Антигетьманське повстання на Чернігівщині (листопад—грудень 1918 р.): публікація джерел

Anti-Hetman uprising in Chemihiv governorate in November--December of 1918: published of documents

This paper contains documents being published for the first time and shade a light on the chronology of Anti-Hetman uprising in Chernihiv governorate in November-December of 1918. In particular among them is the first draft of historiography that was written directly after the event of uprising. Also, the paper contains a critic of this source and reconstruction of events of the conflict.

Key words: Ukrainian State, Pavlo Skoropadskyi, Chernihiv governorate, Anti-Hetman uprising, Grey-coat division.

Виклад основного матеріалу

Політика Павла Скоропадського викликала невдоволення майже всіх верств населення Української Держави, як в соціальному, так і в національному аспекті. Неминучим наслідком цього стала організація різноманітних змов з метою повалення режиму. Восени з огляду на важкість становища на Західному фронті Першої світової головних союзників гетьманського режиму Австро-Угорщини і Німеччини, їх поразка, а відтак і виведення військ з України стало досить очевидним, через що процес підготовки повстань активізувався. Їх готували більшовики, ліві есери Любовець О. Ставлення загальноросійських і національних партій до Гетьманату П. Скоропадського // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років, 2013, Вип. 9, С. 48-61., окремо, свій план повстання мінімум з жовтня почала продумувати і група змовників на чолі з Володимиром Винниченком і Микитою Шаповалом для чого вступила в зносини з очільниками українських військових частин. Відтак, опісля початку виступу Директорії у Білій Церкві, почали повстання і відповідні підрозділи лояльних до неї частин і в інших регіонах України, в тому числі й в Чернігівській губернії, де таким ядром повстання стала 1-а козацько-стрілецька дивізія, більш відома як Сірожупанники.

Увазі читачів пропонується низка документів, які публікуються вперше і проливають світло на перебіг повстання у цьому регіоні. Зокрема, один з них (додаток 1) є першою спробою висвітлити історію повстання на Чернігівщині. Це -- анонімна стаття (автор назвав себе «повстанець»), опублікована в газеті «Відродження» невдовзі після завершення повстання. Вона мала в тому числі і пропагандистську мету, адже була опублікована під рубрикою «герої Директорії», яка існувала з метою героїзації повстання та створення нового пантеону національних героїв і звитяг. Відтак, періодика того часу спробувала створити героїчний образ і цієї частини, хоча реальний хід подій дещо суперечив тому, що описано у джерелі.

По-перше, реальний стан дивізії був зовсім не такий жалюгідний (80 осіб). Володимир Савченко визначав чисельність дивізії у приблизно 800-1200 осіб на момент початку виступу Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр. (на підставі документів та оповідань свідків) // За державність: матер. до історії Війська Українського, зб. 5, 1936. C. 169199.. Крім того, про настільки жалюгідний стан дивізії нічого не каже і один з її ветеранів Василь Прохода у своїх спогадах та працях Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За Державність, 1935. Зб. 1. С. 75-128..

Помилковою є вказана дата початку повстання. Згідно спогадів Василя Проходи та досліджень Володимира Савченка виступ відбувся не 18 листопада, а в ніч з 16 на 17 листопада у Конотопі, коли низка старшин дізнавшись про федеративну грамоту і ймовірно за попередньою домовленістю з Директорією вирішила почати виступ проти гетьманської влади і відсторонили командування дивізії, яке зайняло нейтральну позицію. Новим командиром дивізії став полковник Михайло Палій, який до цього був очільником загону Залізничної варти в Конотопі, пізніше він був призначений головнокомандувачем сил Директорії на Чернігівщині та Полтавщині. Такі ж виступи відбулися і в інших місцях дислокації полків дивізії, а саме в Алтинівці, Кролевці і Коропі. Цю інформацію підтверджують і гетьманські документи Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918-1920) / Упоряд. В. Кавунник. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017, 336 с..

