Межі білоруського етносу-нації в історичній ретроспективі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Межі білоруського етносу-нації в історичній ретроспективі

Анатолій Остапенко

Borders of the belarusian ethnos-nation in the historical retrospective

Astapenka Anatol, Candidate of Physical and Mathematical Sciences, Professor of the Department of Logistics and Information and Mathematical Disciplines of the Private Security Law «BIP-Institute of Law», Minsk

Abstract

The boundaries of the Belarusian people were determined by the area of settlement of the ancient tribes that form the future Belarusian ethnos-nation and have changed relatively little over the centuries. The ancestors of modern Belarusians were the Slavic tribes Krivichi, Dregovichi and Radimichi, as well as Lithuania. The boundaries of the settlement of the Krivichi according to modern encyclopedic information are the upper reaches of the Western Dvina, Dnieper and Volga, the territory of the present Vitebsk, Mogilev, Pskov, Bryansk and Smolensk regions. The eastern border of the settlement of the Dregovichi tribes was determined along the Dnieper River, the northern border ran from Novo-Bykhov to the northwest along the watershed of the Drut and Berezina rivers to Borisov. The southern border according to data from the Ipatiev list of the Tale of Bygone Years is the Pripyat and Western Dvina rivers. From that source, we know that the Radimich tribes settled in the Sozh River basin.

The formation of the Belarusian pro-ethnic group dates back to the time of the formation of the Grand Duchy of Lithuania, and the Lithuanian tribe played a decisive role in this process, the boundaries of which were precisely determined by N. I. Ermolovich. The chronicle Lithuania lay not far from Minsk: these are Upper Panemonia, Novogradchina, Karelichi lands, the Shchara river (Slonim district) is mentioned as the southern border.

At the beginning of the twentieth century academician E. F. Karsky in his monograph «Belaru- sians», for the first time outlined the boundaries of the Belarusian ethnos.

At present a detailed study and analysis of the maps of the settlement of Belarusians in the historical context have been carried out by E. E. Shiryaev in the monograph «White Rus, Black, Lithuania in Maps» (1991).

In this work attention is drawn to the fact that there is a tendency for the transformation of ethnic Belarusians into Poles on the territory of the Bialystok Voivodeship, which became part of Poland in 1944. On these lands Belarusians have always been the authentic population.

Another problem that constantly faced Belarusians in the twentieth century is the problem of the Vilna region. On October 10, 1939 in Moscow an Agreement was signed on the transfer of the city of Vilna and the Vilna region to the Republic of Lithuania.

In 1991 the National Democratic Party of Belarus (NDPB) issued a statement in which it was said that the Vilna region should be granted a separate status of state autonomy, and self-government should be formed on the principles of equal representation of «the main peoples: Belarusians, Lithuanians, Poles and Russians». In addition it was proposed to give Vilna the status of a free city and turn it into a European center (The Golden Bridge is in the terminology of the 20-30s).

Keywords: Belarusian ethnos, nation, Krivichi, Dregovichi, Radimichi, Lithuania, Vilna region.

Остапенко Анатолий, кандидат физико-математических наук, профессор кафедры логистики и информационно-математических дисциплин Частного учреждения образования «БИП-Институт правоведения», Минск.

Межі білоруського етносу-нації в історичній ретроспективі

Анотація

білоруський праетнос білостоцький воєводство

В статті йдеться про етнічні межі білорусів. Межі білоруського народу визначалися ареалом розселення древніх племен, що утворюють майбутню білоруську етнос-націю і відносно мало змінювалися протягом століть. Предками сучасних білорусів, були слов'янські племена кривичі, дреговичі і радимичі, а також плем'я литва. Межі розселення кривичів, відповідно до сучасних енциклопедичних відомостей - це верхів'я Західної Двіни, Дніпра і Волги, території нинішніх Вітебської, Могилівської, Псковської, Брянської та Смоленської областей. Східний кордон розселення племен дреговичів визначався по річці Дніпро, північна межа проходила від Ново-Бихова на північний захід по вододілу річок Друти і Березини до Борисова. Південний кордон згідно даних з Іпатіївського списку «Повісті временних літ» - річки Прип'ять і Західна Двіна. З того ж джерела відомо, що племена радимичів розселилися в басейні річки Сож. На час утворення Великого Князівства Литовського відноситься формування білоруського праетносу і визначальну роль в цьому процесі зіграло плем'я литва, межі якого з великою точністю були визначені М.І. Єрмоловичем. Літописна Литва лежала недалеко від Мінська: це Верхнє Панемоння, Новоградчина, Карелицькі землі, в якості південного кордону згадується річка Щара (Слонімський район).

