Виникнення Білої Сербії у світлі тюринзької політики Меровінгів

The study offers an analytical overview of the international relations in the territory of the Middle Elbe basin from the 530s until the early 8^th century, specifically concerned with the policy of the Merovingian kings towards the former Thuringian kingdom lands and the issue of the rise of White Serbia. The author considers Frankish policy as an influencing factor in slavisation of the discussed region while examining the impact of a wider spectrum of possible factors, in particular, the change s in ecology and the Avar presence in the Middle Danube region. The chronology of the Serbian settlers ' arrival into the Middle Elbe valley as well as their political & legal status in that land are specified. The author discusses the issue of the White Serbs' initial foreign policy orientation and investigates the causes, direction, time & consequences of its change. The main research content is complemented by the excurses on the climatic crisis of the Late Antique Little Ice Age and chosen aspects of the Avars ' & the White Serbs ' early ethnic history.

The author develops W. Fritze 's hypothesis of the Merovingians ' active involvement and support of the Serbian immigration into the Middle Elbe and Saale region together with an idea of anti -Avar direction of this measure. Whereas, the results of the study have rejected the assumptions, that the Elbe Germans abandonment of the area to the east of the Elbe and Saale at the end of the third quarter of the 6^th century was caused by the Frankish-Avar agreement or Slavic pressure. The author concludes that the first group of the Serbian settlers arrived to the Middle Elbe and Saale from the North-Western Bohemia during the Austrasian king Theudebert Il's reign, probably, at the invitation of the famous Brunhilda, receiving the lands in Thuringia's border zone as the Frankish foederati. The interconnection between the initial successes of the Merovingians' Serbian policy in the east of Thuringia during the first decades of the 7^th century and the settlement of the Croats & Serbs in the Balkans by the emperor Heraclius is revealed. It has been demonstrated that further expansion of the White Serbia's territory from the 630s was of spontaneous nature and took place under the circumstances of the collapsed Merovingian control over Thuringia.

Keywords: White Serbia, Polabya, Thuringia, the Kingdom of the Franks, the Surbi, the Avars, the Merovingians, Brunhilda of Austrasia, Dervan, the Large Settlement of the Slavs, the Late Antique Little Ice Age (LALIA).

Вступ

На сторінках знаменитого трактату візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією» (середина Х ст.) збереглася згадка про нехрещених «білих» сербів і їхній край, розташований по інший (північний) бік «Туркії» (Угорщини) [1, р. 47] поблизу «Франгії» (Східно-Франкського королівства)¹ і «Великої» (Білої) Хорватії Про сусідство білих хорватів з білими сербами згадано також у попередньому, 31 -му розділі трактату [див.: 2, p. 146-147]., з якого за Під цим поняттям слід розуміти саме Східно-Франкське королівство, бо у ХХХ розділі «великим королем Франгії» названо Оттона [див.: 2, р. 142-143]. часів василевса Іраклія частина сербів мала б мігрувати на Балкани² «Ioтєоv, оті ог ^pЯXoi апо та>\> aЯannoTmv ^pЯXmv, toоv каг aonpow лnovo^aCp^evaiv, Kamyovmi, тюу П Тоиркгад єкєї9еу кaтогкоvvтmv єг'д mv пар ' аитог'д Вогкі (В0гкг) mrnv єпоvоp.aZо^єvоv, ev огд ^гога&г каг г Фрayyгa, о/иогюд каг г juєyaXr XрmЯaтгa, г aЯaптгoтод, г каг аопрг пpоoayоpєvоЯєvr єкєгОє тог^т (оvv) каг оитог ог ^pЯ^m то ап' а'рхг'д катткот. Лио дє aSєXфa^v Tnv архг« тцд ZєpЯXгag є'к тои~ патрод дгaдєЗaЯєvmу, о єгд аитам то тои~Xaоv~ avaXaЯоf^єуод rfuov, єг'д HpaкXєгоу, mv ЯaoгXєa 'Pюцaгюу, пpоoєфvyєv, о^ каг проодє^ар.єюд о аитод Нраккєгод ЯaoгXєvд... [Слід знати, що серби походять від неохрещених сербів, що звуться також білими, що живуть за Туркією, у місці, яке вони самі називають Боіки, де їм сусідить і Франгія, подібно і велика Хорватія, неохрещена, що зветься також Білою; там, отже і ці серби віддавна жили. Коли ж двоє братів отримали від батька владу над Сербією, один з них, взявши з собою половину народу (війська- ополчення), попросив притулку в ромейського імператора Іраклія, й прийнявши його імператор Іраклій...]» (цит. за виданнями: [2, p. 152-153; 3, p. 28; 4, c. 140-141]; переклад автора узгоджено

3 напрацюваннями у наведених вище позиціях). Словосполучення «Воікг топод», за словами Ґ. Лябуди, є калькою від німецької назви «Boiohaemum» («heim [*haima]» = топод) [див.: 5, s. 206]. Викривлену форму слова «Богемія» у цьому топонімі бачили й Гінц Шустер- Шевць [6, s. 280] та Олександр Майоров [7, c. 46]. Іншу точку зору мали Павел Шафарик, Генрі Говорт та Михайло Худаш, котрі, наголошуючи на неможливості утворення візантійським автором чи його німецьким інформатором слов'янської плюрально -демінутивної форми на «-кі», пов'язували назву «Воікг» з українськими бойками [див.: 8, s. 260; 9, p. 326; 10, c. 306]. Втім, навіть остання думка повністю не виключає розташування Білої Сербії поблизу Богемії, адже балканські серби могли зберегти пам'ять про давнішу міграцію: з українських земель на захід, а Константин Багрянородний - невдало узгодити цю інформацію з даними інших джерел. Крім цього, з огляду на згадку річок Буг і Стир у т. зв. «Празькому привілеї 1086 р.» [11, p. 516-517] (низка дослідників вважає, що окреслені у документі географічні межі Празької єпархії відображають територію держави чеського князя Болеслава І Жорстокого (935-972 рр.) [див.: 12, s. 114-116, 295; 13, с. 26; 14, c. 105; 15, c. 79; 16, c. 112]), слід враховувати можливість походження назви самих бойків від гіпотетичної слов'янізованої форми топоніму «Богемія».. Подані у трактаті відомості про географічне положення Білої Сербії та Білої Хорватії заслуговують на увагу, адже, як зазначав Ґерард Лябуда, Константин Багрянородний міг почерпнути їх безпосередньо від посланців східно-франкського короля Оттона І, котрі відвідували Константинополь напередодні написання василевсом XXXI та ХХХІІ розділів його твору, зокрема у 944 і 949 рр. [5, s. 206]. На століття раніший Більш докладно про датування джерела див.: [17, c. 108-109; 18, c. 47-48; 19, s. 326-342]. текст першої частини т. зв. «Баварського географа» також фіксує безпосередньо за східним кордоном Франкської імперії «регіон, що зветься Сорби» «...(8) Juxta illos regio, que vocatur Sorbi, in qua regione plures sunt quae habent civitate L... (13)... Istae sunt regions quae terminant in finibus nostris. [(8) Поряд з ними область, що зветься Сорби, у якій області (що у ній) численні є, що мають 50 жуп... (13). Це - області, які межують із нашими землями.]» [цит. за: 20, c. 50; 21]., а ще кілька десятиліть до того автор однієї з редакцій офіційної хроніки Каролінгів - т. зв. «Ейнгардових анналів» під 780 р. занотував інформацію про слов'ян-сербів з Ельбо-Заальського межиріччя «...Interea regi adlatum est, quod Sorabi Sclavi, qui campos inter Albim et Salam interiacentes incolunt, in fines Thuringorum ac Saxonum, qui eis erant contermini, praedandi causa fuissent ingressi... [.Тим часом король був поінформований, що серби-слов'яни, що заселяють долини (рівнини) між Ельбою і Заале, вторглися з метою грабунку в тюринзькі та саксонські порубіжжя, з якими вони межували.]» [22, р. 61].. Присутність сербів у цьому районі засвідчує й написаний у 880-х рр. вступ до «Орозія короля Альфреда», де сурбів названо північними сусідами далеминців-гломачів «.be norpan Dalamentsan sindon Surpe... » [23, p. 16; 24, s. 60-61; 25, s. 58]., у свою чергу злокалізованих згодом Тітмарем Мерзебурзьким між середньою течією Ельби і р. Кемніц [26, р. 6].

