Курія Антіохії наприкінці IV ст. від Р. Х. за промовами Лібанія (or. XLVIII та or. XLIX)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курія Антіохії наприкінці IV ст. від Р. Х. за промовами Лібанія (or. XLVIII та or. XLIX)

Дмитро Пуховець

кандидат історичних наук, доцент

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, Київ, Україна

Анотація

антіохія декуріон принципал курія

Дві промови відомого оратора IV ст. Лібанія «До антіохійського сенату» та «До імператора про курії» описують внутрішню ситуацію в курії Антіохії, причини та обставини кризи цієї інституції. Метою статті є аналіз процесів, які відбувалися в курії Антіохії наприкінці IV ст. від Р. Х. на основі вказаних промов. Красномовець виділяє дві основні проблеми міської ради: зменшення кількості її членів та їх збідніння. Причому, провину за це Лібаній покладає не на державу, а на самих куріалів. Імперію в обличчі Феодосія І та його попередників оратор навпаки хвалить за спроби допомогти куріям та зберегти стан куріалів. Справжніми винуватцями кризи курії, на думку оратора, є самі декуріони. Найбільш заможним із них часто був чужий полісний патріотизм. Вони з легкістю готові були покинути свої міста, щоб зайняти високі чиновницькі посади, де отримували імунітет від виконання куріальних обов'язків. Не більше симпатії у Лібанія викликають заможні куріали, що залишились у міських радах та утворили вузький прошарок принципалів. Вони використовують курію в своїх цілях, розподіляючи літургії доводять до зубожіння бідних куріалів, а потім скуповують їхні землі. Ще принципали не борються з втікачами з курій, пояснюючи це страхом перед ними та марністю цієї боротьби. Насправді ж, вони просто ставлять свої інтереси вище інтересів курії, бажаючи здобути собі впливових покровителів та зберегти свою владу в місті. Лібаній у своїх промовах показує процес втечі з курій і звичайних середньостатистичних декуріонів. Хтось із них ставав чиновником середньої руки, хтось військовим, хтось змушений був продавати свої землі і ставати клієнтом «сильних світу цього». Хто міг - відправляв своїх синів на навчання в інші міста, з мрією, що вони зроблять чиновницьку кар'єру та вийдуть з куріального стану. Загалом, з промов Лібанія можна зробити висновок, що більшість куріалів не розцінювали своє перебування в курії як високу честь, як можливість розвивати Антіохію та підтримувати міське самоврядування. Для них членство в курії було важкою повинністю, якої за можливості вони прагнули позбутися.

Ключові слова: Пізня Античність, Лібаній, Антіохія, курія, Феодосій І.

Dmytro Pukhovets

PhD, associate professor of Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

Curia of Antioch in the late iv century AD according to the speeches of Libanius (or. XLVIII end or. XLIX)

Abstract

Two speeches by a famous orator of the IV century Libanius «To the Antioch Senate» and «To the Emperor on the Curia» describe the internal situation in the curia of Antioch, the causes and circumstances of the crisis of this institution. The purpose of the article is to analyze the processes that took place in the curia of Antioch in the late IV century AD based on these two speeches. Orator identifies two main problems of the city council: reducing the number of its members and their impoverishment. Moreover, Libanius blames this not on the state, but on the curials themselves. On the contrary, the speaker praises the empire in the person of Theodosius I and his predecessors for trying to help the curia and preserve the condition of the curials. The real culprits of the crisis of the curia, according to the speaker, are the decurions themselves. The wealthiest of them were often foreign to polis patriotism. They were easily prepared to leave their cities to take high official positions, where they received immunity from the performance of curial duties. Wealthy curials, which remained in the city councils and formed a narrow stratum of principals, arouse no more sympathy by Libanius. They use the curia for their own ends, distributing liturgies and impoverishing the poor curials, and then buying up their lands. Also principals do not fight the fugitives from the curia, explaining it by fear of them and the futility of this struggle. In fact, they simply put their interests above the interests of the curia, wanting to gain influential patrons and retain their power in the city. Libanius in his speeches shows the process of escape from the curia of the usual average decurions. Some of them became middle-class officials, some military, some were forced to sell their lands and become clients of the powerful men. Many curials try to send their sons to study in other cities, with the dream that they would make a career as bureaucrats and get out of the curial class. In general, it can be concludedfrom Libanius' speeches that most curials did not regard their stay in the curia as a high honor, as an opportunity to develop Antioch and support urban self-government. For them, membership in the curia was a heavy duty, which they tried to get rid of whenever possible.

Key words: Late Antiquity, Libanius, Antioch, curia, Theodosius I.

Загальновизнаним є факт кризи курій в період Пізньої Античності, в результаті якого вони зрештою припинили своє існування. Не занурений у проблематику читач може подумати, що причиною цієї кризи була цілеспрямована політика імперії доби домінату, направлена на централізацію держави. Але насправді фактори занепаду курій є більш складними та неоднозначними. По-перше, імператорська влада хоч і поставила курії у складне становище, тим не менше була зацікавлена у збереженні цих міських провінційних сенатів. Імператорські едикти Пізньої Античності у відношенні курій, як правило, були направлені на користь цих органів, намагалися зберегти клас куріалів. І по-друге, для розвитку курій була важлива не тільки позиція імператорської влади, але й позиція у відношенні до них самих куріалів. Прояснити цю позицію, процеси в середині курій можна на прикладі міської ради Антіохії - одного з найбільших міст імперії. Відомий антіохійський ритор Лібаній залишив нам дві промови (Or. XLVIII та Or. XLIX), повністю присвячені процесам, що відбувалися в курії Антіохії наприкінці IV ст. від Р.Х. Їх аналіз є важливим для історичної науки.

Отже, метою статті є аналіз процесів, які відбувалися в курії Антіохії наприкінці IV ст. 8 від Р.Х. на основі двох промов (Or. XLVIII та Or. XLIX) оратора Лібанія. У статті ставиться ряд дослідницьких завдань, серед яких є наступні: визначити на прикладі курії Антіохії роль та місце курій в політичному житті римської імперії IV ст. від Р.Х.; дослідити стан ку- ріалів, його структуру, їх права, обов'язки та відношення до курії; проаналізувати мотиви куріалів щодо покидання курій, способи, якими вони досягали цієї цілі.

