Воєнно-політична експансія більшовицької Росії на західні землі України в 1919-1923 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнно-політична експансія більшовицької Росії на західні землі України в 1919-1923 рр.

Микола Литвин, доктор історичних наук, професор, завідувач центру дослідження українсько-польських відносин, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Анотація

Мета дослідження - розглянути особливості зовнішньої політики більшовицької Росії щодо західних земель України після Першої світової війни, насамперед у період Західноукраїнської Народної Республіки, і в наступні роки (листопад 1918 - березень 1923 рр.). Використано загальнонаукові та спеціальні історичні методи: причинно-наслідковий, історико-порівняльний, історико-топологічний, історико-генетичний, системного аналізу. Наукова новизна полягає в розкритті планів Кремля щодо розвитку сепаратистських настроїв серед галичан, спрямованих проти ЗУНР, загалом соборної Української Народної Республіки, які мали реалізовуватися шляхом проголошення маріонеткової Галицької Соціалістичної Радянської Республіки зі столицею у Львові.

Основні результати дослідження. Акцентовано увагу на творенні центрального тимчасового органу влади - Галицького ревкому на чолі з В. Затонським та ЦК Комуністичної партії Східної Галичини, які було узгоджено з головою Ради народних комісарів В. Леніним, ЦК Російської комуністичної партії (більшовиків) і ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України. Стверджено, що нові центральні й місцеві органи формувалися за участі та підтримки командирів, політкомісарів Південно-Західного фронту, одним з яких був Й. Сталін. Місцеві ревкоми проводили суботники й недільники, організовували експропріацію збіжжя у землевласників, грошей, коштовностей у заможних поляків та євреїв, намагалися реорганізувати за більшовицьким зразком заклади освіти. Здійснювався тиск на греко-католицькі церковні громади, священнослужителів.

До «радянського будівництва» влада намагалася залучити зубожілих селян і міщан, громадян лівих поглядів, представників радянофільських структур, вояків Червоної української галицької армії, котрі поверталися до рідних домівок улітку 1920 р. Висновки. «Визвольний похід» більшовиків на Східну Галичину та у Центрально-Східну Європу було зупинено збройним спротивом об'єднаного польсько-українського війська під Львовом, Замостям, на берегах Дністра. Після відступу червоних за Збруч у вересні 1920 р. Раднарком Росії, ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У намагалися насаджувати комуністичні ідеї за допомогою структур Закордоту, осередків КПСГ, шляхом дискредитації діячів ЗУНР, навернення до радянофільства її керманича Є. Петрушевича.

Ключові слова: більшовицька Росія, Західноукраїнська Народна Республіка, Галицька Соціалістична Радянська Республіка, Комуністична партія Східної Галичини, зовнішня політика, радянофільство.

кремль галицький республіка сепаратистський

Abstract

Military and Political Expansion of Bolshevik Russia into the Western Lands of Ukraine in 1919--1923

Mykola LYTVYN, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Head of the Center for the Study of Ukrainian-Polish Relations, I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies NAS of Ukraine

The purpose of the study - to investigate the peculiarities of the foreign policy of Bolshevik Russia towards the western lands of Ukraine after the World War I, primarily in the period of the West Ukrainian People's Republic and then (November 1918 - March 1923). In the course of work are used general scientific and special historical methods of research: causal, historical-comparative, historical-topological, historical-genetic, system analysis, etc. The scientific novelty is the revelation of the Kremlin's plans to instil in Halychyna separatist sentiments to the West Ukrainian People's Republic, to the conciliar Ukrainian People's Republic, which were to be realized through the proclamation of the puppet Halychyna Socialist Soviet Republic (HSRR; August - September 1920).

The main results of the study. Emphasis is placed on the creation of the Central Provisional Authority of the HSSR - Halychyna Revolutionary Committee headed by V. Zatonskyi and the Central Committee of the Communist Party of Eastern Halychyna, which were agreed with the chairman of the Russian Council of People's Commissars V. Lenin, the Central Committee of the Russian Communist Party (Bolsheviks) and the Communist Central Committee (Bolsheviks) of Ukraine. It is claimed that the new central and local authorities were formed with the participation and support of brigade and regimental commanders, political commissars of the South-Western Front, one of whose commanders was J. Stalin. Local Revolutionary Committees held subbotniks and voskresniks, organized the expropriation of grain from landowners, money and valuables from wealthy Poles and Jews, and tried to reorganize educational institutions on the Bolshevik model; pressure was exerted on church communities and clergy of the Ukrainian Greek Catholic Church. The authorities tried to involve impoverished peasants and burghers, left-wing citizens, representatives of Moscow structures, and recent soldiers of the Red Ukrainian Halychyna Army who were returning to their native homes in the summer of 1920.

Conclusions. The “liberation campaign” of the Red Army in Eastern Halychyna, and then in Central and Eastern Europe, was stopped by the armed resistance of the united Polish- Ukrainian army near Lviv and Zamosc, on the banks of the Dnister. After the retreat of the Red Army behind Zbruch in September 1920, the Soviet People's Commissar of Bolshevik Russia, the Central Committee of the RCP(B), and the Central Committee of the CP(B)U tried to instil Bolshevik ideas with the help of Zakordot structures, cells of the Communist Party of Eastern Halychyna, by discrediting the figures of the Western Ukrainian People's Republic, converting to Soviet ideology Ye.Petrushevych.

Keywords: Bolshevik Russia, West Ukrainian People's Republic, Halychyna Socialist Soviet Republic, Communist Party of Eastern Halychyna, foreign policy, Radianofilstvo.

Воєнне історієписання неможливе без політичної історії, аналізу політичного підґрунтя війн і локальних конфліктів. Особливо, коли йдеться про гострі й напружені російсько-українські відносини новітньої доби - міждержавні війни 1917-1921 рр., коли Кремль прагнув інкорпорувати територію не лише Наддніпрянщини, Української Народної Республіки (УНР), але й Галичину, де системно здійснювали державотворчі реформи уряд і Українська Національна Рада ЗУНР. Щоб призупинити державно-соборницький процес, поступ Української національно-демократичної революції, більшовицька Росія інспірувала сепаратистські утворення (Донецько-Криворізьку, Галицьку та ін. радянські «республіки»), які згодом мали «добровільно» приєднатися до «країни Рад».

Основою зовнішньої політики тогочасної Росії було перенесення вогнища більшовизму до Центральної й Західної Європи. При цьому Східну Галичину Москва розглядала як «ворота» для «експорту революції» в Польщу, Румунію, Чехію, Угорщину та ін. Власне навесні 1919 р. охоплена ейфорією соціалістичних революцій в Угорщині та Баварії більшовицька Росія розробила плани щодо використання Червоної армії для експансіоністського походу у Центрально-Східну Європу. Тодішній командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко згадував про те, як 26 березня отримав наказ головнокомандувача Й. Вацетіса здійснити наступальну операцію з метою об'єднання з радянською Угорщиною, формування «спільного фронту революцій радянських республік Росії, Угорщини, Баварії» Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Л., 1998. - С.280.. Військовий міністр більшовицької України М. Подвойський у наказі від 8 квітня 1919 р. зазначав: «Весняний потік пролетарської революції широко розливається, і хвилі Червоної армії б'ють у підвалини уряду Румунії, Галичини, Польщі, Австрії та Німеччини» Див.: Гражданская война на Украине. - Т.П. - К., 1967. - С.314-315..

