Витоки і причини Другої світової війни: деякі дискусійні питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИТОКИ І ПРИЧИНИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ДЕЯКІ ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ

Рамазанов Шаміль Шаховим

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії факультету соціології і права, НТУ України «КПІ імені Ігоря Сікорського», м. Київ

Анотація

версальський міжнародний війна мюнхенський

У статті розглядаються витоки і причини Другої світової війни. В сучасних наукових розвідках панують протилежні погляди на причини і витоки Другої світової війни. Перша, політично заангажована: Й. Сталін і А. Гітлер - головні винуватці Другої світової війни. Друга - ґрунтується на значному корпусі історичних джерел та дослідженнях і стверджує, що витоки найбільшої світової трагедії треба шукати в глобальних світових суперечностях, породжених Версальскою системою й політикою основних політичних гравців, якими були Німеччина, СРСР, Велика Британія та Франція. Ключовими факторами, які стали причиною її початку, на думку автора, були нежиттєздатність Версальської системи міжнародних відносин, територіальні претензії, що виникли в Європі після Першої світової війни. Особливу увагу автор приділяє з'ясуванню впливу на розв'язання Другої світової війни двох міжнародних документів - Мюнхенської угоди та Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною, що також надають можливість виявити ступінь відповідальності Німеччини, СРСР і країн західної демократії за її початок. Незважаючи на всебічну наукову дискусію та суперечки щодо початку Другої світової війни, хоча й не беззаперечним, але з правом на власну інтерпретацію, видається судження про те, що дипломатичний двобій Й. Сталін із А. Гітлером програв. Розділивши з А. Гітлером Східну Європу і спрямувавши військову машину Рейху на Захід, він сподівався на довгу виснажливу війну, яка дасть СРСР можливість підготуватися до майбутнього глобального зіткнення з нацистами. Швидка капітуляція Франції перекреслила всі плани Й. Сталіна. В подальшому принизливі спроби Й. Сталіна переконати Гітлера в миролюбстві, як відомо, закінчилися катастрофою.

Ключові слова: Друга світова війна, пакт Молотова-Ріббентропа, Мюнхенська угода, Версальська система, політика «умиротворення», система колективної безпеки, країни західної демократії. 

Summary

The origins and causes of the second world war: some discussion questions. Shamil Ramazanov, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of the Department of History, Faculty of Sociology and Law, National Technical University of Ukraine “Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute”, Kyiv

In the article the author considers the origins and causes of the World War II. Opposite views on the causes and origins of World War II prevail in modern scientific research. The first, politically engaged: Stalin and Hitler - the main culprits of World War II. The second is based on a large body of historical sources and research and argues that the origins of the world's greatest tragedy must be sought in the global contradictions caused by the Versailles system and the policies of major political players such as Germany, the USSR, Britain and France. The key factors that became the reason for its beginning, on the author's opinion, were the nonviability of the Versailles system of international relations, territorial claims that arose in Europe after the World War I. The author pays special attention to the impact of two international documents on the outbreak of World War II - the Munich Agreement and the Non-Aggression Pact between the USSR and Germany, which also provide a way to identify the degree of responsibility of Germany, the USSR and Western democracies. Despite a comprehensive scientific debate and controversy over the outbreak of World War II, though not undisputed, but with the right to its own interpretation, it seems that Stalin's diplomatic duel with Hitler was lost. By dividing Eastern Europe with Hitler and directing the Reich's military machine to the West, he hoped for a long, exhausting war that would enable the USSR to prepare for a future global confrontation with the Nazis. The rapid capitulation of France canceled all Stalin's plans. Later, Stalin's humiliating attempts to convince Hitler of peace were known to end in disaster.

Keywords: World War II, Molotov-Ribbentrop Pact, The Munich Agreement, the Versailles System, the policy of ''pacification'', collective security system, countries of western democracy. 

Постановка проблеми

Останнім часом все частіше здійснюються спроби переосмислення історії Другої світової війни, насамперед, перегляду ролі та внеску провідних європейських країн і союзників по антигітлерівській коаліції в перемогу над режимами країн Осі. Особливо гострі дискусії точаться навколо ролі СРСР в Другій світовій війні, що, як відомо, вніс значний вклад в розгром нацизму.

Суперечки на цю тему виходять далеко за академічні рамки. Західні, і не тільки, політики і науковці все частіше використовують тезу про вирішальну роль західних країн і перш за все США, Великої Британії і Франції в перемозі над нацизмом, спостерігається стійка тенденція перегляду підсумків Другої світової війни. При цьому Радянському Союзу нарівні з нацистською Німеччиною відводиться роль головного винуватця у розв'язанні Другої світової війни. Не ставлячи під сумнів роль і величезний внесок союзників по антигітлерівській коаліції (США, Великої Британії і Франції) в перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, в той же час ми вважаємо, що тільки об'єктивний аналіз міжнародних відносин 30 - 40-х рр. ХХ ст. і ролі СРСР в них, може надати незаангажовану і неупереджену відповідь на дискусійні питання.

В якості ключових подій, пов'язаних з роллю СРСР, виокремимо Мюнхенську угоду і пакт Молотова-Ріббентропа. У другій половині 1930-х рр. міжнародна обстановка стала різко загострюватися, що змусило провідні світові держави більш послідовно дотримуватися власних національних геополітичних концепцій, доктрин і стратегій у зовнішній політиці. Напередодні Другої світової війни країни західної демократії, як і раніше, визначали формування основних світових зовнішньополітичних процесів, хоча самі були роз'єднані, ставили перед собою різні цілі, мали різнопланові вектори зовнішньополітичної стратегії та задуми.

