Церква та сільська громада: до питання взаємовідносин сільського православного духовенства з їх парафіями на Правобережній Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Церква та сільська громада: до питання взаємовідносин сільського православного духовенства з їх парафіями на Правобережній Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

К.В. Біла, магістриня історії,

молодша наукова співробітниця

У статті розглянуто взаємовідносини сільських громад і їхніх органів самоврядування з сільським духовенством, вивчені джерела і шляхи утримування священника та церковного причту, причтових приміщень і храму у селах Правобережної України у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст.

З'ясовано, що стосунки з духовенством на селі залежали передусім від поведінки священника, його авторитету в громаді. Для забезпечення церкви та її причту сільська громада виділяла земельні угіддя для посіву та сінокосу у розмірі не менше 33 десятини для однієї парафії. Окрім цього з громадського бюджету виділяли гроші на побудову і ремонт храмів, капличок, їх наповнення, побудови причтових приміщень. Ці суми коливалися у залежності від потреб парафії, її розмірів, а також фінансових можливостей громади. Селяни, притримуючись традиції поширених у їх громадах, допомагали священнику в обробці земельних угідь, але лише в тім випадку, коли між ними були доброзичливі стосунки. Адже, у 1868р. з селян була знята обов'язкова натуральна повинність на користь церкви і замінена грошовим збором, який надходив на рахунок єпархії, а звідти розподілявся на виплати священникам. Також із сільських громадських складів (запасних магазинів) виділялося на утримування причту зерно, могли надаватися й інші продукти. Усі ці послуги, а також причтове майно, у тому числі земля, надавалися у користування священнику та його кліру на період їхньої служби, у випадку полишення якої, майно залишалося в громаді, оскільки вважалося власністю її церкви.

K.V. Bila Master of history, Research Assistan, Department of the History of Ukraine XIX -- early XX century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

CHURCH AND RURAL COMMUNITY: RELATIONSHIP BETWEEN RURAL ORTHODOX CLERGY AND THEIR PARISHES IN THE RIGHT-BANK UKRAINE IN THE SECOND HALF OF XIX - EARLY XX century

Abstract

The article is about relations of rural communities and their self-government with the rural clergy of the Right Bank of Ukraine in the second half of XIX -- early XX centuries. Sources of funding for the church and provision for the church officials was studied.

Модернізаційні перетворення другої половини ХІХ -- початку ХХ ст., що відбулися в Російській імперії завдали неабияких потрясінь найконсервативнішому суспільному стану -- селянству. Отримавши звільнення з кріпацтва у 1861 р., селянство у правовому полі уніфікувалося і переходило під управління станового органу самоврядування -- волосному і сільському правлінню. Обидві ланки самоврядування дбали про забезпечення різноманітних адміністративних, господарських, а також культурних і духовних потреб своїх громад. Пристосовуючись до нових форм адміністративного устрою, управління, оподаткування, що не завжди відбувалося легко і покірно, селяни інтуїтивно горнулися до церкви, яку ототожнювали із стабільністю, гарантією непорушності їх традиційного укладу життя. Утримування духовенства, будівництво храмів та забезпечення усього церковного причту здійснювалося як з державної скарбниці так і за рахунок пожертв громад, від яких, переважно, й залежало матеріальне становище пастиря та церковного кліру.

Проблема матеріального становища православного духовенства на Правобережній Україні у ХІХ -- на початку ХХ ст. знайшла відображення у працях Б. Опрі, Ю. Хитровської, В. Тацієнко Тацієнко В. Землекористування православного парафіяльного духовенства у

XIX -- на початку ХХ століття (на матеріалах Київської єпархії) // Український селянин. 2017. Вип. 18. С. 108-112., дослідників Л. Губицького і Г. Мельник Губицький Л., Мельник Г. Церковне життя села Жежелів (кінець ХУЛІ -- початок