У «Життєписі Карла Великого» (початок ІХ ст.) Ейнгард зазначив, що р. Заале розділяла тюрингів і сорабів «.Salam fluvium, qui Thuringos et Sorabos dividit... » [27, cap. 15, p. 84-85]., а отже, по ній проходила межа Каролінзьких володінь [28, р. 431; 29, s. 170]. Зважаючи на те, що Білу Хорватію в історіографії прийнято розміщувати довкола Судетських гір: над Верхньою Ельбою у Північно-Східній Богемії та над Верхнім Одером [30, р. 208; 31, s. 193, 223; 32, s. 79; 13, с. 31; 16, с. 114; 33, s. 140, 139; 12, s. 115; 34, s. 60; 35, s. 50], сказане вище дозволяє доволі впевнено пов'язати усю низку свідчень західноєвропейських наративних та актових джерел VII- XII ст. про сорабів-сорбів на схід від р. Заале з білим сербами Константина Багрянородного і відтак говорити про існування у цей час між Заале, Ельбою і Рудними горами слов'янського краю - Білої Сербії [див.: 36, р. 27]. Особливості археологічних знахідок та ономастики з прилеглих теренів дають можливість навіть дещо розширити її етнокультурний ареал вздовж правого берега Ельби вниз за течією до Нижньої Гаволи на півночі [37, s. 24-25; 38, s. 210, 213; 39, s. 146; 40, р. 109-110] й на межиріччя Ільму та Заале на південному заході, а також вказують на його точкове проникнення вглиб Тюрингії: до р. Ґери й околиць Ерфурту [41, s. 19, 21, 22, 24, 25, 32].

Втім, ще в перші десятиліття VI ст. етнополітична картина у цьому регіоні була зовсім іншою. Басейн р. Заале з долинами річок Унструту, Ґери, Ільму та Білого Ельстеру становив територіальне ядро Тюринзького королівства [41, s. 10; 42, s. 345; 28, р. 425], основу населення якого складали германські племена «гермундурів» (властивих тюрингів) У давнішій історіографії відомих за пізньоантичними джерелами гермундурів було прийнято ототожнювати з ранньосередньовічними тюрингами, однак нещодавні дослідження Матіаса Шпрінґера заперечили генетичний зв'язок між етнонімами та самими етносами [див.: 43, s. 135-170]. англів і варнів [44, s. 120-121]. Землі цього політичного утворення на сході простягалися щонайменше до Середньої Ельби в районі Дрездену, охоплюючи Ельбо-Заальське межиріччя, а сфера тюринзького впливу сягала пізнішої Старої марки, р. Гаволи та околиць сучасного Берліну на півночі й Нижнього Рейну, Середнього Майну і Дунаю на заході та півдні [41, s. 10; 44, s. 121; 42, s. 341, 345; 28, р. 425].

Етнічна і політична слов'янізація розлогого ареалу в межах території колишнього Тюринзького королівства, яка супроводжувала ґенезу Білої Сербії, є інтегральною складовою низки наукових проблем центрально- східноєвропейської історії у ранньому середньовіччі. Зокрема, студії над обраною проблематикою мають значення з точки зору більш комплексного осмислення передумов, чинників та перебігу процесу великого розселення слов'ян (а), можуть пролити додаткове світло на слов'яно-аварські стосунки напередодні виникнення «держави Само» (б), здатні збагатити дотеперішні уявлення про політичні практики й етнокультурні процеси на пограниччі т. зв. «варварських» королівств і сприяти проведенню аналогій з синхронною ситуацією на ромейському лімесі (в), а також є винятково важливими для адекватного розуміння Каролінзької інтерпретації політико-правового становища Ельбо-Заальського межиріччя та долини Середньої Ельби, статусу наявного там слов'янського населення, як і загалом франкської політики щодо цього регіону в наступні століття (г).

Від часів Карла Мюллєнгофа (1818-1884 рр.) та Яна Пейскера (18511933 рр.) в історіографії було прийнято пов'язувати появу слов'ян між Одером, Ельбою, Заале і Балтійським морем з експансією аварів. Висунуте наприкінці ХІХ ст. К. Мюллєнгофом і розбудоване на зламі 70-х-80-х рр. ХХ ст. Лотарем Дралле пояснення зміни етнічного обличчя цієї частини Центрально- Східної Європи у другій половині VI ст. передбачало існування гіпотетичної аваро-франко-лангобардської домовленості, укладеної після перемоги кагана Баяна над австразійським королем Сіґібертом І у 566 р., на виконання якої останній мав би відселити германські народи зі східної частини опанованого франками кілька десятиліть перед тим Тюринзького королівства на захід від Ельби і Заале, звільняючи їхні землі для підвладних аварам слов'ян [45, s. 103; 46, s. 35-36, 39]. На сторінках монументальної «Кембриджської історії середніх віків» Я. Пейскер стверджував, що каган у цей час відповідно до власних інтересів розселив окремі групи слов'ян з майже невичерпного резервуару на північ від Карпатських гір по усій Центрально-Східній Європі аж до Балтійського моря, формуючи з них бар'єр від германців [47, р. 436-437; див. також: 48, s. 6-7]. Тезу про прибуття слов'ян на Ельбу в союзі з аварами поділяли Е. О. Шульце, В. Френцель, А. Ліпер [49, р. 121] та ін. [див.: 50, s. 300; 5, s. 161-163].