Актуальність обраної проблематики обумовлена дослідженням, вивченням і аналізом основних причин виникнення Другої світової війни. Відсутність одностайності в оцінці причин війни як серед зарубіжних, так і вітчизняних істориків, підтверджує, що ця проблема актуальна й сьогодні, навіть через десятиліття з дня початку Другої світової війни і потребує від дослідників об'єктивного і неупередженого аналізу тих подій, що їй передували.

Мета. У публікації здійснено спробу визначити основні цілі і задуми головних учасників Другої світової війни, причини, що викликали її, та міру впливу двох міжнародних документів - Мюнхенської угоди (29 вересня 1938 р.) й Договору про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною (пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р.) на виникнення світового конфлікту.

Історіографічний огляд. В останні роки вітчизняні та зарубіжні історики опублікували низку наукових праць, у яких висвітлено Другу світову війну. Зокрема, це наукові розвідки відомих українських істориків М. Коваля, І. Муковського та О. Лисенка, А. Меліхова, Ф. Левітаса, В. Кучера, В. Грицюка, П. Панченка, Є. Брайляна, А. Галушки та інших. Ця група істориків прагне критично переосмислити події, що передували Другій світовій війні, докладає зусиль для встановлення історичної правди.

Зарубіжні історики, зокрема російські - Ю. Мухін у роботі «Подонки истории. Самая зловещая тайна XX века» (2011); О. Наумов - «Дипломатическая борьба в Европе накануне Второй мировой войны: История кризиса Версальской системы» (2007); Л. Безименський - «Гитлер и Сталин перед схваткой» (2000); Є. Кульков - «Мировые войны XX века. Вторая мировая: Исторический очерк» (2002);

Н. Нарочницька, В. Фалін - «Партитура Второй мировой. Кто и когда начал войну?» (2009); В. Галін - «Политэкономия войны. Заговор Европы» (2007), досліджуючи причини початку Другої світової війни, описують події однобічно, відверто намагаючись виправдати зовнішньополітичні дії радянського керівництва напередодні Другої світової війни, покладають всю відповідальність за її початок на західні держави. На їхнє переконання, саме західні держави на чолі з Великою Британією, які були стратегічним центром формування зовнішньополітичної лінії Заходу в кінці 1930-х рр., поклали початок європейському поділу кордонів, уклавши Мюнхенську угоду.

Водночас існують дослідники, що мають інший погляд. Це праці Б. Соколова - «Красный колосс. Почему победила Красная Армия» (2007); «Тайны Второй мировой» (2000); А. Арутюнова - «Ленин Красный Якобинец» (2003); В. Суворова - «Главная книга о Второй мировой» (2011); В. Дашичева - «Роковой геополитический просчет Сталина (уроки предвоенного политического курса 1939 г.» (2014); М. Солоніна, Ю. Фельштинсьаого та інших, у яких автори покладають повну відповідальність за розв'язання Другої світової війни на керівництво Радянського Союзу, особисто на Сталіна та його оточення, звинувачуючи їх у потуранні Гітлеру. Вони вважають, що прологом Другої світової війни став Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 року (пакт Молотова-Ріббентропа). На їхнє переконання, саме дії Сталіна та пакт Молотова-Ріббентропа дали Гітлеру впевненість у тому, що можна діяти безкарно.

У західній історіографії, зокрема англо-американській, французькій та німецькій, з даної проблеми багато подій висвітлюються по-різному. Це стосується як пояснення причин війни, так і опису в ній ролей головних учасників [Вторая мировая война. В 3-х кн., кн. 1, 1966, с. 28-32; 260-266].

Виклад основного матеріалу

Доктор історичних наук Л. Івашов із загальної кількості виокремив як ключові такі цілі й задуми учасників війни: «Німеччина: світове панування арійської раси на чолі з чистокровними арійцями-німцями, побудова ієрархічної структури світу за расовим принципом. Велика Британія: зіштовхування Німеччини і СРСР у військову сутичку, ослаблення Франції через війну, збереження колоніальних володінь, встановлення контролю над післявоєнною Європою, посилення своїх позицій у відносинах із США. Франція: намагання уникнути війни з Німеччиною, пошук союзників і сподівання на союз з Британією, готовність піти на будь-які поступки Гітлеру в європейських справах, підготовка до війни з Німеччиною (лінія Мажино). США: політика «невтручання» в справи Європи і нарощування військової та економічної присутності в АТР, очікування європейської війни для розширення сфери вкладання своїх капіталів. Радянський Союз: наполегливі зусилля уникнути війни, створити в Європі систему колективної безпеки, принаймні до середини літа 1939 року, підготувати країну до відбиття агресії, не допустити створення єдиного антирадянського фронту західних країн і Японії» [Ивашов, 2011, с. 32-44].

