Справа "Польської організації військової" 1930-х рр. в сучасному історіографічному дискурсі

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Кафедра модерної історії України та зарубіжних країн

Справа «Польської організації військової» 1930-х рр. в сучасному історіографічному дискурсі

Н. Радченко, д.і.н., доцент

Ужгород

Анотація

У даній статті розглядається історіографічний доробок, присвячений переслідуванню осіб польської національності в Українській РСР в рамках справи «Польської організації військової» («ПОВ»). Проблема наукового висвітлення репресій щодо полонії у 30-ті рр. ХХ ст. постала з початку 1990-х рр. Українські, російські та польські вчені намагалися осмислити хід тогочасних події, подолавши залишки старої ангажованості Метою дослідження є історіографічний аналіз процесу і результатів дослідження науковцями справи «ПОВ» 30-хрр. ХХ с.

Ключові слова: Великий терор, історіографія, «пеовяки», польська національна меншина в УСРР, «Польська організація військова», репресії.

Annotation

The case of the Polish military organization of the 1930s in modern historiographical discourse

N.A Radchenko, PhD hab. (History), Associate Professor of the Department of Modern History of Ukraine and Foreign Countries, SHEE «Uzhhorod National University»

The article examines the historiographical work devoted to the persecution of persons of Polish nationality in the Ukrainian SSR within the Polish Military Organization (PMO) case. Ukrainian, Russian and Polish scholars have tried to reconsider the events of that time, overcoming the remnants of the old bias. The purpose of the study is a historiographical analysis of the process and results of research on the PMO case in the 1930s.

Keywords: the Great Terror, historiography of the study, «peowiaks», the Polish national minority in the USSR, the Polish Military Organization, repression.

Актуальність теми дослідження

Активізація дослідження науковцями справи «Польської організації військової» («ПОВ») у рамках вивчення репресивної політики радянської влади часів Великого терору, зумовлювалася як мінімум декількома чинниками: по- перше, значно збільшилася кількість історичних праць, завдяки введенню до наукового обігу нових архівних матеріалів; по-друге, науковці, перейшовши на нову методологічну основу, отримали можливість більш об'єктивно та незаангажовано висвітлювати ці події; по-третє, відповідно до вимог часу почали створюватися веб-портали, присвячені цим злочинам, які звертаються до фахівців і громадськості за допомогою у встановлення даних про жертв репресій. Історіографічний доробок, присвячений переслідуванню осіб польської національності в Українській РСР в рамках справи «ПОВ», як наслідок, отримав підстави для позитивних змін та зрушень. Українські, російські та польські вчені намагалися осмислити хід тогочасних події, подолавши залишки старої ангажованості

Аналіз досліджень і публікацій. Слід зазначити, що попередні історіографічні пошукання стосувалися ступеню дослідження «польської операції» або ж становищу польської національної меншини у Радянському Союзі [Баженов; Мартинова, 2017, с. 11-14; Морозова, 2020; Русін, 2016, с. 112-113]. Окремо історики звертали увагу на проблеми формування джерельної бази [Папакін, 2013, с. 13-28]. Отже, за кілька десятирічь вивчення справи «ПОВ» накопичено пласт наукової літератури, що базується на досвіді досліджень політики репресій щодо польської меншини у СРСР, який потребує подальших історіографічних узагальнень.

Метою дослідження є історіографічний аналіз процесу і результатів дослідження науковцями справи «ПОВ» 1930-х рр.

Виклад основного матеріалу

Тема карально-репресивної політики комуністичної влади належала до заборонених сюжетів радянської історіографії, тож і початковий період досліджень відзначився браком джерел та свідчень. Поява нових розвідок сталася завдяки відкриттю архівів та наполегливій праці дослідників з опублікування документів злочинів радянської влади у 90-х рр. ХХ ст.

Водночас справа «ПОВ» стала частиною більшої та масштабнішої «польської операції». З цієї теми істориками створені важливі праці, які стали істотним методологічним та фактологічним підґрунтям для подальшої розробки і досліджень проблематики справи «ПОВ». Перелік публікацій, присвячених переслідуванню осіб польської національності в Українській РСР в 1920-1930-х роках, є досить значним. Механізм та масштаби репресій радянської влади щодо польської етнічної групи на теренах України представлено у працях І. Шаповала, О. Рубльова, С. Стемпєнь, Т. Єременко та інших [Влада, 2003, с. 3-50; Єременко, 1994, с. 30-31; Єременко, 1992, с. 30-31; Політичний, 2002, с. 447-448; Рубльов, 2007, с. 143- 176; Рубльов, 1995, с. 116-156; Polacy, 2004].

Оприлюднення документів поклало початок вивченню справи «ПОВ» 1930-х рр. Над темою працювали українські (О. Рубльов, В. Репринцев, Ю. Шаповал, М. Жолоб та інші) [Жолоб, 2017, с. 43-46; Політичний, 2002, с. 447-448; Рубльов, 2003, с. 170-189; Рубльов, 2003, с. 276-285; Рубльов, 1995, с. 125-149; Сирота, 2010, с. 183-197; Шаповал], польські (С. Стемпєнь, М. Лозінський, Г. Стронський, Х. Яворський, М. Монета, В. Радзівінович, та інші) [Jaworski, 1995; Lozinski, 2008, s. 108-109; Kupczak, 1994; Moneta; Polacy, 2004; Radziwinowicz, 2007; Radziwinowicz, 2017; Stronski, 1999, s. 867-877] та російські вчені (Н. Петров, А. Рогинський, М. Іванов) [Петров, 1997, с. 22-43; Iwanow, 2017, s. 17-40; Pietrow, 1998, s. 9- 10.].

У наступні роки дослідники трьох країн намагалися відновити долю кількох тисяч поляків засуджених за звинуваченнями у справі «ПОВ» у 1930-х рр. Завдяки їхнім пошукам було виявлено та стало відомо громадськості багато фактів, пов'язаних із цією справою, про хід підготовки та проведення операції, про роль місцевих партійних та радянських органів влади, кількість постраждалих, їх доля та прізвище катів.

