Україно-польські зв’язки за часів президента Л.Д. Кучми: політичний і культурний аспект

аспірант кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету (Одеса, Україна)

Graduate Student at the Department of History and Ethnography of Ukraine Odessa National Polytechnic University (Odesa, Ukraine)

UKRAINIAN-POLISH RELATIONS UNDER THE PRESIDENT OF L. D. KUCHMA: POLITICAL AND CULTURAL ASPECT

The article examines the problems of Ukrainian-Polish relations at the present stage. The author devotes the main Ramus in the publication to the study of European integration and interstate relations of both countries and the personal participation of L. D. Kuchma in these processes. Joint projects in the field ofhistorical memory are analyzed. The complexity and contradictions of Ukrainian-Polish relations are emphasized. The author of the article emphasizes that the historical events of the Past have influenced the relations between Ukraine and Poland. As you know, the events of the 1920s (the so- called "pacification", World War II, the eviction of Ukrainians (Operation Vistula)) had a negative impact on relations between Ukraine and Poland at the present stage, especially now in a hybrid aggression by Of the Russian Federation, which uses these events to exert political pressure on both states. The article addresses Ramus on the needfor Ukraine to havefriendly relations with Poland. The Influence of the European Integration Factor on the Factor of Polish-Ukrainian COOPERATION is investigated. The cooperation of both countries with NATO structures is analyzed separately. The researcher emphasizes that the example of Poland was one of the main stimuli in Ukraine's COOPERATION with NATO. We should not forget the fact that the Polish leadership has always supported Ukraine in the EU and NATO. The steps taken by both presidents to overcome the negative memory of the past are examined on the examples of ACTIVITIES in the field ofhistorical memory of Presidents L. D. Kuchma and O. Kwasniewski. The researcher believes that both countries have followed almost the same path to European integration. Kuchma played a major role in strengthening diplomatic relations between the countries. The statesman of Ukraine was the initiator of joint memorial celebrations aimed at overcoming mutual images of the past.

Key words: Ukraine, Republic of Poland, foreign policy and diplomacy, NATO, European Union, European integration, Euro-Atlantic integration, historical memory. кучма євроінтеграційний польський

Постановка проблеми. Дослідження присвячене вивченню процесів трансформації українсько-польських відносин у 1991-2004 рр. за часів президентства Л.Д. Кучми, Українсько-польські відносини мають багатовікову суперечливу історію, в якій було немало кривавих сторінок.

Актуальність теми дослідження. Взаємовідносини України з Республікою Польща тісно пов'язані з процесами євроінтеграції обох країн. Не слід забувати того факту, що Республіка Польща історично для України є містком у Європу. Об'єктивне й ґрунтовне вивчення політичної складової сучасних українсько-польських міждержавних відносин дає змогу розкрити роль президента Л.Д. Кучми в еволюції україно-польських відносин.

Аналіз досліджень. Пріоритетне місце в українській історіографії щодо питання польсько-українських відносин займають роботи узагальнювального характеру з цього питання. Серед таких робіт автор статті виділяє працю відомого вченого Л. Зашкільняка "Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів", в якій відомий історіограф, опрацювавши великий масив нових джерел, досліджує історію Польщі на сучасному етапі. Натепер монографія Л. Зашкільняка є однією із найбільш ґрунтовних праць з історії Польщі українською мовою, де автор монографії розглядає як політику примирення між країнами, так і специфіку процесу євроінтеграції Польщі.