XX століття) // Український селянин. 2012. Вип. 13. С. 48-51.. У роботах історикині Б. Опрі розкрито питання використання церковної землі, зокрема шляхів її обробітку за допомогою селян Опря Б. Церковна земля та проблема її використання парафіяльним духовенством Правобережної України в другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. // Український селянин. 2017. Вип. 17. С. 20., описано труднощі, що виникали у пастиря із веденням сільського господарства Опря Б. Господарська діяльність православного парафіяльного духівництва в дру-гій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. (на матеріалах Правобережної України) // Український селянин. 2010. Вип. 12. С. 103.. Дослідниця Ю. Хитровська торкнулася проблеми правового статусу та морального стану духовенства на Правобережжі у другій половині ХІХ -- початку ХХ ст., порівняла рівень державного матеріального забезпечення духівництва від найвищого до найнижчого сану, означила тенденцію православного сільського кліру до поживи та надмірного визиску парафіян, що підривало авторитет духовенства загалом Хитровська Ю. Правовий статус та моральний стан православного духовенства Правобережної України в другій половині ХІХ ст. // Сторінки історії: збірник наукових праць. 2017. Вип. 43. С. 36.. Водночас дослідниця, цитуючи дописи священників у тодішній пресі, справедливо зазначає, що було духовенство й малозабезпечене, яке змушене було “жебрати” у громаді і ставало в залежність від “подачок” своїх парафіян Хитровська Ю. Громадська думка щодо становища РПЦ та впливів православного духовенства на населення Правобережної України наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. (крізь призму публікацій православної преси) // Сторінки історії: збірник наукових праць. 2017. Вип. 45. С. 25.. Таким чином, бачимо, що дане питання є неоднозначним й потребує подальшого вивчення.

Мета цієї статті проаналізувати взаємовідносини сільських громад і їх органів самоврядування з сільським духовенством, розглянути джерела утримання священника та церковного причту, причтових приміщень і храму.

Із встановленням влади Російської імперії наприкінці ХVІІІ -- на початку ХІХ ст. православне духівництво набуло статусу привілейованого стану, що не оподатковувався, а кожний приход мав право щонайменше на 33 десятини землі, котру мали допомагати церкві обробляти парафіяни. Церковний наділ не був власністю священника тому й не переходив у спадкове володіння до його дітей, а користування ним відбувалося лише за умови несення духівником служби у парафії. Земельний наділ розподілявся між усіма служителями церкви, навіть та земля, яка була понаднормовою. А такі наділи мали місце, адже, як зазначає історик В. Тацієнко, лише на території Київської єпархії напередодні Селянської реформи 1861 р. понаднормові наділи мали понад 60% парафіяльних церков, при цьому у 23 церквах було по 100-150 дес. землі Тацієнко В. Зазнач. твір. С. 110.. До 1868 року діяло “Положення...” 1848 р., що зобов'язувало селянство нести трудову повинність на користь церкви. У 1868 р. таку замінили грошовим збором, поземельним, який йшов на рахунок єпархії, а звідти розподілявся на виплати священникам Там само..

