Становлення ідеї та юридифікація суверенітету Західноукраїнської Народної Республіки

кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник

Анотація

Ключові слова: історія права, суверенітет, юридифікація суверенітету, Західноукраїнська Народна Республіка, народний суверенітет, державний суверенітет.

Muzyka Iryna. Formation of the idea and legalization of the sovereignty of the Western Ukrainian People's Republic

Features are being explored of ideological substantiation and the process of legalization of the sovereignty of the Western Ukrainian People's Republic during 1848-1918 are studied.

Key words: history of law, sovereignty, legalization of sovereignty, Western Ukrainian People's Republic, people's sovereignty, state sovereignty.

Актуальність теми. У правовому житті сучасної України, на тлі російської агресії, яка ґрунтується насамперед на невизнанні суверенітету Української держави та існування українського народу, надзвичайно важливого значення набуває питання історії української державності, зокрема проблема юридифікації суверенітету української державності на західноукраїнських землях.

Огляд літератури за тематикою дослідження. Окремі питання досліджуваної тематики висвітлювали у своїх публікаціях І. Алексеєнко, О. Воронянський, П. Гай-Нижник, О. Гайко, Ю. Головня, С. Дністрянський, Н. Заяць, Р. Зварич, С. Клопков, Ю. Ключковський, І. Куян, Д. Лакішник, В. Попик, Д. Севрюков, О. Талдикін, Ф. Тарановський, В. Торяник, І. Троян, Т. Шаповал, R. Jackson та ін. Проте спеціально проблема юридифікації суверенітету ЗУНР не розглядалася.

Метою і завданням дослідження є висвітлення процесу становлення ідеї та визначення етапів юридифікації суверенітету Західноукраїнської Народної республіки. Ця стаття має своєю метою також запобігання фальсифікації історії, міфотворчості та маніпуляціям фактами, які є засобами інформаційної війни Росії проти України.

Виклад основного матеріалу. Ідея відтворення суверенної соборної української держави шляхом об'єднання етнічних українських земель у складі Австро-Угорської монархії та Російської імперії в українській політи- ко-правовій думці набула розвитку з часів "Весни народів" 1848 р. Традиційно початок цього процесу пов'язують з утворенням української політичної організації - Головної руської ради, у маніфесті якої від 10 травня 1848 р. проголошувалася єдність 15-мільйонного українського народу, що опинився під владою Австрійської і Російської імперій, який колись був самостійним і мав власну державу ¹.

У 80-х роках ХІХ ст. у Австро-Угорській імперії в межах існуючої правової системи склалися сприятливі умови для розвитку політичних інститутів. Унаслідок цього, після певного періоду "застою", ідея відновлення української держави на українських етнічних землях Австро-Угорщини набула поширення й підтримки широкими колами українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття завдяки активній діяльності українських політичних організацій, громадських, релігійних, культурних діячів та українських правників. Закономірним етапом державницького розвитку українців Галичини стало створення в 90-х роках ХІХ ст. українських політичних партій новітнього типу, які організувалися раніше, ніж на Наддніпрянській Україні, діяли легально в рамках австрійського конституційного ладу і віддзеркалювали інтереси всіх соціальних груп українського населення. Це сприяло швидкому поширенню ідеї створення української самостійної держави серед широких верств суспільства ². "Нова ера", за висловом Костя Левицького, у процесі боротьби українського народу за свої національні права, розпочалася зі створення у жовтні 1890 р. Народної ради у Львові та Русько-української радикальної партії (РУРП)³.

У програмі політичного товариства "Народна рада" зазначалося: "Ми, Русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, єсьмо частиною великого 20. міліонового народу (мало-) руського, самостійного посеред громади народів славянських, окремого як від народу польського, так і від російського. ... ми бажаємо добути рівність з другими народами, та хочемо: автономії країв і автономії народів.". У статуті наголошувалося на продовженні традиційної ідеологічної концепції націотворення Головної руської ради 1848 р.: ".ми мусимо наставати на поділ Галичини на дві части: руську і польську, щоби осягнути наші права"⁴. юридифікація суверенітет західноукраїнський

На цьому етапі метою визначалася боротьба проти колонізаторської та асиміляторської політики австрійців, угорців і поляків й за визнання суб'єктності українського народу на теренах Австрійської і Російської імперій.

Важливим кроком на шляху юридифікації суверенітету української держави на території Східної Галичини і Буковини стала програма та ідеологічні концепції членів РУРП. У програмі партії зазначалося, що "в справах краєвих" партія змагатиметься до таких "реформ краєвих: ... Як найширший розвій автономіі краєвоі так, щоби всі жизненні справи краю були полагоджувані в самім краю"⁵.