Співпрацю обох країн з НАТО розглядають Я. Дрозд Status militarny obszaru bylej NRD a polska polityka zblizenia z NATO. Г Бух Kto jest wrogiem? : pospiech Polski w drodze do NATO jest calkowicie zrozumialy, Г Янковський Juz wiemy jak i dlaczego: NATO przedstawilo wczoraj 26 panstwom dokument, okreslaj^cy cele i zasady przyjmowania nowych czlonkow z Europy Wschodniej. Окрема слід виокремити дослідження історика А. Кудряченка "Місце Польщі та України у Європі" про геополітичне положення України та місце Польщі у її національній стратегії. Історик Є. Камінський вивчає україно-польські стосунки у статті "На терезах європейської стабільності". Серед дослідників цього питання найбільш цікавими є статті Б. Візімірської Polska polityka zagraniczna. Є. Новаковського Polska polityka wschodnia w 1991 roku, Rocznik Polskiej Polityki Zagranicznej. Я. Онишкевич у дослідженні Kilka uwag о probleme bezpieczenstwa Polski аналізує зовнішню політику Польщі, розглядає польську стратегію в українському питанні. Дослідник С. Таран у статті "Україна та Польща: зизгази добросусідства" вивчає польсько-українські відносини у перспективі євроінтеграційних прагнень України. У своїй статті він наголошує, що через прорахунки в розвитку економіки та домінуванні у політиці лівих популістів "рух України та Польщі на Захід закриється". Серед сучасних робіт з питання україно-польських взаємовідносин автор статті окремо виділяє дисертацію К. Мєлєкєсеєва "Україна та Республіка Польща: від білатеральних відносин до євроатлантичної інтеграції (історичний аспект)", в якій проаналізовано еволюцію українсько-польських відносин в контексті інтеграційних процесів до ЄС та НАТО. У своїй дисертації та статтях К. Мєлєкєсеєв у подробицях розглянув всі аспекти співробітництва між Україною та Польщею. Особливо цінними для з'ясування досліджуваних проблем відносин України та Польщі до стратегічного партнерства, європейської і євроатлантичної інтеграції стали конференції: "Україна і Польща у Східно-Центральній Європі: спадок і майбуття" (Київ, червень 1999 р.), "Україна і Польща - стратегічне партнерство. Історія. Сьогодення. Майбутнє" (Київ, 2000-2002 рр.). Ця серія конференцій, організована українською дослідницею Т. Зарецькою за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". об'єднала зусилля багатьох українських і польських дослідників. Стратегія євроінтеграції України і Польщі досліджується в монографіях О. Івченка "Україна в системі міжнародних відносин: історична перспектива та сучасний стан", Б. Губського "Євроатлантична інтеграція України", О. Ковальової "Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України". Цієї теми торкались у своїй розвідці Ю. Алексєєв "Україна і європейський глобалізм". У новітніх дослідженнях українських науковців з тем європейської інтеграції було враховано досвід процесу підписання асоціації з ЄС. Цей процес розглядається і відомим дослідником С. Віднянським "Зовнішня політика України в умовах глобалізації". 1991-2003: Анотована історична хроніка міжнародних відносин. Важливими джерелами є монографія "Україна - не Росія" Л. Кучми, і спогади міністра зовнішніх справ України А. Зленка. Ці джерела містять цінну інформацію про україно-польські відносини.

Аналізу еволюції взаємовідносин між Республікою Польща і Україною сприяють численні дослідження польських авторів. Новим поглядом на специфіку багатовікової історії польсько-українського співіснування став вихід з друку 1997 р. монографії польського дослідника О. Хойновського "Україна", де здійснена перша спроба у польській історіографії щодо вивчення історії України як окремої держави. Цікава точка зору характеристики українсько-польських відносин представлена у монографії польського дипломата Є. Козакевича "Польсько-українські відносини у 1992-1996 рр.". Зокрема, автор дорікає керівництву своєї країни за пасивність на українському векторі зовнішньої політики.

Мета статті - дослідити політичний і культурний аспекти україно-польські зв'язки за часів президента Л.Д. Кучми.

Виклад основного матеріалу. Власне, початок становлення українсько-польських відносин слід відраховувати від останніх років "Перебудови", з контактів Народного руху України та польської "Солідарності" (Алексеев, 2010: 158). Діяльність цих двох опозиційних політичних сил визначила особливості подальшого розвитку українсько-польської співпраці, в тому числі, в контексті інтеграції до Європи. На думку автора статті, вітчизняні дослідники недооцінюють значення взаємозв'язків польської "Солідарності" з опозиційним "Народним рухом України за Перебудову" в Радянській Україні. Виключну важливість НРУ у відродженні української нації та державності на сучасному етапі як "ополчення проти комуністичних структур" характеризували польські представники "Солідарності" М. Маринович і В. Чура (Алексієвець, 2010: 36). 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного Руху України, політичної сили, яка розгорнула активну боротьбу за суверенітет та незалежність України, незалежно від етнічного походження. Окрім делегатів, з усіх районів України в конгресі взяли участь представники аналогічних партій держав Балтії, а делегація польської "Солідарності" була представлена Б. Борусевичем, З. Янасом, Ф. Саком, В. Мокрим і А. Міхником (Алексієвець, 2010: 38). Польська опозиція була зацікавлена формуванням ліберальної течії в Україні. Польських і українських опозиціонерів об'єднувало бажання політичних змін, переходу до ринкової економіки (програмні засади В. Черняка та плани реформ Л. Бальцеровича) (Губський, 2010: 73). Період україно-польських контактів після здобуття Україною незалежності можна умовно поділити на три етапи.

