Рецепція Івана Мазепи у творчості Францішека Равіти-Ґавронського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародна школа україністики Національної академії наук України

Рецепція Івана Мазепи у творчості Францішека Равіти-Ґавронського

Яніна Яковенко,

доктор філософії (філологія), співробітник

Анотація

У статті проаналізовано образ українського гетьмана Івана Мазепи у творчості Францішека Равіти-Ґавронського. У його творах козаки завжди мали негативну конотацію без уваги до їхніх позитивних рис та історичної місії. Могутнє українське військо, яке не раз виступало на боці польської шляхти, не могло змінити думку автора, який упродовж усього свого письменницького шляху вважав їх деструктивною силою. Козаччина стала настільки органічним явищем у польській літературі, що цілком заполонила уяву романтиків. Польські письменники охоче описували історичні події, у яких поляки та українці об'єднувались проти спільного ворога, наприклад турків. Не став винятком Равіта-Ґавронський, який хоча й був представником періоду позитивізму, але не цілком відмовлявся від традицій попередньої епохи. Письменник критично оцінював існування та функціонування козаччини, яка становила потужну та поліаспектну для визначення групу людських типів, що в результаті виявляє її аполітичний, антисоціальний та аморальний характер. У своїх романах Францішек Равіта-Ґавронський намагався уникнути поетики романтизму, проте не відмовлявся від використання набутків українського фольклору, звичаїв, традицій та легенд, які нерозривно пов'язані з козаччиною. В аналізованих романах Францішек Равіта-Ґавронський користувався реалістичним методом, використовуючи критерії ймовірності, головним чином, у способі мотивування подій та постатей. Українське козацтво завжди викликало бурю емоцій як позитивних, так і негативних. Говорячи про Равіту-Ґавронського, у його творах козак завжди був негативним персонажем, без врахування його позитивних якостей. Його козак - це грабіжник, гультяй, пияка, який прагне лише грабунку та жорстокості. Проте єдиним представником української козаччини, який пробудив у Ґавронського відчуття поваги був Іван Мазепа, якого автор описував як могутнього та мудрого правителя, здатного на великі історично важливі вчинки.

Ключові слова: Францішек Равіта-Ґавронський, Іван Мазепа, історичний роман, козаки.

Abstract

Yanina Yakovenko

PhD in Philology, Staff Member of the International School of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

The reception of hetman Ivan Mazepa in Franciszek Rawita-Gawronski's writings

The article analyzes the image of the Ukrainian Hetman Ivan Mazepa in the works of Franciszek Rawita-Gawronski. In his works, the Cossacks have always had a negative connotation regardless of their positive features and historical mission. The powerful Ukrainian army, which repeatedly sided with the Polish nobility, could not change the opinion of the author, who throughout his career considered them a destructive force. The Cossacks became such an organic phenomenon in Polish literature that it completely captured the imagination of the Romantics. Polish writers were happy to describe historical events in which Poles and Ukrainians united against a common enemy, such as the Turks. Rawita - Gawronski was no exception, although he was a representative of the period ofpositivism, but did not completely abandon the traditions of the previous era. The writer critically assessed the existence and functioning of the Cossacks, which was a powerful and multifaceted group of human types, which in turn reveals its apolitical, anti-social and immoral nature. In his novels, Franciszek Rawita-Gawronski tried to avoid the poetics of romanticism, but did not refuse to use the achievements of Ukrainian folklore, customs, traditions and legends, which are inextricably linked with the Cossacks.

In the analyzed novels, Franciszek Rawita-Gawrohski used a realistic method, using probability criteria, mainly in the way of motivating events andfigures. Ukrainian Cossacks have always caused a storm of emotions, both positive and negative. Speaking of Rawita-Gawrohski, in his works the Cossack has always been a negative character, without taking into account his positive qualities. His Cossack is a robber, a slacker, a drunkard who seeks only robbery and cruelty. However, the only representative of the Ukrainian Cossacks who aroused Rawita-Gawrohski's respect was Ivan Mazepa, whom the author described as a powerful and wise ruler capable of great historically important actions.

Key words: Franciszek Ravita-Gawrohski, Ivan Mazepa, historical novel, cossacks.

Основна частина

Польська історіографія ХІХ століття досить часто зверталась у своїх дослідженнях до явища козаччини, зокрема її головних постатей, таких як Іван Мазепа, Богдан Хмельницький та менш відомих: Пилип Орлик, Сава Чалий і т.д. У свою чергу, це питання цікавило як істориків, так і письменників кресів. Не став винятком і Францішек Равіта-Ґавронський, а радше автором і головним натхненником у формуванні негативного стереотипу козака в Польщі. Його вважають одним із знавців у питанні історії виникнення козаччини, причин і наслідків збройних повстань, а також її послідовника гайдамаччини.

Його спадщина налічує чималу кількість як історичних, публіцистичних праць, так і художніх історичних романів, де автор виклав власне бачення цього явища. У своїй белетристиці найбільший інтерес Равіта-Ґавронський виявляв до постатей Івана Мазепи та Пилипа Орлика, яким і присвятив найбільше уваги у своїх романах. Обидві ці постаті були для письменника зразком політичної мудрості та культури, багато уваги він також присвятив їм у своїх наукових працях. Проте, найбільшою популярністю славився його історичний роман «Пан гетьман Мазепа» («Pan hetman Mazepa» (1888). Цей твір навіть переклали українською мовою. Роман характеризується позитивною оцінкою з боку самого автора, Мазепу описував: «Буї to czlowiek mlody wowczas, nie wiecej nad czterdziesci lat liczacy, gladki, obrotny, wyksztalcony w szkolach kijowskich, szlachcic polski, ktory za lat mlodzienczych, jako paz, na dworze krolewskim w Warszawie uwijal sie» (Rawіta-Gawronskі, 1887: 5), як і його прибічника Пилипа Орлика він представив як освічених людей, добрих політиків та організаторів. Письменник звинувачував лише головного героя за вагання та сумніви щодо розірвання відносин з Москвою.

На думку письменника, саме під час панування Мазепи наступив розквіт культури, а політичні обставини сприяли відновленню польських впливів на Сході. Розлога тема козаччини безпосередньо пов'язувалась з постаттю цього величного гетьмана, якому вдалося лавірувати між спробами Російської Імперії щодо поневолення та знищення Запорізької Січі, та магнатами Польщі, які не погоджувались на широкі привілеї для козаків, при цьому забезпечуючи мир Правобережної України з Лівобережною, забезпечуючи умови цивілізаційного і культурного розвитку. «Za czasow hetmanstwa (Mazepa) potrafil rozwinac taka energie, takie posluszenstwo carowi okazywaC, wzgledem jego zamiar6w zupelnego zlama Ukrarny, ze stal sie postrachem dla wszystkkh і jednoczesme przednnotem mena^dsd wszystkkh. Ale na hetmanstwie utrzymal sie і powage soHe wyrobd, ktora rosla coraz bardziej, a z chwda rozpoczeda sie wojny szwedzhej w Polsce і Rosjb jakkolwiek mianowal sie tylko hetmanem lewobrzeznej Ukrarny, faktyczme і wladal prawobrzezna, ktora po krot^m poddanstwie turec^m, powrodwszy do Polskb uspokorn sie піє mogla, a raczej Polska byla za slaba, aby ja ^poko^» (Rawha - Gawronski, 1887: 190).

Ще до написання Равітою-Ґавронським роману «Пан гетьман Мазепа», у європейській літературі з'являється кілька варіацій на тему цієї постаті. Поміж них «Мазепа» Юліуша Словацького (1847), де автор дозволив собі вільне поводження з історичними фактами, натомість акцентуючи увагу на зображенні людських пристрастей. Згідно з задумом Юліуша Словацького, його Мазепа повинен був зображуватись на тлі життя польської шляхти XVII ст. Тут він будує фабулу твору на вигаданому епізоді з життя Мазепи, уникає визначення часу та місця дії, при цьому довільно послуговуючись історією, яка була пов'язана з Яном Казимиром. Романтичний Мазепа Словацького у творі набирає благородних рис, це приваблива людина, наділена співчуттям до інших. Симпатії автора до постаті відомого гетьмана виразні вже хоча б у змалюванні героя, який постає перед нами немов оточений ореолом поетичної чарівності. Словацький до кінця залишається на боці Мазепи, залишаючи обабіч короля та магнатів, що помітно вирізняє його серед інших персонажів твору. Таким чином, Мазепа Словацького був побудований як оригінальна інтерпретація героя літературної легенди.

Окрім Словацького про гетьмана писали також Богдан Залеський «Думка Мазепи» (1824); Віктор Гюґо поема «Мазепа»; Олександр Пушкін поема «Полтава», де автор малює образ гетьмана як зрадника царя; лорд Байрон «Мазепа», ця поема має багато спільного з біографією гетьмана; повість українського автора М. Старицького «Молодість Мазепи»; поема В. Сосюри «Мазепа»; повість Б. Лепкого «Батурин»; «Мазепа» польського автора Б. Курхана; Фадей Булгарін «Мазепа» (1834) - це твір, у якому найбільш правдиво була зображена постать гетьмана. Головна ідея роману в тому, що сила Росії в об'єднанні народу і царя. Твір був одним із перших зразків російського історичного роману тощо.

У концепції романів Ґавронського істотною є власна художня цінність героя. На першому плані завжди позитивний герой, шляхетність якого не має сумнівів, а мудрість, відвага та сила виконують роль збудника уваги. Герой - це зазвичай носій характерної ідеологічної орієнтації автора, так, наприклад у випадку Мазепи. Героями творів Ґавронського є передусім постаті, доля яких певним чином презентує приналежність до певної культури чи народу. Помітний тут певний явний або підсвідомий елемент автобіографічності, що скерований на сферу цінності польської культури на багатонаціональних Кресах.

У романі відсутній елемент міфічної легенди, натомість основою є політична діяльність Івана Мазепи-гетьмана та його особисті стосунки з Мотрею Кочубей. «Hetman byl dobrym politykiem, przebieglym, ukladnym i w niczem swemu wielkiemu przeciwnikowi nie ustepowal; w dodatku rownie jak Piotr, posiadal talent organizacyjny. Rozmaitemi wiec sposobami umial w karbach trzymac rozzuchwalone kozactwo» (Rawіta-Gawronskі, 1887: 121).

У творі подано невеликий проміжок часу, а саме останній період гетьманування Мазепи і його рішення виступити на боці шведського короля Карла ХІІ. Мазепа Ґавронського - це досить переконливий образ гетьмана, що відповідає історичній правді.

Автор представляє Мазепу спадкоємцем справи Хмельницького, який разом з генеральним писарем Пилипом Орликом планує відокремити Україну від російського царя та зробити її самостійною державою. Його соратницею виступає Мотрона Кочубей, яка у творі залишається з Мазепою до кінця вірною та коханою дружиною: «Rownowage te i decyzye przyniosla mu Motrona, bo z під razem blysnela w jego glowie ambitna mysl dokonania tego, czego stary Chmiel dokonac nie mogl: zdobycia dla siebie korony ksi^zecej i utworzenia z Ukrainy samodzielnego panstwa» (Rawіta-Gawronskі, 1887: 146). Приховуючи свої справжні наміри, він працював в ім'я високої патріотичної мети, проте не забував і про себе, не покидаючи думки про княжу корону. Разом з тим, опираючись на своє пропольське виховання, Мазепа свідомо оточив себе польським товариством. Таким чином, що навіть гетьманська сторожа складалась з поляків: «Mazepa, wychowany w polskich szkolach, ksztalcony w polsknn duchu, lgiial do zachodmej kultury і otoczyl sie polsbem towarzystwem» (Rawita-Gawronski, 1887: 8). Ґавронський у своєму романі намагався підкреслювати все, що об'єднувало Мазепу з Річ Посполитою. «Byl wprawdzie hetmanem na lewobrzeznej Rusi - писав - ale urodzeniem, zwiazkami krwi, kultura nalezal do Polski. Jak na hetmana kozackiego przewyzszal bardzo swoje prostokowate otoczenie, a umiejetnoscia znalezienia sie, gladkoscia mowy i pochlebstwem dworskim podbijal sobie serca brodatych bojarow carskiej Dumy. Przewyzszal ich przebiegloscia i umiejetnoscia ukrywania swoich mysli. Byl niby oderwany od Polski, a jednak z nia zlaczony roznymi wezlami, chociaz charakterem nie roznil sie od swoich: posiadal wspolne cechy podstepnej chlopskiej przebieglosci». (Rawita-Gawronski, 1920: 157). При цьому не заперечував також факту, що гетьман прагнув зробити Україну незалежною державою. Він вважав, що Мазепа прагнув налагодити зв'язки з Польщею та Литвою, при цьому спирався на Гадяцьку унію. Як писав польський дослідник творчості Ґаврон - ського Е. Коко: «Мазепа з'являється у творчості Ф. Равіти-Гавронського як людина, що виросла в польській культурі і проявляла у своїй поведінці в сфері політики прагнення підтримувати відносини з Річ Посполитою на умовах Гадяцької унії». (Koko, 2019: 261).

Е. Коко водночас підкреслював, що: «у романі особливо помітні пропольські мотиви автора. Вже у самій назві «Pan». Варто пригадати, що Ґавронський хотів, щоб Річ Посполита відродилася в давніх кордонах і щоб Україна увійшла в її склад вже на більш партнерських засадах. Таку ж думку спостерігав у політиці Мазепи. При цьому Равіта помічав також український патріотизм гетьмана. Цей дворівневий патріотизм Мазепи проявлявся також в культурі». (Koko, 2019: 259). «Jako latwiej orientujacy sie od swoich poprzednikow - писав Равіта - latwiej odgadnal polityke Moskwy wobec Kozaczyzny: polska chciala під kierowac i zuzytkowac na pozytek panstwa, Moskwa - wcielic w swoj organizm panstwowy. Nowy hetman przekonal sie rvchlo, a moze juz przed wyborem byl przekonany, ze w zwiazku z Moskwy nie ma dla Kozaczyzny przyszlosci. Rozpoczal tedy podwojna gre» (Rawita-Gawronski, 1920: 159).

У романі Равіта-Ґавронський подає передумови ставлення до Мазепи. Після переходу гетьмана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ Петро І відразу розв'язав війну зі зрадниками. У своєму виявленні, ця війна мала дві варіації. Перша - це терор зі всією жорстокістю того часу, та друга, публіцистика. Найкраще вираження вона отримала в царських маніфестах і закликах до українського народу, зазвичай довгих і малозрозумілих. Тут переважала лише одна точка зору, де Мазепа і його прихильники зображувались виключно як користолюбці, які заради власної вигоди зрадили царя, продали в чужі руки свій народ і православну віру, за яку завжди боролись козаки. У свою чергу, духовенство підтримало таку точку зору і закріпило її церковним обрядом проклинання Мазепи. Таким чином, закріпився офіційний погляд на гетьмана, який згодом перейшов в історіографію, періодично змінюючись і доповнюючись. Переважала так звана «державна точка зору» і події 1708-1709 рр. розглядались лише як зрада російського царя, і говорилось про шкоду, яку вона могла принести російському народу. У той час український народ з його інтересами був живим громадським організмом. Ще до часів правління Мазепи, він вів живу боротьбу з польським урядом, заряди звільнення від його правління український народ пішов на союз з московською державою; завдяки своєрідному розвитку економічних відносин він виробив соціально-економічний устрій життя, зовсім не схожий на московський, і, ясна річ, прагнув оберігати його принципи та основи. Московський уряд, тут же, прагнув накласти на нього свою руку. Як свого часу, зіткнення протилежних інтересів козацтва та шляхетського польського уряду призвело до «зради» Польщі Богданом Хмельницьким, так, подібне зіткнення інтересів України і московського уряду повело до «зради» Мазепи. Ці два повстання не були однаковими ані по розмірах, ані по характеру. При Хмельницькому соціально-економічні причини того часу викликали справжню народну революцію, яка перевернула весь соціальний і економічний устрій. Натомість, при Мазепі, народ, козацтво не прийняло участі, чому, власне, і провалився план. Причиною цього був стан економічно-соціальних відносин в Україні XVII і початку XVIII століття.

Як наголошує Ґавронський, на той момент вже чітко розмежовувалась класова група. На перший план вийшов економічно-сильний клас старшини, який проявляв домінуючий вплив на владу і разом з тим прагнув до економічної експлуатації і закріплення за собою козацтва. Їхні інтереси та інтереси старшини не лише розійшлися, але були цілком протилежними. Саме тому, прагнення старшини закріпити свою владу шляхом переходу на сторону Карла XII не могло знайти підтримку інших класів, і тому старшина залишилась одна в цих прагненнях. Спроба Мазепи спрямувати українське життя в інше русло закінчилось невдачею. «Pol zycia poswiecil jednej mysli - wyrwaniu sie z pod opieki, pracowal dla niej wytrwale, przebiegle, dlugo, czesto skutecznie, schylal sie, klamal, oszukiwal - czyzby te wszystkie upokorzenia mialy zgiiiac marnie? Posadzaiio go o pyche, o samolubstwo, ambicye, - on przeciez wiedzial najlepiej, ze to zwyczajne bloto, ktorem sie obrzuca ludzi stojacych na czele!» (Rawita - Gawronski, 1887: 314). Не дивлячись на це, подія ця зайняла вагоме місце в історії, дуже важливий в цьому сенсі був договір, підписаний 5 квітня 1710 року в Бендерах, гетьманом Пилипом Орликом з козаками, запорожцями і старшиною. Це була своєрідна українська конституція, яка свідчила про напрямок політичної думки в українській еміграції того часу.

Окрім чисто історичного погляду на постать Мазепи, існує також його міф, у якому наявна власна просторова й часова формація та який прописаний також у творчості Ґавронського. Це європейський міф, який в історичному образі Мазепи торкається чотирьох різних культурних кіл, зокрема, українського, польського, російського та шведського. Для західного романтичного міфу характерний образ голого вершника на коні, прив'язаного до дикого жеребця. У східноєвропейській навпаки, Мазепа зображується як стара людина, історична постать початку XVZH століття, де він супротивник Петра Великого, негативна постать, яка характеризується як шахрай і зрадник, натомість значно пізніше в українській версії його називають носієм політичних надій. У польській версії цей Мазепа надто обтяжений політичним дискурсом. Натомість в уявленні Ґавронського Мазепа був людиною розумною та відданою своїй державі та ідеям: «Mazepa byl czlowiekiem rozumnym, ktory pierwszy sposrod hetmanow ukrainskich powzial plan reorganizacji ustroju, ktory nosil nazwe Kozaczyzny. W czasie wyboru jego spisano <statje>, jako dyrektywe dla przyszlych hetmanow, ktore jak na owe czasy, zawieraly duzo ciekawych postanowien. Przede wszystkim ograniczono despotvczna wladze hetmanow. Trzy razy do roku: na Boze Narodzenie, na Wielkanoc i na Pokrowe mieli sie zjezdzac poslowie z kazdego pulku, wszystka Starszyzna az do setnikow wlacznie - dla narady nad waznymi sprawami. Bylo to zatem nic innego, jak sejm kozacki - wplyw bezposredniego stosunku z Polska i jej konstytucyjnego ustroju». (Rawita-Gawronski, 1923: 164-165).

Беручи до уваги всі просторові та часові відмінності, все ж можна узагальнити кілька сталих та основоположних елементів цього персонажа. Насамперед, це зв'язок персонажа Мазепи з еротизмом чи сексуальністю, тут же дві ключові події, зваблення шляхтянки й кохання старшого чоловіка до молодої хрещениці Мотрі всупереч волі батьків, з якими перебував у дружніх стосунках. Другим елементом є метаморфоза персонажа, що помітно вже у першому еротичному елементі. Сама ж біографія Івана Мазепи є підґрунтям до міфу, оскільки містить дві різні за масштабом та значенням події, які, однак, лягли в основу міфічного творення. Перша - це роман із заміжньою жінкою, який згодом обріс домислами та трансформувався у легенду про Мазепу - вершника та його звеличення по степах України. Ґавронський у романі подає цю варіацію, описуючи передумови до здобутої величі: «…w pare lat potem wvplvnal na Ukrainie w rozglosnej, milosnej awanturze z zona Imc pana Falbowskiego, ktorej o malo nieprzyplacil zyciem, bo zazdrosny maz, uwiazawszy go do grzbietu konskiego i suto bizunem na droge obdarzywszy, kazal ich w step szeroki napedzic» (Rawіta-Gawronskі, 1887: 5). І наступна подія - спроба звільнити Україну від російського панування за допомогою шведів і в подальшому трагічна розв'язка цих дій.

Ч. Вітворт, американський посол у Москві (1703-1711), у своєму «Звіті про Росію, якою вона була у 1710 р.» перехід Мазепи на бік шведів пояснив тим, що козаки дуже цінують свою автономію та свої права, які царський уряд вирішив у них відібрати, і це викликало в тих велике невдоволення й штовхнуло гетьмана на укладення союзу з Карлом ХІІ (Whitworth 1758: 24). Пруський посол у Москві Г Кайзерлінг із приводу тих же подій зробив висновок про московський уряд: «Козаки дуже невдоволені цим урядом, який жорстоко з ними поводиться і часто порушує їхні вольності. Тому треба думати, якщо не весь народ, то принаймні велика його частина піде за своїм гетьманом» (Крупницький, 1937: 25).

Французький дипломат Феріоль доповідав своєму уряду: «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддались ніби під його протекцію, і ніхто не може звинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання» (Січинський, 1992: 142). Безпосереднім поштовхом до союзу Мазепи зі шведським королем був задум Петра І зробити з козацьких полків регулярне військо. Сам же Петро І й ознайомив Мазепу з таким планом.

У мемуарах вюртемберзького герцога Мак - симіліана Емануїла, які обробив і видав Бар - ділі, йдеться про те, що приєднання Мазепи до шведів сталося радше не з його волі, а через певні об'єктивні причини: «Козаки - це вільний народ, який не хоче коритися ні Польщі, ні Москві, тому вони постійно борються за свої права і привілеї, що, власне, й стало причиною переходу Мазепи до шведів» (BardH^ 1730: 420), автор трактує союз Мазепи з Карлом ХІІ як протидію політиці Петра І щодо України, спрямованої на ліквідацію автономії й повне підпорядкування царській імперії. Ймовірно Равіта-Ґавронський брав до уваги ці документи при створенні свого образу гетьмана Мазепи та козаків.

Після смерті Івана Мазепи у 1709 році на його місце було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Равіта-Ґавронський не оминув своєю увагою цю постать і написав однойменну розвідку «Пилип Орлик - гетьман козацький» («Filip Orlik, jako hetman kozacki»), де подає вступне слово про цю особу особи. «Mam zamiar jedynie mowic o czlowieku, ktory standi na stanowisku Mazepy, z polityka powyzsza nie pogodzil si§, a byl poniek^d uosobieniem tej nietrwalosci przekonan i dazen, jaka cechowala wszystkie usilowania kozakow w walkach polsko - kozackiego okresu. Mam tu na mysli Filipa Orlika» (Rawita-Gawronski, 1906: 392). Письменник захоплювався розумом та мудрістю Орлика, оспівував його у своїх працях, проте підкреслював, що його роль в історії однозначно не прирівнювалась до ролі Хмельницького чи Мазепи. Ґавронський, однак, надавав Орлику значимої ролі у житті Січі, оскільки для Петра І козацький отаман був загрозою.

Варто підсумувати, що у романі «Пан гетьман Мазепа» Францішека Равіти-Ґавронського, письменник творчо переосмислює традиційний сюжет і по-новому інтерпретує усталені образи. Головним об'єктом зображення постає державницький тип руського гетьмана, що в союзі з королем спроможний зреалізувати візію Речі Посполитої. Проте не забуває автор про міфічний елемент, який наповнює його роман художньою експресією та історичною цінністю. Іван Мазепа був єдиним представником козацької спільноти, який спромігся пробудити у Ґавронського повагу та шану, проте навіть такий мудрий правитель не зміг переконати письменника, що козацтво було військом, могутньої силою, яка боролась за справедливість та незалежність держави, до кінця життя Равіта-Ґавронський залишився вірний своїм переконанням.

Література

гетьман мазепа ґавронський

1. Крупницький Б. З донесень Кайзерлінга 1708-1709 рр. Праці Українського наукового інституту. 1937. Т 47. С. 25-34.

2. Січинський В. Чужинці про Україну. Київ, 1992. С. 240.

3. BardlH J.W. Des Weylend durch. Pnnzens Maximilian Emanuel Herzog slm Wurtemberg and Obnsten uber eln schwedlsches Regiment, Reisen und Compagnen. Stuttgart, 1730. 420 s.

4. Koko E. Wizja postaci hetmana Iwana Mazepy w dorobku Franciszeka Rawity-Gawronskiego in: Спільна спадщина: Річ Посполита обох народів в польській і українській історичній думці ХІХ і ХХІ ст. / Тельвак Віталій, Лазурко Лідія, СєржешП Павел (eds.), 2019, Херсон: Видавничий дім «Гельветика», С. 257-263.

5. Rawita-Gawronski F. Fmp Orlik, nieznany hetman kozacki [w:] Studia і szkice historyczne, Lwow, 1906.

6. Rawita-Gawronski F. Kozaczyzna ukrainna w Rzeczypospolitej Polskiej do konca XVIII-go wieku. Zarys polityczno-historyczny, Warszawa - Krakow - Lublin, 1923.

7. Rawita-Gawronski F. Pan Hetman Mazepa. Powiesc historyczna. Warszawa, 1887.

8. Rawita-Gawronski F., Z doswiadczen ukrainskich. Sielanka Baturynska, «Rzeczpospolita», 2, 1920, nr. 43.

9. Whitworth Ch. An account of Russia as it was іп the year 1700 - Strawberry Hill, 1758.

References

1. Krupnytskyi, B. (1937). Z donesen Kaizerlinha 1708-1709 rr. Pratsi Ukrainskoho naukovoho instytutu. 47, 25-34 [in Ukrainian].

2. Sichynskyi, V. (1992). Chuzhyntsi pro Ukrainu. K., 240 s. [in Ukrainian].

3. Bardili, J.W. (1730). Des Weylend durch. Pnnzens Maximilian Emanuel Herzog sim Wurtemberg and Obristen uber ein schwedisches Regiment, Reisen und Compagnen. Stuttgart, 420 s.

4. Koko, E. (2019). Wizja postaci hetmana Iwana Mazepy w dorobku Franciszeka Rawity-Gawronskiego in: Spilna spadshchyna: Rich Pospolyta obokh narodiv v polskii i ukrainskii istorychnii dumtsi KhIKh i KhKhI st. / Telvak Vitalii, Lazurko Lidiia, Sierzhenga Pavel (eds.). Kherson: Vydavnychyi dim «Helvetyka».

5. Rawita-Gawronski, F. (1906). Filip Orlik, nieznany hetman kozacki [w:] Studia і szkice historyczne, Lwow.

6. Rawita-Gawronski, F. (1923). Kozaczyzna ukrainna w Rzeczypospolitej Polskiej do konca XVIII-go wieku. Zarys polityczno-historyczny, Warszawa - Krakow - Lublin.

7. Rawita-Gawronski, F. (1887). Pan Hetman Mazepa. Powiesc historyczna, Warszawa.

8. Rawita-Gawronski, F. (1920). Z doswiadczen ukrainskich. Sielanka Baturynska, «Rzeczpospolita», 2, 1920, nr 43.

9. Whitworth, Ch. (1758). An account of Russia as it was in the year 1700 - Strawberry Hill.

Размещено на Allbest.ru