Оклад, який отримував сільський священник і його причт був мізерний і недостатнім для забезпечення потреб сім'ї. Так, за штатом 7-го класу із казни на утримування церковнослужителів у 1842 р. виділялося 116 руб. в рік Губицький Л., МельникГ. Зазнач. твір. С. 50.. Ця сума у другій половині ХІХ ст. зросла і коливалася в межах 110-180 руб. на рік для священника, дяк отримував від 40-80 руб., паламарі і проскурники -- 24-32 руб. Всеволодов А. Православное приходское духовенство в 1840-е -- 1880-е гг.: мате-риальное обеспичение, корпоративная организация, самосознание: автореф. дис. ... канд. ист. наук: 07.00. 02. Отечественная история. Архангельск, 2014. С. 12. Враховуючи ту обставину, що духівник мав утримувати, окрім себе, свою сім'ю, а також дати освіту сину/синам, аби ті могли продовжити пастирську справу, настоятель парафії потребував не менше 400 руб. на рік Там же. С. 16.. Також, не великі кошти від держави отримували й інші служителі причту, що в сумі на всіх, в тому числі й зі священником, становили 300-400 руб. в рік. Так, 1875 р. причт парафії церкви Покрови Богородиці у с. Врублівці Баговицької волості Кам'янецького повіту Подільської губернії отримав від казни 404 руб., а у наступному році -- 366 руб. Корнетинский И. Историко-статистическое описание церкви и прихожан села Врублевец, Каменецкого уезда, 1876 года // Кам'янець-Подільський державний історич-ний музей-заповідник. К. док. д/п № 1472. С. 4. Опря Б. Церковна земля та проблема її використання парафіяльним духовенством Правобережної України в другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. С. 22.

Покращувати своє фінансове становище селянський священник міг із так званих “требів” -- оплат за релігійні послуги (весілля, хрестини, похорони), та в умовах сільської парафії й вони складали незначні суми. Тому, аби мати змогу виживати, сільські священники вели господарство, сіяли зерно, саджали городину, тримали пасіки та худобу, птицю. Зайнятість сільського пастиря у господарстві у сучасників викликала різні думки. Так, противники сільськогосподарського способу життя священників вважали, що ця праця є “непрестижною”, вона відволікає думки пастиря від читання, проповіді, а рука його “загрубіває” для письма. Прихильники, навпаки, наголошували, що чесна праця нікого не може принизити, а труд священника на землі лише зближував його зі свою паствою. Та поки тривала дискусія на сторінках церковної преси про престижність участі у сільському господарстві селянського священника, для тих духівників, що перебували у фінансовій скруті, питання про доцільність їх праці на землі навіть не поставало. Так, на сторінках “Вісника Південно-Західного краю” зустрічаємо опис скрутного матеріального становища сільського православного духівництва на Правобережжі К вопросу об улутшение быта сельского духовенства // Вестник Юго-Западной и Западной России. 1863. Т. 2. Декабрь. С. 356-359; Еремва О. По делу улутшения быта православного духовенства в Западных губерниях // Вестник Юго-Западной и Западной России. 1864. Т. 3. Январь. С. 34-43., зокрема про труднощі з наданням елементарної освіти своїм дітям йшлося: “Дружини та дочки священників через свою бідність і пригнічення, не мали можливості навчатися; мало хто з них знав слов'янську абетку і не вміли розмовляти російською мовою...” Заметка об улучшении быта духовенства юго-западного края России // Вестник Юго-Западной и Западной России. 1863. Т. 1. Сентябрь. С. 211-230..

Покращити матеріальне становище сільського причту було покликане “Положення про парафіяльні попечительства при православних церквах” від 2 серпня 1864 р. Положение о приходских попечительствах при православных церквах // Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). 1864. Собр. 2-е. Т. 39, ч. 1. № 41144. С. 688-691. У сільській місцевості при кожній парафії були утворені попечительства на чолі зі священником, обов'язковими членами вважалися церковні старости та волосний старшина (якщо до приходу належало декілька волостей, то членами попечительств вважалися усі волосні старшини), а також інші поважні селяни громади. Таким чином, утворювався свого роду благодійний фонд при церкві, повноваження якого окреслювалися: контролем належного стану церкви та причтових приміщень, церковно-парафіяльних шкіл, лікарень, збором коштів для їх ремонту чи побудови, а також наданні допомоги бідним, малозабезпеченим членам громади, нагляд за громадським кладовищем та організацію поховань для незаможних селян приходу Иконников С. Церковно-приходские попечительства и их роль в материальном обеспечении приходского духовенства центрального чорноземья во второй половине ХІХ -- начале ХХ века // История: факты и символы. 2018. № 4 (17). С. 77-85.. Фонди попечительства були у розпорядженні голови -- священника, який, звісно, не міг їх використовувати на особисті потреби, проте міг застосувати, передусім, на облаштування храму і причтових приміщень.

