"Московит безпідставно претендує на столичне місто України Київ, намагаючись відірвати його від України": схема козацької історії в «Реляції про Київ" та у преамбулі "Конституції" П. Орлика

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Московит безпідставно претендує на столичне місто України Київ, намагаючись відірвати його від України»: схема козацької історії в «Реляції про Київ» та у преамбулі «Конституції» П. Орлика

Ярослав Затилюк

кандидат історичних наук, науковий співробітник, Інститут історії України НАН України; старший науковий співробітник, Національний музей історії України (Київ, Україна)

Анотація

Метою статті є спроба дати вичерпний джерелознавчий коментар латиномовного трактату «Реляція про Київ» з окресленням контекстів появи й функціонування ідей твору, а також встановлення його співвідношення з «Конституцією» П.Орлика та іншими маловідомими текстами мазепинців з фонду «Cosacica» Національного архіву Швеції. Пояснюється, чому «Реляція...» збереглася в одному документі разом зі вступом до «Конституції», відділеним від її основного тексту. Методологія заснована на поєднанні текстологічного та наратологічного підходів, а також на методології історії ідей. Наукова новизна. У науковий обіг уводяться маловідомі джерела, а також пропонуються нові концептуальні підходи до інтерпретації «Конституції» П.Орлика та інших творів мазепинців. Висновки. Преамбула «Конституції» зосереджена на представленні «козацького народу» як самостійного, а також справедливості його боротьби, визначеної походженням, історією й засадами природного права. «Реляція про Київ» - похідна від преамбули та зосереджена на обґрунтуванні історичних прав козаків на Київ і всю Україну, а також її неподільності. Водночас історичні арґументи трактату стверджують окремішність «козацької нації» від московитів та їхніх правителів. Ключові ідеї обох творів засновані на переосмисленні козацьких «origene gentum» як «витоків» окремої історії, що ознаменувало розрив із династичним наративом «Синопсиса». Раніше в риториці церковної і світської еліти Гетьманщини «хозарський міф» не трактувався свідченням окремішності козаків. Натомість П.Орлик та мазепинці після подій 1708-1709 рр. опинилися перед необхідністю сформулювати й арґументувати гасла боротьби з московським царем. Окремо обґрунтовано, що «Реляція про Київ» разом із преамбулою «Конституції» могли відігравати роль текстів-заготовок, потрібних представникам П.Орлика у Стамбулі у грудні 1711 та в перші місяці 1712 рр. для пояснення османцям основних мотивів боротьби козаків із московитами, а також прав козацтва на обидва береги Дніпра включно з Києвом.

Ключові слова: Орлик, наратив, «козацький народ», право на опір, хозарський міф, «Реляція про Київ», «Синопсис», Рюриковичі.

Abstract

Yaroslav ZATYLIUK

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History),

Research Fellow,

Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine;

Senior Research Fellow,

National Museum of the History of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

“The Muscovite Illegitimately Claims the Capital City of Ukraine, Kyiv, and Struggles to Break It From Ukraine”: The Scheme of Cossack History in The Report on Kyiv And in the Preamble to The Constitution by P.Orlyk

The article aims at thorough commenting on the Latin-language treatise The Report on Kyiv. The author contextualizes the key ideas of The Report... and compares them to those expressed in The Constitution of the Hetman Pylyp Orlyk, and in the little-explored texts preserved in the Cosacica collection of the National Archives of Sweden, which are authored by the other followers of the Hetman Ivan Mazepa. It was specifically important to suggest an explanation, why the single copy of The Report... has been preserved in the very same document as the preamble of the mentioned The Constitution, which is separated from its major text. The methodology of the present scholarship combines the text-critical and narratological approaches to commenting on the text, and also methodology of the history of ideas.

The research novelty of the article is that it introduces little-known sources to the scholarly community, and suggests new conceptual approaches to the interpretation of P.Orlyk's. Conclusions. The preamble of The Constitution by P.Orlyk demonstrates that the claims for the independence of the “Cossack nation” are justified by its origin, history, and the principles of the natural law. The Report on Kyiv is closely linked to the preamble of The Constitution, and its purpose is to substantiate the historical rights of the Cossacks for Kyiv, and the “entire Ukraine”, which territory should be indivisible. In the same time, the historical arguments in the document argue that the “Cossack nation” is separate from the Muscovites and their rulers. Both the texts (the preamble and The Report.) attempt to reconsider the Cossack origene gentum as the sources of the “separate history” and demonstrates the breach with the dominating narrative of The Synopsis. Up to that time, the so called Khazars myth has never been interpreted as the evidence that the Cossacks are the politically separate community. Such an original interpretation was exactly the contribution of the Hetman P.Orlyk and the other followers of the former Hetman I.Mazepa. After the dramatic developments of 1708-1709, they urgently needed new ideological justification of the military struggle with the Muscovite tsar. The article also points out that The Report. together with the preamble to The Constitution could both serve during the negotiations of the P.Orlyk's representatives with the Ottoman Empire in Istanbul in December 1712. The arguments expressed in these documents could be used to justify the Cossack struggle with the Muscovite tsar, and the exclusive rights of the Cossacks for the both banks of the Dnipro river including the city of Kyiv.

Keywords: Orlyk, narrative, “Cossack nation”, right to resistance, Khazars myth, The Report on Kyiv, The Synopsis, Rurikids.

Наведені в назві слова розпочинають латиномовну «Реляцію про Київ» та виразно представляють її основну ідею - спростувати твердження про наявність у московитів будь-яких прав на всю Україну та Київ. Невеликий за обсягом трактат, про який надалі йтиметься, зберігся серед паперів гетьмана П.Орлика та мазепинців у колекції «Cosacica» Національного архіву Швеції. Вже сам його початок демонструє важливі світоглядні зрушення козацької еліти, адже досі ідеї історичного зв'язку з Московією та її правителями в політичному дискурсі Гетьманщини не піддавалися жодному сумніву. Також трактат безпосередньо співвідноситься з «Конституцією» П.Орлика, яка розпочинається з декларації справедливості боротьби «козацької нації» за свою свободу. Як спробуємо продемонструвати нижче, «Реляцію про Київ» можна вважати важливим репрезентативним джерелом, що яскраво характеризує спроби гетьмана та його соратників (надалі їх усіх називатимемо мазепинцями) сформулювати засади власної політичної й історичної ідентичності.

Актуальність дослідження пам'ятки визначається не лише можливістю поглиблення студій політичної культури козацької еліти та діяльності мазепинців в Європі в першій половині XVIII ст., а і її ідейним перекликом із сучасністю. Крім того, цьогоріч минає 350-та річниця від дня народження гетьмана Пилипа Орлика (16721742 рр.) - продовжувача справи І.Мазепи, першого українського політичного діяча в еміграції. Він відзначився самовідданою наполегливістю у спробах знайти підтримку в європейських монархів та еліти Османської імперії задля боротьби «козацької нації» проти московитів. Латиномовна «Реляція про Київ» сукупно з іншими малодослідженими історико-політичними творами з колекції «Cosacica» яскраво ілюструє зусилля П.Орлика і його однодумців у формуванні концепції минулого козаків як суверенної'/правосуб'єктної спільноти на тогочасній політичній мапі Європи. Тож нижче спробуємо надати джерелознавчий коментар «Реляції...», при цьому з'ясувавши її ідейне співвідношення з «Конституцією» П.Орлика та першими трактатами мазепинців, а також розкрити їх інтелектуальне й політичне тло.

Упродовж останнього часу «Реляція про Київ» стала предметом особливої уваги істориків права як унікат козацької доби зі шведських архівів. Минулого року О.Малишев опублікував текст мовою оригіналу та в перекладі українською з коротким коментарем. О.Кресін прокоментував основні ідеї твору та пов'язав його появу з дипломатичними переговорами у Стамбулі після провального для Петра І Прутського походу 1711 р., відзначивши особливості трактування хозарського міфу для спростування претензій московитів на козацьку Україну й засадничу орієнтацію автора на концепти «природного права» і правосуб'єктності народів.

Поза тим, уперше «Реляцію про Київ» коротко прокоментував О.Пріцак у своєму джерелознавчому огляді трактатів П.Орлика, що став передмовою до здійсненого Українським науковим інститутом Гарвардського університету факсимільного видання щоденника гетьмана-еміґранта. Дослідник уважав П.Орлика автором цього твору й датував його написання 1710-1711 рр. Він коротко відзначив трактат через оригінальну інтерпретацію козацького та києво-руського минулого, яка йшла врозріз з ідеями загаль-ноприйнятого в той час наративу «Синопсиса». О.Пріцак анонсував його публікацію у черговому 7-му томі Гарвардської серії видань пам'яток ранньої української літератури, який, однак, так і не вийшов друком. Підхід О.Пріцака до цього твору, передусім сама ідея співвіднести його з іншими подібними текстами мазепинців, є продуктивним для студіювання історичних та політичних уявлень козацької еліти. І це було враховано нами у власному дослідженні особливостей пошуку «історичних» предків козацтва церковними та світськими авторами Гетьманщини кінця XVII - початку XVIII ст. конституція орлик козацький

Важливо, що у жодному зі згаданих вище джерелознавчих коментарів не розкрито повно контексти появи «Реляції про Київ» та її основні тези. Крім того, потребують окремого пояснення особливості збереження цього твору. До них надалі і звернемося.

Латиномовна «Relatio de Kijovia» збереглася серед паперів мазепинців, виділених в окрему колекцію «Cosacica» у складі розлогого фонду «Diplomatica Muscovitica» Національного архіву Швеції. Це два томи документів різного плану. Перший сумарно нараховує більше 300 арк. Одну його половину майже повні-стю складає листування гетьманів Б.Хмельницького та І.Виговського зі шведськими монархами й урядовцями, а також їхні донесення за 1649-1656 рр. Інша половина тому являє собою масив матеріалів, пов'язаних із П.Орликом та мазепинцями, що перебували при дворі Карла ХІІ. Тут міститься документ із латиномовними преамбулою «Конституції» П.Орлика та «Реляцією про Київ», що не датовані й не мають вказівки про автора. Обидва тексти писані одним канцелярським латинським письмом XVIII ст. на 4 арк. Останній аркуш не заповнений, і це дає підстави вважати, що тексти готувалися для якоїсь спеціальної нагоди.

Обидва твори написані один за одним і важливо обговорити, чи таке їх поєднання стало випадковим із боку копіїста, або ж ні. Може здатися, тексти поєднано механічно, адже залишено завершення преамбули зі вказівкою, що далі буде вміщено статті, про які «домовилися» гетьман та різні урядники Війська Запорізького. Цю фразу не просто залишено (що видається нелогічним), за нею прописано подвійне «etc», і далі з нового рядка - заголовок і текст «Relatio de Kijovia». Підставою вважати, що вступ до «Конституції» було відділено від її «основного тіла» цілком усвідомлено слугує те, що переписаний у документ її початок супроводжено спеціальним заголовком: «Proaemium ad Pacta cum Illustrissimo Duce tempore Electionis eius conventa, et Authoritate Serenissimae Regiae Maiestatis Sueciae confirmata». Тобто особа, яка компонувала в одному акті передмову до «Конституції» (далі - Преамбулу) та «Реляцію про Київ» вважала їх окремими творами й водночас текстами з однієї проблематики.

Попри вдавану належність до різного регістру тексти Преамбули та «Реляції...» єднає тема загального представлення «козацького народу» і справедливості його боротьби, визначеної історією й засадами природного права. При цьому «Реляція.» похідна від Преамбули, оскільки зосереджена винятково на питаннях історичних прав козаків та їх опонентів московитів. Проілюструємо цю тезу докладним аналізом цих творів.

Стрижнем Преамбули виступає презентація «відважного стародавнього народу козацького», його боротьби за свободу та обставин укладення «Договорів і постанов» у Бендерах 5 квітня 1710 р. В рамках цього завдання в тексті, у відповідності до канонів риторичного жанру, здійснено послідовне наведення різнопланових арґументів. По-перше, на початку зроблено відзначення Божого промислу над «відважним народом козацьким» на всіх етапах його історії. Саме ж минуле «козацького народу» описано в кількох реченнях: після констатації його хозарського походження згадано про завоювання козацьких предків польськими королями Болеславом Хоробрим і Стефаном Баторієм. Останнє стає основним мотивом «сучасності»: «за всесильної Божої допомоги» гетьман Б.Хмельницький «визволив Військо Запорізьке та малоросійський народ» із польського підданства та «добровільно піддався» московському монархові. Надалі основний текст зосереджений на обґрунтуванні теперішньої боротьби «козацького народу» за свою свободу: І.Мазепа і його послідовники на чолі з новообраним гетьманом П.Орликом виступили проти московитів та перейшли під протекцію шведського короля, оскільки, попри спільну віру, «московська держава задумала народ вільний козацький затягнути в ярмо». При цьому (явно невипадково) згадано аналогічний крок Б.Хмельницького, котрий «звільняв Вітчизну» під захистом Карла Х та у союзі з кримським ханом. Текст завершує констатація важливості укладення «pacta conventa»: після «звільнення Вітчизни» П.Орлик і його наступники мають керуватися «правом», а не «безправством». Відтак гетьман та старшина «домовилися» про права.

Без сумніву, загальна риторика Преамбули націлена на обґрунтування правосуб'єктності козацтва, Війська Запорізького як окремої «політичної нації» («тродь волный малороссийский»). При цьому читач одночасно отримує відповідь на питання «хто ми?», а також обґрунтований виклад причин відходу від московської протекції та нової боротьби. Центральним аргументом виступає обстоювання справедливості права на опір, характерного для політичної культури шляхти Речі Посполитої - колишньої «patria» творців Гетьманщини та їхніх спадкоємців в особі П.Орлика й інших мазепинців. У зв'язку з цим у тексті деталізовано порушені права Війська та додано, що це сталося «во місто вдячности и респектовъ за такъ многїе верные слYжбы и роненїеє на оных».

Саме ж право на опір нав'язане до іншої ключової ідеї Преамбули - про правосуб'єктність «народу волного малороссийского/козацкого». Позиціонування козаків окремою політичною спільнотою, що має право на свободу й опір-боротьбу, засноване на пред'явленні його благородних «origene gentus» (указівка на походження від хозар). При цьому всі діяння «відважного народу» (а до них віднесено воєнні перемоги хозарських каганів), а потім втрата свободи й боротьба гетьманів Б.Хмельницького та

І.Мазепи представляються результатом Божого провидіння. Така, на перший погляд, анахронічна телеологія насправді притаманна тогочасній європейській політико-правовій думці у визначенні загальних засад природного права народів. В якійсь мірі Преамбула перегукується з «jus gentium» у тлумаченні Г.Ґроція й теоретиків XVII ст., зокрема в тому, що існування будь-якого народу поміж інших виражається у спробах реалізувати своє право у «справедливій боротьбі». Відповідно, у цій системі координат історія та небесний промисел виступають лише константами існування будь-якої політичної спільноти. Поза тим, найголовнішою загальноприйнятою на той час умовою був факт наявності суверена - монарха, наділеного божественним правом. Його ж відсутність у козацькому випадку компенсувалася згадками у Преамбулі шведських королів Карла Х й Карла ХІІ. Відповідно, вони не просто виступають патронами в боротьбі Б.Хмельницького за визволення від «ляхів» або ж в опорі І.Мазепи московській «тиранії», а й забезпечують загальну легітимацію діянь згаданих козацьких провідників.

Утім повернімося до заявленого у Преамбулі «історичного паспорта» «народу волного козацкого». Його минуле тут подане дуже стисло, в рамках лише одного з решти риторичних аргументів, ужитих по всьому тексту. Попри це загалом удається простежити загальні контури козацької історії від її «початку» до моменту ухвалення в Бендерах «Конституції» П.Орлика. її суть полягає в боротьбі за колись втрачені свободу і права з часу завоювання хозар польськими королями. Сама ж схема історії - це послідовна зміна наступних етапів: 1) діяння хозарських каганів; 2) завоювання хозар польськими правителями; 3) «доба» Б.Хмельницького, який визволив «пародъ порабощенный и утысненый» від «панованя полского» та перейшов під протекцію московського царя; 4) «фінал історії», яким стало повстання І.Мазепи проти царя-тирана та боротьба його послідовників.

Схему козацької минувшини із Преамбули дещо деталізовано в аргументації «Реляції про Київ», ключова теза якої заявлена в першому ж реченні: «Московит безпідставно претендує на столичне місто України Київ, намагаючись відірвати його від України» («Inrnste Moscus praetendit metropolim Ucrainae urbem Kijoviam, eamque ab Ucraina separare conatus»). Надалі в логічному взаємозв'язку наведено доводи щодо виняткового історичного права козаків на це місто й усю Україну, яке простежується при послідовному згадуванні кожного «історичного етапу».

Так, при згадці «початків» спростовується династичне право московського царя Петра І як нащадка Рюриковичів на Київ. Цю ідею втілено в повідомленні, що козацькі предки - хозарські кагани - збирали данину з київських князів до появи тут Рюрика з Новгорода та його нащадків. Наступний «історичний етап» маркує повідомлення про підкорення польським королем Болеславом Хоробрим усієї «Батьківщини козаків» із Києвом. У такий спосіб «скорочується» період, коли Рюриковичі контролювали Київ, а з ним і козацьких предків. Але ця очевидна для обізнаного читача думка не артикулюється прямо, оскільки укладач «Реляції про Київ» надалі говорить про чергову сторінку козацького минулого - повстання Б.Хмельницького, котрий «у збройному зв'язку» з Кримом «звільнив» місто та «всю неподільну Україну по обох берегах Дніпра як свою стародавню спадщину». І, нарешті, фінальний аргумент звернений до «сучасності» - заперечення передачі Києва московитам на підставі «Вічного миру» 1686 р. Автор «Реляції...» наполягає на юридичній нікчемності відповідного пункту в договорі «вічної приязні» у власному твердженні, що на той час козаки вже більше тридцяти років володіли містом, адже «поляки визнали його козацькою власністю за давнішими угодами».

Друга, суттєво менша, частина тексту оперує тезою, що Київ - «ключ до України». Автор трактату стверджує, що московити «беззаконно прагнуть» міста лише тому, що «вся Україна підніметься у прагненні звільнитися від їхнього ярма». Київ розташований у середині України, через це вона «завжди матиме зв'язані руки у справі свого захисту, якщо московити зберігатимуть силу в її центрі й матимуть змогу її якнайтісніше уярмлювати за будь-якої нагоди та за власною волею». Важливо, що окреслення значення Києва супроводжено коротко висловленою ідеєю, що Україна «завжди була неподільною». Ще раніше вжито визначення «вся неподільна Україна по обох берегах Дніпра».

Трактат підсумовано окресленням належної козакам території: «Україна включає у себе також інші князівства Чернігівське та Сіверське, і до них московит теж не має жодного законного відношення, оскільки вони ніколи не були в його володінні». Утім ця теза не підсилена додатковим коментарем.

Принципово важливо зауважити: в інтерпретаціях козацького минулого в «Реляції про Київ» головними героями є не володарі, а «політичні нації» - козаки і їхні «предки» хозари, московити (моски) та поляки. Суверени фігурують лише у згадках давніх подій, і це - хозарські кагани, підвладні їм київські князі, Рюрик і, нарешті, польський король Болеслав Хоробрий. У подальшому викладі згадано тільки ім'я гетьмана Богдана Хмельницького як керманича «козацького народу», котрий підняв повстання проти польського панування. Доволі показове те, що автор трактату жодного разу не обмовляється про суверена московитів - навіть у згадках про володіння Києвом. Не виключено, це зроблено задля уникнення підстав для додаткового коментування династичного права московського царя на місто, доти прийнятого в політичній риториці Гетьманщини з часу Переяслава-1654. Заразом таке замовчання затіняє видимість конфлікту між правом суверена та його колишніми підданими. Зрештою (це найімовірніше) автор «Реляції.» осмислював політику й минулі діяння «козацького народу» в рамках природного права та «jus gentium», як і у Преамбулі. Адже обидва тексти з різних перспектив проводили ідею повної окремішності «козацького народу» від московитів та їхнього суверена. Спробуємо надалі докладніше пояснити, які тексти й ідеї могли стати основою для формулювання нового образу «козацької нації» та її минулого у Преамбулі й «Реляції.».

Маніфестація суверенності «козацької нації» та її «власної» історії у згаданих текстах засновані на особливій інтерпретації хозарських «origene gentum» козаків. У цих творах хозарські кагани виступають родоначальниками «козацької нації», відділеної від московитів та династичного наративу Рюриковичів. Таке трактування було новим і суперечило усталеним доти концептам у риториці світської й духовної еліти Гетьманщини напередодні подій 1708-1709 рр. Обговоримо докладніше особливості змін у трактуванні хозар в «історичному паспорті» козаків.

Від часу артикулювання у виданні «Скарбниці потребної» Йоаникія (Ґалятовського) 1676 р. ідеї зв'язку козаків із хозарами аж до 1710-х рр. не вдається зафіксувати якихось прямих рефлексій відносно окремішності козаків. Навпаки, у «Синопсисі» - авторитетному історичному чтиві для світської та церковної еліти Гетьманщини (перше видання 1674 р.) - хозари напряму прив'язані до руського загалу й до києво-руського наративу у цілому. У короткій главі «О козаріх» їх віднесено до «людій Рускихъ жі народовъ», тому повідомлення про їх підкорення князем Святославом Ігоревичем видається цілком закономірним явищем. Показова репліка в іншій главі «Синопсиса», присвяченій опису діянь київського Святослава, де це його завоювання подано так: «подби под свою область Козарій, людій Россшскихъ же народовъ».

Імовірно, з цих міркувань виходив і Ґалятовський у короткій згадці «версії деяких мудрих людей» про походження назви козаків від хозар. її супроводжено коротким уточненням про «приведення хозар до послушенства» князем Святославом. І тут важливо мати на увазі, що сам автор не вважав хозарське коріння достойною похвалою козакам та їхньому гетьманові І.Самойловичу. Адже далі Ґалятовський пристає до версії «иншыхъ людєй мудрыхъ» про походження назви козаків від зодіакального знаку Козерога як до більш вірогідної. В будь-якому разі вжита у цьому творі асоціація козаків із давніми хозарами радше символічна алюзія вишуканого барокового твору та відіграє роль «риторичного подобенства» (саме таке визначення вжив Ґалятовський у своєму «Ключі розуміння» 1659 р., тогочасному посібнику з риторики) в пишномовній похвалі козацькому реґіментареві.

З іншого боку, власний нерозривний зв'язок із Руссю та її минулим однозначно декларувався й у самому козацькому середовищі, причому П.Орликом. На початку своєї кар'єри в панегірику «Alcydes Rossiyski» 1695 р. він ідентифікував усіх мешканців Гетьманщини «росами» або «роксоланами». Так, в описі війни з татарами й турками козаки не відособлюються спеціальним етногенетичним маркером: на питання «z kimze Aziatyckie Mars bije Tyrany?» в тексті вміщено коротку відповідь: «z Roxolany». У даному випадку козаки нарівні з усіма виступають нащадками давнього руського (роксоланського) народу, «земля» якого означена у прикметниковому звороті «w Rosskiey dziedzinie». При цьому самих очільників Війська Запорізького - полковників С.Палія та гетьмана І.Мазепу - названо «двома роськими Гекторами у Вітчизні».

Важливо, що в перші десятиліття правління І.Мазепи в Києві було впорядковано оповідь про козацьких першопредків. Відомим проміжним результатом цих зусиль можна вважати текст про хозар, уміщений у форматі довідки-доповнення до «Житія св. Константина й Мефодія» у виданні чергового тому «Житій святих» Димитрія (Туптала) 1700 р. На основі різних джерел автор запропонував яскраву картину воєнних діянь хозар, співмірну за своїм масштабом леґендарним сарматам польських хронік. З іншого боку, Туптало спробував прояснити зв'язок між давніми хозарами з сучасними йому козаками. Цілком очікувано, його віднайдено у тривалому періоді між князем Святославом і литовським Ґедиміном: у тексті відзначено факт почергового підкорення хозар печенігами, половцями та ханом Батиєм. За цим ужито риторичну фразу загального плану без додаткової деталізації: «Половцовъ оубо и ПеченЪговъ память погибе есми, а Козаровъ имени память оста въ Малороссшскомъ нні воинстві крЪпкомъ, подобні тому, зіло мало премінно именуемомъ».

Спроби впорядкування версії «початків» козацтва Димитрієм (Тупталом), сином козацького сотника та яскравим представником наближеної до гетьмана І.Мазепи церковної еліти, засвідчує оформлення політичної ідеології «господарів Вітчизни». Концептуально її буде довершено у цілісному наративі козацького минулого «Літопису Грабянки» - першій і найавторитетнішій історичній синтезі для всього XVIII ст. При цьому звернення до хозарської леґенди в період 1670-1710 рр. не супроводжувалися навіть натяками про дистанцію від «руських народів», підвладних московським протекторам. Навпаки, всі згадки в тогочасному письменстві про хозар (включно з «Синопсисом») містили ремарки про їх підкорення князем Святославом, предком московських правителів. Це цілком очікувано, оскільки не суперечило засадам підданства Війська Запорізького, більше того, непрямо натякало на його «витоки».

Дослідники традиційно зауважують на функціональній аналогії хозарського міфу козаків з ідеологією сарматизму річпосполитської шляхти. Справді, хозарські «origene gentum» ідейно підкріплювали статус козаків як військової корпорації, що здавна шукала способи обґрунтувати свої амбіції, дорівнявшись до річпосполитської шляхти. Однак якщо для останньої фінал історії сарматів унаочнювався існуванням їх власної Речі Посполитої зі своїм виборним монархом, то хозарська леґенда могла надати скромніші перспективи через підлеглість козацької державності. Визнання хозарського коріння надавало благородства і статусності, водночас мало вписатися в рамки існуючого підданства. Чи не через це всі згадки діянь хозар у тогочасному письменстві постійно супроводжувалися переказом повідомлення «Синопсиса» про їх підкорення київським князем Святославом?

Під впливом подій 1709 р. П.Орлик із тісним колом однодумців здійснив повну ревізію козацького наративу, що почав формуватися напередодні. Хозарські кагани тепер постають «початком» історії козаків як окремого народу. Відповідно, у Преамбулі козаки ідентифікуються вільним народом через своє походження від них. Водночас у «Реляції про Київ» походження від хозар визначає за козаками ексклюзивне право володіння всією Україною та її «столичним містом».

З іншого боку, трактування цих двох творів можна вважати першою заявкою на відмежування козаків від києво-руського минулого. При цьому додамо, остаточний розрив із княжою Руссю яскраво демонструє перша стаття «Конституції». її декларацію про необхідність повернення православної Київської митрополії під юрисдикцію Константинополя підкріплено «історичним аргументом» про хрещення від хозарських каганів. Яка логіка цього арґументу? У згаданій довідці про хозар Димитрія (Туптала) відзначено про їх навернення задовго до хрещення князя Володимира, і в контексті всього тексту це повідомлення вжито як загальну похвалу героїчних діянь «людей рицарських». Натомість П.Орлик зі сподвижниками тлумачать це свідченням окремішності козаків, і в такий спосіб повністю відгороджуються від Володимирового хрещення - центральної теми в наративі княжої Русі, оформленому та пропагованому у виданнях київського «Синопсиса» останньої чверті XVII ст.

Парадоксально, попри пряме опонування ключовій ідеї «Синопсиса» щодо династичного права московського царя на Київ, укладачі «Реляції про Київ» відштовхуються від традиційних сюжетів цього наративу. Це стосується повідомлень про початковий контроль хозарами київських князів, їх стосунок до Рюриковичів, а також окреслення меж ключових історичних періодів/переломів. Так, на відміну від «Синопсиса», в «Реляції...» хозарські кагани відчужуються від Рюриковичів разом із першими київськими князями як їхніми данниками. Тим самим звичний сюжет наративу Рюриковичів перетворюється в акт початку іншої козацької історії.

Наступною новацією в «Реляції про Київ» є твердження про завоювання міста і «стародавньої спадщини» козаків польським королем Болеславом Хоробрим (ця теза наявна також і у Преамбулі). Цей хід П.Орлика заснований на зверненні до давнього й популярного в польській історіографії топосу про тріумфальний вступ до Києва цього володаря через Золоті ворота. В «Анналах» Я.Длуґоша 1480-х рр. та відомих хроніках XVI ст. останнє витлумачено як підкорення всієї Русі. Зауважимо, саме цей сюжет обговорювався на кількох засіданнях Люблінського унійного сейму 1569 р. як аргумент належності Києва та Русі Короні Польській. Його було покладено в основу королівських універсалів про приєднання цих теренів до Корони. Натомість у контексті «Реляції.» апелювання до тріумфу короля Болеслава в Києві є черговим дистанціюванням від наративу княжої Русі, що завдяки «Синопсису» асоціювався винятково з династичним правом московського царя на Київ.

З іншого боку, нове трактування в «Реляції.» ролі короля Болеслава в початковій історії Києва суттєво обмежувало загальноприйняту в той час тривалість «княжої доби». Уточнимо, для читача «Синопсиса» незаперечним було те, що панування нащадків Рюрика в Києві перервалося завоюванням Батия, а пізніше - литовського князя Ґедиміна. Як висловився у середині XVII ст. укладач світського «Літопису Бінвільського»: «Монархия руская трвала аж до Батия, царя татарского». Водночас подовження «польської доби» не суперечило у цілому її загальному трактуванню в текстах-попередниках «Реляції.» з повідомленнями про козацьке минуле. Згадаймо Густинський літопис 1630-х рр., який першим із відомих українських історичних наративів XVII ст. містив окрему невелику главу «О началі козаков». У ній козацькі діяння фактично починаються з XVI ст. - часу польських королів Стефана

Баторія і двох Сиґізмундів, що співвідносився з організаційним та юридичним становленням козацтва як політичної спільноти. Відповідні повідомлення глави цього наративу через півстоліття «реанімувалися» в розповідях про козаків у текстах Йоаникія (Ґалятовського) та «Літописі Грабянки».

Нарешті, ще однією примітною рефлексією укладачів «Реляції про Київ» є переосмислення тяглості між козаками та їхніми хозарськими предками. Тут хозарське минуле повністю ототожнюється з козацьким. Тож гетьман Б.Хмельницький постає у символічній ролі нового кагана, котрий відвоював у поляків усю «стародавню спадщину козаків», а потім добровільно вступив у підданство московському цареві. Тобто в «Реляції...» немає навіть слідів існування дилеми відносно «перетікання» діянь хозар і козаків, яку до того намагався розв'язати Димитрій (Туптало). Тож, якщо спростити, схема козацького минулого в «Реляції.» виглядає так: правління і хрещення каганів, що далі змінилося тривалим періодом підкорення хазар Рюриковичами й польськими королями, а потім знову відновилося завдяки війні Б.Хмельницького. Така загальна рамка розуміння козацької історії може вважатися продуктом рефлексій відносно природного права та суверенітету «козацького народу».

У підсумку співвіднесення візії хазарського міфу «Реляції про Київ» та Преамбули з відомими текстами світської й церковної еліти Гетьманщини останньої чверті XVII - початку XVIII ст. дає змогу глибше зрозуміти вплив важливих політичних подій на усвідомлення власного минулого та ідентичності. П.Орлик разом із невеликою кількістю мазепинців в еміґрації опинився перед необхідністю сформулювати й арґументувати гасла боротьби з московським царем. На допомогу стали ідеї, тексти, створені напередодні вдома. їх було піддано повній ревізії і в результаті сформовано цілком нові інтерпретації козацького минулого, на основі котрих можна було б сконструювати логічно стрункий і переконливий наратив. Утім це відбулося не в європейській еміґрації, а у самій Наддніпрянській Україні на основі «Літопису Грабянки». Як представив С.Плохій, цей твір став підґрунтям для формування козацького міфу в образі «Історії русів», яка, своєю чергою, спровокує оформлення впродовж ХІХ ст. власне українського національного наративу.

10 червня 1710 р., за кілька місяців після обрання П.Орлика та схвалення Конституції, в таборі мазепинців у Бендерах було підготовлено лист за підписом кошового отамана І.Кириленка у відповідь на звинувачення гетьмана І.Скоропадського. Послання розпочиналося з докору останньому за неправомірне зведення у гетьманство «під московськими мушкетами» та в порушення права вільного вибору. У такий спосіб він добровільно перейшов у «московське ярмо», і, що гірше, потягнув за собою «Отчизну». Як заявлено авторами листа, сам І.Скоропадський не мав реальної влади і був «в'язнем добровільним» князя Ґоліцина та інших царських воєвод. Такому непривабливому становищу еміґранти протиставляли власну позицію. Вони пішли за гетьманом І.Мазепою, котрий «удался в оборону наяснейшого короля его милости шведского для висвобоженя тоей же отчизны з под тяжкаго ярма московского». І їхній учинок поставав єдино вірним, оскільки мотивований міркуваннями збереження прав та аналогічний діянням Б.Хмельницького, котрий підняв таку ж боротьбу за визволення з-під «ярма», тільки польського: «Поневаж и перед сим гетман Богдан Хмелницкій з войском запорожским присилал панства кримского союзних до визволенія з под ярма ляцкого Украини, не у кого иншого засягл помощи и обороны, тилко у наяснейшого короля шведского, нынешнего королевского величества деда». За логікою аргументації листа-послання, боротьба проти будь-якого «ярма» є не просто природним правом, а закономірністю існування Війська Запорізького. Козаки вчинили законний опір і звільнилися від польської неволі, а в підданство московське перейшли на договірних засадах. Останнє важлива ознака самостійності і правосуб'єктності самої спільноти.

Симптоматично, на підкріплення свідчень леґітимності своєї боротьби автори листа заявляли про окремішність козацького народу від московитів через його «хозарське коріння». Відповідне обґрунтування виглядало так (підкреслення наше - Я.З. ): Пишешь ваша милость в своем уневерсале, же отторгнулимося от своего природного монархи, его царского величества, а заж, ваша милость, того добре не знаешь, же московскіе монархи от початку козацкого народу и владенія каганов козацких аж до Хмелницкого николи нам не бивали природними панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилія для захованя прав и волностей наших поддалися под оборону царскую».

У загальному плані аналізований лист із Бендер був логічним продовженням ідеологічної боротьби противників і прихильників московського царя, що яскраво відобразилася в маніфестах сторін упродовж 1708-1709 рр. За слушним спостереженням С.Плохія, у закличних універсалах І.Мазепи 1708 р. було вперше чітко артикульовано ідею окремого козацького («малоросійського») народу та його протистояння «великоросійському» на чолі з царем-тираном. Останній порушив права «козацького народу», що спонукало гетьмана стати на захист Вітчизни і змінити протектора. Лист І.Кириленка яскраво ілюструє подальшу розробку всієї системи аргументації: тепер ішлося про існування окремого «козацького народу», який здавна мав своїх правителів, а отже може вважатися вільним від московитів та їхнього монарха. Тут доречно також зауважити на зміщенні акцентів: ішлося не лише про опір цареві за порушення прав, а й про відокремлення від підвладних йому московитів. Подібний підхід творчо реалізовано в «Реляції про Київ».

У ширшій часовій перспективі ці тексти мазепинців засвідчували дозрівання козацької еліти у формуванні концепції власної політичної та історичної ідентичності. Це виразно простежується при порівнянні аргументів, якими поступово обростала риторика про «свободу» «козацького народу» впродовж попередніх десятиліть існування Гетьманщини. Звернімося, зокрема, до так званого «Маніфесту до європейських правителів» 1658 р., як його ідентифікують в історіографії. Вважається, що цей латиномовний текст було підготовлено в оточенні гетьмана І.Виговського у жовтні 1658 р. (найімовірніше Ю.Немиричем) для різних адресатів із метою обґрунтування виступу проти Москви. Обставинами появи «Маніфесту...» було протистояння з московитами після Гадяцького трактату 16 вересня 1658 р., що переросло в повномасштабну війну та ознаменувалося Конотопською битвою в липні 1659 р. Тут докладно представлено підступність політики московських урядовців та нехтування з їхнього боку козацькими правами. При цьому Військо Запорізьке позиціонувалося «вільним народом», подеколи «військовою нацією», що здобулася на особливий статус завдяки звитягам. Примітне зауваження в тексті, що Військо опинилося в московському підданстві добровільно та через спільну віру, і це мало б ґарантувати дотримання прав. їх порушення, як читаємо наприкінці «Маніфесту...», спонукало «розпочати законну оборону» та «шукати допомоги сусідів в ім'я своєї свободи».

Риторика про власну свободу, порушені права й добровільний вибір московського протектора активно використовувалася при обґрунтуванні чергових антимосковських виступів після 1658 р. Наступним прикладом слугуватимуть тексти сучасника П.Орлика - канцеляриста П.Іваненка (Петрика), котрий у союзі з кримським ханом підняв повстання проти царя. У його закличному універсалі на Січ 1692 р. відзначалося, що попри «доброволне для віри христіянскоі продкове наши поддалися» Москві, однак вона «старает всіх нас починити своими холопами и неволниками» - тож усе це спонукає взятися «за тое діло, которое ку цілости и охороні милой отчизны нашей Малой Россиі и для помноження волностей ваших». Петрик, як бачимо, відштовхувався від засадничої категорії свободи і при цьому констатував окремішність «козацького народу». Його самостійність засвідчував твердженням, що московська протекція стала результатом договору. Симптоматично, у пункті 1 угоди Петрика з кримським ханом 1692 р. декларувалося створення самостійного («видільного») князівства Київського й Чернігівського «з усім Військом Запорізьким». Таке формулювання засвідчувало усвідомлену спробу відшукати історичне підґрунтя на підтвердження суверенітету козацтва, чиє майбутнє вбачалось у виході з-під московської протекції.

В оточенні І.Мазепи позірно дистанціювалися від свого колишнього соратника. Як не парадоксально, через кілька десятиліть самому І.Мазепі та його послідовникам доведеться взятися за подальшу концептуалізацію ідей свободи козаків та їх розриву з московською протекцією. Це виразилося заявами про існування окремого «малоросійського» / «козацького» народу в універсалах гетьмана, а після катастрофи під Полтавою та еміґрації частини старшини в 1709 р. - у розробці системи історичних арґументів на засвідчення справедливості боротьби козаків із московським царем-протектором. «Конституція» П.Орлика, лист І.Кириленка та «Реляція про Київ» характеризують формування й утвердження серед мазепинців - частини колишньої еліти Гетьманщини - історичної та політичної ідентичності.

Фактично, лист І.Кириленка став першим текстом-транслятором ідеї існування й боротьби «вільного і старожитнього відважного народу козацького», вже артикульованої у Преамбулі. Можемо, отже, говорити про її спільне усвідомлення всіма старшинами та козаками, які опинилися поза своєю «милою Вітчизною» в Бендерах. На той момент вони збиралися з силами та визначалися з гаслами подальшої боротьби, котра впродовж 1710-1712 рр. ще видавалася цілком перспективною. Тут важливо згадати відому записку Г.Орлика про те, що, за спогадами його батька, Преамбулу зі властивою їй розповіддю про історичну долю «козацького народу» по коротких дискусіях усі схвалили одноголосно.

Є підстави вважати, що ці трактування козацького минулого активно «експортувалися» із Бендер у Гетьманщину відразу після свого ухвалення. За тим самим свідченням Г.Орлика, його батько кілька разів передавав в Україну «зложений цифрами» текст «Конституції». Подібну активність опосередковано засвідчує факт наявності польськомовної її версії, виявленої серед паперів Г.Герцика при його арешті московськими аґентами у Варшаві. Зрештою, серед паперів ґенерального хорунжого М.Ханенка, який із часом повернувся з Бендер, зберігався латиномовний примірник «Конституції» (єдиний із відомих на сьогодні), виданий 1847 р. Тож сумніватися у факті поширення її в Гетьманщині не доводиться. Інша справа, що безпосереднє знайомство підневільної козацької старшини з ідеями та образами документа зі зрозумілих причин не могло проявлятися відкрито.

Натомість «Реляція про Київ», котра, як уже йшлося вище, докладніше розвивала окреслену у Преамбулі загальну схему козацького минулого, створювалася для явно іншої аудиторії. Свого часу О.Пріцак пов'язав цей текст із переговорами у Стамбулі, що тривали після воєнної катастрофи Петра І у Прутському поході від кінця 1711 до середини 1713 рр. За цей час османці двічі оголошували війну та укладали мир із царем (5 квітня 1712, 13 червня 1713 рр.). Нещодавно О.Кресін підтримав цю думку й датував час виникнення «Реляції...» в межах 1711-1713 рр. Спробуємо конкретизувати обставини появи пам'ятки, звернувшись до інших документів мазепинців зі збірки «Cosacica».

На початку листопада 1711 р. до Стамбула з кількома дипломатичними інструкціями вирушили від П.Орлика чільні представники Війська Запорізького в особі прилуцького полковника Д.Горленка, ґенерального судді К.Довгополого, писаря І.Максимовича й осавула Г.Герцика. Очевидно, не всі їх погоджували зі шведським королем та його канцлерами: як відомо, ініціатива гетьмана вести перемовини зі Стамбулом викликала в них спротив. Відтак П.Орлик мусив відмовитися від попереднього наміру особисто очолити посольство. Між тим і мазепинцям, і їхнім шведським протекторам однаково важливо було втягнутися в дипломатичні торги в османській столиці після нещодавнього прутського розгрому московського війська. Останнє давало шанси Карлу ХІІ переламати хід подій на власну користь через підбурювання османців до нових виправ проти московитів. Мазепинці розраховували на, передусім, визнання Портою політичної суб'єктності Війська Запорізького на чолі з П.Орликом на українських теренах, адже за Прутським перемир'ям Петро І уже відмовився від Правобережної України. Безумовно, задля цього потрібно було готуватися до тривалих дипломатичних заходів, навіть ціною визнання султанської протекції. Про це могло йтися у секретних інструкціях посланцям, факт існування котрих пізніше визнав Г.Герцик, щоправда без деталізації їх змісту.

У відомому ж, та явно узгодженому зі шведським монархом, варіанті Військо Запорізьке позиціонувалося союзником Порти під протекторатом короля. Текст розпочинався формулюваннями вдячності туркам у визволенні козацької України обох берегів Дніпра і продовжувався акцентуванням важливості включення до договору з московитами пунктів про звільнення ними всієї України, полонених і навіть згадками озброєння з різних фортець, яке потрібно повернути.

Посланці П.Орлика прибули своєчасно. З донесень П.Шафірова знаємо, що у Стамбулі посилювали вимоги територіальних поступок від Петра I й демонстративно готувалися до нової війни (її навіть було формально оголошено 9 грудня 1711 р.). У процесі перемовин із царськими посланцями візир та його урядовці почали робити заявки відносно Києва й Лівобережної України. За черговим донесенням П.Шафірова (московського посла у Стамбулі в 1711-1714 рр.) від 16-17 лютого 1712 р. великий візир Юсуф-паша повідомив, що для налаштування султана до миру цареві «потрібно поступитися ще чимось малим по той (лівий) бік Дніпра і знов-таки подумати про Київ». Через кілька днів, 20 лютого, П.Шафірову було передано чергове побажання султана, що його схильність до миру залежатиме від додаткової відмови царя від кількох «провінцій» по лівий бік Дніпра. На це П.Шафіров нібито відповів, що «на лівобережжі Дніпра володінь султана ніколи не було, а від усіх задніпрових міст (на правому бере-зі) цар забере свою руку, окрім Києва від р. Ірпінь до р. Тясмин уздовж Дніпра». За кілька тижнів, за донесеннями московських резидентів, султан відступився від вимог відносно Києва та лівобережних полків. Як відомо, дипломатичні перипетії між московитами й османцями, з яких намагалися скористатися шведський король із козаками, та в які втягнулися резиденти великих європейських держав, завершились укладенням Константинопольського миру 5 квітня 1712 р., в тексті якого йшлося лише про відмову царя від Правобережної України та Січі.

Справедливо буде припустити, що тема Києва й лівобережних полків у переговорах османців із московитами від останніх місяців 1711 до квітня 1712 рр. підігрівалась активністю козацьких дипломатів у Стамбулі. їм сприяла діяльність резидентів шведського короля Карла ХІІ та представників інших прихильних йому дворів у своїх зусиллях налаштувати Порту на подальшу війну. Тож «у портфелі» козацьких посланців Д.Горленка, К.Довгополого, І.Максимовича для цієї нагоди могли бути тексти Преамбули й «Реляції про Київ». Присвячені короткому представленню «козацької нації», її історичного права на всю Україну та її стародавню столицю, ці твори якнайкраще годилися на роль заготовок із необхідними аргументами для початкових перемовин із візиром чи його ближчими урядовцями. Припускаємо імовірність їх використання під час дипломатичних баталій у Стамбулі у грудні 1711 та в перші місяці 1712 рр. Тим більше, що ці твори, як і всі інші тексти, про які йтиметься далі, писані одним почерком, схожим з оригінальними листами з автографом Генерального писаря І.Максимовича.

Імовірність і потребу в аргументах, заявлених у текстах Преамбули та «Реляції про Київ», опосередковано засвідчують два коротких листи-донесення І. Максимовича невстановленому адресату, що збереглися серед тих самих паперів мазепинців. Перший (розлогіший) лист датовано 20 лютого (без року, але це явно 1712-й). Припускаємо також, що він призначався шведському королю Карлу ХІІ. В ньому частково відображено особливості дипломатичної комунікації, а головне - цілеспрямовані спроби вплинути на позицію великого візира відносно Києва та всієї України в перемовинах із московитами. І.Максимович обіцяв, «ми будемо дбати про

Київ з усіх сил», аби його «від московитів відтягнути». Тож ґенеральний писар планував знову звернутися з цього приводу до кях'ї (службовця палацу візира) «з цим питанням» і після отримання від нього відповіді та ухвалення загального рішення «повідомити вашій королівській величності». У приписці до листа відправник також повідомляв про розходження між Баґрі-аґою та ханом.

Попри неясність багатьох формулювань (вони, проте, мали бути добре відомими адресату, оскільки лист видається лише одним із подібних донесень), складається враження, що станом на 20 лютого 1712 р. у Стамбулі були близькі до ухвалення загального рішення стосовно миру з московитами і визначилися з обсягом територіальних претензій. На це натякав і другий (коротший) лист І.Максимовича, в якому повідомлялося про очікування «завершення справи у великому дивані» до березня.

Згадані два листи І.Максимовича, не введені досі до наукового обігу, яскраво ілюструють дипломатичну діяльність мазепинців у Порті. Водночас вони доповнюють інформацію з давно відомого дослідникам послання Д.Горленка до П.Орлика від 27 лютого 1712 р. зі Стамбула, де йшлося про фіналізацію домовленостей османців із московитами: великий візир давав знати козацьким політикам про вже визначені умови миру, за яким Київ і вся Лівобережна Україна залишаться за царем. Д.Горленко від-значав, що, «знаючи важливість Києва для всієї України, будемо старатися, щоб Київ при вас (тобто при гетьманській булаві) надалі був» (підкреслення наше - Я.З.).

Зусилля, про які згадував Д.Горленко, від кінця 1711 та в перші місяці 1712 рр. могли зводитися до постійних переконувань візира, його оточення в можливості існування Війська Запорізького як окремої політичної структури, а головне - в межах обох берегів Дніпра включно з Києвом. Переваги такої перспективи пояснювали тим, що Порта отримає водночас союзника на своїх північних кордонах і форпост від аґресивних московитів.

Припускаємо, на початку перемовин І.Максимович з однодумцями мали б удатися до загального представлення «козацького народу», його боротьби та історичних прав (і тим самим засвідчити власну леґітимність). Тут якраз допомагали тексти Преамбули та «Реляції про Київ». У подальшому, як бачимо з листів за лютий 1712 р., потрібними виявились арґументи іншого плану. Те, що на той момент вони вже були сформульованими, можна дізнатися зі спеціального звернення до султана, латиномовна копія котрого збереглася серед паперів мазепинців (його заголовок: «Interpretatio Supplicis Libelli ad Imperatorem»). Текст без дати, але за викладеним добре співвідноситься зі змістом переговорів у лютому, про які повідомляли представники П.Орлика та московські резиденти. На початку в ньому чітко задекларовано наміри Війська Запорізького боротися з московитами за Київ, і що Порта робить велику помилку, укладаючи з останніми мир без претензії на це місто. Через таку домовленість козаки мусять підніматися на війну з московитами, адже «Київ є серцем нашої батьківщини [...] знаходиться практично всередині України» й контроль над ним веде до підкорення всієї козацької країни. Відповідно, козаки змушені опиратися, і про це дуже важливо знати Порті, оскільки «моск не соромиться декларувати, що піде на захоплення» її земель (а це «обов'язково станеться, якщо він переможе шведського короля та всю Україну»). Звернення завершується наведенням історичних прецедентів про успішність спроб вигнати московитів з України. Першим прикладом названо перемогу під Конотопом гетьмана І.Виговського у со-юзі з Кримом. Другим - поразку князя Шереметєва від татар, після якої «від них відділився гетьман Георгій (Юрій) Хмельницький». До наступного прецеденту віднесено діяння гетьмана І.Брюховецького, котрий нібито «підняв зброю в усіх містах і укріпленнях [...] та повторно звільнив від москів усю Україну». Наведені у проханні історичні приклади були маніпулятивними та використовувалися з риторичною ме-тою - переконати, що майбутня війна козаків із московитами може бути успішною, тож в інтересах султана та всієї Порти її підтримати. Як випливає з логіки листа, турецька підтримка може бути здійснена вже у ході перемовин із московитами, що тривали у Стамбулі, тож потрібно зобов'язати їх залишити Київ та всю Україну.