Сучасна українська історіографія з питання справи «ПОВ» бере початок на сторінках науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» та «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб» надруковано десятки документів, які розкривають переслідування осіб польської національності в Українській РСР, починаючи від сумно відомого наказу народного комісара внутрішніх справ СРСР М. Єжова про початок «польської операції» [Польща, 2010; Реабілітовані... Вінницька область, 2012; Реабілітовані... Дніпропетровська область, 2009; Реабілітовані ... Житомирська область, 2015; Реабілітовані. Київська область, 2011; Реабілітовані... Харківська область, 2019; Реабілітовані... Хмельницька область, 2014]. Науковці публікували слідчі справи, проводжені радянськими органами безпеки проти так званих «пеовяків», різні статистичні відомості, службові записки, рапорти, агентурні донесення, вказівки відносно «ПОВ» 1933-1938 рр., у своїй переважній більшості це матеріали з Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Менше документів зберігалося у фондах державних обласних архівах України. Матеріали справи «ПОВ» вміщено як у томах «Реабілітовані історією», присвячених Вінницькій, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Дніпропетровській областей, так і в окремому виданні - збірнику документів «Справи «Польської Організації Військової» в Україні. 1920-1938 рр.» [Справа, 2011].

Одним з перших досліджень вітчизняних істориків, базованим на недоступних раніше документах, стала праця О. Рубльова і В. Репринцева «Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки» [Рубльов, 1995, с. 124-149]. Варто відзначити, що автори використовували раніше закритий архівний матеріал, свідчення учасників подій. У статті вперше у вітчизняній історіографії говориться про «Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР №00485» від 11.09.1937 р., підписаний М. Єжовим [Рубльов, 1995, с. 140].

Постійне уточнення датування справи викликане співпадінням назв двох судових процесів 1920-х та 1930-х років. Справа сфабрикована нкведистами повторювала назву польської організації, яка дійсно існувала у період з 1914 по 1922 рр. Тож, О. Рубльов і В. Репринцев простежили зв'язок між двома «ПОВ», першою, що реально діяла на початку 1920-х рр., та другою вигаданою, у якості приводу для запуску нищівного механізму репресивної кампанії проти представників польського населення. «діяльність ПОВ після польсько-радянської війни 1920 р. на терені СРСР, насамперед в Україні, мета та антирадянські плани так званих «пеовяків» - вигадка. Але для польського населення УСРР ця вигадка перетворилася на жахливу реальність», - у такому формулюванні звучав висновок науковців щодо справи ПОВ 1930-х рр. [Рубльов, 1995, с. 139]. Питання взаємозв'язку «ПОВ» двадцятих та кінця тридцятих років піднімалося пізніше у працях О. Гранкіної [Гранкіна] проте попередній висновок вчених не ставився під сумнів. Стаття І. Мельничука навіть має назву «Справа організації якої не існувало» [Мельничук, 2012, с. 68-71].

Взагалі, на взаємозв'язок двох організацій історики мало звертали увагу, «ПОВ» тридцятих років була цілком витвором правоохоронних органів і саме на доказ цієї тези дослідники спрямували свої зусилля. Робіт, які б розглядали проблематику під кутом зору, а можливо діяльність Польської організації військової дійсно мала місце ми не виявили.

Сучасна наукова література має значний обсяг напрацювань з різних аспектів діяльності апаратів ДПУ/НКВС, у тому числі, стосовно справи «ПОВ» в 1920-1930-х рр. Пильну увагу вчених привертали питання аналізу юридичних аспектів, особливості функціонування і чисельності карально-репресивного апарату, встановлення особистостей його керівного складу, визначення ролі партійних органів. Особливу увагу для дослідників становила проблема доведення штучності доказів проти обвинувачених та процеси фабрикування справ. Тож ретельно вивчалися усі накази та «орієнтировки» по «польській контрреволюційній роботі», які надходили від Управління держбезпеки НКВС УСРР до обласних управлінь, округових відділів НКВС та Особливих відділів військових округів. Протягом 1930-х рр. «викрито» справи так званих «обласних центрів ПОВ» (Вінницька, Київська та інші де мали місце компактного проживання поляки).

О. Рубльов і В. Репринцев почали досліджувати та порівнювати схему - «орієнтування згори» та «справи на місцях («місцевий матеріал»), з'ясовуючи настільки відкриті кримінальні провадження були результатом надісланих згори вказівок. Перш за все уточнювалося за кількістю арештів які «надсилалися» згори та формулюваннях обвинувальних вироків наприкінці. Вченими відтворено історичне тло, на якому розгорталася трагедія польського народу, розкрито заходи з реалізації ідеологічних вказівок з центру. Відзначається, що «репресіям за вигадану приналежність до ПОВ мали бути піддані, насамперед, активісти польської роботи в СРСР і, зокрема, в Україні. Тобто партійні, радянські, редакційно-видавничі, культосвітні працівники, заангажовані до проведення «коренізації» серед польського населення й будівництва «польської пролетарської культури» [Рубльов, 1995, с. 125-149]. Проте не лише інтелігенція потрапила під репресії. У даному випадку йшлося про усі прошарки суспільства і вказувалося 13 цільових категорій для репресування. Аналіз справ репресованих дали можливість вченим зробити висновки щодо ходу слідства та судового розгляду справ. Власне, щодо «свідчень» які давали ув'язнені, то доречним є навести висловлювання авторів: «Зрозуміло, що «неспростовні аргументи» органів НКВС республіки щодо контрреволюційних цілей ... ґрунтувалися на хисткому фундаменті «добровільних зізнань» (речові докази у таких справах фактично стовідсоткове відсутні) самих ув'язнених «контрреволюціонерів» і «шкідників». Яким чином здобувалися такі зізнання, нині загальновідомо» [Рубльов, 1995, с. 150]. За висновками дослідників сама кримінальна справа оформлювалася без урахування процесуальних норм - слідчі спочатку робили замітки зі свідчень заарештованого, потім писали один загальний протокол; у протоколі дослівно не фіксувалися свідчення арештованого; типовими були випадки, коли протокол писався лише після зізнання; у справу підшивалися непідписані, покреслені протоколи, не- завірені обвинувальні вироки тощо [Рубльов, 1995, с. 125-149].

Конвеєрний процес фальсифікування кримінальних справ став предметом дослідницької уваги багатьох істориків. Так, Копійченко Л. у статті «За відсутністю складу злочину (польські контрреволюційні організації на Житомирщині» відмічає характерні риси кримінальних справ «ПОВ», по-перше - це групові справи, по-друге кримінальні справи дуже подібні. «Навіть преамбули обвинувальних висновків та вироки майже однакові», - підсумовує Л. Копійченко [Копійченко, 2015, с. 32].