I етап - 1990-1992 рр. - початковий, коли були зроблені перші кроки у дипломатичних зв'язках між новими незалежними країнами: від "Декларації про засади основних напрямів розвитку українсько-польських відносин" (13 жовтня 1990 р.) до встановлення дипломатичних відносин 4 січня 1992 р. Саме в цей час Польща 2 грудня 1991 р. першою визнала державну незалежність України.

II період - 1992-1995 рр. - встановлення більш тісних контактів, "сприйняття" України польською політичною елітою, підписання перших двосторонніх документів, обопільне вивчення можливостей партнерів. Важливим етапом у формуванні нової системи двостороннього співробітництва став перший офіційний візит Президента України Л.Д. Кравчука до Республіки Польща у травні 1992 р. Він започаткував традицію українсько-польських зустрічей на найвищому рівні. Під час цього візиту - 18 травня 1992 р. - був укладений базовий договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між двома державами. Наступним кроком у поглибленні двосторонніх зв'язків став офіційний візит до України Президента Польщі Л. Валенси 24-25 травня

1993 р. Позицію Польщі щодо України чітко сформулював під час візиту до Києва 9-11 лютого

1994 р. міністр закордонних справ Республіки Польща Б. Геремек: "Наш інтерес полягає в посиленні незалежності України і Білорусі, інакше Польща стане останньою фортецею, "полем битви" між Сходом і Заходом, що було б для нас невигідно" (Віднянський, 2010: 108). Своєю чергою, під час візиту міністра закордонних справ України А. Зленка до Варшави (березень 1994 р.) було прийнято Декларацію міністрів закордонних справ України та Республіки Польща про засади формування українсько-польського партнерства, де особливо наголошувалося на європейському контексті двосторонніх відносин. Україну також цікавила повноцінна робота в структурах Центральноєвропейської ініціативи, асоційованим членом якої вона була з 1994 р. Польща, що була головою на той час цієї комісії, виступала на підтримку прагнення вступу України до ЄС. Наприклад, під час зустрічі міністрів закордонних справ країн - членів ЦЄІ у Кракові (квітень 1995 р.) і двосторонніх українсько-польських консультацій у Варшаві (липень 1995 р.) (Драус, 2009: 4). Отже, Польща певною мірою стала виконувати роль "адвоката" щодо України - представляла інтереси нашої держави на міжнародній арені. ІІІ період - з 1995 по 1999 рр. - розвиток договірно-правової бази, українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства після підписання Президентами - Л.Д. Кучмою і О. Кваснєвським - Спільної заяви "До порозуміння і єднання" (травень 1997 р.) (Драус, 2010: 5).

Початок дружніх вже міждержавних відносин між Україною та Польщею слід відраховувати від підписання у Варшаві двостороннього "Договору між Україною і Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини та співробітництво", узгодженого головами України та Польщі Л.М. Кравчуком і Л. Валенсою (Драус, 2010: 6). Сторони зобов'язалися розвивати відносини на основі міжнародного права: рівності, незастосування сили, непорушності кордонів, невтручання у внутрішні справи. Польська сторона й надалі наголошувала на незмінності кордону в ході візитів до Варшави представників українського уряду протягом 1992 р. Підписання цього документа було викликано тим фактом, що із розпадом соцтабору для держав Центральної і Східної Європи стало актуальним питання кордонів, які були встановлені після Другої світової війни. До країн Центральної Європи входили значні території сучасної України, котрі після Другої світової були ввійшли до складу УРСР (Забарко, 1996: 7). Серед польської еміграції та опозиції були діячі, які бажали переглянути рішення комуністів. Однак, посткомуністичні польські уряди виявилися готовими до діалогу з суверенною Україною без територіальних зазіхань. Важливим етапом у становленні українсько-польських відносин став перший офіційний візит Президента України Л.М. Кравчука до Республіки Польща (18-19 травня 1992 р.) (Таран, 1995: 13).

Під час зустрічі у Києві 12 січня 1993 р. прем'єрміністри обох країн Леонід Кучма та Ганна Сухоцька домовилися про підготовку до кінця квітня 1993 р. пакету документів з питань міжрегіонального співробітництва у сферах правової допомоги, господарювання, охорони місць пам'яті, охорони здоров'я, поштового, електричного зв'язку. На зустрічі прем'єр-міністрів України В. Масола й Республіки Польщі В. Павляка 1994 р. наголошувалось на важливості партнерства України й Польщі для всієї Європи, про що було зазначено у меморандумі зустрічі, партнерство обох країн з ЄС називалось "запорукою стабільності в Центрально-Східноєвропейському регіоні" (Зленко, 2004: 165).

