що якщо раніше Україна «була вже багатою» і знаходилася «на шляху до всебічного розвитку індустріальної бази», займала «активну позицію» в міжнародній торгівлі, то у XVIII ст. вона поступово занепала «під тиском чужої (іноземної) сили», будучи підкореною «колоніальній російській політиці». Економічні стосунки, які існували на той період між жителями обох країн, дослідник однозначно визначив у формі взаємин «держави-метрополії» (Росія) та «колонії» (Україна) [2]. Англійський історик Д. Ельтон акт так званого «возз'єднання» охарактеризував як «завоювання Росією України», що в результаті неабияк «звузило кордони Європи на тривалий період». Водночас він показав тодішню Московію як неєвропейську, нецивілізовану країну [3, С. 18]. М. Чировський наголосив на тому, що метою політики царизму було утримання економіки України у статусі придатку як «сільськогосподарського регіону» та «джерела сировинних матеріалів для всеросійського ринку» [4]. Д. Басараб назвав подібні заходи Росії «експансіоністською програмою» [5].

Зрозуміло, що згадані концептуальні методологічні оцінки та характеристики не могли бути об'єктивно сприйняті в радянській історіографії, а тому зазнавали огульної критики [6--10]. Щоправда, слід брати до уваги й той незаперечний факт, що на тодішній час така форма викладу історичного матеріалу була чи не єдиною можливістю донести до радянського читача думки зарубіжних дослідників.

Шовківництво, як один із видів виробництва з обробки волокнистих речовин, у своєму історичному розвитку помітно вирізнялося від інших галузей промисловості ранньомодерного періоду -- і за часом виникнення, і за своїми обсягами, суспільними й економічними можливостями, а особливо потребами населення. З огляду на те, що у виготовленні шовку була зацікавлена головно соціальна еліта України, насамперед шляхтичі, козацькі старшини (пізніше дворяни), вище духівництво та в дуже обмеженій кількості заможні містяни (бідні верстви здебільшого використовували полотно і грубе сукно), то на «промислові рейки» галузь почала ставати в першій третині XVIII ст., і досить довго не займала помітних позицій. У першу чергу це, безперечно, стосується традиційного народного одягу українців в межах усіх регіонів, де застосування цього виду тканини не простежується [11, С. 94--103].

Очевидно, слід уважати показовим, що О. Пономарьов, досліджуючи розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст., взагалі оминув увагою шовківництво [12]. Про значну нерозвиненість галузі через панування підневільної праці та відсутність належних обсягів вітчизняної сировини писав О. Нестеренко [13, С. 164]. Проте варто наголосити на тому, що вже у часи Русі імпортувалися різні види тканин, серед яких були й шовкові (паволока) [14, С. 187]. Певну роль при цьому відігравав наближений безпосередньо до руських земель Сурож -- потужний осередок міжнародної торгівлі. Помітно наповнювали шовком ринки Київської держави країни Сходу. Побутували навіть регіональні назви привозних тканин: кизильбаш- ські камки (Персія), халебські (Сирія, м. Алеппо), токатські (Малоазійський півострів, м. Токат) [14, С. 197]. «Шовковий шлях» через Русь пов'язував Європу та Азію. Цю продукцію імпортували Франція, Англія, Нідерланди, Німеччина. Про дорогі різнокольорові шовкові тканини згадується в літописах, русько-візантійських договорах тощо.

Так, «Повість временних літ» містить інформацію про те, що київський князь Олег у перемовинах із володарями Візантії 907 р. поставив одну з умов до- бросусідства: надання вітрил із паволок, мовляв, пошийте «парусы волочиты руси... И воспяша русь парусы паволочиты» [15, С. 25]. А те, що на сторінках літопису поряд із шовком (у вигляді дарів, данини) неодноразово фігурувало золото, свідчить про поцінування руськими правителями згаданої тканини на рівні з дорогоцінним металом або виробами з нього [15, С. 29, 34, 50, 131]. Траплялося, що й невільників обмінювали на паволоки [15, С. 36]. Саме шовківництво забезпечувало понад 70 % усього імпорту Візантії [16, С. 75].

Незважаючи на доволі уривчасті відомості, можна констатувати, що постачання продукції шовковиробництва та забезпечення нею українського ринку певною мірою відбувалося з багатьох країн світу у період від князівської доби до ліквідації Гетьманщини наприкінці XVIII ст. Наведемо найбільш характерні приклади: князь Данило Галицький носив одяг, обшитий грецьким шовковим мереживом [17, С. 541]. На маршруті від повітового містечка То- рунь (Хелмінське воєводство) до волинського міста Володимира у другій половині XIV ст. існували чимало митниць, де з каменя ¹ шовку збирали податок 0,5 гроша [18, С. 20--21]. Статейний список посольства великого князя Івана Васильовича до короля Казимира IV з протестом проти розміру митних зборів у Києві, Чорнобилі, Чернігові й Новгороді-Сіверському фіксує серед незаконно конфіскованих купецьких товарів шовкову тасьму, яку князівський дяк «насильно взяв» (1488 р.) [18, С. 34]. А ось як торгівлю в Києві з країнами Сходу описав Михалон Литвин (середина XVI ст.): «Тим часом київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржилися. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заносами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, втім, більш ніж наповнених плодами, овочами, медом, м'ясом і рибою, з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільно» [18, С. 78]. З наведеного уривку стає цілком очевидно, що, по-перше, торгові люди в Києві Камінь -- одиниця ваги, що дорівнювала 32--50 фунтам, або відповідала 1 пуду. часом нагромаджували чималі обсяги «дорогоцінних шовків»; по-друге, тканину зберігали в «непоказних», але окремих «хижах»; по-третє, значна кількість шовку спричиняла зниження цін на нього.

Цікаво, що у середині ХVІ ст. сувої шовку подеколи вимірювали в літрах Літра -- одиниця виміру ваги шовку чи золотої пряжі, становила 240 г.. Так, 1569 р. у Кременці митники відібрали в пінського купця, який їхав із Туреччини, 50 літр його «влостного шолку» та ще й завдали «шкод немало» Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). Ф. 25. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 564.. Тоді в регіоні за 1 літру шовку брали податок 1,5 копи Тобто 90 грошів..

