Чинники і прояви побутового та державного антисемітизму в повоєнному суспільстві (на прикладі Донеччини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецького державного університету внутрішніх справ

Національної академії Національної гвардії України

Чинники і прояви побутового та державного антисемітизму в повоєнному суспільстві (на прикладі Донеччини)

Титаренко О.О., кандидатка історичних наук, доцентка, доцентка кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Новикова О.О., докторка філологічних наук, доцентка, доцентка кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Україна, Кривий Ріг, Харків

Анотація

У статті на основі опублікованих та архівних матеріалів висвітлено прояви побутового та державного антисемітизму в повоєнному суспільстві Донеччини. Проаналізовано настрої місцевих мешканців, визначено чинники, що впливали на ставлення до євреїв під час війни та перші повоєнні роки, з'ясовано особливості державної політики стосовно єврейського населення в роки війни та повоєнний період. Охарактеризовано роль антисемітських стереотипів і міфів у формуванні образу внутрішнього ворога, їх роль у провокуванні конфліктних ситуацій.

Ключові слова: єврейське населення, державний антисемітизм, повоєнний період, дискримінація, пропаганда.

Abstract

FACTORS AND MANIFESTATIONS OF EVERYDAY AND STATE ANTI-SEMITISM IN POST-WAR SOCIETY (ON THE EXAMPLE OF DONETSK REGION)

Tytarenko O. A., candidate of historical sciences, Associate Professor, Department of Social Sciences and Humanities, Donetsk State University of Internal Affairs (Ukraine, Kryvyi Rig)

Novikova O. A., doctor of philological sciences, Associate Professor, Department of Social Sciences and Humanities, National Academy of the National Guard of Ukraine (Ukraine, Kharkiv)

The article, based on published and archival materials, highlights the manifestations of everyday and state anti-Semitism in the postwar society of the Donetsk region. The mood of the local population is analyzed, the factors influencing the attitude to Jews during the war and the first postwar years are determined, the peculiarities of the state policy towards the Jewish population during the war and the postwar period are clarified. The role of antisemitic stereotypes and myths in the formation of the image of the internal enemy, their role in provoking conflict situations is described.

Keywords: Jewish population, state anti-Semitism, the post-war period, discrimination, propaganda.

Питання міжетнічних взаємин, дискримінаційних проявів, «мови ворожнечі» традиційно належать до числа тих, які визначаються не лише досвідом повсякденного співіснування, але й тими чи іншими пропагандистськими установками, інспірованими владою. Становище єврейського населення в СРСР у посто- купаційний і повоєнний періоди стало одним із прикладів того, як традиційні побутові антисемітські стереотипи, актуалізовані з політичними цілями, були використані державою з метою формування неприязного ставлення до євреїв, відвернення уваги населення від інших, більш актуальних, проблем.

Політика, ідеологія, практика державного антисемітизму, що в повоєнний період реалізовувалися на території СРСР, зокрема й в Україні, розглядалися дослідниками. У той же час більш детального аналізу потребують питання взаємин євреїв та неєвреїв у локальній перспективі, зокрема у Донбасі - регіоні з найбільш поліетнічним та полікультурним складом населення, для якого характерними були досить тривалі традиції співіснування євреїв та інших етнічних груп. І хоча певною мірою ці питання вже були предметом спеціальних розвідок [2; 10, с. 428-429; 17, с. 66-71; 19], особливості взаємин єврейської - з одного боку, та інших етнічних спільнот - з іншого - у повоєнні роки спеціально не розглядалися. З огляду на це ключові завдання публікації полягатимуть у тому, щоб охарактеризувати настрої місцевих мешканців та з'ясувати особливості державної політики стосовно євреїв, визначити чинники, що впливали на ставлення до євреїв під час війни та перші повоєнні роки.

Друга світова війна позначилася багатомільйонними людськими втратами, при цьому на тлі величезних жертв не можна не помітити особливість долі єврейського населення, яке згідно з планами нацистів підлягало тотальному винищенню. І хоча ці наміри нацистам повністю реалізувати не вдалося, єврейська спільнота після визволення опинилася в новій політичній та соціальній ситуації.

Офіційна політика пам'яті, що реалізовувалася в перші повоєнні роки, намагалася особливо не акцентувати увагу на виключності долі єврейського населення, яке піддавалося цілковитому винищенню. Як зазначають автори історичного наративу Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», «...приховавши антиєврейську складову злочинів нацистів, сталінський уряд намагався уникнути будь- яких приводів, які могли б наштовхнути на думку про «жидобільшовицьку» сутність радянського уряду. Радянська влада тоді чітко враховувала антисемітські тенденції, які були поширені серед частини українського населення» [2, с. 252]. Зазвичай, коли йшлося про нацистські злочини стосовно єврейського населення, вживався евфемізм «радянські громадяни». Суспільство, вражене втратами на фронтах, було далеким від усвідомлення особливої долі та травматичності досвіду євреїв.

Певний вплив на характер ставлення місцевого населення до євреїв справила антисемітська пропаганда, яка здійснювалася під час нацистської окупації. Саме її впливом було пояснено випадки антисемітизму та погромів, що відбулися в Києві восени 1945 р. [4, с. 42-53]. І хоча прецедентів погромів на теренах Донбасу не було, цілком ймовірно припустити наявність певних антиєврейських настроїв серед місцевого населення. Широко поширювані за допомогою антисемітської пропаганди під час нацистської окупації антиєврейські штампи та стереотипи [18, с. 39-43] знайшли своє відображення якщо не в прямих закликах до фізичного знищення євреїв, то принаймні в прагненні «звільнити» від них Україну.

Свій відбиток на сприйняття євреїв місцевим населенням наклали також продовольчі та загалом матеріальні труднощі повоєнного часу. Зручним об'єктом звинувачень за ситуацій такого роду ставали євреї. Так, робітник тресту «Буденніввугілля» інженер Ковален- ський В. Ф. у присутності робітників у січні 1947 р. зазначив: «Ось дивись євреї навкруги полізли на теплі місця, а нашому братові й місця немає.. Загалом навкруги засилля й життя від них немає. При німцях і то легше було, завжди гроші водилися» [8, арк. 10]. Нездатність влади подолати злидні пояснювалася наявністю в ній євреїв. Виходячи звідси, дії влади пояснювалися злим наміром її носіїв: «мета жидівства одна - знищити якомога більше людей холодом і голодом» [6, арк. 132].

Важливим чинником, що вплинув на характер ставлення до євреїв, була житлова криза. Важка ситуація з житлом була напруженою до війни, а після тільки загострилася. Самовільне заселення пустих квартир, у яких раніше проживало єврейське населення, призвело до великої кількості побутових конфліктів із новими мешканцями. Відновити право на проживання, часто через втрату в умовах війни відповідних правопідтверджувальних документів, було досить важко. У тих випадках, коли це вдавалося, виселені з осель мешканці, висловлюючи своє незадоволення, апелювали до етнічного походження хазяїв.

У повоєнному суспільстві етнічний чинник став інструментом, який мав пояснити труднощі періоду відбудови, знайти винуватців соціально-політичної, економічної криз. Спрощене сприйняття дійсності призвело до сприйняття євреїв як етносу, що нібито отримав найбільшу користь від війни. Мали місце твердження, що за свободу євреїв воював народ [5, арк. 44]. Поширеною була теза про те, що в Червоній армії євреїв було відносно менше, ніж представників інших етнічних груп, що рівень їхнього героїзму був недостатній [20, р. 303]. У цілому це мало наслідком ситуацію, за якої антисемітизм, зокрема й у Донбасі, став більш активним, ніж раніше [10, с. 428]. Фактично влада не лише не вживала ніяких заходів щодо попередження проявів цього явища, але й сама ставила перешкоди для соціального росту євреїв [15, с. 261].

Як спробу дати відповідь на породжені війною питання, державний та побутовий антисемітизм, можна розглядати приписувані відомому радянському письменникові й публіцистові Іллі Еренбургу вірші, у яких лунала тема єврейського національного самопізнання та самоідентифі- кації. За формою вони представляли поетичний діалог між І. Еренбургом і поетесою М. Алігер і частково являли собою перифраз її поеми «Твоя перемога», опублікованої в 1945 р. у журналі «Знамя». Цитований у роботі відомого дослідника Г. Костирченка уривок цих віршів був надісланий Еренбургу саме із Сталіно. Дівчину-єв- рейку, якій належав цей варіант віршів, пізніше було засуджено за націоналізм [9, с. 409].

Суттєвий вплив на формування антиєврей- ських настроїв відіграла справа Єврейського антифашистського комітету в 1948-1949 рр., завдяки якій розпочата після війни т.зв. «боротьба з космополітами» набула майже виключно антиєврейського характеру [11, с. 367]. Фактично вона підготувала ґрунт, зокрема й на теренах регіону, до сприйняття нових форм і проявів антисемітизму, інспірованих уже повністю державою і спрямованих, зокрема, на ізоляцію «радянського народу» від зовнішнього світу [14, с. 18]. Піком кампанії державного антисемітизму в повоєнний період стала «справа лікарів», розпочата в 1952 р. Оприлюднюючи інформацію про «справу лікарів», Сталін здебільшого ставив за мету підготовку громадської думки до майбутнього політичного процесу. Як зазначав відомий історик та філософ М. Гефтер, «.задум полягав у тому, щоб довести взаємне відторгнення, взаємне неприйняття людей до такого градусу, коли стане можливим спрямувати найтемнішу стихію проти будь-кого» [3, с. 53]. У реалізації цього задуму ключову роль відіграв партійно- пропагандистський апарат, який неодноразово доводив свою ефективність і на загальнодержавному, і на регіональному рівнях.

Справа євреїв одразу ж стала сигналом до посилення уваги стосовно діяльності лікарень.

Лікарів - євреїв за національністю - було піддано обструкції. Це насамперед знайшло відображення у відмові проходити лікування та обстеження в лікарів-євреїв серед пересічних громадян, відвертому демонструванні зневажливого ставлення до медичного персоналу - євреїв за національністю. Партійним керівництвом було здійснено кадрову реорганізацію. Розпочато роботу зі створення резерву головних лікарів, які не мали були євреями. Лише на Донеччині на початку лютого 1953 року таких осіб було підібрано вже близько 20 [8, арк. 5]. Ураховуючи порівняно високу питому вагу євреїв у культурі, освіті, торгівлі, лунали висловлювання про необхідність усунення євреїв і з цих сфер [8, арк. 17].

Антисемітські прояви знайшли своє відображення й у формі письмової пропаганди. Так, у січні 1953 р. у гуртожитку Сталінського медичного інституту було знайдено 2 летючки такого змісту: «Геть жидів, що торгують Батьківщиною! Геть жидів, подривателів нашої Батьківщини» [8, арк. 2]. Відсутність інформації про виявлення авторів цих гасел дозволяє зробити припущення, що влада особливо не намагалася обмежувати стихійні прояви антисемітизму, зберігаючи таким чином конфліктні настрої в суспільстві, які в разі потреби можна було в будь-який зручний момент використати у власних інтересах. Влада сприймала листи та висловлювання антисемітського змісту як справедливий «глас народу» [9, с. 552].

Заручниками цієї кампанії ставали не лише дорослі, але й діти. Дитячий колектив, який характеризується емоційністю сприйняття подій, максималізмом під час вирішення будь-яких конфліктних ситуацій, відреагував прогнозовано: у середній школі № 22 м. Макіївки учні 5 класу побили ученицю Розенберг. Спроби побиття, звинувачень на адресу учнів- євреїв мали місце в середній школі № 1 м. Гор- лівки, школі № 5 м. Єнакієвого, в інших навчальних закладах [8, арк. 3, 44]. Прояви негативного ставлення, образливих висловлювань на адресу вчителів-євреїв у школах мали місце не лише з боку колег, але й з боку учнів. Так, у Макіївці учень 22-ї школи Болтян у присутності всього класу заявив: «Я ненавиджу всіх євреїв за те, що в період війни всі евакуювались вглиб країни» [8, арк. 49]. Цей приклад є свідченням не лише інспірованого та легітимізованого владою сплеску антисемітизму, гальмом для якого не могла стати навіть школа з її ієрархічністю соціальних ролей (учень - вчитель), але й відсутності в офіційній політиці пам'яті місця для євреїв як учасників і жертв війни. Слід зазначити, що в тій самій 22-й школі було проведено роз'яснювальну роботу серед учнів та батьків учнів, які допустили антисемітські висловлювання [8, арк. 49]. Безперечно, психологічне сприйняття інших етнічних груп та національностей як абсолютно «чужих», дистанціювання їх від свого соціального середовища, створювало, як зазначає відома соціологиня Н. Паніна, «... серйозні підстави «оборотного» розвитку суспільної системи, що вело до ренесансу традиційних общинних або тоталітарних принципів суспільної консолідації» [12, с. 26]. війна антисемітський конфліктний міф

Справа лікарів, ураховуючи етнічний склад її фігурантів, вдало вписувалася в концепт протистояння націоналістичним ухилам. Боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний час замінила боротьба з проявами «єврейського буржуазного націоналізму», який розглядався місцевими партійними органами як «серйозна небезпека». Додатковим чинником, що сприяв поширенню антисемітизму, стала, звичайно, «холодна війна», напруженість у стосунках між Радянським Союзом і США, яка набула особливої гостроти у зв'язку з підписаним у 1952 р. американським президентом Труменом «Закону про взаємне забезпечення безпеки», який передбачав спеціальне асигнування в розмірі 100 млн. доларів на організацію підривної діяльності проти СРСР і країн Східної Європи. Не випадково в статті «Правди» від 13 січня 1953 р. «змова лікарів» в СРСР прямо ув'язувалася з реалізацією американцями цього закону, а в повідомленні ТАРС про арешт «групи ліка- рів-шкідників» прямо говорилося про те, що «більшість учасників терористичної групи. була зв'язана з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт», створеною американською розвідкою нібито для надання матеріальної допомоги євреям в інших країнах» [9, с. 664.]. Справа лікарів у цьому контексті і місцевих партійних органів, і суспільства в цілому розглядалася як спроба західного імперіалізму за допомогою «продажних зрадників», куплених за долари, умертвляти діячів партії та держави [8, арк. 1]. У такому випадку антисемітські установки знаходилися в прямому зв'язку із закритістю суспільства в цілому.

Значною мірою поширенню антисемітських настроїв сприяли й засоби масової інформації. Пропагандистська істерія навколо лікарів-убивць, яка щоденно поширювалася, викликала неоднозначну реакцію в громадській свідомості - агресивність та бажання розправитися із «вбивцями в білих халатах», з одного боку, і панічний страх перед ними - з іншого. Поєднання цих негативних емоцій з антисемітизмом і шовінізмом породжувало серед пересічних жителів ненависть насамперед до євреїв-лікарів, яких звинувачували в навмисному знищенні людей шляхом зараження туберкульозом, іншими хворобами та скороченням їх народжуваності. Таким чином владі вдалося створити ще один міф, який виступив важливим засобом соціальної орієнтації суспільства і в перспективі, як і кожний соціальний міф, мусив виконати функцію санкціонування певних соціальних дій [16, с. 236], спрямованих, звичайно ж, проти єврейського населення.