Ці події - Мюнхенська угода і пакт Молотова-Ріббентропа - належать до періоду Версальської системи міжнародних відносин - найнедовговічнішої і неміцної моделі організації світового співтовариства. До цього часу в наукових колах тривають дебати про те, коли і чому кризові тенденції в розвитку Версальської системи набули незворотного характеру, а сама криза перейшла у фазу розпаду, коли почалася світова війна і хто в ній винен. Важливо, що за цими суперечками приховується аж ніяк не академічне прагнення зняти з тієї чи іншої сторони відповідальність за недалекоглядні, а часом і навмисні дії, які вилилися в колосальну катастрофу, яка забрала життя десятків мільйонів людей, яка спричинила небачені руйнування, масові злочини проти цивільного населення і геноцид цілих народів. До кола причин, які викликали Другу світову війну належать: нежиттєздатність створеної за результатами Першої світової війни Версальської системи міжнародних відносин, найменш довговічної та неміцної моделі організації світової спільноти; територіальні суперечки, що виникли в Європі після Першої світової війни, особливо з Німеччиною; боротьба за повернення втрачених територій і сфер впливу з боку одних держав і захист завойованих з боку інших; дискусії, що виникали між провідними європейськими країнами за збереження колоніальних володінь. Нам видається, що знайти об'єктивну і неупереджену відповідь на питання про витоки Другої світової війни можливо, тільки розглядаючи драматичні події кінця 30-х рр. XX ст. як сукупність елементів певної системи, а саме Версальської системи міжнародних відносин. У 1936 році вона вступила в смугу системної кризи, і всього за три роки - з березня 1936 року по березень 1939 року - криза знищила міжвоєнний порядок, давши старт процесу остаточного розвалу системи, який настав у вересні 1939 року [Наумов, 2015, с. 19-29]. Як слушно зазначив Е. Нольфо: «Насправді, Паризькі мирні договори лише частково усунули причини війни» [Нольфо, 2002, с. 30].

Хронологічно першою передумовою втягнення Європи у новий світовий конфлікт стали події 7 березня 1936 року, коли зміцнілий режим А. Гітлера окупував демілітаризовану Рейнську зону, створену в 1919 році на франко-німецькому кордоні для запобігання німецького реваншу. Це порушення залишилося абсолютно безкарним. Франція - головний гарант європейського балансу сил і основний потерпілий від агресивних дій Рейху - не наважилася на відповідні дії, проявила слабкість, хоча могла без особливих проблем поставити Німеччину на місце: загальна чисельність, що увійшла до Рейнську демілітаризовану зону німецьких військ, не перевищувала двадцяти тисяч, а французька армія налічувала без будь-якої мобілізації півмільйона. До квітня 1938 року ініціатива в міжнародній політиці була загублена західними демократіями і безповоротно перейшла в руки фашистських держав. Спроба модернізації Версальської системи на основі обмежених поступок Німеччини і Італії, до чого починаючи з 1936 року прагнули Велика Британія і Франція, провалилася [Наумов, 2015, с. 19-29].

Кульмінацією європейської кризи стала сумнозвісна Мюнхенська конференція 29-30 вересня 1938 року, організована Німеччиною, Італією, Великою Британією і Францією. Як стверджує Л. Безименський, Мюнхенська угода являла собою не випадкове рішення, а модель європейської політики, що була закладена ще в Локарно (1925 р.) і Стрезе (1934 р.), де створювався союз чотирьох держав - Великою Британії, Франції, Німеччини та Італії, що передбачав їх об'єднання та виключав можливість активізації в Європі СРСР. Протягом наступних років ця модель отримала назву «політики умиротворення» агресора в якій лідируючі позиції зайняли британські консервативні політики Н. Чемберлен, Е. Галіфакс і Г. Вільсон [Безыменский, 2000, с. 136]. Таку ж думку має відомий дипломат В. Фалін: «Мюнхен - не поспіхом проведена, а ретельно спланована операція. Здача Чехословаччини було не вимушеним, а усвідомленим вибором, навіяним ідеологічними і прагматичними мотивами» [Фалин, 2000, с. 63].

За підсумками Мюнхена, використовуючи шантаж і погрози, Гітлеру вдалося безкровно анексувати стратегічно важливу Судетську область Чехословаччини - відносно великої і сильної демократичної держави в центрі Європи. Не бажаючи ризикувати миром, Лондон і Париж кинули напризволяще свого союзника, причому в принизливій для Праги формі: безпосередня жертва змови за наполяганням Гітлера від участі в конференції усувалася, а чехословацькі представники кілька годин чекали в приймальні, поки лідери чотирьох країн винесуть остаточний вирок їх державі. СРСР, - союзник і Франції, і Чехословаччини за укладеним в 1935 році договором про взаємодопомогу, - в Мюнхен, взагалі, запрошений не був.

Мюнхенська угода передбачала також задоволення територіальних претензій щодо Чехословаччини з боку урядів Польщі та Угорщини. У Мюнхені був підписаний не тільки смертний вирок Чехословацькій державі. Там же був наданий аванс А. Гітлеру в сенсі подальшого заохочення німецьких дій, навіть без попередньої їх згоди.

В подальшому так воно і сталося. 15 березня 1939 року німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Після того, як гітлерівські війська увійшли в Прагу 15 березня 1939 року, прем'єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен заявив у палаті громад, що, на його думку, розпад Чехословаччини анулював гарантії й він не вважає себе обтяженим ними. Висловивши співчуття з приводу того, що сталося з Чехословаччиною, Н. Чемберлен сказав, що він не бачить причин, чому це питання має «відводити вбік» політику Великої Британії [Базил, 1999, с. 10].

Того самого дня міністр закордонних справ Великої Британії Е. Галіфакс заявив французькому послу в Лондоні, що Велика Британія й Франція отримали «компенсаційну перевагу», яка полягає в тому, що «природним шляхом» покінчено з їхнім зобов'язанням надавати гарантії Празі, «дещо обтяжливі для урядів обох країн» [Документы и материалы кануна Второй мировой войны. 1937 - 1939. В 2-х т., т. 2, январь-август 1939 г., 1981, с. 352].