У середині ХУІІ ст., навіть незважаючи на численні воєнні події, окремі торгівельні центри України поступово перетворилися на значні осередки поширення різноманітних зарубіжних тканин, килимів тощо. Серед таких вирізнялися Гельмязів, Жаботин, Золотоноша, Київ, Черкаси, Прилуки. Так, на великий ярмарок у Прилуках, що відбувався на свято Івана Хрестителя, шовк привозили купці з Румелії та Караманії [19, С. 184, 191 --194]. Серед багатьох товарів, доправлених до Києва з Центральної Європи, різнокольоровий шовк нерідко посідав одне з перших місць [20, С. 336].

Московський уряд від другої половини ХУІІ ст. приділяв дедалі пиль- нішу увагу торгівлі шовком із зарубіжжям. Позначалося це й на приєднаних українських землях, однак ще не йшлося про налагодження промислового шовківництва. Керуючись комерційними інтересами та ідеєю протекціонізму 22 квітня 1667 р. було прийнято Новоторговий статут, про причини появи якого сповіщалося: «Великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, слушав докладные выписки и торговых статей с своими великого государя бояры и с думными людьми, указал, а его царского величества бояре приговорили: по челобитью Московского государства гостей и гостиных сотен и чорных слобод торговых людей от приезжих иноземцов во многих обидах торгех, которые проходили в Московском государстве и Великие России в порубежных городех помешкою продолжительные войны, и того ради приезжие иноземцы безстрашно учали товары худые поддельные, как в серебре и в золоте в литом и в пряденом «Золото прядене» -- шовк, обвитий золоченою або срібною ниткою., так и в поставах Згорток полотна, знятий зі станка. в сукнах и в иных заморских товарех в царствующий град Москву и в городы Великие России привозить, в которых товарех подлинно обличины, и такие худые товары сысканы, и рус- ким торговым людем в заповедех в промытах многие убытки и домовные разорения учинились» [21, С. 117].

Зважаючи на це, передбачалося призначення спеціальних «голів і цілувальників», а також наглядачів за порядком купівлі та продажу, якістю товарів, проставленням на них відповідних клейм і печаток [21, С. 125]. При цьому неблагородним верствам категорично заборонялося носити одяг із дорогих тканин («дорогие от шолку и от сукон поставов») [21, С. 131]. На продаж шовкових виробів було різко підвищено мито, їх не мали права купувати «простолюдини». Неякісний шовк заборонялося реалізовувати в усіх містах Російської держави [21, С. 133].

Можливо, через економічну вигідність шовківництва у царської влади поступово визріла ідея доцільності його місцевого розвитку. Проте реалізовувався цей задум непослідовно, що не могло не позначитися й на становленні українського шовковиробництва.

За часів Петра I Росія продовжувала залишатись порівняно економічно відсталою країною з переважно натуральним господарством. «Кадри» для мануфактурного виробництва вдавалося залучати за допомогою «кривавого законодавства» [22, С. 320]. На «фабриках» або «заводах» використовувалася головно примусова праця кріпосних, «гулящих людей», військовополонених, «баб і дівок», які не підлягали смертній карі, але скоїли серйозні злочини [23, С. 666], дорослих із числа незаконнонароджених, що оволоділи певними професійними навичками [24, С. 220], засуджених на заслання чи до каторжних робіт [24, С. 937], розкольників [25, С. 47], жебраків і жебрачок [26, С. 956]. У 1721 р. було оприлюднено указ, в якому йшлося: «Для ссылки в работу винных баб и девок отсылать в Берг и Мануфактур коллегии и отдавать из той коллегии компанейщикам, описывая, сколько которой лет в работе быть или по смерть, и содержать их при тех работах под караулом, давая им на пищу кормовые деньги по разсмотрению» [27, С. 410].

Доволі критично до започаткування Петром І нових галузей виробництва поставився М. Покровський, визначивши 'їх як «штучно створені», що йшли врозріз із «природним рухом народного господарства» [28, С. 306].

На початку XVIII ст. політика царського уряду щодо ініціювання шовківництва в Росії, включно з приєднаними українськими землями, не мала успіху. І насамперед тому, що за її реалізацію бралися люди, хоч і відомі при дворі, проте недосвідчені. По-друге, умови тодішнього «імпортозаміщення» аж ніяк не приваблювали ініціативних власників капіталів. Саме тому впродовж усього століття ввезення шовку з-за кордону не припинялося, а навіть зростало. Так, у 1758--1760 рр. тільки із Західної Європи цієї продукції надходило у середньому на 800 тис. руб. щорічно, із Китаю -- на понад 170 тис. руб., із Персії -- на 20 тис. руб. [29, С. 570].

Першу профільну мануфактуру було засновано 1714 р. в Москві. її господарем («фабрикантом») став О. Мілютін. Тут планувалося виготовляти стрічки, парчу, позументи. Цікаво, що у «височайшій резолюції» останньому на право власності від лютого 1718 р. заборонялося привозити продукцію з «чужих країв», якщо він налагодить власне виробництво у належній кількості [30, С. 548]. До речі, до цих подій О. Мілютін значився царським «кімнатним грубником». У 1717 р. знову ж таки у Москві утворилася «компанія» у складі сановників Ф. Апраксіна, П. Шафірова, П. Толстого з метою заснування «штофної й парчевої фабрики». Проблеми в її функціонуванні зумовили поповнення керівництва ще двома особами -- купцями. А вже 1724 р. перші «високі інтересенти» вийшли з невигідної для них справи та забрали свої капітали. Купці ж продовжували виробництво, але поділили його на п'ять окремих частин, де працювали всього по кілька майстрів і робітників. Дроблення галузі через її очевидну непродуктивність було досить типовим явищем для першої половини XVIII ст. [31].

Станом на 1725 р. у Росії налічувалося, за різними оцінками, від 4 до 15 шовкових мануфактур, що, з огляду на розміри імперії, було вкрай малим показником. У 1750 р. їх кількість зросла до 37 [32, С. 106, 112]. Характеризуючи заходи Петра І у цій царині, М. Туган-Барановський визначив 'їх як «політику насаджування», адже часто вони здійснювалися «за безпосередньою царською вказівкою» [33, С. 15--18, 21--48].

