Політика русифікації в Україні як засіб культурної асиміляції: історичний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика русифікації в Україні як засіб культурної асиміляції: історичний вимір

Оксана Тарапон, Руслана Потапенко

RUSSIFICATION POLICY IN UKRAINE AS A MEANS OF CULTURAL ASSIMILATION: HISTORICAL DIMENSION

Oksana Tarapon, Ruslana Potapenko

The article considers the historical dimension of the policy of Russification, as a means of cultural assimilation, conducted by the Russian authorities in Ukraine from the time of the Russian Empire until the end of the USSR. If in the conditions of the Russian Empire the authorities resorted to strict bans on the Ukrainian language, as a means of destroying national identity, then, under Soviet rule, bet was made on the implementation of Lenin's national policy, according to which literacy was seen as a tool for spreading state ideology. In the context of the political course of «perestroika» Russification processes continued in the form of a policy of bilingualism, stimulation of the Russian language in educational and scientific institutions. At the same time against the background of socio-political changes in «perestroika» the processes of national revival intensified, struggle for the Ukrainian language, which led to the adoption of the Law on Languages and the expansion of its scope. This hindered the implementation of the policy of full assimilation of Ukraine and initiated state-building processes. But, consequences of assimilation Russification policy in Ukraine still not overcome, which is especially evident in the regional dimension and creates favorable conditions for the implementation of hybrid warfare by the Russian Federation.

Keywords: Ukraine, Russification, language policy, cultural assimilation, bilingualism, information policy.

Політика русифікації в Україні як засіб культурної асиміляції: історичний вимір

У статті розглянуто історичний вимір політики русифікації, як засобу культурної асиміляції, котру проводила російська влада в Україні з часів Російської імперії і до кінця існування СРСР Якщо в умовах Російської імперії влада вдавалася до жорстких заборон української мови, як засобу розмивання національної ідентичності, то в умовах радянської влади було зроблено ставку на втілення ленінської національної політики, згідно якої підвищення грамотності розглядалося як інструмент поширення державної ідеології. В умовах політичного курсу «перебудови» русифікаційні процеси продовжувалися у вигляді політики двомовності, стимулювання російської мови в закладах освіти і науковій діяльності. Одночасно на тлі суспільно-політичних змін «перебудови» активізувалися процеси національного відродження, боротьби за українську мову, що зумовило прийняття Закону про мови та розширення сфери її вжитку. Це завадило реалізації політики повної асиміляції України і поклало початок державотворчим процесам. Однак, наслідки асиміляційної русифікаторської політики в Україні ще досі не подолано, що особливо виразно проявляється в регіональному вимірі і створює сприятливі умови для реалізації гібридної війни з боку Російської Федерації.

Ключові слова: Україна, русифікація, мовна політика, культурна асиміляція, двомовність, інформаційна політика.

Tarapon Oksana, Candidate of Historical Sciences, Lecturer of the Department of History and Culture of Ukraine, Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav.

Тарапон Оксана, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та культури України Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Potapenko Ruslana, Lecturer of the Department of History and Culture of Ukraine, Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav.

Потапенко Руслана, викладач кафедри історії та культури України Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Мова - це генетичний код нації. Вона є важливою складовою національної ідентичності, в якій акумулюється історична пам'ять. У цивілізованих, політично зрілих державах національна мова є показником розвинутого, зрілого і самодостатнього суспільства.

В останні роки в науковому дискурсі все частіше звучить проблематика взаємозв'язку гло- балізаційних процесів та мови. Сучасне інформаційне суспільство у глобалізаційному вимірі потребує певних трансформацій у комунікаційному просторі. Адже інноваційні технології впроваджуються в соціокультурний простір шаленими темпами, а це, в свою чергу, зумовлює революційні зміни у наданні та отриманні послуг, зламі стереотипів, що призводить до нових економічних відносин, злиттю культур між різними країнами світу. Настає нова ера в існуванні людства, яка потребує мови міжнародної комунікації в умовах становлення єдиного інформаційного простору. Тривожними є твердження знаних вчених, що кожні два тижні на нашій планеті помирає одна мова (Crustal 2000, р. 19), а за прогнозами Т Скутнабб-Кангос до кінця ХХІ ст. може зникнути понад 90% усіх усних мов світу (Skutnabb-Kangas 2000, р. 11).

