Історія повторюється: неспроможність світових сил миру й демократії запобігти розв’язуванню планетарної війни в 2-й половині 1930-х років

History repeats itself: the inability of the forces of peace and democracy around the world to prevent the outbreak of a planetary war in the 2nd half of the 1930s

V. Pavlenko, Ph.D. (History), Professor, O. Komarenko, Ph.D. (History), Associate Professor Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine

In this paper the international political situation, which was established in Europe and in the world in the latter half of the 30s of the 20th centuries, is investigated. The authors draw a comparison between the 20s and 30s of the 20th centuries, pointing out that the 30s brought a series of military conflicts, as well as say that the fear of a new great war has been appeared throughout the world. Attention is drawn to the inactivity of the League of Nations, which failed to ensure a collective security policy between 1936 and 1938.

Keywords: security, the League of Nations, appeasement policy, aggressive countries, democracy countries, annexation, world policy.

Те, що відбувається в Європі і у світі з початку ХХІ століття примушує істориків ще раз звернутися до подій, які сталися напередодні Другої світової війни. У багатьох виникає відчуття дежавю. Тобто, в історії людства вже щось подібне ми бачили. Тоді, це «щось подібне» призвело до того, що розпочалася світова війна.

Ретроспективний погляд на величезний масив наукових праць, що були присвячені ситуації у світі перед початком Другої світової війни показує, що головна відповідальність за знищення мирної системи міжнародних відносин, яка була покладена на Німеччину, не залишає місця для будь-яких інтерпретацій. Разом з тим, це не означає, що при аналізі причин виникнення війни не існує інших думок. Це можна пояснити тим, що сама природа тих подій є такою, що її обговорення відбувається і по сьогоднішній день.

Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження є наявність певного кола джерел та літератури. Тут треба визнати, що на сьогодні відчувається потреба у широкому відкритті для дослідників архівних матеріалів, що дозволило б всебічно і об'єктивно вивчити та розкрити історію взаємовідносин країн напередодні Другої світової війни.

Автори статті звертають на це увагу тому, що документи офіційного характеру, які було використано під час роботи над обраною темою хоча і дозволяють визначити позицію великих країн у питаннях загальної політики у друг. половині 1930-х рр., але містять багато [15] декларативних та загальних формувань.

Під час написання роботи були використані мемуари відомих політичних діячів того часу [12]. Головним їх недоліком є суб'єктивність, а подекуди й свідоме перекручування фактів авторами. Але те, що ці автори були безпосередніми учасниками тих подій надає цим джерелом особливу цінність.

Кількість публікацій, які присвячені подіям, що відбулися напередодні Другої світової війни є величезною. Охопити, навіть поглядом, всю наявну на цю тему літературу майже неможливо. Автори використали під час написання статті лише невелику частину цього матеріалу, про що свідчать відповідні посилання.

Що ж насправді відбулося в кінці 30-х рр. ХХ ст. і які події підштовхнули ведучі країни світу вступити у смертельну сутичку, яка отримала назву Друга світова війна.

Якщо 20-ті рр. ХХ ст. були наповнені спогадами про Першу світову війну і надіями на те, що буде встановлено міцний мир, то в 30-ті рр. все різко змінюється. Якось дуже швидко з'являється страх перед новою великою війною, а головне впевненість у тому, що у близькій перспективі така війна неминуче розпочнеться. І дійсно, в 30-х рр. відбувається ціла низка частково оголошених, а частково неоголошених воєнних конфліктів, поки ще ізольованих один від одного як у часі, так і у просторі, але вже дуже тривожних.

На наш погляд, переломним між миром і війною став 1931 рік. Крім того, що цей рік став піком загострення великої економічної кризи, це ще й початок невдалих зусиль по роззброєнню у 1932-1933 роках. До цього слід додати і те, що починається ревізія Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. Встановлений світовий порядок не влаштовував як Німеччину, так і Радянський Союз. Політичні еліти цих країн докорінно хотіли змінити світову систему міжнародних відносин. Інші країни, наприклад, Італія та Японія, намагалися здійснити лише деякі зміни у світі. Лише Велика Британія та Франція намагалися зберегти статус-кво. Сполучені Штати Америки в цей час «хотіли або підкорити світ, або бігти від нього» [12, с. 29].

Враховуючи ситуацію, яка почала складатися у світі, Велика Британія мала надію зберегти мир та стабільність шляхом підписання угод. Спочатку, у відповідності з політикою Ліги націй, як правило, багатосторонніх, а далі вже без участі цієї міжнародної організації, двосторонніх угод. На думку британців, підписання договорів, союзів, пактів, угод тощо мали сприяти недопущенню війни.