У програмі партії вже чітко сформульовано вимогу створення автономного краю на території Австро-Угорщини, заселеної автохтонним українським населенням, відповідно до закріпленої в конституційних австрійських актах рівноправності національностей. Однак варто наголосити, що в цьому випадку не слід ототожнювати поняття "рівноправність національностей"⁶ і "суб'єктність народів". Суб'єктність народу є засадою формування суб'єктності країни (у розумінні суб'єктності держави), оскільки саме народ є джерелом її суб'єктності⁷. Хоча рівноправність національностей визнавалася конституційними актами Австрійської монархії, водночас автохтонні народи на її території, окрім угорців, не визнавалися самостійними суб'єктами. За так званою грудневою конституцією (Dezemberverfassung) від 1867 р., що діяла в Австрії, в тому числі в Галичині і на Буковині, до жовтня 1918 р., закріплювався принцип дуалізму, тобто поділ монархії лише на дві рівні держави - Австрію та Угорщину.

Попри програмні положення РУРП, ідея І. Франка про створення єдиного національного фронту з метою боротьби за право українського народу на самовизначення була піддана гострій критиці з боку більшості керівництва Радикальної партії, а також особисто М. Драгоманова. Оскільки та той час І. Франко, ще перебуваючи під впливом ідей "драгоманівського соціалізму та федералізму", надавав перевагу проблемам соціального й культурного характеру порівняно з проблемою українського національного державотворення, всередині партії розгорілося жорстке протистояння між "старшими" (І. Франком, О. Терлецьким, М. Павликом та ін.) та "молодими" радикалами (В. Будзиновським та Ю. Бачинським).

Зокрема, В. Будзиновський виступив з критикою положення програми, в якому було закріплено розпливчастий за змістом термін "автономії краєвої", що, на його думку, сприятиме у майбутньому включенню Східної Галичини до майбутньої польської держави. Невдовзі В. Будзиновський на Вічі галицьких українців у Відні, що відбулося з його ініціативи 18 грудня 1890 р., домігся резолюції, якою стверджувалося, що "суспільність руська для уможливлення єї культурного життя мусить посідати повну самостійність політичну", тобто управляти "сама своїм суспільним житєм". Звідси висувалися програмові мети: "1) поділ адміністраційний Австрії на території національні, 2) самоуправа тих націй, 3) унормованє відносин між сими національними державами на зразок австрійсько-угорських"⁸.

Інший представник "молодих радикалів" Юліан Бачинський одним з перших в історії української етнополітичної думки в праці "Україна irredenta" (1895) порушив питання про необхідність повної політичної незалежності і соборності України як держави на підавстрійських і підросійських українських етнічних землях. "Політична самостійність України, - наголошував він, - то condito sine qua non єї економічного і культурного розвитку, умова взагалі - можливости еї існованя". Здобуття політичної незалежності й соборність України він не зводив лише до проблеми етнічно-територіальної, оскільки вважав це проблемою не лише українського народу (в етнічному вимірі), а взагалі всіх мешканців України, "без огляду на те, чи це автохтонець чи колоніст-великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить стати українськими патріотами". Поняття "соборність" і "незалежність" розглядалися ним як взаємопов'язані й взаємозумовлені⁹. Зокрема, у рефераті "Поділ Галичини" (1897) він обґрунтував необхідність об'єднання Східної Галичини з Буковиною в один автономний український округ "як важливий чинник у боротьбі за національні і політичні права, як одну з передумов відтворення соборної Української держави, охоплення національно-визвольним рухом не лише підавстрійської, а й підросійської України"¹⁰.

Тобто Ю. Бачинський обґрунтував закономірність розвитку етнічної спільноти, зокрема українців, яка на певному етапі стає творцем самостійної незалежної суверенної держави. Його бачення суверенітету багато у чому збігається з сучасним трактуванням змісту цього поняття: народ - держава - нація. Націю він розглядав як соціально-історичну (етнічна нація) та територіально-політичну спільноту.

Як уявляється, теоретичні концепції суверенітету народу та національного суверенітету "молодих радикалів" значною мірою ґрунтувалися на популярних на той час концепціях народного суверенітету Дж. Локка ¹¹, Ж.-Ж. Руссо ¹² та Ш.Л. Монтеск'є¹³, зокрема на ідеях верховенства, невідчужуваності, неподільності верховної влади народу, обов'язкової участі народу в процесі розробки і прийняття законів, суверенітету як основи існування держави та суб'єктності народу.

У 90-х роках ХІХ століття переважна більшість галицьких національних українських партій, зокрема Радикальна партія ¹⁴, Українська націонал-демократична партія (УНДП)¹⁵, стратегічною метою своїх програм визначали реалізацію на практиці ідеї створення української самостійної держави. Проте через низку політичних, економічних та зовнішньополітичних чинників юридизація суверенітету української незалежної держави на теренах Австро-Угорщини почала реалізуватися лише після проголошення Української Народної Республіки на східноукраїнських землях після розвалу Російської імперії.