Після березневих подій 1939 року ані Велика Британія, ані Франція, будучи гарантами нових кордонів Чехословаччини, не зробили навіть спроби врятувати її, обмежившись формальними протестами.

Події, пов'язані з Мюнхенською угодою, поділом і знищенням Чехословаччини як незалежної держави офіційно не включаються в історію Другої світової війни і не розглядаються в історіографії як причини її початку. Тим часом ці події нерозривно пов'язані з війною й можуть, на наш погляд, розглядатися як початок перекроювання європейських кордонів. Досі Чехословаччина не вважається жертвою гітлерівської агресії настільки, як Польща. Визнати такий факт означало б покласти відповідальність на ті держави, які санкціонували перекроювання європейських кордонів. Треба відзначити, якщо в поділі й знищенні Польської держави брали участь у вересні 1939 року Німеччина та Радянський Союз, то в ліквідації Чехословацької держави нарівні з Німеччиною взяли участь Польща, яка відібрала Тешинську область (жовтень 1938 р.), де на той час мешкало 156 тис. чехословаків і лише 77 тис. поляків [Мухин, 2001, с. 82], мотивуючи свої дії захистом етнічних поляків, й Угорщина, яка ввела свої війська 15 березня 1939 року та окупувала Закарпатську Україну. Як писав з цього приводу У. Черчілль, Польща «...з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні і знищенні Чехословацької держави» [Черчилль, 1991, с. 311].

В результаті анексії Чехословаччини позиції Німеччини значно зміцнилися. А. Гітлер, порушивши Мюнхенську угоду, продемонстрував, що він більше не зважає на думку урядів Великої Британії та Франції в здійсненні власних агресивних задумів.

Пророчими виявилися слова майбутнього прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля: «Розчленування Чехословаччини під тиском Англії та Франції рівносильно повній капітуляції західних демократій перед нацистською загрозою застосування сили. Такий крах не принесе миру або безпеки ні Англії, ні Франції. Навпаки, він поставив ці країни в становище, яке буде ставати дедалі слабшим і небезпечнішим» [Черчилль, 1991, с. 139].

Велика Британія та Франція виявилися перед реальною загрозою втрати довіри і впливу серед малих і середніх європейських держав.

Під впливом означеної ситуації Велика Британія і Франція розпочали військові переговори з СРСР з приводу створення системи колективної безпеки в Європі.

Велика Британія та Франція остаточно зрозуміли, що Гітлера тільки поступками не зупинити, коли в березні 1939 року німецькі війська всупереч Мюнхенському пакту окупували Чехословаччину. Уряди Великої Британії та Франції переконались у неспроможності політики «умиротворення» Німеччини, в зростанні її агресивності, що створювало велику загрозу власним інтересам у Європі. Усвідомлення цього факту призвело до того, що Велика Британія і Франція розпочали тристоронні військові переговори з СРСР навесні 1939 року.

Переговори, що розпочались у квітні 1939 року між СРСР, Великою Британією та Францією зі створення системи колективної безпеки проти країни-агресора, не дали позитивних результатів. Кожна країна намагалася діяти у власних інтересах, не переймаючись колективними діями, спрямованими проти агресивних намірів Німеччини.

Пасивна, інколи непослідовна позиція Великої Британії та Франції, їхня недовіра до дій СРСР, особисто до Й. Сталіна, унеможливила створення системи колективної безпеки в Європі, зруйнувавши всі надії на створення єдиного фронту боротьби з нацизмом. Про обережне ставлення до переговорів свідчить і те, що до Москви Велика Британія і Франція відрядили делегацію, до складу якої входили другорядні чиновники, котрі не мали повноважень підписувати будь-які домовленості, тоді як радянська делегація складалася з наркома закордонних справ В. Молотова та наркома оборони К. Ворошилова.

Неефективність англо-французької політики дипломатичного стримування Німеччини після Мюнхенської угоди багато в чому була результатом кризи орієнтації держав західної демократії, яким слід було вибрати з «двох зол»: між замиренням з А. Гітлером і союзом із Й. Сталіним.

Саме ці обставини спонукали європейські уряди, насамперед у Франції й Польщі, до вибору (далеко не очевидного в ті роки) між небезпекою з боку нацистської Німеччини й фашистської Італії та комуністичною загрозою з боку Радянського Союзу і партій, які підлягали йому в Комінтерні. Відзначимо також, що аж до початку Другої Світової війни більшість європейських державних діячів не розуміли суті нацизму, в якому бачили прояв німецького реваншизму, через що тоді Й. Сталін здавався багатьом небезпечнішим за А. Гітлера [Обичкина, 2009, с. 99-114].

До 20 серпня 1939 року переговори зайшли в глухий кут і фактично провалилися. Таким чином, до початку осені 1939 року СРСР, Великій Британії та Франції не вдалося досягти військової угоди. Однак, незважаючи на невдачу, англо-франко-радянські контакти, які розпочалися, викликали тривогу у керівництва Німеччини. Воно усвідомлювало, що угода про взаємодопомогу трьох країн серйозно завадить загарбницьким планам Німеччини, і почало докладати наполегливих зусиль, щоб запобігти такій угоді.