На початку ХХ ст. академік Ю. Карський в монографії «Білоруси», в вперше окреслив межі білоруського етносу.

В новітній час докладне дослідження і аналіз карт розселення білорусів в історичному розрізі провів Є. Ширяєв в монографії «Русь Біла, Чорна, Литва в картах» (1991).

У даній роботі звертається увага на те, що існує тенденція перетворення етнічних білорусів в поляків на території Білостоцького воєводства, яке увійшло в 1944 р. до складу Польщі. На цих землях автентичним населенням завжди були білоруси. Іншою проблемою, яка постійно стояла перед білорусами в ХХ столітті, є проблема Віленського краю. 10 жовтня 1939 року в Москві було підписано Договір про передачу Литовській республіці Вільно і Віленської області.

Національно-демократична партія Білорусі (НДПБ) в 1991 р. виступила із заявою, в якій говорилося, що Віленському регіону повинен бути наданий окремий статус державної автономії, а самоврядування має бути сформовано на принципах рівного представництва «основних народів: білорусів, литовців, поляків і росіян». Крім того, пропонувалося надати Вільно статус вільного міста і перетворити його в європейський центр (Золотий міст - по термінології 20-30-х років ХХ ст.).

Ключові слова: білоруський етнос, нація, кривичі, дреговичі, радимичі, литва, Віленський край.

Межі проживання білорусів, білоруського народу і, нарешті, білоруської нації, природно, розрізняються в часі, територіальній ознаці, що формувала ареал розселення білорусів відповідно до перебігу історичних подій і змін політичної карти світу.

Відповідно до нашої концепції тисячолітнього етногенезу білоруського етносу-нації (Остапенко 2020, с. 73-76) межі його визначалися ареалом розселення древніх племен, що сьогодні утворюють білоруську націю, і відносно мало змінювалися протягом століть.

Предками сучасних білорусів були слов'янські племена кривичі, дреговичі і радимичі, а також плем'я литва. Межі розселення кривичів, згідно з сучасними енциклопедичними відомостями - це верхів'я Західної Двіни, Дніпра і Волги, території нинішніх Вітебської, Могилівської, Псковської, Брянської і Смоленської областей. Східна межа розселення племен дреговичів визначалася по річці Дніпро, північна межа проходила від Ново-Бихова на північний захід по вододілу річок Друті і Березини до Борисова (Штыхов 1972, c. 29). Південний кордон, згідно даних з Іпатіївського списку «Повісті временних літ» - річки Прип'ять і Західна Двіна. З цього джерела ми знаємо, що племена радимичів розселилися в басейні річки Сож. Б. Рибаков проводив північно-західний кордон даного племінного союзу від Старого Бихова і далі на схід південніше Чаусу і Мстиславля (Рыбаков 1932, c. 117). Північно-західна і західна межі розселення радимичів - на південь від Старого Бихова, на північ від Славгорода, на південь від Чаусу і Мстиславля і далі - на північ від Рославля (Штыхов 1972, c. 39).

Карта літописної Литви за М. Єрмоловичем

Межі племені литви визначені в класичній роботі М. Єрмаловича «Па слядах аднаго мифа» (Ермалович 1989). Літописна Литва по М. Єрмаловичу лежала недалеко від Мінська: це Верхнє Панемоння, Новоградчина, Карелицькі землі, як південний кордон згадується річка Щара (Слонімський район). Тільки з початку чотирнадцятого століття назва «Литва» з Верхнього Панемоння поступово зміщується на схід сучасної Литви і закріплюється там. «Але в той же час вона залишалась на колишньому місці ще цілі століття» (Ермалович 1989, с. 29).