Основним джерелом надходжень до попечительств законодавець визначив добровільні пожертви парафіян, а стосовно зборів поза межами парафії потребувався спеціальний архієрейський дозвіл, що видавався лише по трьох пунктах, а саме пожертвування: на користь церкви; на користь причту; на побудову школи чи благодійної установи. Якщо цих коштів було недостатньо, у пункті шостому цього положення дозволялося організувати спеціальний грошовий збір одноразовий, чи постійний, грошовий і натуральний, для виплати причту, витрат на інші церковні потреби Положение о приходских попечительствах при православных церквах. С. 690..

Цим указом узаконювалася система утримання церкви і причту, що у сільських громадах де-факто функціонувала. У середовищі селянства ще з кріпацьких часів побутувало переконання, підтримуване на законодавчому рівні (“Положення про забезпечення православного духовенства землею, будинками і одноразовою допомогою” 1842 р.) Положение об обезпечение православного сельского духовенства землями, дома-ми и единовремеными пособием в губерниях: Витебской, Могилевской, Минской,

Виленской, Гродменской, в Ковельском и Овручском уездах Волынской и Белостокской области. ПСЗРИ. 1842. Собр. 2-е. Т. 17. № 15872. С. 914., у тому, що вони мусили забезпечити не лише створення і утримання храму, а й засобами існування свого пастиря та всю його сім'ю. Так, селяни збиралися на толоки декілька разів на рік, аби допомогти священнику обробити землю: зорати, засіяти, зібрати, повозити та змолоти зерно, покосити сінокіс. Так, з літопису священника уже згадуваної церкви у с. Врублівці дізнаємося, що між пастирем та його паствою існувала усна домовленість про виконання ними половини земельних робіт у господарстві священника безкоштовно і половини по найму Корнетинский И. Указ соч. С. 5.. Тяглість цих традицій у 1880-х р. описував письменник І. Нечуй-Левицький у повісті “Старосвітські батюшки і матушки” Нечуй-Левицький І. Старосветские батюшки и матушки // Киевская старина. 1884. Т. VIII. Май. С. 88-116. Карнишина Н. Государствено-церковные отношения в России во второй половине ХІХ в. // Вестник Томского университета. История. 2014. № 5 (31). С. 18..

Однак, одна справа, коли громада надавала добровільно такі послуги “своєму” священнику “династійному”, оскільки в селах притримувалися традицій унаслідування дітьми священника його пастви. І зовсім по- іншому ставилися селяни до призначених єпархіальним синодом “чужих” їм духівників. Подекуди селяни опротестовували призначення священників, про що йшлося у приговорах сільських, чи волосних сходів. Так, жителі с. Красноліси Малополовецької волості Васильківського повіту Київської губернії у 1914 р. постановили на сході клопотати у духовній консисторії щодо заміни священника у їх парафії. Того ж року Липян- ський сільський сход на Київщині у приговорі громадського сходу висловив невдоволення і побажання замінити священника Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 442. Оп. 713. Спр. 248. Арк. 1-2.. Випадки заміни, чи переміщення духівників у сільських парафіях мали місце і раніше, в другій половині ХІХ ст., про що свідчить заява єпархіального Синоду, що поширювалася у пресі у 1887 р. У ній йшлося про заборону сільським і волосним сходам втручатися у справи церковного управління Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви України: генеза і харак-тер (ХІХ -- 30-ті рр. ХХ ст.). Запоріжжя: Поліграф, 2004. С. 47.. Однак переконання громади у тому, що вона може впливати на внутрішні процеси у свої парафії, з часом лише міцнішало.