Головним джерелом статті є дві промови Лібанія - Or. XLVIII «До антіохійського сенату» та Or. XLIX «До імператора про курії», які присвячені одній проблематиці та є парними між собою. Сам Лібаній, уродженець Антіохії, є найвідомішим оратором IV ст., найбільш плідний період творчості якого прийшовся на правління імператора Феодосія І (379-395 рр.). Ритору вдалося здобути повагу правителя, хоч він вже був в поважному віці та являвся відкритим язичником. Виявом цієї пошани стало надання Феодосієм Лібанію титулу почесного префекта преторія взимку 383/384 р. [10, р. 422]. Ще до цього протягом багатьох років Лібаній був офіційним ритором Антіохії, після смерті попередника на цій посаді, Зиновія [5, с. 14]. Відчувши довіру імператора, Лібаній активно поринув у політичне життя Антіохії: в своїх промовах він постійно критикує провінційних чиновників та захищає рідне місто. Загалом, Лібаній уявляв імперію як необхідне об'єднання полісів під імператорською владою [3, с. 170]. За його ідеалом, саме курія мала керувати внутрішнім життям міста, хоч і під контролем держави. Потрібно зазначити, що красномовець сам був вихідцем з родини куріалів в кількох поколіннях [16, p. 178], за походженням та заможністю мав би входити до курії. Але як офіційний ритор Антіохії він мав імунітет від виконання куріальних літургій. Такі преференції представники його професії отримали ще відповідно до едикту Константина Великого [CTh, XIII, 3, 1]. Але навіть не належачи до міської ради Лібаній співпереживав її членам: «Я не входжу до складу курії, адже відданий турботам про словесне мистецтво, але мені можна тяготитися і бідністю декуріонів...» [Lib. Or. II, 54]. Все це приводило до того, що Лібаній активно оспівує курію в своїх промовах, намагається захищати її. Для ритора «все значення міста стоїть на ній, як на якому-небудь корінні» [Lib. Or. XI, 133], «сила курії - душа міста» [Lib. Or. XVIII, 147]. Але промови «До антіохійського сенату» та «До імператора про курії» за тональністю відрізняються від інших: тут Лібаній критикує куріалів, курію, та процеси, що відбуваються у ній.

Обидві промови написані як раз за правління Феодосія І, їх можна датувати 380-ми роками. Для більш детального датування можна звернутися до тексту самих промов. Так, у Or. XLIX згадується мандрівка містами префектури Схід префекта преторія Кінегія, який займав цю посаду в період 384-388 рр. Чиновник отримав від імператора наказ під час поїздки, в тому числі навести лад в куріях. Але з контексту промови стає зрозуміло, що на час її написання Кінегій вже не займав посаду. Інакше Лібаній навряд чи би наважився написати, що той «не виправдав очікувань, що на нього покладалися, нашумів багато, а зробив стільки, що про це соромно було б казати.» [Lib. Or. XLIX, 3]. Є підстави вважати, що промова написана невдовзі після того, як Кінегій помер навесні 388 р. і був замінений на посаді префекта преторія Сходу на Татіана. Найімовірніша дата написання промови - осінь 388 р. Промову «До антіохійського сенату» точно датувати складніше - сам текст не дає нам чіткої вказівки. Але є підстави вважати, що час її написання був близький до Or. XLIX. Дві промови дуже близькі за змістом, вони описують однакову проблематику. Більш того, у них є однакові сюжети, що повторюються. Так, обидві промови згадують про куріалів-дезертирів часів Юліана, що були повернуті до курії Антіохії [Lib. Or. XLVIII, 42; Or. XLIX, 19]. Написання парних промов приблизно в один час на одну тему було поширеною практикою для Лібанія. Так, у відповідь на конфлікт між Антіохією та імператором Юліаном оратор написав одразу дві промови: Or. XV «Посольське слово до Юліана» та Or. XVI «До антіохійців про гнів царя». Тож, можна припустити, що дві промови, присвячені кризі курії також є парними на написані приблизно в один час. Дослідник Р Пак висловив думку, що Лібаній мав особисті причини для написання промов. Як раз у той час ритор мав конфлікт з курією через її спроби долучити до своїх лав його позашлюбного сина Кімона. І промови мали показати, що курії слід витрачати сили на повернення втікачів, а не переслідувати викладача та його синів [16, p. 181].

Іншим важливим джерелом статті є «Кодекс Феодосія» - перше офіційне видання законів Римської імперії. Як відомо, кодекс було укладено за наказом імператора Феодосія ІІ в період 429-438 рр. комісією на чолі з палацовим квестором на ім'я Антіох [6, с. 230]. Цікаво, що сам документ містить наказ про власне створення: «Він буде називатися Нашим іменем і буде показувати, чого треба дотримуватися, а чого слід уникати всім [CTh, I, 1, 5; див. 12, р. 23]. «Кодекс Феодосія» складається з 16 книг, кожна з яких в свою чергу ділиться на титули, всередині яких імператорські конституції приводяться у хронологічній послідовності. Найбільш важливим для нашого дослідження є перший титул 12 книги, який називається «Про декуріонів». Він складається з 192 імператорських законів (деякі з редакціями), які регулюють положення куріалів в імперії. Охоплює титул «Про декуріонів» хронологічний період з від 313 р. до 436 р. Значна частина імператорських едиктів у цій частині кодексу регулюють питання видачі імунітету куріалам від виконання своїх обов'язків у курії.