У таких заявах ми бачимо висвітлення поглядів українських політиків на рух України й Польщі до Європи як рівноправних колег (Зашкільняк, 2002: 215). Однак темпи європейської інтеграції у країнах виявилися нерівномірними. Україна почала відставати від Польщі на цьому шляху. Це було пов'язано з проблемою вибору Україною свого шляху на світовій арені, особливостями її місця у світових геополітичних контурах. На українськопольські відносини 1994-1995 рр., окрім уже згадах проблем, вплинули виборча кампанія та перемога на президентських виборах Леоніда Кучми, якого у Варшаві вважали ініціатором поглиблення українсько-російських відносин (Струтинський, 2011: 15). Однак, ці побоювання доволі швидко розвіялися. Проте в березні 1994 р. обидві країни підтвердили, що їхні стосунки мають характер "поглибленого партнерства" (але не "стратегічного") (Киридон, 2007: 16). Київ чимдалі демонстрував занепокоєння щодо процесу розширення НАТО на Схід (побоюючись російського тиску). Варшава переконувала, що цей процес не означає припинення співпраці у сфері безпеки. Польща негативно поставилася до української пропозиції створення без'ядерного простору в Центральній та Східній Європі. З іншого боку, Україна виявилася значно успішнішою, ніж Росія, у налагодженні політичного діалогу з Республікою Польща. Уряд Польщі сприяв входженню України в 1995 р. до Ради Європи і Центральноєвропейської ініціативи. Саме тоді відбулася активізація проукраїнського лобіювання у польській зовнішній політиці на Заході (Кондратюк Т., Кондратюк Л., 2010).

1996 р. польсько-українські відносини вважалися "стратегічними" для обох країн, і була помітна їх значна активізація. Прорив у міждержавних відносинах стався 1996 р., коли було підтверджено проєвропейський курс української політики під час візиту Президента України Л.Д. Кучми до Варшави 25-26 червня 1996 р. (Кондратюк Т., Кондратюк Л., 2010). Важливим для польської політики було більш активне залучення України до співпраці зі всією Європою: підтримка членства України в Центральноєвропейській ініціативі та виступ Л.Д. Кучми на саміті в Ланьцуті (1996 р.). І це не випадково: саміт відвідали лідери країн з усієї Європи, які обговорювали розширення ЄС і НАТО. Українська сторона позитивно поставилася до цих питань, засвідчуючи бажання стати учасником стратегії інтеграції в Європі.

Відносини з НАТО та ЄС значно впливали на взаємовідносини. Київ був задоволений підтримкою, яку отримав від Варшави під час підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО (липень 1997 р.). Своєю чергою Київ підтримав залучення до складу Комісії Україна-НАТО Польщі, разом із Чехією та Угорщиною ще перед офіційним входженням цих держав до Альянсу. Польща намагалася запевнити Київ, що розширення ЄС ніяк негативно не відіб'ється на польсько-українських відносинах. Варшава заявила про своє сприяння і еластичність візового режиму (запровадження якого в майбутньому було необхідністю). (Питання остаточно вирішене підписанням угоди у березні 2003 р.). В 2000-х рр. можна відзначити невеликий спад і охолодження міждержавних стосунків. Польща надалі продовжувала підкреслювати пріоритетність своїх відносин з Україною, але, водночас, Варшава була занепокоєна активізацією співпраці Києва з Москвою. На думку польського уряду, українські політичні та економічні перетворення не були достатніми, а польсько-українське "стратегічне партнерство" позбавлене змістовного наповнення. Але попри все, відбувалися спільні україно-польські маневри і тривали переговори про створення спільного миротворчого батальйону (Козакевич, 1997: 19).

Особливо тісні контакти Президент Л.Д. Кучма мав з легендарним польським лідером О. Кваснєвським, з яким у нього склалися фактично дружні зв'язки, Наприклад, Л.Д. Кучма відгукувався про О. Кваснєвського як про "найбільш відому йому комунікабельну особу" (Шептицький). Керівники обох країн намагались зменшити вплив негативного історичного досвіду взаємовідносин між державами, акцентувавши увагу на сьогоденні. Саме за ініціативою Л.Д. Кучми активізувалась і гуманітарна співпраця між країнами (Wizimirska, 1991). У березні 2001 р. О. Кваснєвський організував у Казімєжі Дольному дві зустрічі: одну - з президентом Л.Д. Кучмою, другу - з делегацією української опозиції. Говорилося про шляхи розв'язання політичної кризи в Україні, а також висловлювалася стурбованість із приводу подальшого розвитку подій та їх можливі наслідки для України. У червні 2001 р. відбулася друга зустріч польського та українського президентів у Ланьцуті, у ході якої Польща підтримала попередній політичний курс щодо України.