Це призвело до того, що одночасно з тристоронніми англо-франко-радянськими переговорами активізувалися таємні контакти між Берліном і Москвою. З ініціативи радянської сторони Німеччині було запропоновано перейти від політики ідеологічного протистояння до узгоджувальних дій у зовнішній політиці. За дорученням Й. Сталіна, радянський посол у Берліні Г. Астахов 17 квітня 1939 року повідомив секретаря МЗС Німеччини Е. Вайцзеккера про наміри СРСР встановити нормальні відносини [Рамазанов, 2017, с. 106-123].

Отримавши в середині серпня інформацію про імовірність успішного завершення московських переговорів, Й. Ріббентроп негайно доручив німецькому послу в Москві запевнити його радянського колегу В. Молотова в готовності Німеччини відновити «німецько-радянську дружбу» і спільно вирішити територіальні питання, пов'язані зі Східною Європою. З цього моменту і почалися радянсько-німецькі переговори, що завершилися підписанням пакту про ненапад.

Відзначимо, що Й. Сталін до останнього не давав позитивної відповіді на пропозиції Берліна. Справа дійшла до того, що 20 серпня А. Гітлер направив особисте послання Й. Сталіну з проханням прийняти главу німецького МЗС для підписання німецько-радянського пакту. Й. Сталін все ще сподівався на укладення військової угоди із західними демократіями: в Кремлі найбільш виграшним варіантом вважали саме заключення англо-франко-радянського договору.

21 серпня Й. Сталін дав згоду на приїзд до Москви Й. Ріббентропа. І дійсно, 23 серпня в Москву прибув Й. Ріббентроп. В умовах небажання західних демократій і їх союзників в Східній Європі йти на поступки сталінській дипломатії німецько-радянське зближення, нарешті, отримало логічне завершення: в ніч на 24 серпня 1939 року в Кремлі було підписано договір про ненапад з СРСР, який увійшов в історію під назвою пакт Молотова-Ріббентропа (нагадаємо, що Німеччина, на відміну від СРСР, вже мала подібні пакти про ненапад з Великою Британією і Францією, підписані в кінці 1938 року). У дусі того часу крім пакту був підписаний і секретний протокол, який визначав сферу геополітичних інтересів СРСР, що багато в чому збігалося з межами колишньої Російської імперії [Год кризиса: 1938 - 1939. Документы и материалы. В 2-х т., т. 1, 1981, с . 493-495].

Німецько-радянський пакт був вигідний обом сторонам, хоча і вважався лише тимчасовим заходом. Невідомо, до речі, кому з двох диктаторів він вселяв більшу огиду: А. Гітлеру, який ненавидів більшовизм або Й. Сталіну, що з презирством ставився до нацизму. Виграш Німеччини був очевидний: Берлін заручився нейтралітетом Москви в прийдешній німецько-польській війні. СРСР в результаті пакту знову увійшов в коло великих держав, ставши важливим гравцем в системі міжнародних відносин. Договір про ненапад дозволяв СРСР не бути втягнутим у війну, ставив межу німецькому просуванню на схід, дозволяв врегулювати конфлікт з Японією. Таким чином, СРСР отримав захисні гарантії, принаймні на найближчу перспективу. Дійсно, сьогодні все частіше можна чути, що німецько-радянський пакт став чи не головною причиною початку Другої світової війни, що саме Й. Сталін, уклавши злочинний союз з А. Гітлером, визначив її початок. Чи так це насправді? Не викликає сумніву той факт, що німецько-радянський договір зіграв важливу роль в ході дипломатичної боротьби напередодні Другої світової війни. Але чи був він визначальним для початку цієї самої війни? Чи було укладення пакту про ненапад викликано рішенням двох диктаторів, А. Гітлера та Й. Сталіна, розв'язати війну, або ж пакт став логічним і неминучим завершенням тієї гри, яку вели Велика Британія, Франція, Німеччина та інші держави.

Слід погодитися, що пакт Молотова-Ріббентропа був не найблагороднішим явищем в політичній історії СРСР. В цьому сенсі є слушною думка А. Наумова про те, що в історії не завжди діють норми і закони моралі. Не варто забувати, що ще навесні 1939 року СРСР вважався ізгоєм в сім'ї європейських народів, а радянське керівництво було буквально змушене грати за правилами, нав'язаними теорією і практикою міждержавних протиріч і боротьби в умовах системної кризи міжвоєнного порядку [Наумов, 2015, с. 19-29].

Крім того, пакт не був чимось незвичайним явищем в світовій політиці. «Якщо Чемберлен поступив чесно і благородно, примирив Гітлера і віддав йому в 1938 році Чехословаччину, - пише відомий американський історик У. Ширер, - то чому ж Сталін повів себе нечесно і неблагородно, умиротворюючи через рік Гітлера Польщею, яка все одно відмовилася від радянської допомоги?» [Ширер, 1991, с. 577]. По суті, Кремль буквально скопіював англійську політику умиротворення, що проводиться з середини 1930-х рр. «Росіяни, - писав ще в середині 1960-х років відомий західний історик Е. Тейлор, - насправді, здійснили те, чого сподівалися домогтися державні мужі Заходу» [Наумов, 2015, с. 19-29].

Радянське керівництво чудово розуміло, що альтернативою радянсько-німецькому пакту могла бути тільки англо-німецька угода за рахунок СРСР, яка неминуче вела б до спільного «хрестового походу» об'єднаної Європи проти радянської держави і, як наслідок, до руйнівної війни. Не виправдовуючи моральну сторону радянської політики в останні дні напередодні Другої світової війни, слід визнати, що дії СРСР були продиктовані логікою системної кризи, тим сценарієм, який протягом другої половини 1930-х років реалізовували всі великі європейські держави.