Історіографія питання становища куріалів в Пізній римській імперії є достатньо різноманітною. Колосом Родоським над нею піднімається монографія А.Х.М. Джонса «Пізня Римська імперія: 284-602» [13]. Хоча трьохтомна праця вийшла більше ніж півстоліття тому, перевершити автора за шириною розкриття процесів фінансової та адміністративної сфери імперії, мабуть, нікому так і не вдалося. В тому числі історик аналізує місце курії та куріалів в Пізній імперії, в цьому контексті побіжно згадуються і дві промови Лібанія, які є предметом вивчення цієї статті. Якщо вивчати радянську історіографію в контексті згадок про курію Антіохії, то варто виділити передусім монографію Г.Л. Курбатова, яка аналізує суспільно-політичне життя Антіохії в IV ст. від. Р. Х. [3]. Не обійшов автор і аналіз процесів, що відбувалися в середовищі куріалів. Ця книга написана на багатому джерельному матеріалі, але з характерними радянськими підходами до історії Античності, які виглядають дещо застарілими. З сучасної історіографії питання можна виділити 13 том «Cambridge Ancient History», де є окремий розділ, присвяченим містам Римської імперії IV ст. [8, р. 371-410]. За глибиною розкриття становища куріалів ця книга, звичайно, поступається Джонсу, але окремі важливі акценти авторам вдається зробити. Проблема статусу курій та куріалів наприкінці IV ст. представлена також у ряді статей. Так, дослідник Р. Пак вивчає постаті куріалів у листуванні Лібанія. У відповідності їх відношення до курії вони поділяються на три групи: 1) Ті, хто не виявляє незадоволення перебуванням в курії; 2) Ті, хто намагаються уникнути окремих повинностей, але не прагнуть повного імунітету від їх виконання; 3) Ті, хто бажає досягнути повного імунітету від куріальних повинностей. Причому, третя група є найбільшою [16, р. 186-189]. Дослідник Т. Копечек досліджує процеси втечі з курій у другій половині IV ст. на прикладі трьох конкретних куріалів з Каппадокії: Фірміна, Нікобула та Елладія [14]. Їх життя достатньо відоме завдяки листуванню представників «Каппадокійського гуртка». Але ніколи Or. XLVIII «До антіохійського сенату» та Or. XLIX «До імператора про курії» Лібанія не становили окремий предмет дослідження, що уможливлює написання цієї статті.

Промову «До імператора про курії» Лібаній починає з короткого екскурсу з історії курій. У статті варто послідувати прикладу оратора. Адже для аналізу промов Лібанія важливо зрозуміти їх контекст: з'ясувати загальне положення курій наприкінці IV ст. від Р.Х. Протягом довгого часу курії відігравали важливу роль в системі управління міст. Старі-добрі часи для курій красномовець описує словами: «У минулі часи курії процвітали в усіх містах, і була у декуріонів і земля, і кращі будинки, і гроші бували у кожного, і укладали вони шлюбні зв'язки один з одним, і перебування в курії було ознакою добробуту» [Lib. Or. XLIX, 2]. Поворотним моментом для курій стали реформи Діоклетіана та Константина на рубежі III-IV ст. від Р.Х. Римська імперія стала більш централізованою, в результаті чого курії втратили на корить центру найцінніші політичні ресурси - владу і гроші. Те й інше опинилося в руках центрального бюрократичного апарату і його чиновників - представників на місцях. Власне, саме Константина Лібаній в обох промовах звинувачує в початку кризи курій: «Заставши їх в такому стані, певний імператор погіршив їхнє становище і багатьма іншими заходами, і особливо, своїм заснуванням міста» [Lib. Or. XLIX, 2], «цей належний склад зберігався в цілісності до царювання того відомого царя, а після вже ні, так як багато нещасних обставин зашкодило сенату» [Lib. Or. XLVIII, 3]. Згадуваним містом є, звичайно Константинополь, а шкода від заснування міста була в тому, що куріали стали поповнювати константинопольський сенат. Дійсно важким ударом по куріях від Константина та його сина Констанція ІІ була конфіскація земель міст на користь держави. Відповідно, і доходи з цих земель, які раніше йшли містам, тепер почали надходити на користь держави [13, р. 732].

Втім, ці реформи держава проводила для реалізації своїх цілей, а не для того, щоб цілеспрямовано зашкодити куріям. Навпаки, в оновленій централізованій державі куріям відводилась достатньо важлива роль. Вони продовжували в певних межах здійснювати управління своїми містами, а також збирали для держави податки з міст [8, р. 376]. З цією метою з числа куріалів щорічно вибиралася значна кількість посадовців, які виконували різноманітні обов'язки, які називалися munera [16, p. 176]. Одним з основних посадовців був exactor, який почав обиратися курі- єю за наказом Феодосія у 386 р. (до цього він призначався імператором) [13, p. 728]. Exactor відповідав загалом за збір податків з міста, як правило це був найбільш впливовий та багатий куріал. Декуріони, які обиралися для збору конкретного виду податків або мит називалися susceptores. Крім прямого збору податків ку- ріали призначалися на посади, де мали допомагати державі. Зокрема, praepositi horreorum мали опікуватися державними сховищами, допомагати контролювати набір рекрутів та ремісників для суспільних робіт, procuratores відповідали за рудники, а mancipes - за роботу державної пошти. Щоправда, щодо останніх, то в історіографії є дискусія, чи їх призначала курія, чи намісник провінції, але займали цю посаду в будь-якому випадку куріали [14, р. 335]. Одним із важливих посадовців, вибір якого Феодосій І у 387 р. доручив куріям, був defensor [CTh, I, 29, 6]. Він виконував обов'язки судді, вирішуючи незначні справи. За задумом держави, дефенсор мав здійснювати правосуддя для рядового населення, захищати його від утисків «сильних світу цього».

Крім повинностей на користь держави куріали мали виконувати повинності на користь власних міст, які за античною традицією називалися літургіями. Декуріони мали вплив на забезпечення міст водою та харчами, відповідали за спокій у містах та освітлення їх уночі. Також потрібно було підтримувати у належному стані терми: платити персоналу, закуповувати опалення. Лібаній розповідає в одній зі своїх промов, як багато в Антіохії було лазень, як приватних, так і суспільних [Lib. Or. XI, 245-246]. Про те, що міста самі мали витрачати гроші на утримування термів, говорить, наприклад, імператорський едикт 395 р. [CTh, XV, 1, 32]. Обслуговування лазень часто згадується як одна з найважчих літургій. Крім того, в IV ст. в містах все ще проводилися різноманітні масові заходи: змагання колісниць, спортивні змагання, театральні видовища. Хоча держава і допомагала, основні гроші на них знов-таки, змушені були давати куріали. До того ж, декуріони мали підтримувати в належному стані громадські будівлі та оборонні споруди в місті [13, р. 736]. Це теж «влітало в копійку»: якщо будівля руйнувалася, її треба було відновлювати за власний рахунок.

