Компаративний аналіз історії слов'янських етносів доби язичництва: племена південно - східної та північної Русі

Размещено на http://www.allbest.ru

Національний педагогічний університет їмені М.П. Драгоманова

Компаративний аналіз історії слов'янських етносів доби язичництва: племена південно - східної та північної Русі

Коваленко Андрій Ігорович

аспірант кафедри історії та археології слов'ян



Summary

A COMPARATIVE ANALYSIS OF THE HISTORY OF SLAVIC ETHNIC GROUPS OF THE PAGAN PERIOD: THE TRIBES OF SOUTH-EASTERN AND NORTHERN RUS

Andrii Kovalenko

Graduate student of the Department of History and Archeology of the Slavs, National Pedagogical

Dragomanov University, Kyiv

The paganism of the ancient Slavs is not in itself a unique phenomenon in the world history of cultures, it is a Slavic variant of the universal pagan massif, but the variant is unique. This is a whole worldview, that is, a holistic system of ideas about the world and man's place in it. However, in science this topic is insufficiently studied, which attracts many researchers, becoming a topical issue. In the historical literature, one of the central is the problem of the origin of the people (ethnogenesis). Clarification of the question of the ethnogenesis of the Eastern Slavs is the first link in the process of restoring the pedigree of the Ukrainian nation. Therefore, the article analyzes the first written references to the Slavs, which were left by ancient Roman, Byzantine authors, the compiler of the Tale of Bygone Years. On the basis of comparison of archeological and written sources the area of settlement of separate East Slavic tribes is traced. Material evidence of burial practices that existed in the Slavic environment, in particular mounds, is characterized. During the early medieval period of the history of the Eastern Slavs, the genesis of the burial rite can be traced to the northerners, Vyatichi, Radimichi, Smolensk-Polovsk and Pskov Krivichi. The archeological artifacts and features of cremation described in the article provide grounds to assert the separate development of these tribes, which was due primarily to the geographical factor. Given the above, the opinion is substantiated that the territory of residence of the Eastern Slavs was divided into four large segments: the forest zone of the Dnieper right bank, the southern, southeastern and northern zones. It was within these limits that the life of the early medieval pagan Slavic tribes took place, which was characterized by a set of original cultural_ features.

Key words: ethnogenesis, Eastern Slavs, northerners, Vyatichi, Radimichi, Krivichi, funeral practices.



Язичництво давніх слов'ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії культур, це - слов'янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний, унікальний. Це цілий світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Проте в науці ця тема не достатньо вивчена, чим і приваблює багатьох дослідників, перетворюючись на актуальну тему. В історичній літературі однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). З'ясування питання етногенезу східних слов'ян - перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації. Тож, у статті аналізуються перші писемні згадки про слов'ян, які залишили давньоримські, візантійські автори, укладач Повісті временних літ. На основі співставлення археологічних та писемних джерел простежується ареал розселення окремих східнослов'янських племен. Характеризуються матеріальні свідчення поховальних практик, що існували в слов'янському середовищі, зокрема кургани. На протязі ранньосередньовічного періоду історії східних слов'ян простежується ґенеза поховального обряду в сіверян, в'ятичів, радимичів, смоленсько-половських та псковських кривичів. Описані в статті археологічні артефакти та особливості трупопокладання надають підстави стверджувати про окремішній розвиток названих племен, що було зумовлено, насамперед, географічним чинником. Зважаючи на сказане, обґрунтовується думка, що територія проживання східних слов'ян поділялася на чотири великі сегменти: лісову зону Дніпровського правобережжя, південну, південно-східну та північну зони. Саме в цих межах протікало життя ранньосередньовічних язичницьких слов'янських племен, що характеризувалися набором самобутніх культурних ознак.

Ключові слова: етногенез, східні слов'яни, сіверяни, в'ятичі, радимичі, кривичі, поховальні практики.

слов'янський етнос артефакт



Постановка проблеми. Етногенез слов'ян - це процес формування давньослов'янської етнічної спільності, що призвів до виділення слов'ян з конгломерату індоєвропейських племен. У даний час не існує загальновизнаної версії формування слов'янського етносу. Питання походження, історія формування та ареал проживання давніх слов'ян вивчаються на перетині різних наук: лінгвістики, історії, археології, антропології, генетики тощо.

Археологи визначають як достовірно слов'янський ряд археологічних культур, починаючи з V століття. В академічній науці не існує єдиної точки зору на етнічне походження носіїв більш ранніх культур слов'ян та їх спадкоємності по відношенню до пізніших слов'янських. Лінгвісти також не мають єдиної думки на час появи мови, який можна було б вважати слов'янським або праслов'янським. Існуючі наукові версії припускають виділення праслов'янської мови з праіндоєвропейської (або з мовної спільності нижчого рівня) в широкому діапазоні від 2-го тис. до н. е. до рубежу ер, або навіть перших століть н. е.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов'янської культури: реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, діалектів мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо.

Мета: дослідити слов'янський етнос на території розселення племен південно- східної зони та племен північної зони Давньої Русі.

Історіографічний огляд. Серед дослідників, які займалися науковим осмисленням проблеми варто назвати прізвища А. Падіна, І. Артеменко, Г. Соловйова, В. Сєдова.

Виклад основного матеріалу. Згідно досліджень, час виокремлення етнічних слов'ян перебуває в хронологічній межі від III тисячоліття до нашої ери до перших століть нашої ери. До середини II тисячоліття до нашої ери в господарстві племен, що заселили Східну Європу стало переважати землеробство. За іншими даними, найдавніші слов'янські племена проживали на території Східної Європи вже з середини I тисячоліття до нашої ери. Про проживання слов'ян у II столітті до нашої ери на території південних і центральних районів сучасної Польщі свідчать знахідки пшеворської археологічної культури.

Про венедів-слов'ян у своїх працях згадують Пліній Старший (23 - 79 pp.), Тацит (55 - 120 pp.), Птоломей (100 - 178 pp.) і визначають їх територію на схід від Вісли [Пліній Старший, кн. IV]. У праці «Готика» (VI ст.), яку Йордан присвятив германським племенам-готам, розповідається і про слов'янські племена антів, венедів і склавінів, з якими спілкувалися готи [Jordanis. De origine actibusque Getarum, с. 2728]. Одним з найдавніших джерел про слов'ян є праця візантійського письменника та історика другої половини VI ст. Прокопія Кесарійського «Історикон», в якій він, характеризуючи слов'ян та антів, зазначає: «Народами Склавинами й Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, а відтак усі справи, щасливі чи лихі, йдуть до громади... В обох народів мова одна... На вигляд вони також не відрізняються між собою; всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві. Вони зовсім не злі й не підступні. Заселяють край розкиданими і відокремленими оселями. Тому й займають великий край - більшу частину берега Істра (Дунаю)». Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром [Прокопій Кесарійський]. Він вважав склавінів і антів єдиним народом. Зазначимо, що у перелічених авторів не було достатньо відомостей про землі східних слов'ян, тому вони, характеризуючи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Свідчення про давньоруських слов'ян знаходимо в арабських дослідників, які мандрували з Ближньої Азії [Гаркави, 1870].