У запропонованій статті висвітлено історичний вимір політики русифікації, як засобу культурної асиміляції, котру проводила російська влада з часів Російської імперії і до кінця існування СРСР, акцентовано увагу на мовних процесах в Українській РСР на тлі суспільно-політичних змін періоду «перебудови», показано наслідки асиміляційної русифікаторської політики в умовах сучасних викликів.

Проблеми політики русифікації російської влади щодо України на різних історичних етапах її розвитку знайшли широке висвітлення у наукових публікаціях (Золотухін 2015; Скляр 2007 та ін.), однак, не втратило актуальності питання історичної еволюції україно-російського мовного протистояння, трансформації арсеналу імперських засобів русифікації та асиміляції неросійського населення на теренах колишньої Російської імперії та СРСР

Особливе занепокоєння викликає мовне питання на пострадянському просторі, де не лише світові тенденції, а й проросійські настрої і традиції, активно лобійовані політикою РФ, загрожують поступовою культурною і мовною асиміляцією. Щодо ситуації в Україні, то тут спостерігаються неоднозначні і багато в чому непередбачувані процеси, зумовлені складною мовною спадщиною, яка довгий час живилася російсько-радянською пропагандою. Так, 300-річне колоніальне становище України дає про себе знати і на сучасному етапі. Варто наголосити, що українська мова досі бореться за право існування в Україні, попри те, що має статус державної. При цьому важливо пам'ятати, що мова - це питання національної безпеки і вона завжди на часі. Перебування України у складі «російсько-совєтської» імперії було періодом колоніального поневолення. Московія в будь-якій іпостасі (Московське царство, Російська імперія, СРСР, путінська Росія) завжди вела проти України перманентну і тотальну війну (Потапенко 2016), із застосуванням досить потужного методу боротьби - «русифікації». Метою цього довготривалого імперського проекту була асиміляція українців та знищення їхньої мовно-культурної самобутності, як основи націєтворення. Більше того, з перших етапів існування незалежної Української держави спостерігалася тенденція політизації мовної проблематики, особливо напередодні парламентських та президентських виборів.

Загально відомо, що політику «русифікації» розпочала Російська імперія ще у XVIII ст., коли було зроблено наголос на цілеспрямованій підготовці через систему вищої освіти таких інтелектуальних сил, які б обслуговували потреби царату й були під контролем держави (Рубльов 2005). У 1720 р. Петро І видав офіційну заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг. У даному руслі проводила свою політику і Катерина ІІ, діяльність якої увінчалася повним поневоленням української козацької держави. Апогеєм мовної асиміляції доби царату були «Валуєвський циркуляр» 1863 р. та Емський указ 1876 р., наслідками чого стала не лише заборона друку україномовної продукції, але й посилення цензури, згортання національної просвітницької роботи української інтелігенції. Як наслідок, українська мова почала розглядалася як штучне «наріччя.., яке вживається простолюдом», та ж російська мова, тільки «зіпсована впливом на неї Польщі» (Климчук 2003), це стало офіційним поглядом на мовні й національні проблеми українців у Російській імперії.

Радянський Союз, як правонаступник багатьох соціально-політичних стереотипів російського імперіалізму, опираючись на ленінську мовну політику (Зубчевський 1990, с. 81), прикладом успішного державного розвитку вважав подолання неписьменності. «Підвищення грамотності» вертикаль влади розглядала як інструмент поширення ідеології та пропаганди в розбудові комуністичного суспільства. Адже базова освіта сприяла прищепленню «правильної» марксистсько-ленінської ідеології молодому поколінню і конструюванню нової людини - без національних ознак, з цінностями радянського патріотизму, відданості радянській Батьківщині і комуністичній доктрині.

У роки «перебудови» та курсу гласності 1985-1991 рр., з відкриттям «білих плям» в історії почав окреслюватися шлях України до самостійності. Більше того, почали виокремлюватися три носії національної (антинаціональної) самосвідомості: 1) Активні борці за національну ідею, за самостійну Україну; 2) Апатична маса, байдужа до національних справ; 3) Ненависники української національної ідеї, борці проти самостійної України (Губко 2013, с. 230). За таких національних тенденцій розпочався один із етапів боротьби за відновлення функціонування української мови, відродження її самобутності, розширення сфери вжитку. Однією з причин загострення мовного питання було відведення провідної ролі російській мові, що пояснювалося потребами соціально-економічного, політичного та культурного розвитку «братніх народів», визначення її як рідної для більшої частини населення СРСР, найбільш поширеної та розвинутої відносно інших мов (Шамшур 1986, с. 99). Тобто, пропагувалася ідея виключної спроможності російської мови в повному обсязі забезпечити ефективну роботу центрального державного апарату та єдиного економічного комплексу країни. Ще в 1983 р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову, яка полегшувала вивчення російської мови у союзних республіках Радянського Союзу. Намічений комплекс заходів безпосередньо був спрямований на вдосконалення вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах. Відповідні постанови продублювали державні органи республіки Україна (Шамшур 1986, с. 99; Перетокін).