У другій половині століття за чисельністю такого виду підприємств в імперії вирізнялися Москва, Астрахань, Ярославль, Петербурґ, Волоґда та ін. В 1765 р. продукція всіх наявних у Росії 46 шовкових мануфактур оцінювалася в 501 тис. руб. [34, С. 474--475]. Імпорт шовку ледь не вдвічі перевищував його місцеве виробництво, причому останнє спрямовувалося головним чином на внутрішні ринки.

У 1767 р. нараховувалося вже 82 шовкових і «золототканих» підприємства з 2420 «купленими та відданими за указами на фабрики» робітниками, 181 кріпаком, 1939 вільнонайманими (причому залежна група робітників становила 57 %). У 1799 р. лише Мануфактур-колегія керувала 357 шовкоткацькими та позументними підприємствами, на яких було задіяно 905 «казенних приписних», 1167 «покупних», 90 поміщицьких, 3935 вільнонайманих осіб, котрі виготовляли продукцію на 3938,3 тис. руб. [35, С. 177--178]. Як бачимо, на кінець століття галузь дещо «капіталізувалася» в бік використання вільної праці. Правда, це ще не могло свідчити про базисні зрушення і встановлення міцних буржуазних відносин. У будь-який момент указівка «згори», зміна господаря, залучення кріпаків, купівля підприємства могли змінити співвідношення вільнонайманої та підневільної робочої сили.

Починаючи від лише кількох працівників у першій половині XVIII ст., кількість задіяних у виробництві поступово зростала -- у середньому до 150-- 200, а інколи й 500 осіб. Серед вільнонайманих майстер отримував за день 10 коп., а жінки й неповнолітні -- по 2 коп. Проте навіть наявність «своїх» мануфактур, збільшення їх кількості ще не свідчили про достатні потужність і розвиток виробництва. Адже в багатьох випадках вони залежали від постачання сировини з-за кордону. Наприклад, 1758--1760 рр. у Росію щорічно завозилося до 3,2 тис. пудів шовку-сирцю [32, С. 136]. Зрозуміло, що без створення власної бази первинної продукції досягти помітних успіхів було неможливо, оскільки виникала періодична загроза економічного тиску з боку країн-імпортерів. Тим більше, що з багатьма з них час від часу спалахували збройні конфлікти. Тому-то уряд, прагнучи збільшити обсяги виготовлення й поліпшити якість профільної сировини, видавав численні розпорядження.

Однак це не завжди приносило бажаний результат, окремі мануфактури ледь животіли. Так, відомість 1727 р. зафіксувала функціонування в Кизлярському урочищі підприємства вірменина С. Васильєва, першорядним завданням якого влада визначила виготовлення шовку-сирцю з тутових «червей», а також «сеяние хлопчатой бумаги». Утім у результаті справа не заладилась, адже за кілька років (від 1718 до 1727 рр.) було отримано всього 2 пуди продукції. Через це чимало «фабрикантів», щоб не втрачати на шовківництві, паралельно запроваджували інші види мануфактурного виробництва, а 'їхні підприємства перетворювалися на комбіновані [36, С. 352].

У результаті царський уряд звернув увагу на потенційно продуктивні регіони України, насамперед Лівобережжя та Слобожанщину. Наскільки неактуальним для місцевого простолюду було шовківництво, згадувалося вище. І це при тому, що тутові дерева культивувалися тут здавна (найперше як джерело ягід). Дорожнеча власне матеріалу та виробництва сирцю не спонукала займатися цією справою. Показовими у цьому аспекті можуть бути записки генерального підскарбія Я. Марковича як типового представника козацької старшини періоду Гетьманщини. Починаючи від 1716 р. й майже до самої смерті (точніше, до 1767 р.) він ледь не кожного дня занотовував усі події, зокрема й обіди зі впливовими особами, свята, весілля, похорони, купівлю чи продаж товарів, людей, худоби, писав про побут, одяг і т. д. Уперше записи про шовк у нього з'явилися 1725 р., причому це не було пов'язано із місцевим виробництвом та навіть з українською територією. Перебуваючи під час війни з калмиками на оборонній лінії «посередині від Волґи до Дону» він звернув увагу на багато «дивних речей» у супротивника. Так, один із калмиків сів на землю та, утримуючи на ногах священну книгу, написану мовою, «схожою на перську», почав молитися. При цьому ноги й голова його були обв'язані червоним шовком [37, С. 92]. Першу купівлю цієї матерії самим автором записок у тексті датовано 1726-м роком. Сталося це, знову ж таки, під час воєнного походу, коли козацький старшина відвідав «індійські ряди» та вдало виторгував «шовк добрий» за ціною «фунт пів 7 золотих». Можливо, настільки вигідна покупка відбулася тому, що торгів- ці-індійці на той час пили «конопляне молоко» з опіумом [37, С. 197--198]. 29 січня 1727 р. Я. Маркович наказав своїм слугам в Астрахані купити «за морем», окрім кількох хлопчиків, двох «сутих» пасків, срібних і мідних пристроїв для паління тютюну, різного хутра, перлин тощо, ще й «партію» шовку (за умови, якщо 1 пуд коштуватиме 40 руб.) [37, С. 212]. Набута в різний спосіб такого виду готова продукція почасти йшла на продаж, подарунки, але щось залишалося і для власних потреб. Наприклад, того ж року мемуарист «жиду Юдку дал шолку 5 лотов сделать два шнурка с тясомками до двух кунтушов, и до лески тясму с китецею и кутасом: за сребро и труды 5 рублей с полтиною» [37, С. 230]. Отже, як бачимо, про власне виробництво шовку тут не йшлося, хоч потреба в ньому, нехай і не надто значна, все ж існувала.

На 1720-ті рр. припало заснування в Києві кількох приватних і державного шовкових «заводів». Це здійснювалося за безпосередньої вказівки центрального уряду. Один із таких 1724 р. відкрили вихідці з Балкан, зареєстровані в місті як С. Михайлов та І. Дирей. Від Комерц-колегії вони отримали кредит у сумі 4870 руб. ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 181. Арк. 68--69. На Подолі від 1725 р. діяло шовкове підприємство на державних засадах. Тут, а також у Кловській долині, заклали розлогі тутові сади для вирощування шовкопряда. У 1724--1725 рр. в інтересах київського шовківництва порушувалося питання про запрошення до міста іноземного фахівця, яким виявився француз І. Фіґірей Там само. Спр. 69; Спр. 70. Арк. 1 --14.. Показово, що на початку 1730-х рр. він навчав своєму промислу вже дітей солдатів місцевого гарнізону Там само. Спр. 296. Арк. 1--6..