Саме до часу утворення Великого Князівства Литовського (ВКЛ) відноситься формування білоруського праетносу і визначальну роль в цьому процесі зіграло плем'я литва. На думку А. Білого, в XVII ст. назви «литва» і «литвини» «використовувалися в якості як топоніма, так і етноніма по відношенню до західної і центральної частин ВКЛ і його населення» (Белый 2013, с. 307).

На думку М. Пилипенка, білоруси використовували термін «литвини» в тому випадку, коли вони хотіли відрізнити себе від великоросів і українців, а для того, щоб відрізнити себе від сусідів «литовців-балтів», білоруси використовували термін «руські» («русини» ) (Беларусы 2001, т 4, с. 46).

Згідно М. Чаквіну, назва «литвин» була найбільш узагальненою етнонімічною формою самосвідомості білоруського населення в період ВКЛ і відображала найширший рівень консолідації білоруського етносу, охопивши в цьому сенсі всю його етнічну територію (Беларусы 2001, т 4, с. 98). Слов'яномовні (білоруськомовні) «литовці» («литвини») протиставляли себе литовцям-балтам, яких визначали за йменнями «жамойти», «жемойти», «жмудь», «жямайти», «самогіти» або «аукштайти» (Беларусы 2001, Т 4, с. 96). Ми погодимося з думкою М. Чаквіна, що західні групи балтійського населення ВКЛ («жямайти») не використали ім'я «литвини» («литовці») навіть в якості політичного імені, хоча таке визначення також існувало.

Ще один вагомий аргумент на користь білоруського наповнення етноніма литвин наводить Є. Ширяев. Аналізуючи німецькі етнографічні карти, він зауважив, що в написі «Litauer» і «Littauen» вкладаються принципово різні поняття. Надпис «Litauer» позначає територію, заселену етнічними литовцями і саме з території Жемайтії (Жмуді). Так, на карті, яку дослідник позначає номером 35, після на надпису «Litauer» в дужках йде написання - «Schamaiten», «Schmuden». Що стосується надпису «Littauen», то він позначає історичну Литву, що складається з поліетнічного населення, де більшість складають білоруси - і за чисельністю, і за територією розселення. Порівнюючи написання на різних картах Е. Ширяєв приходить до аргументованого доказу того, що назву «Литва» («Littauen») правомірніше відносити до білоруського етносу, ніж литовського. У зв'язку з цим сучасну Литву правильніше було б називати за самоназвою литовців - «Летува», так як назва «Литва» історично склалося як інше поняття, яке з'явилося в XII ст. на території з населенням, що складається в основному з слов'ян і, частково, з балтів і угро-фінів. Утворений в результаті змішування цих племен білоруський етнос зберігав до XX ст. самоназву «литвини» (не «литовці») і самоназву краю «Литва» (не «Летува»)» (Ширяев 1991, с. 10).

Перша карта, що досить точно позначає етнічні кордони білорусів, називається «Етнографічна карта Європейської Росії» і пов'язана з ім'ям О. Ріттіха (1875 р). При її підготовці використовувалася інформація, отримана від церковних парафій і парафіяльних рад. Згідно з картою, білоруси заселяли територію Гродненської, Вільнюської, Вітебської, Могилівської, Мінської, Смоленської областей і суміжних повітів.

Під час повстання 1863-1864 років російський уряд опублікував тенденційні етнографічні атласи Олександра Ріттіха в пропагандистських цілях (для виправдання володіння регіоном), а в 1864 р. і атлас Родріго Еркерта («Погляд на історію та етнографію західних губерній Росії», Санкт Петербург), які показали етнічний склад населення «західних губерній» Російської імперії, де православні жителі (в основному селяни) вважалися «руськими», а католики вважалася «поляками». При етнічній диференціації населення Родріго Еркерт і Олександр Ріттіх виходили тільки з конфесійної приналежності, а кількість православних (з політичних мотивів) навмисно збільшувалася (Долбилов 2010, с. 189-192).