Зокрема, значних зусиль для створення єдиної соборної української незалежної суверенної держави доклала Центральна Рада Української Народної Республіки. Важливим кроком у здійсненні цієї мети було підписання таємного договору з Австро-Угорщиною про створення суверенної української держави на території Східної Галичини і Буковини. Таємна угода з Австро-Угорською імперією про Галичину і Буковину та супутні документи до цієї угоди започаткували процес юридизації суверенітету української держави на теренах Східної Галичини і Буковини.

Зокрема, у протоколі таємної угоди (Берестейського договору) Української Центральної Ради з Австро-Угорщиною від 9 лютого (27 січня) 1918 р. містився пункт про утворення з Галичини і Буковини окремого Українського коронного краю в складі Австро-Угорської імперії¹⁶. У таємному договорі про Галичину та Буковину від 9 лютого (27 січня) 1918 р. зазначалося: ".. .Уповноважені Української Народної Республіки приймають до відома, що австрійський уряд рішився... дати тій частині українського народа, яка мешкає в Австрії, дальше забезпечення для її національного і культурного розвитку. Для осягнення тієї цілі австрійський уряд предложить обом палатам Державної Ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. ... При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілісність, і що важність цієї заяви вигасає, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору"¹⁷.

В умовах утворення окремого коронного краю в складі Австрійської імперії за таємною угодою Центральної Ради з Австро-Угорщиною від 9 лютого (27 січня) 1918 р. зазначалося: "Королівство Галичина і Володимерія з воєводством Буковиною становлять в межах Австрійської імперії окрему державну цілість і суверенність, суверенність якої (інтегритет ¹⁸ і суверенітет) спираються і гарантуються такими пунктами. (на жаль, обсяг публікації не дає можливості навести повний текст угоди)"¹⁹.

Про подальшу нелегку боротьбу українців за відтворення незалежної суверенної української держави свідчить доповідь К. Левицького в австрійському парламенті 19 липня 1918 р. Зокрема, в доповіді висловлювалася вимога розгляду депутатських запитів щодо ратифікації Берестейського договору стосовно визнання суверенітету українського державного утворення на українських землях Східної Галичини і Буковини, та передачі Холмщини під владу Української Народної Республіки ²⁰.

Проте таємний протокол Берестейського договору був анульований урядом Австро-Угорщини, на що було внесено ноту протесту посольства Української Гетьманської Держави австро-угорському міністру закордонних справ Буріану проти анулювання таємного протоколу Берестейського договору. Також у резолюції протесту Народного Комітету УНДП від 10 вересня 1918 р. за підписами Костя Левицького та Івана Кивелюка гостро критикувалася антиукраїнська позиція австрійського уряду стосовно відмови від Берестейських мирних угод та їхнього рішучого виступу проти поділу Галичини й утворення окремого українського автономного коронного краю в Австрії. Зокрема, Народний комітет виступив проти приєднання цілої Галичини до Польщі. Далі в резолюції проголошувалося, що "український народ Галицької Землі хоче бути господарем на своїй споконвічній землі, що він не позволить наложити на себе ярма польської державності. В сій цілі Народний Комітет оголошує тиждень 15-22 вересня 1918 року вічевим тижнем. Протягом сього тижня... в кожнім повітовим місті відбудеться всенародне віче з протестом проти прилучення української Східної Галичини до Польщі і з домаганєм утворення українського коронного краю в Австрії"²¹.

Ініціатива Народного комітету УНДП проведення народних віче з протестом проти прилучення української Східної Галичини до Польщі і вимогою утворення українського коронного автономного краю в Австрії була активно підтримана майже всіма українськими громадами і стала ще одним кроком на шляху до юридифікації суверенітету української держави на землях підавстрійської України. У вересні 1918 р. народні віче Східної Галичини, Лемківщини й Буковини рішуче висловилися проти приєднання українських земель до Польщі та вимагали визнання Австрією Берестейських угод, об'єднання Східної Галичини й Буковини й створення Української автономної провінції (коронного краю) в межах Австрійської держави й у подальшому воз'єднання всіх українських земель в єдиній самостійній державі²² .

З метою запобігання фактичному розпаду імперії 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І²³ видав маніфест "До моїх вірних австрійських народів", який передбачав федеративну перебудову держави: "Австрія має за волею своїх Народів статися Союзною Державою, в якій кожна Національність (народ) має право утворити на терені осідку своєї людности свою власну Державну Одиницю (Державу)". Відповідно до положень цього документа 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. На зібранні не було представників від Закарпаття. Однак від них надійшов лист, в якому було висловлено підтримку ідеї створення самостійної Української Держави на західноукраїнських землях.