Політика русифікації культурно-освітньої, наукової сфер маскувалася концепцією національно-російської двомовності. Загалом ця теза. активно культивована радянською владою протягом 1970-1980-х рр., пропагувала рівноправне оволодіння двома мовами. Директор Інституту мовознавства АН УРСР академік І. Білодід стверджував, що «двомовність на Україні - це той вид білінгвізму, при якому обидві мови, що знаходяться на високому ступені розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однакою широтою і рівною мірою використовуються народом» (Масенко). Питання двомовності в Україні вважалося гармонійним і справедливо вирішеним, що мало маскувати русифікацію, масові факти визнання російської мови як другої рідної мови. У практичній площині теза двомовності передбачала посилення розробки наукової програми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування», зумовила вихід відповідних Постанов ЦК КПРС (1978, 1983 рр.) про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, поділ класів в україномовних школах на дві групи на уроках російської мови, підвищення заробітної плати вчителям російської мови і літератури на 15%. Крім того, принцип двомовності означав дублювання українських видань російською мовою, що зумовлювало зменшення українських тиражів або й ліквідацію україномовних варіантів. Так, зокрема, друге видання Української Радянської енциклопедії у 12 томах (завершене 1985 р.) дублювалося українською і російською мовами з великою перевагою російськомовного тиражу. Цей принцип застосовували до популярних газет, наукових видань тощо. Так, станом на 1988 р. практично всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою (Масенко).

Серйозне занепокоєння свідомої частини населення викликав і той факт, що в системі української національної освіти продовжувався процес скорочення кількості тих, хто читав, навчав та розмовляв рідною мовою. Такий стан суттєво обмежував професійні можливості діяльності науково-педагогічної інтелігенції, котра в процесі саморозвитку і педагогічного вдосконалення все більше змушена була послуговуватися російськомовною друкованою продукцією. Це, в свою чергу, посилювало процеси русифікації молоді. За даними соціологічних досліджень, які проводилися в містах автономних областей СРСР в 1989 р., 40% молоді взагалі не знало рідної мови, або володіло нею слабко, адже не скрізь було створено умови для її вивчення (ЙПмО 1986, с. 84). Значна частина наукової літератури, підручників, журналів в Українській рСр друкувалася російською мовою. Цю тенденцію ідеологи Радянського Союзу пояснювали як інтернаціоналізацію наукового пошуку (Шамшур 1986, с. 101). Таким чином, вони наполягали на тому, що плідна співпраця вчених різних національностей, популяризація наукової інформації у загальносоюзному масштабі неможлива без мови наукового спілкування, тобто, російської. Керівництво Радянського Союзу відводила російській мові роль мови міжнаціонального спілкування, засобу популяризації досягнень культури народів СРСР Активне витіснення української мови з системи освіти зумовило перехід викладання в ПТУ та вишах на російську мову (за винятком окремих гуманітарних предметів). Станом на 1987 р. у 4500 російських школах України навчалося більше половини всіх учнів, у Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише 70 тис. Цей процес охопив навіть Галичину, південно-східний регіон був цілковито охоплений русифікацією (Масенко).