Незважаючи на те, що відомості численних арабських дослідників (Ібн- Хордадбе, Аль Джайгані, Аль-Масуді, Едрісі та ін.) були здебільшого епізодичними й однобічними, висвітлюючи переважно промисли і торгівлю, вони все ж подають цікаву інформацію про життя та побут слов'ян-русів.

Перші згадки про слов'ян-русів містяться в працях ас-Са'алібі (961 - 1038 рр.), Ібн Хордадбеха, Ібн ал-Факіха. Крім повідомлень про відвідування купцями-росами Багдада, до нас дійшла серія повідомлень про «острів русів» - у творах Ібн Русте, Гардізі, ал-Мукаддасі. Окрему групу свідчень про русів становить оповідь про три групи (види) русів - ас-Славійа, Куйаба, ал-Арсанія в ал-Істахрі, Ібн Хаукаля, ал-Балхі (Х століття). Проблему локалізації цих груп остаточно не вирішено. Твори ал-Масуді, ас-Сабі, Ібн Ісфендійара, Ібн Міскавейха (помер 1030 р.) оповідають про походи русів на Кавказ і до Каспійського моря в Х - ХІ ст.

В Йахії Антіохійського, Абу Шуджи знаходимо повідомлення про хрещення Київської Русі. Досягнення арабських географів та істориків знайшли своє продовження в творах перських і турецьких вчених пізнього середньовіччя.

Зокрема, Ібн-Русте у творі «Книга добрих скарбів» на поч. Х ст. пише: «Поміж країною Баджнаків (печенігів) і країною слов'ян десять днів дороги; на початку слов'янської землі є місто Куяб (Київ)... Вони пасуть свині, також вівці... Найбільше сіють просо; у жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть: “Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить”. Мають вони різні кобзи, гуслі й дудки, а кобза має вісім струн. Напій роблять собі з меду. Їхній вождь коронується; вони йому підпорядковуються і від його наказів не ухиляються. Згадана вище особа, що звуть його «головою голів», зветься в них Свят-малик (король); ця особа вища від жупана, бо той є тільки його намісником. Вони (руси) відважні й хоробрі. На зріст високі, гарні поставою і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, а всі свої напади і походи чинять на кораблях» [Гаркави, 1870, с. 261].

Не менш цікавими є візантійські джерела останньої чверті І тисячоліття нашої ери, де довідуємося про військову силу та політичну й велич слов'ян. Загалом в усіх візантійських джерелах переважають описи боїв між руським і візантійським військами та облогу русинами Констанстинополя (Патріарх Фотій, Константин Порфирородний, Лев Диякон та ін.). Зокрема, Лев Диякон, що перебував при війську візантійського імператора Василя, широко висвітлюючи від 990 року війну Святослава з Візантією, зазначав: «Народ. войовничий, сильний, що нападає на всіх сусідів, але вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів, а якщо не сподіваються врятуватися, встромляють собі в нутро меч.». Про князя Святослава пише, що він - палкий, сміливий, відважний, діяльний. На пропозицію візантійського імператора забратися з Мізії князь відповів: «Як Ромеї (Візантія) не захочуть заплатити (за його втрати) - нехай забираються з Європи, бо то їм не належить, і до Азії переходять!»

Ще одним свідченням про слов'ян є «Грамота Короля Людовика Німецького Альтайхському Монастирю», яка засвідчує офіційне підтвердження приналежності земельної ділянки східнобаварському монастирю у Нижньому Альтайхі. В ній зустрічається етнонім «русь», який істориками розглядається як свідчення існування етнічних та торгових зв'язків Наддніпрянської Русі з верхніми- та середньодунайськими територіями [Козьма Пражский, 1962, с. 53-58; с. 64-101].

Про розселення східнослов'янських племен може розповісти літопис «Повість временних літ». Нестор повідомляє нам про племена, мешканців середнього Придніпров'я у Києві, їх сусідів - древлян, які в болотистому і лісистому Прип'ятському Поліссі. На півночі краю східнослов'янського світу жили словени ільменські, які оселилися на берегах о. Ільмень; між Прип'яттю й західної Двіною жили дреговичі; сусідами їх була кривичі, величезний масив, що згодом розпався на три відгалуження кривичів смоленських, полоцьких і псковських; сусідами полян із боку степу були жителі півночі, в басейні річки Сож жили радимичі, а басейні річки Оки - в'ятичі. На південному кінці східнослов'янської території, на узбережжя Чорного моря, оселилися уличі і тиверці.

У повісті временних літ розповідається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 р. і 971 р. Крім опису історичних подій, у них є згадки релігійного характеру, що проливають світло на деякі аспекти культури стародавніх словян, що свідчить про їхню самобутність. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом «Волосом, богом скотьїм». В обох клятвах київських князів присутнє ім'я бога Волоса (Велеса) із додатком «бог скотій» [ПСРЛ].

У попередній статі «Компаративний аналіз історії слов'янських етносів доби язичництва: племена лісової зони Дніпровського правобережжя та південної зони України» були розглянуті перші дві зони, що сприяли утворенню українського народу [Коваленко А., 2019]. Нині дослідження присвячені двом сусіднім територіям, які входили до Давньої Русі.

Сіверяни.

У «Повісті временних літ» літописець локалізує сіверяни на трьох річках дніпровського лівобережжя: «...седоша по Десні, і по Семі, і по Сулі, і нарекошася северъ» [ПСРЛ].

У дореволюційній російській імперській історіографії склалася думка, що жителям півночі належала вся територія Середнього Подніпров'я - від лівого берега Дніпра до надріччя Дону. Однак аналіз письмових і географічних даних, проведений Б. А. Рибаковим, виявив хибність цього подання. Ареал сіверян обмежувався середньою течією Десни, басейном Сейму і верхів'ями Сули. Містами сіверян були Новгород-Сіверський, Севськ, Путивль і Рильськ [Рыбаков, 1978].