Кожна курія мала щорічно надати людей для виконання цих та інших повинностей. Для цього 1 березня або до цієї дати проводилися вибори, так, щоб новообрані магістрати 1 червня приступили до виконання своїх обов'язків. Лише деякі посади давали певну владу та доступ до грошей. Більшість же посад була просто тягарем, якого декуріони намагалися позбутися. Тому куріальні вибори були протилежні за своєю ідеєю звичайним виборам. Клопотом курії було хоч якось заповнити всі пости [13, р. 728]. Зазвичай, еліта курії готувала список по одному кандидату на кожну посаду. А основним клопотом кандидатів було те, щоб якимось чином не бути обраними на магістратуру. Їх виступи під час самих виборів часто зводилися до аргументації того, чому вони не можуть обіймати цього року ту або іншу посаду. Причиною, наприклад, могло бути те, що вони вже виконували обтяжливу літургію попереднього року. Та і проміжок часу між виборами та вступом на посаду «Кодекс Феодосія» пояснює необхідністю надати можливість кандидатам оскаржити своє обрання в судовому порядку [CTh, XII, 1, 8]. Кожен куріальний магістрат мав сумлінно виконувати свої обов'язки: виконувати літургії за власний рахунок; компенсувати недоїмки з власних коштів, якщо він не міг зібрати на користь держави податок, за збір якого відповідав. Колективну відповідальність за повинності ж несла курія загалом. Якщо якийсь куріал так і не виконував повинність, або, наприклад, втікав з міста, то платити за нього мали інші декуріони.

Самі куріали перетворилися на закритий клас наприкінці IV ст. Щоб увійти до курії, людина мала відповідати кільком критеріям. Один із них - це критерій походження: чоловік міг бути членом курії міста, де народився, або міста, де проживав. Едикт від 396 р. заборонить куріалам залишати міста, щоб жити в селі: в такому випадку їх маєтки будуть конфісковані на користь держави [CTh, XII, 18, 2]. Інший критерій полягав у тому, що людина мала бути вільною з народження: вільновідпущеникам заборонялося бути куріалами протягом всієї Пізньої Античності [13, р. 738]. І, можливо, найважливішим критерієм була заможність людини, мірилом якої було володіння землею. Конституція Констанція ІІ від 342 р. встановлює мінімальний розмір земельної власності декуріона у розмірі 25 югерів землі [CTh, XII, 1, 33]. Якщо певний купець купував землі з округи міста, він мав поповнити його курію, про це повідомляє імператорський едикт 370 р. [CTh, XII, 1, 72]. Але такі випадки були нечастими. По факту, на кінець IV ст. всі великі земельні ділянки були розподілені серед куріалів, або серед людей сенатського стану, які отримали імунітет від виконання куріальних обов'язків. Зазвичай новими куріалами по досягненню 18-річчя ставали діти діючих декуріонів [13, p. 739]. Щоправда, в контексті віку були і курйозні випадки. Так, намісник в Каппадокії намагався змусити виконувати обов'язки куріала 4-річного хлопчика-сироту замість померлого батька. Чиновник явно розраховував, що ярмо повинностей за онука буде тягти його дід [14, p. 326].

Належність до стану куріалів давала людині певні преференції. Як відомо, пізньоантичне суспільство поділялося на дві групи - honestiores та humiliores. Декуріони, беззаперечно, відносились до першої категорії і користувалися її перевагами. Імператорські едикти окремо наголошують, що їх не можна було піддати биттю батогами [CTh, XII, 1, 39], чи тортурам під час судового слідства [CTh, XII, 1, 80]. Також куріалів не можна було відправити на рудники, або піддати смертній карі. По факту, вигнання з конфіскацією майна було найбільшою карою, яку можна було застосувати проти куріала, та і те, вона могла бути накладена тільки з дозволу імператора [13, p. 750]. Але описуючи преференції куріалів треба зробити дві примітки. По-перше, вони не були доступними тільки для цієї групи, сенатори користувалися цими перевагами також у повному обсязі. По-друге, у відношенні до куріалів гарантовані їм по закону права не завжди виконувалися. Зокрема, це стосується побиття батогами. Творчість Лібанія повна описами того, як провінційні чиновники били декуріонів, незважаючи на офіційну заборону. Так, куріал Домнін був побитий батогами та посаджений до в'язниці за неналежне виконання літургії по опаленню суспільних лазень [Lib. Or. LIV, 38]. А в 387 р. Феодосій І за розтрату державних грошей і шахрайство при нарахуванні податків офіційно дозволив бити куріалів батогами зі свинцевими наконечниками [CTh, XII, 1, 117]. Дослідники Пізньої Античності в один голос запевняють, що згадок про використання тортур у IV ст. стає набагато більше, як у відношенні до всього населення загалом, так і у відношенні до ку- ріалів зокрема [11, р. 124; 7, р. 21].

Отже, наприкінці IV ст. статус куріала давав багато клопоту, але не давав доступу до реальної влади та грошей. При цьому декуріонам ніхто не заважав продовжувати засідати в куріях, забезпечуючи самоуправління та процвітання рідних міст. Втім, багатьох із них ці проблеми не надто цікавили і вони прагнули покинути свої курії. За популярним в історіографії виразом, куріали починають розбігатися «у всіх напрямках» [див. 14, р. 319]. Омріяним для куріала було отримання високої посади в імператорській адміністрації - цілий ряд посад стали розглядатися такими, що дають довічний імунітет від виконання куріальних повинностей [15, р. 79]. Такий чиновник розраховував отримати один із почесних рангів, поповнити собою сенат і забути назавжди про куріальні тяготи. Були і інші способи уникнути куріальних обов'язків: військова та релігійна служба, зайняття дрібних посад у бюрократичній системі [7, р. 24]. Був і небажаний для декуріона спосіб залишити курію - це шлях розорення куріала, коли він під тягарем літургій та повинностей змушений був продати свою земельну власність та збідніти. Куріали постійно скаржилися на своє фінансове становище. Але, наприклад, А.Х.М. Джонс сумнівається, що розорення декуріонів було вже таким масовим явищем [13, р. 756]. Держава дозволяла розтягувати прострочені платежі на багато років, а часто вони просто списувалися. Були і взагалі екзотичні способи для курії втратити своїх членів. Так, Т. Копечек описує ситуацію в Каппадокії, коли внаслідок поділу провінції на частини держава наказала ряду куріалів переїхати з великого міста Кесарія до маленького міста Поданд, де адміністрація хотіла створити сильну курію [14, р. 323]. С. Бонд описує випадки, коли задля виходу з курії куріали готові були прийняти на себе статус infamia («безчестя») [7, р. 22]. Відповідно до імператорського едикту 380 р. цей статус могли отримати в тому числі люди, які не були ортодоксальними християнами, тобто єретики та язичники [CTh, XVI, 1, 2, 1.] Власне, обезлюднення курій, від'їзд куріалів на державну службу і є основними темами промов Лібанія.