До схожих висновків приходять В. Лациба та І. Мельничук, які працювали над вивченням джерельної бази дослідження політичних репресій на Вінниччині тому числі й проти польської громади [Лациба, 2010, с. 8-12]. На їхню думку протоколи допитів прямо виявляють весь механізм, прийоми та засоби карально-репресивних дій радянських правоохоронних органів «в процесі яких фальшувались дані, підтасовувались факти, фальсифікувались карні справи на арештованих громадян» [Лациба, 2010, с. 9-10]. На початку допитів у найперших протоколах звинувачені не визнають своєї вини, категорично заперечуючи висунуті стандартні звинувачення, як-то участь у контрреволюційних організаціях, шпигунство, анти- радянська діяльність тощо. В подальших допитних листах обвинувачені вже «співпрацюють» зі слідством дають свідчення. Причинами змін науковці називають моральний і фізичний тиск, сфальсифіковані показання свідків, підписання арештованими заздалегідь заготовлених протоколів допитів, відсутність змоги опротестувати чи хоча б прочитати ці документи, додатковою обставиною була «надія на полегшення міри покарання» [Лациба, 2010, с. 10].

У зв'язку із «альбомними справами» змістовною є розвідка О. Гранкіної, в якій авторка розглядає особливості формування архівно-слідчих справ на прикладі операції органів НКВС стосовно представників національних меншин, що була проведена у другій половині 1937 р. У тому числі авторкою залучаються матеріали «ПОВ» та простежується типовий набір і порядок систематизації матеріалів слідчих справ, що склалися на 1930-ті рр. [Гранкіна].

З початку 1990-х рр. науковці осмислювали причини карально-репресивної політики щодо поляків. О. Рубльов та Н. Тітова висловили обгрунтоване припущення, що віддаленою причиною відкриття або ж «поновлення» справи «ПОВ» у СРСР стали ювілейні урочистості у Польщі з нагоди пам'ятних дат в історії польських військових формувань, у тому числі «ПОВ» [Рубльов, 2003, с. 285; Тітова, 2007, с. 223]. «...хронікальні замітки й ширші статті, численні спогади та інтерв'ю на цю тему (в тому числі й Ю. Пілсудського) займали почесне місце на шпальтах тодішньої польської преси», - зауважує Н. Тітова [Тітова, 2007, с. 223].

Українські дослідники доби сталінських репресії І. Мазило і В. Воловик у свою чергу, вказували на те, що репресії були викликані очікуванням близької польсько-радянської війни і органи безпеки фабрикували справи про тих «контрреволюціонерів», які чекали приходу польської армії [Мазило, 1990, с. 379].

Вже подальші праці розкривали перебіг справи в окремих українських регіонах або ж плануванню співробітниками радянських органів державної безпеки так званої справи «ПОВ».

Регіональний аспект справи «ПОВ» розкрито у наукових розвідках низки дослідників Т. Рафальської, О. Слонєвського, Н. Тітової, О. Бажана та В. Золотарьова, Л. Копійченко, І. Мельничука, В. Жезицького та інших [Бажан, 2019, с. 192-204; Жзицький, 1999, с. 421-430; Золотарьов, 2003; Золотарьов, 2019, с. 1418; Копійченко, 2015, с. 24-33; Мельничук, 2012, с. 68-71; Мокрицький, 2002, с. 72-76; Онишко, 2012, с. 28-34; Рафальська, 2014, с. 243-253; Слонєвський; Старовойтов, 2018; Тітова, 2007, с. 220-252]. Зокрема, у статті І. Мельничука розповідається про долю 33 мешканців сіл Зозів та Олександрівни на Липовеччині, звинувачених за ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР (допомога міжнародній буржуазії у здійсненні ворожої діяльності проти СРСР і контрреволюційна організаційна діяльність). Начебто цю контрреволюційну діяльність вони проводили у лавах «польської націоналістичної організації ПОВ». У праці вінницьких дослідників І. Мазила та В. Воловика йдеться про переслідування польської людності на Вінниччині серед прошарку робітників цукрового виробництва [Мазило, 1990, с. 379-382]. Автори зазначають, що «чимало поляків, уродженців краю, які працювали на цукрових заводах, потрапили під арешт й страту. Із 1405 репресованих працівників цукрової промисловості Вінниччини 668 були польської національності. їх заарештували за шпигунство» [Мазило, 1990, с. 380381]. Звинувачення звучало, як - «контрреволюційна діяльність» у лавах «ПОВ». Вказували автори й на те, що репресії були викликані очікуванням польсько-радянської війни і органи безпеки фабрикували справи про тих «контрреволюціонерів», які чекали приходу польської армії [Мазило, 1990, с. 379].

Такі дослідники і вчені як О. Бажан та В. Золотарьов активно розробляли проблему масових політичних репресій, збагачуючи її науковими пошуками на прикладі Харківської та Київської областей [1; 14; 15]. Науковці досліджували процес реалізації «польської» операції НКВС від наказу №00485 М. Єжова до дійових осіб безпосередніх виконавців наказу на місцях. Розкриваються попередні процеси планування операції, наприклад визначення оперативних потреб обласних управлянь НКВС, пов'язаних з її реалізацією чи «цільових груп» репресивної акції. У роботі зауважується на масштабності та багатомірності «польської операції», згадувалися й заарештовані у справі «ПОВ».

У статті історика О. Сироти на матеріалах Одеської області висвітлюється механізм створення справи «ПОВ» [Сирота, 2010, с. 183-197]. У наступній статті, написаній вже у співавторстві, Онишко Л. і Сирота О., на архівних матеріалах галузевого архіву Державного архіву Служби безпеки України розкрито переслідування поляків у справі «волинської філії ПОВ» [Онишко, 2012, с. 28-34]. Авторки посилаючись на праці О. Рубльова пов'язують розгортання репресивних дій «з невдачею так званого «радянського експерименту», що позначився на низьких темпах колективізації у польській адміністративно-територіальній одиниці, яку було створено Постановою РНК СРСР «Про виділення національних районів і сільрад» від 29 серпня 1924 р.... «Радянська Мархлевщина» мала стати не лише кузнею кадрів для майбутньої соціалістичної Польщі, а й прикладом для польських робітників у справі практичного розв'язання національної проблеми» [Онишко, 2012, с. 29].