Тому величезним здобутком доби «перебудови» та курсу на гласність стало прийняття закону «Про мови в Українській РСР» 1989 р. Адже новий курс створив сприятливі умови для національних, демократичних сил України в боротьбі за відновлення власної ідентичності. Одним із напрямків цієї роботи була боротьба за мову, в яку активно включилися національно зорієнтовані політичні, культурні, науково-освітні діячі. Закон про правовий статус та порядок використання української мови та інших мов в Україні від 28 жовтня 1989 р. набув чинності 01.01.1990 р. і розглядав мову одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу (ЮЕ 1989). З прийняттям «Закону про мови в Українській РСР» 1989 р. та Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР актуалізувалися мовні проблеми у системі освіти та науки. На наше переконання, це посприяло формуванню нової генерації національно зорієнтованих кадрів, заклало передумови формування незалежної держави. Зокрема, Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року (Схвалена постановою Ради Міністрів УРСР від 12 лютого 1991 р. № 41) мала низку положень щодо підвищення статусу української мови в системі народної освіти, які передбачали: 1) розробку концепції національної вищої, професійно-технічної та середньої освіти в Україні; 2) організацію поглибленого вивчення Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» для розвитку патріотизму, почуття національної гідності, її культури й мови в закладах освіти; 3) створення умов для викладання українською мовою в професійно-технічних училищах; 4) укомплектування бібліотек необхідною навчально-методичною літературою; 5) розширення викладання навчальних дисциплін українською мовою в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях у вищих і середніх педагогічних навчальних закладах; 6) перебудову змісту мовно-літературної освіти, оновлення програм, підручників, словників, розмовників та видання їх у потрібній кількості; 7) встановлення порядку складання вступних іспитів, для осіб, не атестованих з української мови у вищих та середніх навчальних закладах; 8) затвердження комплексного плану з календарним графіком переведення вузів республіки на викладання українською мовою; 9) роботу з написання та перекладу українською мовою підручників із різних галузей науки для підготовки фахівців у вищій та середній школах; 10) реалізацію різнобічних заходів для повного забезпечення кваліфікованими фахівцями української мови та літератури всіх навчально-виховних закладів тощо (УМІЛВШ 1991, с. 8-10).

Інтенсивне прищеплення населенню України комплексу меншовартості на мовній основі в незалежний період стало однією з причин щодо «фейкової мовної політики» стосовно утисків російськомовних, роз'єднання суспільства за мовною ознакою, поширення стереотипів про штучність української мови тощо. Більше того, за допомогою пропаганди було сформовано та нав'язано штучну проблему дискримінації російськомовного населення, ефемерний страх перед загрозою «бандерівщини». Такого ґатунку інформаційний супровід - це запорука успіху в гібридній війні (Магда 2014). Однак, в Україні він знайшов міцне підґрунтя наслідків тривалої політики русифікації. Це, зокрема, послугувало приводом до «гібридної війни» в Україні 2014 р. з боку Російської Федерації, коли в нагоді стали, інформаційні можливості медіа, домінування російської мови на телебаченні, радіо, в пресі. Скориставшись цим, агресор зробив ставку на мовну спільність з Росією, а російська пропаганда чітко «лягла» на підготовлений ґрунт, оскільки незалежні держави, які раніше входили до Радянського Союзу, мають величезну кількість російськомовних громадян і стали ціллю інформаційної воєнної кампанії.

За російсько-радянський колонізаційний період в Україні Росії вдалося «русифікувати» і цим самим асимілювати частину українського населення, що в подальшому набуло регіонального характеру - Схід і Захід. Ці тенденції простежуються з XVIII ст., коли українців ряду областей «розщеплювали» етнічним населенням Росії, згодом, індустріалізацією Донбасу, а також більшовицьким пануванням, особливо після 1939 р. (Пашина 2005). З розпадом Радянського Союзу Росія докладає всіх зусиль, щоб утвердитися одним із центрів у майбутньому геополі- тичному розподілові (Тренид). Однією з проблем України залишається прагнення Росії відновити могутність Радянського Союзу, що активно проявляється в соціокультурній площині через прагнення відновити і поширювати на території України тезу «братніх народів», реінкарновану в концепцію «руського міра». Серед ключових залишається мовне питання.

Як показує практика, процеси асиміляції відбуваються в два етапи: перший - часткова асиміляція, зокрема мовно-культурна, другий - етнічна, що означає завершення асиміляційного процесу, втрату первинної ідентичності і набуття іншої, нав'язаної колонізатором чи добровільно засвоєної. Росії не вдалося завершити асиміляційний процес, проте у великих українських містах сьогодні спостерігаються небезпечні тенденції з подвійної україно-російської ідентичності, сформовані і закріплені в попередні історичні періоди. За даними дослідження етнолога В. Скляра, проведеного у 2007 р., абсолютна більшість українців, які вважають рідною російську мову, проживає на Сході та Півдні України. Це засвідчує, що на цій території російська політика асиміляції досягла найкращих результатів, змінивши менталітет, а багаторічна російська пропаганда укріпила тезу «братнього народу», нав'язала українофобні стереотипи щодо українців з західних регіонів як «бандерівців» і «вбивць». Такий інформаційний дискурс у регіональному вимірові посприяв російській окупації Криму та вторгненню на Донбас. Акт агресії виправдовувався концептом захисту прав російськомовного населення. Прищеплені за попередню історію російською інформаційною політикою в Україні, в тому числі мовною, стереотипи «вищості» російської культури та сформований комплекс меншовартості ще й сьогодні живе серед частини населення. А це, зі свого боку, дозволяє Росії поширювати свої культурні цінності й витісняти українські з інформаційного поля, сприяти русифікації та денаціоналізації.