Бурхливий слов'янське розселення в сіверянській землі відноситься до VIII ст., коли повсюдно і у значній кількості виникають поселення, жителі яких користувалися роменським типом кераміки. Глиняні вироби цього типу, стали відомими ще на початку XX ст. після розкопок Н. Е. Макаренка на городищах в околицях р. Ромни, нині досить добре досліджені [Макаренко, 1911].

Л. Нідерле окресює їх ареал головно на території між Десною і Сулою [Нидерле, 1956, с. 159]. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів, одного з двох давніх південноруських племен (другим було плем'я в'ятичів). Отже, певна частина давньоукраїнського племені перейшла Дніпро вище Десни і далі рухалась на південний схід аж до Ворскли, в той час як радимичі, залишаючись весь час на лівому фланзі, дійшли до Сейму [Нидерле, 1956, с. 31].

В кінці 20-х років XX ст. подібні старожитності були відкриті в басейні верхнього і середнього Дону і названі за однією з пам'яток, раскопанною поблизу с. Боршево Воронезької обл. [Ефименко, Третьяков, 1948].

На літописній території сіверян поширені власне роменські пам'ятки. Аналіз кісткових залишків Новотроїцького, Опішнянського, Петровського та інших городищ показує, що всюди переважають кістки домашніх тварин, серед них перше місце належить великій рогатій худобі, потім - свині і дрібній рогатій худобі.

Повсюдне поширення залізних знарядь праці, предметів озброєння, знахідки шлаків, залишків сурм і сопел виразно свідчать про розвиненість залізоробного і залізообробного ремесел. Крім названих землеробських знарядь на території поселень неодноразово знаходили сокири, тесла-мотижки, ножі, наконечники стріл та інші предмети.

Сліди обробки кольорових металів виявлені при розкопках Новотроїцького городища, ливарні форми виявлені також на інших поселеннях. Значну колекцію срібних і бронзових виробів вдалося зібрати на тому ж таки Новотроїцькому поселенні.

Дослідження засвідчили розвиток деревообробного ремесла, а численні вироби з кістки і рогу, знайдені на поселеннях, говорять про розвиток косторізного виробництва.

Ареал дніпровської групи роменсько-боршевської культури охоплює верхню і середню течію Ворскли, Псла і Сули, цілком басейн Сейму і поріччя Десни. На південному сході територія цієї групи захоплює басейн р. Уда - правої притоки Сіверського Дінця (окремі поселення є і на Сіверському Дінці). Західна межа ареалу проходить приблизно від р. Лубни на Сулі до Чернігова і по правому берегу Десни піднімається вгору, захоплюючи басейн р. Судость. Північно-західна і східна межа описуваної групи пам'яток проходить по вододілу Дніпра з Окою і Доном. Курганний обряд поховання з'являється на літописній території сіверян в IX столітті, тобто в період роменської культури. В найдавніших з курганів віднайдені ліпні урни, ідентичні глиняному посуду роменських поселень.

Проте все сказане ще не означає, що та група слов'ян, яка розселилася в УШ ст. в лівобережній частині Середнього Подніпро'вя, вже була самостійним слов'янським племенем, яке називалося сіверянами. Поширення роменської культури на дніпровському лівобережжі, боршевскої - на Дону і, мабуть, близької до них слов'янської культури - на верхній Оці було результатом одноразового розселення одного великого слов'янського угруповання. В результаті освоєння широкої території тут утворилися три локальні групи слов'ян. Однак це ще не призвело до складання східнослов'янських племен, відомих з «Повісті временних літ». На відміну від племен лісової зони дніпровського правобережжя, південно-східні племена не були виключно територіальними формуваннями. Виникнення сіверян є результатом взаємодії носіїв дніпровської групи ромепско-боршевской культури з місцевим населенням.

Видається цілком очевидним, що роменсько-борщівські старожитності в цілому мають найближчі аналоги в синхронних слов'янських пам'ятках правобережної України і більш західних областей [Соболевский А, 1894].

Роменсько-боршевські пам'ятки зближуються, наприклад, з старожитностями Луки-Райковецької матеріальної культури: промислом, керамікою, тощо. Детальне зіставлення цих старожитностей проведено І. І. Ляпушкиним, який прийшов до висновку, «що слов'яни проникли в область лівобережжя близько УШ ст. із західних (правобережних) районів. Звідки конкретно і якими шляхами йшло це проникнення, сказати зараз важко. Для вирішення цього завдання необхідні додаткові джерела, добуті шляхом розкопок» [Ляпушкин, 1958, с. 85-150]. Іншими словами, група роменсько-боршевских старожитностей - крайня гілка слов'янської культури останньої чверті I тисячоліття нашої ери, розвинулася на основі старожитностей попереднього часу.

В'ятичі.

Руські літописи пов'язують ареал в'ятичів з Окою. «Повість временних літ» відзначає: «...а Вятько седе сь родомь своимь за Оце, від нього ж прозвашася вятичі», а під 964 р. у зв'язку з походом Святослава на північний схід говориться: «І іде на Оку річку і на Волгу, і налезе вятичі».

В'ятичі неодноразову згадуються в літописах і пізніше, особливо у зв'язку з політичними подіями XII ст., і ці відомості дозволяють у загальних рисах встановити межі в'ятицької землі. Під 1146 р. названі два в'ятицькі міста - Козельськ і Дедославль. До першого з них втік Святослав Ольгович, у другому було скликано в'ятицьке зібрання, яке прийняло рішення воювати проти Святослава Ольговича. В описі походу 1147 р. Святослава Ольговича на Володимира Давидовича чернігівського названі міста Брянськ, Воробин, Домагощ і Мценськ, що знаходилися поблизу в'ятицької землі або на її околицях. Втім, у XII ст. літописні «в'ятичі» були адміністративно-територіальною одиницею Чернігівської землі, а межі останньої зовсім не відповідали межам племінного (етнографічного) регіону в'ятичів.

Під 1185 р. літописець відносить Карачево до в'ятицьких міст. Крім того, у «в'ятичах» згадуються міста Воротинеськ (на р. Висса, лівій притоці Оки), Колтеськ (на Оці), Мосальськ (в басейні Угри) і, Серенек (в басейні Жиздри) [ПСРЛ].

У пізніх літописах є звістки, що на сході в'ятицька земля простягалася до рязанської течії Оки. Таким чином, судячи з літописів, територія розселення в'ятичів охоплювала басейни верхньої і середньої течії Оки [ПСРЛ].