Друкований орган ЦК РКП(б) газета «Правда» в передовиці стверджувала про можливості встановлення прямого зв'язку Росії з Угорщиною через «радянське повстання в Галичині» (покликаючись на висловлювання члена реввійськради 13-ї армії Г. Пятакова: «Без Галичини ми не можемо встановити зв'язки з Угорщиною, що дуже потрібні нам та Угорській Радянській Республіці») Западные перспективы // Правда. - 1919. - 26 марта.. Врешті похід Червоної армії через Галичину в Угорщину санкціонував голова російського Раднаркому В. Ленін Ленін B.I. Повне зібрання творів. - Т.38. - К., 1973. - С.522-523..

У Москві й Харкові робилися спроби (однак безуспішні) домовитися з керівництвом ЗУНР щодо пропуску більшовицьких військ через Прикарпаття в Угорщину та Румунію, творення союзу з «робітничо-селянськими республіками» України й Угорщини Під прапором Жовтня / За ред. О.Ю. Карпенка. - Т.1. - Л., 1957. - С.104-106.. Проте антирадянський виступ Н. Григор'єва на півдні України, травневий наступ польського війська на галицькому фронті й відступ УГА в липні 1919 р. за Збруч, у район Кам'янця-Подільського, кардинально змінили геополітичну ситуацію. Вказані плани Кремля довелося відкласти, однак вони залишалися на порядку денному у програмі В. Леніна, котрий, підсумовуючи діяльність на західноукраїнському напрямку в 1919-1920 рр., зазначав: «Отримуючи Східну Галичину, ми дістали базу проти всіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами Прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція... Ми чудово розуміємо, що ставка зроблена велика, що ми сильні, що ми, беручи Галичину [...], розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати» Ленин В. Политический отчёт ЦК РКП(б): Стенограмма выступления на IX конференции РКП(б) 22 сентября 1920 г. // Исторический архив. - Вып.1. - Москва, 1992. - С.22-24..

Підготовку вторгнення в Галичину військово-політичне керівництво радянських Росії та України продовжило на початку 1920 p. Партконференція, яка відбулася 23 квітня в Києві, створила Галицький оргкомітет КП(б)У (Галоргком), що мав повноваження керувати підпільною «революційною боротьбою в тилу ворога», тобто за Збручем. До його складу ввійшли поляк Ф. Кон (голова) та кілька галичан-українців - М. Левицький, М. Баран, В. Порайко (командувач Червоної УГА; ЧУГА), дві бриґади якої покинули розташування червоних і перейшли на бік польсько-українського війська. У час переходу більшовицьких сил у наступ на польському фронті Галоргком переконував В.Леніна: на Прикарпатті «такий вдячний ґрунт для комуністичної роботи і для революції, що наближення радянських військ до старих кордонів Австрії буде початком справжньої комуністичної революції в Галичині» Під прапором Жовтня. - Т.1. - С.332..

Про зацікавленість ленінського керівництва Галичиною (передусім нафтою, залізничними шляхами в Європу) свідчить творення низки партійно-пропаґандистських органів: Галбюро при ЦК РКП(б) у Москві, Галбюро при губернських парткомітетах Росії для аґітаційно-мобілізаційної роботи серед галицьких біженців і колишніх військовополонених, Галбюро при політвідділах (резервної армії в Казані та фронтових 12-ї й 14-ї армій, націлених на Львів), які мали поширювати серед українців і поляків ідеї «визвольного походу» за Збруч. Ці ідеї активно пропаґували- ся у червоноармійських газетах, листівках.

Плани Кремля почали реалізовуватися влітку 1920 р., коли у ході війни проти Польщі Червоній армії вдалося перейти у широкий наступ на Варшаву та Львів. Конґрес Комінтерну, що відбувся того року в Москві, заявив: «Міжнародний пролетаріат не вкладе меч у піхви до того часу, поки радянська Росія не включиться ланкою у федерацію радянських республік усього світу» Манифест II конгресса Коммунистического интернационала // Коммунистический интернационал. - 1920. - №5/6. - С.161.. Першим етапом «світової пролетарської революції», заявив 21 липня 1920 р. В. Ленін червоноармійцям, мав стати «шлях в Угорщину, Польщу й Німеччину [...] через Галичину». Кремль планував зробити Львів столицею Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Завчасно було створено її уряд - Галревком на чолі із В.Затонським.

Отже у ході загального наступу війська Південно-Західного фронту під командуванням О.Єґорова і члена реввійськради Й.Сталіна наприкінці липня 1920 р. вступили на територію Східної Галичини. Головною ударною силою стала 1-ша кінна армія С.Будьонного, чиї підрозділи 26 липня зайняли Броди та розгорнули наступ на Львів Российский государственный военный архив (далі - РГВА). - Ф.245. - Оп.1. - Д.66. - Л.41-42; ZakrzewskiB. Bitwa o Brody (26 lipca - 5 sierpnia 1920 r.) // Militaria XX w.: Wydania Specijalnie. - 2013. - №2(30). - S.10-21.. До складу цього з'єднання входили 4-та (Ф. Літунов; після його загибелі 19 серпня - С.Тимошенко), 6-та (Й. Апанасенко), 11-та (Ф. Морозов), 14-та (О. Пархоменко) кінні дивізії, особлива кінна бриґада (К. Степний-Спіжарський), артилерійські, технічні частини, бронепоїзди. Крім того, в оперативному підпорядкуванні перебували 45-та, 47-ма, 61-ша стрілецькі дивізії та окрема кінна бригада Г. Котовського.

Однак через сильний опір поляків шлях на Львів виявився непростим. О. Єґоров і Й.Сталін наказали С. Будьонному оволодіти містом не пізніше 30 липня 1920 р., що було, очевидно, нереально. 4 серпня газета «Красный кавалерист» видавала бажане за дійсне: «Столиця польських панів ось-ось стане столицею радянської Польщі [...] А тут у Галичині вже стукають наші війська у брами Львова. Столиця галицьких поміщиків не сьогодні-завтра стане столицею радянської Галичини». Мінський часопис «Пролетар» 11 серпня переконував читачів: «На черзі столиця Наддністрянської України - Львів», якому, мовляв, «недовго чекати червоних прапорів [...] на ратуші». 15 серпня 6-та кінна дивізія вийшла на Західний Буг у районі Буська, де С. Будьонний розмістив свій штаб. Того ж дня цієї річки досягли підрозділи 11-ї (в районі Сокаля) й 14-ї (під Добротвором) кінних дивізій. На цей час 1-ша кінна армія мала 25,2 тис. кавалеристів, 420 кулеметів, 10 літаків РГВА. - Ф.245. - Оп.1. - Д.117. - Л.41-42.. Саме по Бугу проходив головний рубіж оборони Львова.