Треба сказати, що різні за своїм змістом спроби першої половини 30-х рр. зберегти мир шляхом політики укладання договорів зазнали краху. Політика умиротворення, яку проводили західні держави зовсім не зупинила Гітлера та Муссоліні.

Не можна не згадати і бездіяльність Ліги Націй, яка у ході громадянської війни в Іспанії перейшла в агонію. В період між 1936-1938 рр. виявилась повна неспроможність політики колективної безпеки. Саме в цей час дуже гостро проявилися британсько-радянські протиріччя. А Франція, вже 8 серпня 1936 року припинила підтримку республіканського уряду в Мадриді.

На наш погляд, Велика Британія більше не хотіла, ніж не могла здійснювати принципи колективної безпеки, бо така політика могла привести до неминучого воєнного протистояння, а це суперечило британській традиції невтручання. На думку британських політиків можлива війна не дала б Англії нічого, крім втрат. У. Черчилль у травні 1937 року сказав: «Якби ми навіть і виграли, то це коштувало б стільки, що перемога виглядала б, як поразка» [2, с. 191].

В ситуації, яка склалась на середину 30-х років «третій рейх» переходить у наступ, поставивши перед собою завдання досягнути німецької гегемонії в Європі. Вже з весни 1938 року А. Гітлер став активно діяти і почав з Австрії. Цю незалежну країну фюрер бачив як складову частину Великої Німеччини. Почалося все з того, що у секретному додатку до німецько-австрійській угоді від 11 липня 1936 р. австрійській канцлер К. Шушніг погодився на поступки нацистському руху в Австрії [14, с. 305]. А вже 12 лютого 1938 р. німецький лідер висунув австрійському канцлеру ультиматум, що по-суті означав нацифікацію Австрії.

Події розгорталися дуже швидко. Чотири тижні Німеччина готувалася до аншлюсу. Шушніг не отримав жодної підтримки від європейських держав і вимушений був 11 березня 1938 року подати у відставку. На наступний день німецькі війська вступили в Австрію і незабаром зайняли всю її територію. А 14 березня канцлер Німеччини підписав акт про «об'єднання Австрії з Німеччиною, після чого Австрія, як незалежна держава перестала існувати» [9, с. 117].

Цікаво, що 12 березня Велика фашистська рада заявила, що італійській уряд «не має намірів втручатися в австрійські події ... і перешкоджувати розвитку національного руху, чий логічний епілог можливо легко передбачити» [7, с. 255]. Виступаючи в італійському парламенті Муссоліні підтвердив, що «вісь Берлін-Рим» є основою італійської зовнішньої політики. Таким чином, Італія не стала на захист Австрії. А коли його запитали, чому ж Італія цього не зробила дуче відповів, що «першим, хто мав би стати на захист суверенітету Австрії, мала бути самі австрійці» [7, с. 256].

Тут виникає ключове питання. А яка була реакція інших західних держав, на очах яких відбувалася анексія незалежної держави?

Складається таке враження, що в Європі в той час не дуже звертали на це увагу. Так в дні аншлюсу, наприклад, британське керівництво самоусунулося від австрійських справ. Ріббентроп, який 9 березня перебував у Лондоні та зустрічався з вищим керівництвом Англії проінформував Гітлера, що Велика Британія не буде втручатися в австрійське питання. Так воно і сталося. [14, с. 306]

Що стосується Франції, то напередодні аншлюсу в цій країні розпочалася урядова криза, в результаті якої змінився уряд і французам було не до Австрії. Аналогічною була і реакція США. Американці не переймалися долею Австрії. Як писав радянський повпред у Вашингтоні О. Трояновський: «Доля Австрії не викликає тут великого занепокоєння. Ізоляціоністи, в цілому, готові погодитися з усіма захопленнями фашистів, аби Америка не почала активно брати участь у міжнародних справах, не зв'язувала себе будь-якими угодами з Англією і не піддавалася ризику брати участь у війні» [9, с. 118].

Така реакція західних країн в дні березневої кризи тільки підтвердила впевненість Гітлера в тому, що ці країни активно втручатися не будуть. Це надало фюреру впевненості і він став проводити ще більш активну зовнішню політику.