Бажання сільської громади допомогти священнику у його господарських справах залежало від їх стосунків, авторитету пастиря. Саме останнє ставало вагомим фактором, що впливав на (не)дружні взаємини прихожан з духівником. Як зазначає дослідниця Ю. Хитровська, наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. офіційне віросповідання переживало глибоку кризу, що проявлялася в недовірі парафіян священнику, поширені ідей атеїзму, відході від православ'я до сектантських релігійних напрямків Хитровська Ю. Громадська думка щодо становища РПЦ та впливів православ-ного духовенства на населення Правобережної України наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. (крізь призму публікацій православної преси). С. 27. Хитровська Ю. Правовий статус та моральний стан православного духовенства та моральний стан православного духовенства Правобережної України в другій половині ХІХ ст. С. 38-39.. Хоча така тенденція мала місце, здебільшого, в містах і промислових центрах, на селі підрив авторитету священника передусім був пов'язаний з невдоволенням поведінкою конкретного пастиря, а не церкви загалом. Ю. Хитровська наводить низку випадків, коли священники розпочинали сварки з селянами через їх небажання платити встановлену духівником суму за “треби”, приклади зловживання духівниками спиртними напоями та ведення ними розпусного способу життя. Таким священнослужителям на селі були не раді, на них писали скарги у консисторію, відбирали ключі від храмів, навіть завдавали важких тілесних ушкоджень. Подекуди позицію сільської громади проти священника підтримували й представники селянського самоврядування. Так, у 1892 р. у Канівському повіті Київської губернії сільський староста с. Питальники, очоливши сотню прихожан, обурених хабарництвом церковного кліру, увірвався в церкву після обідньої служби, відібрав гроші, зібрані під час літургії, і розплатився ними із церковним сторожем за службу. За такий вчинок старосту села відсторонили від служби і взяли під арешт, однак гроші повернути таки не вдалося.

У випадку, коли члени парафії не бажали допомагати обробляти господарство священнику, йому надавали допомогу вигляді певної частки продуктів харчування. Найчастіше практикували виплат священнику зерном із запасних сільських магазинів, однак і цей спосіб був недосконалим. Так, селяни с. Жуківці та с. Сідава Великожмеринської волості на Поділлі у 1861 р. вчинили, на їхню думку, “акт правосуддя”, забравши із священницького поля дев'ять снопів жита. Як пояснював у рапорті волосний старшина, громади виділили пастирю із запасного магазину 66 пудів і 30 фунтів зерна, яке, на думку селян, священник мусив повернути, адже він невдовзі збирався покинути своє місце служби. Духівник запевняв, що зерно він отримав на утримування причту і повертати не зобов'язаний. Згодом священник перевівся до іншої парафії, а селянству знову довелося надати громадське запасне зерно новому пастирю Держархів Вінницької обл. Ф. 200. Оп. 1. Спр. 319. Арк. 57..