Оратор сам виділяє ці проблеми основними для курії Антіохії: «Таким чином, щорічно деяка частина складу піддавалася виключенню... а решта ставала слабше з двох причин, і тому, що чисельності не було колишньої, і тому, що статки у них зменшилися» [Lib. Or. XLVIII, 3]. Щодо кількості людей в курії Антіохії, то красномовець приводить декілька цифр, до яких, щоправда, треба відноситись критично. Він пише риторично: «Ти бачиш як ми стоїмо, не чисельні, дванадцять замість тисячі двохсот» [Lib. Or. XLIX, 8]; «ми пропадаємо, гинемо, нас було шістсот, або, Зевс свідок, вдвічі більше, а тепер немає і шістдесяти» [Lib. Or. XLVIII, 4]. Ці цифри варто інтерпретувати наступним чином: 1200 - це максимальна для історії Антіохії кількість декуріонів, 600 - це приблизна кількість декуріонів до початку кризи курії. І це дуже великі цифри, адже середньостатистична курія на Заході імперії включала в себе 100 людей [13, р. 724]. Втім, велика кількість куріалів для Антіохії не є несподіванкою, адже це було одне з найбільших міст імперії. Оскільки Рим та Константинополь мали не курії, а сенати, курія Антіохії, вочевидь, була однією з найбільших в імперії. Щодо кількості куріалів на час життя Лібанія, то навряд їх було всього 60 (тим більше всього 12). Скоріше ці цифри використовуються риторично для співзвучності.

Лібаній приводить декілька конкретних випадків втечі з курії шляхом отримання високих державних посад. Один неназваний антіохійський куріал отримав літургію хорега (організатора театрального видовища). Замість виконання повинності він продав свій родовий маєток. З вирученими коштами чоловік тікає з Антіохії та використовує їх, щоб купити посаду шляхом сплати суффрагія, фактично, узаконеного хабара. Курія весь свій гнів направила на поручника цього втікача. А до самого ухильника ніяких претензій не виставляла: не намагалася повернути його до курії чи змусити виконати літургію [Lib. Or. XLVIII, 11-12]. Інший куріал втікав з Антіохії морем, боячись, що сушею його зупинять. Він зробив чиновницьку кар'єру, отримав імунітет від виконання куріальних обов'язків і спокійно повернувся до Антіохії, знаючи, що йому нічого не буде. І дійсно, курія не намагалася якось його покарати [Lib. Or. XLVIII, 13].

Лібаній вважає такі випадки неприпустимими і хвалить імператорів, які своїми едиктами зупиняли обезлюднення курій. Передусім ритор називає імена Юліана та Феодосія І. Дійсно, імператор Юліан намагався активно сприяти поповненню курій. Перебуваючи в Антіохії, він особисто долучався до цього процесу. Юліан так сам писав про ці події в своєму «Місопогоні»: «Я поповнив список вашого сенату 200 іменами і не пощадив нікого» [Julian. Misop. 367D]. Історик Зосима вказував, що для курії Антіохії Юліан зробив окрему преференцію, дозволивши передавати статус декуріонів не тільки по чоловічій, а й по жіночій лінії: «Імператор зробив для їх міста так багато, як тільки міг, призначивши сенаторами тих, хто успадкував цю посаду від батька, і стільки ж тих, хто був народжений сенаторських дочками» [Zosim, III, 11]. Ця норма представлена у «Кодексі Феодосія» [CTh, XII, 1, 51]. Згадує її в своїй промові і Лібаній [Lib. Or. XLVIII, 15], в іншій промові повідомляючи, що Юліан наказав поповнити курії тими людьми, у яких є маєтки [Lib. Or. XLIX, 3]. Вдячності Феодосію І за підтримку курій не були черговими компліментами від оратора. Лібаній не грішив проти істини, коли стверджував, що «від вас приходить стільки грамот, які усувають всякий притулок для тих, хто неправомірно ухиляється» [Lib. Or. XLIX, 3]. Йдеться, вочевидь, про едикт імператора від 380 р., яким він відкликав колишніх курі- алів назад до курій, при чому це стосувалося і високих імператорських чиновників [CTh, XII, 1, 82]. Також володар видав едикт про можливість декуріонам продавати свої маєтки тільки за згодою намісника провінції [CTh, XII, 3, 1; 13, р. 747]. Це мало б зупини один зі шляхів збіднення куріалів. Хоча ці перепони доволі легко обходилися, про що Лібаній пише у своїх промовах.

Але одних едиктів імператорів було мало для поповнення курій. Потрібна була ще активна та наполеглива позиція самих куріалів щодо зупинення відтоку людей та повернення втікачів. Як раз цієї позиції і бракувало: Лібаній звинувачує самі курії у доведенні себе до жалюгідного становища. Він заявляє, що «убогість сенату одних з вас не засмучує, інших тішить, третім навіть вигідна» [Lib. Or. XLVIII, 15], що є люди, яким «особисто буде до вигоди, якщо курії будуть в тому стані, в якому знаходяться» [Lib. Or. XLIX, 20]. За словами красномовця, старання курій обмежується тільки тим, що вони передають списки втікачів-куріалів до центрального бюрократичного апарату. Далі вони за повернення ухильників не борються. Навіть якщо доходить до судового процесу щодо повернення до курії, то млявість представників міських рад приводить до програшу у цих процесах. Лібаній приводить невеселу статистику, відповідно до якої з сотні втікачів з антіохійської курії назад було повернено тільки троє [Lib. Or. XLIX, 14].