Разом з тим, слід зазначити, що не зважаючи на помітні зовнішньополітичні успіхи, кульмінацією яких став аншлюс у березні 1938 року, гітлерівській Німеччині не вдалося створити глобальну та реально діючу мережу договорів, яка б серйозно загрожувала західним державам, особливо Англії і Радянському Союзу. Також Гітлер не зміг «розхитати» політичну та військову єдність західних держав, а головне - відірвати Велику Британію від Франції.

Що стосується Радянського Союзу, то Кремль в цей час більше турбував Далекий Схід. Ще до початку громадянської війни в Іспанії Москва відмовилась від політики поступок Японії на користь більш рішучих дій і, підписавши договір про взаємодопомогу з Монголією 12 березня 1936 року, зайняла досить тверду позицію по відношенню до Японії. В зв'язку з цим у японському Генеральному штабі починають посилено шукати компроміс з Китаєм і, по можливості, разом з цією залежною від Японії країною протистояти СРСР. Але стійкий супротив китайців втягнув Токіо в такий воєнний конфлікт, який не міг принести Японії перемогу і надовго прив'язав цю країну до китайського театру воєнних дій.

Треба сказати, що взагалі у 1938-1939 роках світова політика все більше концентрувалася на певних регіонах. В цей час збільшилась кількість та інтенсивність конфліктів. Все це несло загрозу війни. Цікаво, що серед істориків існує думка, що якби Англія і Франція були б готові на осінь 1938 року воювати, то події могли розвиватися зовсім по іншому. Але факт залишається фактом: ні британський, ні французький народи не були психологічно готові до війни. Це пояснюється тим, що вони були дезінформовані політиками, дипломатами і пресою. Кожний, хто намагався попередити про плани Гітлера, наприклад У. Черчилль, вважалися підпалювачами війни [6, с. 22-23].

Не дивно, що в таких умовах наступним об'єктом у черзі територіальних амбіцій Гітлера стала Чехословаччина. Головний нацист Німеччини, який намагався поглинути якомога більше територій, поки ще без європейської війни, вирішив провести анексію Чехословаччини у декілька етапів.

Тут треба звернути увагу на такий факт, що в Чехословаччині, крім 7,2 млн чехів проживало 3,5 млн німців, 2,5 млн словаків, 0,7 млн угорців, 0,5 млн українців-русинів і біля 100 тис. поляків [7, с. 267]. Не зважаючи на демократичний характер, Чехословаччина, по суті, стала одною з міні імперій, яка виникнула у Східній Європі після Першої світової війни [1, с. 277-278]. міжнародний політичний безпека ліга націй гітлер

Зрозуміло, що Чехословаччині треба було вирішувати багато проблем в царині національної політики. Тим більше, що керівництво Чехословаччини суворо контролювало намагання національних меншин хоча б до будь-якої самостійності. Саме цим і вирішив скористатися Гітлер, розігравши карти з судетськими німцями, тим більше, що «були обмеження прав не слов'янських національностей в царині національної культури, шкільної справи, користування національними мовами» [13, с. 75].

Німецький лідер, спираючись на нацистську партію судетських німців на чолі з К. Генлейном розгорнув активну діяльність по «перетягуванню» Судетської області до складу Німеччини. Спираючись на гроші, які надходили з Берліну, генлейновці розгорнули активну підривну діяльність проти чехословацької влади і вже у квітні 1937 р. почали вимагати від Праги надання автономії Судетський області. Надалі ця вимога, з кожним разом все більш в ультимативній формі, періодично висувалася чехословацькому уряду.

Німеччина, не рахуючись з тим, що Чехословаччина вже раніше була вписана в систему міжнародних зобов'язань, підписавши в 1935 році договір з Францією, крок за кроком посилювала свій тиск на Прагу. Тим більше, що з боку Великої Британії і Франції була певна підтримка в даному питанні.

28-29 квітня 1938 року в Лондоні відбулися британсько-французькі переговори, підсумком яких стало рішення здійснювати спільний тиск на Прагу, щоб примусити чехословаків виконати умови Німеччини щодо Судетської області [5, с. 243]. Не дивно, що врахувавши позицію Англії та Франції Гітлер починає безпосередньою підготовку до захоплення Чехословакії. В травні 1938 р. в німецькому Генеральному штабі був вироблений і затверджений фюрером секретний план «Грюн», де було поставлено завдання розчленувати Чехословаччину, із застосуванням проти неї воєнної сили та зайняти захоплену територію. [5, с. 252]

Судецька криза розвивалася дуже швидко. Франція стала перед дилемою: або мобілізація французької армії, або переговори про майбутнє Судет з Німеччиною. Париж обирає другий варіант і Далад'є звертається до Чемберлена з проханням про скликання конференції у складі Великої Британії, Франції та Німеччини для врегулювання мирним шляхом судетської проблеми. «Така зустріч, - пише Далад'є, - мала би на меті зберегти, все ще існуючі можливості дружнього врегулювання, про яке сам Гітлер заявив у своїй промові в Нюрберзі» [7, с. 299].