Імператорський указ київському губернаторові від 1729 р. містив розпорядження надати земельні ділянки й забезпечити насіннєвим матеріалом усіх киян, які виявлять бажання розводити тутові дерева для вирощування шовкопрядів Там само. Ф. 1127. Спр. 33. Арк. 7--9. Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 531. Арк. 69.. У 1728--1729 рр. грек за походженням Ю. Леонтьєв отримав дозвіл на облаштування в Києві шовкового «заводу», причому з правом подальшого безмитного продажу сирцю впродовж десяти років. Однак він був зобов'язаний інформувати Комерц-колегію про досягнуті результати ¹¹. Ця установа пильно відстежувала розвиток шовківництва в місті й вимагала періодичних звітів від місцевих «фабрикантів». Так, у 1733 р., згідно з отриманим ним спеціальним указом, відповідного змісту рапорт підготував «утримувач» мануфактури грек С. Михайлов Там само. Спр. 1263. Арк. 1--6..

Проте досягти належних обсягів виробництва, незважаючи на всі заходи імперської адміністрації, на означених підприємствах не вдавалося. «Завод» на Подолі за десять років свого функціонування спромігся виготовити всього близько 3 пудів шовку, що навряд чи могло задовольнити потреби навіть самих лише містян [38, С. 66].

Київський магістрат 3 листопада 1745 р. повідомив про отримання указу імператриці із забороною прикрашати одяг коштовностями Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 1263. Арк. 1--6.. Можливо, так чи інакше це стосувалося й золотого та срібного оздоблення шовкових тканин. Звичайно, такий захід здешевлював убрання, але не підвищував якість його виготовлення. Хоча маємо відомості, що 1746 р. кияни їздили за кордон, зокрема до Угорщини, у справі вивчення кравецького ремесла Там само. Спр. 1412. Арк. 1 --12.. Цікаво, що «утримувач» шовкової «фабрики» в Києві С. Ноздрін 1747 р. вирушив у Трубчевськ і Брянськ для закупівлі круп на власні потреби та для працівників Там само. Спр. 1482. Арк. 64 зв..

У 1749 р. за рішенням Сенату Київський казенний шовковий завод було передано у підпорядкування вихідцю з Франції А. Ґамбету. Водночас його зобов'язали заснувати ще одне підприємство такого ж профілю, але вже за власний кошт. У такому разі Генеральна військова чи Київська губернська канцелярії (якщо йшлося б про Київщину) мали безоплатно виділити земельну ділянку. При цьому рекомендувалося застосування вільнонайманої праці як іноземців, так і місцевих жителів. На підтримку діяльності нового підприємства передбачалося залучити підготовлених спеціалістів та учнів Київського казенного заводу, а також виділити з останнього необхідні інструменти. Власник, своєю чергою, обіцяв упродовж восьми років розвинути та покращити підпорядковане йому шовковиробництво. Проте були дві обставини, котрі не стимулювали цей процес. По-перше, розпорошення одного підприємства на користь іншого навряд чи сприяло б успіху справи. По-друге, після восьми років експлуатації новий «завод» мав перейти у власність тих осіб (держави), на чиїй землі він розташовувався [39, С. 110--112] Там само. Ф. 1632. Оп. 1. Спр. 300. Арк. 1--3.. Зрозуміло, що за таких умов комерційно налаштована людина не віддаватиметься повністю справі й не вкладатиме власні кошти та енергію в підприємство, яке згодом має опинитися у чужих руках.

Тому, цілком закономірно, подібні ініціативи незабаром сходили нанівець, а залучені до них навіть потрапляли під державні санкції. Так, у лютому 1751 р. розпочалося слідство про стягнення недоїмок за минулий рік зі вже згадуваного С. Ноздріна Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 1945. Арк. 1 --11.. Не виконував своїх зобов'язань і А. Ґамбет: новий «завод не завел», а старий «привел в несостояние». Насамкінець підприємство у нього відібрали й передали ад'ютантові Полтавського полку В. Іванову -- людині з певним досвідом, адже вже мав профільний заклад у Києві. Йому навіть дозволили використовувати солдатів місцевого гарнізону, утім «без всякого излишества». Події відбувалися так. У 1762 р. спеціальна комісія оглянула Київський казенний завод із виготовлення шовку. Результати перевірки виявилися невтішними. Відтак з'явилося розпорядження про передачу підприємства В. Іванову зі сподіваннями на «підняття й розширення» його, а також збільшення обсягів виробництва продукції Там само. Ф. 1127. Оп. 1. Спр. 33. Арк. 7--9; Ф. 269. Оп. 1. Спр. 1211-в. Арк. 31--34..

Кількість профільних «заводів» повільно, але зростала. Зокрема черговий такий було засновано 1750 р. в Переяславі на ділянці відставного сотника Є. Гулака Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 1757. Арк. 1 --16..

30 жовтня 1751 р. Сенат оприлюднив розпорядження про надання значних преференцій особам, які вирощуватимуть тутові дерева та будуватимуть спеціалізовані мануфактури. Передбачалося запрошування майстрів із різних місцевостей. Але був нюанс: весь сирець з України потім мав постачатися на підприємства власне Росії, причому за обумовленими цінами [39, С. 718-- 719]. У 1752 р. копію указу про розведення тутових дерев і шовкопрядів, будівництво профільних підприємств і залучення спеціалістів було доставлено в канцелярію гетьмана К. Розумовського з метою подальшого поширення в Лівобережній Україні Там само. Ф. 269. Оп. 1. Спр. 1211. Арк. 1.. У зв'язку з цим Мануфактур-колегія передала Київський казенний шовковий завод з усіма будівлями та «майстровими людьми» війту Чернігівського магістрату Коневському, а у самому Чернігові йому виділили частину «лугової землі», адже той пообіцяв поставити тут ще одне шовковиробництво. Тоді ж усіх «фабрикантів» було запевнено щодо звільнення їх від військової служби, постоїв і сплати мита впродовж десяти років Там само. Спр. 1211-а. Арк. 6..