Окрім натуральної повинності у вигляді роботи чи продуктів на користь сільського причту, громади із свого бюджету виділяли гроші на побудову і ремонт храмів, капличок, їх наповнення, побудови причтових приміщень Держархів Хмельницької обл. Ф. 100. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 2, 10-12.. Ці суми коливалися у залежності від потреб парафії, її розмірів. Так, за матеріалами видатків з волосних і сільських громадських фондів Київської губернії на побудову та утримування храмів виділялося у 1899 р. 31 461 руб., а у 1900 р. -- 41 682 руб., відповідно на утримування церковних старост і сторожів -- 38 513 руб. і 39 399 руб., на утримування причтових “позаштатних” церков -- 667 руб. і 788 руб. У порівнянні з видатками з сільських управ, волосні витрачали значно більші суми на церковні потреби. Так, з Макарівської волості Київського повіту у 1904 р. на потреби місцевих парафій волості, яка включала в себе два містечка, 22 села і 15 хуторів, з мирського збору виділили 605 руб. 25 коп. на утримування церковних старост, сторожів і паламарів Держархів Київської області. Ф. 796. Оп. 2. Спр. 4. Арк. 30.. Водночас сільський сход с. Бакоти Грушецької волості Подільської губернії у 1893 р. на утримування церковного старости виділив 10 руб. із мирського збору, а послуги церковного сторожа врахував як натуральну повинність Держархів Хмельницької обл. Ф. 72. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 14.. Вдвічі більше спромоглася заплатити Михайлівська сільська громада однойменної волості Ушицького повіту Подільської губернії і виділила церковному старості 20 руб. на рік. Однак на утримування губернського духовенства, яке збиралося із селян разом з казенними зборами, ця громада у 1885 р. сплатила 250 руб. Серед селян цю суму розподілили наступним чином: із тяглових дворів по 3 руб. з кожного, з піших по 1 руб. 96. коп., з напівпіших -- 50 коп., з огородників -- 39 коп. Там само. Ф. 84. Оп. 1. Спр. 54. Арк. 6-7. Із видаткової книги Іванковецької сільської громади Пашко- вецької волості Проскурівського повіту Подільської губернії дізнаємося, що у 1904 р. церковному старості платили 20 руб. на рік., стільки ж отримував церковний сторож Там само. Ф. 98. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 9; Список населенных мест Киевской губер-нии. Издание Киевского губернского статистического комитета. Киев: Типография Ива-новой, 1900. С. 165.. Цікаво, що видатки на медичні потреби із волосного бюджету Макарівської волості на Київщині у 1904 р. склали 166 руб. 99. коп. на рік. У цей самий час волость оплатила на церковні нужди 605 руб. 25 коп., на супровід арештантів 520 руб., на утримування арештантських приміщень та станових квартир 201 руб. 12 коп. Держархів Київської області. Ф. 796. Оп. 2. Спр. 4. Арк. 28-29. Як бачимо, у порівнянні з обов'язковими повинностями, медичні витрати були не в пріоритеті, і отримували чи не найменше фінансування з громадського фонду, навіть утричі менше, ніж на духовні потреби.

Очевидно, що коштів у сільських громадських бюджетах вистачало передусім на оплати послуг церковного старости та сторожа. А витрати на церкви, каплиці, їх оздоблення та ремонт потребували значних інвестицій, до яких члени парафіяльних попечительств залучали меценатів, організовували збір пожертв за межами парафії. У цьому процесі не останнє місце посідав волосний старшина. Він, як представник громади, авторитетний селянський посадовець, сприяв організації таких зборів, брав участь у перемовинах із потенційними жертводавцями, закликав громаду до толок на будівництво, чи ремонтні роботи у храмах.

У Російській імперії православна церква у ХІХ ст. перебувала на службі у держави, виступала рупором монархії, провладної пропаганди та інструментом покори. Таким чином, первісна душпастирська функція церкви відходила на другий план, навіть в середовищі духовенства, яке все частіше проявляло неповагу до проповідуваних ними заповідей, порушуючи їх. На теренах Правобережної України, котра опинилася в орбіті впливу Російської імперії лише наприкінці ХVШ ст., серед селянства, по відношенню до церкви й духовенства, побутували власні традиції. Так, священник міг легко втратити авторитет і підтримку прихожан, якщо ті помічали за ним “не пристойну поведінку”. Селяни були глибоко переконанні, що саме вони мають право вирішувати, який священник має буди у їхній парафії, зверталися до консисторій з проханням змістити, чи замінити священника, висловлювали побажання, кого саме б вони хотіли бачити на службі. Своє право вони аргументували тим, що їхнім коштом утримувався весь церковний причт, будувалися приміщення, у тому числі будинок пастиря, утримувався храм, а з громадських угідь виділялася земля для причту. Вище духовенство обурювалося такому вільнодумстві селян та нав'язувало свою волю. Подекуди протистояння між громадами та духівниками набирало форми відвертого конфлікту, що проявлялося у відбиранні ключів від храму, грошей, забиранні зерна з поля, рукопри- кладстві. Водночас, протест селян спрямовувався не проти церкви загалом, а лише проти конкретного священника, що порушував їх права, чи який, на думку громади, вів непристойний спосіб життя. Так, селяни охоче виділяли кошти на богоугодні справи: утримування причту, храму, здійснювали роботи на користь церкви, священника, якщо з тим були добрі стосунки. Навіть затверджуючи розкладку мирських зборів на сільському сході, селяни віддавали перевагу передусім забезпеченню духовних потреб, порівняно з якими не пріоритетними залишалися сфери медична та освітня.

сільська громада духовенство

References

1. Hubytskyi, L., Melnyk, H. (2012). Tserkovne zhyttia sela Zhezheliv (kinets Х'УШ -- pochatok ХХ stolittia). Ukrainskyi selianyn, (13), 48-51. [in Ukrainian].

2. Ihnatusha, O. (2004). Instytutsiinyi rozkol pravoslavnoi tserkvy Ukrainy: heneza i kharakter (ХІХ -- 30-ti rr. ХХst.). Zaporizhzhia. [in Ukrainian].

3. Ikonnikov, S. (2018). Cerkovno-prihodskie popechitel'stva i ih rol' v material'noin obespechenii prihodskogo duhovenstva central'nogo chornozem'ya vo vtoroj polovine ХІХ -- nachale ХХ veka. Istoriya: fakty i simvoly, (4 (17)), 77-85. [in Russian].

4. Karnishina, N. (2014). Gosudarstveno-cerkovnye otnosheniya v Rossii vo vtoroj polovine ХІХ v. Vestnik Tomskogo gosudarstvennogo universiteta. Istoriya, 5 (31), 16-22. [in Russian].

5. Khytrovska, Yu. (2017). Hromadska dumka shchodo stanovyshcha RPTs ta vplyviv pravoslavnoho dukhovenstva na naselennia Pravoberezhnoi Ukrainy napiykintsi ХІХ -- na pochatku ХХ st. (kriz pryzmu publikatsii pravoslavnoi presy). Storinky istorii: zbirnyk naukovykhprats, (45), 19-28. [in Ukrainian].

6. Khytrovska, Yu. (2017). Pravovyi status ta noralnyi stan pravoslavnoho dukhovenstva Pravoberezhnoi Ukrainy v druhii polovyni ХІХ st. Storinky istorii: zbirnyk naukovykh prats, (43), 32-41. [in Ukrainian].

7. Nechui-Levitskii, І. (1884). Starosvetskie batyushki i natushki. Kievskaya starina, VIII, 88-116. [in Russian].

8. Opria, B. (2010). Hospodarska diialnist pravoslavnoho parafiialnoho dukhivnytstva v druhii polovyni ХІХ -- na pochatku ХХ st. (na materialakh Pravoberezhnoi Ukrainy). Ukrainskyi selianyn, (12), 102-105. [in Ukrainian].

9. Opria, B. (2017). Tserkovna zemlia ta problena yii vykorystannia parafiialnym dukhovenstvom Pravoberezhnoi Ukrainy v druhii polovyni ХІХ -- na pochatku ХХ st. Ukrainskyi selianyn, (17), 20-24. [in Ukrainian].

10. Tatsiienko, V. (2017). Zemlekorystuvannia pravoslavnoho parafiialnoho dukhovenstva u ХІХ -- na pochatku ХХ stolittia (na materialakh Kyivskoi yeparkhii). Ukrainskyi selianyn, (18), 108-112. [in Ukrainian].

11. Vsevolodov, A. (2014). Pravoslavnoe prihodskoe duhovenstvo v 1840-e -- 1880-e gg.: material'noe obespichenie, korporativnaya organizaciya, samosoznanie (Extended abstract of Candidate's thesis). Arhangelsk. [in Russian].