Вірогідно, М. Палій як організатор перевороту на Чернігівщині, діяв за завчасно визначеним планом, узгодженим з іншими учасниками повстання проти гетьмана. На це вказує як те, що дата повстання повністю збігається з виступом Окремого Загону Січових стрільців у Білій Церкві, так і однакова логіка дій обох загонів (та й загалом решти формацій). В своїх спогадах В. Винниченко згадує, що відповідно до своєрідного першочергового плану повстання, Окремий Загін Січових стрільців мав впродовж короткого часу захопити владу в місці дислокації і негайно вирушити на Київ, використовуючи ефект неочікуванності для швидкого захоплення міста Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. -- грудень 1919 р.), Книга Роду, 2008. С. 474-475.. Так само, Київ був метою № 1 і для Чорноморського Кошу в Бердичеві, рівно як і для Запорізької дивізії полковника Петра Боблочана. Логічно припустити, що повстання дійсно мало би мати характер блискавичної акції метою якої було якнайшвидше захопити столицю і всі підрозділи мали би одночасно вирушити в її напрямку.

Відповідно діяв і новий командир Сірожупанної дивізії полковник Палій. 17 листопада він віддав наказ 3-му полку дивізії почати наступ в Київському напрямку через Бахмач (який було захоплено 18-го листопада), а 2-му й 4-ту -- концентруватися в Конотопі, аби в подальшому підтримати наступ на столицю Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр. (на підставі документів та оповідань свідків) // За державність: матер. до історії Війська Українського, зб. 5, 1936. C. 169-- 199..

Гетьманське командування сподівалося придушити вогнища повстання в зародку. Тож у центри виникнення повстань були відправлені добровольчі загони. На боротьбу з «Січовиками» було відправлено відомий загін (1-ша Офіцерська Дружина) полковника Леоніда Святополка-Мирського, який зазнав поразки під Мотовилівкою, в Волинській губернії подібні заходи вживав загін Губерніального старости Дмитра Андро, а в Чернігівській губернії подібну функцію мав виконати Особливий офіцерський загін під керівництвом генерал-майора Костянтина Шильдбаха-Літовцева. Він був порівняно непогано оснащений і чисельний, складався з 3 кінних сотень, 1 кавалерійської сотні і гарматної батареї Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. -- листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії) / К.: Темпора, 2009, 480. С. 351..

В статті «повстанця» перший бій датовано аж 2-м грудня, в той час як відповідно до спогадів вже згаданого В. Приходи, а також як випливає з логіки подальших подій вже 19 листопада на Захід від Бахмача біля с. Калинівка гетьманські війська зіштовхнулися з авангардом 3-го полку Сірожупанної дивізії та завдяки чисельній перевазі змогли його розбити. Однак оперативно розвинути наступ гетьманці не змогли, через заборону німецьких військ. Лише на наступний день вони змогли відновити наступ та вибити з Бахмача Сірожупанників. Впродовж 21-22 листопада гетьманці намагалися захопити Конотоп, однак успіху не мали та відступили на Бахмач і були змушені перейти до оборони, втративши наступальний потенціал Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За Державність, 1935. Зб. 1. С. 75-128..

Таким чином, на Чернігівщині гетьманцям не вдалося знищити ядро повстання, однак все ж певних успіхів вони досягли, зірвавши ворожий наступ на Київ з Лівого берега. Однак, в цей же час стало очевидним, що і «січовики» не можуть зайти в столицю України. Так, гетьманці зазнали нищівної поразки під Мотовилівкою, але ця битва дала їм час для підготовки оборони міста. Тому початковий план Республіканських військ зазнав невдачі і їм судячи за все довелося перейти до своєрідного «плану Б»: 1) утримання зайнятих позицій і блокування гетьманських сил; 2) розширення влади по прилеглим повітам; 3) мобілізація на добровольчих засадах селянських мас і активна співпраця з вже існуючими повстанськими загонами; 4) Перемовини з німцями стосовно передачі озброєння. Таким чином, шляхом чисельного та якісного зростання Республіканського війська, планувалося поступово накопичити достатньо сил для проведення більш масштабних штурмових операцій відносно заблокованих сил гетьманців. Крім того, чисельний ріст армії в свою чергу був гарним аргументом для тиску на німецькі та австрійські залоги, які за спогадами одного з німецьких вояків керувалися в цей час виключно бажанням якнайшвидше і безпечніше повернутися на батьківщину Фест В. Николаев -- последний форпост немецких войск на Чёрном море. Николаев: Изд. «Виртуальный музей Николаева», 2016, С. 137..