Лібаній називає декілька причин такої пасивності курії в питанні поверненні своїх членів. Одна з них - це банальні хабарі: «Посіявши ж такі поблажливості в судах, по виходу звідти вони забирають жнива зі своєї зради, приймаючи винагороди, заявляючи тим, хто уникнув, що зрадили найкращим чином» [Lib. Or. XLIX, 13]; «адже і сенатори в Апамеї багато пільг дарували, так краще висловитися, ніж сказати: продали» [Lib. Or. XLVIII, 14]. Ще декілька пояснень млявості курії Лібаній, ніби то, виголошує від її імені і намагається з ними дискутувати. Наприклад, такою причиною називається страх перед «сильними світу цього». Дійсно, колишні куріали, що досягли високих рангів, мали можливості зіпсувати життя своїм колишнім куріям. Але Лібаній закликає в таких випадках відкинути страх і керуватися нормами закону, який в таких випадках часто був на стороні курій: «Але коли вони скажуть, що побоялися сили тих... вони визнають погане користування власною» [Lib. Or. XLIX, 15]. Інша причина, до якої ніби то, апелювала курія - це марність спроб повернути до її лав колишніх членів, які зробили успішну чиновницьку кар'єру. Красномовець описує ситуацію так: «Є теж у них виправдання на кшталт того, що, як би їх не примушували до декуріонату, є засіб до звільнення і повернення їм свободи від декуріоната, так що клопоти про це викликають у них сміх» [Lib. Or. XLIX, 21]. Маючи впливових друзів та користуючись прогалинами в законодавстві впливові чиновники все одно рано чи пізно знайшли б спосіб звільнитися від куріальних повинностей. На це Лібаній відповідає, що все одно потрібно не здаватися, а боротися куріям за свої права до кінця.

Особливо сильно у послабленні курій Лібаній звинувачує групу найбільш впливових ку- ріалів, які називалися принципали. Ця група мала цілком офіційний статус лідерів курії, закріплений у «Кодексі Феодосія». Це були найбільш багаті та статусні куріали, які пройшли своєрідний аналог cursus honorum: займали в курії посади від нижчих до вищих (про неможливість займати одразу найвищі посади в курії говорить едикт 372 р. [CTh. XII, 1, 77]). Вони утворювали своєрідний виконавчий комітет курії, в який входило з десяток людей. Пізніше едикт 412 р. встановить 15-річний термін виконання принципалами своїх повноважень [CTh. XII, 1, 171]. Саме ці люди чинили вирішальний вплив на політику курії загалом, зокрема, на щорічний розподіл літургій та повинностей серед куріалів. Пізньоантичні джерела постійно звинувачують принципалів у зловживанні повноваженнями та утисках більш бідних членів курії [13, р. 731]. Власне, так про них відгукується і Лібаній: «Є кілька великих сил, які грабують людей слабких, привласнюючи цим небагатьом їх статки, і вигоди від декуріоната підсилюють їх положення» [Lib. Or. XLIX, 8].

Звичайно, позиція принципалів була ключовою і в питанні втікачів з курії. Промови Лібанія свідчать, що лідери курії дивилися на залишення ради заради високих чиновницьких посад «крізь пальці». Для такої політики можна знайти декілька причин. По-перше, в особі втікача, якому не чинили опір у його втечі, сподівалися отримати собі в майбутньому впливового покровителя при дворі, якщо йому дійсно вдасться зробити успішну чиновницьку кар'єру. Лібаній описує ці очікування так: «Надалі, вони довідуються у купців, чи відрізняються вони там, чи увійшли в славу, чи приязні до них ті, хто правлять Римом, чи скоро отримають вони через них призначення» [Lib. Or. XLVIII, 29]. По-друге, багато з принципалів, що залишились, планували невдовзі також свою втечу з курії. Тому практика неповернення втікачів до курії була для них вигідною перспективою на майбутнє.

По-третє, ми маємо розуміти, що зайняття високих чиновницьких посад в імператорській адміністрації могли собі дозволити тільки найбагатші та найвпливовіші куріали. Якщо вони залишали курію, їх місце лідерів міської ради займали наступні за багатством та впливом колеги. Ці нові принципали отримували контроль над курією і могли використовувати свій статус у власних інтересах. Повернення більш впливових куріалів означало б для нових лідерів курії втрату свого щойно набутого статусу [13, p. 755].

Був ще один спосіб «відкладеної» втечі з курії заради чиновницької кар'єри, який критикує Лібаній. Це коли заможні декуріони відправляли своїх синів-юнаків на навчання у інші міста імперії. Передусім це був Рим, де можна було оволодіти латиною, та Беріт, відомий своєю правничою школою: «Кожну весну відпливають сини осіб, які ще є сенаторами, або колишніх сенаторів, хто в Беріт, хто в Рим» [Lib. Or. XLVIII, 21]. Загалом, критика від'їзду юнаків на навчання в інші міста була традиційним мотивом творчості Лібанія. Тут, звичайно, був і корисливий мотив для самого ритора. Він хотів, щоб юнаки залишалися в Антіохії, навчалися грецькій словесності у нього, а їх батьки оплачували це навчання. Втім, критика Лібанієм таких поїздок мала і об'єктивну сторону. Він приводить приклад свого дядька Фасганія, який не знав латини, але це не заважало йому прекрасно виконувати обов'язки куріала [Lib. Or. XLIX, 29]. Дійсно, декуріону латина та юриспруденція були не дуже потрібні. А ось імператорський чиновник без них обійтися не міг. Тому Лібаній правильно оцінював таке навчання як крок у бік служби в бюрократичному апараті: «Не заради справедливості... відправляються вони в Фінікію... але щоб володіти одні законами, інші мовою, як засобом вислизнути з сенату» [Lib. Or. XLVIII, 22]; «вони бачать в цьому звільнення від курії» [Lib. Or. XLIX, 27]. Як вихід Лі- баній пропонує, щоб сам юнак або його батько в суді давали обіцянку повернутися до Антіохії та її курії після навчання [Lib. Or. XLVIII, 24].