З урахуванням ситуації, яка склалася німецький лідер вирішує прискорити хід подій і запропонував скликати 29-30 вересня 1938 року в Мюнхені Конференцію чотирьох держав - Німеччини, Італії, Англії та Франції. На цій конференції пропонувалося обговорити і прийняти рішення по всім питанням, які стосувалися Чехословаччини. Як відомо, така конференція відбулася за участі А. Гітлера, Б. Муссоліні, Н. Чемберлена і Е. Далад'є. Саме вони підписали відому угоду, яка увійшла в історію під назвою «мюнхенська змова». Ця угода передбачала відторгнення від Чехословаччини Судетської області та передачу цього регіону Німеччині. Крім того, в Мюнхені було домовлено піти на зустріч Угорщині та Польщі з приводу територіальних претензій по відношенню до Чехословаччини [3, с. 345].

Треба сказати, що після Мюнхенської конференції ініціатива в міжнародних справах остаточно перейшла до А. Гітлера. В день підписання Мюнхенської угоди фюрер говорив Муссоліні про те, що «прийде час, коли ми будемо разом битися проти Франції та Великої Британії» [7, с. 339].

Виникає питання. Чому Англія і Франція пішли на підписання такої ганебної угоди? На наш погляд з числа об'єктивних та суб'єктивних причин, які пояснюють слабкість позицій західних лідерів у Мюнхені, слід виділити декілька. З боку Великої Британії - це недооцінка сутності нацизму і, навпаки, як відомо, переоцінка французької воєнної сили. З боку Франції, перед усе, це дефіцит політичної волі та зростаюче намагання орієнтуватися на свого англійського партнера.

Після відторгнення Судетів від Чехословаччини ця країна втратила майже п'яту частину своєї території де знаходилась майже половина важкої промисловості та четверта частина населення. Кордон наблизився до 40 км від Праги [4, с. 345]. Але саме головне, що Мюнхенська угода видала Гітлеру аванс на подальшу агресивну політику.

Німеччина з гордістю заявляла про свої перемоги. Редактор «Франкфуртер Цайтунг» 27 листопада 1938 року на сторінках своєї газети пише: «Легко помітити, що наші економічні та політичні позиції сильно, якщо не сказати екстраординарно, покращилися в результаті вирішення Чехословацького питання. Ліквідація загрози нападу з боку Чехословаччини на нашому південно-східному фланзі та створення надміцних фортифікаційних споруд на рейнському рубежі оцінюються експертами у всьому світі, як повна зміна стратегічної ситуації в Європі. Для всіх інформованих людей у світі зрозуміло, що ні англійське, ні французьке і, тим більше, американське переозброєння не здатне змінити стратегічну ситуацію, яка склалася» [7, с. 344]. Тобто, статус- кво, що існував на Європейському континенті, повністю змінився.

Тут треба наголосити на тому, що економічне підпорядкування Чехословаччини та південно-східних європейських держав Німеччини було, без сумніву, важливим наслідком Мюнхена. Але куди важливішим було політичне значення Мюнхенської угоди, тому, що вся система колективної безпеки біла знищена. З цього часу, треба сказати, всі європейські країни думали тільки про самозбереження. В такий ситуації єдиним правильним курсом, на погляд багатьох європейських держав, могла стати пронімецька зовнішньополітична орієнтація. Тому і Лондон, і Париж, в першу чергу, думали про особисту безпеку. Як наслідок 30 вересня Чемберлен підписує британсько-німецьку декларацію, яка, по суті, являла собою договір про ненапад, де мова йшла про «бажання двох народів ніколи більше не воювати один з одним», а також ж фіксувалися «тверді наміри, щоб метод консультацій став методом прийнятим для розглядання всіх інших питань, які можуть торкатися наших двох країн» [4, с. 160].