Матеріали справи «ПОВ» зринають у тематиці вивчення політичних репресій освітян у 1920-1930 рр., так, І. Ващенко та М. Бривко з'ясували, що частина з них була звинувачена у «контрреволюційній діяльності» у лавах «пеовяків» [Бривко, 2020, с. 85-89; Ващенко, 2004, с. 299-303]. Щодо обґрунтованості таких звинувачень М. Бривко зауважує «проаналізовані архівно-кримінальні справи та інші джерела дають нам змогу не тільки зрозуміти усю абсурдність звинувачень щодо жертв більшовицького режиму, а й побачити в наведених прикладах певну загальну схожість в «контрреволюційній шкідницькій діяльності» у закладах освіти репресованих учителів та тенденцію у звинуваченні в шпигунстві на користь Польщі, що фактично не підтверджується фактами, а ґрунтуються переважно «на уяві» слідчих, сфальсифікованих документах і свідченнях» [Бривко, 2020, с. 88].

За останні десятиріччя тематика поповнилася новими напрямками досліджень, зокрема, подальша доля родин репресованих поляків. У низці праць вітчизняних науковців йдеться про депортації польського населення із українських земель. Л. Копійченко і Є. Тіміряєв вказують, за кількістю репресованих за національною ознакою на Житомирщині друге місце займають поляки. Проте кількість родин, підданих депортації за звинуваченням у зв'язках з «ПОВ» порівняно з іншими категоріями (куркульський елемент чи костельний актив) не велика, на 1935 р. - усього дві родини, кількість осіб не зазначено [Копійченко, 2015, с. 11]. Інформації вкрай мало, адже більшість авторів посилаючись на поступову відмову радянського уряду від ідеї виселення родин засудженнях у справі «ПОВ», подальшу долю тих хто встиг потрапити під депортації не вивчали. Торкнувшись проблеми депортацій польського населення зустрічаєш переважно матеріал про «осадників та кулацький елемент». Відповідно кількість депортованих родин «пеовяків» та їхніх подальший життєвий шлях потребують висвітлення.

Вивченню сталінських репресій проти осіб польської національності сприяють численні дослідження російських авторів. На початку 1990-х рр. у рамках співпраці російського НІПЦ «Меморіал» та польського громадського центру КАРТА в Росії розпочалася робота із вивчення архівних документів центральних архів Росії. У результаті наполегливої праці в Архіві Президента Російської Федерації (АПРФ), Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ), Архіві Федеральної служби безпеки Росії, Російському центрі зберігання і вивчення документів новітньої історії, Російському державному військовому архіві, Центр зберігання історико-документальних колекцій, побачила світ збірка «Репрессии против поляков и польских граждан» [Репрессии, 1997]. У проекті з матеріали справи «ПОВ» працювали Н. Петров, А. Рогинський, О. Горланов, С. Філіппов та В. Хаустова та інші.

Вивчаючи справу «ПОВ» історики, перш за все, аналізували базові для цієї справи документи наказ №00485 Політбюро ЦК ВКП (б) від 9 серпня 1937 р. та супровідний до нього закритий лист «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, поразницьку і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР», також попередньо схвалений Й. Сталіним і підписаний М. Єжовим. Дослідники з'ясовують навіщо на відміну від інших наказів цей потребував супровідного листа, який був розісланий в усі місцеві органи НКВС. Російські науковці Н. Петров та А. Рогинський, здійснили порівняння цих документів з іншими, зокрема з наказом №00447 від 30 липня 1937 р. Зрештою особливістю наказу №00485 вони визначили незвичну навіть для більшовицької влади «абсолютність» звинувачених, під підозрою виявилося чи не все польське населення держави. Тож складними моментами для майбутніх виконавців були окремі формулювання, що стосувалися категорій осіб, які підлягали арешту (наприклад: усі перебіжчики, усі колишні військовополонені) - «не ті з них, хто підозрюється у ворожій діяльності, а саме всі». І наявність серед співробітників НКВС поляків не полегшувала справу. Навіть для НКВС, зазначають автори, ця директива була «новацією». Тож супровідний лист, підписаний особисто Й. Сталіним, не був зайвим [Петров, 1997, с. 22-43]. У свою чергу дослідник історії поляків у СРСР російський історик, дисидент М. Іванов зазначає, що сам наказ суперечив ідеї «інтернаціоналізму», що пропагувалася в Радянському Союзі від початку більшовицької держави. Тож лише після додаткового пояснення, що ця антипольська акція є ініціативою самого Сталіна, НКВС без вагань розпочало його виконання [Iwanow, 2017, с. 26].

Тематику причин та процесу фальсифікування справи «ПОВ» продовжують публікації М. Іванова. У своїх працях М. Іванов причинами переслідування поляків називав розгортання процесу «спрямованого на повне підпорядкування радянського суспільства та залякування комуністичної партії. В умовах війни проти об'єднаних сил Заходу Сталін і Комуністична партія мали намір очистити глибину майбутнього фронту від «непевних елементів», здатних підтримати майбутнього ворога Червоної Армії. Підписана 26 січня 1934 р. у Берліні польсько-німецька «Декларація про незастосування сили» сприймалася в Кремлі як пряма загроза, і почалися зустрічні дії, у т.ч. був розроблений план боротьби з поляками, які проживали в Радянському Союзі» [Iwanow, 2017, с. 39].

Досліджуючи процеси над поляками історик зосередився на «судових процесах». На відміну від так званих «кулацьких» процесів долю «пеовяків» вирішувала спеціальна комісія у складі: голови місцевого НКВС та прокурора. М. Іванов підкреслює не «трійка», а лише дві людини, одна з яких представляла компартію, вирішували долю обвинуваченого. Він прямо зауважує на включенні до злочинної практики суддівства членів партії [Iwanow, 2017, с. 30]. Проблеми із суддівством не було, адже процедура була добре відпрацьована. «Короткі резюме матеріалів розслідування та розвідки, підготовлені таким чином, були занесені на спеціальні аркуші, які були зшиті у вигляді альбому та надіслані до Москви для затвердження рекомендованих речень. Цю процедуру співробітники НКВС зазвичай називали «альбомним режимом» [Iwanow, 2017, с. 30]. Тож людям, які розглядали справу залишалося вибрати один з двох варіантів: розстріл чи ув'язнення.