Найбільші представники російської історичної географії імперського періоду Н. П. Барсов і М. К. Любавський здійснили спробу деталізувати кордони розселення в'ятичів, залучивши для досягнення поставленої мети дані топоніміки та ландшафту. Для з'ясування території розселення в'ятичів вчені також використовували дані діалектології, проте безуспішно [Барсов,1885, с. 157].

Найбільш аргументовану і детальну картину розселення в'ятичів надали тільки археологічні матеріали.

В'ятицькі кургани з трупоположениями і їх речові інвентарі були чудово систематизовані та інтерпретовані А. В. Арциховським [Арциховский, 1956]. У невеликій за обсягом, але дуже насиченою книзі цей дослідник зумів обробити всі накопичені на той час археологічні матеріали і зробити важливі історико-археологічні висновки, що не втратили свого наукового значення і понині. Виділені їм предмети - семилопатеві скроневі кільця, кришталеві кулясті і жовті скляні кулясті намиста, решітчасті персні і пластинчасті загнутокільцві браслети, характерні для в'ятичів, дозволили в деталях описати в'ятицьку племінну територію. З названих речей етнічно визначальними для в'ятичів є тільки семилопатеві кільця. Інші прикраси, хоча й досить часто зустрічаються в в'ятицьких курганах, проте відомі й в деяких інших регіонах східно-слов'янської території.

На заході в'ятичі жили поруч з сіверянами, радимичами і кривичами. Західна межа в'ятицького ареалу спочатку йшла по вододілу Оки й Десни. В басейнах Жиздри і Угри виділяється прикордонна смуга шириною 10-30 км, де в'ятицькі кургани співіснували з кривицькими. Ця смуга проходила по верхів'ях Жиздри і по притоках Угри - Болве, Рессе і Снопоти. Далі піднімалася на північ до верхів'їв Москви-ріки, а потім повертала на схід у напрямку верхів'я Клязьми.

Правобережжя Москви-ріки цілком належало в'ятичам. В'ятичі заходили і на лівий берег цієї річки (на 10-50 км на північ), але тут разом з в'ятицькими курганами зустрічаються і кривицькі. Приблизно біля впадіння Вчи в Клязьму вятицький кордон повертав на південний схід і йшов спочатку по лівобережжю Москви-ріки, а потім - Оки [Шахматов, 1907, с. 715-716].

Найбільш східним пунктом з в'ятицькими скроневими кільцями є Переяславль- Рязанський. Звідси південно-східна межа в'ятичів йшла до верхів'їв Оки, захоплюючи басейн Проні, але не досягаючи басейну Дону. Басейн верхньої течії Оки був цілком в'ятицьким [Барсов, 1885, с. 157].

А.В. Арциховський написав монографію про в'ятицькі старожитності. Дослідник навів слова літописця: «І радимичі, і в'ятичі, і северъ одинъ звичай имяху: ...аще хто умряше, творяху тризну надъ нимъ, і по сім - ряху кладу велику, і възложахуть й на кладу, мерця сожьжаху, і посемь собравше кістки вложаху в судину малу, і поставляху на стовпі на путех, що творять вятичі й нині» - і зробив висновок, що до XII ст. в'ятичі ховали «на стовпі, на шляхах» [Арциховский, 1930, с. 135].

Однак етимологія давньоруського слова «стовп» не обмежується значенням «стовп», «колода». У пам'ятках руської писемності XI - XVI ст. стовпами називаються і невеликі намогильні будиночки, і саркофаги [Третьяков, 1948, с. 49-53].

В курганах у с. Західна знайдено п'ять глиняних посудин-баків, з яких один гончарний, інші - ліпні. Вироби з бронзи представлені невеликим дротяним кільцем, дротяним браслетом і фрагментами інших прикрас. Знайдена також залізна пряжка прямокутної форми. Виявлені намистини - скляні мозаїчні, що мають аналогії з північнокавказькими старожитностями VIII - IX ст., і одна - сердолікова циліндрична.

В'ятицькі кургани другого типу містили похоронні домовини, складені з дерева. В курганах поблизу с. Західна похоронні камери були зрубними. Зверху були покриті плахами, а знизу мали підлогу з добре підігнаних дощок. Висота камер до 0,35 - 0,45 м. Всі вони обвуглені. Похоронні споруди згорали всередині насипу вже після того, як був споруджений курган.

Кожна похоронна камера була своєрідною усипальницею, де зберігалися залишки кількох трупоспалень, проведених в різний час. Вхід до камери завалювали камінням, тому доступ до них завжди був, варто було тільки відсунути валуни. При розчищенні камер виявлені скупчення кальцинованих кісток у вигляді або суцільного шару товщиною 10-20 см, або п'яти - семи купок. Крім розсипаних кісток, на підлозі домовин були віднайдені урни з прахом і порожні горщики, очевидно ритуального призначення.

Зрубна камера відкрита і при розкопках одного з курганів в с. Добре. Вона мала розміри 1,4X1 м, висоту 0,25 м і містила три скупчення кальцинованих кісток, уламки ліпних посудин і скляні намиста, що дозволили датувати курган IX - X ст.

Кургани з похоронними домовинами відомі поки що лише в шести вятичских могильниках (Воронець, Добре, Західна, Лебідка, Песковатое і Воротынцево). За винятком Воротинцевського кургану, всі ці насипи розташовувалися в загальних групах з насипами першого типу і упереміж з ними.

Кургани з похоронними домовинами специфічні, але не складають етнографічної особливості в'ятицького ареалу. Подібні кургани відомі і в області розселення радимичів (Попова Г ора, Демьянки), і в землі сіверян (Шуклинка), а також в басейні верхньої течії Дону. Пізніше, в XI - XII ст., подібні камери-домовини ставили в кургани з трупоположениями головним чином на території розселення дреговичів і радимичів, але відомі вони й у землі в'ятичів.

Про походження в'ятичів «Повість временних літ» повідомляє: «...радимичі бо й вятичі від ляховъ. Бяста бо 2 брата в лясех, - Радим, а другнй Вятко, - і пришедъша седоста Радимъ на Съжю, і прозвашася радимичі, а Вятъко седе съ родомъ своимъ за Оце, від нього ж прозвашася вятичі».

Етнонім в'ятичі зроблений від імені Вятко, про що повідомляє і «Повість минулих літ. В'ятко - зменшувальна форма від праслов'янського антропоніма В'ячеслав. Потрібно вважати, що Вятко був ватажком тієї групи слов'ян, яка першою прийшла на верхню Оку. Ця група ще не була, мабуть, окремої етнографічної одиницею слов'янства. Тільки ізольоване життя на Оці і метисація з місцевими балтами призвели до племінного відокремлення в'ятичів [Фасмер,1964-1973, с. 376].