Звичайно, розраховувати на високу посаду рівня консуляра провінції міг тільки заможний та авторитетний куріал. Для бідніших декуріонів були доступні інші можливості не виконувати куріальні повинності. Як вже зазначалося, вони могли стати рядовими чиновниками центрального або провінційного бюрократичного апарату; могли пов'язати своє життя з військовою або духовною кар'єрою (стати священнослужителями або монахами). Зокрема, дослідник Ф. Міллар пише про популярність військової кар'єри задля уникнення куріальних повинностей. Завдяки цьому держава не відчувала браку людських ресурсів навіть в період інтенсивних військових дій [15, p. 86]. Були випадки, коли куріали одружувались на рабинях, а своє майно передавали їх господарям. Держава знала про такі способи і намагалася поставити заслони від таких витоків людських ресурсів з курій. Так, ще Константин Великий заборонив своїм едиктом 319 р. куріалам одружуватися на рабинях [CTh, XII, 1, 6]. Втім, всі ці закони не завжди виконувалися, як і у випадку з найбагатшими куріалами. Лібаній повідомляє нам і про такі випадки. В промові він пише про ухильників від літургій - військових та чиновників середньої руки: «Цей - гопліт, ім'я його замовчується, той приносить накази царя, ніхто його не чіпає, третій асесор намісника, його залишають в спокої» [Lib. Or. XLVIII, 7]. Далі у тексті зустрічаються і ухильники від куріальних обов'язків через шлюби: «А у кого є і дочки, вони видають їх за воїнів, і ніхто з вас не засуджує таких шлюбів, а сенаторам народжують дітей рабині» [Lib. Or. XLVIII, 30]. Але опис таких випадків займає мало місця у промовах Лібанія, можна зробити висновок, що вони менше його турбували. Очевидно, закони щодо повернення дрібних куріалів до курії працювали краще, ніж у випадку заможних куріалів. А самі бідні куріали були меншим активом для курії, яким вона не так дорожила.

Ще одним способом, через який курія втрачала своїх членів, було їх обезземелення. Причиною для декуріона щодо продажу маєтку могло бути бажання накопичити гроші на суффрагій, або, наприклад, необхідність сплатити борги. Як вже зазначалося у статті, держава намагалася обмежити процес продажу куріалами своєї землі. Втім, промови Лібанія показують, що цей процес активно продовжувався. За словами оратора, він був результатом змови принципалів та намісника провінції, який і мав давати згоду на продаж землі куріалами. В результаті, земля переходила до рук куріальної еліти та провінційної чиновницької еліти: «.. .За одні маєтки ви самі сплачуєте ціну, а інші надаєте людям сильним і догоджаєте їм в їх трапезах чужим майном» [Lib. Or. XLVIII, 37]. Після цього колишні власники маєтків змушені ставати клієнтами їх нових господарів, вони «щодня приходять до їх дверей і супроводжують до кінських ясел, і раді, якщо їм вкажуть зробити що-небудь з обов'язків рабів» [Lib. Or. XLVIII, 38].

Загалом, Лібаній покладає провину у занепаді курії на самих куріалів, передусім принципалів: «Ви бачите, через вашу провину знищене шановане становище сенату» [Lib. Or. XLVIII, 39]. Він апелює до полісного патріотизму декуріонів, намагається їх переконати, що підтримання рідних міст у складі курії є найвищою честю та обов'язком: «Та й треба розглядати справу не з тієї точки зору, чи легше не бути членом ради, ніж виконувати його обов'язки, але з тієї, чи більш благочестиво бути сенатором, ніж не бути їм» [Lib. Or. XLVIII, 33]. Красномовець намагається переконати куріалів не промінювати свої міста на службу в центральному бюрократичному апараті. Втім, навіть такий полісний патріот як Лібаній сам не міг завжди відповідати виголошеним ідеалам. Значна частина його листування представляє собою численні прохання призначити його учнів на посади в центральному бюрократичному апараті [8, р. 384]. Наприклад, ритор просив зробити намісником провінції свого учня Евагрія [9, р. 63-64]. В контексті нещирості Лібанія варто ще раз згадати історію його сина Кімона, народженого від конкубіни низького походження. Оратор довго домагався визнання Кімона своїм законним спадкоємцем, поки це прохання не задовольнив Феодосій І [Lib. Or. I, 196; див. 16, р. 180]. Але з'явилася інша проблема: антіохійський принципал Фрасідей спробував покласти на сина Лібанія одну з куріальних літургій. Красномовець відповідає кривднику викривальною промовою [Lib. Or. XXXII], і кидає всі свої сили щоб не допустити включення Кімона до складу курії. Сам Лібаній пояснює це слабкістю цієї інституції: «Я ж не раз і хотів, і благав богів, щоб Кімон відправляв громадську повинність, але думав, що потрібно почекати належної пори. Такою було б відродження курії і відновлення її в тому вигляді, якою вона була раніше» [Lib. Or. XXXII, 8]. Тобто, ми бачимо, що коли йшлося про його особисті інтереси, Лібаній забував про свої високі заклики.

Отже, в своїх промовах «До антіохійського сенату» та «До імператора про курії» Лібаній малює нам картину кризи курії Антіохії. Кількість куріалів постійно скорочується, а самі вони біднішають. Частково причиною кризи була політика держави, яка відібрала у курій значну частину влади та фінансових надходжень. З іншого боку, держава була зацікавлена в збереженні курій, які мали підтримувати лад в містах, здійснювати там літургії та збирати податки. Імператори протягом всього IV ст. видавали едикти, які мали зберегти стан куріалів. Більшу провину у кризі курії Лібаній покладає на самих декуріонів. Найбільш заможним із них часто був чужий полісний патріотизм. Вони з легкістю готові були покинути свої міста, щоб зайняти високі чиновницькі посади, де отримували доступ до більшої влади, грошей, суспільного становища. Не більше симпатії у Лібанія викликають заможні куріали, що залишились у міських радах та утворили вузький прошарок принципалів. Вони використовують курію в своїх цілях, розподіляючи літургії доводять до зубожіння бідних куріалів, а потім скуповують їхні землі. Ще принципали не борються з втікачами з курій, пояснюючи це страхом перед ними та марністю цієї боротьби. Насправді ж вони просто ставлять свої інтереси вище інтересів курії, бажаючи здобути собі впливових покровителів та зберегти свою владу в місті. Лібаній у своїх промовах показує процес втечі з курій і звичайних середньо- статистичних декуріонів. Хтось із них ставав чиновником середньої руки, хтось військовим, хтось змушений був продавати свої землі і ставати клієнтом «сильних світу цього». Хто міг - відправляв своїх синів на навчання в інші міста, з мрією, що вони зроблять чиновницьку кар'єру та вийдуть із куріального стану. Загалом, з промов Лібанія можна зробити висновок, що більшість куріалів не розцінювали своє перебування в курії як високу честь, як можливість розвивати рідні міста та підтримувати міське самоврядування. Для них членство в курії було важкою повинністю, якої за можливості вони прагнули позбутися. Тож, не стільки позиція держави, скільки відношення самих куріалів робили кризу курії неминучою.