Окремий напрямок в історіографії проблеми починають складати дослідження, в яких висвітлюється доля польських родин репресованих. Справу «ПОВ» з точки зору такого інструменту радянської національної політики як депортації народів розглянув М. Бугай [Бугай, 2006, с. 70-87]. На сторінках його книги «Народы Украины в «Особой папке Сталина» постає сумна доля польських родин засуджених «пеовяків». Автор докладно аргументує умови переселення та розташування на нових місцях. Тема знайшла висвітлення також у працях В. Земскова, М. Петрова [Земсков, 1990, с. 3-17; Pietrow, 2017, s. 9-10].

Наступне питання яке доволі часто зустрічаєш на сторінках наукових праць - чому так багато смертних вироків і чи було це закономірно для часів Великого терору? Найбільш ґрунтовно, на нашу думку, ця проблематика проаналізована у праці «Operacja Polaka NKWD 1937-1938 рр.». У книзі представлено результати дослідження російського історика, одного з керівників НІПЦ «Меморіал» М. Петрова Провівши порівняння з репресіями проти селянства («орегаді киїаск»), М. Петров відзначає що у «національних операціях» («орегада narodowoscюwych») була лише одна мета - вбити. В інших випадках терор був спровокований лише для того, щоб наповнити «гулаги» та змусити їх працювати без оплати на радянську економіку Але у даному випадку карально-репресійна політика ґрунтувалася на страху перед людьми «які на думку Сталіна, становили загрозу для його режиму, оскільки вони могли стати потенційною опорою для держав, які мали напасти на Радянський Союз» [Pietrow, 2017, s. 9-10]. Як видно з нижче наведеної таблиці дійсно у справах переважають смертні вироки. Хоча у дослідників не має єдності щодо цього питання.

Дискусійним питанням у історіографічних напрацюваннях є кількість репресованих, адже цифра з одного дослідження до іншого не є сталою. О. Рубльов у передмові до збірника «Справи «Польської Організації Військової» в Україні. 1920-1938 рр.» наводить розбіжності у кількості заарештованих у 1937-1938 рр. по «польській лінії» які спостерігаються у вітчизняній та російській історичній науці [Справа, 2011, с. 34-35]. Кількість звинувачених в участі у «ПОВ» окремо не вказуються.

Доля поляків у Радянському Союзі постійно перебувала у центрі уваги польських науковців. Особливо у перші роки після розпаду СРСР для істориків характерним було прагнення писати на заборонені раніше теми. Праці, що з'явилися внаслідок, представляли собою синтетичні матеріали, поєднання матеріалів з різних архівів колишнього республік Союзу. З різною мірою предметності, польські дослідники зробили чимало спроб аналізу події років Великого терору, так, про «польську операцію» та справу «ПОВ» у 1932-1938 рр. писали М. Лозінський, Г. Стронський, Х. Яворський, М. Монета, В. Радзівінович, Я.М. Купчак [Jaworski, 1995; Kupczak, 1994; Lozinski, 2008; Moneta; Radziwinowicz, 2007; Stronski, 1998; Stronski, 1999, s. 867-877.].

Польські дослідники, як і українські і російські, у свою чергу приділяють чималу увагу аналізу наказу №00485. Публіцист В. Радзівінович у праці «Орегада polska» NKWD - najbardziej krwawy ак Wielkiej Czystki w 1937 гаки», вважає, що наслідком наказу Єжова стала зміна критерію/підходу виявлення злочинців, не особа, котра вчинила злочини, а особа певної національності - польської. У подальшому, вказує автор, за «польською хвилею» репресій підуть інші - німецькі та латвійські, кримськотатарські, чеченські тощо [Radziwinowicz, 2017].

Піддає аналізу В. Радзівінович і дії радянських слідчих та судових органів у фальсифікації судових процесів, так у його праці є спеціальний підрозділ «Альбоми для «двійок». На його думку «альбоми» були введені через бажання Єжова і Сталіна пришвидшити розгляд справ [Radziwinowicz, 2017]. каральний репресивний польський військовий український

У працях польських істориків висвітлено міждержавний аспект справи ПОВ. Польська історіографія ставить питання якою була реакція Польщі на розгортання репресій проти поляків у Радянському Союзі? Ярослав Шарек у передмові до книги «Operacja Polaka NKWD 1937-1938» розповідає про звернення польського посла в Москві Вацлава Гжибовського до радянського керівництва з цього приводу. У відповідь посол вислухав відмовки та «перекручені» факти. Проте данні про «польську операцію» надходили до Польщі дуже повільно і були настільки невизначени- ми, незрозумілими, що польський уряд вирішив офіційно не висувати звинувачень. Та й кількість обвинувачених (масштаб злочину) вражали настільки, що видавалися нереальними [Szarek, 2017, s. 2-3].

Турбує польську історіографію і доля родин арештованих [Lozinski, 2008, s. 108-109]. Свій погляд з теми викладає Мєчислав Лозінський, арешти 1937-1938 рр. торкнулися у більшості чоловіків, і на відміну від арештів попередніх років, коли рідні мали можливість хоча б листування, арешти років Великого терору залишали людей у невіданні, їхні вироки були невідомі, їхнє місцезнаходження було невідоме. Влада була вперто «таємничою і мовчазною» - так характеризує радянську державу Лозінський. Через це серед наляканих та розгублених людей ходило багато чуток. Відтворюючи їх (говорили, що польських засуджених відправляли у найдальші райони Сибіру для важкої роботи чи просто вбили) Лозінський зауважує, що поступово люди мусили звикнути до такого репресивного способу життя, адже вони не мали можливості і боялися розшукувати арештованих поляків [Lozinski, 2008, s. 108-109].

Ґрунтовні за змістом спеціальні польські студії. У рамках більш широкої теми - «польської операції», Томаш Соммер розмірковує про термінологічні проблеми, що використовуються в дискурсі дослідження репресій спрямованих проти поляків у Радянському Союзі в 1937-1938 рр. [Sommer, 2017, s. 42]. Соммер Т. розглядає історію появи терміну «польська операція» та зрештою приходить до висновку про його невідповідність [Sommer, 2017, s. 43]. «Злочин, скоєний проти поляків у Радянському Союзі, не був «польською операцією», це не була ніяка «польська операція», а злочин... і назва, що описує цю подію, має якось відображати - інакше це вводить в оману... Слово «геноцид» найбільш точно відображає суть винищення радянських поляків [62, s. 44-46].