Від початку 1750-х рр. на Київщину та в Київ імперська влада дедалі активніше направляла контролерів, котрі мали наглядати за станом шовківництва й, відповідно, інформувати про це. Так, 1752 р. Мануфактур-колегія відрядила до Києва радника Артамонова із завданням проінспектувати місцевий казенний шовковий завод. Він також мав оглянути придатні для подальшого розвитку справи околиці, оцінити якість тутових насаджень і закупити 1 пуд сирцю як зразок Там само. Спр. 1211-б. Арк. 15.. Наступного року зі схожою місією прибув радник Арґамаков. Придбані ними партії засвідчили порівняно високу, як для Російської імперії, якість шовку-сирцю, придатного для виробництва оксамиту, тафти тощо.

У 1753 і 1754 рр. центральний уряд особливо прискіпливо поставився (на рівні спеціального указу) до заснування та належного облаштування профільних підприємств на Українській оборонній лінії. Тим, хто бажав долучитися, знову обіцялося звільнення від військової служби, постоїв, податків на десять років. При цьому «гарантувалася» закупівля продукції власне російськими мануфактурами. З цією метою було організовано спеціальний «виклик» підрядників Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 2253. Арк. 1--66; Спр. 2266. Арк. 2; Спр. 2270. Арк. 1 --12; Ф. 51. Оп. 1. Спр. 1159. Арк. 1--2..

У другій половині 1750-х рр. влада взялася за розширення шовківництва на Слобожанщині. 1757 р. Сенат оприлюднив схожий за змістом, як і для Лівобережжя, указ, згідно з яким до промислу заохочувалися селяни Української оборонної лінії, частина якої проходила в межах регіону; також обіцялося звільнення від військової служби та постоїв; надавалися безмитні пільги на десять років. Шовк-сирець при цьому знову ж таки мав постачатися на власне російські мануфактури. З цією метою планувалося ознайомлення зацікавлених осіб із досвідом роботи на інших підприємствах [40, С. 220--221].

Проте загалом ситуація залишалася все ж незадовільною: імпорт був дорогим, власні готові вироби -- переважно низької якості, а їхня кількість не могла вдовольнити потреби населення. До того ж із Персією (одним з основних постачальників шовку Там само. Ф. 64. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 21.) періодично виникали збройні конфлікти.

На території Лівобережжя і Слобожанщини не допомогла навіть спроба центрального уряду виділи шовківників із загальної групи «фабрикантів», надавши їм пільговий статус і звільнивши від внутрішніх поборів Там само. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 516. Арк. 1.. Складалися поіменні списки майстрів, підмайстрів, учнів Там само. Ф. 1958. Оп. 1. Спр. 1025. Арк. 14..

Водночас слід визнати: від середини 1750-х до кінця 1770-х рр. особливу увагу влада Російської імперії приділяла все ж таки київським профільним підприємствам, і в першу чергу казенним. Про це свідчать численні архівні матеріали. Так, 19 квітня 1754 р. капітан Лбов своїм рапортом сповістив про отримання указу з Київської губернської канцелярії стосовно передачі на Київський казенний завод шовкопрядів, які надійшли від російського резидента в Туреччині Обрескова Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 2468. Арк. 1--2.. Того ж року для технічного переоснащення цього підприємства було виділено певні грошові суми Там само. Спр. 2460. Арк. 62, 64, 83--86.. У квітні 1756 р. у черговий раз сюди доправили партію якісного шовкопряда -- цієї справою займався капітан місцевого гарнізону Бабошин Там само. Спр. 2748. Арк. 1 і далі.. Тобто в 1754 і 1756 рр. за постачання гусені відповідали офіцери. До функціонування промислового закладу долучалися й солдати гарнізону, а разом із ними школярі та учні, за що регулярно отримували відповідну платню Там само. Спр. 2757. Арк. 5.. Із листопада 1756 до серпня 1757 рр. відбувалася офіційна передача Київського казенного шовкового заводу в управління війтові Чернігівського магістрату Коневському Там само. Спр. 2747. Арк. 1--32.. Відтоді до кінця 1762 р. «майстрові люди» Ґостяєв, Шапошников і ще кілька регулярно відправляли до Мануфактур-колегії відомості про обсяги виготовленої продукції, висадку тутових дерев, прибутків та видатків на утримання підприємства Там само. Спр. 3863. Арк. 1; Спр. 3211. Арк. 1 і далі.. До виплати жалування учням і контролю, закупівлі дров долучалася Київська губернська канцелярія Там само. Спр. 2958. Арк. 1--22.. У 1759 р. для переоблаштування виробництва запросили фахівця з Іспанії А. Ріґотієра Там само. Ф. 193. Оп. 2. Спр. 521. Арк. 1..

В подальшому імперський уряд не полишав спроб збільшити кількість підприємств із виготовлення шовку. Так, у 1765 р. київський губернатор

І.Ґлєбов отримав від Катерини ІІ указ про необхідність надання надвірному радникові Наковальїну ділянки землі для висадки тутових дерев у Києві за його власним бажанням Там само. Спр. 4488. Арк. 1 і далі.. Тоді ж (до 1771 р.) продовжував функціонувати «завод» на Подолі Там само. Спр. 4532. Арк. 35; Спр. 7809. Арк. 4 зв.; Спр. 6649. Арк. 7..

Указ і розпорядження («визначення») Київської губернської канцелярії від 13 вересня та 2 жовтня 1766 р. зафіксували виплату платні учням шовко

вого «заводу», яка надавалася з «гербових зборів» у розмірі 2 руб. 25 коп. Там само. Спр. 4844. Арк. 1--2. Тоді ж Мануфактур-колегія звільнила всіх власників шовкових підприємств Києва від сплати внутрішніх податків Там само. Спр. 4848. Арк. 1--8.. Очевидно, це опосередковано свідчило про принаймні невисоку рентабельність цих мануфактур. Більше того, «фабриканти» ще потрапляли в особисту боргову залежність. Так, у Києві 11 лютого -- 4 березня 1769 р. розглядалася справа про стягнення грошового боргу з власника шовкової «фабрики» купця Р. Смородіна колезьким асесором К. Матвєєвим Там само. Спр. 6002. Арк. 1--6.. У 1771 --1775 рр. велася справа про чергове передання Київського казенного заводу новому господареві -- капітанові рейтарської команди І. Суковкіну, а також виділення коштів на ремонт приміщень і відправлення учнів гарнізонної школи для роботи на підприємстві Там само. Спр. 6675. Арк. 1--89..