Розпочата «справа лікарів», реакція, якою була зустрінута інформація про єврейську змову населенням регіону, не могла не викликати глибокі роздуми про свою подальшу долю й у самих євреїв. Інформація, що міститься в звітах райкомів та міськкомів партії наводить низку таких прикладів. У деяких зафіксованих реакціях євреїв висловлювався сором за дії одноплемінників, відмічалася їх невдячність стосовно Радянської влади, що вперше у світі забезпечила рівноправ'я євреїв у суспільстві та захистила від повного знищення під час війни [9, с. 669]. Поруч із доволі абстрактним «із-за декількох осіб має страждати ціла нація» зустрічається і конкретне, прив'язане до конкретної місцевості: «із-за цих падлюк-ліка- рів, що викриті у Москві, не буде тепер і нам довіри в місті Артемівську» [8, арк. 18].

Страхи в єврейському середовищі багатократно посилювалися ще через відсутність у тоталітарному суспільстві можливості одержати об'єктивну і незалежну інформацію, що спонтанно компенсувалася широкою циркуляцією серед населення різноманітних чуток, домислів та легенд. Необхідно враховувати й післявоєнну ментальність радянського єврейства, яке тільки що перенесло найбільшу у своїй історії трагедію й очікувало повторення нової національної катастрофи, але вже за сталінським сценарієм. Живими були спогади про звинувачення у співробітництві з ворогом у роки війни цілих етносів (німців, кримських татар, чеченців) та їх депортацію з рідних місць.

Очевидно, що для аналізу такого роду висловлювань з боку самих євреїв, до уваги насамперед треба брати досвід геноциду під час нацистської окупації. Безперечно, певну роль в організації та здійсненні Голокосту шляхом співучасті в знищенні або виявленні євреїв відіграли й місцеві мешканці. Пам'ять про це в євреїв за тих умов була надзвичайно травматичною. Поширенню побоювань із боку єврейського населення сприяла ситуація не лише морального осуду євреїв, але й погромні настрої (досить традиційні в умовах загострення в суспільстві соціально-економічних або політичних проблем, які потребують формування в суспільстві «образу ворога»), що демонструвалися деякими місцевими мешканцями. При цьому під час демонстрації цих настроїв висловлювалися очікування певного сигналу, очевидно, від влади: «євреям треба зробити погром, тільки б сказали...» [8, арк. 7]. Як свідчать джерела, єврейське населення розглядало можливість здійснення погромів як достатньо реальну загрозу.

Мали місце випадки, коли від влади, апелюючи до того, що євреї нібито не «виправдали себе» під час війни, очікували репресивних кроків. Як приклад використовували долю кримсько-татарського населення та німців Поволжя [8, арк. 42, 78]. Теза про евакуацію під час війни «всіх» євреїв (її, до речі, із властивим для свого віку дитячим максималізмом відстоювали навіть учні 4 класу, яких можна розглядати лише як транслятора створених дорослою аудиторією стереотипів), служила ще одним складником у процесі конструювання міфу про відсутність єврейського внеску у справу Перемоги. Саме те, що вони нібито не несли тягар війни на собі, виступав одним із чинників, який доводив «здатність» євреїв на злочин. Обґрунтовуючи необхідність застосування репресій щодо євреїв, мала місце підміна понять. Адже звинувачення в колаборації з нацистами, висунуті на адресу кримських татар та радянських німців, навряд чи можна було застосувати відносно євреїв, які стали одними з перших жертв нацистів. Про це було забуто. Ураховуючи те, що «.рівень етнічної нетолерантності є одним із найбільш важливих індикаторів потенційної нестабільності», можна припустити готовність влади на той час до керованих нею антисемітських дій [13, с. 197].

Соціальна природа сталінського режиму, вимагаючи створення й використання в пропаганді образу ворога як одного із засобів ствердження та зміцнення державної влади, сприяла виникненню в післявоєнний період нового штаму державного антисемітизму та загостренню традиційного побутового. Лише смерть Сталіна в березні 1953 р., а разом із нею і початок кінця цілої епохи, яка характеризувалася перманентним пошуком у суспільстві внутрішніх ворогів, не дала можливості повністю завершити формування ще одного - «єврея-шкідника», «єврея-вбивці», «єврея- утікача від фронту». Політика негласного антисемітизму, що проводилася в СРСР у перші повоєнні роки й проявилася в тому числі й на теренах Донеччини, завдала шкоди всьому суспільству. Вона інспірувала створення щодо єврейського населення тривалого й досі не повністю подоланого комплексу «чужий серед своїх», який отруював соціальну атмосферу й був джерелом постійного конфліктного напруження в суспільстві.

Список використаних джерел

1. Альтер М. Полтора века спустя в содружестве народов Донетчины. Страницы истории евреев региона. Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, культура. Донецк: ЧП Чайка, 2000. С. 37-44.

2. Базовий історичний наратив Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Жовтень 2018 р. Колектив авт. (Карел Бергоф (голова)). Київ: Благодійна організація «Благодійний Фонд «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2018. 286 с.

3. Гефтер М. Эхо Холокоста и русский еврейский вопрос. Москва: Российская библиотека Холокоста, 1995. 294 с.

4. Гицель М. Евреи Украины в 1943-1953 гг.: очерки документированной истории. Киев: Дух и Литера, 2004. 362 с.

5. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО), ф.326, оп.2, спр.924.

6. Костырченко Г Тайная политика Сталина: власть и антисемитизм Москва: Международные отношения, 2001. 784 с.

7. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки / [пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Неми- рі]. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. 510 с.

8. Люкс. Л. Поздний сталинизм и еврейский вопрос. Советские нации и национальная политика в 1920 - 1950-е годы: материалы VI Международной научной конференции. Киев, 10-12 октября 2013 г. Москва: Политическая энциклопедия; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2014. С. 357-372.

9. Панина Н. Факторы национальной идентичности, толерантности, ксенофобии и антисемитизма в современной Украине. Социология: теория, методы, маркетинг. 2005. №4. С. 26-45.

10. Паниотто В. Динамика ксенофобии и антисемитизм в Украине. Социология: теория, методы, маркетинг. 2008. №1. C. 197-214.

11. Пристайко В., Пшенніков О., Шаповал Ю. Справа Єврейського антифашистського комітету. З архівів ВУЧК - ГПУ-НКВД-КГБ. 1998. № 3/4 (8/9). C. 6-20.

12. Советские евреи пишут Илье Эренбур- гу, 1943-1966 гг. / ред. М. Альтшуллер, И. Арад, Ш. Краковский. Иерусалим, 1993. 539 с.

13. Соціологічна енциклопедія / [укладач В. Го- родненко]. Київ: Академ. видав., 2008. 456 с.

14. Татаринов С., Семик Ю., Федяев С. Евреи Бахмута-Артемовска. Очерки истории XVIII - XX столетий. Артемовск, 2001. 83 с.

15. Титаренко Д. Геноцид єврейського населення на Донеччині під час нацистської окупації: деякі дискусійні аспекти проблеми. Нові сторінки історії Донбасу: [збірник статей. Кн. 15/16. / голов. ред.

16. З. Лихолобова]. Донецьк: ДонНУ, 2008. С. 27-49.

17. Яруцкий Л. Евреи Приазовья. Мариуполь: б. в., 1996. 322 с.

18. Salo W. Baron. The Russian Jew under Tsars and Soviets. New York: The Macmillan Company, 1964. 427 p.

References

1. Al'ter M. (2000). Poltora veka spustja v sodruzhestve narodov Donetchiny. Stranicy istorii evreev regiona [A century and a half later in the community of the peoples of the Donetsk region. Pages of the history of the Jews of the region]. Mezhjetnicheskie kul'turnye svjazi v Donbasse: istorija, jetnografija, kul'tura. Doneck, Р. 37-44. [in Russian].

2. Bazovyi istorychnyi naratyv Memorialnoho tsentru Holokostu «Babyn Yar». (2018). [Basic Historical Narrative of the Babyn Yar Holocaust Memorial Center]. Kolektyv avt. (Karel Berhof (holova)). Kyiv, 286 р. [in Ukrainian].

3. Gefter M. (1995). Jeho Holokosta i russkij evrejskij vopros [The Echo of the Holocaust and the Russian Jewish Question]. Moskva, 294 p. [in Russian].

4. Gicel' M. (2004). Evrei Ukrainy v 1943-1953 gg.: ocherki dokumentirovannoj istorii [Jews of Ukraine in 1943-1953: Essays on Documented History]. Kiev, 362 p. [in Russian].

5. Derzhavnyi arkhiv Donetskoi oblasti [State Archives of Donetsk Region] (dali - DADO), f. 326, op.2, spr.924. [in Ukrainian].

6. Kostyrchenko G. (2001). Tajnaja politika Stalina: vlast' i antisemitizm [Stalin's secret policy: power and anti-Semitism]. Moskva, 784 p. [in Russian].

7. Kuromiia H. (2002). Svoboda i teror u Donbasi: Ukrainsko-rosiiske prykordonnia, 1870-1990-i rr. [Freedom and Terror in Donbass: Ukrainian-Russian Border, 1870-1990 ss.]. / [per. z anhl. H. Korian, V Aheiev; peredm. H. Nemyri]. Kyiv, 510 p. [in Ukrainian].

8. Ljuks. L. (2014). Pozdnij stalinizm i evrejskij vopros [Late Stalinism and the Jewish Question]. Sovetskie nacii i nacional'naja politika v 1920-1950e gody: materialy VI Mezhdunarodnoj nauchnoj konferencii. Kiev, 10-12 oktjabrja 2013 g. Moskva, P. 357-372. [in Russian].

9. Panina N. (2005). Faktory nacional'noj identichnosti, tolerantnosti, ksenofobii i antisemitizma v sovremennoj Ukraine [Factors of national identity, tolerance, xenophobia and anti-Semitism in modern Ukraine]. Sociologija: teorija, metody, marketing. № P. 26-45. [in Russian].

10. Paniotto V. (2008). Dinamika ksenofobii i antisemitizm v Ukraine [Dynamics of xenophobia and anti-Semitism in Ukraine]. Sociologija: teorija, metody, marketing. № 1. P. 197-214. [in Russian].

11. Prystaiko V, Pshennikov O., Shapoval Yu. (1998). Sprava Yevreiskoho antyfashystskoho komitetu [The case of the Jewish Anti-Fascist Committee]. Z arkhiviv VUChK - HPU-NKVD-KHB. № 3/4 (8/9). P. 6-20. [in Ukrainian].

12. Sovetskie evrei pishut Il'e Jerenburgu [Soviet Jews write to Ilya Ehrenburg], 1943-1966 (1993). / red. M. Al'tshuller, I. Arad, Sh. Krakovskij. Ierusalim, 539 p. [in Russian].

13. Sotsiolohichna entsyklopediia [Sociological encyclopedia] (2008) / [ukladach V. Horodnenko]. Kyiv, 456 p. [in Ukrainian].

14. Tatarinov S., Semik Ju., Fedjaev S. (2001). Evrei Bahmuta-Artemovska. Ocherki istorii XVIII - XX stoletij [Jews of Bakhmut-Artemovsk. Essays on the history of the XVIII - XX centuries]. Artemovsk, 83 p. [in Russian].

15. Tytarenko D. (2008). Henotsyd yevreiskoho naselennia na Donechchyni pid chas natsystskoi okupatsii: deiaki dyskusiini aspekty problemy [Genocide of the Jewish population in Donetsk region during the Nazi occupation: some debatable aspects of the problem]. Novi storinky istorii Donbasu: [zbirnyk statei. Kn. 15/16. / holov. red. Z. Lykholobova]. Donetsk, P 27-49. [in Ukrainian].

16. Jaruckij L. (1996). Evrei Priazov'ja [Jews of the Azov region]. Mariupol', 322 p. [in Russian].

17. Salo W. Baron. (1964). The Russian Jew under Tsars and Soviets. New York: The Macmillan Company, 427 p.

Размещено на Allbest.ru