Згідно етнографічному атласу Р. Еркерта, етнічна територія білорусів лежала в межах Могилівської, Вітебської (за винятком Дінобургського, Режіцького і Луцінського районів), Віленської частини (по лінії Ошмян на північ від Ліди) і Гродненської губернії.

Поступово етнічні дослідження перейшли з політичної площини в наукову. Були написані ґрунтовні наукові праці, присвячені вивченню слов'янського світу, над якими працювали дослідники з різних країн. Проблема етнічної білоруської території спостережена в роботах етнографа А. Кіркора. Дослідник включив Гродненську, Мінську і Могилівську області, більшу частину Вітебської (без трьох західних районів) і Смоленську (без східних районів). У Віленському воєводстві, на його думку, основна частина населення Білорусі була зосереджена в Вілейському, Діснейському і східних частинах Трокського і Віленського повітів.

На початку ХХ ст. академік Ю. Карський вважався одним з найавторитетніших фахівців в області етнічних досліджень. В результаті його досліджень була написана тритомна монографія «Білоруси», яка науково обґрунтовувала національну ідентичність білорусів як представників окремого слов'янського народу. Ю. Карський вперше окреслив межі білоруського етносу.

Крім колишніх територій, які визначаються в першу чергу О. Ріттіхом, Ю. Карський включив в етнічні кордони Сураж, Мглин, Стародуб і північну частину Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, західні частини Трубчевського і Брянського повітів Орловської губернії, Бєльського повіту і північно-західних частин Ржевського повіту Тверської губернії (Беларусы 2001, т. 4, с. 46, 94-95).

В 1911 р. професор Т Флоринський видав у Києві «Етнографічну карту західних слов'ян і Західної Русі», в якій межа розселення білорусів практично збігалася з кордоном Ю. Карського.

Дещо інший, відмінний від мовного підходу Ю. Карського, на переломі ХІХ-ХХ століть запропонував професор М. Довнар-Запольський. Він вважав принцип побудови попередніх карт за фонетичними ознаками недосконалим і непридатним до деяких регіонів Білорусі. Це стосувалося південних районів Гродненської і Мінської областей. Більшість вчених цього періоду майже однозначно віднесли Більський, Брестський, Кобринський і більшу частину Пружанського і Пінського повітів до української етнічної території. М. Довнар-Запольський запропонував врахувати той факт, що протягом XV-XIX ст. Брестська область адміністративно входила до складу білоруської частини Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і Російської імперії і була економічно, культурно і духовно пов'язана з іншими білоруськими землями. У зв'язку з цим М. Довнар-Запольський розглядав Брестську область як складову частину Білорусі.

Зміна етнічного складу населення Гродненщини і Берестейщини спостерігалася в розглянутому періоді часу дуже часто і змінювалася в залежності від політичних подій в цих регіонах. Дуже часто ситуація складалася не на користь білорусів.

Ще більш заплутаним було статистичне дослідження 1910 р., проведене у зв'язку з введенням земств у західних губерніях. За даними статистичних досліджень Гродненського обласного статистичного комітету в 1910 р. етнічний склад населення Кобринщини повністю змінився. Якщо перепис 1897 р. виявив 79,6% українців у повіті, то в 1910 р. білорусів було 84,8%. До цієї статистики запитань більше ніж відповідей, адже за такий короткий інтервал часу (менше ніж 15 років!) такі зміни відбутися ніяк не могли. Збільшилася кількість білорусів і у Пружанському районі. Це дозволило білоруському національному руху заявити територіальні претензії до Брестської області і заявити про недосконалість результатів лінгвістичних досліджень.