Про слов'янської інфільтрації цього часу в північній частині в'ятицької землі свідчать і поодинокі поховання за обрядом трупоспалення. Одне з них відкрито в кургані Стрілківського могильника на Пахре [Юшко, 1972, с. 186]. Втім, не виключено, що це трупоспалення належить до XI ст.

Ознакою масового проникнення слов'ян у північні області в'ятицького регіону слугує поширення тут курганного похоронного ритуалу. Кургани з трупопокладенням займають всю територію в'ятичів. Це звичайні давньоруські напівсферичні насипи висотою близько 1-2,5 м. Могильники складаються з декількох десятків насипів. Іноді зустрічаються курганні групи, що налічують понад сотні насипів. У більшості в'ятицьких курганів з трупопокладанням присутні безладно розкидані вуглини або їх невеликі скупчення. Це, ймовірно, один з пережитків колишнього поховального ритуалу - тілоспалення.

Померлих ховали за загальнослов'янським ритуалом - на спині, головою на захід (з сезонними відхиленнями). Східне орієнтування померлих зафіксоване у в'ятицькому регіоні в одиничних випадках. Такі поховання відкриті в басейні Жиздри і Угри, на пограниччі з кривичами і в басейні Москви-ріки. Східна орієнтування померлих у давньоруських курганах була спадщиною балтското похоронного ритуалу. Так само рідко зустрічаються в вятичских курганів та трупоположения, орієнтовані меридіонально. Вони є в кривичско-вятичском пограниччя - в могильниках Колчино, Маніна, Марфинка, Синьгово і, крім того, в курганах у с. Кримське Верейського р-ну Московської обл. і курганах рязанського течії Оки, досліджених у Апоничищах, Городці і Земському. Мабуть, до цієї групи поховань відносяться трупоположения, орієнтовані головою на північний схід. Меридіональне положення померлих властиво фінським племенам, і від них цей обряд проник до в'ятичів [Городцов, 1900. с. 14].

Як правило, у в'ятицьких курганах знаходиться одне трупоположення. Сімейні поховання порівняно рідкісні, в них лежать обидва померлі на одному горизонті або ж на різних поверхах. Часто застосовувалися довбані, рідше - дощаті труни. Іноді померлого загортали в березову кору. Як вже зазначалося, зафіксовано поховання в дерев'яних камерах-домовинах.

В'ятицькі кургани дуже багаті на речовий матеріал. В цьому відношенні вони істотно відрізняються від курганів у південній частині східнослов'янського регіону. Особливим розмаїттям речей характеризуються трупоположення жінок, що дозволяє реконструювати в загальних рисах оздоблення слов'янського жіночого костюма [Ефименко, 1949].

Радимичі.

Місце розселення радимичів - басейн Сожу: «...і пришедъша седоста Радимъ на Съжю, і прозвашася радимичі». У літописному переліку племінних князівств східного слов'янства радимичів немає. Проте з інших місць літописів очевидно, що радимичі управлялися племінними вождями, мали своє військо і до останніх десятиліть X ст. зберігали самостійність.

У середині IX ст. радимичі були змушені платити данину Хазарському каганату. Слідом за походами на древлян і сіверян у 885 р. київський князь Олег спрямовує свою дружину на радимичів. В результаті радимичі були звільнені від виплати данини хозарам. Разом з тим вони зберегли племінну організацію. Їх взаємовідносини з київськими князями до кінця X ст. обмежувалися виплатою данини і участю у військових походах.

Новий похід на радимичів відбувся у 984 р. при київському князі Володимирі Святославичі. Авангард київського війська на чолі з воєводою Вовчий Хвіст зустрівся з радимицькими воїнами на річці Пищань (притока Сожу, поблизу сучасного Славгорода). Радимичі були розбиті і з цього моменту втратили самостійність. Їх територія увійшла до складу Давньоруської держави. Останній раз радимичі згадуються в літописах під 1169 р. вже не як окреме самостійне плем'я, а в якості етнографічної одиниці східного слов'янства [ПСРЛ].

Це все, що можна сказати про радимичів на основі письмових джерел. Більш суттєві матеріали дають давньоруські кургани. Їх наукові розкопки почалися з другої половини XIX ст. У Гомельсько-Могилівському Подніпров'я, де радимичі стикалися з дреговичами, розкопками курганів займалися Н. М. Турбін, А. С. Уваров та інші археологи [Турбин, 1867].

Основним же дослідником радимичських курганів був П. М. Єременко. Протягом чотирьох польових сезонів 1890 - 1896 рр. він розкрив понад 300 курганів на 36 могильниках, розташованих у басейні Іпуті, верхів'ях Снові і Брянському Подесінні [Єременко, 1909, с. 77-80].

У 50 - 60-х рр. ХХ ст. розкопками курганів займалися Ф. М. Заверняєв і В. А. Падін [Заверняев, 1976, с. 44-52; 1954, с.143-144; Падин, 1969, с. 3-25; 1948, с. 86-89]. В. А. Падін, зокрема, досліджував цікавий радимицько-сіверянський Кветунський могильник [Падин, 1958, с. 289-292; 1963 с. 218-222].

На радимицько-дреговицьком кордоні (Ходосовичі) невеликі дослідження вів І. І. Артеменко [Артеменко, 1963, с. 101-104].

Вже в кінці XIX ст. стало очевидним, що основною етновизначальною ознакою радимичів слугують семипроменеві скроневі кільця. До початку 30-х років XX ст. належить монографічне дослідження Б. А. Рибакова [Рыбакоу, 1932, с. 81-151], в якому радимицькі кургани і їх речові інвентарі отримали ґрунтовну наукову систематизацію. Досліднику вдалося детально окреслити територію розселення радимичів і показати хронологічну еволюцію радимицьких курганів.

Поховальні кургани радимичів кургани, де використовувався обряд тілоспалення нечисленні. Основна частина їх знаходиться по берегах великих річок - Сожі, Іпуті і Бесіди. Відомі такі кургани і на більш дрібних дніпровських притоках. Береги інших дрібних річок, мабуть, у той час ще не були освоєні слов'янами.

Особливістю радимицького ареалу є різке переважання курганів з трупоспаленням на місці. При цьому спалення проводилося в більшості випадків не на горизонті, а на так званому підсипанні. Насамперед споруджували нижню частину кургану висотою від 0,35 до 1 м (від 1/5 до 1/2 загальної висоти насипу) з горизонтальним верхом. На ньому і робили спалення померлого. Г. Ф. Соловйова висловила припущення, що кургани з трупоспаленням в насипу можна вважати специфічно радимицькими [Соловйова, 1956, с. 141]. Однак подібні насипи зустрічаються і за межами радимицького ареалу.