Розгляд української, російської та польської історіографії слід доповнити окремими працями західноєвропейської історіографії, хоча їхні дослідження носили більш загальний характер і охоплювали проблематику сталінських репресій в цілому. Міжнародна група вчених С. Куртуа, Ж.-Л. Марголен, Ж.-Л. Панке, Н. Верт, А. Пачковский, К. Бартошевич видали працю «Чорна книга комунізму» («The Black Book of Communism») [Куртуа, 2001, с. 67-69]. «Польська операція» згадується у роботі лише одного разу коли справа йде про складнощі дослідження з якими зіткнулися вчені через брак документів, і зауважимо це на 1997 р. «Серед інших операцій, про які ми маємо в своєму розпорядженні далеко не повною інформацією (архіви колишнього КДБ і Архів президента РФ, де зберігаються самі конфіденційні документи, були недоступні для дослідників)» [Куртуа, 2001, с. 67-69].

Наукова новизна. Підсумовуючи матеріал опрацьований та оприлюднений дослідниками різних країн можна виробити періодизацію карально-репресивної політики уряду щодо осіб польської національності у справі «ПОВ» у 30-ті рр. ХХ ст. І хоча в історичну науку ці події увійшли назвою «Справа «Польської організації військової» 1937-1938 рр.», проте звернення до фактів відносить дослідників на початок 1930-х років. А отже, за висвітленням справи у різних історичних нарисах можна виокремити кілька періодів:

• 1932-1934 рр. - перші арешти та вироки у справі «ПОВ»: арешт директора Інституту польської пролетарської культури при ВУАН у Києві Б. Скарбека; справа Вінницького (Подільського) центру «ПОВ» (арешт 104 поляків);

• 1935-1936 рр. - ліквідація «радянської Мархлевщини» (Мархлевський національно-польський район Київської області): арешт голови Мархлевсько-го райвиконкому Є. Олдаковського; справа «Волинської філії «ПОВ»; арешт директора Польського державного театру І. Липинського;

• 1937-1938 рр. - «Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР №00485» від 11 серпня 1937 р., підписаний Генеральним комісаром держбезпеки М. Єжовим і розісланий на місця для виконання, а також долучений до нього закритий лист про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СРСР (№59098 від 11 серпня 1937 р.) та початок масових арештів.

Висновки. Науковий дискурс з вивчення карально-репресивної політики радянської влади проти польської національної меншини у рамках справи «ПОВ» 30-х рр. ХХ ст. засвідчив значний інтерес науковців до цієї проблематики. Ідеологічно неможлива для дослідження тема за радянського періоду, отримала другу можливість з 90-х рр. ХХ ст. Назріла потреба у переосмисленні подій з урахуванням розширеного доступу до архівних джерел та нового методологічного підґрунтя. Істориками було здійснено велику роботу, майже за тридцять років було вивчено репресії від причин та форм карально-репресивних акцій до наслідків і процесів реабілітації.

Українські, російські та польські вчені зосередили увагу по-перше на оприлюдненні архівних документів справи, по-друге на вивченні діяльності карально-репресивного апарату радянських правоохоронних органів, ролі партійного керівництва у переслідуванні осіб польської національності. Українськими вченими ретельно досліджено регіональну специфіку справи. У сучасній польській історіографії приділена достатня увага проблемам сталінських репресій в цілому і справі «пеовяків» зокрема. Найбільш часто у публікаціях зосереджено увагу на встановленні причин розгортання карально-репресивної політники, встановленні осіб репресованих та подальшої долі родин заарештованих.

Проаналізувавши основний історіографічний масив з проблематики необхідно зазначити суспільну значущість досліджень, адже історики ставлять за мету формування суспільної свідомості засудження сталінських злочинів та неможливості застосування щодо них «політики виправдання», в першу чергу в Росії і Україні.

Сучасні українська, російська та польська історіографії вирізняються ґрунтовною джерельною базою, проте тема не є вичерпаною, на польському сайті ОТіагу antypolskiego їеггоги w Zwizku Sowieckim 1934-1938, присвяченому «польській операції» є такі слова: «Ми не знаємо особистих даних більшості репресованих - російські архіви, як і раніше приховують прізвища жертв і охороняють дані про їх катів. Доступна біографічна інформація розкидана по багатьох баз даних і публікацій, що видаються в Росії та інших державах, що утворилися після розпаду СРСР. Користуватися цією інформацією важко» [Оіїагу]. Якщо польські та українські історики вільно працюють над відновленням правди, то у РФ в останні роки цей процес ускладнено. Так, було вислано співробітника Ягеллонського університету та Інституту національної пам'яті Польщі (ГР№) Г Глембовського, який досліджував польсько-російські взаємовідносини, у тому числі у часи Великого терору. І хоча ця депортація начебто не була пов'язана із темою досліджень історика, а була дзеркальною відповіддю на висилку російського науковця з Польщі. Проте перешкоди перед дослідниками у вивченні теми сталінських репресій у сучасній Росії вже не є новиною. Більш загрозливими є новини про нищення матеріалів щодо репресій, наприклад, знищення архівних облікових карток з відомостями про репресованих в СРСР та також переслідування «Меморіалу». Тож інтенсифікація вивчення теми є нагальною. М. Іванов відзначає, що для цього потрібно ознайомитися з «альбомами», протоколами, особистими матеріалами репресованих та іншими документами НКВС. Поки що дослідники мають вільний доступ до цих матеріалів тільки в Україні, але не варто втрачати надії, пише дослідник, настане коли вони також будуть розкриті в Росії та Білорусії [Iwanow, 2017].

Список використаних джерел

1. Iwanow, M., 1991. Pierwszy narod ukarany. Polacy w Zwiqzku Radzieckim 1921 - 1939, Warszawa-Wroclaw: Panst. Wydaw. Naukowe, 387 s.

2. Iwanow, N., 2017. «Operacja Polska» NKWD 1937-1938, Operacja Polska NKWD 1937-1938, Warczawa: Instytut Pamici Narodowej. Komisja Scigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, s. 17-40.