Судячи за все, ці заходи (мобілізація селянства, контакти з вже існуючими повстанськими загонами, в т.ч. із згаданим у нарисі Куренем Смерті отамана Ангела, про що згадує в своїх споминах В. Прихода Прохода В. Записки непокірливого. Книга I. Торонто, 1967. С. 263265.) командування дивізії почало активно здійснювати відразу після перших сутичок з гетьманцями і це стало тим фактором, який завадив придушенню повстання на Чернігівщині. Відозва, яка публікується тут (додаток 2) є демонстрацією цих заходів і найймовірніше була видана саме у цей період.

Впродовж 24-25 листопада війська Директорії відбили Бахмач, а 26 листопада наступну станцію Пліски. Звісно, це були успіхи, але темпи наступу були досить повільні. Здобувши ці станції, Республіканські війська почали наступ невеликими загонами вздовж іншої гілки залізниці на Північ (в напрямку Городні) та на Південь (в напрямку Лохвиці і Кременчука Полтавської губернії). Однак в північному напрямку наступ досить швидко зупинився. На південному ж напрямку 27 листопада були захоплені Ромни Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) II За Деравність, 1935. Зб. 1. С. 75-128., але по тому війна набула позиційного характеру.

Подальше просування по основному напрямку (на Київ) стало дуже повільним. Після 26 листопада впродовж довгого часу йшли вперті бої у районі між Крутами, Плісками, Бахмачем і Конотопом, то республіканці, то гетьманці безперервно намагалися наступати, однак без значних успіхів. Періодично, у події втручалися німці, які то дозволяли проїзд військ по залізниці, то блокували це. Така патова ситуація на цій ділянці фронту тривала аж до 10 грудня.

Ймовірно, саме один з боїв цього періоду відноситься бій під ст. Калинівка 2 грудня, описаний у статті «повстанця». Варто відзначити, що подана там інформація дещо суперечить іншим джерелам. Зокрема, цей бій подається як перша сутичка гетьманських і республіканських військ, хоча і гетьманські джерела ЦДАВО. Ф. 1216. Оп. 2. С. 2, арк. 134., і спогади самих Сірожупанників Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За Державність, 1935. Зб. 1. С. 75-128. свідчать, що бої були задовго до 2-го грудня. Крім того, з них же випливає, що бої в цьому регіоні йшли впродовж тривалого часу з перемінним успіхом для обох сторін. Помилковими є і свідчення автора про стрімкий наступ відразу після бою, адже дійсно стрімкий прорив відбувся лише близько 10 грудня. Тоді ж настали описані «повстанцем» наслідки, а саме з'єднання військ М. Палія із групою П.Болбочана, що наступала в Полтавській губернії.

В цьому контексті цікаві і гетьманські документи, які дещо проливають світло на ці бої, які дійсно були неуспішними для гетьманських військ. Неодноразові невдачі на фронті в р-ні Крут стали одним із факторів, що викликав повстання 4 грудня 26-го і 27-го полків армії Української Держави, дислокованих у Чернігові, які складалися з мобілізованих і мали бути відправлені на фронт під Крути. Власне, наданий уривок (додаток 3) є протоколом є доповідною запискою про причини повстання цих полків та свідченням проблем з командуванням у гетьманських військах.