Відомі і радимицькі кургани з трупоспаленням на горизонті (Батуровка, Дем'янки, Козлівка, Немеричі, Попова Гора, Ухлястя).

У радимицькой землі зафіксовано кілька випадків неповного трупоспалення. У таких курганах на кострищах відкриваються частково обвуглені кістяки (на підсипці або материку). Частіше неспаленою виявляється верхня частина померлого, відомі випадки спалення ніг і нижньої частини тулуба небіжчика. У деяких курганах відзначено орієнтування померлого. Так, в насипах, досліджених у Климовичах і Князевці, небіжчики покладені на вогнище головами до заходу, а в двох насипах у с. Корми і в одній поблизу с. Колоси - на схід. Кургани з неповним спаленням, мабуть, відносяться до перехідного періоду, коли обряд кремації поступово витіснявся обрядом інгумації. Точне датування їх неможливе через відсутність речей при похованих.

Як правило, в курганах ховали одного померлого, зрідка - двох. Урнові поховання рідкісні. Б. А. Рибаков зазначив, що кераміка збула віднайдена тільки в семи радимицьких курганах із спаленням. У трьох могильниках (Грязівець, Дем'янки і Софіївка) виявлені ліпні урни.

Визначити точну дату радимицьких курганів з трупоспаленнями дуже важко. Аналогічні кургани в інших областях давньої Русі датуються IX - X ст. До цього часу віднесені Б. А. Рибаковим і кургани зі спаленням в землі радимичів. Ніяких матеріалів для датування їх більш раннім часом у розпорядженні дослідників немає. Розкопані Г. Ф. Соловйовою кургани в Дем'янках за бочкоподібними позолоченими і посрібленими намистинами відносять до X ст.

В останній третині X ст. в землі радимичів з'являються перші поховання за обрядом інгумації. Серед радимицьких курганів з трупоположенням до раннього часу відносяться поховання на кострищах, влаштованих на горизонті. Такі кургани більш або менш рівномірно розподілені на всій радимицькій території. На місці, вибраному для спорудження кургану, розпалювали багаття. Мабуть, це релікт обряду кремації померлих. Вогонь, за язичницькими уявленнями, очищав місце поховання і самого померлого. Від таких багать залишався шар золи і дрібних жаринок. Як правило, до центру кургану цей шар тонше (0,1 - 0,2 м), а по краях помітно товщий, досягаючи у висоту 0,5 - 0,8 м. Таке попільняне кільце, зване дослідниками «вогненним колом», становить специфічну особливість радимичських курганів. Р. Ф. Соловйова вважає, що «вогняні кільця» з'являються в землі радимичів у X - XII ст. і характерні як для насипів з трупоспаленням, так і для курганів з трупопокладанням. На жаль, при попередніх дослідженнях ця особливість в радимицьких курганах не фіксувалася. Тому територіальні і хронологічні межі її поширення не можуть бути твердо встановлені. [Соловйова, 1968, с. 352-356].

Кривичі смоленсько-полоцькі.

Ще в той час, коли кривичі споруджували довгі кургани і ховали в них померлих за обрядом тілоспалення, вони, диференціювалися на дві етнографічні групи. Головним чином в басейнах Великого і Псковського озера сформувалися псковські кривичі. У більш південних регіонах - там, де кривичі змішалися з місцевим балтійським населенням, склалося окреме етнографічне угруповання. Оскільки це угрупування склало ядро майбутнього населення Смоленської і Полоцької земель, воно отримало назву смоленсько-полоцького. У IX - ХШ ст. обидва угруповання кривичів в культурно-історичному відношенні розвивалися самостійно, що, мабуть, призвело до остаточного подрібнення племінної єдності.

На Дніпрі довгі кургани розташовані переважно у районі Смоленьська - давнього центра кривичів та по водорозділенню між вершинами Дніпра та Західної Двіни. На сході кургани займають місце верхньої течії Волги, звідки тягнуться до Валдайської височини, досягаючи середньої течії річки Мсти [Чернягин, 1941, с. 124]. Така територія кривичів співпадає з літописними свідченнями «Повесті временних літ».

Правобережна частина басейну Десни, лівої притоки Західної Двіни належали кривичам, а на захід починалася територія літописної литви. Найбільш західним кривицьким поселенням було місто Браслав, де знайдені при розкопках браслетоподібні зав'язані скроневі кільця.

В лівобережній частині Верхнього Подесення кривичі перемішалися з в'ятичами. В'ятицькі і кривицькі поховання тут часто знаходяться в одних могильниках. До змішаної кривицько-в'ятицькой смуги належала значна частина басейну Угри (до гирла Ресси). Від гирла Ресси кривицько-в'ятицька межа йшла в північному напрямку до верхів'їв Москви-ріки. Басейн її в основному входив до в'ятицької території. Тільки на невеликій ділянці лівого берега Москви-ріки, між Ісконою і Рузою, а також в басейні Істри є кілька змішаних кривицько-в'ятицьких могильників.

До території смоленських кривичів належали річки Волзького верхів'я - приблизно до сучасного р. Зубців.

Верхів'я Західної Двіни і сама верхня частина басейну Ловаті належали смоленсько-полоцьким кривичам. Лише зрідка тут зустрічаються ромбощитові скроневі кільця, присутність яких свідчить про часткове змішування кривичів з новгородськими словенами.

На заході розглянута група кривичів впритул стикалася з латгалами і литовцями. Від о. Освейське західна межа кривицького розселення опускалася на південь, перетинаючи Західну Двіну поблизу гирла Дрисси. Правобережна частина басейну Дісни, лівої притоки Західної Двіни, належали кривичам, а на захід починалася область літописної литви. Найбільш західним кривицьким поселенням тут був, очевидно, Браслав, під час розкопок якого були віднайдені браслетоподібні зав'язані скроневі кільця [Алексеев, 1960, с. 102].

Ще А. А. Спіцин зазначив, що в кривицькому літописному ареалі найбільш поширені браслетоподібні скроневі кільця з зав'язаними кінцями. Ці прикраси сконцентровані головним чином у смоленській частині Дніпровського басейну, в басейнах верхніх течій Західної Двіни і Волги. Картографія браслетоподібних зав'язаних скроневих кілець дозволяє стверджувати, що ці прикраси були етновизначними для смоленсько-полоцьких кривичів. Поза їх літописним ареалом браслетоподібні зав'язані кільця відомі тільки в тих давньоруських областях, які були колонізовані переселенцями з Смоленської або Полоцької земель.