На картах всієї етнічної території білорусів, складених в 1918 і 1919 роках М. Довнар-Запольським і Є. Кончаром, на основі набору критеріїв (але з домінуючим лінгвістичним підходом), все Західне Полісся (Брестська і Пінська області) вже було включено в територію розселення білорусів. Крім того, М. Довнар-Запольський включив в етнічну територію білорусів не тільки Західне Полісся, але і всі землі, де, згідно з дослідженнями Ю. Карського, домінувала білоруська мова, і дещо розширив розселення білорусів на частини Ломзенської, Чернігівської та Орловської губерній. Ареал розселення білорусів, окреслений М. Довнар-Запольським, займав територію в 258 000 км2 з 15 мільйонів населення, в тому числі близько 12 мільйонів самих білорусів (Гамулка 2008, с. 43).

Для об'єктивного і правильного вирішення питання про білоруський етнос важливо розглянути, за якими критеріями і ознаками слід оцінювати національність населення, яке зазнало асиміляції. З наукової точки зору в основу критеріїв визначення нації повинні бути покладені природно-історичні ознаки її утворення, розвитку і сучасний стан з урахуванням фактів історії та археології, картографічні та інші документи, створені в житті багатьох поколінь і, в першу чергу дані перепису населення. Тільки на підставі цих даних правомірно визначати етнічні межі розселення того чи іншого народу.

Докладне дослідження і аналіз карт розселення білорусів в історичному розрізі провів Є. Ширяєв в монографії «Русь Белая, Черная, Литва в картах» (Ширяев 1991) і статті «Беларусь: история и территория» (Ширяев 1991, с. 152-164). Історія формування кордонів Білорусі від стародавніх часів до сучасності розглянута в дослідженнях Л. Козлова і А. Титова «Беларусь на сямі рубяжах» (Козлов 1993).

Слід зазначити, що довільно маніпулюючи пріоритетністю ознак з вигідних позицій для сусідньої нації, переслідуючи чисто свої - егоїстичні цілі, країна-агресор може легко домогтися будь-яких результатів. Подібне сталося з розділом Білорусі в період між Першою і Другою світовими війнами, коли її територію поділили більш могутні держави - сусіди. Так, східна межа території БРСР з РРФСР за період з 1924 по 1926 р. встановлювалася за незрозумілими критеріями тричі, хоча до того часу існували досить детальні Російські етнографічні та лінгвістичні карти і статистичні дані. У «Списку населених місць за відомостями 1859 року» по Смоленській губернії про розселення білорусів написано наступне: «...Білоруси складають найбільш поширене плем'я в губернії; якщо брати до уваги і змішаний склад населення (великорусів з білорусами), то вони виявляються у всіх повітах, виключаючи повіти Гжатський і Сичевський; особливо ж поширені в повітах: Рославському, Смоленському, Краснинському, Дорогобузькому, Єльнинському, Порічському і Духовщинському» (Ширяев 1991, Приложение 4, с. 110).

Подібне виконала і польська влада при встановленні свого східного кордону з тими ж тенденціями, але з тією різницею, що процес йшов в іншому напрямку. У міру наближення моменту встановлення меж Лігою Націй «приріст» польського населення на території Західної Білорусії, що показується на ряді їх карт, стрімко зростав і в результаті до 1921 р. перевершив всі розумні межі. Є. Ширяєв, аналізуючи карти, складені польськими авторами, розділені періодом всього лише в п'ять років відзначає наступний факт: кількість (щільність) польського населення на північно-західній території етнічної Білорусії сильно відрізняються на цих картах, хоча їх розділяє період всього в п'ять років. «За такий короткий інтервал часу такі зміни відбутися ніяк не могли. Це можливо тільки шляхом масового переселення поляків в райони Північно-Західної Білорусії. З історії невідомо, щоб подібне переселення могло мати місце (Ширяев 1991, с. 11).

(жовтий колір) - за Ю. Карським; (червоний колір) - за М. Довнар-Запольським; (штрихована лінія) - сучасний державний кордон.

(Кольоровий варіант дивіться на сайті збірника).