Одним із найскладніших питань, яке дебатують історики, є твердження про те, що з серпня 1939 року по червень 1941 року Радянський Союз і нацистська Німеччина діяли як справжні союзники. На користь цієї думки є чимало переконливих історичних фактів. 9 вересня 1939 року німецький посол Шуленбург телеграфував до МЗС Німеччини: «Наразі я одержав від Молотова таку телеграму: “Я одержав Ваше повідомлення, що німецькі війська ввійшли у Варшаву. Будь ласка, передайте мої поздоровлення і привітання уряду німецької імперії”» [Фельштинский, 1991, с. 93]. Відомий історик О. Некрич стверджував, що наступну телеграму В. Молотов надіслав А. Гітлеру вже з приводу захоплення Парижа й капітуляції Франції. Демонструючи лояльність до нацистського режиму, НКВС видав гестапо сотні німецьких і австрійських антифашистів, які в різні часи здобули політичний притулок в СРСР [Некрич, 1995, с. 43].

У великих політичних авантюрах з А. Гітлером радянська дипломатія крок за кроком припускалася трагічних помилок, тепер вже в свою чергу «замирюючи» А. Гітлера. В пропагандистських та ідеологічних акціях критику фашизму радянські керівники вважали недоречною. Навпаки, перебуваючи під повним контролем ЦК ВКП(б), керівництво Комінтерну наступного дня після підписання договору «Про дружбу і кордони» розіслало всім компартіям секретну директиву, орієнтуючи світовий комуністичний рух на боротьбу не з нацистами, а зі світом капіталу на чолі з Великою Британією [Смирнов, 2005, с. 71-72]. Апофеозом політичної невиваженості стали надруковані в провідних радянських ЗМІ («Правда», «Известия» та ін.) телеграми нацистських керівників у грудні 1939 року на честь дня народження Й. Сталіна та його відповіді на привітання фюрера, в яких йшлося про радянсько-німецьку дружбу, «скріплену кров'ю» [Фельштинский, 1991, с. 167]. Такі зовнішньополітичні реверанси серйозно вдарили по престижу СРСР та в подальшому дорого коштували як Радянському Союзу, так і всьому антифашистському рухові. Безперечна радянсько-німецька співпраця не стала перешкодою для науковців в інтерпретаціях міжнародних подій 1930-х рр., яаі, без сумніву, заслуговують на увагу. Використовуючи метод кейсів, вони намагаються знайти нові підходи в оцінках історичних подій. На думку угорських істориків Л. Беладі та Т. Крауса Й. Сталін діяв за обставинами: поступаючись тактичними кроками, тобто заграючи з нацистами, він міркував стратегічно - прагнув забезпечити вигідні умови для СРСР [Белади, Краус, 1990, с. 261-262].

Подібні погляди висловлював і французький дослідник Н. Верт. Він підкреслив, що після окупації Чехословаччини Кремль розпрощався з надіями на ефективність політики колективної безпеки. «Новий Мюнхен», яким стала «дивна війна» на Заході, давав Кремлю підстави діяти на власний розсуд, нехтуючи ідеологічними позиціями [Верт, 1998, с. 287-290]. Поділяє думку колег й німецький дослідник С. Хоффнер, який стверджує, що партнерство між Й. Сталіним й А. Гітлером не було полюбовним союзом. Тут радше домінував холодний політичний розрахунок. А. Гітлер, котрий спочатку планував перемогти на Заході, щоб надалі знищити Радянський Союз, після капітуляції Франції вважав, що досяг стратегічних цілей і тепер можна рухатися на Схід. Й. Сталін, безумовно, приголомшений переможними бліцкригами А. Гітлера в Європі у 1939 - 1940 рр., як свідчать документи, на цьому етапі за будь-яку ціну був готовий не допустити війни з нацистами, навіть втративши власне обличчя. Й. Сталін не дуже вірив у «миролюбство» А. Гітлера й прекрасно розумів, що коїться на західних кордонах СРСР [Невежин, 2007, с. 320].