На захід від окресленої межі, на правобережній частині Западнодвинського басейну відомі кургани, за зовнішнім виглядом ідентичні кривицьким. Однак при розкопках їх виявляється інвентар, дуже характерний для латгальских поховань [Спіцин, 1928].

У IX ст. в області розселення смоленсько-полоцьких кривичів довгі кургани змінюються круглими (напівсферичними), за зовнішнім виглядом не відзначаються окремо від синхронних насипів інших східнослов'янських земель.

Не всі круглі кургани Полоцької та Смоленської земель залишені слов'янами. Для курганних могильників слов'ян характерне скупчене розташування поховальних насипів. Кургани, як правило, знаходяться поряд і часто зливаються своїми підставами. Деякі могильники утворилися з декількох груп, віддалених одна від одної на значну відстань (іноді на декілька сотень метрів), але завжди всередині такої групи безладно розкидані кургани «туляться» один до одного. Навпаки, курганні насипи дослав'янського населення не утворюють компактних груп, а віддалені один від одного на значну відстань - від 30-50 до 300-400 м.

Зазвичай слов'янські кургани насипали з ґрунту, взятого тут же, навколо місця зведення насипу. Тому навколо курганів утворювалися кільцеві рови різної ширини і глибини, іноді вони мають кілька перемичок. Ці рови мали ритуальне значення. Як і раніше, в епоху поховань в довгих курганах, у ровах, ймовірно, запалювали багаття або кілька вогнищ. Сліди їх зафіксовані при дослідженні Гнездовських курганів [Авдусин, 1952, с. 93-104]. Мабуть, такі рови були поширеними. Багаття в ровах були жертовним вогнем, а значення вогню в язичницькій релігії слов'ян очевидне.

До теперішнього часу на території Полоцької та Смоленської земель розкопано понад кілька тисяч круглих слов'янських курганів. Початок їх розкопок відноситься ще до першої половини XIX ст., однак вони були проведені далеко не досконалими методами, а польова документація не збереглася. З досліджень середини ХІХ ст. можна назвати розкопки Ф. Вільчинського та К. А. Говореного у Вітебській губернії. У другій половині XIX ст. на тій же території розкопками курганів займалися М. Ф. Кусцинський [Кусцинский, 1865, с. 158-161], А. М. Сементовський [Сементовский, 1867, с. 17, 39], Е. Р. Романов [Романов, 1889, с. 129-153] та інші.

Станом на X у кривичів уже панував обряд кремації померлих. Всі деталі похоронної обрядовості, що були характерні для довгих курганів, повторюються в круглих насипах IX - X ст. Очевидно, що зі зміною форми поховального насипу і переходом від колективних поховань до індивідуальних будь-яких змін у поховальному ритуалі не сталося. Рештки трупоспалення, зібрані з похоронного багаття, поміщалися в круглих курганах абсолютно так само, як і в довгих. Відсоткове співвідношення між різними типами поховань у VI - УШ ст., коли споруджувалися довгі кургани, і в IX - X ст. однакове.

Вже в X ст. у кривичів з'явилися перші трупопокладання. У різних пунктах кривицького ареалу досліджені кургани перехідного типу. В одних випадках трупоспалення в таких насипах знаходилося в основі, а трупопокладання - у верхній частині (наприклад, Славені і В'ядець на Полоччині), в інших, навпаки, на материку розташовувалося інгумоване поховання, а зверху - трупоспалення (наприклад, В'ядець, Димово, Каховка, Катинь, Сходинки). До перехідного періоду відносяться також кургани з неповним (частковим) трупоспаленням. Період, коли застосовувалися два обряду поховання (кремація та інгумація), тривав на землях кривичів 50 - 80 років. У першій чверті XI ст. обряд інгумації остаточно витіснив трупоспалення.

Найбільш ранні кургани з трупопокладанням на території розселення смоленсько-полоцьких кривичів зберігають елементи вогнепоклонства: під

похованнями збереглися залишки ритуальних багать. Розпалювали багаття, як правило, на материку або на спеціально влаштованому насипі висотою 0,2 - 0,5 м і більше. Особливо поширені вогнища розмірами від 1,5Х0,7 до 2,5Х1,5 м. Обриси їх овальні, круглі або неправильні. Кургани з трупопокладанням на кострищах не становлять виключної особливості смоленсько-полоцьких кривичів. Такі насипи відомі також в дреговицькому і радимицькому ареалах.

Смоленсько-полоцькі кривичі взяли найактивнішу участь в освоєнні території Ростово-Суздальської землі. Однак Волго-Клязьменске межиріччя не належить до власне кривицького регіону. Слов'янське населення Північно-Східної Русі сформувалося в результаті розселення кількох племінних угруповань. Тому археологічну характеристику цієї території доцільно надати окремо.

Кривичі псковські.

Круглі кургани псковської групи кривичів чітко виділяються завдяки присутності зольно-вугільного прошарку. За своєю будовою він ідентичний підошовному прошарку довгих курганів псковського ареалу. Зольно-вугільні прошарки присутні в круглих курганах як з трупоспаленням, так і з трупопокладанням. Ця особливість курганів дозволяє детально окреслити ареал псковських кривичів та виявити райони їх пізнішого розселення. Крім басейнів Великого і Псковського озеа, такі кургани відомі у верхів'ях Західної Двіни і прилеглих районах Ловаті і верхньоволзьких озер.

Еволюція поховального обряду в курганах псковських кривичів йшла в основному тим же шляхом, що і в інших східнослов'янських землях. На зміну поховань в довгих курганах в IX ст. приходять поховання за обрядом трупоспалення в круглих (напівсферичних) насипах. Деякі дослідники вважають, що круглі кургани з одиночними або парними похованнями стали споруджувати вже в УШ ст., що цілком ймовірно. Однак датовані предмети, що підтверджують це, досі при курганних розкопках не виявлені.

Кремація померлих відбувалася завжди на боці, на спеціальних похоронних багаттях. Мабуть, прикраси і металеві частини одягу згорали при кремації, тому для псковських кривичів IX - X ст., як і для більш раннього часу, характерні поховання без речей.