19 жовтня 1918 р. за ініціативи УНРади на площі святого Юра у Львові відбулося всенародне віче, де було урочисто проголошено українську державу на землях Австро-Угорщини. У ніч із 1 на 2 листопада 1918 р. австро-угорський намісник Галичини граф К. фон Гуйн передав усю повноту влади своєму заступникові В. Децикевичу. А той у цілком законний спосіб делегував усі владні повноваження Українській Національній Раді (УНРаді), леґітимуючи тим самим як її саму, так і українську державу, вищим законодавчим органом котрої вона була. за всіма канонами як внутрішньодержавного, так і міжнародного права ²⁴.

Процес юридифікації суверенітету Західноукраїнської Народної Республіки завершився 13 листопада 1918 р., коли Українською Національною Радою на засіданні було прийнято конституцію республіки - "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", в якому проголошувалося: "Держава проголошена на підставі права на самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 18 жовтня 1918 року, обнимаючи весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями, має назву Західно-Українська Народня Республіка" (арт 1)". В арт ІІІ. "Державна самостійність наголошувалося: "Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку. В арт. ГУ закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі. В артикулі ІІ закону закріплено положення про територіальний склад та кордони держави. В артикулі V містилися положення про державний герб ЗУНР - "Золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий"²⁵.

Важливою складовою процесу юридифікації суверенітету ЗУНР було юридичне закріплення формування органів виконавчої та судової влади, нотаріату, жандармерії, власних збройних сил. Зокрема, в листопаді 1918 р. у повітових центрах ЗУНР створювались військові органи - міські комендатури, повітові, окружні та обласні військові команди та коші (курені), з яких було утворено Українську галицьку армію (УГА)²⁶. 16 листопада 1918 р. Розпорядком Секретаріату військових справ було створено обласні та окружні військові суди та в цей же день було затверджено акт "Про тимчасову адміністрацію"²⁷. Видано низку нормативних актів, якими було створено систему судових та правоохоронних органів: Рішення про створення Корпусу української державної жандармерії (6 листопада 1918 р.)²⁸; Закон "Про тимчасову організацію судів і судочинства" (21 листопада 1918 р.)²⁹, Розпорядник Державного секретаріату судівництва про державну прокуратуру (18 грудня

1918 р.), Розпорядження Державного секретарства юстиції про створення нотаріальної служби Західноукраїнської Народної Республіки (від 1 березня

1919 р.)³⁰.

Наведені нормативно-правові акти свідчать про реалізацію українським народом суверенітету, який відповідно до критеріїв (ознак) цього явища можна ідентифікувати як об'єктивну реальність. Такими критеріями, зокрема, за визначенням В.М. Торяник, є здатність певної потенційно самодостатньої організаційної системи до здійснення власної волі самостійно та незалежно за допомогою таких засобів, як територія, народ, власний правопорядок, влада, включаючи здатність застосовувати примус, податки, боєздатна армія; здатність захищати й реалізовувати власні інтереси; здатність брати на себе відповідальність у межах міжнародного права ³¹.

Висновки

Відповідно до сказаного, якщо взяти за основу концепцію Р. Джексона, що суверенітет є об'єктивною реальністю, яка не вимагає чийогось затвердження, але передбачає використання його як основи інших державно-правових явищ ³², можна вважати цілком обґрунтованим висновок, що в жовтні - листопаді 1918 р. відбулася легалізація суверенітету Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, яка стала результатом розвитку і самовизначення українського народу Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.

Оскільки правовою основою суверенітету вважаються конституції, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права, які де-юре фіксують суверенну рівність держав, можна вирізнити основні етапи юридифікації суверенітету ЗУНР: перший - укладання таємної Берестейської угоди Української Центральної Ради з Австро-Угорщиною від 9 лютого (27 січня) 1918 р.; другий - всенародне віче 19 жовтня 1918 р. у Львові, на якому проголошено незалежну українську державу на землях Австро-Угорщини; третій - передача всієї повноти влади представниками влади Австро-Угорщини намісниками Галичини Українській Національній Раді відповідно до цісарського маніфесту Карла І та норм міжнародного права; четвертий - ухвалення Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. Конституції ЗУНР - "Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії".

Наукова юридична оцінка ґенези принципу суверенітету української держави на різних етапах протягом ХХ століття до цього часу залишалася поза увагою істориків права й чекає на більш глибоке вивчення, оскільки зовнішньополітичні, а також тісно пов'язані із ними внутрішньополітичні чинники є неабияким викликом для суверенітету сучасної України.