Червоним військам на Галичині протистояли сили Південного фронту ґенерала В.Івашкевича у складі польської 6-ї армії (В.Єджеєвський) і частин союзної Армії УНР (М. Омелянович-Павленко), загалом 30 тис. вояків, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 танків, 10 літаків, 16 бронепоїздів Lukomski G., Polak B., WrzosekM. Wojna polsko-bolszewicka 1919-1920. - T.2. - Koszalin, 1990. - S.96-97.. Головні зусилля зосереджувалися проти радянської 14-ї армії на південь від Львова. У середині серпня 1920 р. будьонівській кінноті протистояли підрозділи 5-ї, 6-ї, 13-ї піхотних дивізій (до 11 тис. багнетів, 3 тис. шабель). Бойові дії підтримували 6 бронепоїздів і 50 літаків, що базувалися у Львові (пілотами були здебільшого добровольці зі Франції та США). Повітряні нальоти найбільше дошкуляли червоним. С.Тимошенко доповідав, що лише за один день через дії ворожої авіації втратив майже 200 вояків. Але коли червона кавалерія вийшла на Буг, ці польські війська відступили в бік Перемишля, Кристинополя, Белза, залишивши львівський напрямок майже оголеним. Його прикрили частини так званої Добровольчої армії, які відіграли головну роль в обороні Львова.

Формування цієї армії розгорнулося в Польщі за ініціативи Ю. Галлера. У липні 1920 р. окружний інспекторат на чолі з ґенералом Р. Лямезаном і полковником Ч. Мончинським розпочав створювати «малопольські відділи» у Львові. За два тижні до вербувальних пунктів у казармах на вул. Замарстинівській та у школі ім. Г. Сенкевича зголосилися 18 тис. добровольців (із них 6 тис. колишніх вояків австрійської армії, раніше не мобілізованих за віком). На створення армії львів'яни зібрали 2 млн корон, ще 5 млн виділив комітет оборони. Польські нафтовики Бориславського басейну пожертвували 50 млн корон і 1,5 тис. коней. Завдяки патріотизму населення у Львові й околицях було сформовано 238-й, 240-й піхотні, 209-й, 214-й кінні полки, три артдивізіони, окремий Львівський кавалерійський полк, два автомобільні батальйони стрільців, штурмову, саперну, санітарну сотні та інші підрозділи Polskie tradycje wojskowe / Pod. red. J.Dyskanta. - T.3. - Warszawa, 1995. - S.406.. Крім того, до лав захисників міста долучилися студенти, гімназисти, гарцери, з яких створено запасні й охоронні батальйони. Після двотижневого вишколу частини польських добровольців вирушили на фронт, де зайняли оборону по берегах р. Західний Буг (Кам'янка-Струмилова - Красне).

Кінармії вдалося зламати перший рубіж оборони, її передові частини відділяли від міста лише 12 км. Наступ вівся з трьох сторін, точилися запеклі бої. Так, 17 серпня 1920 р. під Задвір'ям батальйон капітана Б. Зайончковського (понад 300 вояків) розгромив чотири ескадрони 6-ї кінної дивізії Й. Апанасенка та зайняв населений пункт. Після підходу до червоних підкріплень майже всі польські оборонці загинули, а командир підрозділу й кілька офіцерів, щоб уникнути полону, застрелилися Pogonowska Y. Boj o Lwow. - Gdansk, 1921. - S.3-7; Polacy w walce o niepodleglosc Ukrainy 1920 / Pod red. J. Kasprzyka. - Warszawa, 1997. - S.41-42; Nicieja S. Zadworze - polskie Termopile. - Krakow, 2000. - S.3-7; Прушиньський М. Драма Пілсудського: Війна 1920. - К., 1997. - С.131.. За радянськими даними, Львів захищали 4 польських піхотних дивізії, 2 кавалерійських дивізіони, 8 бронепоїздів Золототрубов А. Будённый. - Москва, 1983. - С.116-117..

Розмістивши штаб армії в Борщовичах, С.Будьонний призначив штурм Львова на ранок 19 серпня 1920 р. РГВА. - Ф.245. - Оп.3. - Д.117. - Л.15-16; Українська РСР в період Громадянської війни 1917-1920 рр. / Редкол.: А.Д.Скаба та ін. - Т.3. - К., 1970. - С.334. Це була остання спроба оволодіти великим містом і виправдати затримку в поході на Люблін. У ті дні московська «Правда» писала, що Львів, де панує хаос, невдовзі стане «радянським». До львівського походу більшовицька влада намагалася залучити галичан лівих поглядів (близько 800 осіб), котрі після Першої світової війни й полону воювали у складі 44-ї, 45-ї, 60-ї стрілецьких дивізій і прагнули якнайшвидше повернутися до рідних домівок. У 44-й дивізії навіть було сформовано полк, який 1921 р. отримає назву 402-го Галицького. Частина з них поповнила лави новоствореної Комуністичної партії Східної Галичини. Ті, що повернуться восени 1920 р. до УСРР, у 1930-х рр. будуть репресовані сталінською владою Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних і культурних процесах (1919-1939). - К., 2004. - С.332-487..

Виникає питання: яку ж позицію у цей час займали львів'яни-українці (а це 27 тис. осіб із загальної кількості 220 тис. містян). Після програної війни 1918-1919 рр. про активну підтримку польського війська не могло бути мови. Але й співчуття червоним вони не виявляли, зайнявши вичікувальну позицію. Документів, які підтвердили б радянські твердження про нібито зв'язки львів'ян із командуванням Кінної армії, підготовку антипольського виступу, існування повстанського центру Золототрубов А. Будённый. - С.116-117., в архівах не знайдено.

19 серпня 1920 р. бої точилися у приміських селах, але ввірватися у Львів будьонівцям не вдалося. Поляки зустрічали кіннотників щільним вогнем. Командири доповідали про великі втрати. Водночас Москва вимагала рушати на Люблін. 20 серпня С. Будьонний телеграфував наркомові військових і морських справ Л. Троцькому: «Приступаю до виконання директиви фронту 5020» РГВА. - Ф.245. - Оп.1. - Д.50. - Л.331.. Тобто до походу на Люблін, коли вже Варшавська битва закінчилася нищівною поразкою Червоної армії, яка покотилася назад на схід. 1-ша кінна армія відступила від Львова в район Сокаля й Володимира-Волинського, готуючись до удару на Грубешів, який захопила 21 серпня. За кілька днів, 26 серпня, радянські атаки під Комаровим, Томашевом, Угневом було відбито Olszanski T. Mit i prawda o obronie Zamoscia w skrpniu 1920 r. // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 1996. - №3. - S.154-155..

Завдання оволодіння Львовом почала виконувати 14-та армія І. Уборевича. 24 серпня 1920 р. О. Єґоров наказав йому якнайшвидше зайняти місто. Утім через два тижні червоні спішно відступили за Збруч, чимало вояків тоді потрапили в полон Wglewicz W. Choroby i smiertelnosc jencow sowieckich w obozie Dbie k. Krakowa w latach 1919-1921 // 1920 rok - wojna swiatow. - T.1: Studia przypadkow w stolecie Bitwy Warszawskiej. - Warszawa, 2021. - S.299-318.. Отже безпосередньо в боях під Львовом втрати захисників були незначними - до 1,5 тис. (частину їх поховали на міському Цвинтарі орлят). За бої 1918-1919 і 1920 рр. Польська держава нагородила місто найвищим військовим орденом «Virtuti Militari».

Після невдалого походу на Львів керівництво більшовицьких Росії та України вирішило зробити Тернопіль тимчасовою столицею Галицької СРР. Питання про формування її майбутнього керівного органу розглядали у Харкові ще 4 квітня 1920 р., тобто до початку радянсько-польської війни, на засіданні Тимчасового бюро ЦК КП(б) У за участі Х. Раковського, О. Шумського, С. Косіора та ін. Було ухвалено сформувати Галревком у складі п'яти осіб, причому трьох обрати, а О. Устиновича та І. Сіяка призначити. Передбачалося, що він «ніякого відношення не має до армії, ніяких прав і функцій органу влади й існує як політичне представництво» Российский государственный архив социально-политической истории (далі - РГАСПИ). - Ф.17. - Оп.12. - Д.681. - Л.59.. Однак після переходу двох фронтових бриґад ЧУГА на бік польсько-українського війська 11 травня 1920 р., політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши інформацію І. Сіяка, вирішило завчасно Галревком не створювати.

Галицьких біженців і полонених, котрі залишилися на території Наддніпрянщини, рекомендовано перекинути в Росію, де сформувати з них запасну бриґаду, а «надійні елементи використати для радянської роботи з метою підготувати їх для праці в Галичині». Щоправда, 30 червня 1920 р. на засіданні ЦК КП(б)У у Харкові таки ухвалили постанову про утворення Галревкому та курсів для 150 агітаторів, що мали вести «ідейно-виховну роботу» у зайнятих районах Галичини. Однак щодо персонального складу Галревкому згоди не досягли. С. Косіор виступив категорично проти включення до нього колишніх старшин легіону УСС, УГА, ЧУГА. Врешті 8 липня 1920 p. у Харкові на спільному засіданні Галоркому й політбюро ЦК КП(б)У було сформовано Галревком у складі В. Затонського (голова), М. Барана, А. Бараля, Ф. Конара, М. Левицького, К. Литвиновича, І. Немоловського Там же. - Л.1; Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.172. - Арк.1, 14.. 15 липня у Харкові новий орган ухвалив постанову про створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, що мала затушувати в пам'яті тамтешніх українців ЗУНР, її злуку з УНР.

Наступного дня після бесіди із В.Затонським В.Ленін на засіданні ЦК затвердив склад і план діяльності, ухвалу про виділення 50 млн руб. 18 липня з'явилася листівка «До селян і робітників Галичини!», де передчасно сповіщалося, що вони вже є громадянами радянської республіки й мають зустрічати «гідно і достойно пролетарську Червону армію» ТищикБ. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). - Л., 1970. - С.65-66.. Більшість українсько- та польськомовних аґітматеріалів, газет тоді друкували в Кам'янці-Подільському, у штабі 14-ї армії, куди В. Затонський виїхав із деякими членами Галбюро. Галревком розпочав свою практичну діяльність лише після того, як зібрався майже в повному складі в Тернополі.

І. Немоловський доповів Галбюро при ЦК РКП(б) О.тПушкарю, що «Галревком у середині липня з Харкова виїхав до Вінниці, звідти до Жмеринки і прибув у Тернопіль 8 серпня» Під прапором Жовтня. - Т.1. - С.344.. На той час його члени ще жодного разу не збиралися повним складом: В. Затонський як член реввійськради 14-ї армії був на фронті. 31 липня він також очолив Галоргком і в листі до С. Косіора просив «відрегулювати питання про Галоргбюро. Я поки що самовільно оголосив себе головою замість Кона, хоча не є його членом» РГАСПИ. - Ф.17. - Оп.61. - Д.1. - Л.80.. К. Литвинович та І. Краснокутський перебували в Москві, Ф.Конар - у Києві. У Харкові, де містився уряд радянської України й ЦК партії, були лише І. Немоловський і М. Баран (деякий час). Вони й склали Галревком, про що свідчать підписи під усіма документами тільки І. Немоловського. Саме останній писав 14 липня 1920 р. до Галбюро в Москві: «Реввійськрада Південно-Західного фронту запевняє, що за два тижні буде у Львові. Гоніть наших людей із Москви в Київ» РГВА. - Ф.199. - Оп.1. - Д.48. - Л.14..

Російський слід щодо творення Галревкому підтверджують документи з фондів 14-ї армії. Серед них - протоколи засідань Галбюро спільно з політвідділом цього з'єднання. Один із них від 28 липня 1920 р. свідчить, що на засідання у Жмеринці за участі М. Ґорбунова (член реввійськради 14-ї армії), М. Барана, Н. Гірняка, О. Паліїва, Ф. Конара було ухвалено: «Галбюро при політвідділі К. Литвиновича, І. Немоловського вважати Галревкомом» РГАСПИ. - Ф.17. - Оп.61. - Д.1. - Л.78.. За кілька днів, 31 липня, В. Затонський телеграфував Й. Сталіну та С. Косіору: «Прошу відрядити до мене галичан. Тут у Галревкомі страшне безлюддя» РГВА. - Ф.199. - Оп.1. - Д.48. - Л.27.. Нарешті в постанові засідання політбюро ЦК КП(б)У від 3 серпня за участі С. Косіора, Г. Петровського, В. Чубаря було вирішено створити у Львові підпільний партійний центр - ЦК Компартії Східної Галичини у складі В. Затонського, М. Барана, Ф. Конара, М. Левицького, О. Шумського, К. Литвиновича, І. Немоловського, І. Краснокутського та інших, усього 12 осіб, а також Галревком Там же. - Л.13.. Згідно з повідомленням польового управління 14-ї армії, В. Затонський виїхав до Тернополя 3 серпня 1920 p. й лише 11 серпня у цьому місті відбулося засідання ЦК КПСГ, яке перезатвердило склад Галревкому на чолі із В. Затонським РГАСПИ. - Ф.17. - Оп.61. - Д.681. - Л.28..

Раднарком радянської Росії, політуправління фронту й армій прагнули сформувати в галичан - українців, поляків, євреїв позитивне уявлення про Червону армію та більшовизму. 1 серпня 1920 р. начальник політвідділу 14-ї армії Мірошниченко, члени реввійськради В. Затонський і М. Ґорбунов надіслали у війська директиви. В одній із них, покликаючись на вимогу Й.Сталіна, автори зобов'язували з повагою ставитися до населення Галичини, оскільки «наша мета - не завоювати край, а визволити від поляків самостійну дружню державу». Вимагалося стежити за поведінкою червоноармійців, не допускати грабунків і насильства, а в міста й села входити з українськими піснями. Командирові 8-ї Червонокозачої кінної дивізії В. Примакову М. Ґорбунов і В. Затонський персонально наказували звернути «особливо серйозну увагу» на поведінку його бійців при вступі в Галичину РГВА. - Ф.199. - Оп.1. - Д.48. - Л.38.. Однак ці вказівки не виконувалися, про що свідчила брутальна поведінка червоних козаків на Тернопіллі та Прикарпатті у серпні - вересні 1920 p., причому як проти місцевих українців, так і поляків, євреїв.

Згідно з більшовицькими поглядами на місцеве самоуправління, владу зосередили в надзвичайних органах - ревкомах (було організовано 20 повітових і 1150 сільських). Зазвичай їх на сходах обирало населення під контролем військових або «чекістів» Там же. - Л.29, 31, 36.. Керуючись ідеями «пролетарського інтернаціоналізму», Галревком підтримував обрання до місцевих ревкомів, інших органів влади не лише українців, але й зубожілих поляків та євреїв, як це сталося в Перемишлянах, Поморянах, Стрию, інших населених пунктах Львівщини. Поляків А. Бараля, К. Литвиновича, Я. Ґубера було рекомендовано до центральних органів влади республіки Klimecki M. Galicyjska Socjalistyczna Republika Rad: Okupacja Malopolski (Galicji) Wschodniej przez Armi^ Czerwon^ w 1920 r. - Torun, 2006. - S.148-149.. До ревкомів заборонялося обирати польських війтів, священнослужителів римо- і греко-католицької церков, службовців поліції й жандармерії Польщі, ЗУНР, а також «експлуататорів чужої праці» (підприємців, банкірів та ін.). Декрети Галревкому («тимчасового робітничого уряду») нагадували відповідні документи раднаркомів радянських Росії й України, тобто були відірвані від реальності, не забезпечені діяльністю виконавчих структур.

Так, декрет Галревкому №1 не лише декларував зміну державного устрою та скасування польської влади, але й ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, передачу у «всенародну власність» фабрик, заводів, банків, копалень, призупиняв чинність правових зобов'язань Австро-Угорщини, Польщі, ЗУНР. Революційна влада націоналізовувала не лише великі чи середні підприємства, але й дрібні, зокрема побутові, торгівельні, що завдало багатьом польським та єврейським власникам значної фінансово-господарської, моральної шкоди. Контроль за виробництвом почали здійснювати фабрично-заводські комітети, нашвидку обрані профспілки. Для прискорення відбудови господарських об'єктів, ліній зв'язку влада організовувала «комуністичні» суботники й недільники. Зареєстрованим безробітним почали надавати грошові допомоги або харчові пайки ТищикБ. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). - С.111-115.. Для категорій населення визначалися різні норми виділення продуктів. Розпочалося вивезення на схід зерна, сільськогосподарських знарядь, металовиробів Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.2189. - Оп.1. - Спр.10. - Арк.37; Спр.18. - Арк.6..

Водночас ревкоми практично не вирішували деклароване право на землю. Лише частина зубожілих селян отримали наділи, які було націоналізовано у заможних поляків, власників фільварків, а також у римо- та греко-католицьких монастирів. На базі кількох світських і монастирських господарств ревкомівці започаткували перші сільськогосподарські комуни, до яких переважно вступали безземельні або малоземельні українські селяни.

Окремим декретом Галревком скасував обов'язкову державну мову, оголосивши всі мови населення рівноправними. Впровадження урядом ЗУНР української державної засуджувалося як «антинародне». Діловодство в органах влади вели найпоширенішими українською й польською, натомість основні законодавчі акти, крім згаданих, видавали також на їдиш. Ті, хто пропагував «національну ворожнечу і ненависть серед пролетарських мас», оголошувалися «ворогами народу» ТищикБ. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). - С.74..

Згідно з декретом №18 від 28 серпня 1920 р., правопорядок у республіці мали здійснювати нові народні суди та з'їзди народних суддів, революційні та касаційний трибунали. Судові органи слід було комплектувати з середовища «трудового населення» без різниці національності, віросповідання чи статі. На той час не вистачало професійних суддів й адвокатів, оскільки майже всі польські службовці виїхали у західному напрямку. Тому нерідко юридичну практику провадили відділи «правної поради» при ревкомах, які мали реорганізовуватися в народні суди. Однак запланованого реформування судочинства проведено так і не було Там само. - С.100-106.. За правопорядком наглядали до 200 міліціонерів, котрі нерідко виконували службові обов'язки без форми і зброї, яких катастрофічно бракувало. Їм доводилося переслідувати не лише представників опозиції, а й асоціальних осіб, проституток, які прибули зі сходу Klimecki M. Galicyjska Socjalistyczna Republika Rad... - S.184-187..

Важливою функцією Галревком уважав боротьбу з «контрреволюційними елементами». Ще наприкінці липня 1920 р. І. Немоловський надіслав прохання до реввійськради 14-ї армії «організувати два концтабори: у Вінниці - для лояльних галичан, і у Харкові - для ненадійних» РГВА. - Ф.199. - Оп.1. - Д.48. - Л.3.. У ті дні В. Затонський звернувся до столиці радянської України з проханням надіслати «для організації чекістської роботи» з Одеси Я. Яковлева (Епштейна), який у 1919 р. був членом реввійськради 14-ї армії та, як уважав голова Галревкому, добре зарекомендував себе під час «революційної очистки» південного міста від «ворогів радянської влади й розбирається у проблемах Галичини» Там же. - Л.39.. Як відомо, десятки галичан, здебільшого поранених і хворих військовослужбовців ЧУГА, наприкінці квітня 1920 р. розстріляли у вагонах, які вирушали з Одеси до Харкова. Дві сотні старшин розформованої ЧУГА у травні відконвоювали в Кожухівський концтабір під Москвою, де на них чекали важкі випробовування. Понад сотню в липні відправили до в'язниць в Ярославлі, на Соловки Литвин М. Проект «Україна»: Галичина в Українській революції 1917-1921 рр. - Х., 2015. - С.318-321..