Висновки

В сучасних наукових розвідках панують протилежні погляди на витоки і причини Другої світової війни. Перша, політично заангажована: Й. Сталін і А. Гітлер - головні винуватці Другої світової війни. Друга - ґрунтується на значному корпусі історичних джерел та дослідженнях і стверджує, що витоки найбільшої світової трагедії треба шукати в глобальних світових суперечностях, породжених Версальскою системою й політикою основних політичних гравців, якими були Німеччина, СРСР, Велика Британія та Франція. Автору видаються повністю неспроможними контраверсійні версії, в яких висловлюється думка: «Радянський Союз виступав жертвою підступного та хитрого ворога». Чи її повний антипод: «Гітлер вимушений був розпочати військові дії, щоб випередити агресивні плани Сталіна в Європі». Серед ключових дискусійних питань, навколо яких відбувається наукова полеміка, найбільш акцентованими є такі: секретна дипломатія, політика замирення агресора, політекономія війни, можливість історичних інтерпретацій, пошук політичних альтернатив. Узагальнення значного комплексу джерел і літератури дало змогу зробити низку незаангажованих висновків. З другої половини 1930-х рр. Європа жила в умовах військових тривог. Ініціатором порушення європейської архітектури міжнародної безпеки виступила Німеччина, яка намагалася ліквідувати наслідки Версальського миру і скоювала акти агресії, створюючи військові блоки з країнами (Італія, Японія), що стали на шлях загарбання чужих територій в Азії й Африці. Не викликає сумніву й думка про те, що Ліга Націй не змогла ефективно запобігти війні й агресії. Ідеологічні розбіжності між СРСР та західними демократіями, різні соціально-економічні моделі, а також особисті неприязнь і недовіра між лідерами цих країн, перетворилися на серйозну перешкоду для створення ефективної системи колективної безпеки у світі. Від більшості опрацьованих наукових досліджень домінантним залишається враження про те, що політика потурання Німеччині, а з часом й кроки у напрямі «замирення» А. Гітлера, яку проводили чільні західні країни, вочевидь, підштовхувала нацистів до агресії. Мовчазна згода Заходу на порушення міжнародних договорів надавала Берліну карт-бланш на переділ Європи. Беззаперечний факт історії - окрім політики подвійних стандартів гарантів Версальської системи щодо Німеччини, дуже активною була їхня роль і у відродженні військово-промислового комплексу Третього Рейху. Аналіз літератури та джерел дає можливість стверджувати, що ні нацистська Німеччина не була союзником СРСР, ані Радянський Союз не вдавався до союзницьких обов'язків перед німцями, хоч обидві сторони сепаратно демонстрували один одному показові лояльність і підтримку. Саме на такий розвиток подій вказує німецький учений Г. Якобсен, посилаючись на секретний матеріал Третього Рейху. За текстом науковця, в кінці грудня 1940 року Гітлер стверджував: «Чесно кажучи, союзу ніколи не було, бо надто глибока прірва між світоглядами» [Базил, 1999, с. 291]. Насправді взаємні присяги у «вірності у дружбі» були брудною політичною грою, поки Москва та Берлін готувалися до вирішального смертельного двобою. Сталінський СРСР був активно долучений до всіх міжнародних і політичних процесів, які відбувалися в передвоєнні роки. Для оцінки зовнішньої політики Радянського Союзу потрібно не використовувати окремі факти, висмикнуті з контексту подій, а оглянути весь спектр комунікацій на міжнародній арені. В політичних багатоходівках Кремля, спробах зіграти на суперечностях у капіталістичному таборі чи закласти фундамент політиці колективної безпеці, Й. Сталін, вочевидь, опинився без вибору, що штовхнуло його на зближення з Німеччиною. Все це справляє враження, що кремлівський диктатор справді побоювався передчасного військового конфлікту з Німеччиною. На політичній шахівниці з А. Гітлером він робив неадекватні розміни, які сучасники визнали нерелевантними.

Незважаючи на всебічну наукову дискусію та суперечки щодо початку Другої світової війни, хоча й не беззаперечним, але з правом на власну інтерпретацію, видається судження про те, що дипломатичний двобій Сталін із Гітлером програв. Розділивши з А. Гітлером Східну Європу і спрямувавши військову машину Рейху на Захід, він сподівався на довгу виснажливу війну, яка дасть СРСР можливість підготуватися до майбутнього глобального зіткнення з нацистами. Швидка капітуляція Франції перекреслила всі сталінські плани. В подальшому принизливі спроби Й. Сталіна переконати А. Гітлера в миролюбстві, як відомо, закінчилися катастрофою.

Список використаних джерел та літератури

1. Базил, Л.-Г., 1999. Вторая мировая война, Москва: АСТ, 938 с.

2. Безыменский, Л., 2000. Гитлер и Сталин перед схваткой, Москва: Вече, 507 с.

3. Белади, Л., Краус, Т., 1990. Сталин, Москва: Политиздат, 318 с.

4. Документы и материалы кануна Второй мировой войны. 1937 - 1939. В 2-х т., т. 2, январь- август 1939 г., 1981. Москва: Политиздат, 415 с.

5. Год кризиса: 1938 - 1939. Документы и материалы. В 2-х т., т. 1, 1990. Москва: Политиздат, 555 с.

6. Верт, Н., 1998. История Советского государства, Москва: Весь мир, 544 с.

7. Вторая мировая война. В 3-х кн., кн. 1, 1966. Москва: Наука, 438 с.

8. Ивашов, Л., 2011. Геополитика Второй мировой войны, Вестник МГЛУ, вып. 2, с. 32-44.

9. Мухин, Ю., 2001. Подонки истории. Самая зловещая тайна ХХ века, Москва: Яуза-Пресс, 734 с.

10. Наумов, А., 2015. Истоки и уроки Второй мировой войны: некоторые вопросы современного общественно-политического дискурса, Перспективы, № 2, с. 19-29.

11. Невежин, В., 2007. Сталин о войне. Застольные речи 1933 - 1945, Москва: Яуза, 320 с.

12. Некрич, О., 1995. 1941. 22 июня, Москва: Памятники исторической мысли, 335 с.

13. Нольфо, Э., 2002. История международных отношений 1938 - 1939 гг. В 2-х т., т. 1, Москва: Логос, 1306 с.

14. Обичкина, Е., 2009. Француская дипломатия 1938 - 1939 гг: от «умиротворения» к «сдерживанию» или политика гарантий, Вестник МГИМО-Университета, Москва: Международные отношения, с. 99-114.

15. Рамазанов, Ш., 2017. Зовнішня политика Радянського Союзу у міжвоєнний період (1930-ті - початок 1940-х рр.), Сторінки історії, № 44, с. 106-123.

