Історична пам’ять як "кров і ґрунт" російської агресії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музей історії міста Києва

Історична пам'ять як «кров і ґрунт» російської агресії

Віталій Нахманович

На тлі масових злочинів, які чинить російська армія в Україні, питання не лише ідеологічних, а й політичних причин війни відходять у суспільній свідомості на задній план. Процес дегуманізації ворога у пропаганді та побутовому дискурсі зайшов дуже далеко. Сьогодні не лише пересічний громадянин, а й значна частина експертного середовища не ставлять питання в інших площинах, ніж «психічна неадекватність Путіна», «споконвічна агресивність Росії» та «звіряча сутність росіян» (останнє інколи з «поправкою» на «дикунство» чеченців, бурятів та інших російських «інородців»). Не будемо заперечувати практичну плідність такого підходу з погляду максимальної мобілізації суспільства на відсіч ворогу. Проте, слід усе ж таки визнати, що відмова від пошуку глибших джерел, що породили російсько-українську війну, і надалі несе у собі низку небезпек.

По-перше, йдеться про хибні ідеологічні конструкти, що практично абсолютизували економічний фактор як рушій міжнародних і внутрішньополітичних процесів. Сповідування їх призвело до критичної неготовності колективного Заходу до масштабної російської агресії - як у військовому, так і, власне, економічному вимірах.

По-друге, це брак усвідомлення ідеологічних причин геополітичних процесів із боку критичної більшості українських політиків, журналістів, експертів і громадських активістів. Це призвело до нехтування з боку української влади ідеологічними та оборонними складовими державної політики впродовж майже всього часу незалежності.

По-третє, це небажання визнати наявність глибоких ідеологічних і культурних причин співпраці з агресором значної частини представників української політичної та інтелектуальної еліти й пересічних громадян. Це завадило системній роботі для запобігання чи бодай істотному зменшенню масштабів цього явища.

Треба зазначити, що у сьогоднішній Росії історична пам'ять набула геть неадекватного значення і великою мірою є визначальною при ухваленні чинною владою політичних та воєнних рішень. А це означає, що боротьба з російською агресією й подальша «дерашизація» Росії щільно пов'язані з кардинальними змінами в політиці пам'яті Росії, України та колективного Заходу.

Розглянемо ідеологію сучасного російського режиму у трьох вимірах: політичному, етнонаціональному, релігійному.

Ключовою ознакою політичної еліти путінської Росії є відсутність у неї візії нового («ідеального») майбутнього. Запропонований росіянам суспільний ідеал зводиться до відтворення уявного минулого, тобто повернення до такої собі «золотої доби». Характер цієї «золотої доби» до кінця не визначений і становить суміш ознак імперських і радянських часів. Узагальнений образ «золотої доби» Росії - це велика держава, впливова на міжнародній арені з сильною владою всередині. Найближче до цього ідеалу в уявленні політичної еліти та російського народу стоїть сталінський СРСР повоєнного зразка.

Таким чином, історична пам'ять у Росії, фактично, виступає як джерело суспільних ідеалів. Підкреслимо, що не пам'ять використовується для підживлення сформованих сьогодні ідеалів і цілей. Навпаки, сьогоднішні ідеали й цілі спрямовано на відтворення штучних конструктів історичної пам'яті. Адже саме за її допомогою цілеспрямовано формується образ СРСР та (меншою мірою) Російської імперії як взірця й мети суспільного руху. Недарма у сьогоднішній Росії зазвичай мирні диваки - реконструктори історії - перетворилися на агресивних носіїв радикальних неоімперських амбіцій.

В етнонаціональному вимірі «нова» путінська Росія прагне спиратися на національні основи старих «великої Росії / СРСР» - російський і «радянський» народи. Тут дуже виразно виявляється химерне поєднання імперської й радянської спадщини. Адже «російський (русский) народ» в уявленнях сьогоднішніх правителів Росії - це традиційна імперська сукупність «великоросів, малоросів та білорусів», а «радянський народ» - так само традиційна, але вже радянська сукупність народів колишнього СРСР.

Зрозуміло, що підтримувати цю штучну конструкцію можливо лише за максимального насилля над історичною пам'яттю. Внутрішню несумісність цих двох концептів удається подолати через абсолютизацію простого факту тривалої спільної історії в межах однієї держави. Це, на думку творців сучасної російської ідеології, є достатнім обґрунтуванням прагнення до такого самого спільного майбутнього цих народів.

Але найцікавіше розглядати ідеологію путінської Росії в релігійному (чи, швидше, псевдорелігійному) вимірі. «Релігійний» характер сучасної російської концепції «золотої доби» здається очевидним. Сповідування «культу Перемоги», «великої держави» та «єдиного народу» має виразні атрибути «символу віри» - ознаки належності до спільноти «своїх».