У свою чергу Франція 6 грудня 1938 року в Парижі підписує французько-німецьку декларацію, яка була свого роду, також, пактом про ненапад між Францією та Німеччиною. В цьому документі мова йшла про відсутність територіальних спорів між країнами і декларувалося зобов'язання «розвивати мирні та добросусідські відносини між двома країнами» [9, с. 129].

Велика Британія та Франція вирішили відмовитися від Центральної Європи на користь Німеччини і таким чином відвернути нову світову віну. Як наслідок, геостратегічні позиції західних демократій серйозно погіршилися. З кожним місяцем після 1938 року німецька армія росла не тільки по чисельності, але і по якості та зрілості. Крім того відбувалося безперервне зростання озброєння. Слід ще додати і те, що нацистська Німеччина мала перевагу і у моральному відношенні. А якщо додати те, що тільки за один 1938 рік Гітлер, в результаті анексії, приєднав до рейху і порядкував своїй абсолютній владі 6 млн. 750 тис. австрійців і 3 млн. 500 тис. судетських німців, то можна зробити висновок, що баланс сил в Європі постійно зростав на користь нацистської Німеччини.

Берлін чітко зрозумів, яким чином можна скористатися «слабкостями» західних демократій. Тому Гітлер націлюється на нові акти агресії. Характеризуючи ситуацію, яка складалася в Європі в той час газета «Правда» написала: «Окрики і накази з боку фашистських агресорів на адресу урядів так званих демократичних держав стають з кожним днем все нахабнішими та цинічними» [10]. Британці і французи зрозуміли, що вони попали в складну ситуацію, де Німеччина відверто почала зневажати Лондон і Париж.

13 листопада 1938 року особистий секретар міністра закордонних справ Великої Британії О. Харві пише: «Обмежена інформація, секретна і відкрита, яку ми отримуємо з Німеччини, свідчить про те, що німецький уряд сміється над нами, зневажає нас і планує морально та матеріально позбавити нас наших світових позицій. [8, с. 28]».

З початком нового 1939 року ситуація тільки погіршувалася. 19 січня Гітлер заявив, що Німеччина не збирається воювати з Радянським Союзом. Німецький лідер сказав, торкаючись війни проти СРСР, що треба ще час для того, щоб «ґрунтовно підготуватися» [16, с. 164].

Таким чином, можна сказати, що в другій половині 30-х рр. ХХ ст. Європа вже не була визначальним фактором світової політики. Європейські політики не мали ні сили, ні волі для підтримки на континенті стабільності. Саме цим пояснюється той факт, що руйнування міжнародної системи розпочалося в Європі. Східноазійські події також були важливими, але не вирішальними. Те, що відбувалося на Сході, безумовно, потрясло міжнародний порядок, але не нанесло системі смертельного удару. На нашу думку існуюча міжнародна система була зруйнована головним чином тому, що не змогла більше підтримувати світовий порядок з такими партнерами, які намагалися таку систему докорінно змінити.

В результаті декількох важливих подій війна в Європі стала неминучою. Точкою відліку кризи на наш погляд слід вважати ремілітаризацію Рейнської області 7 березня 1936 року. Тоді Німеччина вперше після завершення Першої світової війни порушила кордони, які були закріплені Версалем. Наступним кроком для розвитку кризи стала громадянська війна в Іспанії. Фашистські держави отримали максимум можливого з подій на Піренейському півострові. Саме тоді була знижена можливість створення ефективної системи колективної безпеки, саме тоді починає формуватися блок фашистських держав.

Наступним кроком у розвитку кризи Версальської системи став аншлюс Австрії у березні 1938 року. Цією подією було закріплено перехід британсько-французької політики на рейки умиротворення. Крім того, австрійські події зняли останні протиріччя між Італією та Німеччиною. Ці країни остаточно стають на рейки досягнення свої цілей силовим шляхом.

Останньою віхою у розвитку кризи Версальської системи став Мюнхен, де у вересні 1938 року була підписана угода, за якою Велика Британія і Франція поступилися Німеччині Центральною Європою заради невеличкого шансу зберегти мир на континенті. В результаті позиції Лондона і Парижа були суттєво послаблені, а нацистська Німеччина отримала хороші можливості для реалізації своєї агресивної політики. Версальська система перейшла у стан агонії і на початку 1939 року міжвоєнна модель міжнародних відносин остаточно була зруйнована.

Треба визнати, що Гітлеру вдалося перемогти в дипломатичній боротьбі в Європі напередодні Другої Світової війні, але остаточно тріумфатором він так і не став. Все, що він зробив, це втягнув весь світ у страшну війну, яку з тріском програв.