Джерела та література

1. Зосим. Новая история. Белгород: Изд. Белгородского гос. ун-та, 2010. 350 с.

2. Император Юлиан. Полное собрание творений. СПб.: Квадривиум, 2016. 1088 с.

3. Курбатов Г.Л. Ранневизантийский город (Антиохия в IV в.). Ленинград: Изд. Лен. Университета, 1962. 286 с.

4. Либаний. Речи (в 2 т). Санкт-Петербург: Квадривиум, 2014.

5. Перфилова Т.Б. «Странствующие» софисты в культурном пространстве провинции (на примере биографии Либания). Известия Российского гос. педагогического университета им. А.И. Герцена. Общественные и гуманитарные науки. СПб., 2014. № 4 (7). С. 7-15.

6. Покровский И.А. История римского права. Санкт-Петербург: Летний сад, 1999. 560 с.

7. Bond S. Altering Infamy: Status, Violence, and Civic Exclusion in Late Antiquity. Classical Antiquity. 2014. 33 (1). P. 1-30.

8. Cameron A. (ed.) The Cambridge Ancient History. (In 14 vol., Vol. 13). Cambridge: Cambridge University Press, 2008. 845 p.

9. Cribiore R. Libanius the Sophist. Rhetoric, Reality, and Religion in the Fourth Century. Cornell: Cornell University Press, 2013. 260 p.

10. Downey, G. A History of Antioch in Syria from Seleucus to the Arab Conquest. Princeton: Princeton University Press, 1961. 753 p.

11. Harries, J. Law & Empire in Late Antiquity. Cambridge: Cambridge University Press, 2004. 247 p.

12. Harries, J., Wood I. The Theodosian Code. Studies in Imperial Law of Late Antiquity. London: Duckworth & Co. Ltd, 1993. 266 p.

13. Jones, A.H.M. The Later Roman Empire. 284-602. (In 3 vol.). Oxford: Blackwell, 1964. 1068 p.

14. Kopecek Th.A. Curial Displacements and Flight in Later Fourth Century Cappadocia. Historia: Zeitschrift furAlte Geschichte. 1974. Bd. 23, H. 3. P 319-342.

15. Millar F. Empire and City, Augustus to Julian: Obligations, Excuses and Status. The Journal of Roman Studies. 1983. Vol. 73. P. 76-96.

16. Pack R. Curiales in the Correspondence of Libanius. Transactions and Proceedings of the American Philological Association. 1951. Vol. 82. P. 176-192.

17. The Theodosian Code and Novels and the Sirmondian Constitutions. Princeton: Princeton University Press, 1952. 643 p.

References

1. Zosim (2010). Novaya istoriya [New History]. Belgorod: Izdatel'stvo Belgorodskogo gos. universiteta [in Russian].

2. Imperator Julian (2016). Polnoe sobranie tvoreniy [Complete Collection of Writings]. Saint Petersburg: Kvadrivium, 1088 р. [in Russian].

3. Kurbatov, G.L. (1962). Rannevizantijskij gorod (Antiohiya v IV v.) [Early Byzantine City (Antioch in the 4th century)]. Leningrad: Izdatel'stvo Leningradskogo universiteta [in Russian].

4. Libanij (2014). Rechi [Orations]. (Vols. 1-2). Saint Petersburg: Kvadrivium [in Russian].

5. Perfilova T.B. (2004). «Stranstvuyushie» sofisty v culturnom prostranstve provincii (na primere biografii Libaniya) [«Wandering» sophists in the cultural space of the province (on the example of the biography of Libanius)]. IzvestiyaRossiyskogo gos. pedagogicheskogo universiteta im. A.I. Gertsena. SPb., Vol. 4 (7), 7-15 [in Russian].

6. Pokrovskiy I.A. (1999) Istoria rimskogo prava [History of Roman Law]. Saint Petersburg: Letniy Sad [in Russian].

7. Bond S. (2014). Altering Infamy: Status, Violence, and Civic Exclusion in Late Antiquity. Classical Antiquity. 33 (1). P. 1-30 [in English].

8. Cameron A. (ed.) (2008). The Cambridge Ancient History. (In 14 vol., Vol. 13). Cambridge: Cambridge University Press [in English].

9. Cribiore R. (2013) Libanius the Sophist. Rhetoric, Reality, and Religion in the Fourth Century. Cornell: Cornell University Press [in English].

10. Downey, G. (1961). A History of Antioch in Syria from Seleucus to the Arab Conquest. Princeton: Princeton University Press [in English].

11. Harries, J. (2004). Law & Empire in Late Antiquity. Cambridge: Cambridge University Press [in English].

12. Harries, J., Wood I. (1993) The Theodosian Code. Studies in Imperial Law of Late Antiquity. London: Duckworth & Co. Ltd [in English].

13. Jones, A.H.M. (1964). The Later Roman Empire. 284-602. (In 3 vol.). Oxford: Blackwell [in English].

14. Kopecek Th.A. (1974). Curial Displacements and Flight in Later Fourth Century Cappadocia. Historia: Zeitschrift furAlte Geschichte. Bd. 23, H. 3. P 319-342 [in English].

15. Millar F. (1983). Empire and City, Augustus to Julian: Obligations, Excuses and Status. The Journal of Roman Studies. Vol. 73. P. 76-96 [in English].

16. Pack R. (1951) Curiales in the Correspondence of Libanius. Transactions and Proceedings of the American Philological Association. Vol. 82. P. 176-192 [in English].

17. The Theodosian Code and Novels and the Sirmondian Constitutions. (1952). Princeton: Princeton University Press [in English].

Размещено на Allbest.ru