Незважаючи на всі негативні колізії, тобто часті зміни власників мануфактур, брак досвідчених працівників і заміну їх школярами, недостатні обсяги сирцю тощо, слобідсько-український губернатор Є. Щербінін 1773 р. доповів Катерині ІІ про обнадійливі результати розвитку шовківництва, на що імператриця висловила йому своє персональне задоволення. З рапорту високопосадовця вона визначила, що слобода Нова Водолага може стати гарним прикладом для розширення справи. А тому спеціальний іменний указ зобов'язав відповідну провінціальну канцелярію забезпечити сприяння Є. Щербініну. На це було виділено значні державні кошти [41, С. 167]. Проводилися заходи щодо залучення місцевих жителів до висадки тутових дерев і розведення шовкопряда [42, С. 846] Там само. Ф. 763. Оп. 1. Спр. 457. Арк. 1.. Того ж року в названій слободі здійснили опис реманенту профільних підприємств Там само. Ф. 1958. Оп. 1. Спр. 1025. Арк. 32., а в прилеглій місцевості до тих, хто займався шовківництвом, приєднали ще 1300 сімей. У багатьох випадках людей змушували працювати на таких «фабриках». 1774 р. на них уже було задіяно понад 5 тис. так званих «приписних селян» чоловічої статі [40, С. 221]. Замість раніше сплачуваних поборів у казну та поміщикові, відтепер вони зобов'язувалися виробляти шовк і здавати його державі [43, С. 18].

Жорсткі умови праці та соціальний гніт із боку адміністрації неодноразово призводили до непослуху працівників і навіть бунтів. У зв'язку з цим імперський уряд вирішив «реорганізувати» виробничий процес у цій сфері. А тому «приписним» -- кожній сім'ї окремо -- визначили нормативи виготовлення продукції, а потім «розпустили» людей по домівках. Відбулося розпорошення виробництва. Втім вони отримали від держави й певні пільги: ділянки землі в особисте користування, дозвіл на риболовлю (щоправда, за певну плату), щорічну невелику грошову винагороду [42, С. 452--454, 845].

У справі поліпшення стану шовківництва діяла практика запрошення іноземних, зокрема французьких, майстрів до Москви (1772 р.) Там само. Ф. 54. Оп. 3. Спр. 7098. Арк. 1..

В Україні існувала спеціальна посада -- головний інспектор із шовкового виробництва. Періодично розроблялися інструкції щодо розведення та поліпшення тутових дерев, поширення якісного насіння й посадкового матеріалу.

Безпосередньо на Слобожанщині наглядач від Ахтубінських заводів і його помічники мали спеціальні приписи з ведення шовківництва (1773 р.) Там само. Ф. 1958. Оп. 1. Спр. 1025. Арк. 15.. Своєю чергою, тут відбувалася підготовка фахівців для власне мануфактур Росії. У 1774 р. ахтубінських «майстрів із намотування шовку» відправляли до Царицина Там само. Ф. 1710. Оп. 1. Спр. 1241. Арк. 25.. До Нової Водолаги також присилали спеціалістів задля обміну досвідом Там само. Спр. 1243. Арк. 38 зв.. У цьому поселенні 1775 р. було засновано нове профільне підприємство Там само. Ф. 763. Оп. 1. Спр. 478. Арк. 1..

Проте як би часто не переглядався стан шовківництва на Слобожанщині, не оформлялися окремі справи про його розвиток (1775 р.) Там само. Ф. 1807. Оп. 1. Спр. 1668. Арк. 59., але значного поліпшення у виробництві все ж не відбувалося. Про це свідчать такі показники: у 1774 р. в регіоні виготовлено 1 пуд 15 фунтів 45 золотників продукції, а наступного -- 1 пуд 32 золотника [41, С. 168]. Тобто на всій Слобожанщині у середині 1770-х рр. вдалося виробити майже вдвічі менше шовку, ніж це зробив Київський казенний завод у 1730-х рр. Висновок однозначний: шовківництво було збитковим.

Звичайно, більш продуктивно (за оборотом капіталів та продукції) діяли підприємства, що належали безпосередньо купцям. Однак і вони нерідко залежали від грошей росіян. Так, у 1770-х рр. у межах Старокиївської фортеці власний шовковий «завод» тримав російський купець Р. Смородін Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 6675. Арк. 58..

У 1778 р. вкотре актуалізувалося питання розбудови казенних заводів у Києві. З цією метою було виділено кошти на облаштування технічних і житлових приміщень. Справою опікувалася губернська канцелярія, зокрема через службовця Трофімова Там само. Спр. 8601/8603. Арк. 1--5; Спр. 8578. Арк. 26.. Наступного року вона цікавилася у 2-ї Малоросійської колегії, як розподіляти та куди відправляти готову казенну продукцію Там само. Спр. 9984. Арк. 1..

На кінець 1790-х рр. на Слобожанщині в окремих населених пунктах (наприклад, Нова Водолага) налічувалося вже кілька десятків тисяч висаджених тутових дерев [40, С. 222]. Директор місцевого шовкового «заводу» Депар- ма (Парма) рапортував губернаторові О. Теплову про відправку з м. Валки до Водолаги майстра виробництва з новою партією гусені Там само. Ф. 1958. Оп. 1. Спр. 1025. Арк. 45.. Характерно, що

окремі фахівці працювали на місцевих підприємствах майже чверть століття, втрачаючи тут своє здоров'я Там само. Арк. 39, 160.. Відомість 1797 р. про кількість робітників на Водолазьких заводах зафіксувала наявність багатьох кадрових спеціалістів Там само. Спр. 61. Арк. 4.. Саме тоді порушувалося чимало питань щодо посилення охорони тутових насаджень, реєстрації майстрів, підмайстрів та учнів, поліпшення технологічних процесів, розробки чітких правил і завдань для наглядачів тощо Там само. Спр. 1025. Арк. 2--4, 9--12 і далі.. До роботи залучали ковалів, теслярів й ін. Діяло спеціалізоване устаткування Там само. Арк. 88--93.. Дирекція переймалася пошуком у межах губернії нових місць для закладки тутових плантацій Там само. Арк. 28, 33.. Примусове виконання робіт на інших шовкових «заводах» чи на громадських об'єктах водолазькими майстрами влада розглядала як незаконне. Для нагляду за порядком сюди відряджалися навіть солдати Там само. Арк. 37; Спр. 51. Арк. 1--9.. Про порівняно високий рівень майстерності місцевих фахівців може свідчити той факт, що вже 1797 р. з Водолаги до Харкова було направлено консультанта із «залізною мотальною шовковичною машиною» для виготовлення аналогу тамтешніми ковалями Там само. Спр. 1025. Арк. 213..

Всі ці урядові заходи не надто поліпшили справи в регіоні, хоч обсяги виробленої продукції періодично дещо зростали. Так, на Водолазькій казенній шовковій мануфактурі було виготовлено в 1789 р. -- 32 фунти шовку, в 1790 р. -- 41, у 1791 р. -- 8, в 1792 р. -- 40, у 1793 р. -- 60, в 1794 р. -- 122, у 1795 р. -- 40, в 1796 р. -- 15, у 1797 р. -- 15 фунтів, а загалом з 1789 до 1800 рр. -- трохи більше 11 пудів [40, С. 224]. Як бачимо, амплітуда у масштабах виробництва в окремі роки була доволі значною, що свідчило про нестабільність галузі. Тому імпорт продовжував становити чималий відсоток, а це, безперечно, впливало на розвиток економіки, зокрема товарообмін у регіоні. Так, станом на 1785 р. топографічне видання зафіксувало, що в містах торгуються «сукна, бархат, плис и прочие шелковые иностранные и российские материи, получая привозимые греками и великороссийскими купцами иностранные из за границы, как то Силезии, Гданска, Лейбцига чрез Васильковскую заставу и Нежин по тракту чрез малороссийский город Ромны Полтавскою компаниею, английские из Санктпитербурга, российскии из Москвы» [44, С. 78].

Не найкращим чином складалася ситуація й на Лівобережжі, навіть при тому, що тут масово висаджували тутові дерева [45]. Шовк сюди завозили кількома шляхами: із Санкт-Петербурґа через Москву; із Кеніґсберґа через Польщу (шовкові та шерстяні французькі й німецькі товари, як-от тафта, «ґродетур», атлас, оксамит, панчохи); із Лейпциґа, Ґданська, Вроцлава через

Польщу; з Італії через Угорщину й Польщу (греки привозили венеціанські шовкові товари); з різних турецьких областей (Мореї, Македонії), а також Адріанополя [46, С. 477--479].

На місцях же в багатьох повітах, а конкретно у Хорольському, «женскои пол в приличных их роду в разных и знатних рукоделиях, как то: блонды, бахрамы, кружева делают, чулки вяжут, золотом, серебром и шелком шьют; все сіе делают единственно для своей надобности и продолжения времени» [45, С. 84]. А, наприклад, у Лубнах торгівля виробами з шовку та інших тканин посідала ледь не перше місце [45, С. 69].

Із найбільш знакових подій у розвитку галузі кінця ХVШ ст. слід згадати такі: в 1779 р. в Ніжині засновано шовкову й бавовняну «фабрику» Там само. Ф. 763. Оп. 1. Спр. 538, 593.; з метою поліпшення продукції Київська губернська канцелярія надала найкращі зразки на місцеві шовкові «заводи» Там само. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 9750. Арк. 1--6.; у 1783 р. на всій території імперії було встановлено типові «фабричні марки» для шовкових тканин Там само. Ф. 1947. Оп. 1. Спр. 23. Арк. 113.; 1789 р. до Києва у черговий раз приїхав іспанець А. Ріґотієр із метою заснування нового підприємства Там само. Ф. 193. Оп. 2. Спр. 521. Арк. 1..

Отже, впродовж ХУІІІ ст. російський уряд використовував українські землі як сировинний придаток, а населення -- як дешеву, а то й дармову робочу силу. Процесами в українському шовківництві здебільшого керували російські можновладці, нерідко військовики, причому з досить поверховими профільними знаннями. Долучалися також іноземні майстри та комерсанти, дуже рідко -- місцеві купці. Слід констатувати імпульсивність розвитку галузі з періодичним повторенням фази занепаду. Лише наприкінці століття почало спостерігатися помітне кількісне та якісне пожвавлення: деяке збільшення обсягів продукції, зростання професійності, застосування стаціонарних («залізних») мотальних машин тощо. Через те, що основну масу продукції (сирець, готові вироби) необхідно було відправляти до столиці («в казну»), можна з певністю твердити про значну монополізацію українського шовківництва, незацікавленість місцевих жителів у його розвитку. Соціальна еліта задовольняла свої потреби у тканинах головним чином завдяки кустарним промислам або через імпорт, який кількісно та якісно домінував над внутрішнім виробництвом.

References / список літератури

українське шовківництво російський імперський уряд

1. Manning, C. The story of the Ukraine. New York, 1947.

2. Kononenko, K. Ukraine and Russia: A History of the Economic Relations between Ukraine and Russia (1654--1917). Milwaukee; Wisconsin, 1958.

3. Nekrasov, G.A. Osnovnye tendencii noveyshey angliyskoy nauki v izuchenii istorii SSSR epokhi feodalizma. Kritika burzhuaznykh koncepciy istorii Rossii perioda feodalizma. Moscow, 1962 [in Russian].

[Некрасов, Г.А. Основные тенденции новейшей английской науки в изучении истории СССР эпохи феодализма. Критика буржуазных концепций истории России периода феодализма. Москва, 1962].

4. Chirovsky, N. Old Ukraine: It's socio-economic history prior to 1781. Madison (N. J.), 1963.

5. Basarab, J. Pereiaslav 1654: A historiographical study. Edmonton, 1982.

6. Kotliar, M.F. Istorychne mynule ukrainskoho narodu i zarubizhni falsyfikatory. Kyiv, 1974 [in Ukrainian].

[Котляр, М.Ф. Історичне минуле українського народу і зарубіжні фальсифікатори. Київ, 1974. 80 с.].

7. Pravda istorii protiv falsifikatorov: Kritika burzhuaznykh i burzhuazno-natsionalistiches- kikh falsifikatsiy istorii Ukrainy. Sb. nauch. trudov. Kiev, 1982 [in Russian].

[Правда истории против фальсификаторов: Критика буржуазных и буржуазнонационалистических фальсификаций истории Украины. Сб. науч. трудов. Киев, 1982. 253 с.].

8. Maiboroda, O.M. Krytyka burzhuaznykh kontseptsii etnogenezu ukrainskoho narodu. Kyiv, 1987 [in Ukrainian].

[Майборода О.М. Критика буржуазних концепцій етногенезу українського народу. Київ, 1987. 191 с.].

9. Melnyk, L.H. Vykryttia suchasnykh burzhuazno-natsionalistychnykh falsyfikatsii yednos- ti pokhodzhennia, spilnoho istorychnoho mynuloho rosiiskoho i ukrainskoho narodiv. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 1987. 1: 26-37 [in Ukrainian].

[Мельник Л.Г. Викриття сучасних буржуазно-націоналістичних фальсифікацій єдності походження, спільного історичного минулого російського і українського народів. Український історичний журнал. 1987. № 1. С. 26--37].

10. Hurzhii, O.I. Problemy sotsialno-ekonomichnoho rozvytku Ukrainy periodu piznoho feodalizmu v burzhuaznii i burzhuazno-natsionalistychnii istoriohrafii. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 1988. 9: 36-44 [in Ukrainian].

[Гуржій О.І. Проблеми соціально-економічного розвитку України періоду пізнього феодалізму в буржуазній і буржуазно-націоналістичній історіографії. Український історичний журнал. 1988. № 9. С. 36--44].

11. Nikolaieva, T.O., Shcherbii, H.S. Narodnyi odiah. Kultura i pobut naselennia Ukrainy. Kyiv, 1991. 94-103 [in Ukrainian].

[Ніколаєва Т.О., Щербій Г.С. Народний одяг. Культура і побут населення України. Київ, 1991. С. 94--103].

12. Ponomarov, O.M. Rozvytok kapitalistychnykh vidnosyn u promyslovosti Ukrainy 18 st. Lviv, 1971 [in Ukrainian].

[Пономарьов О.М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. Львів, 1971. 184 с.].

13. Nesterenko, O.O. Rozvytok promyslovosti na Ukraini. Ch. 1: Remeslo i manufaktura. Kyiv, 1959 [in Ukrainian].

[Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. Ч. 1: Ремесло і мануфактура. Київ, 1959].

14. Aristov, N. Promyshlennost drevney Rusi. St. Petersburg, 1866 [in Russian].

[Аристов Н. Промышленность древней Руси. Санкт-Петербург, 1866].

15. Povest vremennykh let. Ch. І. Moscow; Leningrad, 1950 [in Russian].

[Повесть временных лет. Ч. І. Москва; Ленинград, 1950].

16. Sydorenko, O.F. Ukrainski zemli u mizhnarodnii torhivli (9 -- seredyna 17 st.). Kyiv, 1992 [in Ukrainian].

[Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ -- середина XVII ст.). Київ, 1992].

17. Letopis po Ipatskomu spisku. St. Petersburg, 1871 [in Old Slavonic].

[Летопись по Ипатскому списку. Санкт-Петербург, 1871].

18. Torhivlia v Ukraini 14 -- seredyna 17 st.: Volyn i Naddniprianshchyna. Kyiv, 1990 [in Ukrainian].

[Торгівля в Україні XIV -- середина XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина. Київ, 1990].

19. Aleppskiy, P. Puteshestvie antiokhiyskogo patriarkha Makariya v Rossiyu v polovine 17 v. Vyp. IV. Kn. XX. Moscow, 1899 [in Russian].

[Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в. Вып. IV. Кн. XI. Москва, 1899].

20. Kompan, O.S. Mista Ukrainy v druhii polovyni 17 st. Kyiv, 1963 [in Ukrainian]. [Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. Київ, 1963].

21. Rossiyskoe zakonodatelstvo X--XX vv. T. 4: Zakonodatelstvo perioda stanovleniya ab- solyutizma. Moscow, 1986 [in Russian].

[Российское законодательство X--XX вв. Т. 4: Законодательство периода становления абсолютизма. Москва, 1986].

22. Khromov, P.A. Ocherki ekonomicheskoy istorii Rossii. Moscow, 1960 [in Russian]. Громов П.А. Очерки экономической истории России. Москва, 1960].

23. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. T. V. St. Petersburg, 1830 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. V. Санкт-Петербург, 1830].

24. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. T. VIII. St. Petersburg, 1830 [in Russian].

[Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. VIII. Санкт-Петербург, 1830].

25. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. T. X. St. Petersburg, 1830 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. X. Санкт-Петербург, 1830].

26. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. Т. XV. St. Petersburg, 1830 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. XV. Санкт-Петербург, 1830].

27. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. Т. VI. St. Petersburg, 1830 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. VI. Санкт-Петербург, 1830].

28. Pokrovskij, M.N. Russkaya istoriya s drevneyshikh vremyon. T. 2. Moscow, 1922 [in Russian]. [Покровский М.Н. Русская история с древнейших времён. Т. 2. Москва, 1922].

29. Lyubomirov, P.G. Ocherki po istorii russkoy promyshlennosti: 17, 18 i nachalo 19 v. Moscow, 1947 [in Russian].

[Любомиров П.Г. Очерки по истории русской промышленности: XVII, XVIII и начало XIX в. Москва, 1947].

30. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoj imperii. Izd. 1-e. Т. V. St. Petersburg, 1830 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1-е. Т. V. Санкт-Петербург, 1830].

31. Lappo-Danilevskij, A.S. Russkie promyshlennye i torgovye kompanii v pervoy polovine 18 st. St. Petersburg, 1899 (Ottisk iz “Zhurnala ministerstva narodnogo prosveshсheniya”) [in Russian].