Тому й російська агресія проти України має характер не просто завоювання (чи «возз'єднання історичних земель»). Вона, по суті, є «хрестовим походом» за «повернення» українців у лоно «спільної» «релігії золотої доби», а отже «спільного народу» та спільної держави. Недарма найбільшу жорстокість російська армія виявляє саме на сході України. Адже саме там, на думку російських можновладців, усе місцеве населення мало зустрічати їх із найбільшою радістю. Знищення Волновахи, Маріуполя, Сєвєродонецька не має нічого спільного з вирішенням воєнних завдань. Це навіть не звичайна спроба тероризувати мирне населення для підриву морального стану суспільства ворожої держави. Це - покарання єретиків, колективне аутодафе, що відсилає нас до середньовіччя. Найближчим аналогом цього є не килимові бомбардування Лондона чи Дрездена періоду Другої світової війни, а вбивство 15 тис. мешканців французького Безьє під час Альбіґойського хрестового походу 1209 р. Тоді на запитання одного з вождів війська хрестоносців, як відрізнити єретика від католика, папський легат Арнольд Амальрик відповів: «Убивайте всіх! Господь упізнає своїх!».

Показово, що Російська православна церква не просто повністю підпорядкувала себе путінській державі та її політичним цінностям. У цьому, зрештою, немає нічого, що суперечило б споконвічним візантійським традиціям. Але російське православ'я завдяки своїм очільникам (насамперед патріархові Кирилу) виявилося цілком «включеним» до пануючої «релігії золотої доби». Можливо, найвиразнішою ознакою цього став так званий «храм Перемоги» - головний храм збройних сил Росії в Кубинці, відверто присвячений «75-річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні, а також ратним подвигам російського народу в усіх війнах». Своєю військовою іконографією, архітектурно-числовою символікою та оздобленням він швидше нагадує храм Марса, аніж Христа.

Але питання не лише у символіці поодинокого храму, хай і одного з найбільших у Росії та світі. Проблема в тому, що «релігія золотої доби» має не просто антизахід- ний, а й виразно антихристиянський характер. Адже вона у принципі відкидає ідею прогресу як таку. У повній відповідності до старого поганства вона вимагає повернення до «старих добрих часів» замість розбудови нового кращого світу, зокрема заснованого на Божих заповідях. Відтак історична пам'ять слугує змістовним ґрунтом та ритуальним наповненням для політичної «релігії золотої доби», підставою та «метою» «хрестового походу» в Україну. етнонаціональний релігійний війна перемога

Розуміння ще одного виміру впливу історичної пам'яті, цього разу групової, додає погляд на сучасну російську політичну еліту. Путінський режим, на відміну від звичних військових хунт, є хунтою вихідців із КДБ-ФСБ. За довгою історією кривавих злочинів цієї організації забувається головна мета її існування, а саме - охорона існуючого політичного режиму. Це, до речі, було відбито в назві дореволюційної політичної поліції Російської імперії - відділення з охорони суспільної безпеки та порядку або, у просторіччі, охоронне відділення. Тому основною ознакою цієї структури загалом та її співробітників як окремих людей є апріорна нездатність до продукування принципово нових суспільно-політичних ідей. Охоронець має охороняти, а не реформувати.

Але радянські «чекісти», крім туги за «великою місією», яка на них була покладена, винесли й непозбутній комплекс провини за її цілковитий провал. Адже вберегти радянський режим від падіння, а радянську державу - від розпаду їм не вдалося. Невипадково В.Путін називає розпад СРСР найбільшою катастрофою ХХ ст. Для нього та його колег із КДБ це дійсно була найбільша особиста катастрофа. Вона засвідчила їх повну профнепридатність як охоронців і позбавила «великого сенсу» існування.

Тому після захоплення влади їхньою основною метою стало прагнення, як у комп'ютерній грі, «переграти» минуле та «виконати місію». А це означає відродити СРСР періоду найбільшої могутності не лише держави, а і їхньої корпорації - сталінських часів. Воднораз це дає можливість створити єдиний доступний їм, охоронцям, а не творцям, ідеал для широкого загалу - ідеал зниклої «золотої доби».

Отже, на груповому рівні історична пам'ять виконує роль «наркотика» як для всього народу, так окремо для правлячої корпорації КДБ-ФСБ в їх прагненні стерти пам'ять про власний інституційний провал і замістити згадками про «Перемогу» та їхні «професійні здобутки».

Є принципова відмінність між ставленням до «Великої Вітчизняної війни» й «Перемоги» в ній за радянських часів та у сучасній Росії. Комуністичні очільники СРСР також розглядали війну та перемогу в ній як виправдання за всі злочини і провали власного режиму. Але разом із тим вони не прагнули повернутися до сталінських, тим більше воєнних, часів, які самі пережили. їхнє «Ніколи знову!» було щирим, і народ вони намагалися вести до «світлого майбутнього», котре аж ніяк не мало стати відтворенням минулих жахів. Інша справа, що нічого іншого, крім політичних репресій та економічних невдач радянський соціалізм не міг запропонувати у принципі.