3. Jaworski, K., 1995. Bruno Jasienski w sowieckim wizieniu - aresztowanie, wyrok i smierc, Kielce: WSP w Kielcach, 219 s. Kupczak, J.-M., 1994. Polacy na Ukrainie w latach 1921 - 1939, Wroclaw, Wydawn. Uniwersytetu Wroclawskiego, 135 s. Tozinski, М., 2008. Operacja polska. Stalinowska zbrodnia na Polskach w latach 1937-1938, Klodawa; Konin: Drukarnia Braci Wielinskich, 180 s.

4. Moneta, М., 2020. Smierc dzieci rewolucji. Jak Stalin rozprawil si$ z polskimi komunistami? TwojaHistoria.pl. 2020. [Online].

5. Ofiary antypolskiego terroru w Zwiqzku Sowieckim 1934 - 1938 [Online].

6. Pietrow, N., 2017. «Operacja polska» 1937-1938 na tle mechanizmцw Wielkiego Terroru - prцba zrozumienia, «Operacja Polska»NKWD 1937- 1938, Warczawa: Instytut Pami^ci Narodowej. Komisja Scigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, s. 9-10.

7. Pietrow, N., 1993. Polska operacja NKWD, Karta: Niezaleznepismo historyczne, №11, Warszawa, s. 24-43.

8. Polacy na Ukrainie: Zbior dokumentow. Cz. 1: Lata 1917-1939, 2004. Pod red. S. St^pnia i O. Rublowa, T. IV, Przemysl: Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyslu, 231 s.

9. Radziwinowicz, W.,2007. Polakцw setkami brac! «Gazeta Wyborcza». 11.08.2007.[Online].

10. Radziwinowicz, W., 2017. «Operacja polska» NKWD - najbardziej krwawy akt Wielkiej Czystki w 1937 roku. «Gazeta Wyborcza». 21.08.2017. [Online].

11. Sommer, T., 2017. To bylo ludobцjstwo popelnione na Polakach, a nie «operacja polska», «Operacja Polska» NKWD 1937- 1938, Warczawa: Instytut Pami^ci Narodowej. Komisja Scigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, s. 44-46.

12. Stronski, H., 1998. Represje stalinizmu wobec ludnosci polskiej na Ukrainie w latach 1929 -1939, Warszawa: Wspцlnota Polska, 314 s.

13. Stronski, Н., 1999. Wielka prowokacja NKWD. Sprawa Polskiej Organizacji Wojskowej na Ukrainie w latach 1933-1938, Europa nieprowincjonalna. Przemiany na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Bialorus, Litwa, Lotwa, Ukraina, wschodnie pogranicze III Rzeczypospolitej Polskiej) w latach 1772 - 1999, Warszawa-Londyn: Instytut Studiцw Politycznych PAN: Oficyna Wydawnicza Rytm; Лондон: Фонд допомоги Полонії. s. 867-877.

14. Szarek, J., 2017. Nie mog$ o tym pisac ani myslec, «Operacja Polska» NKWD 1937-1938, Warczawa: Instytut Pami^ci Narodowej. Komisja Scigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, s. 2-3.

15. Бажан, О., Золотарьов, В., 2019. «Польська операція» НКВС 1937-1938 рр. Підготовка наказу №00485 в Київській та Харківській областях, Краєзнавство, №3(108), с. 192-204.

16. Баженов, Л., Репресії проти етнічних поляків Волині-Житомирщини 30-х-початку 50-х рр. ХХ ст. у сучасних наукових і краєзнавчих дослідженнях, Українська полоністика, Вип. 1, с. 37-46. [Online].

17. Бривко, М., 2020. Політичні репресії щодо учителів польської мови та літератури Київщини у 1920-х - 1930-х роках, Науковий простір: актуальні питання, досягнення та інновації. матер. Міжнар. наук. конф. Харків, 2 жовт. 2020 р,. Т. 2, Харків: МЦНД, с. 85-89. [Online].

18. Бугай, Н., 2006. Народы Украины в «Особой папке Сталина», Москва: Наука, 271 с.

19. Ващенко, І., 2004. «Справа» польських педагогів Києва 1930-1931 рр. - маловідома сторінка антипольських репресій 1930-х рр., Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Сер.: Історія, Вип. 8, с. 299-303.

20. Влада і Костьол в радянській Україні, 1919-1937 рр.: Римо-католицька церква під репресивним тиском тоталітаризму: Документи. 2003, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, №2 (21), с. 3-50.

21. Довбня, О., Репресії проти поляків УСРР/УРСР наприкінці 1920-х - на початку 1950-хрр. у дослідженнях вітчизняних істориків. [Online].

22. Гранкіна, О., Архівно-слідчі справи другої половини 1937року щодо представників національних меншин України. Джерелознавчий аналіз складу документів. [Online].

23. Єременко, Т., 1994. Польська національна меншина в Україні в 20-30-тірр. ХХ століття, Київ: Інститут Історії України HAH України, 74 с.

24. Єременко, Т., 1992. Спільні риси і долі українців та поляків в Україні (20-30 рр.), Польща - Україна: історична спадщина і суспільна свідомість: матер. Міжнар. наук. конф., Кам'янець-Подільський, 29-31 трав. 1992р., Київ, с. 30-31.

25. Жезицький, В., 1999. Політичні репресії проти польського населення Поділля у другій половині 30-х років ХХ століття, Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: матер. Міжнар. наук. конф., Хмельницький, 23-24 черв. 1999р., Хмельницький: Поділля, с. 421-430.

26. Жолоб, М., 2017. Справа «Польської організації військової» та репресії проти поляків України упродовж 1930-х років, Гілея, Вип. 120, с. 43-46.

27. Земсков, В., 1990. Спецпоселенцы (по документам НКВД-МВД СССР), Социологичесике исследования, №11, с. 3-17.

28. Золотарьов, В., 2003. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі 1919 - 1941, Харків, 477 с.

29. Золотарьов, В., 2019. Діяльність органів державної безпеки на Харківщині в 1937-1938 роках, Реабілітовані історією. Харківська область: Книга 3, Ч. 3, Київ, Харків: Регіональний інформаційний центр, с. 14-18.

