Радянська національна політика і кримські татари: державна політика подвійних стандартів (1985 - 1991 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський державний аграрний університет

Радянська національна політика і кримські татари: державна політика подвійних стандартів (1985 - 1991 роки)

Рябошапко Леонід Іванович - доктор юридичних наук, професор

Summary

The article on the interdisciplinary level outlines Ukrainian-Crimean Tatar relatien in 1985-1991. The final period of realization of the Soviet national policy of double standards against the background of perestroika for the USSR as a subject of the USSR and restriction of the rights of the Crimean Tatars is analyzed. Emphasis is placed on the fact that the activities of the pseudo-federal state of the USSR led to the continued use of political repression against the Crimean Tatars before and after the creation of the Crimean Autonomous Soviet Socialist Republic as part of the USSR. The attitude of the Peoples' Movement of Ukraine, Ukraine Republican Party, Supreme Soviet of the USSR and Supreme Soviet of Ukrainian SSR, Communist Party of the USSR-Communist Party of the Ukraine, the Crimean Regional Soviet of People's Deputies- the Supreme Soviet of the Crimea Autonomous Soviet Socialist Republic, the pseudo-low enforcement agencies of the CrimeaTatar Movement. The results of the decisions of the II Kurultay of Crimean Tatar people, the political position of the Mejlis on the coup d'etat in the USSR on August 19-21 1991.

Вступ

Постановка проблеми

Акт збройної агресії Російської Федерації, здійснений 24 лютого 2022 року, є продовженням російсько-української війни, розпочатої 20 лютого 2014 року шляхом тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Для української спільноти та міжнародного співтовариства ці дати мають стати уроком у сенсі переосмислення ставлення дл «стратегічного партнера»-Російської Федерації як держави-агресора та важливості співпраці з представницькими органами кримських татар.

Збройна агресія Російської Федерації проти України припинила непослідовну політичну позицію Верховної Ради України щодо кримських татар і зумовила ухвалення 20 березня 2014 року Заяви про гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави, а 17 квітня 2014 року - Закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». У рамках підготовки до відзначення 30-ї річниці відновлення незалежності держави Президент України 24 березня 2021 року затвердив Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Верховна Рада України 1 липня 2021 року ухвалила Закон «Про корінні народи України» (кримські татари, караїми, кримчаки на території Кримського півострова), а 23 серпня 2021 року проведено установчий саміт Міжнародної Кримської платформи і підписано відповідну Декларацію. За таких умов більшої актуальності набуватиме необхідність продовження системних досліджень історичних витоків критичного стану національної безпеки України в результаті збройної агресії Російської Федерації. Тому поглиблене вивчення різних аспектів визвольного руху українського і кримськотатарського народів за реалізацію права на політичне самовизначення у 1985 - 1991 роках сприятиме усвідомленню значущості спільної діяльності українських, кримськотатарських, міжнародних інституцій з метою деокупації території АРК та міста Севастополя.

Аналіз останніх досліджень

Дослідниками гуманітарного напряму створено вагому методологічну основу для вивчення кримської проблематики. Серед них-наукові праці Б. Бабіна, Т. Березов- ця, Г. Бекірової, В. Возгріна, В. Гладуна, П.-Р. Магочія, А. Мальгіна, О. Копиленка, О. Тимощука, С.Червонної та інших. Водночас загрози у сфері національної безпеки матимуть невизначений термін, що передбачає подальше опрацювання і додаткове висвітлення цієї теми.

Мета статті - окреслити етап українсько-кримськотатарських відносин у 19851991 роках на тлі завершального періоду реалізації в СРСР-УРСР національної політики подвійних стандартів щодо кримськотатарського народу.

Виклад основного матеріалу

Адміністративна протидія політичній діяльності кримських татар у першій половині 1980-х років відбувалася на тлі відзначення 60-річчя створення СРСР. У виступі Ю. Андропова 21 грудня 1982 року констатовано факт завершення формування нової історичної спільності - радянського народу, серед якого повноправними громадянами СРСР названі німці, поляки, корейці, курди і представники інших національностей. Водночас Ю. Андропов визнав, що національна політика вимагатиме наукового огрунтування, адже її слід розглядати складовою державної політики вдосконалення розвинутого соціалізму.

Актуалізація цієї проблематики відбулася у 1985 році внаслідок зміни політичного керівництва СРСР. Проголосивши на партійних форумах 1987-1989 років курс на збереження СРСР як оновленої соціалістичної федерації, КПРС-КПУ не відмовилася від застосування державної політики подвійних стандартів. Публічне визнання «деформацій ленінської національної політики», необхідність вдосконалення конституційного статусу союзних і автономних республік, правового статусу громадян усіх національностей поєднувалося з посиленням кримінальної відповідальності у відповідній сфері (під приводом порушення національної рівноправності), продовженням антиконституційної діяльності органів КДБ, прокуратури, МВС республіки. Це унеможливлювало досягнення реального політичного і економічного суверенітету УРСР і відновлення національних прав кримськотатарського народу. Зокрема, у 1987-1988 роках під політичним контролем КПУ не припинялася розробка та реалізація організаційних заходів для протидії в'їзду «екстремістськи налаштованих» кримських татар на територію Кримської області, псевдозаконного виселення, визнаня «незаконними» договорів купівлі-продажу будинків тощо [1].

У такому контексті треба оцінювати повідомлення ТАРС від 25 липня 1987 року про створення Державної комісії з проблем кримськотатарського народу на чолі з А. Громико. Державна комісія у вересні 1987 року направила доповідну записку до ЦК КПРС з пропозицією змінити Постанову РМ СРСР 1978 року про порушення паспортних правил та ухвалити новий нормативно-правовий акт, який співпадатиме з аналогічним законодавством щодо обмеження прописки в інших регіонах СРСР. В. Щербицький 23 січня 1988 року надіслав інформацію на адресу Державної комісії з обгрунтуванням причин неможливості задоволення вимог кримських татар. У результаті 9 червня 1988 року Державна комісія опублікувала звіт про позитивний стан забезпечення прав кримських тататар і відсутність підстав для відновлення Кримської автономії, що підтвердило нікчемність її діяльності [ 2 ].

Однак часткова демократизація політичної системи СРСР-УРСР на платформі перебудови, неспроможність КПРС-КПУ вплинути на активізацію українського правозахисного і кримськотатарського національного руху сприяли поступовому відновленню правового регулювання національних відносин на союзному і республіканському рівнях. Наприклад, у червні 1989 року розпочав діяльність Перший З'їзд народних депутатів СРСР. Найвищий орган державної влади СРСР 9 червня 1989 року доручив Раді Національностей ВР СРСР і ВР відповідних республік вивчити питання про поновлення прав депортованих народів, у тому числі кримських татар. ВР СРСР, виконуючи доручення, підготувала проект відповідного документа. Під час обговорення проекту народні депутати характеризували насильницьке виселення народів як злочин у формі геноциду, пропонували доповнити текст фактами депортацій українців, поляків, фінів, вірмен, вказували на необхідність розробити механізм юридичної реабілітації і матеріальної компенсації кримських татар за взірцем ФРН щодо жертв Голокосту, відновити Кримську АРСР (КАРСР). Прикметним був виступ члена ВР СРСР Д. Кугультінова (засудженого на 13 років позбавлення волі у радянських таборах). Він нагадав, що М. Калінін підписував злочинні укази «тоді, коли його дружина вискрібала гнид з білизни ув'язнених в одному з таборів у Казахстані. Цей ленінець ...перетворився в іуду., а ми ходимо по проспекту Каліні- на, дивимося на його пам'ятник. Чому ми так важко розлучаємося з нашим ганебним минулим?» [ 3 ]. Це риторичне запитання залишається актуальним і після ухвалення Закону України від .2015 року «Про засудження - у процесі протидії декомунізації суспільних відносин.

Після повторного доопрацювання документа ВР СРСР 14 листопада 1989 року ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав». Декларація кваліфікувала депортації варварськими акціями щодо балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, німців, турків-месхетин- ців, чеченців, корейців, греків, курдів та інших народів. Декларація засудила таку злочинну практику, яка порушувала міжнародне право і гуманітарну природу соціалістичного ладу. Декларація гарантувала неповторення аналогічної державної політики та вжиття законодавчих заходів для поновлення прав репресованих радянських народів [ 4 ]. Тож політична, юридична, історична, моральна оцінка злочинів, закріплена у Декларації, фактично стала документом публічного каяття радянської держави.

Декларація створила правову основу для відміни дискримінаційних нормативно-правових актів, які були ухвалені органами державної влади і державного управління СРСР. Так, КМ СРСР 6 червня 1991 року скасував Постанову Державного Комітету Оборони СРСР від 11 травня 1944 року № 5859 «Про кримських татар». Що ж до інших питань конституційного та цивільного характеру, то їх виконання доручалося органам державної влади союзних і автономних республік. репресія кримськотатарський радянський

Паралельно з підготовкою Декларації і після її ухвалення почали діяти дві державні структури. Перша з них - Комісія з проблем кримськотатарського народу на чолі з Г. Янаєвим, створена Постановою Ради Національностей ВР СРСР від 12 липня 1989 року. Результати роботи Комісії, розглянуті на закритому засіданні ВР СРСР 28 листопада 1989 року, опублікувала через місяць тільки газета «Ленинец» у місті Сімферополі. У висновках і пропозиціях Комісії об'єктивно оцінювалася соціальна, економічна, політична, правова ситуація, рекомендувалося розробити комплексну програму про організоване повернення кримських татар. Зокрема, Комісія Г. Янаєва зазначала про доцільність відновлення КАРСР у складі УРСР, що сприятиме забезпеченню прав депортованого народу і не ущемлюватиме національних прав інших громадян на території Кримської області [ 5, с. 79-83 ].

Реалізацію пропозицій Комісії Г. Янаєва було покладено на другу організаційну структуру, створену РМ СРСР 29 січня 1990 року, - Державну комісію із проблем кримськотатарського народу на чолі з Заступником Голови РМ СРСР В. Догужієвим. Державна комісія, залучивши спеціалістів з різних міністерств і відомств СРСР-УРСР, підготувала Державну програму повернення кримських татар протягом 1990-1996 років. Але новий механізм союзно-республіканських економічних відносин і неузгодженість у сфері державного управління, недостатня інформованість населення, неналежне виконання службових обов'язків керівництвом Кримської області, часткове забезпечення фінансовими та матеріальними ресурсами зумовили недовиконання програми. Це, у свою чергу, викликало мирні акції протесту кримських татар у формі самовільного захоплення земельних ділянок, їх обвинувачення у порушенні земельного законадавства і притягнення до юридичної відповідальності, зростання антитатарських настроїв, дестабілізацію соціальної ситуації [ 6 ].

Отже, у такому політико-правовому вимірі в СРСР головні суб'єкти політичної конкуренції періоду національного відродження - ВР УРСР і КПУ, Кримська обласна Рада народних депутатів і Кримський реском КПУ, НРУ і УРП - розпочали реалізовувати нову національну політику. Проголошуючи аналогічні гасла про демократичні перетворення у національних відносинах, визнаючи законність вимог кримських татар, вони ставили різну мету. КПУ прагнула зберегти конституційний статус УРСР у складі СРСР, не допустити масового повернення кримських татар, а НРУ і УРП - відновити незалежність Української держави, яка законодавчо забезпечить права кримськотатарського народу.

Насамперед, ВР УРСР 18 квітня 1988 року обрала Комісію з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і міжнаціональних відносин. Установчий з'їзд НРУ за перебудову 10 вересня 1989 року підтримав прагнення кримських татар до автономії, відродження культури, освіти, державності, повернення мечетей і культових споруд. ВР УРСР 27 жовтня 1989 року ухвалила нову редакцію статей 77 і 78 Конституції республіки. Основний Закон не передбачав змін конституційного статусу Кримської області та міста Севастополя, але наголошував на тому, що питання національно-державного устрою і забезпечення національної рівноправності громадян належить до виключного відання ВР УРСР.

Саме парламент республіки у цей період державного будівництва поступово набував конституційного статусу органу державної влади, який зможе забезпечити реальний державний суверенітет УРСР. Передумова цього - загальні історичні закономірності розвитку і змін суспільних відносин: проведення виборів до ВР УРСР і місцевих рад у березні 1990 року, формування комуністичної більшості і парламентської опозиції, загострення ідеологічних дискусій між КПУ і НРУ, загальні історичні закономірності розвитку і змін суспільних відносин. Відображенням названих вище політичних і правових процесів стали наступні важливі чинники. Перший - усвідомлення кримськотатарської проблематики ВР УРСР, яка оприлюднила політичну оцінку та ухвалила 18 травня 1990 року Заяву «Про річницю масової депортації кримськотатарського народу». Документ підкреслив злочинний характер депортації, необхідність відновлення прав кримських татар і забезпечення умов для національного розвитку всіх громадян на території Кримської області [ 7 ].

Ймовірно, що Заява парламенту республіки викликала прискорене реагування з боку КПУ. Таке припущення грунтується на тому, що 19 травня 1990 року ЦК КПУ звертається до ЦК КПРС з пропозицією створити Союзну раду кримськотатарського народу як представницького органу для допомоги діяльності Комісії В. Догужієва. Щоб уникнути конфлікту в Кримській області, планувалося провести установчу конференцію в червні 1990 року у місті Москві. Делегатами конференції мали бути 300 кримських татар, переважно з числа народних депутатів рад усіх рівнів. Однак головна мета звернення, що опосередковано зазначено в тексті документу, - формування підконтрольній радянській владі та КПУ громадської організації на противагу очільникам деяких існуючих національних об'єднань, яким притаманні екстремістські та націоналістичні позиції [ 8 ].

На хід політичного протистояння вплинули рішення ВР УРСР про підготовку Декларації про державний суверенітет та Концепції нової Конституції України. Розробники проектів виконували складне завдання - комплексно відновити теорію суверенітету, деформовану ВКП (б) - КПРС і радянським державознавством. Передбачалося закріпити низку взаємозалежних і визначальних понять юридичної науки: самовизначення української нації; гарантування прав національних меншостей і корінних народів; конституційний статус союзної республіки у складі «оновленого СРСР» чи проголошення незалежної держави; структуру парламенту (однопалатний чи двопалатний); форму державного устрою (унітарний чи федеративний); конституційний статус Кримської області (територіальної чи національної автономії). Політичні та правові дискусії з цих питань на пленарних засіданнях ВР УРСР засвідчили різні підходи до їх правового регулювання, пошук компромісних варіантів текстів проєктів даних документів.

У результаті ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, відміни 24 жовтня 1990 року конституційної норми про керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства-КПРС, створення 3 серпня 1990 року Державного комітету у справах національностей, реєстрації УРП активізувалася діяльність про- українських політичних структур, у тому числі щодо збереження територіальної цілісності УРСР та відновлення прав кримськотатарського народу. Зокрема, у вересні 1990 року очільник УРП і депутат ВР УРСР Л. Лук'яненко, виступаючи на сесії Кримської обласної Ради народних депутатів, переконував присутніх в економічній доцільності належності території Кримської області до УРСР, правомірності забезпечення прав кримських татар і громадян різних національностей. Другі Всеукраїнські збори НРУ 28 жовтня 1990 року, враховуючи шовіністичну політику Кримської обласної і Севастопольської міської Рад народних депутатів, загрозу включення Кримської області до складу РРФСР, ухвалили звернення до парламенту та уряду УРСР про визнання права кримськотатарського народу на створення татарської автономії у складі незалежної Української держави. Збори вважали, що в такий спосіб буде забезпечено реалізацію права кримськотатарського народу на самовизначення і гарантовано національну рівноправність усім громадянам на території Кримської області [ 9 ].

Інші суб'єкти політичної боротьби-На- ціональний рух кримських татар і Кримська обласна Рада народних депутатів-теж заявили про свої політико-правові позиції. Представники кримських татар 28 липня 1990 року у місті Сімферополі схвалили проєкт Концепції Конституції КАРСР (опу- бліковно 2 липня 1991 року). Робочою групою з підготовки документу були теоретики Національного руху кримських татар на чолі з Ю. Османовим.

Проєкт Конституції містив преамбулу, 8 розділів, 34 статті. Головна ідея документу - відновлення Кримської АРСР, створеної у 1921 році. Однак, враховуючи політико-правові реалії радянської федерації, акцентовано увагу про КАРСР у формі національної державності кримськотатарського народу на засадах національної рівноправності як невід'ємного суб'єкта СРСР.

Підкреслюючи автономний статус Кримської республіки, проєкт конкретизув це положення у ст.У.І. розділу «Політична система» як приналежність території тільки кримськотатарському народу. Тому передбачалося формування такого державного режиму, який забезпечуватиме національно-територіальну, господарську, економічну, мовну цілісність, політичну суверенність кримських татар, а також права і свободи громадян усіх національностей.

Проєкт Конституції передбачав договірні відносини КАРСР з УРСР. Передумова укладення Договору - визнання УРСР нікчемності та злочинності Закону СРСР 1954 року наслідком геноциду 1944 року. Водночас документ не обвинувачував український, російський та інші народи як співучасників у вчиненні злочинів 1944 - 1945 років. За умовами Договору КАРСР добровільно входила до складу УРСР у формі невід'ємного суб'єкта СРСР, а УРСР гарантувала збереження обсягу повноважень КАРСР не менше, ніж під час передачі до складу РРФСР, що зберігалися після ухвалення нового законодавства СРСР. Сторони Договору брали на себе зобов'язання взаємно визнавати і поважати конституції як такі, що політично та юридично не суперечили одна одній. Дотримання Договору і Конституції КАРСР унеможливлювало виникнення підстав для порушення питання про зміну адміністративного підпорядкування КАРСР. Право вирішувати питання адміністративної приналежності національної території визнавалося винятковою прерогативою кримськотатарського народу [ 5, с. 96-103 ].

Ініціатива НРКТ про відновлення КАРСР як національної автономії була використана Кримським рескомом КПУ і Кримською обласною Радою народних депутатів з протилежною метою - відновити КАРСР у складі РРФСР на засадах територіальної автономії. Аргументи місцевої влади полягали в тому, що зміна конституційного статусу Кримської області покращить суспільно-політичну і соціально-економічну ситуацію. Відтак Кримська обласна Рада народних депутатів на четвертій позачерговій сесії 12 листопада 1990 року ухвалила «Декларацію про державний і правовий статус Криму». У документі проголошено право народів Криму на відновлення державності у формі КАРСР за результатами проведення референдуму 20 січня 1991 року [10]. Антиукраїнські дії Кримської обласної Ради народних депутатів викликали спротив українських громадських організацій. Зокрема, 15 листопада 1990 року збори письменників міста Києва оприлюднили заяву про дійсні причини кримської ініціативи, розповсюдження маніпуляцій у комуністичних і проросійських засобах масової інформації. На цьому етапі внутрішнього політичного протистояння чимало залежало від міжнародно-правової позиції РРФСР на чолі з Б. Єльцином. Після проведених міждержавних перемовин 19 листопада 1990 року УРСР і РРФСР підписали Договір на основі положень Декларацій про державний суверенітет двох республік, визнавши, зокрема, взаємну територіальну цілісність. Вочевидь, що і зустріч Голови ВР УРСР Л. Кравчука з представниками кримськотатарського народу 29 листопада 1990 року також була присвячена подіям у Кримській області. Однак підтримка ініціативи місцевої влади на союзному рівні, активне формування антиукраїнської громадської думки визначили результат референдуму - 93,26% виборців висловили позитивне ставлення до пропозиції відновити КАРСР [ 11 ].

Відзначу, що підготовка і проведення референдуму у Кримській області відбувалися на тлі завершення Революції на граніті 2-17 жовтня 1990 року. Активізація «антикомуністичних сил глибоко стривожили» військовослужбовців Кримської військово-морської бази, які 21 листопада 1990 року звернулися до ПВР УРСР з вимогами припинити пропагандистські акції НРУ на території республіки, діяльність «варти Руху», відмінити протиправні рішення Львівської, Тернопольської, Івано-Франківської обласних Рад народних депутатів, не допускати деструктивного впливу політичних сил на обороноздатність держави. Військовослужбовці згідно з Конституціями УРСР і СРСР залишали «за собою право звернення до воїнів інших гарнізонів, трудящих республіки із закликом піднести голос протесту проти націоналізму, ворожнечі і розколу України». Крім цієї комуністичної пропаганди, МВС СРСР і МО СРСР ухвалили Наказ від 29 грудня 1990 року «Про організацію спільного патрулювання працівників органів МВС, військовослужбовців Радянської армії і ВМФ». Під юридичним приводом «послідовного забезпечення конституційних прав і свобод радянських громадян», боротьби з правопорушеннями, у тому числі актами вандалізму над історичними памя'тниками радянської держави, фактично наказ було використано для формування громадської думки про псевдоекстремістські елементи, які можуть готувати конфронтацію під час проведення суспільно-політичних заходів і масових виступів громадян. У такий спосіб опосередковано тлумачилося природне прагнення союзних республік, зокрема УРСР, до незалежності та відновлення прав кримських татар [ 12 ].

Реалізуючи волевиявлення проросійської частини виборців, Кримська обласна Рада народних депутатів звернулася до ВР УРСР про відновлення КАРСР. Парламент республіки 12 лютого 1991 року ухвалив відповідний закон і доповнив Конституцію УРСР главою, яка закріпила конституційний статус КАРСР - складової частини УРСР. Автономна республіка отримувала право самостійно вирішувати питання, віднесені до її відання, обласна рада набувала конституційного статусу ВР КАРСР - найвищого органу державної влади на території Криму.

Позитивний результат місцевого референдуму у Кримській області сприяв проведенню 17 березня 1991 року загальносоюзного референдуму про збереження СРСР у формі рівноправних республік. Особливістю референдуму в УРСР було те, що в бюлетень для голосування одночасно включили пункт про опитування громадян щодо перебування УРСР у складі СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет України 1990 року. Однак на грунті «всенародної підтримки» результатів референдуму та пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським, політичне керівництво СРСР не звертало увагу на правову позицію УРСР та активізувало широку компанію для прискорення підписання Союзного Договору: діяльність З'їзду народних депутатів СРСР, публікація про- єктів Союзного Договору, статей, коментарів, інтерв'ю у підконтрольних КПРС-КПУ засобах масової інформації тощо.

У цьому ж сенсі зверну увагу на процедуру розгляду проєктів Союзного Договору у ВР УРСР і ВР КАРСР. Якщо парламент УРСР 27 червня 1991 року доручив вивчити проєкт Союзного Договору щодо його відповідності положенням і принципам Декларації про державний суверенітет України, результатам референдуму СРСР в УРСР та підсумкам опитування, то ВР КАРСР 4 липня 1991 року схвалила проєкт Союзного Договору. За таких політико-правових обставин, які переконували у продовженні «вдосконалення» радянської національної політики, НРКТ скликав II Курултай кримськотатарського народу.

Робота Курултаю тривала з 26 по 30 червня 1991 року у місті Сімферополі та завершилася ухваленням Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу. Декларація, обгрунтовуючи причини її ухвалення, містила характеристику подій від завоювання території Криму Російською імперією до депортації кримських татар радянською державою, констатувала продовження державної політики дискримінації за національною ознакою і відмову в реалізації права на самовизначення, а також перешкоджання створенню об'єднаних структур, які б представляли інтереси кримськотатарського народу.

Виходячи з цього, Декларація визначила головну мету - повернення корінного народу на національну територію і створення умов для визначення власної суб'єктності. Для досягнення цього Декларація закріпила низку важливих положень, серед яких виокремлю наступні. Декларація проголосила про створення Меджлісу - вищого повноважного представницького органу кримськотатарського народу. Декларація передбачила реалізацію права на самовизначення і перспективу створення суверенної національної держави на території Криму. Декларація не визнала КАРСР, адже її відновлення не у формі національно-державного утворення оцінювалося як спроба юридичного закріплення результатів депортації 1944 року. У випадку протидії органів державної влади Курултай доручав Меджлісу реалізовувати заходи щодо міжнародного визнання кримських татар народом, який бореться за національне визволення [ 5, с. 109-111 ].

Проведення II Курултаю було «конструктивно» оцінено Ідеологічним відділом ЦК КПУ. У доповідній записці від 2 липня 1991 року виступи більшості депутатів та гостей Курултаю характеризовано «антира- дянською спрямованістю і конфронтаційною риторикою», спрямованою проти законних органів радянської влади, намаганням створити «паралельні органи влади» і реєструвати їх в ООН. Враховуючи викладене, а також ускладнення ситуації через зволікання ВР УРСР у питанні підписання Союзного Договору, « Кримському рескому партії рекомендовано дати принципову політичну оцінку курултаю в місцевій пресі, засудити лінію ОКНД на національне протистояння, розгорнути пропагандистську роботу в місцях компактного проживання татар, роз'яснювати соціально-історичну та юридичну неспроможність вимог про створення в регіоні національної автономії кримських татар..., комуністам-депутатам на сесіях Верховних Рад УРСР та КАРСР порушити питання про сепаратистські й протиправні рішення з'їзду кримськотатарського народу» [13].

Комуністична пропозиція була виконана ВР КАРСР, яка 29 липня 1991 року ухвалила Постанову «Про з'їзд (курултай) представників кримськотатарського народу». Постанова визнала незаконними рішення з'їзду на підставі Заключення Міністерства юстиції СРСР, Всесоюзного науково-дослідного інституту радянського державного будівництва і законодавства, Комітету конституційного нагляду СРСР, підготовленого на запит ВР КАРСР [5,- с. 122-126].

У відповідь Меджліс 10 серпня 1991 року опублікував звернення і розкрив зміст системних антиконституційних заходів, які були сплановані та реалізовані Кримським рескомом КПУ, ВР КАРСР, Радою Національностей ВР СРСР, Прокуратурою КАРСР до і після проведення II Курултаю. Механізм їх реалізації передбачав: затримати отримання дозволу для організації з'їзду і надання приміщення; надсилати таємні партійні директиви про способи тлумачення рішень з'їзду; відмову газетних видань публікувати документи з'їзду; протиставлення Меджлісу комуністам з числа кримських татар і громадянам різних національностей; обвинувачення у самовільному захопленні земельних ділянок; розповсюдження листівок і анонімних повідомлень членам Меджлісу з погрозами вбивства, гальмування процесу повернення кримських татар. У зв'язку з поширенням масової антитатарської компанії Меджліс звернувся до міжнародної спільноти, демократичної частини ВР УРСР з проханням ухвалити ефективні та термінові заходи для забезпечення повернення кримськотатарського народу і відновлення його суверенних прав [14].

Невизнання права на самовизначення кримськотатарського народу ще раз переконувало у нікчемністі юридичних гарантій рівних політичних прав і можливостей соціального, економічного, культурного розвитку народів в «оновлюваному» СРСР, закріплених у проєкті Союзного Договору. Це закономірно підтвердив останній етап існування СРСР, так само як і його початок Жовтневий переворот 1917 року і державний переворот 19-21 серпня 1991 року у місті Москві, створення Державного комітету з надзвичайних ситуацій СРСР на чолі з Г. Янаєвим.

Правовими підставами антиконсти- туційних дій вищого політичного керівництва радянської держави, серед інших, стали результати загальносоюзного референдуму про збереження СРСР від 17 березня 1991 року та необхідність подолання міжнаціональної конфронтації. ВР УРСР і Меджліс кримськотатарського народу не визнали законності дій центральної влади. Однак виступ Л. Кравчука на загальнодержавному каналі телебачення 19 серпня 1991 року був більш поміркованим, ніж заява Меджлісу від 20 серпня 1991 року. Вищий представницький орган кримськотатарського народу закликав до мирних методів політичної боротьби - у випадку створення антидержавних органів влади, а військовослужбовців різних національностей, мобілізованих з території КАРСР, не застосовувати насилля щодо мирних громадян, які виступатимуть проти введення надзвичайного стану [ 14 ]. Президія Верховної Ради УРСР 21 серпня 1991 року схвалила заяву про нечинність постанов Державного комітету з надзвичайних стану СРСР на території УРСР до рішення позачергової сесії парламенту з цього питання.

Отже, публічна політична конкуренція з формальними гаслами повернення до ленінського вчення про радянську федерацію і фактичним використанням непублічного партійного та адміністративного впливу щодо підписання проєкту Союзного Договору завершилася поразкою політичного керівництва СРСР, проголошенням незалежності України, забороною політичної діяльності КПУ. Але зберігши територіальну цілісність Української держави, закріпивши загальне конституційне положення про корінні народи, Верховна Рада України не проявила політичної волі та стратегічного мислення для швидкого врегулювання конституційного статусу кримських татар як корінного народу України. Вочевидь, що така правова невизначеність значною мірою сприяла тимчасовій окупації території Кримського півострова державою-агре- сором - Російською Федерацією.

Висновки

Діяльність псевдофедеративної держави СРСР, політичні репресії зумовили курс на асиміляцію кримських татар як складову радянського народу. Послідовна політична боротьба кримськотатарського народу за повернення на національну територію, підтримка цього процесу українським право- захисним рухом, НРУ, УРП, демократичної частини ВР УРСР відбувалися на тлі протидії з боку КПРС-КПУ, Кримської обласної Ради народних депутатів-ВР КАРСР, «правоохоронних органів» УРСР, масштабних організаційних заходів для примусового збереження УРСР у складі СРСР, відновлення Кримської АРСР 20 січня 1991 року у складі УРСР.

Результати загальносоюзного референдуму 17 березня 1991 року, вчинення державного перевороту 19-21 серпня 1991 року не зупинили поступ Українського народу до реалізації права на відновлення незалежності держави. Кримські татари підтримали цей закономірний історичний процес, взявши участь у голосуванні на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, і розпочали новий етап політичної боротьби за врегулювання конституційного статусу як корінного народу України.

Література

1. Докладная записка А. Гиренка в ЦК КПУ «Об обстановке в Крымской области в связи с деятельностью экстремистских элементов из числа крымских татар».- 24 ноября 1987 года // ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 25. Спр. 3271. Арк. 65; Информация - Л. Кравчука в ЦК КПУ «О морально-политической обстановке в районах компактного проживания некоренных национальных групп и принимаемых мерах по обеспечению их социально-культурных запросов». 6 марта 1988 года // ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 25. Спр. 3321. Арк. 18-20; Постановление ЦК КПУ «О дополнительных мерах по нейтрализации антиобщественных проявлений среди крымских татар». 14 апреля 1988 года //ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 25. Спр. 3368. Арк. 53-54.

2. Сообщение ТАСС // Правда. 1987. 25 июля. № 206. С. 2; Докладная записка в ЦК КПСС «О некоторых предложениях по решению вопросов, поднимаемых крымскими татарами». Сентябрь 1987 года // ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 25. Спр. 3271. Арк. 31; Информация В. Щербицкого в Президиум Верховного Совета СССР т. Громыко А. А. 23 января 1988 года // ЦДА- ГО України. Ф.1. Оп. 25. Спр. 3368. Арк. 3-4; Сообщение Государственной комиссии по проблемам крымскотатарского народа // Правда. 1988. 9 июня. № 161. С.6.

3. Верховный Совет СССР. Вторая сессия. Стенографический отчет. Часть V. Бюллетень № 30 совместного заседания Совета Союза и Совета Национальностей. 14 ноября 1989 года. Москва: Изд. ВС СССР, 1989. С.279.

4. Відомості З'їзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР. 1989. № 23. Ст. 449.

5. Крымскотатарское национальное движение. Документы, материалы, хроника / под ред. М. Губогло, С.Червонная. Москва: Центр по изучению межнациональных отношений, 1992. Т.Н. 339 с.

6. Верховный Совет СССР. Четвертая сессия. Стенографический отчет. Часть VII. Бюллетень № 2 заседания Совета Национальностей. 1 ноября 1990 года. Москва: Изд. ВС СССР, 1990. С. 210 - 223.

7. Радянська Україна.1990. 19 травня. № 113.С.1.

8. Обращение В. Ивашка в ЦК КПСС «О создании Союзного совета крымскотатарского народа». 19 мая 1990 года // ЦДА-ГО України. Ф.1. Оп. 32. Спр. 2270. Арк. 109-110.

9. Кримська правда. 1990. 18 вересня. № 213. С. 2; Сучасність. 1991. Ч.1. С. 181182.

10. Кримська правда. 1990. 14 листопада. № 280. С.1.

11. Літературна Україна. 1990. 22 листопада. № 47. С.1; ВР УРСР.1990. № 49. Ст.637; ВР УРСР. 1990. № 50. С.396; Дубовик С. Кримський референдум: 93 % голосів « за » // Радянська Україна. 1991. 22 січня. № 15.С. 2.

12. Проти ворожнечі і розколу // Радянська Україна. 1990. 22 листопада.- № 265. С.1; Молода Галичина.1991.29 січня.- № 12. С.1.

13. Доповідна записка в ЦК КПУ «Про курултай (з'їзд) кримськотатарського народу». 2 липня 1991 року // ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 32. Спр. 2921. Арк. 25-27.

14. Авдет. 1991. 22 августа. № 19 ( 30 ). С.1.

Размещено на Allbest.ru