Натомість сучасні російські лідери про війну знають лише з радянських фільмів і шкільних «уроків мужності». Вони сприймають її як часи «всенародного єднання», коли «вся країна на фронті й у тилу під керівництвом комуністичної партії згуртувалася для відсічі фашистському ворогу». Саме цей уявний стан суспільства, яке «героїчно захищали» їхні професійні попередники, і становить їхню мрію. її з ними ладна поділяти більшість пересічних росіян, що воліють «нічого не знати» про мільйони жертв сталінського режиму, про штучний голод і злидні, безправ'я й тотальний примус.

Як ми бачимо, ключовою подією в історії «золотої доби» є «велика Перемога у Великій Вітчизняній війні», яка, власне, і призвела до остаточного утвердження цієї доби. Тому закляття «Можемо повторити!» має характер не простого вихваляння. У повній відповідності до поганського світогляду йдеться про цілком магічну дію. Повторення «великої Перемоги» має призвести до відновлення того, що їй наслідувало - перетворення Росії на велику державу, що вирішує долю світу.

Усе це принципово відрізняється від ролі пам'яті про Другу світову як на Заході, так і в Україні. На «старому Заході» пам'ять про ту війну стала концептуальним ґрунтом внутрішньої та зовнішньої політики толерантності, компромісу й інклюзивності. її ключовими складовими є перемога над нацизмом і Голокост. При цьому пам'ять про спільну перемогу над нацизмом та (що, можливо, ще важливіше) спільне його засудження на Нюрнберзькому процесі стала основою ставлення до СРСР (а відтак і Росії) не просто як до військового союзника, а й до соратника у світовій боротьбі «добра зі злом».

Звісно, у країнах Центральної та Центрально-Східної Європи інша пам'ять про Другу світову. Це пов'язано й з участю в ній окремих держав на боці Німеччини (Угорщина, Румунія, Хорватія, Словаччина, Болгарія), і з наявністю масових жертв серед неєврейського населення (Польща, Сербія), і з тим, що всі вони стали жертвами не лише нацизму, а й комунізму. Але політику Заходу визначають не вони, тому пам'ять про Другу світову війну стала підґрунтям ідеї створення єдиного простору «від Атлантики до Владивостока», триґером пацифізму та прагнення до порозуміння з Росією.

В Україні множинність моделей історичної пам'яті залишається істотною складовою множинності бачень загального цивілізаційного вибору країни. Тому впродовж усієї незалежності точаться «війни пам'ятей», що відбивають загальнополітичні війни. Так чи так, ключовою складовою всіх українських візій пам'яті залишається Друга світова. Однак, на відміну і від Росії, і від країн «старого» Заходу, в Україні відсутнє єдине ставлення до цієї історичної події, до визначення її героїв, жертв і злочинців. Радянська, націоналістична та ліберальна моделі, що залишилися у спадок від радянських часів, і їх комбінації, що виникли вже за останні 30 років, пропонують дуже різну оцінку цих явищ. Окремі власні моделі історичної пам'яті, зокрема про Другу світову війну, мають провідні національні меншини, часто-густо ці візії несуть помітну антиукраїнську складову. При цьому радянська та пострадянські моделі пам'яті залишаються потужними каналами впливу російської «політичної релігії золотої доби». Натомість ліберальна модель пам'яті, так само, як і на Заході, є підступним каналом впливу ідей пацифізму та схиляння перед Росією. Тому в Україні історична пам'ять є значною мірою чинником перманентного внутрішнього розколу у суспільстві та каналом демобілізуючих зовнішніх впливів.

Яким мав би бути найдієвіший рецепт для виправлення такої ситуації'? Напевно, взагалі позбутися центральної ролі Другої світової війни в історичній пам'яті. Так само, як у Радянському Союзі з історичної пам'яті було викреслено Першу світову - Велику війну. Але для цього у СРСР було створено потужну централізовану машину державної пропаганди, що була частиною загальної тоталітарної системи примусу та контролю. Очевидно, що це саме те, чого ми прагнемо позбутися в Росії, уникнути в Україні та не допустити на Заході (угорський і польський досвіди доводять наявність такої небезпеки).

Отже, зміни в історичній пам'яті мають відбуватися повільно, з урахуванням наявної пам'яттєвої спадщини - як загальнонаціональної, так і родинної. Але треба усвідомлювати, що такі зміни є наслідком не просто роботи з цією пам'яттю як такою. Людина та нація пам'ятають не все, що з ними відбулося, а те, що вони вважають для себе важливим. І оцінка минулого так само змінюється залежно від оцінки сьогодення та планів на майбутнє. Тому треба не просто викреслювати Другу світову з підручників і телеекранів, а змінювати світоглядні настанови людей та народів.

Для цього Росії потрібно «повернутися наперед головою», відмовитися від агресивного імперіалізму й перейти від «релігії золотої доби» до прогресистської ідеології. Європа має зняти з очей «червоні окуляри», зрівняти моральне сприйняття нацизму та комунізму, нацистського Райху і СРСР, та відокремити в історичній і політичній уяві Росію від інших країн Східної Європи - її колишніх колоній. А Україні треба позбутися комплексу меншовартості, повернути власну тисячолітню історію та усвідомити себе частиною західного світу.

Размещено на Allbest.ru