Залишки трупоспалень, зібрані з похоронного багаття, як правило, містилися у верхніх частинах насипу. Очевидно, поховання здійснювали у готовий насип. Лише як виняток зустрічаються урнові поховання, основна ж частина являє собою невелике скупчення кальцинованих кісток. Оскільки поховання зазвичай перебували в самому верху насипу, багато з них були зруйновані дощовими і талими водами, а також вітрами. Тому в Псковській землі дуже багато так званих порожніх курганів, під час розкопок яких поховання не були віднайдені. Відомі в Псковському регіоні поодинокі похоронні насипи з трупоспаленням, вчиненим на місці. Зокрема, такі кургани розташовані у с. Єрусалимське [Тюленев, Тюленева, 1977, с. 36; 1978, с. 41-42].

Перехід від обряду трупоспалення до трупопокладання в регіоні псковських кривичів напевне відбувся у кінці X - на початку XI ст. Дата вельми приблизна, оскільки надійних даних для її визначення тут немає. Найбільш пізні поховання за обрядом спалення визначаються за урною-горщиком з лінійно-хвилястим орнаментом. У XII ст. поступово поширюються трупопокладання в підкурганних ямах, які характерні для другої половини XII ст. і XIII ст. [Яковлев, 1999].

Що стосується поховального ритуалу, то спершу випалювали вогнем місце, призначене для курганного насипу. Для цього використовували хмиз і солому. У ранніх курганах рештки померлого дослідники знаходили на утвореному після згоряння багаття попільняному прошарку. У пізніх курганах в середині площини, яку займав цей прошарок, перебувала могильна яма, куди клали померлого. Після цього яма засипали і відразу споруджували насип. При цьому навколо її основи утворювався кільцевий рів, на дні якого запалювали ритуальне вогнище. Судячи з розкопок курганів у Себежському Поозер'ї, багаття розводили зазвичай з південного боку кургану, іноді їх було два - з південного і північного боку.

На межах території розселення псковських кривичів спостерігаються деякі особливості у розвитку поховальної обрядовості, з'являються елементи, що не є характерними для слов'янського похоронного ритуалу.

Так, у Себежському Поозер'ї трупоспалення в ґрунтових ямах під курганами отримали поширення вже в XI ст., що пояснюється сусідством з латгалами. Латгальська похоронний обряд протягом другої половини I і початку II тисячоліття нашої ери характеризується трупопокладанням в ґрунтових ямах [Седов, 1970, с. 9093].



Висновки

Як бачимо, територія проживання східних слов'ян поділялася на чотири великі сегменти: лісову зону Дніпровського правобережжя, південну, південно-східну та північну зони, в межах яких протікало життя ранньосередньовічних язичницьких слов'янських племен, що характеризувалися набором самобутніх культурних ознак.



Список використаних джерел та літератури

Авдусин, Д. А., 1952. Гнёздовская экспедиция, Краткие сообщения Института истории материальной культуры, XLIV, Москва; Ленинград, с. 93-104.

Авдусин, Д. А., 1952. Отчёт о раскопках Гнёздовских курганов в 1949 г., Материалы по изучению Смоленской области, 1, с. 311-367.

Авдусин Д. А., 1970. Отчёт о раскопках в Гнёздове в 1957-1960 гг., Материалы по изучению Смоленской области, VII, Москва.

Алексеев, Л. В., 1966. Полоцкая земля (очерки истории Северной Белоруссии в IX-XIII вв.), Москва: Наука.

Артеменко, И. И., 1967. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы, Москва.

Арциховский, А. В., 1930. Курганы вятичей, Москва.

Арциховский, А. В., 1956. Археологическое изучение Новгорода, Материалы и исследования по археологии СССР, 55, т. 1, Москва, 7-43.

Барсов, Н. П., 1885. Очерк русской исторической географии: география начальной

(Несторовой) летописи, Варшава: Тип. К. Ковалевского.

Гаркави, А., 1870. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских, Санкт-Петербург.

Городцов, В. Д., 1900. Отчет об археологических исследованиях в долине р. Оки, Санкт- Петербург, с. 14.

Еременко, П. М., 1909. Земляные валы в м. Варве, Лохвицкого уезда и его окрестностях, Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии, 6, ч. 1, с. 77-80.

Ефименко, П. П., Третьяков П. Н., 1948. Древнерусские поселения на Дону, Москва.

Заверняев, Ф. М., 1954. Археологические находки возле г. Почепа, Краткие сообщения и исследования Института материальной культуры,53, Москва, с. 143-144.

Заверняев, Ф. М., 1976. Археологические памятники Верхнего Подесенья, Брянский краевед, 8,

с. 44-52.

Коваленко, А., 2019. Компаративний аналіз історії слов'янських етносів доби язичництва: племена лісової зони Дніпровського правобережжя та південної зони України, Вісник аграрної історії, 29-30, с. 16-28.

Козьма Пражский, 1962. Чешская хроника, Москва.

Кусцинский, М. Ф., 1865. Опыт археологических исследований в Лепельскому, Витебские губернские ведомости, 20, Витебск.

Ляпушкин, И. И., 1958. Памятники салтово-маяцкой культуры в бассейне р. Дона, Материалы и исследования по археологии СССР, 62, Москва: Ленинград, с. 263-314.

Макаренко, Н.Е., 1911. Археологические исследование 1907-1909 гг., Известия

Археологической Комисии, 43, с. 47-78.

Нестор Літописець, 1950. Повість времених літ, Львів.

Нидерле, Л., 1956. Славянские древности, Москва: Изд-во иностр. лит.

Падин, В. А., 1948. Поселения домонгольского времени в районе Трубчевска, Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях института истории материальной культуры, 23, Москва, с. 86-89.

Падин, В. А., 1958. Материалы из раскопок Кветунских курганов X-XIII вв., Советская археология, 2, с. 218-222.

Падин, В. А., 1963. Кветунский древнерусский могильник, Советская археология, 1, с. 289-292.

Падин, В. А., 1969. Памятные места Трубчевского района, Брянск, с. 3-25.

Пліній Старший. Природнича історія, книги I-IX, http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1327004000

Полное Собрание Русских Летописей (ПСРЛ), http://psrl.csu.ru/toms/Tom_02.shtml

Прокопій Кесарійський. Історикон, http://weblib.pp.ua/voynyi-gotami-prokopiya.html

Романов, Е. Р., 1889. Раскопки в Могилевской губернии в 1888 году, Древности, XIII, вып. I, с.

129-153.

Рыбаков, Б. А., 1978. Исторические судьбы праславян, История, культура, этнография и фольклор славянских народов, Москва, с. 182-196.

Рыбакоу, Б. А., 1932. Радзімічьі, Працы секцьіі археалёгИ, ІІІ, Менск: Ін-т гісторьіі, Бел. акад. навук, с. 81-151.

Самоквасов, Д. Я., 1917. Могильные древности северянской Черниговщины, Москва.