Натомість принципово відмінне бачення політичної ситуації на схід від Заале з послідовною критикою концепції К. Мюллєнгофа запропонував Вольфґанґ Фрітце. За оцінкою вченого, прихід сербів до Ельбо-Заальського межиріччя не те що не був ініційований аварами, але радше був спрямований проти них і відбувався під опікою та за заохоченням франкського короля, котрий у такий спосіб прагнув захистити східний кордон своєї держави від набігів кочівників [51, s. 513, 542, 545].

Ґерард Лябуда і Генрик Ловмянський полемізували головно з Я. Пейскером, гостро заперечуючи визначальну роль аварів у слов'янських міграціях на захід [5, s. 163-164; 50, s. 300], а також відкидали будь-який зв'язок другого аварського походу на франків 566 р. з дегерманізацією східних районів Тюринзького королівства [5, s. 269], вбачаючи в останній реалізацію інтересів самих Меровінгів [50, s. 333-334]. З іншого боку, польські дослідники практично погодилися з думкою, що після поразки Сіґіберта І у 566 р. терени на схід від Ельби разом зі слов'янським населенням цієї частини Європи перебували у сфері політичного впливу аварів [50, s. 382; 5, s. 166-167, 341]. Щоправда, у випадку білих сербів такий стан справ, з точки зору Г. Ловмянського, мав би тривати не так довго, адже утвердження політичних позицій слов'ян в ареалі пізнішої сербської етнічної території між Заале і Ельбою невдовзі після 595 р., за його словами, без сумніву, відбулося вже за згодою Меровінгів [50, s. 133]. З поглядами В. Фрітце багато в чому співзвучні тези Єжи Стшельчика, котрий лише додатково наголошує на суб'єктності самих слов'ян у цьому процесі [29, s. 156; 52, s. 120].

У світлі концепції В. Фрітце виникає потреба більш докладного розгляду історії франко-сербських контактів у Тюрингії. Завдяки дослідженням, проведеним на межі історії та природничих дисциплін впродовж останнього десятиліття, нині створені додаткові можливості для аналізу демографічних процесів у Європі VI-VП ст., що може пролити світло на частину нез'ясованих питань і заповнити прогалини раніших наукових гіпотез. У поєднанні з суперечливістю наявного дискурсу і лише фрагментарною представленістю обраної тематики в українській історіографії це обумовлює актуальність її нового комплексного розгляду.

Завдання даної статті полягають у висвітленні Меровінзької політики щодо теренів колишнього Тюринзького королівства (а), аналізі характеру та динаміки франко-слов'янських стосунків у регіоні від кінця VI до початку VIII ст. (б), вивченні франкського впливу на етнічні й політичні процеси, що супроводжували виникнення Білої Сербії, та оцінці його значення у порівнянні з іншими чинниками (в).

Основна частина

У міжвоєнний період слов'янській політиці Меровінгів була присвячена дисертаційна праця В. Кармесіна [див.: 29, s. 155]. Згодом франко-слов'янські взаємини доби Меровінгів стали предметом ґрунтовних студій В. Фрітце [51; 53, s. 73-108]. Нещодавно з'явилася також наукова розвідка Маттіаса Гардта про Меровінзьку політику на сході від Рейну і стосунки з аварами та слов'янами [28]. Серед польських дослідників політичне тло ранньої історії слов'ян у басейні Середньої Ельби найбільш комплексно розкрив Є. Стшельчик [29; 54], а у ширшому західнослов'янському контексті першочергове значення зберігає монографія Ґ. Лябуди [5, s. 262-284, 332-341].

В українській історіографії вивчення цієї проблематики започаткував ще Мирон Кордуба [55]. На початку XXI ст., висвітлюючи міграцію слов'янських етнічних масивів до Полаб'я, окремих її аспектів торкалися Леонтій Войтович [13] та Микола Рудь [56]. І. Меровінги, авари і кліматична криза: передумови виникнення Білої Сербії Про швидку загибель Тюринзького королівства довідуємося з «Історії франків» Григорія Турського. Тюринги мали трьох королів - братів Бадеріха, Герменефреда і Бертахара. Герменефред спершу вбив Бертахара, а тоді пообіцяв франкському володарю в Австразії Теудоріху І половину Тюринзького королівства за допомогу в боротьбі проти Бадеріха і у союзі з франками переміг. Бадеріх загинув на полі бою, проте Герменефред так і не дотримав слова, даного Теудоріху, і залишив усю Тюрингію собі [57, III, § 4, р. 99-100; 58, с. 62-63]. Відтак Теудоріх, заручившись підтримкою брата - суассонського короля Нейстрії Хлотаря, виступив проти Герменефреда. У 531 р. франки розгромили тюринзьке військо на р. Унструт і завоювали королівство [57, III, § 7, р. 103-104; 58, с. 64-65; 59, с. 80]. Через певний час Теудоріх запросив Герменефреда на перемовини до Цюльпіха на Нижньому Рейні, де колишнього тюринзького короля зіштовхнули з високої стіни (534 р.) [57, III, § 8, р. 106; 58, с. 66; 28, р. 425].

Варто зазначити, що описані події відбувалися на тлі більш тривалого напруження у франко-тюринзьких стосунках, зумовленого матримоніальними зв'язками Герменефреда з правлячою династією Королівства остготів Герменефредова дружина Амалаберта була племінницею Теодоріха [див.: 42, s. 336]. Про богемське походження баварів див.: [61, s. 25; 51, s. 543; 36, р. 32]. і входженням Тюрингії до антифранкської коаліції остготського короля Теодоріха Великого у 507 / 510 рр. [60, s. 65; 42, s. 336]. Втрата тюринзького союзника стала настільки критичною для остготських позицій над правим берегом Верхнього Дунаю, що вже у 537 р. король Вітіґес був змушений поступитися цими землями франкам [5, s. 268; 28, р. 425].

Більшу частину території між Дунаєм і Альпами Теудоберт І надав в управління родині Агілольфінгів, що первинно мали володіння на південно- західних, вестготських окраїнах, а згодом - в австразійсько-бургундській частині Франкського королівства [28, р. 426; див. також: 44, s. 119]. Очоливши політичне утворення, відоме згодом як Баварське герцогство, Агілольфінги зуміли консолідувати в єдиний народ наявні на околицях Регенсбургу та Аугсбургу романські й нероманські групи, інтегрувавши їх за етновизначальної участі богемських германців («баварів») [28, р. 426; 44, s. 117-118]¹¹. Терени на північ від р. Унструт Меровінги дозволили опанувати саксам [44, s. 121; 50, s. 330-331]. Решта Тюрингії включно з Ельбо-Заальським межиріччям була інкорпорована безпосередньо до Франкської держави [5, s. 268].

У другій половині VI ст. труднощі у Меровінзькому контролі над Тюрингією виникали головно через поширення відцентрових тенденцій з периферійних районів колишнього королівства на півночі та сході. Так, зокрема, при переході влади у Реймсі (Австразія) до короля Суассону Хлотаря І після бездітної смерті 20-річного внука Теудоріха І Теодовальда у 555 р., сакси з-над р. Унструт підняли повстання, яке підтримали й самі тюринги [60, s. 180; 42, s. 347]. Хлотар І зумів придушити цей виступ [57, IV, § 10, р. 141; 58, с. 86] Наступного року короля повідомили, що сакси повстають вдруге і відмовляються сплачувати данину, однак під загрозою наближення франкського війська самі вони всіляко спростовували цю інформацію [див.: 57, IV, § 14, р. 145-146; 58, с. 89)]. і наклав на саксів обов'язок щорічного постачання п'ятиста корів у якості данини [62, IV, § 74, р. 158; 63, с. 228; 64, с. 110]. У 595 р. з-під Меровінзького контролю вийшли вже германські варни, що мешкали на схід від р. Заале [44, s. 121]. Хлотаревий внук і спадкоємець в Австразії Хільдеберт ІІ здійснив проти них успішний похід і, за словами хроніста, настільки винищив повсталих, що з усього народу лише небагатьом вдалося вціліти [62, IV, § 15, р. 127; 63, с. 192].

Що ж до саксів з-над р. Унструт, то у 568 р. 20 тис. з-поміж них разом зі своїми жінками і дітьми вирушили з лангобардами до Італії [65, II, § 6, р. 75-76; 66, р. 61]. Перед 572 / 574 р. [67, s. 19] колишні землі цих саксів у Тюрингії були надані північним свевам - нащадкам Тацитових семнонів з басейну Гаволи [45, s. 103; 68, s. 225; 50, s. 333, 337; 46, s. 36; 67, s. 19, 208] та «іншим народам» [65, II, § 6, р. 76; 66, р. 61; 57, V, § 15, р. 213; 58, с. 127], яких Л. Дралле небезпідставно ідентифікує з меншими германськими групами долини Середньої Ельби з району сучасного Дрездену, Різи та Штрели [46, s. 36]. Частина дослідників вбачала у цій акції виконання королем Австразії умов гіпотетичного франко-аварського договору 567 р. [45, s. 103; 68, s. 225], або ж вважала цей крок складовою планів самих Меровінгів щодо інтеграції германських народів Полаб'я до Франкської держави [50, s. 330, 333334]. На думку Л. Гауптмана, північні свеви були змушені залишити долину Гаволи через міграцію слов'ян [див.: 50, s. 334], але нині відомо, що останні з'явилися у Північному Полаб'ї не раніше VII ст. [67, s. 209; 69, р. 203; 70, р. 157]. Аллен Ліппер і Марек Дулініч надавали визначального значення аварській загрозі [49, р. 121; 67, s. 19], однак на захід від Ельби вона була не набагато меншою.

У світлі нещодавніх досліджень з історії клімату адекватне розуміння етнополітичних процесів другої третини VI ст. у північній частині Євразії виглядає неможливим без врахування змін у навколишньому середовищі. Розповідаючи про події 536 р. у творі «Про війну з вандалами», придворний історик імператора Юстиніана Прокопій Кесарійський занотував рідкісну природну аномалію: «впродовж усього року Сонце світило як Місяць, без променів, неначе воно втрачало свою силу, переставши чисто і яскраво сяяти, як раніше. Відколи це почалось, серед людей не припинялася ані війна, ані чума, ані будь-яке інше смертоносне лихо.»¹³ Те саме явище описав також церковний історик Іоан Ефеський, зазначаючи, що Сонце щодня світило близько чотирьох годин, і навіть це світло було лише слабкою тінню, фрукти не дозрівали, а вино мало смак кислого винограду [73, р. 32]. Нині завдяки інформації, отриманій з крижаних кернів Гренландії, відомо, що причиною кліматичної катастрофи 536 р. стало масштабне виверження вулкану у високих чи середніх широтах північної півкулі, яке відбулося на початку березня, супроводжувалося потужним викидом сполук сірки у стратосферу [74, р. 232; 75, р. 402] і призвело до формування тут гігантської хмари сульфатного аерозолю, яка частково заблокувала проникнення сонячного світла на поверхню Землі на 1218 місяців [75, р. 404].

Після певної стабілізації наприкінці 530-х рр. кліматична ситуація знову гостро погіршала у 540-541 рр. [73, р. 31] через інший вулкан, який цього разу прокинувся десь у тропічній зоні [75, р. 404-406]. У 547 р. відбулося третє, щоправда, менш потужне виверження [74, р. 232]. Наклавшись на т. зв. «холодну добу темних віків» - період низької сонячної активності у 400765 рр., пік якого припав саме на VII ст. [76, р. 1606; 74, р. 232], унікальна послідовність вулканічних вивержень спричинила безпрецедентне тривале похолодання [74, р. 232]. У 2016 р. група дослідників на чолі з Ульфом Бюнтґеном запропонувала окреслювати цю фазу холодної доби темних віків поняттям «пізньоантичного малого льодовикового періоду» і хронологічно визначила його в інтервалі між 536-м і приблизно 660-м рр. [74, р. 231, 233].

Співставлення дендроданих з північної півкулі показує, що 536 р. був тут найхолоднішим роком, а 536-545 рр. - найхолоднішим десятиліттям за останні дві тисячі років [75, р. 402]. Писемні джерела від Ірландії до Китаю фіксують у цей час гостру нестачу їжі [75, р. 408; 73, р. 32]. Як занотовано у збірці папських біографій «Liber pontificalis», за часів папи Сільверія (536-537 рр.) «цілий світ» був охоплений спустошливим голодом, через який у Лігурії жінки їли власних синів [77, р. 145-146]. Особливо серйозні й довготривалі наслідки спіткали Північну Європу і Балтійський регіон, де землеробським спільнотам довелося пережити цілу серію неврожайних років впродовж одного десятиліття [75, р. 410]. Відповідно до результатів моделювання кліматичної ситуації пізньоантичного малого льодовикового періоду, проведеного Метью «каї zepaз йv тфдє тф єтєі ^тцуєхвц yevйodai фsivфzamv. о yаp tfXioз аKiivmv xњpiз z^v aпyX^v, Фапєр ц њX^vr), йз zovzov дц zфv иviavzфv anavza щієї, ИKXmKovn тє йni nXeпozov йфкєl, ztfv а^apvyrpv ztfv avzov ov KaOapаv ovфи цпєр єітвєі noiov^evoз. йЗ ov zє ^v^fitfvai zovzo zєzvxцкєv, отє nфXs^oз отє Xoi^фз ovzs zi вXXo йз Oвvazov зйpov zoщз аvBpmnovз аnйXinx.» [цит. за: 71, р. 328-329; пер. за: 72, c. 174]. Тугі та ін. дослідниками, щорічна кількість днів, придатних для росту зернових культур, станом на 536 р. зменшилася тут на 20-30% [75, р. 409].

Підсумовуючи результати років похолодання, неврожаю і голоду на півдні Скандинавського п-ова, островах Данського архіпелагу, о-вах Ґотланд та Еланд, у Ютландії й Прибалтиці естонський археолог Андреас Тваурі говорить про повсюдно засвідчену покинутими поселеннями, залісненими полями і зменшенням кількості цвинтарів та поховань демографічну катастрофу, яка призвела до розриву торгових мереж, втрати ремісничих традицій, трансформації релігійного світогляду і політичних відносин [73, р. 37, 40, 48; див. також: 78, р. 432-440]. За оцінкою Бу Ґраслунда та Ніла Прайса, населення Скандинавії у цей час могло скоротитися на 50% [78, р. 433; 73, р. 37]. Водночас в окремих районах Південної Норвегії кількість поховальних пам'яток після середини VI ст. зменшилася навіть на 90-95% [79, р. 426], у шведському Уппланді кількість поселень впродовж VI ст. впала на 75% [78, р. 432], а на теренах сучасної Естонії демографічні показники повернулися до попереднього рівня лише наприкінці IX ст. [73, р. 37-39].

Зафіксована на основі пилкових діаграм короткотривала відсутність слідів людської діяльності в районі польських Стонжків на північ від Бидґощі у середині VI ст. після безперервного антропогенного впливу впродовж трьох тисяч років [73, р. 36] вказує на те, що негативний вплив кліматичних змін пізньоантичного малого льодовикового періоду на господарський потенціал природного середовища на південь від Балтійського моря був не набагато менш драматичним ніж у Скандинавії чи Прибалтиці. Відмінність полягала лише в тому, що після відтоку основної маси германського населення наприкінці IV - на початку VI ст. [67, s. 207, 208] майбутні лехітські землі вже до кліматичної катастрофи 536 р. залишалися відносно слабко заселеними [28, р. 425]. Як видно з напрацьованої М. Тугі, К. Крюґер, М. Сіґлем, Ф. Стордалем та Г. Свенсеном мапи, у 536-545 рр. наслідки похолодання для землеробства у більшій частині Центрально-Східної Європи включно з Полаб'ям, хоч і були дещо меншими ніж у Скандинавії та Прибалтиці, проте приблизно відповідали рівню Шлєзвіґу-Гольштейну і Північної Фризії [75, р. 409, Іщ. 5Ь], де у VI ст. також спостерігалася раптова втрата населення [73, р. 40].

Крім цього слід зауважити, що пізньоантичний малий льодовиковий період характеризувався не лише повсюдним зниженням середньої температури повітря, але й дуже нерівномірним розподілом опадів, в результаті якого у другій половині VI ст. окремі регіони сучасної Франції, Італії та Німеччини включно з теренами пізнішої Бранденбургії періодично потерпали від сильних дощів і повеней в той час, як у Східному Середземномор'ї, центральноазійських степах, Китаї та Тибетському нагір'ї склалися дуже посушливі умови [80, р. 196-200; 76, р. 1600]. Як зазначають Б. Ґраслунд та Н. Прайс, через зростання кількості опадів та вологості на теренах Швеції у цей час спостерігалося підвищення рівня ґрунтових вод, надмірне зволоження боліт, вихід з берегів річок і озер [78, р. 438]. Враховуючи ймовірні втрати від підтоплень, які на низовинних, подекуди болотистих ландшафтах басейну р. Гаволи накладалися на зумовлене похолоданням скорочення щорічної кількості днів, коли можна було ефективно вести сільське господарство, цілком зрозумілим виглядає бажання північних свевів переселитися на покинуті частиною тюринзьких саксів терени пізнішого Швабенґау - більш віддаленої від балтійського епіцентру кліматичної кризи височинної місцевості на північному сході гірського масиву Гарц.

Негативні наслідки пізньоантичного малого льодовикового періоду, вочевидь, не оминули й демографію пізнішого ареалу Білої Сербії. З аналізу розповіді візантійського історика Менандра Протектора про перебіг аваро- франкського конфлікту 566 р. В. Фрітце, зокрема, висновує, що театр воєнних дій у долині Середньої Ельби був занадто рідко заселеним, щоб під час кампанії забезпечити кочівників належною кількістю продовольства [51, s. 532]. Напавши на Тюрингію, розгромивши численне франкське військо і захопивши в полон короля Австразії Сіґіберта І (сина Хлотаря І, батька Хільдеберта ІІ і чоловіка Брунгільди), каган Баян був змушений вести з ним переговори, укласти рівноправну угоду про мир до кінця життя і після обміну коштовними дарами відпустити [57, IV, § 29, р. 161-162; 58, с. 97; 51, s. 531-532], пообіцявши в межах трьох днів покинути франкські володіння в обмін на харчі для змореного голодом аварського війська [81, с. 295-296].

Як свідчать нещодавні дослідження генетичного матеріалу VII ст. з Паннонії, впродовж кількох перших поколінь соціальна верхівка аварського суспільства становила тут доволі замкнуту ендогамну культурно й антропологічно гомогенну спільноту споріднених з сучасними уйгурами і бурятами вихідців зі східної частини Центральної Азії [82, р. 9-10]. Такі дані підтверджують загальноприйняту в історіографії від часів Жозефа де Гіня гіпотезу про походження аварів-варгонітів (вар-гуннів) з середовища алтайських племен на китайському кордоні, провідну роль серед яких у V ст. н. е. відігравав народ рурань («жуань-жуань») [5, s. 149; 83, р. 41]. Ще у другій чверті VI ст. їхній каган Анагуй панував над монгольськими степами, околицями Тянь-Шаню і Алтайських гір, контролюючи торгові шляхи Таримського басейну, що єднали Китай з Персією [83, р. 33], проте у 552-555 рр. на тлі кліматичної кризи пізньоантичного малого льодовикового періоду [74, р. 234] рурані зазнали поразки від своїх колишніх тюркських підданих [83, р. 36]. Бл. 20-ти тисяч «аварів» були змушені втікати на захід, і у 557 / 558 рр. вони вперше з'явилися на північ від Кавказу [51, s. 510], звідки за посередництвом аланського правителя Сарозія запропонували свої послуги Візантії [81, с. 275, 277-278; 5, s. 150; 83, р. 47].

Імператор Юстиніан погодився сплачувати аварам щорічну данину в обмін на оборону Дунайського лімесу [81, с. 282]. Почергово здолавши залів, савірів, утігурів, барсельтів та антів [81, с. 282; 5, s. 151; 84, s. 47] авари на чолі з каганом Баяном певний час (від 562 / 563 р.) перебували над Нижнім Дунаєм [61, s. 28; 5, s. 167; 83, р. 50], а тоді, невдовзі після розриву стосунків з новим імператором Юстином ІІ у 565 р. [83, р. 58-59; 81, с. 292-294; 84, s. 48], заволоділи землями гепідів над Тисою і в Трансильванії, здолавши їх у союзі з лангобардами (567 р.) [51, s. 512]. Через рік азійським кочівникам відійшли й паннонські землі самих лангобардів, що включали Моравію, Нижню Австрію, Штирію і Каринтію [5, s. 157]. У Світлий понеділок 2 квітня 568 р. лангобардський король Альбоїн вирушив зі своїм народом до Італії, попередньо уклавши з каганом Баяном угоду, відповідно до якої впродовж наступних двохсот років [85, р. 644] авари були зобов'язані віддати лангобардам їхні паннонські землі в разі повернення з Італії [65, II, § 7, р. 76; 66, р. 62; 83, р. 61]. Останнього ніколи не трапилося, а авари надалі безальтернативно панували над Середнім Подунав'ям.

Стосовно другої половини VI ст. писемно засвідчені три аварські походи на безпосередньо підконтрольні Меровінгам землі. Як випливає з «Історії лангобардів» Павла Диякона, вони були спрямовані на Тюрингію [65, II, § 10, р. 78-79; IV, § 11, р. 120; 66, р. 67-68, 159] і кожного разу доля війни вирішувалася над Середньою Ельбою [51, s. 525; 50, s. 377] Іншу погляд висловлював Ґ. Лябуда, котрий, заперечуючи достовірність наведених Павлом Дияконом відомостей про локалізацію битви над Ельбою і походження цієї інформації з втраченої праці Секунда Трентського, стверджував, що зіткнення франків з аварами відбулося аж на Рейні [див.: 5, 8. 154, 335-339].. У 562 р. Сіґіберт І переміг аварів у битві, а відтак уклав з каганом мир [57, IV, § 23, р. 155; 58, с. 94; 65, II, § 10, р. 78-79; 66, р. 67-68]. Другий аваро-франкський конфлікт, як було показано вище, попри програну битву вдалося залагодити дипломатичним шляхом. Коли після раптової смерті Хільдеберта ІІ авари втретє напали на франків у 596 р., королева Брунгільда, котра на той момент була в Австразії регентом при своєму малолітньому внукові Теудеберті ІІ, відкупилася від них грошовою контрибуцією [65, IV, § 11, р. 120; 66, р. 159; 5, s. 338; 59, с. 308].

Ґ. Лябуда пов'язував аварський похід 596 р. з на рік ранішою перемогою Хільдеберта ІІ над германськими варнами, не виключаючи гіпотетичної антиавстразійської коаліції останніх зі слов'янами, котрі не маючи змоги самостійно зарадити франкському вторгненню до Ельбо-Заальського межиріччя у 595 р., мали би покликати на допомогу своїх союзників - аварів [5, s. 341, 269]. До такого припущення схилявся і Френсіс Дворнік [36, р. 60]. Втім, більш надійне підґрунтя має пояснення В. Фрітце, котрий доводив зв'язок третього епізоду франко-аварської війни з політикою баварського герцога Тасілло І у долині р. Драви. Наприкінці VI ст. слов'янські групи під протекторатом аварів просувалися цими теренами на захід [51, s. 513], і між 589-м та 595-м рр. Тасілло здобув над ними перемогу [51, s. 537; 65, IV, § 7, р. 118; 66, р. 154]. Невдовзі баварський герцог спробував завдати слов'янам повторного удару, однак цього разу зазнав цілковитої поразки від аварів [65, IV, § 10, р. 120; 66, р. 158], що прийшли на поміч своїм підопічним [84, s. 24]. Тасілло І був ставлеником короля Австразії [65, IV, § 7, р. 118; 66, р. 154], і каган усвідомлював, що наступ на Драві цікавив насамперед франків [51, s. 538], котрі окрім потенційного плацдарму для походів на Аварський каганат прагнули також остаточного розриву в стосунках баварів з лангобардами Незадовго до аналізованих подій саме баваро-лангобардські зв'язки стали причиною детронізації Тасіллового попередника - герцога Гарібальда І [див.: 51, s. 538]. - головними союзниками аварів [51, s. 538]. Таким чином, можна погодитись з тезою В. Фрітце, що авари, ідучи походом на Тюрингію у 596 р., переслідували оборонні мотиви, намагаючись захистити свої позиції на Драві від подальших посягань баварів [51, s. 536, 538].

Водночас кочівники прагнули відвернути Меровінгів від антиаварського союзу з ромеями. У 590-х рр. авари протистояли контрнаступу Візантії, яка від 582 р. стала їхнім головним супротивником [5, s. 169], і з року в рік були змушені захищатись від походів енергійного імператора Маврикія (582602 рр.) [51, s. 538]. Як відомо з «Історії» Теофілакта Сімокатти, влітку-восени 595 р. «Теудеріх ІІ» (Хільдеберт ІІ) [51, s. 539] відправив до Константинополя посольство з метою обговорення війни з аварами і її фінансування. Маврикій прийняв пропозицію з ентузіазмом, погодився на союз, проте фінансувати воєнні дії франків відмовився [86, VI, § 3, р. 225; 87, VI, § 3: 6-8, с. 140-141; 59, с. 308]. Не бажаючи бути синхронно атакованим з боку Візантії та Австразії, каган вирішив завдати удару на випередження, продемонструвавши франкам вразливість їхніх власних позицій на випадок тривалого конфлікту. Можливість атакувати безпосередньо Меровінгів, уникнувши при цьому зіткнення з силами франкських союзників, відкривалася лише у Тюрингії, що й обумовило вибір цілі для походу 596 р., як і спрямованість раніших експедицій аварів у 560-х рр.

Для володарів Австразії вторгнення аварів у 596 р., очевидно, стало індикатором проблемності тюринзького кордону. Прикметно, що два з трьох відомих аварських походів на Тюрингію у другій половині VI ст. збіглися у часі з загостренням стосунків між австразійськими Меровінгами і їхніми нейстрійськими родичами. У 562 р., щойно Сіґіберт І розгромив аварів над Ельбою, йому довелося захищати свою вотчину від зазіхань рідного брата - короля Суассону Хільперика І, котрий, скориставшись нагодою, вже встиг захопити Реймс та інші ключові центри Австразії [57, IV, § 23, р. 155; 58, с. 94; 50, s. 376; 59, с. 106]. У 596 р. проти Брунгільди і її внуків Теудеріха ІІ та Теудеберта ІІ виступило військо нейстрійської королеви Фредеґунди (вдови Хільперика І) і її сина Хлотаря ІІ [62, IV, § 17, р. 127-128; 63, с. 193].

Організацію ефективної оборони від аварів на Ельбі ускладнював також внутрішній конфлікт Брунгільди з австразійською знаттю [51, s. 140; 59, с. 303- 305], який після вигнання старої королеви з Теудебертових володінь на початку VII ст. [60, s. 148-149] переріс у військове протистояння Австразії з Бургундією, де Брунгільда підмовила свого іншого внука Теудеріха ІІ [60, s. 152] напасти на молодшого брата [62, IV, § 27, р. 131; 63, с. 197] Нині, щоправда, Фредегарову інтерпретацію подій з оповіддю про вигнання Брунгільди з Австразії та пізнішу ініціацію нею конфлікту між синами Хільдеберта ІІ частково піддає критиці Бруно Дюмезіль [див.: 59, с. 310-318].. Як випливає з тексту «Хроніки Фредегара», конфронтація між синами Хільдеберта ІІ тривала близько семи років, аж поки у 612 р. Теудеріх ІІ не завоював усю Австразію, почергово розбивши франкську і тюринзьку армії Теудеберта ІІ у двох винятково кровопролитних битвах [62, IV, § 38, р. 139; 63, с. 205-206; 59, с. 364365]. Навесні наступного 613 р. Теудеріх ІІ виступив проти Хлотаря ІІ, однак помер у Меці від дизентерії [62, IV, § 38-39, р. 140; 63, с. 207; 59, с. 367]. Остерігаючись третього регентства Брунгільди, австразійська та бургундська знать відтак перейшла на бік Хлотаря ІІ, котрий, стративши Брунгільду і двох її правнуків, став одноосібним володарем Франкської держави [62, IV, § 4042, р. 140-142; 63, с. 207-209; 59, с. 369-372].

Отож, зосереджені на життєво важливій для себе політиці стосовно сусідніх франкських королівств австразійські Меровінги між 596-м і 613-м рр. мали обмежені можливості для активних дій у Тюрингії і, за оцінкою Фрідріха Прінца, були зацікавлені тут у помічниках, які б подібно до баварів на Дунаї гарантували їм безпеку від аварських набігів на східному кордоні [44, s. 121]. Однак проблема [51, s. 542] полягала в тому, що після десятиліть кліматичної кризи, добровільного виселення північних свевів, трьох аварських походів і розправи Хільдеберта ІІ над германськими варнами у східній частині колишнього Тюринзького королівства станом на кінець VI ст. сформувалася ситуація політичного і демографічного вакууму. За таких умов у долині Середньої Ельби з'явилися білі серби.

Слов'янські федерати Меровінгів на Середній Ельбі. Аналіз фрагментів про походження Св. Людмили з агіографічних творів [88, s. 204; 89, s. 123] і «Чеської хроніки» Козьми Празького [90, р. 34] у поєднанні з подібністю поховального обряду та керамічної продукції білих сербів до пам'яток з ареалу пізніших богемських племен пшов'ян, лемузів, а, можливо, також і літомержичів та дечан [91, s. 63; 92, s. 168; 51, s. 523] вказує на те, що заселені сербами райони над Середньою Ельбою, Мульдою і Заале до ІХ ст. творили єдиний етнокультурний ареал з теренами на північному заході чеських земель [див.: 93, с. 130-131]. Скоріш за все, на зламі VI-VII ст. саме звідти частина білих сербів мігрувала вниз за течією р. Ельби, розпочавши колонізацію формально підконтрольної франкам території по інший бік Рудних гір. Тож відправною точкою розселення була Богемія [51, s. 523; 94, с. 142, 160; 56, с. 155; 95, s. 69; 41, s. 29], куди, за словами провідного чеського медієвіста Душана Тржештика, слов'яни у VI ст., без сумніву, прийшли з території сучасної України [61, s. 25-26].

Щодо більш точних координатів української прабатьківщини білих сербів, то Ґ. Лябуда злокалізував її разом з прабатьківщиною хорватів у т. зв. «Східній Малопольщі» [5, s. 219], тобто у Галичині, вбачаючи сліди сербського етноніму в «черв'янах» [18, с. 51, 64-65; 13, с. 27; 96, с. 60; 17, с. 118, 122] «Баварського географа» [5, s. 218]. Ця теза назагал не суперечить нещодавнім висновкам Томаша Ясінського, відповідно до яких слов'янська духовна і матеріальна культура мала сформуватися у лісостеповій зоні на північ від Чорного моря у Ш-ГУ ст. н. е. [97, s. 86-87]. Подібно і Л. Войтович згадує про сербське населення у басейні Дністра [13, с. 37]. На користь прикарпатського походження білих сербів, зокрема, промовляє факт, що зафіксований у «Баварському географі» етнонім одного з найбільших племен Верхнього Подністров'я - сіттичів-житичів (<^Шісі») [18, с. 59] у формі «:Z^t^c^» виступає згодом на теренах Ельбо-Заальського межиріччя [98, с. 619] у документах Оттона І та Оттона ІІ [99; 100, р. 221]. Також і слов'янська топоніміка з Центральної Німеччини, за словами Йоахіма Германа, сягає своїми витоками назв поселень «білих» (тобто карпатських) хорватів [101, с. 80]. Прикметно, що, на думку Ґ. Лябуди, у 20-х рр. VI ст. двома провідними слов'янськими племенами на чеських землях були хорвати на півночі та дуліби на півдні [5, s. 281]. З урахуванням сербів на північному заході регіону первинна племінна структура слов'янської Богемії повністю повторюватиме етнополітичну картину тогочасного Верхнього та Середнього Подністров'я з Західним Побужжям, особливо, якщо пригадати свідчення «Повісті минулих літ» про дулібів на пізніших землях волинян «Дул^би живяху по Бугу, гді ныне велыняне... » [102, с. 14]..

Слов'янська присутність в Українському Прикарпатті не викликає застережень щонайменше від середини V ст. н. е. [103, с. 72], хоча Володимир Баран, Денис Козак та Ярослав Онищук, вбачаючи тяглість між зубрицькою культурою, верхньодністровським варіантом черняхівської культури (пам'ятками типу Черепин-Теремці-Ріпнів) і місцевими празько- корчацькими пам'ятками, відносять появу слов'ян у західній частині Подільської височини навіть до І-ІІ ст. н. е. [104, с. 82, 136-137, 194-198; 105, с. 218-219; 106, с. 16-17, 21; 107, с. 210, 215, 324] Цю гіпотезу нині підтримує й російський історик Максим Жих [108, с. 25; 109, с. 93]. Л. Войтович датує період формування хорватського етносу ІІІ-У ст. н. е. [13, с. 37], О. Майоров - кінцем ІІІ-ІУ ст. н. е. [7, с. 179]. Обидва вчені локалізують цей процес у Східному Прикарпатті. Синхронно і на суміжних теренах мав відбуватися первинний етногенез сербів. Як зазначав Д. Козак, ГГГ та IV ст. н. е. були періодом найбільш активної взаємодії слов'янського та сарматського народів [105, с. 199]. Існування між річками Стрипа та Серет на Тернопільщині давнього степу «Панталиха», де, як припускає Я. Онищук, частина сарматів могла організувати собі кочовища [106, с. 19; 107, с. 237] Про археологічні свідчення сарматської присутності у регіоні див.: 107, с. 235-240.

56, може пояснити гіпотетичне включення іраномовного елементу при виникненні хорватського етносу, про яке свідчить його етнонім [див.: 13, с. 36; 110, с. 103; 111, с. 31-32; 36, р. 26], як і іраномовне походження згаданих Костянтином Тищенком назв частини пізніших білосербських племен у Південному Полаб'ї [112, с. 42].

Втім, навіть якщо прийняти точку зору Ліани Вакуленко, котра ідентифікує населення культури карпатських курганів (кінець ІІ / середина ІІІ - перша чверть V ст.) [113, с. 146-148] не зі слов'янами-хорватами, але з германо- сарматським народом тайфалів [113, с. 218, 255], та Андрія Филипчука, котрий заперечує етногенетичну тяглість між пам'ятками типу Черепин-Теремці й празько-корчацькою культурою [114, с. 256-257, 260; 115, с. 822, 823, 824], то часового інтервалу між серединою V і другою третиною VI ст. однаково було б достатньо, щоб в Українському Прикарпатті сформувався необхідний для подальшої міграції демографічний потенціал.

На думку Ґ. Лябуди, слов'яни проникли на терени Чехії між 530-м і 540-м рр. [5, s. 161]. Кінець цього часового проміжку відповідає найбільш гострому періоду пізньоантичного малого льодовикового періоду. Вочевидь, саме кліматична криза призвела до того, що дуліби з верхів'їв Західного Бугу разом з подністровськими хорватами та сербами, переживши кілька холодних і неврожайних років поспіль, почали рухатись вздовж Карпат на захід, до Сілезії та звільненої маркоманами на початку VI ст. Богемії [5, s. 160]. Зважаючи на зумовлене хмарою вулканічного попелу загальне зниження середньої температури на 1-2 градуси [75, р. 407-408], наприкінці 530-х рр. природне середовище тут могло приблизно відповідати звичним для слов'ян умовам Прикарпаття з початку 530-х рр.

Полемізуючи з поширеним в українській археології уявленням про Прикарпаття як один з епіцентрів великого розселення слов'ян, А. Филипчук наводить аргумент порівняно низького ступеня господарського освоєння Подністров'я у V-VП ст., про яке свідчить винятково довге збереження «низовинної» топографії поселень [116, с. 54-55; 114, с. 256-257]. За словами дослідника, для усього ранньосередньовічного слов'янського ареалу притаманна єдина модель почергової колонізації ландшафтів: від перших надзаплавних терас великих та середніх рік до циркоподібних улоговин у зоні горбогір'я біля невеликих струмків та малих рік [116, с. 54-55; 115, с. 822]. Заселення останніх відбувається, коли первинна екологічна ніша вже зайнята і, відповідно, слугує індикатором «внутрішньої колонізації» та досягнення регіоном певного рівня демографічного розвитку [117, с. 98].

У Подністров'ї «височинна» група пам'яток з'являється лише від початку ІХ ст., тобто пізніше ніж у інших слов'янських регіонах на кшталт Моравії чи полабської Стодоранії [116, с. 55], що мало би вказувати на рідше заселення Українського Прикарпаття впродовж попередніх століть. За нормальних умов, якби поштовх до еміграції дало перенаселення, чи, якби її причини лежали у суспільно-політичній площині, це, справді, виключало б Прикарпаття з переліку потенційних епіцентрів великого розселення слов'ян. Однак, беручи до уваги гостру кліматичну кризу, висновок має бути радше протилежним. У такій ситуації мігрувала не обмежена у перспективах на батьківщині меншість, а більшість, нерідко - основний масив населення, який через погодні трансформації втрачав уже наявні засоби до існування. Подекуди переселялося навіть ціле плем'я, як це трапилося зі згаданими вище північними свевами. Очевидно, у випадку сербів і дулібів частка мігрантів була вищою ніж серед хорватів, що в майбутньому дозволило останнім здомінувати усе Прикарпаття. Якщо врахувати, що лише через кілька десятиліть після мандрівки частини сербів, хорватів і дулібів до Богемії їхні прикарпатські та волинські родичі зазнали вторгнення аварів [50, s. 380-381; 28, р. 427], і чимало з них були переселені кочівниками на південь, за Карпати [13, с. 37, 39], то стає зрозуміло, чому слов'янам, котрі все ще залишилися після цього у Подністров'ї, довше ніж деінде вистачало земельних ресурсів «низовинних» ландшафтів. Таким чином, низькі демографічні показники регіону в УТТ-УТТТ ст., навпаки, маркують його як епіцентр розселення у УТ ст.