Отже політика русифікації в Україні, що цілеспрямовано розпочалася з xVlII ст., пройшла певну історичну еволюцію, змінювалися її форми і засоби, однак незмінною залишалася її мета і суть. Від жорстких утисків і тотальних заборон Російської імперії політика асиміляції еволюціонувала до засобів «м'якої сили» радянської держави, котра скерувала потужний інформаційно-пропагандистський апарат на підняття престижу російської мови, формування ідеї «братніх народів» та єдиного мовного простору для всіх союзних республік. Наслідки тривалої русифікації мають негативний вплив і в сучасній Україні, котрий посилюється в умовах гібридної війни.

Список джерел та літератури

політика русифікації україна асиміляція

CRUSTAL, D., 2000, Language Death. Cambridge: Cambridge University Press.

SKUTNABB-KANGAS, T., 2000, Linguistic Genocide in Education - or Worldwide Diversity and Human Rights? Mahwah, NJ: Lawrence Erlbaum.

ГУБКО, О., 2013, Психологія українського народу, Психологічні особливості наших краян у міжчассі Трипілля - сучасна Україна. Зарванці: ТОВ «Видавництво друкарня Діло».

Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року, Українська мова і література в школі, 1991.6 (412), 4-17.

ДЗЮБА, І. М., 1998, Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ: Видавничий дім «КМ Academia».

Закон «Про мови в Українській РСР» 1989. Юридична енциклопедія. Режим доступу: http://leksika.com. ua/11050519/legal/zakon_pro_movi_v_ukrayinskiy_rsr_1989.

ЗОЛОТУХІН, О. О., 2015, До питання насильницької асиміляції українців у минулому і сьогодні, Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка менеджмент. 17, 53-60.

ЗУБЧЕВСЬКИЙ, А., 1990, Пізнай себе і народ через слово, Українська мова і література в школі. 3 (397), 81-83. Идеологические проблемы межнациональных отношений (С заседания Идеологической комиссии ЦК КПСС 5 мая 1989 года), Известия ЦК КПСС, 1989, 6 (293), 78-89.

КЛИМЧУК, М. М., 2003, Валуєвський циркуляр, Енциклопедія історії України, 429. URL: http://www.history. org.ua/?termin=Valuievskyj_tsyrkuliar.

МАГДА, Є. В., 2014, Виклики гібридної війни: інформаційний вимір, Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 5, 138-142. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzizvru_2014_5_29. МАСЕНКО, Л., Мова і політика. URL: http://varnak.psend.com/mova.html.

ПАШИНА, Н., 2005, Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі, Політичний менеджмент. 1,24-34. ПЕРЕТОКІН, А. Г., ЄВСЕЄВА, Г П., Історія розвитку української мови за радянських часів у контексті державної політики, Матеріали студентської конференції: минуле все - лиш слово вічне в світі. Режим доступу: cyberleninka.ru.

ПОТАПЕНКО, Я., 2016, П'ята російсько-українська війна: від майдану до східного фронту (підходи, оцінки, інтерпретації). Переяслав-Хмельницький: «Видавництво К С В».

РУБЛЬОВ, О. С., 2005, Інтелігенція українська, Енциклопедія історії України, 3, 511. Київ. «Наукова думка». Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Inteligencija_ukrainska

СКЛЯР, В., 2007, Мовна асиміляція (зросійщення) українців у незалежній Україні, Вісник КНУ імені Т Шевченка, Українознавство. 11,51-53.

ТРЕНИН, Д., От Большой Европы к Большой Азии? Китайско-российская Антанта. Режим доступу: http:// carnegie.ru/2015/05/13/ru-60066/i8ho?mkttok=3RkMMJWWfF9wsRojua%2FOZKXonjHpfsX67e4kUKOg384 31UFwdcjKPmjrlYclSst0a

Українська мова як чинник національної безпеки, Український простір. Режим доступу: http://prostir.co.ua/ ukrayinska-mova-yak-chynnyk-natsionaln-14650/

ШАМШУР О. В., 1986, Пропагандистські трюки замість аргументів. Львів: Каменяр.

References

Размещено на Allbest.ru