Але події середини ХХ століття продовжували негативно впливати на взаємовідносини між країнами.

Однак, було зроблено рішучі кроки для подолання можливих конфліктів між країнами, що виразилося у спільних меморіальних акціях у обох країнах, причому за особистої участі лідерів України й Польщі. Політика примирення розпочалася із заяви Президента Польщі О. Кваснєвського "До порозуміння і єднання", виголошеної ним під час його візиту до Києва у травні 1997 р. Вона підвела риску україно-польським суперечностям і закликала молоде покоління українців і поляків жити в мирі та злагоді. О. Кваснєвський, зокрема, засудив і сумновідому "Операцію "Вісла"", здійснену у 1947 р. польською прокомуністичною владою. Президент Польщі виступив з осудом цієї акції як неприпустимої "з юридичної точки зору, так і з погляду людської гідності" (Шептицький). Щодо проблеми непорозумінь між двома народами О. Кваснєвський висловився афористично: "Глибока людська формула "вибачаємо й просимо вибачення" має сенс навіть тоді, коли ні над ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому" (Шептицький). Проте найбільшою проблемою між обома країнами продовжувала бути проблема так званої "Волинської різанини". Офіційно процес примирення між польським та українським народами в контексті цієї трагедії розпочався 11 березня 1994 р., коли була укладена угода між урядами України та Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховань жертв війни та політичних репресій. Наступним кроком стала спільна заява Президентів України й Республіки Польща від 21 травня 1997 р. У документі наголошувалося на нагальній потребі для обох суспільств "пам'ятати про минуле, але думати про майбутнє". Знаковим став 2003 р., коли відзначалася 60-та річниця Волинської трагедії. У зв'язку з цим 23 травня 2003 р. була прийнята ухвала Міжнародної конференції в Луцьку "Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки", в одному із пунктів якої вказувалося: "Необхідно скоординувати дослідження історії українсько-польських відносин у XX столітті, створити повний банк даних щодо жертв українсько-польського конфлікту 40-х рр. XX ст." (Шептицький). 7 липня 2003 р. було оприлюднене Послання Папи Римського Івана Павла ІІ до учасників урочистостей із нагоди вшанування пам'яті жертв українсько-польського конфлікту на Волині та в Галичині у 1943-1944 рр., де була запропонована формула "Вибачаємо та просимо вибачення" (Шептицький). 10 липня 2003 р. прийнято українсько-польську парламентську заяву з нагоди 60-ї річниці Волинської трагедії (Шептицький: 33). Нарешті 11 липня 2003 р. у с. Павлівка Волинської області відбулась урочиста зустріч президентів Л.Д. Кучми й О. Кваснєвського як акт примирення з нагоди 60-ї річниці польсько-українського протистояння часів Другої світової війни, на якій президенти України й Польщі проголосили важливі та довгоочікувані слова: пробачаємо й просимо вибачення. При цьому, подолання виклику минулого стало "перемогою європейськості у новочасному розумінні", а нову модель взаємин слід будувати на правді та примиренні (Шептицький). Президенти Л.Д. Кучма і О. Кваснєвський разом відкрили пам'ятник польсько-українського примирення в селі Павлівка у 2003 р. зі словами: "Пам'ять, скорбота, єднання" ("Famine, zaloba, jednose"). Очільники виголосили спільну Заяву "Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині": "Взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які повністю звільняться від упереджень трагічного минулого" (Шептицький). Підписані Президентами обох країн тексти українською й польською мовами, у спеціальній капсулі, було замуровано біля підніжжя пам'ятника на вічне зберігання. Відкриття кладовища мало на меті об'єднати поляків та українців навколо спільної трагедії. Іншим важливим етапом у здійсненні процесу міждержавної співпраці стало відкриття пам'ятника у Павлокомі (Шептицький).

Висновки

Таким чином, Україна і Польща налагодили в ХХІ сторіччі історично нові двосторонні відносини. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, вступили у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Польща мала репутацію "адвоката України" в Європейському союзі та НАТО. Об'єктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються. Зусиллями політичних та інтелектуальних еліт обох країн та особисто Л.Д. Кучми вдалося досягти певних успіхів у процесі міжнаціонального примирення та порозуміння, визначити напрямки взаємовигідного співробітництва у політичній, військовій та економічній сферах.