Нарешті, лише 10 грудня німці неочікувано для гетьманців дозволили сірожупанникам перейти у наступ і лише тоді відбулась справді вирішальна акція на Чернігівському напрямку Антигетьманського повстання. Гетьманці, що вже розслабились за час вимушеного перемир'я, були готові до масованого наступу республіканських військ і відступили із Крут на Ніжин ЦДАВО. Ф. 1216. Оп. 2. С. 2, арк. 134., а 11 грудня покинули без бою і його та відійшли на ст. Носівка Нашъ путь. К., 1918. № 22, 13 декабря (30 ноября) 1918.. Захоплення Крут ознаменувало розвал гетьманського спротиву на всьому Лівобережжі, адже через це армії УНР відкривалась пряма дорога на губерніальний центр Чернігів, а також в тил позиціям гетьманців на Полтавському напрямку. З огляду на це, на ньому гетьманці були змушені покинути міцні позиції на ст. Ромодан і відступити спершу на Лубни, а потім ще далі ГГ,

Там же.. Також, внаслідок цього відбулась здача Чернігова республіканцям. Хоча в місті була досить значна залога і губерніальний староста Микола Висоцький мав намір обороняти місто, начальник V Чернігівського корпусу Олександр Дорошкевич такої рішучості не мав і відправив на зустріч республіканцям делегацію, в якій оголошував здачу міста. Вхід у місто відбувся або пізно ввечері 11 або 12 грудня Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр. (на підставі документів та оповідань свідків) // За державність: матер. до історії Війська Українського, зб. 4, 1936. С. 169199..

Гетьманські війська на ст. Носівка утримували її до ранку 13 грудня, але потому під тиском республіканців були змушені відступати на Київ і в цей же день зайняли позицію в районі Дарниці спільно з іншими військами. В той же день в район Дарниці прибули і Сірожупанники. На 14 грудня вони планували спільно з 2-ю Дніпровською дивізією отамана Олександра Данченко (яка ще в кінці листопада переправилась через Дніпро, а на початку грудня захопила Бориспіль, однак через завзятий спротив гетьманців не могла впродовж довгого часу підійти до Києва. Лише 11 грудня вона нарешті підійшла до Дарниці з Півдня, де була зупинена ЦДАВО. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 250. Арк. 30.), взяли участь у штурмі Києва з Лівого берега та стали ще одним фактором, який зумовив розвал гетьманської оборони міста 14 грудня.

По тому, як зазначалося в нарисі, полковник Палій де-факто став очільником всіх Республіканських сил на Чернігівщині та Полтавщині і своєрідним диктатором краю. За час повстання склалася практика, що місцеві очільники військових частин дефакто виконували функції і вищої цивільної влади в регіоні та видавали відповідні накази до населення, обов'язкові до виконання. Прикладом таких наказів є публіковані тут Накази Головного командування республіканських сил на Чернігівщині та Полтавщині, яке очолював полковник Палій, спрямовані на підтримку ладу в губернії.

Таким чином, як ми бачимо, в статті «повстанця» присутня чимала кількість неточностей. Отож, Антигетьманське повстання на Чернігівщині почалося з виступу Сірожупанної дивізії, яка мала швидко наступати на Київ. Зустрівши спротив гетьманських військ, дивізія як і решта підрозділів Директорії вдалася до залучення широких мас до повстання і стала організаційним ядром мобілізаційних процесів Республіканських сил на Чернігівщині. Отримавши таким чином чисельну перевагу, впродовж грудня вони намагалися наступати в Київському напрямку і зрештою, після захоплення Крут 10 грудня змогли з'єднатися з Запорізькою дивізією на чолі з полковником Болбочаном, яка наступала з району Полтави. Спільними зусиллями вони до 14 грудня змогли підійти до Києва з Лівого берега і прийняли участь у його захоплені. Таким чином, Чернігівщина стала місцем найбільш жорсткого та тривалого опору гетьманських сил у всій Україні і була одним з найважливіших напрямків Антигетьманського повстання. Стаття «повстанця» хоча і має чимало неточностей, однак є цікавою першою спробою висвітлення подій повстання на Чернігівщині, а також гарним прикладом спроби створення героїчного міфу.

Публікація документів: