Князь Лев Данилович і боротьба за краківський престол в останній чверті ХІІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Князь Лев Данилович і боротьба за краківський престол в останній чверті ХІІІ століття

Леонтій Войтович

доктор історичних наук, професор старший науковий співробітник відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип^якевича НАН України

Зазначено, що галицько-волинський князь Лев Данилович не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори його братів, які не любили свого сюзерена, доклали зусиль, щоб очорнити його образ. Констатовано, що в силу політичних реалій він змушений був не використовувати королівського титулу навіть після відновлення королівства Русі, зате першим із Рюриковичів успішно використав ординську допомогу при вирішенні власних проблем. З'ясовано, що останнє теж відбилося у певних протиріччях західних і східних джерел. Усі ці моменти відображено у працях істориків, і вони спричинили до того, що постать князя Лева Даниловича належить до найнедооціненіших істориками, попри те, що є однією з найвидатніших особистостей династії Романовичів, яка правила в Галицько-Володимирській державі, як слушно зауважив польський дослідник Даріуш Домбровський. Стверджено, що стосунки між Галицько-Волинським князівством і польськими князівствами наприкінці ХІІІ - на початку XIV ст. досі належно не відображені в історичній літературі - дослідники трактують їх однобоко й не зовсім правильно, часто не звертаючи уваги на інформацію джерел, зокрема це стосується постаті князя Лева Даниловича. князь данилович краківський престол

Розглянуто малодосліджені епізоди участі галицько-волинського князя Лева Даниловича в боротьбі за краківський престол 1280-1300 рр. Зазначено, що після невдалої спроби виступити спадкоємцем бездітного шурина Болеслава Сором'язливого 1280 р., яка вилилася у війни з новим краківським князем Лєшком Чорним і його угорським союзником Ласлом IV Куном до смерті Лєшка Чорного в 1288 р., Лев Данилович продовжував брати участь у цій боротьбі, підтримуючи вигідних для себе претендентів. Встановлено, що тоді ж приєднана і Люблінська земля, що визнав краківський князь Генріх IV Пробус, а також Лев Данилович брав активну участь і в подальшій боротьбі за краківський престол, підтримуючи різних претендентів. Широко використано значну кількість латиномовних джерел та новішу польську літературу.

Ключові слова: краківський престол, Лев Данилович, Болеслав Сором'язливий, Лєшко Чорний, Генріх IV Пробус, Вацлав ІІ, Владислав Локєток.

LEV DANYLOVYCH AND THE STRUGGLE FOR THE THRONE OF KRAKOW IN THE LAST QUARTER OF THE 13th CENTURY

Leontii VOITOVYCH

Doctor of Sciences in History, Professor Senior Researcher at the Department of Medieval History I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of NAS of Ukraine

A prince of Halychyna-Volyn Lev Danylovych did not care about his own chronicler, and the Volyn editors of his brothers, who did not like their suzerain, made efforts to blacken his image. Due to political realities, he was forced not to use the royal title even after the restoration of the kingdom of Rus, but he was the first of the Rurikovich to successfully use the Horde's help in solving his issues. The latter is also reflected in certain contradictions of Western and Eastern sources. All these points were reflected in the works of historians and they led to the fact that the figure of Prince Lev Danylovych belongs to the most underestimated by historians, even though he is one of the most prominent personalities of the Romanovych dynasty, which ruled in the Halychyna-Volodymyr state, as noted the Polish researcher Dariusz Dombrowski. The relations between the Halychyna-Volyn principality and the Polish principalities in the late 13th - early 14th centuries are still not properly reflected in the historical literature - researchers interpret them one-sidedly and not quite correctly, often not paying attention to the information of sources, in particular, this concerns the figure of Prince Lev Danylovych.

The article deals with the unexplored episodes of participation of the Halychyna-Volyn Prince Lev Danylovych in the struggle for the throne of Krakow in 1280-1300. After an unsuccessful attempt to act as the successor of his childless brother-in-law Boleslaw V in 1280, which resulted in wars with the duke of Krakow Leszko the Black and his Hungarian ally Laszlo IV Kun until Leszek the Black's death in 1288, Lev Danylovych continued to participate in this struggle, supporting the most advantageous candidates. At the same time, the Lublin land was annexed, which was recognized by Prince Henry IV Probus of Krakow; Lev Danilovich took an active part in the further struggle for the throne of Krakow, supporting various candidates. Latin-language sources and newer Polish literature are widely used.

Keywords: throne of Krakow, Lev Danylovych, Boleslaw V, Leszko the Black, Henry IV Probus, Wenceslas II, Wladyslaw Lokietek.

Стосунки між Галицько-Волинським і польськими князівствами наприкінці ХІІІ - на початку XFV ст. досі належно не відображені в історичній літературі - дослідники трактують їх однобоко не зовсім правильно, часто не звертаючи уваги на інформацію джерел. Особливо це стосується постаті князя Лева Даниловича та його участі в боротьбі за краківський престол. Навіть у монографії, присвячені сестрі його дружини Констанції (Boldog Konstancia) €к краківській княгині Кунегунді (Swi^ta Kinga), цей князь згаданий тільки раз, та й то принагідно у примітці.

Але, як слушно зауважив польський дослідник Даріуш Домбровський (Dariusz D^browski), постать князя Лева Даниловича належить до найбільш недооцінених істориками, попри те, що є однією з найвидатніших особистостей династії Романовичів, яка правила в Галицько-Володимирській державі. Головне джерело історії галицько-волинських земель ХІІІ ст. €к однойменний літопис, який дійшов до нас у складі Іпатіївського (найдавніший список близько 1425 р.), €к у різних частинах подає протилежні оцінки діяльності князя. У першій частині він виступає найближчим сподвижником свого батька й учасником усіх його воїнських виправ. Це €к «князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многьіх ратех». У другій -- змальований образ «безчесного князя». Які ж причини цього? Князь, який майже все некоротке життя провів у сідлі з мечем у руках, не потурбувався про власного літописця, який би прославив його подвиги. А волинські редактори, правлячи літописні тексти, перенесли на їхні сторінки неприязнь своїх князів до старшого брата і сюзерена.

Мета статті €к розкрити участь князя Лева Даниловича в боротьбі за кра-ківський престол в останній чверті ХІІІ ст. у світлі дискусій із цього приводу в історичній науці.

Лев Данилович (близько 1225 €к близько 1301) був дуже популярним упродовж XV-XIX ст. серед різних верств українського населення, особливо на землях його колишніх князівств. Про це свідчать і народна традиція, і чимало підроблених грамот князя Лева. Позитивно оцінювали постать князя сучасні та пізніші хроністи.

Львівський хроніст БартоломеЙ Зіморович (1597-1677) назвав Його «винахідником машин для здобування фортець».

Від ранніх літ Лев Данилович брав участь майже у всіх військових виправах батька (з 1240 р. як перемишльський, а з 1245 р. як перемишльський і белзький князь), відзначившись у битві під Ярославом 17 серпня 1245 р. і наступних походах. Після вторгнення Бурундая 1259--1260 рр. та вимушеної еміграції короля Данила він тримав ще Й Галицьке князівство, а після смерті Данила (1264) і Василька (1269) Романовичів став сюзереном усього Руського королівства. Вимушений визнавати монгольську зверхність, він зумів налагодити відносини з потужним володарем Чорноморського улусу огланом Ногаєм (NGgay) і з допомогою Його військ вирішував складні проблеми зі сусідами в період їхнього загострення. Він першим із руських князів використовував монгольську допомогу для захисту своїх інтересів. Лев Данилович брав активну участь у політичному житті Центрально- Східної Європи, зокрема в боротьбі за Австрійську, Литовську, Угорську, Польську спадщини, а Галицько-Волинська держава (Руське королівство) в його часи досягла найбільших територіальних розмірів.

У середині 1247 р., орієнтовно після 2 червня, у замку Зволен -- центрі одноіменного комітату Угорського королівства (тепер €к Словаччина) €к у присутності угорського короля Бели IV (Bela IV) та галицько-волинського князя Данила Романовича Київський митрополит Кирило II дав шлюб Левові Даниловичу та Констанції Белівні. Трохи раніше, 1239 р., старша сестра Констанції €к Кунегунда (Кінга) (1234-1292) - була видана за сандомирського князя Болеслава (Boleslaw), сина Лєшка Білого (Leszek Bialy), який від 1243 р. утвердився у Кракові.

Князя Болеслава V автори польських щорічників прозвали Сором'язливим за те, що він дотримався обітниці дружини щодо «шлюбу чистоти», про що слідом за авторами щорічників писали хроністи Ян Длугош (Jan Dlugosz), Мартин Кромер (Marcin Kromer) та Мартин Бельський. Попри відсутність сексуальних контактів, Кунегунда мала значний вплив на чоловіка та його політику, постійно контактувала із сестрами, сприяла тісному союзу Болеслава Сором'язливого з Левом Даниловичем, бувала при дворі шурина та сестри, про що свідчить таке цікаве й багате джерело, як «Житіє святої Кінги». Під впливом тітки Кінги одна з доньок Лева Даниловича та Констанції €к Свято слава €к прийняла чернецтво в монастирі кларисок у Старому Сончі, де і померла 1302 р.. Сама Констанція також прислухалася до сестри, яка схиляла її до християнських чеснот, зокрема виявляла милосердя до знедолених і немічних у своєму дворі у Львові. Констанція відвідувала сестру в монастирі кларисок у Старому Сончі, де нібито навчала черниць багатоголосому співу. Ймовірно, під час походу хана Телебуги (Tels Buga) взимку 1287-1288 рр. Констанція переховувалася тут разом із Кунегундою.

Краківський князь Болеслав Сором'язливий помер невдовзі після 6 грудня 1279 р.. З огляду на те, що він дотримався обітниці «шлюбу чистоти» з Куне-гундою, спадкоємців у нього не було. Ще 1273 р. краківський князь оголосив спадкоємцем двоюрідного племінника - сєрадського князя Лєшка Чорного (Leszek Czarny), що спричинило спротив інших князів і знаті, які підтримали претензії одного з опольських князів Владислава (Wladyslaw). Владислав (близько 122527.08/13.09.1281/1282) належав до найстаршої гілки П'ястів. Тримав каліське (12341244), рудзьке (1234-1249) Й опольсько-ратиборське (1246-1281/1282) князівства. У 1273 р. спробував посперечатися за Краків із Болеславом Сором'язливим, але зазнав поразки під Богуціном (2.06.1273) і після наступного походу краківського князя погодився на мир, відмовившись від претензій на старшинство і владнавши прикордонні суперечності через обмін спірних володінь. Під Дюрнкуртом 1278 р. дружина опольсько-ратиборського князя виступила на стороні чеського короля Пшемисла Оттокара ІІ (Premysl Otakar II) разом із дружинами краківського князя Болеслава Сором'язливого та галицького Лева Даниловича. Однак після перемоги Рудольфа І Габсбурга (Rudolf von Habsburg) становище князя Владислава ускладнилося і врешті в 1280 р. він склав васальну присягу німецькому королю.

Розгорталася боротьба за краківський престол, володар якого вважався сюзереном Польщі. Польська знать розділилася, але більшість таки була на стороні Лєшка Чорного. Основним суперником останнього несподівано виступив володар Руського королівства, тобто Галицько-Волинської держави, князь Лев Данилович. Зрозуміло, що він володів достовірною інформацією про ситуацію в Польщі. До того ж розраховував на солідну підтримку: волинських князів, оглана Ногая -- фактичного володаря причорноморських степів і Нижнього Дунаю, частини польської еліти й мазовецьких князів - племінників Конрада (Konrad) та Болеслава, синів Земовита (Siemowit) і Переяслави Данилівни; свого зятя битомського Й глоговського князя Казимира Владиславовича та Його брата опольського князя Болеслава і чехів.

По кужелю (тобто по жіночій лінії) як чоловік Констанції, сестри Куне- гунди, дружини Болеслава Сором'язливого, Лев Данилович мав право на спадщину свояка за відсутності спадкоємців по мечу (по чоловічій лінії). І спроба скористатися ним зовсім не була політичною авантюрою €к у середні вікі подібні спроби робилися і за менш сприятливих обставин. У випадку успішного закінчення боротьби за краківський престол Лев Данилович одразу став би серйозним конкурентом німецького короля Рудольфа І у Центрально-Східній Європі. Був би відновлений політичний баланс, порушений загибеллю чеського короля Пшемисла Оттокара ІІ, який був союзником Лева Даниловича та Болес-лава Сором'язливого. Ймовірно, до таємних планів Лева Даниловича і входило продовження політики батька в напрямі звільнення від монгольської опіки, для чого дав би можливість старший польський престол. Для такого припущення дає підстави факт шлюбу холмського князя Юрія Львовича з дочкою тверського і великого володимирського князя Ярослава Ярославича, брат якої, Святослав Ярославич, тримав Тверське князівство і теж претендував на першість у Пів-нічно-Східній Русі. В іншій ситуації такий шлюб, який скріплював тверсько- галицький союз, був би позбавлений сенсу.

На мою ж думку, особливо важливим було те, що княгиня-вдова Кунегунда також підтримувала свого свояка Лева Даниловича, через що пізніше мала непрості стосунки з Лєшком Чорним. Як наслідок, 1284 р. вона змушена була спочатку відмовитися від бецької та корчинської каштеляній, а згодом, 24 квітня 1289 р., вступити до монастиря кларисок у Старому Сончі.

Проте найбільшими противниками планів галицького князя були не Лєшко Чорний і Його союзник угорський король Ласло Кун (Laszlo Kun), а брати Лева Даниловича: Володимир Василькович та Мстислав Данилович. Волинські князі важко переносили зверхність старшого брата. їхні війська взяли участь у цій війні під тиском ординців.

На початку 1280 р. у ставку Ногая в Ісакчі прибуло посольство Лева Даниловича з проханням про допомогу в польській кампанії. Ногай вислав військо на чолі з емірами Кончаком, Кезеєм і Куботаком, яке разом із галицько-волинськими дружинами вирушило в похід на Краків.

Під м. Гожліце на р. Копшив'янціЃCза Сандомиром, дорогою на Краків 23 лютого 1280 р. відбулася вирішальна битва. Польське військо, у складі якого було лише 600 лицарів, очолювали краківський палатин Петро (Piotr) та сандомирський палатин Януш (Janusz). Битва закінчилася розгромом війська Лева Даниловича, можливою причиною чого стала поведінка волинських князів, які могли залишити поле битви на ранніЙ стадії.

Військо Лева відступило аж до Львова, при тому, що Лєшко Чорний почав Його переслідування тільки за 15 днів. Тоді, у березні 1280 р., він здобув та роз-орив м. Переворськ і рушив до Берестя, однак спроба нападу провалилася через вторгнення на Люблінщину ятвягів як союзників Лева Даниловича. Військо Лєшка Чорного розбило їх і переслідувало аж за р. Нарев.

На початку 1281 р. Лєшко Чорний на своїй землі відбив напад монгольського війська, яке прийшло на підтримку Лева Даниловича. Окрилений перемогою, краківський князь почав розправлятися з польськими союзниками Лева Даниловича. У 1282 р. він підбив молодшого з мазовецьких князів плоцького князя Болеслава Земовитовича виступити проти старшого брата €к черського князя Конрада. Лев Данилович негайно вислав на допомогу Конрадові Земовитовичу дружини, очолені слонімським князем Васильком Романовичем і холмським князем Юрієм Львовичем. Ця підтримка дала змогу черському князю втримати свої позиції у Мазовії, хоча сама мазовецька усобиця затягнулася. Зв'язаний війнами з угорським королем та краківським князем, Лев Данилович не міг приділяти цьому регіону більше уваги.

У лютому 1285 р., коли військо Лева Даниловича разом з ординцями перебувало у поході в Угорщині, Болеслав Земовитович спустошив околиці Щекарева. Повернувшись з Угорщини, Лев Данилович з'єднався з волинськими військами, очоленими слонімським князем Васильком Романовичем, і напав на землі плоцького князя, дійшовши до Вишгорода. Союзник Лева Даниловича, черський князь Конрад, вторгнувся у Сандомирську та Краківську землі й дійшов до самого Кракова, де міщани, утримавши Вавель, почали спішно зводити нові міські укріплення. До цієї війни Лев Данилович залучив і литовців, які спустошили Люблінщину. Броніслав Влодарський (Bronislaw Wlodarski) слушно трактував події 1285 р. як масштабну війну Лєшка Чорного з Романовичами. Очевидно, що це було продовженням боротьби за краківський престол. У 1286 р. військо Лева Даниловича разом із союзними литовськими дружинами захопило замок Гостин (тепер - у Великопольському воєводстві). Прикривав цей похід черський князь Конрад - союзник Лева Даниловича.

Лев Данилович із Ногаєм, який Його підтримував, проти власного бажання втягнули в цю боротьбу правителя Золотої Орди Телебугу. Восени 1287 р. він організував похід у Польщу. Історики переважно неправильно Його оцінюють. Це був не звичайний набіг, а масштабний похід великого війська, яке очолював сам хан. Разом із походами в Угорщину 1286-1287 рр. цю подію варто розглядати в контексті продовження війни королівства Русі, тобто Галицько-Волинської держави, проти угорсько-польського союзу. Лев Данилович залучив до цієї війни Ногая, але Телебуга, намагаючись звільнитися від опіки наймогутнішого з улус-беків і ревнуючи останнього до його успіхів, вирішив взяти ініціативу у свої руки. Телебуга прагнув зовнішньополітичного успіху, який підняв би його авторитет. Таким могло бути перетворення угорських і польських правителів на прямих ординських васалів. При цьому йому розходилося, щоби вони не стали васалами Ногая, як болгарські та сербські правителі.

Із ханом Телебугою йшли його двоюрідний брат оглан Алкуй (Alkuy), чернігівські й інші руські удільні князі. Приєднатися до ханського війська одержав наказ і Ногай. Найкоротший шлях у польські землі до Кракова лежав через Перемишль, ним і вирушило військо Ногая, пройшовши через Галицьку й Перемишльську землі. Телебуга ж чомусь повів свою дружину через Волинь - шляхом Бату 1240 р.

Видається, що Телебуга був явно невдоволений близькими контактами Лева Даниловича та його братів із Ногаєм («була межи ними неприязнь велика»). З подальших подій виглядає, що хан вирішив зробити волинських князів своїми безпосередніми васалами, розірвавши їхній зв'язок і з Левом, і з Ногаєм, щоб ослабити обох. А можливо, що така ідея з'явилася у нього вже під час самого походу. Які були його плани щодо польських земель і чи планував він допомагати Левові в опануванні краківського престолу - сказати важко. Радше - ні. Ймовірно, він сподівався, що польські князі поспішать перейти під його підданство. За таких умов зовнішні межі впливу Золотої Орди перемістилися б далі на Захід, а відносна самостійність галицько-волинських князів перейшла б до угорського короля та польських князів, тоді як руські мали би бути тісніше інтегровані в ординську систему. Водночас це мало унеможливити вплив на них Ногая.

Руські князі по черзі мусили зустрічати золотоординського правителя, явно побоюючись наслідків цих аудієнцій. На Горині першим зустрів хана луцький князь Мстислав Данилович «с питтям і з дарами», далі біля Перемиля на хана чекав володимирський князь Володимир Василькович. Останнім Телебугу з почестями приймав Лев Данилович на «Боужьковьском полі» (очевидно, на території Белзького князівства недалеко від Бужська) після того, як Телебуга залишив Перемиль. Можливо, Лев чекав ординське військо на своїх землях, сподіваючись на швидкий удар через Перемишль по землях Лєшка Чорного.

Телебуга оглянув війська Лева Даниловича, Володимира Васильковича, Мстислава Даниловича та Юрія Львовича, а також 7 грудня 1287 р. здійснив по-їздку у Володимир €к при цьому ординці «насильство велике чинили в городі і пограбували товарів незліченну кількість і коней». Важко оцінити достовірність інформації волинського літописця, адже хан ішов на Польщу, а розорення тери-торії, яка платила ординську данину-вихід, не було притаманним для прагматичних ординців. Зрештою, у ті часи війська завжди вели себе нестримано під час походів навіть на своїй території. Імовірно, книжник і філософ князь Володимир Василькович надто болісно реагував на подібні дії. Разом із тим золотоординський правитель міг просто демонструвати свою зверхність Володимирові Васильковичу як сильнішому з волинських князів.

З Волині хан із руськими князями рушив на Польщу. При цьому літописець наголосив: «Лев князь з сином своїм Юрієм, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю». Тобто, очевидно, що Телебуга зробив князів своїми безпосередніми васалами, ліквідувавши їхню залежність від Ногая, а водночас і зверхність Лева Даниловича над братами. У поході галицькі Й волинські війська виступали як окремі з єднання і, вірогідно, на різних операційних напрямках. Показово, що в тексті Мстислав уперше названий перед Володимиром. До того ж він першим зустрів ординського правителя на Горині «з питтям і з дарами», і хан Телебуга не зачепив території Луцького князівства, тоді як у землях Володимирського ординці поводили себе зухвало, мало не як завойовники. Важко сказати, що спричинило таку поведінку золотоординського хана: чи Телебуга вирішив приборкати сильніших Романовичів і повністю розірвати їхні зв'язки з Ногаєм, чи Мстислав Данилович, скориставшись можливістю спілкування з Телебугою, домігся ханської милості, чи хан, маючи намір віддати Краків Левові Даниловичу, задумав забрати в нього Волинь і провокував конфлікт між братами, знаючи неприхильне ставлення молодших до старшого? Ймовірно, обидва волинські князі в розмові з Телебугою за відсутності Лева Даниловича поскаржилися на старшого брата та Ногая і самі висловили бажання бути безпосередньо під рукою правителя Золотої Орди. Телебуга тут же задовольнив їхнє прохання, яке збігалося з Його планами. Правителі Золотої Орди завжди підтримували тенденції до роздроблення васальних князівств.

Війська Телебуги та Романовичів підійшли до Завихвоста, але ріка ще не за-мерзла, Й вони рушили до Сандомира, перейшовши по льоду Сян в іншому місці. Важкохворого Володимира Васильковича хан відпустив додому. Форсувавши Віслу, Телебуга обложив Сандомир, але здобути місто не зміг, а на штурм не відважився. Ординські війська розсипалися польськими землями й почали їх спустошувати.

Поки Телебуга розбирався з волинськими князями, Ногай ще 6 грудня вторгся в польські землі і перед Різдвом (23--24 грудня) підійшов до Кракова. Краківський князь Лєшек Чорний покинув свою землю та сховався в Угорщині. Ногай обло

жив Краків, але поляки відстояли столицю і в перших днях січня 1288 р. змусили Його відступити. Повернувшись до Кракова, Лєшек Чорний звільнив міщан від податків за їхню мужність при обороні столиці. Сумнівно, що тільки мужність краківських містичів і гарнізону Вавеля змусила Ногая відступати, тим більше, що передові Його загони вже дійшли до Сілезії. Угорська допомога, яку очолював барон Дьордь (Gyorgy), син Шимона (Szymon), зустріла монгольський підрозділ (тисячу) в січні 1288 р. біля Нового Сонча, коли тоЙ відходив. Можливо, це навіть був його ар єргард чи загін, який повертався зі Сілезії.

Імовірною причиною відступу Ногая, який покинув Краківське князівство і, не чекаючи війська хана, рушив на Нижній Дунай, були ‹аого стосунки з Телебугою. Довідавшись про вчинки хана на Волині, де останні‹а розбирався без нього з ‹аого васалами, найстарший із Джучидів задумав не дати Телебузі покинути польські землі тріумфатором. Телебуга і справді мав намір іти на Краків, але довідавшись, що Ногай випередив ‹аого ‹а покинув польські землі, теж повернув назад. Цей епізод належить до найзаплутаніших загадок як ординської історії, так і всієї Центрально-Східної Європи. Чому велике військо золотоординського правителя повернуло назад від Сандомира, навіть не спробувавши дійти до Кракова? Редактори Галицько-Волинського літопису кілька разів повторили інформацію про суперництво Ногая та Телебуги. Арабські літописці теж обмежилися покликаннями на це суперництво.

Цього разу золотоординський хан був розлюченим і шукав, кого звинуватити у своїх невдачах. Саме тому його військо рушило відразу до столиці Лева Даниловича - Львова. На початку 1288 р. він два тижні протримав в облозі Львів: «... і стояли на Львовій землі два тижні кормлячись [і] не воюючи, але не давали вони навіть із города вийти за покормом. Хто ж виїхав з города, тих вони побивали, а захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од морозу померли, тому що була зима люта вельми, і зробили вони пустою землю всю».

З тексту однозначно випливає, що Лева Даниловича з ханом не було. Не здобувши Сандомир, монгольсько-руське військо «почало воювати землю Лядську». Напевно, кожен князь одержав свій операційний напрям, і Лев Данилович поспішив на з'єднання з Ногаєм і потім разом із ним відступив.

Облога Львова однозначно свідчить, що хан явно підозрював Лева Данило-вича у змові з Ногаєм. Чому він не відважився штурмувати Львів, а просто тримав Його в облозі? Тут може бути лише одне пояснення: відбудовані укріплення Львова (після зруйнування у 1259 р. на вимогу еміра Бурундая) були настільки потужними, що хан не ризикнув їх штурмувати. До того ж Телебузі явно бракувало рішучості полководця: він не насмілився штурмувати Буду, Сандомир, а згодом і Львів.

Після відходу ординських військ утрати Лева Даниловича становили 12,5 тис. осіб убитих, померлих від ран і полонених. За тодішніми мірками жертви були дуже значними, оскільки рахували тільки чоловіків зрілого віку, тобто людей, здатних носити зброю (жінок, дітей, старців і рабів до уваги не брали).

Подальші події розгорталися динамічно. Центральноєвропейська круговерть набирала обертів. 30 вересня 1288 р. помер краківський князь Лєшко Чорний. Нащадків у нього не було. Його дружина Агрипина (Agrippina), дочка князя Мачви (Macso), колишнього галицького претендента Ростислава Михайловича, 1272 р. на вічі в Серадзі публічно заявила, що чоловік на неї не звертає уваги і після 7 років подружнього життя вона залишається дівчиною, а 1275 р. взагалі покинула Його. Смерть Лєшка Чорного відкрила новий виток боротьби за краківський престол. У цій ситуації стояти осторонь Лев Данилович не міг. Претендувати сам теж не міг: тепер у нього бракувало сил і не було достатніх підстав для такої боротьби. Зараз ішлося про те, щоб у Кракові обов'язково сидів Його союзник.

Основними претендентами виступили вроцлавський князь Генріх IV Пробус (Henryk IV Probus) і плоцький князь Болеслав II, племінник Лева Даниловича. Сильніший із претендентів €к вроцлавський князь -- підійшов до Кракова. Краківський каштелян Сулка з Неджведзя (Sulkone milite de Myedzirzecz) здав йому Вавель, а краківські міщани визнали своїм князем. Вважаючи боротьбу виграною, Генріх IV зі союзниками повернувся до Вроцлава, відпустивши дружини своїх союзників.

Несподівано 26 лютого 1289 р. під Севержем у Битомському князівстві сі-лезькі князі були розбиті військами Болеслава II та його союзників - братів Лєшка Чорного: куявського князя Казимира (Kazimir) і сєрадзького князя Владислава Локєтка (Wladyslaw I Lokietek). У цій битві загинув шпротавський князь Пшемисл, опольський князь Болеслав потрапив у полон, а легніцький князь Генріх Товстий (Henri le Gros) врятувався втечею.

Після цієї перемоги, незважаючи на протиріччя з молодшим братом, черський князь Конрад ІІ підтримав його претензії. Оскільки Болеслав ІІ був зятем великого князя литовського Тройдена, литовці теж підтримали його претензії. Союзники ввійшли у Краків, але здобути Вавель не змогли.

Врешті, до мазовецько-куявської коаліції приєднався і галицький князь Лев Данилович: у липні 1289 р. він зі своїм військом уже стояв під стінами Вавеля і намагався Його штурмувати. Наприкінці липня 1289 р. галицькі війська спус-тошили Вроцлавське князівство €к домен нового краківського князя. У першій половині серпня 1289 р. із військового табору під Вавелем князь Лев рушив в Опаву на зустріч із чеським королем Вацлавом ІІ (Vaclav II), де було підтверджено чесько-галицький союз. На ній серед польських князів, противників Генріха rV Пробуса, перебував зять Лева Даниловича €к битомський князь Казимир Владиславович, а також лєнченський і сєрадзький князь Владислав Локєток. Повністю погоджуюся з Домбровським, що в Опаві було домовлено підтримати претензії на краківський трон Владислава Локєтка. Лев Данилович уклав із молодшим братом свого старого суперника Лєшка Чорного окрему угоду, скріплену невдовзі шлюбом Юрія Львовича зі сестрою Владислава Локєтка, укладеним між вереснем 1289 р. і 23 червня 1291 р. Така переорієнтація галицького князя могла відбутися, коли стало очевидним, що польська еліта й більшість П'ястів (Piastowie) не підтримають молодшого мазовецького князя. Тим більше, що останній своєю попередньою поведінкою заледве чи заслуговував на довіру галицького князя. Якби ще новий краківський князь завдячував своїм положенням Левові Даниловичу, то такий союз був би значно надійнішим. Галицький князь, змушений діяти в надзвичайно складних умовах, був холодним реалістом у політиці, гнучким, здатним в екстремальних умовах приймати блискавичні рішення.

Генріх IV і лєгніцький князь Генріх Товстий 24 серпня 1289 р. розбили со-юзників під стінами Вавеля. Владислав Локєток ледве втік із Кракова, а Лев Данилович відступив на Русь.

І все ж боротьба продовжувалася: 1289-1290 рр. галицький князь зі союзними ординцями здійснив походи в сілезькі землі, аж до Ратибора. Союзник нового краківського князя Генріха IV угорський король Ласло Кун зі страхом очікував нового вторгнення татарських орд у своєї землі. Попри проблеми у відносинах із папою, з німецьким королем Рудольфом І Габсбургом, із Левом Даниловичем та Його польськими союзниками, Генріх IV Пробус тримався доволі твердо, опираючись на допомогу німецьких князів, зокрема бранденбурзького маркграфа Оттона V Довгого (Otto V), з дочкою якого, Матильдою (Mathilde), він одружився 1288 р..

Несподівано 23 червня 1290 р. Генріх IV Пробус помер. Австрійські хроністи повідомляють, що перед смертю князь віддав королю Русі землі Й міста. Така інформація міститься в контексті викладу заповіту бездітного Генріха Пробуса, згідно з яким він розділив володіння між родичами, повернувши навіть чеському королю Вацлаву ІІ Клодзьку землю. Це повідомлення свідчить про добру обізнаність німецьких хроністів (інші деталі заповіту збігаються з польськими джерелами) і може означати тільки одне: після сілезьких походів Лева Даниловича незадовго до смерті Генріх IV Пробус уклав із ним компромісний мир, визнавши захоплення Люблінської землі, здійснене в ході війни 1289-1290 рр.. Очевидно, Лев Данилович відмовився від підтримки інших претендентів, визнавши Генріха IV краківським князем. Такий компроміс був вигідний обом. Коли захоплена Люблінська земля - невідомо, а припущення, що це відбулося вже після смерті Генріха IV, ближче до 1292 р., не має надійного джерельного обґрунтування.

Смерть (чи ймовірне отруєння) Генріха IV Пробуса призвела до нового вибуху боротьби за краківський престол, претензії на який тепер мали великопольський князь Пшемисл ІІ та опольський князь Болеслав І. Жоден із них не задовольняв Лева Даниловича. Його найбільше влаштовував би Владислав Локєток, свояк Юрія Львовича, однак той одразу ж утвердився в Сандомирському князівстві, а Краків зайняв Пшемисл ІІ. І все ж об'єднання великопольських та поморських земель було для нього важливішим. Наприкінці листопада 1290 р. Пшемисл ІІ залишив головне польське місто, а до 20 квітня 1291 р. домовився з чеським королем Вацлавом ІІ, уступивши йому Краків. Розв'язавши собі руки в Малопольщі, князь зосередився на завершенні підпорядкування Великопольщі.

Лев Данилович не мав можливості активно втрутитися у боротьбу за поль-ську спадщину. Його найбільший ворог, угорський король Ласло Кун, загинув саме в цей час: 10 червня 1290 р. його зарубали у власному шатрі половецькі нобілі Арбоз (Arboz), Туртуле (Turtule) і Кеменеше (Kemenese), чи то мстячи за антиполовецькі акти, прийняті королем під натиском баронів, чи то виконуючи замовлення барона Копаса Борші (Kopasz Borsa). Доля угорського престолу для Лева Даниловича була важливішою, ніж краківського. Папа Римський хотів утвердити на угорському престолі племінника Ласло IV - неаполітанського принца з Анжуйської династії Карла Мартела (Karl Martell), який був сином Марії, дочки Стефана V (Istvan V) і сестри Ласло IV Куна. 31 серпня 1290 р. німецький король Рудольф Габсбург надав Угорщину як власний лен синові Альбрехту І (Albrecht I), герцогові Австрії. Угорська знать підтримала племінника Бели IV - Андрія ІІІ (Andras ІІІ), сина герцога Стефана.

У червні 1291 р. війська нового короля Угорщини напали на Австрію. На допомогу їм виступили галицькі дружини Лева Даниловича, який залучив до походу Й ординців. Ця війна закінчилася миром у Хайнбурзі 26 серпня 1291 р., за яким Альбрехт І визнав Андрія ІІІ королем Угорщини. Є підстави припускати, що новий король Угорщини Андрій ІІІ в обмін на галицьку допомогу визнав входження втрачених закарпатських володінь до складу держави свого свояка Лева Даниловича - у тих умовах галицько-волинська підтримка мала значно більше значення, ніж клаптик королівського домену під Карпатами. Як наслідок, угорсько-галицька конфронтація часів Ласло IV Куна знову змінилася на угорсько-галицький союз.

У цей час Лев Данилович продовжував підтримувати Владислава Локєтка, залучивши до цього і свого угорського союзника. Не випадково новий угорський король Андрій ІІІ між 19 серпня €к 24 листопада 1290 р. одружився з племінницею Владислава Локєтка €к Фенною (Fenna), дочкою куявського князя Земомисла (Siemomys!).

Однак спокій був примарним: 1292 р. Вацлав ІІ, заручившись підтримкою сілезьких князів, напав на Сандомирське князівство. Втративши Сандомир, Владислав Локєток намагався утриматися у Сєрадзі, але в серпні 1292 р. змушений був із братом скласти васальну присягу на вірність королю Вацлаву ІІ. Під Сандомиром Владиславові Локєтку допомагали татарські загони. Заледве чи міг Юрій Львович сам, без батька, організувати подібну акцію.

Але, допомагаючи Владиславу Локєтку, галицько-волинські князі відкрито самі в боротьбу не втручалися, що може свідчити про певні їхні вагання. Поступово ситуація змінювалася і Лев Данилович почав схилятися до союзу з чеським королем Вацлавом ІІ, який доводився Йому внучатим племінником, а Його васал, битомський князь Казимир ІІ, був зятем галицького князя. У 1293 р. до чеського короля прибули ординські посли, які, безперечно, переїжджали через володіння Лева Даниловича.

Спроба Вацлава ІІ повністю підпорядкувати собі всіх польських князів на-штовхнулася на опір, насамперед Пшемисла ІІ, який об'єднав великопольські та поморські землі Й опирався на союз із Бранденбургом. Уже на початку 1293 р. Пшемисл ІІ почав переговори з Владиславом Локєтком. Боротьба між польськими князями та чеським королем відновилася, і за згодою папи 26 червня 1295 р. у Гнєзно Пшемисл ІІ коронувався як король Польщі. Йому вдалося відновити зліквідоване імперією в ХІ ст. Польське королівство. Однак тріумф був недовгим: 2 лютого 1296 р. Пшемисла ІІ підступно вбив бранденбурзький агент. Чеський король почав опановувати Великопольщу. У 1297 р. Вацлав ІІ нарешті коронувався у Празі чеською королівською короною, здолавши довголітній опір старого німецького короля Рудольфа І. На коронаційних урочистостях було присутнє і посольство з Галицько-Волинської держави. У 1299 р. у Брно відбулася особиста зустріч Лева Даниловича з Вацлавом ІІ, зафіксована чеським хроністом Інджіхом із Хеймбургу (Indrzich (Heinrici) Heimburgenci).

У цьому контексті може видатися слушною думка Домбровського, що в останні роки життя Лев Данилович орієнтувався на союз із Вацлавом ІІ, і зміни в галицькій політиці почалися лише влітку 1300 р., коли до влади прийшов свояк Владислава Локєтка - король Юрій Львович. Однак можливі Й інші варіанти, адже Лев Данилович не раз демонстрував здатність приймати неординарні рішення і ніколи не дотримувався шаблонів у політиці. Проблема ця дискусійна й робити поспішні висновки не варто.

У 1296 р. Владислав Локєток зважився на продовження боротьби за королівську корону, очевидно, все ж відчуваючи підтримку руської рідні. Тим більше, що Левові Даниловичу вдалося повністю відновити єдність королівства Русі. У цьому контексті вартує звернути увагу також на один шлюб, укладений між 1296-1300 рр., тобто ще за Лева Даниловича, який, безперечно, укріпляв союз сюзерена королівства Русі з куявськими князями*. Йдеться про одруження Анастасії Львівни з добжинським князем Земовитом, молодшим братом Владислава Локєтка. Як відомо, випадковостеЙ у тодішній шлюбній політиці правителів не існувало €к він міг бути лише підтвердженням союзу політичного.

На думку Б. Влодарського, відбулися між початком березня €к половиною травня 1299 р., але не пізніше початку липня 1299 р., за уточненням Д. Домбровського, напевно, містили Й компроміс щодо Владислава Локєтка. Невдовзі після цієї зустрічі, а саме 23 серпня 1299 р., у Кленце, поблизу Нового Міста над р. Вартою, Владислав Локєток підписав зобов'язання скласти васальну присягу Вацлаву ІІ. Такі відносно легкі умови для Владислава Локєтка були наслідком цього компромісу. Цікаво, що дослідник діяльності Владислава Локєтка Едмунд Длугопольські (Edmund Diugopolski) допускав, що під час своєї вимушеної еміграції у 1299 р. польський князь виїхав спочатку через Мазовію до Лева Даниловича і лише після цього через Угорщину дістався Рима. У серпні 1300 р. Вацлав ІІ у Гнєзно коронувався як король Польщі.

Залишається загадкою похід руського війська влітку 1300 р. у Сандомирську землю, який закінчився здобуттям Нового Корчина, -- він був реальною підтримкою Владислава Локєтка, який, повернувшись з еміграції з Рима, продовжив боротьбу. Похід відбувся саме під час наступу Вацлава ІІ. Цей похід також міг бути здійснений ще за наказом Лева Даниловича, хоча самостійну ініціативу з боку його сина і спадкоємця холмсько-белзького князя Юрія Львовича теж заперечувати не можна. Варто звернути увагу, що допомога польському князеві була надана в момент кульмінації боротьби Ногая з правителем Золотої Орди Токту (Туктай), результат якої був надзвичайно важливим для Лева Даниловича.

Володар Руського королівства (Галицько-Волинської держави) Лев Данилович був одним із найактивніших учасників боротьби за краківський престол в остатній чверті ХІІІ ст. Після невдалої спроби виступити спадкоємцем бездітного свояка Болеслава Сором'язливого 1280 р., яка вилилася у війни з новим краківським князем Лєшком Чорним до смерті останнього в 1288 р., Лев Данилович продовжував брати участь у цій боротьбі, підтримуючи вигідних для себе претендентів. У 1289-1290 рр., приєднана і Люблінська земля, що визнав тодішній краківський князь Генріх IV Пробус.

REFERENCES

Antonin, R. (2009). Zahranicni politika krale Vaclava II v letech 1283-1300. Prague [in Czech].

Balzer, O. (2005). Genealogia Piastaw. Krakow [in Polish].

Barciak, A. (2000). Ksiqz§ Przemek sciniawski i bitwa siewierska. Nihil superftuum esse. Prace z dziejow sredniowiecza ofiarowane Profesor Jadwidze Krzyzaniakowej, 280-282 [in Polish].

Bartnicki, M. (2011). Wizerunek «bezchesnoho w Kronice Halicko-

Wolynskiej. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist, 20, 93-100 [in Polish].

Baszkiewicz, J. (1954). Powstanie zjednoczonegopanstwapolskiego naprzeiomie XIII iXIVwieku. Warsaw [in Polish].

Bielowski, A. (Ed.). (1878). Rocznik cystersow henrykowskich. Monumenta Poloniae Historica, 3, 702 [in Polish].

Bratianu, G. (1927). Actes des notaires Genois de pera et de Caffa, de la fin treizieme siele (1281-1290). Bucharest [in Romanian].

Budkowa, S. (Ed.). (1975). Joannis Dlugossii Annales seu Cronicae inciliti Regni Poloniae (Vol. 7-8). Warsaw [in Latin].

Continuatio Florianensis. (1851). Monumenta Germaniae Historica. Scriptores, 9, 727-769 [in Latin].

Continuatio Vindobonensis. (1851). Monumenta Germaniae Historica. Scriptores, 9, 701-726 [in Latin].

DИЇbrowski, D. (2001). Stosunki polityczne Lwa Danilowicza z sИЇsiadami zachodnimi w latach 1264-1299/1300 r. Halychyna ta Volyn u dobu serednovichchia. Do 800-richchia z dnia narodzhennia Danyla Halytskoho, 3, 42-69 [in Polish].

DИЇbrowski, D. (2002). RodowodRomanowiczow ksiqzqt halicko-wolynskich. Poznan; Wroclaw [in Polish].

DИЇbrowski, D. (2004). Romanowicze w rocznikach polskich. Do dzherel Zbirnyk naukovykhprats na poshanu Oleha Kupchynskoho z nahody yoho 70-richchia, 1, 48±б97 [in Polish].

DИЇbrowski, D. (2008). Genealogia Mscislawowiczow. Pierwsze pokolenia (do poczqtkuXIVwieku). Krakow [in Polish].

Dlugopolski, E. (2009). Wiadysiaw Lokietek na tle swoich czas&w. Krakow [in Polish].

Dlugosz, J. (1887). Vita beatae Kunegundis. In A. Przezdziecki (Ed.), Joannis Dlugosii Senioris Opera omnia (Vol. 1, p. 269). Krakow [in Latin].

Dlugosz, J. (1974). Roczniki czyli kromiki slawnego krolestwa Polskiego (Vol. 7). Warsaw [in Polish].

Dombrovskyi, D. (2002). Matrymonialna polityka kniazia Leva Danylovycha. Zapysky NTSh, 240, 195-218 [in Ukrainian].

Emler, J. (Ed). (1884). Petra Њєitavskeho kronika zbraslavska. Fontes rerum Bohemicarum, 4, 3-337 [in Czech].

Emler, J. (Ed.). (1882). Annales Heinrici Heimburgenci. Fontes rerum Bohemicarum, 3, 306-321 [in Latin].

Fejer, G. (Ed.). (1844). Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis (T. 11, vol. 1). Buda [in Latin].

Grabowski, J. (2019). Poczetksiqzqt iksi^znych mazowieckich. Krakow [in Polish].

Hensorskyi, A. I. (1964). Z komentariv do Halytsko-Volynskoho litopysu (volynsko-halytski hramoty XIII st.). Istorychni dzherela ta yikh vykorystannia, 4, 171--184 [in Ukrainian].

Hetzig, A., & Ruchniewicz, M. (2006). Dzieje ZiemiKlodzkiej. Hamburg; Wroclaw [in Polish].

Hlavacek, I. (1958). Novy ziomek formulare Tobiase z Bechyne. Ceskoslovensky Casopis Historicky, 6 (3), 545-561 [in Czech].

Holubovskii, P. (1889). Polovtsy v Vengrii. Kyiv [in Russian].

Homza, M. (2009). Sytuacja polityczna Spiszu do poczИЇk6w XIV w. Historia scepusii, 1, 166-167 [in Polish].

Horodyski, B. (1936). Boleslaw II. In PolskiSiownikBiograficzny (Vol. 2, p. 257). Krak6w [in Polish].

Horwat, J. (2002). Ksiїмstwo opolskie i jegopodziaiy do 1532 r Rzeszow [in Polish].

Hrushevskyi, M. (1902). Chy maiemo avtentychni hramoty kniazia Leva. Zapysky NTSh, 45, 1-22 [in Ukrainian].

Hrushevskyi, M. (1905). Istoriia Ukrainy-Rusy (Vol. 3). Lviv [in Ukrainian].

Inkin, V. (1988). Chy ye istorychna osnova v falsyfikatakh hramot Lva Danylovy- cha? VisnykLvivskoho universytetu. Seriia istorychna, 24, 60 [in Ukrainian].

Ipatievskaia letopis. Polnoie sobranie russkikh letopisei. (1908). (Vol. 2). Saint Petersburg [in Russian].

Jackson, P. (2007). Mongoiowie i Zachod. Warsaw [in Polish].

Jasinski, K. (1978). Rola Siemowita ksiИЈcia dobrzynskiego w stosunkach polsko- krzyЊєackich w 1308/1309 r. Zapiski Kujawsko-DobrzyAskie. Seria A, 1, 67 [in Polish].

Jasinski, K. (1993). KsiИЈЊєna dobrzynska Anastaszja i jej regencja. In J. Chroba- czynski (Ed.), Ojczyzna bliZsza i dalsza (pp. 425-433). Krakow [in Polish].

Jasinski, K. (1996). Polityka malЊєenska Wladyslawa Lokietka. In A. Radziminski, J. Wroniszewski (Eds.), Genealogia. Rolazwiqzkow rodzinnych i rodowych wZyciupub- licznym w Polsce sredniowiecznej na tieporownawczym (pp. 9-28). Torun [in Polish].

Jasinski, K. (2007). RodowodPiastOw slqskich. Krakow [in Polish].

Jurek, T. (1987). Henryk Probus i Henryk glogowski: stosunki wzajemne w latach 1273-1290. Slqski Kwartalnik Historyczny «SobOtka», 42 (3), 555-570 [in Polish].

Jurek, T. (1987). KsiИЈstwo Glogowskie pod rzїПdami synow Konrada I (1273-1290). Slqski Kwartalnik Historyczny «SobOtka», 42 (3), 395-410 [in Polish].

KИЈtrzynski, W. (Ed). (1884). Vita et miracula sanctae Kingae ducissae Cracoviensis. Monumenta Poloniae Historica, 4, 681-718 [in Latin].

Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa. I (1257-1506). (1879). In F. Piekosinski (Ed.), Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia (Vol. 5, pp. 4-5). Krakow [in Latin].

Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski. (1878). (Vol. 2). Poznan [in Latin].

Kotliar, M. (1998). ko-Volynska Rus. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

Krakowski, S. (1960). Obrona pogranicza wschodniego Malopolski za Leszka Czarnego. Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Lodzkiego. Nauki Humanistyczno-Spoieczne, 1 (15), 89-105 [in Polish].

Kronika Halicko-Wolynska (Kronika Romanowiczow). (2017). In D. DИЇbrowski (Ed.), Pomniki Dziejowe Polski (pp. 235, 241, 262-263, 277, 298-299, 318-319, 334-387, 409-414, 466-504, 520-586, 624-648). Krakow; Warsaw [in Polish].

Kupchynskyi, O. A. (1982). Doslidzhennia ta publikatsii hramot Halytsko-Volyn- skoho kniazivstva u XVIII st. In Ya. Isaievych (Ed.). Kyivska Rus: kultura, tradytsii (pp. 129-149). Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

Kupchynskyi, O. A. (2004). Akty ta dokumenty Halytsko-Volynskoho kniazivstva XIII-pershoipolovyny XIVstolit. Lviv [in Ukrainian].

Lhotsky, A. (1967). Thomas Ebendorfer. Chronica Austriae. Monumenta Germa- niae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series, 13, 210-211 [in Latin].

Linnichenko, I. A. (1904). Gramoty Galitskoho kniazia Lva i znachenie podlozh- nykh dokumentov kak istoricheskoho istochnika. Izvestiia Otdelienia Russkoho Yazyka ISlovestnosti, 9 (1), 80-102 [in Ukrainian].

Linnichenko, Y. (1882). Izvestiia o vzaimootnoshenii Rossii i Polshy do poloviny XIV veka. Zapiski un-ta sv. Vladimira, 9, 223 [in Russian].

Lowmianski, H. (1975). Poczqtki Polski (Vol. 6, pt. 2). Warsaw [in Polish].

Marchali, H. H. (1896). Magyarorszag tortenete az Arpadok kordban 1038-1301. Budapest [in Hungarian].

Markevych, O. (1968). Nevidoma hramota kniazia Lva Danylovycha. Arkhivy Ukrainy, 5, 23-29 [in Ukrainian].

Mika, N. (2002). Racib6rz w obliczu najazd6w tatarskich izagrozenia waiaskiego. Raciborz [in Polish].

Myslinski, K. (1993). Polska a ksi^stwo Halicko-Wlodzimierskie na przelomie XIII i XIV wieku. In Ya. Isaievych (Ed.), Halytsko-Volynska derzhava: peredumovy, vynyknennia, istoriia, kultura, tradytsii (pp. 7-8). Lviv [in Polish].

Mytsko, I. (1999). Pro pochatky Sviatoonufriivskoho monastyria u Lavrovi. Lavra, 6, 31-34 [in Ukrainian].

Mytsko, I. (2000). Istoriia Halytsko-Volynskoi derzhavy u henealohichnykh siuz- hetakh. Znak, 20, 2-3 [in Ukrainian].

Mytsko, I. (2001). Korolevych Lev Danylovych ta davnii Lviv (storinky z knyhy). Lvivska brama, 9-10 (81-82), 18-23 [in Ukrainian].

Mytsko, I. (2002). De zh mohyla kniazia Leva? Starosambirshchyna, 2, 46-48 [in Ukrainian].

Mytsko, I. (2002). Fenomen hramot kniazia Leva. Starosambirshchyna, 2, 187-194 [in Ukrainian].

Niezgoda, С. (1996). Biogosiawiona Salomea Piastowna. Krakow [in Polish].

Nowacki, B. (1995). Przemysi II ksiqZ“~ wielkopolski, krol Polski 1257-1296. Poznan [in Polish].

Nowacki, B. (2000). ZwiИЇzki malЊєenskie jednoczycieli panstwa polskiego w drugiej polowie XIII w. na tle ich polityki prozjednoczeniowej. Rola polityczna margrabiow brandenburskich z mlodszej linii askanskiej. In Docendo Discimus. Studia historyczne ofiarowane Profesorowi Zbigniewowi Wielgoszowi w siedemdziesiqtq rocznice urodzin (p. 164). Poznan [in Polish].

Nowakowski, T. (1988). Stosunki mi^dzy Przemyslem II a Wladyslawem Lokiet- kiem w okresie walk o Krakow po smierci Leszka Czarnego (1288--1291). Roczniki Historyczne, 54, 159 [in Polish].

Pauler, D. (1899). A magyar nemzet tortenete az Arpadhazi kiralyok allott (Vol. 2). Budapest [in Russian].

Pawlowski, К. (Ed.). (2013). Kronica Dzierzwy. Monumenta Poloniae Historica. Nowa series, 15, 83 [in Polish].

Perlbach, M. (Ed.). (1892). Annales Posnanienses. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores, 29, 460-478 [in Latin].

Rocznik franciszkanski krakowski. (1878). Monumenta Poloniae Historica, 3, 50-51 [in Latin].

Rocznik kapituly poznanskiej. (1962). Monumenta Poloniae Historica. Seria Nova, 6 (2), 52 [in Latin].

Rocznik krakowski. (1872). Monumenta Poloniae Historica, 2, 852 [in Latin].

Rocznik Malopolski. (1878). Monumenta Poloniae Historica, 3, 185 [in Latin].

Rocznik Tracki. (1872). Monumenta Poloniae Historica, 2, 853-884 [in Latin].

Sadowski, T. (2001). Ksiqz^ta opolscy i ichpanstwo. Wroclaw [in Polish].

Safarhaliiev, M. H. (1960). RaspadZolotoi Ordy. Saransk [in Russian].

Samsonowicz, H. (1980). Leszek Czarny. Poczet krolow i ksqzqtpolskich. Warsaw [in Polish].

Seemuller, J. (Ed.). (1893). Ottokar Osterreichische Reimchronik. Germaniae Historica. Deutsche Chroniken, 5 (1), 284 [in German].

Seleznev, Yu. V. (2000). Nogai - polkovodets i politik Zolotoi Ordy. Novik: Sbornik nauchnykh rabot aspirantov i studentov istoricheskoho fakulteta Voronezhskoho gosu- darstvennoho universiteta, 3, 69 [in Russian].

Semkowich, A. (1891). Walka o monarchic 1288-1294: ustИЈp z diejow piastows- kich. KwartalnikHistoryczny, 5, 734-735 [in Polish].

Sobaniec, S. (1935). Zabiegi Henryka IV o Krakow i jego usilowania odrodzienia krolestwa. In Ksi^gapamiqtkowa ku czci Profesora Oskara Haleckiego (pp. 243-245). Warsaw [in Polish].

Sperka, J. (2007). Wladyslaw I Opolski. In B. Czwojdrak, J. Morawiec, J. Sperka (Eds.), Poczet krolow polskich (61-64). Chorzow [in Polish].

Sporna, M., & Wierzbicki, P. (2003). Siownik wiadcow Polski ipretendentow do tronupolskiego. Krakow [in Polish].

Stokl, G. (1981). Das Furstenturm Galizien-Wolhynien. In M. Hellmann (Ed.), Handbuch der Geschichte Russlands (Vol. 1, pp. 526-530). Stuttgart [in German].

SwieЊєawski, A. (2006). Przemysi. Krol Polski. Warsaw [in Polish].

TИЈgowski, J. (1987). Zabiegi ksiИЈcia kujawskiego Wladyslawa Lokietka o tron krakowski w latach 1288-1293. Zapiski Kujawsko-Dobrzynskie, 6, 48-54 [in Polish].

Voitovych, L. (1996). Udilni kniazivstva Riurykovychiv i Hedyminovychiv XII-XVIst. Lviv [in Ukrainian].

Voitovych, L. (2000). Kniazivski dynastii Skhidnoi Yevropy (kinets IX €к pochatok XVIst.): sklad, suspilna ipolitychna rol. Lviv [in Ukrainian].

Voitovych, L. (2004). De bula stolytsia Leva Danylovycha? (Dzhereloznavchyi aspekt problemy). Do dzherel. Zbirnyk naukovykhprats naposhanu Oleha Kupchynskoho z nahody yoho 70-richchia, 1, 712-720 [in Ukrainian].

Voitovych, L. (2004). Viiskove mystetstvo Halytsko-Volynskoi derzhavy: kniaz Lev Danylovych. VisnykNatsionalnoho universytetu «Lvivska politekhnika», 502, 13-18 [in Ukrainian].

Voitovych, L. (2005). Shtrykhy do portreta kniazia Leva Danylovycha. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi (z naidavnishykh chasiv do XVIII st.), 5, 143-156 [in Ukrainian].

Voitovych, L. (2006). Kniazha doba na Rusi: Portrety elity. Bila Tserkva [in Ukrainian].