30. Копійченко, Л., 2015. За відсутністю складу злочину (польські контрреволюційні організації на Житомирщині), Реабілітовані історією. У 27-ти томах Житомирська область. У 7 книгах, Кн. 7, Ч. 2, Житомир: Полісся, с. 24-33.

31. Копійченко, Л., Тіміряєв, Є., 2015. Шлях до Казахстану, Реабілітовані історією. У 27-ти томах Житомирська область, У 7 книгах, Кн. 7, Ч. 2, Житомир: Полісся, с. 9-21.

32. Куртуа, C., Верт, Н., Панни, Ж.-Л., Пачковский, А., Бартошек, К., Марголит, Ж.-Л. 2001. Чёрная книга коммунизма. Преступления. Террор. Репрессии. Москва: Три столетия истории, 912 с. [Online].

33. Лациба, В., Мельничук, І., 2010. Формування джерельної бази дослідження політичних репресій на Вінниччині. 1918 - 1980-ті роки, Реабілітовані історією: У 27-и томах: Вінницька область, Кн. 3, Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», с. 8-12.

34. Мазило, І., Воловик, В., 1999. Репресії 30-х років проти польської національної меншини за матеріалами цукрової промисловості Вінниччини, Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: матер. Міжнар. наук. конф., Хмельницький 23-24 черв. 1999р., Хмельницький: Поділля, с. 379-382.

35. Мартинова, Л., 2017. Сучасні тенденції та проблеми історіографії діяльності радянських органів державної безпеки щодо громадян польської національності на Півдні України (1929 -1939 рр.), Наукові праці. Чорном. нац. ун-т ім. Петра Могили. Миколаїв, Т. 304, Вип. 292, с. 11-14.

36. Мельничук, І., 2012. Справа організації, якої не існувало... Реабілітовані історією: У 27 томах: Вінницька область, Кн. 4, Вінниця: ФОП «Каштелянов О.І.», с. 68-71.

37. Мокрицький, Г., 2002. «Жертви справи про “Польську організацію військову“», сфабрикованої Житомирським УНКВД, Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті: Матер. міжнарод. наук.-практ. конф. Вінниця, 23-24 лист. 2001 р., Вінниця: Велес, с. 72-76.

38. Морозова, О., 2020. Дослідження історії України першої половини ХХ ст. в сучасній польській історіографії: напрямки, концепції, дискусії, Миколаїв: ЧНУ ім. Петра Могили, 432 с.

39. Онишко, Л., Сирота, О., 2012. «Справа» волинської філії «Польської організації військової» (на матеріалах галузевого Державного архіву Служби безпеки України), Волинь і волиняни у Другій світовій війні: матер. І Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. подіям Другої світової війни на території Волин. обл., Луцьк, с. 28-34.

40. Папакін, Г., 2013. Джерела до історії «Великого терору»: проблеми класифікації, Політичні репресії в Українській РСР 1937- 1938рр.: дослідницькі рефлексії та інтерпретації. До 75-річчя «Великого терору» в СРСР: матер. Всеукр. наук. конф., Київ, 15 бер. 2012 р., Київ: Інститут історії України, с. 13-28.

41. Петров, Н., Рогинский, А., 1997. «Польская операция» НКВД 1937-1938 гг., Репрессии против поляков и польских граждан, Москва: Звенья, с. 22-43.

42. Політичний терор і тероризм в Україні: ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси 2002, Київ: Наукова думка, 2002. 952 с.

43. Польща та Україна у тридцятих-сороковихроках XX століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб. 2010, Т. 8: Великий Терор. Польська операція 1937-1938, Ч. 1, Варшава; Київ, 1044 с.

44. Рафальська, Т., 2014. Трагічна доля українців та поляків с. Булдичів у період «великого терору» на Житомирщині (липень 1937 р. - листопад 1938 р.), Intermarum: історія, політика культура, №1, с. 243-253.

45. Реабілітовані історією. У 27-и томах: Вінницька область. 2012. Кн. 4, Вінниця: ФОП «Каштелянов О. І.», 776 с.

46. Реабілітовані історією. У 27-и томах: Дніпропетровська область. У 2 книгах. 2009, Кн. 1, Дніпропетровськ: Науково- редакційний центр обласної редколегії по підготовці й виданню тематичної серії книг «реабілітовані історією»; Вид-во «Монолит», 880 с.

47. Реабілітовані історією. У 27-и томах. Житомирська область, У 7 книгах, 2015, Кн. 7, Ч. 2, Житомир: Полісся, 460 с.

48. Реабілітовані історією. У 27-и томах: Київська область, 2011, Кн. 3, Київ: Основа, 984 с.

49. Реабілітовані історією. У 27-и томах: Харківська область, 2019, Кн. 3, Ч. 3, Київ, Харків: Регіональний інформаційний центр. 640 с., іл.

50. Реабілітовані історією. У 27-и томах: Хмельницька область, 2014, Кн. 5, Хмельницький: ТОВ «Поліграфіст-2», 896 с.

51. Репрессии против польских граждан. 1997, Москва: Звенья, 240 с.

52. Рубльов, О., 2003. Викриття «агентури польського фашизму» в УССР: «Справа «Польської військової організації» 1933 - 1934 рр. (Мета, механізм фабрикації, наслідки), Геноцид українського народу: історична пам'ять та політико-правова оцінка: матер. Міжнар. наук.-теорет. конф., Київ, 25 листоп. 2000 р., Київ; НьюЙорк: Вид-во М. П. Коць, с. 170189.

53. Рубльов, О., 2003. Шкіц до історії загибелі української «Полонії». Історіографічні дослідження в Україні, Вип. 13, Ч. 1, Київ: Інститут історії України, с. 276-285.

54. Рубльов, О., 2007. Ян Саулевич (1897-1937): біографія «хрещеного батька» Мархлевського району у контексті репресій 1930-х років, Історія України. Маловідомі імена, події, факти, Вип. 34, с. 143-176.

55. Рубльов, О., Репринцев, В., 1995. Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, №А, с. 116-156.

56. Русін, Р., Шитюк, М., Нефьодов, Д., 2016. Історіографія політичних репресій міжвоєнного періоду в Україні (20-30- тірр. ХХ ст.), Миколаїв: Іліон, 244 с.

57. Сирота, О., 2010. Фабрикування «Польської організації Військової»: «Одеські справи», Проблеми історії України: факти, судження, пошуки, №19., Ч. 2, с. 183-197.