Межі розселення білорусів

При визначенні національності автори польських карт за основний беруть єдиний, який має другорядне значення критерій - віросповідання (католик -значить, поляк, православний - білорус). Цей критерій давно використовується польськими націоналістами з метою полонізації білоруського населення. Слід зазначити, що ця тенденція перетворення етнічних білорусів в поляків триває і в даний час на території Білостоцького воєводства (з 1999 р. Підляського ), який перебуває у складі Польщі з 1944 р. На цих землях автентичним населенням завжди були білоруси і по картах Ю. Карського та інших авторів ця територія входить в ареал білоруського етносу.

І в наш час на території сучасної Польщі стоїть аналогічна проблема: білоруси Білосточчини зберігають свою етнічну ідентичність, завдяки тільки одній причині - православному віросповіданню. Ті ж білоруси, а їх кілька сотень тисяч, які прийняли католицизм, вже фактично не відрізняються від поляків. Вони говорять польською, вважають себе поляками і навіть в паспорті записуються поляками. Більшість з них не визначають себе білорусами і приховують своє білоруське походження, щоб виглядати повністю поляками.

Про цю наболілу проблему, зокрема, йшлося на II з'їзді білорусів Балтії у Вільнюсі, який проходив 25-26 липня 1998 р. Координатор Білоруського Демократичного Об'єднання (БДО) білорусів у Польщі Петро Ющук зазначив, що якщо не приділити проблемі білорусів-католиків Білосточчини достатньої уваги, то ми скоро втратимо цих білорусів назавжди. Минулий період після цього з'їзду повністю підтвердив сказане. Число свідомих білорусів на Білосточчині скоротилося до критичної межі.

Іншою проблемою, що постійно стояла перед білорусами в ХХ столітті, є проблема Віленського краю. У липні 1920 р. був підписаний перший російсько-литовський договір, в результаті якого було визнано право Литви на частину західно-білоруських земель з Вільнюсом і Гродно, які перебували під окупацією Польщі. Білоруська національно-патріотична рада, що відбулася в Празі у 1921 р., прийняла наступну резолюцію щодо розділу території Білорусі у 1920 році: з Віленського питання Учасники зустрічі визнали, що рішення було прийнято Лігою Націй без участі білоруського народу і навіть без формального ознайомлення з його волею. Збори вважають рішення Ліги Націй тимчасовим - до скликання вищого законодавчого органу Білорусі, який має право визначати північні кордони Білорусі. З 1919 по 1921 р. Віленський край кілька разів переходив від Польщі до Литви і назад, остаточно закріпившись за Польщею, дякуючи хитромудрій діяльності Ю. Пілсудського.

З початку Другої світової війни А. Гітлер і Й. Сталін мали власні погляди на долю Віленського краю. Спочатку за укладеним 23 серпня 1939 року пактом Молотова - Ріббентропа Віленський край, так само як і вся Литва, потрапляли до сфери впливу Третього рейху. 10 вересня, в розпал Польської кампанії вермахту, німці запропонували литовцям направити війська для заняття Вільно, проте Литва вважала за краще зберегти нейтралітет. Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 підводив риску під розділом Польщі. За новим секретним протоколом Литва переходила до сфери впливу СРСР У Вільно з'явилася радянська окупаційна адміністрація. 10 жовтня 1939 р. в Москві відбулося підписання радянсько-литовського Договору про передачу Литовській Республіці міста Вільно і Віленської області. Литва приростала територією в 6909 км2 з приблизно 500 тис. жителів. Фактично, Й. Сталін подарував Литві Віленський край з його прекрасною столицею - м. Вільно.

Треба сказати, що всі ці події і позиція цих держав призвели до того, що переїзд більшовиків до Литви 10 жовтня 1939 року відбувся без згоди місцевого населення і призвів до інтенсивної литувизації і створення пропагандистського стереотипу не на користь Білорусі. Литувизація Вільно проходила всі роки радянського періоду аж до розвалу СРСР в 1991 році. У перший час пострадянського періоду громадські та політичні сили Білорусі підняли питання про долю Віленского краю, населеного білоруським етносом, але входить до складу іншої держави - Литви. Найбільш радикальну і активну позицію в цьому питанні зайняла Національно-демократична партія Білорусі (НДПБ). У заяві, прийнятій 21 грудня 1991 року на 2-й конференції НДПБ йшлося: «Щоб зробити Вільнюс і регіон максимально литовськими, тут вже більше 50 років проводиться політика литувизації. Це суперечить навіть рішенню Ліги Націй від 1921 року, згідно з яким і Балтійський, і Слов'янський кантони були передбачені у складі Литовської держави для забезпечення національних інтересів. У період комуністичної диктатури пролитовська орієнтація з Віленського питання поступово досягалася у всіх інформаційних та ідеологічних структурах колишнього СРСР. Ця тенденція характерна як для білоруського комуністичного, так і для деяких посткомуністичних рухів. В результаті домінування такої інформації, орієнтованої на пролитовську ідею, об'єктивні історичні факти, їх науковий і політичний аналіз залишаються невідомими народу Білорусі. Політичні схеми, зручні для сусідніх держав (Литва і Росія), продовжують домінувати і просуватися. Таким чином, інтереси білоруського народу не раз зраджувалися за 70 років через політичну ситуацію і дипломатичні ігри» (Залаты мост 1992).

У Заяві НДПБ йдеться також, що для того щоб виправити історичні помилки, які не на користь Білорусі, і з урахуванням особливої ролі Вільнюса як культурного та історичного центру слов'янського і переважно білоруського населення і дотримання Гельсінкських угод 1975 року про неприпустимість застосування військової сили при вирішенні прикордонних суперечок, необхідно прийняти наступне:

а) вважати неприпустимими будь-які прояви політики асиміляції з боку держав, які заявили про свою прихильність демократичним принципам;

б) опублікувати для обговорення всі договори 1920-х і 1940-х років, що визначають державні кордони між Білоруссю і Литвою, і денонсувати їх як договори агресивного характеру по відношенню до Білорусі, які привели до розділу білоруських земель;

в) звернути увагу уряду Литви на те, що більшість жителів Вільнюського регіону - корінні білоруси, а не поляки;

г) визнати, що приховування і фальсифікація істинної історії Литви і Білорусі є порушенням права на отримання достовірної інформації;

д) Вільнюському регіону має бути надано окремий статус державної автономії, а самоврядування має бути сформоване на принципах рівного представництва «основних народів: білорусів, литовців, поляків і росіян». Йдеться про Шальчінінкайський, Свентокшиський, Вільно та інші райони з переважанням слов'янського населення;

ж) надати Вільно статус вільного міста і перетворити його на європейський центр (Золотий міст - за термінологією 20-30-х років) співпраці між слов'янськими і балтійськими народами, повернути місту його історичну назву Вільно (Вільня - білор.), яке було перетворене у Вільнюс в 1945 році (Залаты мост 1992).

Білорусам залишається сподіватися на відновлення історичної правди по Віленському краю, а напрацювання НДПБ та інших культурних і політичних організацій початку 90-х років ХХ ст. нададуть неоціненну допомогу у виробленні справедливої і виваженої стратегії в майбутньому.

Список джерел та літератури

1. Белы, А., 2013, Хроніка Белай Русі: Імагалогія Беларусі ХІІ-XVIII ст., Мінск: Інбелкульт.

2. Беларусы: у 10 т., 2001, т. 4 : Вьітокі і зтнічнае развіцце. Рэдкал.: В. К. Бандарчык [і інш.]. Мінск: Белаpyc. навука.

3. Гамулка, К. Паміж Польшчай і Расіяй. Беларусь у канцэпцыях польскіх палітьчньх фарміраванняу (1918-1922). Вільня: 2008.

4. Ермаловіч, М.І., 1989, Па слядах аднаго міфа. Мінск.

5. Залаты мост, 1992, Навінь БНФ. № 2. Студзень.

6. Козлов, Л.Р., Титов, А.К., 1993, Беларусь на сямі рубяжах. Мінск: Беларусь.

7. Остапенко, А.В., 2020, Роль этнических факторов и модерных процессов в формировании белорусской нации: монография. Минск: БИП.

8. Очерки по археологии Белоруссии. Ч. II., 1972, Под ред. Г.В. Штыхова, Л.Д. Поболя. Минск: Наука и техника.

9. Повесть временных лет по ипатьевскому списку, 1871, Издание Археологической комиссии. Санкт-Петербург.

10. Приложение 4, 1991, Ширяев, Е.Е. Беларусь: Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах. Мінск: Навука і тэхыка.

11. Рыбакоу, Б.А., 1932, Радзіміч^ Працы секцын археалегіі. Т.ІІІ. Менск: Ін-т псторыц Бел. акад. навук.

12. Ширяев, Е.Е., 1991, Беларусь: Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах. Мінск: Навука і тэхыка.

13. Ширяев, Е., 1991, Беларусь: история и территория. Неман. № 7.

References

1. Bely, A., 2013, Khronika Belai Rusi: Imagalogia Belarusi ХІІ-ХVIII st. [Chronicle of Belarus: Imagology of Belarus of the XII-XVIII centuries]. Minsk: Inbelkul't. [In Belorusian].

2. Belarusy: u 10 t., 2001, t. 4: Vytoki i etnichnae razvitstso [Origins and ethnic development]. Redkal.: V.K. Bandarchyk [i insh.]. Minsk: Belarus. navuka. [In Belorusian].

3. Gamulka, K., 2008, Pamizh Pol'shchai i Rasiiai. Belarus' u kantseptsiiakh pol'skikh palitychnykh farmiravannii (1918-1922) [Between Poland and Russia. Belarus in the Concepts of Polish Political Formations (19181922)]. Vil'nia. [In Belorusian].

4. Ermalovich, M.I., 1989, Pa sliadakh adnago mifa [In the footsteps of one myth]. Minsk. [In Belorusian].

5. Zalaty most, 1992, [Golden Bridge]. Naviny BNF. № 2 Studzen'. [In Belorusian].

6. Kozlov, L.R., Titov, A.K., 1993, Belarus' na siami rubiazhakh [Belarus on seven borders]. Minsk: Belarus'. [In Belorusian].

7. Ostapenko, A.V., 2020, Rol' etnicheskikh faktorov i modernykh protsessov v formirovanii belorusskoi natsii: monografia [The role of ethnic factors and modern processes in the formation of the Belarusian nation: a monograph.]. Minsk: BIP. [In Russian].

8. Ocherki po arkheologii Belorussii, 1972, [Essays on the archeology of Belarus. Part II]. Ch. II., Pod red. G.V. Shtykhova, L.D. Pobolia. Minsk: Nauka i tekhnika. [In Russian].

9. Povest' vremennykh let po ipat'ievskomu spisku, 1871, [The Tale of Bygone Years according to the Ipatiev list]. Izdanie Arkheologicheskoi komissii. Sankt-Peterburg. [In Russian].

10. Prilozhenie 4, 1991, Shiriaiev, E. E,. Belarus': Rus' Belaia, Rus' Chernaya i Litva v kartakh [Appendix 4, 1991, Shiriaiev, E.E,. Belarus': Rus' Belaia, Rus 'Chernaya and Lithuania in maps]. Minsk: Navuka i tekhnika. [In Russian].

11. Rybakov, B.A., 1932, Radzimichy. Pratsy sektsyi arkhealogii [Radimichi. Proceedings of the Archeology Section]. T. III. Mensk: In-t gistorii, Bel. akad. navuk. [In Belorusian].

12. Shiriaiev, E.E., 1991, Belarus': Rus' Belaia, Rus' Chernaia i Litva v kartakh [Belarus: White Russia, Black Russia and Lithuania in maps]. Minsk: Navuka i tekhnika. [In Russian].

13. Shiriaiev, E.E., 1991, Belarus': istoria i territoria. Neman. № 7. [In Russian].

Размещено на Allbest.ru