3 вересня 1920 р. завідувач відділу Галревкому М. Левицький надіслав до Москви перший звіт про діяльність органів Галицької надзвичайної комісії для боротьбі з контрреволюцією й саботажем. Він повідомляв, що в повітах утворено ревкоми, котрі тісно пов'язані з нею та мають завдання боротися з «контрреволюціонерами», «саботажниками», «спекулянтами», «шпигунами» та ін. У доданій інструкції визначалися форми й методи роботи: обшуки, арешти, облави, конфіскація майна заарештованих, нагляд за людьми, адміністративне і кримінальне покарання. Крім того, додавалися списки осіб, які підлягали репресіям у Тернополі: 1) власники підприємств, аптек, поміщики (всього 61 людина - вказувалися прізвища, домашні адреси); 2) власники землі, шевці, пекарі (61 особа); 3) купці (48 осіб). В окремому списку згадувався «небезпечний буржуазний елемент» - купці, шинкарі, переважно євреї та поляки РГАСПИ. - Ф.17. - Оп.62. - Д.3. - Л.4-16.. Лише радикальні зміни на фронті, а саме контрнаступ польського війська, не дали Галицькій НК «очистити» місто від «ворогів народу». Особливе обурення населення викликало залучення «буржуазії» до примусових робіт, а також масові реквізиції коней, майна в міщан. Так, наприклад, у тернополянина єврея Тайхмана 28 серпня 1920 р. було конфісковано 382 срібних і золотих предмети. Частину з них, зокрема годинники, В. Затонський полюбляв видавати підлеглим - шоферам, провідникам службових вагонів. Реквізовані мило, сірники, чай, шоколад, вино, тканини, сорочки переважно реалізовували через магазин. Мед і пиво передавали військовим частинам, їдальням для службовців і бідноти ЦДАВО України. - Ф.2189. - Оп.1. - Спр.38. - Арк.1-6; Спр.39. - Арк.3-7..

1-3 серпня 1920 р. у Москві ЦК РКП(б) погодив новий склад ЦК КПСГ, який мав працювати в новій маріонетковій «республіці». Однак під час «соціалістичних перетворень» постановою політбюро ЦК КПСГ від 10 вересня Комуністичну партію Східної Галичини (близько 230 членів і 250 кандидатів) несподівано було розпущено як таку, що «засмічена інтелігентськими та міщансько-націоналістичними еле- ментами» Там само. - Ф.9. - Оп.1. - Спр.11. - Арк.23.. Невдовзі її відновлять, щоправда вже на території Польщі.

Нова влада обмежила суспільну роль і соціальні функції римо- та греко-католицьких церков. Декретом №2 від 1 серпня 1920 р. Галревком відокремив церкву від держави і школи, оголосив «народним добром» усі маєтності релігійних організацій, декларував свободу віри та невизнання жодної віри, заборонив будь-які церковно-релігійні обряди в державних і громадських установах. Реєстрація шлюбу, народження, смерті передавалася до місцевих органів влади Під прапором Жовтня. - Т.1. - С.371-372.. За радянським зразком планували реорганізувати заклади освіти різних форм власності. Виплату зарплат започатковано в рублях більшовицької Росії, тимчасово дозволявся обіг царських рублів. Влада скаржилася В.Леніну, що їй також не вистачає іноземної валюти - румунської, чеської, польської, австрійської KlimeckiM. Galicyjska Socjalistyczna Republika Rad... - S.118, 131..

Однак Галревкому не вдалося відновити Червону УГА. Він намагався залучати до радянізації краю галичан із Росії та Наддніпрянщини. Багато з них були або вважалися формально комуністами. На початку серпня В. Затонський надсилав телеграми й листи В. Леніну, Л. Троцькому, Ф. Дзержинському, Галбюро при ЦК РКП(б), прохаючи скеровувати до Тернополя сформовані в Казані у Запасній армії галицькі частини, ув'язнених у Кожухівському концтаборі під Москвою старшин ЧУГА та взагалі галичан, передусім членів партії. Москва з розумінням ставилася до таких прохань. 10 серпня секретар ЦК РКП(б) М. Крестинський розіслав усім ґубернським парткомам Росії телеграми: «У зв'язку з утворенням радянської влади у Східній Галичині [...] ЦК пропонує у дводенний термін провести мобілізацію всіх комуністів-галичан (уродженців Східної Галичини й русинів із Буковини) віком 18-40 років і скерувати їх у розпорядження ЦК РКП(б). Сімей із собою не брати» РГАСПИ. - Ф.17. - Оп.61. - Д.3. - Л.57..

Невдовзі завідувач військового відділу Галревкому М. Баран доповідав В. Леніну в Москву та Й. Сталіну до Харкова, що з Казані до Вінниці прибув перший галицький запасний батальйон кількістю 1539 бійців, який буде поповнюватися; що сформовано й озброєно три стрілецьких галицьких батальйони по 300 вояків у кожному, два з яких скеровано до Тернополя, один - до Чорткова. Для мобілізації чоловіків віком від 18 до 40 років у Тернополі, Чорткові, Гусятині, Заліщиках, Борщеві, Збаражі, Теребовлі відкривалися військові комісаріати Там же. - Д.8. - Л.13-15; Українська РСР в період Громадянської війни 1917-1920 рр. - Т.3. - С.356..

З місцевих юнаків і прибулих із Казані вояків у Тернополі сформували новий військовий ґарнізон. 8 вересня 1920 р. В.Затонський повідомляв реввійськраду 14-ї армії, що «охорону м. Тернополя, вартову службу й патрулювання здійснюють 1-й і 2-й галицькі батальйони [...] Формуємо новий батальйон». Він доповів також Й.Сталіну, що в Тернополі сформовано 1-шу Галицьку стрілецьку бриґаду РГВА. - Ф.199. - Оп.1. - Д.8. - Л.104, 112, 124.. Загалом до Червоної армії вступили небагато галичан. Чоловіків-українців і поляків не вистачало в містах, та особливо у селах, ще від часів Першої світової війни.

Натомість тисячі українців протистояли більшовицькому наступу у складі об'єднаного польсько-українського війська, яке у середині серпня 1920 р. змогло зупинити просування червоних. Зокрема 17-31 серпня запеклі бої точилися за 33 км від Львова, в районі села й залізничної станції Задвір'я Polacy w walce o niepodleglosc Ukrainy 1920. - S.41-42; Nicieja S. Zadworze - polskie Termopile. - S.3-7.. Кінній групі Й.Якіра тоді так і не вдалося провести оточення з півночі та півдня з одночасною атакою зі сходу частин 3-ї та 6-ї польських армій Польща та Україна в боротьбі за незалежність: 1918-1920 / Ред. Т.Кшонстка. - Варшава, 2010. - С.187-192..

Після невдалих боїв 1-ша кінна (8,5 тис. багнетів і шабель) і 12-та (7,6 тис. багнетів та шабель) армії спрямували удар у бік Грубешова, Замостя, Любліна. Обороною Замостя 29-31 серпня безпосередньо керував командир 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР полковник М. Безручко Формування цієї частини з наддніпрянців і галичан розпочалося в лютому 1920 р. на збірному пункті Армії УНР у Ланцуті. У березні її передислоковано до Берестя. Наприкінці квітня підрозділи дивізії перейшли в оперативне підпорядкування 2-ї польської армії, у складі якої взяли участь у поході на Київ. У липні 1920 р. дивізія воювала проти червоних частин у районі Більської Волі на території Польщі (див.: ТинченкоЯ. Українська армія у 1920 р.: Військовий союз з Польщею, війна з радянською Росією та інтернування. - К., 2020. - С.56-69)., у підпорядкуванні якого спершу було 700 багнетів і 150 шабель. Коли ж 28-29 серпня до міста прибули частини польської 10-ї піхотної дивізії (31-й піхотний полк, кавалерійські й артилерійські підрозділи), сили українських і польських оборонців зросли до 3,2 тис. багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів, 12 гармат. Їхні дії підтримували гарматним вогнем три польських бронепотяги. У ході оборони особливо відзначився технічний курінь 6-ї дивізії, який збудував довкола міста три- й чотирирядну систему окопів із дротяними загорожами загальною довжиною 18 км. Українським саперам допомагали копати траншеї 3,5 тис. міщан. Усе це дало змогу відбити кілька наступів червоноармійців. Не перешкоджала польсько-українському війську група білоґвардійців ґенерала М. Бредова, яка тимчасово перебувала у фортеці. Загальні втрати захисників міста становили від 200 до 250 вбитих і поранених. Втрати ж кінноармійців були значно більшими. В тилу будьонівців успішно рейдувала польська бойова група С.Шептицького (брат митрополита Андрея), яка 31 серпня вступила до міста. Кількаденні бої під Замостям дали змогу польському командуванню підтягнути свіжі частини й розпочати масштабний наступ на Галичині та Волині. Натомість 1-ша кінна армія відступила до Комарова, де зазнала нової поразки Руккас А. Разом з польським військом: Армія Української Народної Республіки 1920 р. - Ніжин, 2013. - С.88-93; Bitwa Lwowska І Zamojska 25 VII - 18 X 1920. - Cz.III. - Warszawa, 2009. - S.352-586; Польща та Україна в боротьбі за незалежність: 1918-1920. - С.223-314; Olszanski T. Mit i prawda o obronie Zamoscia w serpniu 1920 r. - S.156..

Після боїв біля Задвір'я піхоту й кінноту 6-ї польської армії Південного фронту на львівському напрямку прикривала 7-ма ескадра винищувачів під командуванням капітана С. Бастера, що дислокувалася на Левандівському летовищі під Львовом. Щоправда, бойові вильоти, зокрема вздовж залізниці Львів - Задвір'я - Тернопіль, могли здійснювати лише половина з 32 літаків Smolinski A. Jazda Rzeczypospolitej Polskiej w okresie od 12 X 1918 г. do 25 IV 1920 г. - Torun, 2000. - S.36-38.. Грізною зброєю стали польські бронепотяги «Піонер» (район Миколаєва - Розвадова), «Стефан Баторій» (район Бібрки - Вибранівки), «Хоробрий» (район Рави-Руської - Жовкви), «Ураган» (район Красного), котрі активно взаємодіяли зі штурмовими батальйонами піхоти. Відзначилися й екіпажі бронемашин і бронепотягів Армії УНР: «Кармелюк» (район Галича - Єзуполя - Ходорова), «Запорожець» (район Монастириськ), «Чорноморець» (район Ходорова) Bitwa Lwowska i Zamojska 25 VII - 18 X 1920. - S.218, 227, 229, 251-252, 255, 604-606, 930..

У ході контрнаступу польсько-українських військ 15-20 вересня 1920 р. фронт знову повернувся до Надзбруччя. 21 вересня члени Галревкому спішно перебралися на територію УСРР. 23 вересня у Вінниці цей орган саморозпустився, а решту його коштів (майже 7 млн руб., іноземна валюта, реквізовані золоті речі) було передано в місцевий радянський банк ЦДАВО України. - Ф.2189. - Оп.1. - Спр.33. - Арк.5.. Цікаво, що за аналогічним сценарієм (і теж невдало) більшовики намагалися створити в Білостоку очолюваний Ю. Мархлевським і Ф. Дзержинським Тимчасовий польський революційний комітет Манусевич А. Очерки по истории Польши. - Москва, 1952. - С.295-296.. Контакти з ним прагнув налагодити Галревком, однак цьому перешкодили воєнні дії. Представникам Польревкому, котрі до часу осіли в Мінську, В.Ленін обіцяв передати територію Східної Галичини - до складу Польської Радянської Республіки Klimecki M. Galicyjska Socjalistyczna Republika Rad... - S.148.. Після невдач на львівсько-варшавському напрямку російський Раднарком скерував своїх пропаґандистів на південь, де в листопаді 1920 р. Червона армія оволоділа Кримським півостровом, установивши тут режим червоного терору Політичний терор і тероризм в Україні: ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси. - К., 2002. - С.198-201..

11 жовтня 1920 р. польсько-українські підрозділи досягнули річки Лозова, де й закінчилася бойова співпраця з польським військом. Причиною цього стало підписання в Ризі 12 жовтня угоди про перемир'я та прелімінарних умов майбутнього миру з радянськими республіками Росії й України. Варшава відмовлялася від союзу з УНР, а також зобов'язувалася не утримувати на своїй території ворожі щодо більшовицької Росії сили - передусім Армію УНР та інтерновані частини білоґвардій- ців. Представників УНР і ЗУНР на ці перемовини не допустили, тому долю України вирішувала делеґація УСРР, до якої від Галицької СРР долучилися М. Баран та Н. Хомин. В її складі не виявилося жодного, хто міг би писати українською мовою, тому офіційний документ для неї підготував українськомовний член польської делеґації Л. Василевський. У Ризі керівник росіян А. Йоффе заявив своєму польському візаві Я. Домбському: Москва розуміє, що Варшаві потрібна галицька нафта, а Москві, своєю чергою, - українське збіжжя SkaradsinskiB. Polski lata 1919-1920. - Т.2. - Warszawa, 1993. - S.410-411.. За умовами Ризького договору від 18 березня 1921 р., до складу Польщі включалося 162 тис. кв. км українських етнічних земель із населенням близько 5 млн. Було зафіксовано також відмову українського радянського уряду Х. Раковського «від будь-яких прав і претензій на землі, розташовані на захід від кордону, описаного у ст. 2» згаданого документа Документы внешней политики СССР. - Т.3. - Москва, 1959. - С.244-246; Захарук Б. Проблеми кордону в контексті українсько-польських відносин доби національно-демократичної революції в Україні (1917-1923) // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 1996. - №3. - S. 170-174.. 11 листопада 1920 р. знекровлені наддніпрянські війська форсували Збруч та опинилася на території Польщі, де були інтерновані в таборах Ланцута, Каліша, Щепйорна, Вадовиць, Пікуличів та ін. Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі. 1920-1939. - Л., 2000. -С. 7-113.

Із метою внормування польсько-українських відносин після підписання Ризького договору керівництво УНР, зокрема Міністерства закордонних справ, розробило план «формальної ліквідації» до 1 травня на території Польщі Ради Республіки (65 послів), уряду (14 міністрів) та його структур (1,7 тис. службовців), таборів інтернованої Армії УНР (3,5 тис. старшин, 11,5 тис. козаків). «Законспіровану» працю урядовців і парламентарів перенесли до новоствореного Українського Центрального Комітету у Варшаві (голова А. Лукашевич). Еміґрації було рекомендовано видати червоні й білі картки перебування Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917-1924). - К., 2010. - С. 462, 465; Завада І. Ризький договір і Україна. - К., 2000. - С. 149-155; Wiszka E. Emigracja ukrainska w Polsce 1920-1930. - Torun, 2004. - S. 21-49.. На прохання членів уряду УНР поляків С. Стемповського та ГЮзефського офіційна Варшава забезпечила перехід С. Петлюри до 31 грудня 1923 р. на нелеґальне становище, аж поки він не виїхав у Будапешт (згодом проживав у Відні, Женеві, Парижі). Моральну підтримку наддніпрянцям надав начальник Польської держави Ю. Пілсудський, відвідавши у травні 1921 р. табір інтернованих у Каліші. Згодом за сприяння Міністерства праці й суспільної опіки Польщі було створено Польське товариство допомоги українським емігрантам Skaradsinski B. Polski lata 1919-1920. - S. 410-412; Potocki R. Ukrainskie wychodzstwo polityczne w Polsce (1920-1939) // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 1996. - №3. - S. 199..

Завдяки підтримці 2-го відділу ґенштабу польської армії при Головній команді військ УНР на початку 1921 р. було сформовано партизансько-повстанський штаб на чолі з Ю. Тютюником, під керівництвом якого у жовтні - листопаді силами інтернованої в Польщі 6-ї стрілецької дивізії здійснено 1500-кілометровий Другий зимовий похід Тинченко Я. Українська армія у 1920 р.: Військовий союз з Польщею, війна з радянською Росією та інтернування. - С.69-71. Утім чергова спроба підірвати більшовицький режим в Україні закінчилася поразкою Верига В. Листопадовий рейд. - К., 1995. - С.11-139; Голубко В. Останній шанс: Другий Зимовий похід Армії УНР 1921 р. // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 1996. - №3. - S.167-168.. Польсько-український військово-політичний союз виявився короткотерміновим. Україна у цей час перебувала в міжнародній ізоляції. Завадила також політика країн Заходу, насамперед Великобританії, котра неодноразово радила Польщі укласти мир із більшовицькою Росією.

Паризька конференція пропонувала сусіднім країнам не воювати з Росією. Американська дипломатія теж не схвалювала планів Ю. Пілсудського щодо спільної з Україною антиросійської кампанії 1920 р. Усе це кардинально послаблювало український державний табір. До того ж поразка київського походу та втома суспільства від кількарічної війни змусили Варшаву відмовитися від ідеї створення незалежної Української держави ПрушиньськийМ. Драма Пілсудського... - С.134, 309., де-факто (від 1923 р. й де-юре) інкорпорувавши Східну Галичину та Західну Волинь. Варто погодитися з польськими авторами в тому, що для українців Ризький договір став тим, чим Брестський мир 1918 р. (коли Холмщина й частина Підляшшя мали відійти до УНР) - для поляків Potocki R. Ukrainskie wychodzstwo polityczne w Polsce (1920-1939). - S.196.. Восени 1921 р. за ініціативою польського дипломата, уродженця Львівщини графа Я.-С. Лося та посланця митрополита Андрея (Шептицького) отця Тита Войнаровського відбулися чергові українсько-польські перемовини щодо можливого надання Східній Галичині автономного статусу у складі Польщі, однак - знову безуспішно Баран С. Не туди дорога // Український голос. - 1921. - 16 жовтня; Кордуба М. Щоденники 1918-1925. - Л., 2021. - С.31..

Відступ Червоної армії за Збруч не призупинив спроб більшовизації західноукраїнських теренів. Основна ставка відтепер робилася на Компартію Східної Галичини, що була створена 1919 р. з галичан, які мали досвід членства в РКП(б), КП(б)У. У 1920-1923 рр. вона поповнилася колишніми вояками ЧУГА, біженцями й полоненими, котрі повернулися з Наддніпрянщини, з Дону, з Поволжя, Туркестану і прагнули за підтримки радянських України та Росії повалити польську владу. Більшовицькі аґенти закладали склади зброї для майбутнього антипольського повстання (Олевськ, Славута та ін.), а також повітові трійки (Ковель, Рівне, Луцьк, Володимир, Дубно, Острог тощо), що мали організовувати вбивства польських урядників й українських угодовських політиків, пограбування фільварків, саботажні акції Archiwum Akt Nowych, Warszawa. - Ambasada RP w Moskwie. - Sygn.107. - K.75-79.. Зв'язковою ланкою між партійними осередками Росії та України від 1921 р. мав стати нелеґальний Закордот (Закордонне бюро допомоги КПСГ), члени якого вели аґітаційно-пропаґандистську роботу серед галичан і волинян щодо антипольського повстання і приєднання краю до УСРР. При цьому використовувалися чималі суми в доларах, польських марках, брильянтах. Кураторами вказаної структури були Ф. Кон, В.Затонський, яких інструктував член ЦК РКП(б) і голова виконкому Комінтерну Г. Зінов'єв. Діяльність Закордоту постійно документували дипломати й розвідники Польщі Ibid. - Sygn.103. - K.2-3, 10-12, 17, 21, 31; Sygn. 107. - K.45.. Більшовицькі органи держбезпеки прагнули також у 1921-1923 рр. відірвати від національного партійно-політичного табору голову еміграційного уряду ЗУНР Є. Петрушевича, розсваривши його з проводом Української народно-трудової партії (і це їм удалося) Ibid. - Sygn.102. - K.82.. Дипломати (та водночас представники спецслужб) «країни Рад» у Відні й Берліні намагалися не допустити співпраці Є. Петрушевича з фундатором Української військової організації Є. Коновальцем, одним із командирів легіону УСС В. Вишиваним Ibid. - Poselstwo RP w Charkowie. - Sygn.49. - K.31-32.. Якщо на початку 1920-х рр. (період політики українізації в УСРР) ліві сили на західноукраїнських землях мали чимало симпатиків, то через десятиліття, у час Голодомору та масових репресій, їхні лави різко скоротяться. Новий червоноармійський «визвольний похід» за Збруч Кремль організує вже у вересні 1939 р., коли у союзі з нацистською Німеччиною розчленовуватиме Польську державу.