16. Смирнов, В., 2005. Краткая история Второй мировой войны, Москва: Весь мир, 352 с.

17. Фалин, В., 2000. Второй фронт. Антигитлеровская коалиция: конфликт интересов, Москва: Центрполиграф, 573 с.

18. Фельштинский, Ю., 1991. Оглашению подлежит. СССР-Германия 1939 - 1941. Документы и материалы, Москва: Московский рабочий, 367 с.

19. Ширер, У., 1991. Взлет и падение Третьего Рейха, Москва: Воениздат, 653 с.

20. Черчилль, У., 1991. Вторая мировая война. В 3-х т., т. 1, Москва: Воениздат, 1991. 592 с.

References

1. Bazil, L.-G., 1999. Vtoraya mirovaya voyna [World War II], Moskva: AST, 938 s. [in Russian].

2. Beladi, L., Kraus, T., 1990. Stalin [Stalin], Moskva: Politizdat, 318 s. [in Russian].

3. Bezyimenskiy, L., 2000. Gitler i Stalin pered shvatkoy [Hitler and Stalin before the struggle], Moskva: Veche, 507 s. [in Russian].

4. Cherchill, U., 1991. Vtoraya mirovaya voyna. V 3-h t., t. 1 [World War II. In 3 volumes, vol. 1], Moskva: Voenizdat, 1991. 592 s. [in Russian].

5. Dokumentyi i materialyi kanuna Vtoroy mirovoy voynyi. 1937 - 1939. V 2-h t., t. 2, yanvar-avgust 1939 g. [Documents and materials on the eve of World War II. 1937 - 1939. In 2 volumes, vol. 2, January- August 1939], 1981. Moskva: Politizdat, 415 s. [in Russian].

6. Falin, V., 2000. Vtoroy front. Antigitlerovskaya koalitsiya: konflikt interesov [The second front. AntiHitler Coalition: Conflict of Interest], Moskva: Tsentrpoligraf, 573 s. [in Russian].

7. Felshtinskiy, Yu., 1991. Oglasheniyu podlezhit. SSSR-Germaniya 1939 - 1941. Dokumentyi i materialyi [To be announced. USSR-Germany 1939 - 1941. Documents and materials], Moskva: Moskovskiy rabochiy, 367 s. [in Russian].

8. God krizisa: 1938 - 1939. Dokumentyi i materialyi. V 2-h t., t. 1 [Year of the crisis: 1938 - 1939. Documents and materials. In 2 volumes, vol. 1], 1990. Moskva: Politizdat, 555 s. [in Russian].

9. Ivashov, L., 2011. Geopolitika Vtoroy mirovoy voynyi [Geopolitics of the Second World War], VestnikMGLU, vyip. 2, s. 32-44. [in Russian].

10. Muhin, Yu., 2001. Podonki istorii. Samaya zloveschaya tayna ХХ veka [The scum of history. The most sinister mystery of the twentieth century], Moskva: Yauza-Press, 734 s. [in Russian].

11. Naumov, A., 2015. Istoki i uroki Vtoroy mirovoy voynyi: nekotoryie voprosyi sovremennogo obschestvenno-politicheskogo diskursa [Origins and lessons of the Second World War: some questions of modern socio-political discourse], Perspektivyi, № 2, s. 19-29. [in Russian].

12. Nekrich, O., 1995. 1941. 22 iyunya [1941. June 22], Moskva: Pamyatniki istoricheskoy myisli, 335 s. [in Russian].

13. Nevezhin, V., 2007. Stalin o voyne. Zastolnyie rechi 1933 - 1945 [Stalin on the war. Table speeches 1933 -1945], Moskva: Yauza, 320 s. [in Russian].

14. Nolfo, E., 2002. Istoriya mezhdunarodnyih otnosheniy 1938 - 1939 gg. V 2-h t., t. 1 [History of international relations 1938 -1939. In 2 volumes, vol. 1], Moskva: Logos, 1306 s. [in Russian].

15. Obichkina, E., 2009. Frantsuskaya diplomatiya 1938 - 1939 gg: ot «umirotvoreniya» k «sderzhivaniyu» ili politika garantiy [French diplomacy 1938 - 1939: from "pacification" to "containment" or a policy of guarantees], Vestnik MGIMO-Universiteta, Moskva: Mezhdunarodnyie otnosheniya, s. 99-114. [in Russian].

16. Ramazanov, Sh., 2017. Zovnishnia polytyka Radianskoho Soiuzu u mizhvoiennyi period (1930-ti - pochatok 1940-kh rr.) [Foreign policy of the Soviet Union in the interwar period (1930s - early 1940s)], Storinky istorii, № 44, s. 106-123. [in Ukrainian].

17. Shirer, U., 1991. Vzlet i padenie Tretego Reyha [The rise and fall of the Third Reich], Moskva: Voenizdat, 653 s. [in Russian].

18. Smirnov, V., 2005. Kratkaya istoriya Vtoroy mirovoy voynyi [A brief history of the Second World War], Moskva: Ves mir, 352 s. [in Russian].

19. Vert, N., 1998. Istoriya Sovetskogo gosudarstva [History of the Soviet state], Moskva: Ves mir, 544 s. [in Russian].

20. Vtoraya mirovaya voyna. V 3-h kn., kn. 1 [World War II. In 3 books, book. 1 ], 1966. Moskva: Nauka, 438 s. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru