Українська влада і соціальна підтримка захисників УНР та їх сімей (грудень 1918 - листопад 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська влада і соціальна підтримка захисників УНР та їх сімей (грудень 1918 - листопад 1920 рр.)

Олійник Сергій, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України; Лубчинський Андрій, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Анотація

Мета дослідження - висвітлити діяльність української влади щодо соціального захисту військових Армії УНР та їх сімей у грудні 1918 - листопаді 1920 рр. Методологія дослідження базується на загальнонаукових методах аналізу, синтезу та системності, що при застосуванні конкретно-історичного підходу дозволяє значно поглибити знання про соціальну політику Другої УНР, зокрема щодо підтримки військовослужбовців Дієвої Армії та їх сімей. Наукова новизна полягає в тому, що на основі доробку вітчизняних істориків, опублікованих джерел та залучення нових архівних даних здійснено спробу комплексного висвітлення втілення в життя державного курсу української влади щодо соціального захисту українських вояків та їх сімей у грудні 1918 - листопаді 1920 років.

Висновки. Влада УНР чітко усвідомлювала необхідність звернення уваги на соціальний захист тих, без кого українську державність не можливо було б вибороти. Тому одним із напрямків політики владних структур стала соціальна турбота про воїнів Збройних Сил країни та членів їх сімей. До цього процесу долучилися Головний отаман С. Петлюра, Рада Народних Міністрів, різні міністерства, а також Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. На різних етапах функціонування української державності ними було запропоновано чимало законопроєктів, які становили державну програму, врегульовуючи і частково реалізовуючи право військовослужбовців Дієвої Армії УНР та їх сімей на соціальний захист. Попри усі труднощі воєнно-політичного та соціально-економічного характеру, влада у міру обмежених можливостей намагалася втілювати в життя прийняті вимоги щодо соціального захисту зазначеної категорії громадян. Факти свідчать про непоодинокі випадки реального надання такої соціальної допомоги.

Ключові слова: Армія (Дієва Армія) УНР, Директорія, Рада Народних Міністрів УНР, Головноуповноважений УНР, міністерство військових справ, законодавство, сім'я, соціальний захист.

Abstract

Ukrainian government and social support of defenders of the unr and their families (december 1918 - november 1920)

Oliinyk Serhiy, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of History of Ukraine; Lubchynskyi Andrii, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Archival studies, special historical and law disciplines, Kamianets-Podilskyі National Ivan Ohiienko University

The purpose of the study is to highlight the activities of the Ukrainian authorities regarding the social protection of the soldiers of the UNR Army and their families in December 1918 - November 1920. The research methodology is based on general scientific methods of analysis, synthesis and systematicity, which, when applying a concrete-historical approach, allows to significantly deepen knowledge about the social policy of the Second Ukrainian People's Republic regarding the support of servicemen of the Active Army and their families. The scientific novelty lies in the fact that, on the basis of the work of domestic historians, published sources and the involvement of new archival data, an attempt has been made to comprehensively cover the implementation of the state policy of the Ukrainian authorities regarding the social protection of Ukrainian soldiers and their families in December 1918 - November 1920.

Conclusions. The authorities of the Ukrainian People's Republic were clearly aware of the need to pay attention to the social protection of those without whom it would not be possible to win Ukrainian statehood. Therefore, social care for the soldiers of the Armed Forces of the country and their family members became one of the directions of the policy of the power structures. Chief Ataman S. Petliura, the Council of People's Ministers, various ministries, as well as the Chief Plenipotentiary of the Government of the Ukrainian People's Republic I. Ohienko joined this process. At various stages of the functioning of Ukrainian statehood, they proposed a number of draft laws that formed the state program, regulating and partially implementing the right of servicemen of the Active Army of the Ukrainian People's Republic and their families to social protection. Despite all the difficulties of a military-political and socio-economic nature, the authorities, to the extent of their limited capabilities, tried to implement the accepted demands for social protection of the specified category of citizens. The facts testify to rare cases of real provision of such social assistance.

Key words: Army (Active Army) of the Ukrainian People's Republic, Directory, Council of People's Ministers of the Ukrainian People's Republic, Chief Plenipotentiary of the Ukrainian People's Republic, Ministry of Military Affairs, legislation, family, social protection.

Постановка проблеми

Боєздатність будь-якої армії залежить не лише від її кількісного складу, забезпечення зброєю і боєприпасами, а й ще від цілого ряду факторів, серед яких важливе значення належить соціальному захисту військових та їх родин. Необхідність такої політики добре розуміла українська національно-демократична влада в особі Директорії, Головного отамана, Ради Народних Міністрів УНР, Гоовноуповноваженого уряду УНР, низки міністерств. Попри існуючі гострі ресурсні проблеми, республіка намагалася сформувати належну законодавчу базу, на основі якої реалізувалися усі ініціативи в царині соціального захисту своїх військовослужбовців та їх сімей. В умовах сьогодення нагромаджений досвід дозволяє актуалізувати відповідну політику, спрямовану на серйозну соціальну допомогу і захист захисників країни.

Аналіз джерел та останні дослідження

Джерельну базу нашої статті складають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), а також опубліковані документи і матеріали, розміщені в збірниках, присвячених діяльності Директорії УНР, Ради Народних Міністрів УНР, С. Петлюри і Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка. До розробки питання про турботу української влади щодо соціального захисту військових Армії УНР та представників їх сімей долучилися такі дослідники, як В. Голубко, В. Косович (Голубко, 2018-2019; Голубко, 2021), О. Завальнюк (Завальнюк, 2012; Завальнюк, Олійник, 2014). О. Доценко (Доценко, 1923), В. Лозовий (Лозовий, 1997), О. Марчук (Марчук, 2018), А. Руккас (Руккас, 2013), Л. Шанковський (Шанковський, 1958) тощо. Утім цілісно і ґрунтовно цей аспект державної політики УНР у зазначений період ще не досліджувався.

Мета статті - висвітлити діяльність української влади щодо соціального захисту військовиків Армії УНР та їх сімей, показати її складові та результативність упродовж грудня 1918 - листопада 1920 рр.

Виклад основного матеріалу

Розпочинаючи антигетьманське повстання, Директорія фактично одразу взяла курс на соціальний захист усіх військовослужбовців, які підтримали її державно-політичні прагнення. Нормативна складова цього процесу забезпечувалася різноманітними законами, постановами, наказами Ради Народних Міністрів УНР, самої Директорії, Головного отамана і голови Директорії С. Петлюри, Головноуплвноваженого УНР О. Огієнка, а також окремих міністерств (військового, фінансів, народного господарства). На основі всіх цих юридичних актів і реалізовувалася соціальна політика щодо українських військових та членів їх родин.

24 листопада 1918 р. було створено Дієву Армію УНР, а уже 26 листопада з'явилася постанова Директорії, яку, на наш погляд, можна вважати першим державним актом, спрямованим на соціальний захист старшин і козаків, які виступили проти гетьманського режиму. У документі оголошувалося про взяття владою під опіку всіх поранених, хворих та інвалідів (Петлюра, 2006, с. 215-216). Документ передбачав лікування поранених і хворих за кошти влади (для цього на одного важко пораненого виділяли 1000 крб, легко пораненого - 500 крб.), виплату родинам поранених грошової допомоги, призначення воякам, які втратили працездатність та спроможність утримувати свої родини, довічної пенсії. Ті, хто зазнали каліцтва, отримували пріоритетне право на зайняття посад у державних, громадських і приватних установах, а ті, хто не мали родин і замість пенсій забажали перейти на довічне утримання УНР, мали опинитися під опікою «притулку лицарів Республіки». Окрім того, вдови загиблих отримували право на пенсії, розмір якої прирівнювався виплатам за втрату працездатності, але, в разі нового виходу заміж, вони позбавлялися пенсії (Петлюра, 2006, с. 215-216).

Не забувала влада і про дітей загиблих вояків. У разі, якщо дитина була круглою сиротою, то вона отримувала можливість безкоштовно навчатися в школі. Ще однією соціальною перевагою для колишніх вояків стало їх право, відповідно до заслуг, на переваги в роботі установ влади. Крім того, зазначена вище категорія вояків отримувала право на нагороду - «особливий орден Республіки» (Петлюра, 2006, с. 215-216). Як свідчить текст документа, ця новація серйозно посилювала соціальний статус вояків армії УНР та їх родин. Навіть, якби тогочасна українська влада і зупинилася лише на цьому законі, то він би був чималим її досягненням. Однак, як засвідчили подальші події, Директорія УНР, Головний отаман С. Петлюра на цьому не зупинилися. Так, 22 лютого 1919 року, на засіданні Ради Народних Міністрів, було прийнято рішення про створення на основі цієї постанови відповідного закону (Директорія, 2006, 1, с. 277).

З лютого 1919 року вступив в силу закон «Про поліпшення стану служачих армії Української Народної Республіки», підписаний 7 січня В. Винниченком, Ф. Швецем і А. Макаренком (ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 1, спр. 11, арк. 57-58; Директорія, 2006, 1, с. 68), який можна вважати базовим і головним щодо соціального захисту військовослужбовців Армії УНР. У ньому регламентувалися видачі з державного скарбу харчування, зброї, одягу (ставав власністю вояка після 6 місяців служби), щомісячної платні, добових виплат, грошової допомоги. Платня військовослужбовцям встановлювалася двох типів: 1) для тих, котрі служили в дієвих (бойових частинах) і 2) тих, хто знаходився в тилу, розмір оплати для останніх був нижчим на 35-40% від тих, хто належав до першої групи. Для прикладу: солдат в тилу мав отримувати 100 крб. в місяць, а на передовій - 300 крб.; командир полку - відповідно 750 і 1200 крб. Теж саме стосувалося добових: за службу на передовій і участь в боях нараховували 20 крб., а за межами передової - 5 крб. На грошову допомогу військовослужбовці могли розраховувати лише після півроку служби. Окрім того, ця допомога могла призначатися й сім'ї військового в разі поранення (за легкі - половина місячної плати, важкі - в обсязі двох-чотирьох місячних виплат (ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 1, спр. 11, арк. 57-58).

Українські вояки, як і все населення, мали право на власне землеволодіння. У відповідності до цього, за ініціативи С. Петлюри, Директорією УНР не пізніше 18 грудня 1918 року було видано наказ про складання реєстру армії (по кожному підрозділу і окремо по інституціях при ній) та видачі кожному військовому картки, в якій мали зазначатися особисті дані, інформація про дату вступу в армію, добровільно чи по мобілізації, особливі заслуги (Петлюра, 2006, с. 223-224). Такі дії мали прискорити бюрократичний процес реалізації їхнього земельного права. Згідно закону «Про землю в УНР» від 8 січня 1919 року, кожен із військових мав право на отримання земельного наділу площею не менше 5-6 дес. землі (Закон про землю в Українській Народній Республіці). У подальшому, для заохочення добровольців до українського війська 18 січня 1919 року було ухвалено закон про додаткове наділення землею козаків армії УНР (Лозовий, 1997, с. 71).

Не забувала українська влада і про дітей старшин і козаків Армії УНР. 25 грудня 1918 р. на черговому засіданні Ради Народних Міністрів було прийнято відповідне рішення, яке передбачало реформування Марійських дівочих інститутів у школи звичайного загальнодержавного типу, в яких би могли навчатися діти тих громадян, хто загинув за встановлення республіканського ладу. У першу чергу йшлося про дітей військовиків (Директорія, 2006, 1, с. 115).

У серпні 1919 р. владні кола УНР вкотре звернули увагу на долю дітей загиблих вояків Дієвої Армії. Згідно цього законодавчого акту, що поширювався на шлюбних, позашлюбних дітей і сиріт до 18 років, яким надавалося право на виховання і навчання за державні і громадські кошти. А в разі їх повної непрацездатності - ця пільга була безстроковою. Для утримання цієї категорії постраждалих планували відкрити спеціальні притулки. Діти шкільного віку і після 18 років, але за умови навчання в школі, могли розраховувати на гарантовану державну стипендію (Директорія, 2006,1, с. 586).

Урядові кола УНР у силу можливостей опікувалися мобілізованими та їх родинами. Так, у січні 1919 р. за призваними по мобілізації козаками, старшинами та військовими урядовцями, які раніше працювали в урядових, громадських, приватних, торгівельно-промислових та інших установах, залишалися їхні попередні посади, на які вони могли повернутися у післявоєнний час. За родинами мобілізованих, які утримувалися на кошти покликаних до війська членів, незмінно залишалися право на їх помешкання та отримання половини зарплатні від тих установ, де до військового призову їхні близькі родичі були у штаті. Щодо родин мобілізованих, які до заклику у військо не працювали у зазначених установах, то в разі відсутності у них необхідних життєвих засобів, держава виділяла їм продовольчі пайки, розмір яких залежав від кількості і віку їхніх членів (Директорія, 2006, 2, с. 431).

Наприкінці квітня 1919 р. Рада Народних Міністрів УНР прийняла закон про одноразову допомогу мобілізованим, який стосувався усіх старшин, лікарів, урядовців і понадстрокових підстаршин, що не були на оплачуваній цивільній роботі до призову, починаючи з 14 грудня 1918 р. Щоправда, розмір такої допомоги варіювався: одружені військовики могли розраховувати на двомісячний оклад, а «холостяки» - тільки на місячний (ЦДАВО України, ф. 9, оп. 1, спр. 13, арк. 49-49 зв). Одноразову допомогу під час другого весняного місяця отримали також старшини, урядовці, лікарі і священики колишньої російської армії, які прийняли українське підданство і знаходилися в Збройних Силах УНР. На це було виділено 30 тис. крб. (Директорія, 2006, 1, с. 321).

Владні структури УНР намагалися вирішувати будь-які назрілі проблеми, пов'язані із мобілізованими. Так, під час поповнення лав війська вчителями з Поділля і Волині з'ясувалося, що вони з кінця минулого фінансового року не отримували зарплатні. А їм у війську мали нараховуватися ще половина вчительської ставки по лінії Міністерства народної освіти (по військовому відомству такі виплати не передбачалися). Лише після втручання С. Петлюри справу було залагоджено на користь мобілізованих педагогів (Завальнюк, 2012, с. 317).

Наприкінці січня 1919 р. українська влада вирішила надати допомогу військовополоненим у таборах Центральних країн. Однак, Рада Народних Міністрів УНР виділила лише 3 млн. крб. замість 15 млн. крб., яких просило Міністерство народного здоров'я, що опікувалося цією категорією військовиків (Директорія, 2006, 1, с. 229). Тож багато бранців залишилося без допомоги.

Разом з тим українська влада не забувала про тих воїнів, які змогли вирватися з ворожого полону. Так, 31 травня 1919 р. було прийнято закон, який передбачав кожному з них грошову допомогу та компенсацію за втрачене майно (ЦДАВО України, ф. 9, оп. 1, спр. 13, арк. 44). До закону додавався «Порядок задоволення грошовим утриманням полонених, які повертаються з полону» (ЦДАВО України, ф. 9, оп. 1, спр. 13, арк. 45). У цьому ж законодавчому акті містилася унікальна норма: в разі перебування військовослужбовця в неволі його родина могла розраховувати на половину платні такої особи, отримуваної до потрапляння в полон (ЦДАВО України, ф. 9, оп. 1, спр. 13, арк. 44 зв.). Встановлювалася спеціальна формула розрахунку - переведення національної валюти в іноземну за офіційним курсом, яку могли отримувати полонені за кордоном, у спеціальних таборах, як від ворожої держави, так і українських дипломатичних місій (ЦДАВО України, ф. 9, оп. 1, спр. 13, арк. 45). У продовження цього, слід згадати і ще про наказ по Головній команді Армії УНР від 24 жовтня того ж року про грошові компенсації військовим духівникам, які поверталися з польського полону, до якого вони потрапили із-за драматичних травневих подій на фронті (Петлюра, 2006, с. 352).

Наприкінці липня 1919 р. законодавчі ініціативи владних структур щодо соціального захисту сімей воїнів армії УНР втілилися у закон «Про забезпечення родин осіб, що знаходяться на військовій службі» (Петлюра, 2006, с. 260263). У цьому нормативному акті перелік груп, які отримували право на державну допомогу, розширився за рахунок родин військових урядовців. Згідно закону, під опіку потрапляли дружини, діти (як шлюбні, так і позашлюбні, до 16 років і старші), батьки, брати і сестри. Останні три групи могли розраховувати на допомогу лише в разі свого утримання військовиками. Законом передбачалася фінансова градація виплат. Поряд з цим, родини закликаних на військову службу по мобілізації робітників фабрик, заводів, майстерень (державних і громадських), службовців земських і міських установ мали отримувати частину заробітку мобілізованих, відповідно до встановленої градації. А з моменту повернення військового до попереднього місця роботи ці виплати скасовувалися. Подібне передбачалося і при встановленні факту дезертирства чи добровільного полону вояка (Петлюра, 2006, с. 260-263).

Враховуючи інфляційні процеси, які знецінювали українські грошові знаки, українська влада і військове командування постійно піднімали питання про збільшення грошового забезпечення старшин і козаків. Ці дії стосувалися як війська загалом, так і військових окремих родів, служб тощо. Свідченням цього можуть слугувати накази Головної команди Армії УНР «Про підвищення платні старшинам і урядовцям призовних частин і військових шкіл» від 8 жовтня 1919 р. і «Про підвищення зарплати службовцям управ повітових військових начальників» від 24 жовтня 1919 р. (Петлюра, 2006, с. 339, 352).

Восени 1919 р., в умовах поширення у середовищі військових епідемії тифу та інших інфекційних хвороб, було видано закон «Про видачу одноразової матеріальної допомоги військовослужбовцям Дієвої армії, їх дружинам і дітям і духовенству у випадку їх захворювання» (Директорія, 2006, 1, с. 600). Розмір виплат коливався від 300 до 2000 грн. У випадку призначення родині померлого військовослужбовця пенсії, допомога, видана на підставі цього закону, зараховувалася до пенсійних виплат (Директорія, 2006, 1, с. 600). Всього на зазначену допомогу було виділено 10 млн. грн. (Директорія, 2006, 1, с. 526). Окрім того, були ще й цільові виплати як одноразова допомога на лікування для представників вищого командного складу. Зокрема, згідно розпорядження уряду воєначальники Ю. Тютюнник та І. Сінклер отримали по 60 тис. грн. на лікувальні процедури (Директорія, 2006, 1, с. 533-534).

У контексті цього всього слід зазначити, що 30 липня 1919 р. уряд розглянув тимчасовий статут пенсійного забезпечення для української армії і відправив його на доопрацювання з метою покращення статусу військових пенсіонерів (Завальнюк, 2012, с. 322).

Після листопадової катастрофи 1919 року Головний отаман С. Петлюра, Рада Народних Міністрів УНР виїхали з Кам'янця-Подільського до Польщі. Попри це, невелика частина українських військових та членів їх родин, які мешкали на Поділлі, не залишилися без опіки української влади. Ця місія була покладена на Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка. Опинившись у складних умовах, відчуваючи постійний тиск з боку польських адміністративних органів та військових загонів, він мав посприяти відновленню Збройних Сил УНР з тих вояків, які перебували в зоні його відповідальності, і надавати їм посильну допомогу. Першим кроком у цьому плані стало оголошення реєстрації для українських військових (насамперед старшин), після цього зареєстровані могли отримати грошову винагороду від Державного Банку і Кам'янець-Подільської скарбниці (Головноуповноважений, 2017, с. 20-21, 24-25). Зазначені організаційно-фінансові заходи покладалися на референта військових справ, який діяв у команді І. Огієнка (Інститут Головноуповноваженого, 2018, с. 38).

15 грудня 1919 р. І. Огієнком було видано розпорядження про виділення у розпорядження Кам'янецького повітового військового начальника 200 тис. грн. для «грошового задоволення козаків і старшин, які виписуються з лікарень» (Головноуповноважений, 2017, с. 33). У разі неможливості отримання «атестатів від муштрових частин Дієвої Армії старшинам, урядовцям і козакам, які надіслані в шпиталі на лікування», передбачався резервний варіант - замінити атестати посвідками, виданими референтурою військових справ та Кам'янецьким повітовим військовим начальником (Головноуповноважений, 2017, с. 36). Мав місце і унікальний випадок виплат коштів до завершення лікування. Так, Комітет при Головноуповноваженому 23 грудня 1919 р. прийняв рішення про такого роду виплату на 3 наступних місяці по 160 грн. одужуючим воякам, з огляду на те, що інтендантські склади виявилися розформованими і конфіскованими поляками (Головноуповноважений, 2017, с. 203).

Однак, задовільнити усі потреби соціального характеру за тих умов було вкрай важко. Тому мали місце скарги, подекуди не безпідставні. Зокрема, на початку грудня 1919 р. частина солдатів-інвалідів, що знаходилися в Кам'янці- Подільському, не змогли отримати призначених їм виплат через відсутність атестатів зі своїх частин чи підрозділів (Інститут Головноуповноваженого, 2018, с. 57-58). Очевидно, саме після цього випадку і було ухвалено рішення про заміну атестатів довідками від місцевих управлінських структур.

Загалом, до травня 1920 р. по лінії Головноуповноваженого уряду УНР неодноразово здійснювалися виплати військовослужбовцям Армії УНР на різноманітні потреби (харчування, лікування, проїзд і т. п.) (Інститут Головноуповноваженого, 2018, с. 72-74). У цьому плані позитивної оцінки заслуговують зусилля І. Огієнка з організації виплати коштів на харчування старшинам, урядовцям і лікарям української армії в Кам'янці-Подільському за період з середини листопада 1919 р. і до його кінця. Але це право отримали лише ті, хто зумів зареєструватися з 30 листопада 1919 р. і не отримував відсоткової надбавки харчовими грішми по 200 грн. на добу з 16 листопада і до 1 січня наступного року. Ці виплати могли отримати і родини тих, котрі виїхали до Дієвої армії чи до табору в Домб'є, якщо її не отримав сам військовий (Інститут Головноуповноваженого, 2018, с. 90). І. Огієнко також підтримав існуючу в Армії УНР практику Різдвяної матеріальної допомоги - військовослужбовці та їх сім'ї, за відсутності голови сімейства, отримували за січень 1920 р. по 200 грн. на добу (Головноуповноважений, 2017, с. 213).

На початку 1920 року Головний отаман армії УНР віддав наказ про виділення з 50-мільйонного фонду 200 тис. польських марок на допомогу окремим військовикам, що перебували в Польщі (Петлюра, 1999, с. 172). Справа виплати грошової допомоги окремим категоріям військовослужбовців продовжувалася. Зокрема, це мало місце в лютому 1920 р. (Петлюра, 2006, с. 366-367).

З відновленням українських органів влади в низці повітів Правобережжя в умовах польсько-українсько-радянської війни впродовж травня - листопада 1920 р. владні структури в міру можливостей турбувалися про матеріальну допомогу воїнам УНР та членам їхніх сімей. Так, зокрема, намагаючись поповнити ряди українського війська, всі, хто служили в чужих чи ворожих арміях, зараховувалися у тих військових рангах, які мали у російській до 7 листопада 1917 р., австрійській - 17 листопада 1918 р., і українській - в армії Української Держави (Петлюра, 2006, с. 423). Стимулювала влада мобілізованих, які мали фахову освіту. Зокрема, відповідно до здобутої освіти серед військових медиків встановлювалася градація лікарських помічників, фельдшерів 1-го і 2-го класів та помічників фельдшерів із відповідним грошовим забезпеченням (Петлюра, 2006, с. 471-472).

На жаль, у ході збройної боротьби за українську державність загинуло багато старшин і козаків Армії УНР, ще більше отримало поранень. Влада намагалася не забувати своїх героїв і надавати їм чи сім'ям загиблих матеріальну допомогу через різні грошові виплати, призначення пенсій тощо. Уже в середині січня 1919 р. було прийнято урядове рішення про призначення пенсії родинам січовиків, які загинули під час антигетьманського повстання (Директорія, 2006, 1, с. 197). Після того, як у травні 1919 р. було вбито начальника загальної управи Міністерства військових справ Ф. Селецького, його сестрі, на той час учениці Київської гімназії, виплатили одноразову допомогу в розмірі 15 тис. грн., і взяли на державне утримання (Директорія, 2006, 1, с. 347). Вдова розстріляного червоноармійцями у Житомирі командира 53-го Новоград-Волинського полку К. Возного отримала від держави пенсійну допомогу в сумі 14400 грн. на рік. Важко пораненому колишньому начальнику політичного відділу Коша Слобідської України сотнику І. Попову встановили пенсію в розмірі 19200 грн. (Директорія, 2006, 1, с. 537-538). У бік підвищення була переглянута пенсія сім'ї загиблого командира Київського полку Коша охорони республіканського ладу Є. Крушельницького - вдова стала отримувати 5016 крб., а двійко дітей - по 1672 крб. (Директорія, 1, с. 569). В окремих випадках, як, зокрема, щодо загиблого полковника Є. Мішківського, поховання відбулося за державний кошт, а вдові видали 120 тис. польських марок допомоги (Директорія, 2006, 2, с. 158).

Висновки

Українська влада чітко усвідомлювала необхідність соціальної підтримки тих, без кого українську державність не можливо було б вибороти. Тому одним із важливих напрямків владних структур стала турбота про воїнів УНР та членів їх сімей. До цього процесу долучилися Головний отаман С. Петлюра, Рада Народних Міністрів, Головноуповноважений уряду УНР та ряд міністерств. Упродовж грудня 1918 - листопада 1920 рр. ними було вироблено та прийнято чимало нормативних актів, які врегульовували і реалізовували право військовослужбовців армії УНР та їх сімей на соціальний захист. Попри усі труднощі воєнно-політичного та соціально-економічного характеру, влада намагалася втілювати в життя програму соціального захисту військовиків. Наведені факти свідчать про непоодинокі випадки реального надання державної підтримки захисникам УНР та їх сім'ям.

військовий сім'я козак влада

Список використаних джерел і літератури

1. Адамський В.Р. (Упоряд., авт. вступ. ст.). (2017). Головноуповноважений уряду Української Народної Республіки (1919-1920): док. і матер. Хмельницький: ФОП Цюпак А.А., 2017. 493 с.

2. Верстюк В. та ін. (Упоряд.). (2006). Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: док. і матер. (в 2 т., Т.1). Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 687 с.

3. Верстюк В. та ін. (Упоряд.). (2006). Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: док. і матер. (в 2 т., Т.2). Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 687 с.

4. Голубко В. (2018-2019). Організація постачання і фінансування українських військ періоду національної революції 1917-1920 рр. Наукові зошити історичного факультету Львівського університету: зб. наук. пр., (19-20), 339-351.

5. Голубко В., Косович В. (2021). Питання соціального захисту військовослужбовців у діяльності вищих органів влади УНР (грудень 1918 - листопад 1920 рр.). Східноєвропейський історичний вісник, (20). Дрогобич: Видавничий дім «Гельветика», 82-92.

6. Доценко О. (1923). Літопис української революції. Матеріали і документи до історії української революції (Т.2, Ч.4). Київ; Львів, 362 с.

7. Завальнюк О.М. (2012). Соціальний захист у політиці українських урядів за Директорії УНР (листопад 1918 - грудень 1919 рр.). Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: іст. науки, (22). Кам'янець-Подільський, 314-327.

8. Завальнюк О.М., Олійник С.В. (2014). Українська галицька армія на Поділлі (липень 1919 - травень 1920 рр.): монографія (Вид. 2-е, доп. і перероб.). Кам'янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 292 с.

9. Закон про землю в Українській Народній Республіці.

10. Лозовий, В. С. (1997). Аграрна політика Директорії УНР. Український історичний журнал, 2, 68-76.

11. Марчук, О. І. (2018). Військові питання в діяльності Головноуповноваженого уряду УНР Івана Огієнка (листопад 1919 - квітень 1920 рр.). Вісник Камянець-По-дільського національного університету імені Івана Огієнка: іст. науки, (11) Кам'янець-Подільський, 321-331.

12. Марчук О. І., Завальнюк, О.М. (упоряд. і авт. вступ. статті). (2018). Інститут Головноуповноваженого уряду Української Народної Республіки на Поділлі у висвітленні періодики 1919-1920 рр.: зб. матеріалів. Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 242 с.

13. Петлюра, Симон. (2006). Статті. Листи. Документи, (t. IV). Київ: ПП Сергійчук М.І., 704 с.

14. Петлюра, Симон. (1999). Статті. Листи. Документи, (т. ІІІ). Київ: ПП Сергійчук М.І., 616 с.

15. Руккас А.О. (2013). «Разом з польським військом»: Армія Української Народної Республіки 1920 р (структура, організація, чисельність, уніформа). Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М, 480 с.

16. ІІІапкоііськиії, Л. (1958) Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 317 с.

17. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України.

References

1. Adams'kyy V.R. (Comps.). (2017). Holovnoupovnovazhenyy uryadu Ukrayins'koyi Narodnoyi Respubliky (1919-1920) [Chief Plenipotentiary of the Government of the Ukrainian People's Republic (1919-1920)]: dok. i mater. Khmelnytskyi: FOP Tsyupak A.A., 2017. 493 р. [in Ukrainian].

2. Verstyuk V. ta in. (Comps.). (2006). Dyrektoriya, Rada Narodnykh Ministriv Ukrayins'koyi Narodnoyi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 rr. [Directory, Council of People's Ministers of the Ukrainian People's Republic. November 1918 - November 1920]: dok. i mater. (Vol.1). Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 687 s. [in Ukrainian].

3. Verstyuk V. ta in. (Comps.). (2006). Dyrektoriya, Rada Narodnykh Ministriv Ukrayins'koyi Narodnoyi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 rr. [Directory, Council of People's Ministers of the Ukrainian People's Republic. November 1918 - November 1920]: dok. i mater. (Vol.2). Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 687 s. [in Ukrainian].

4. Holubko V. (2018-2019). Orhanizatsiya postachannya i finansuvannya ukrayins'kykh viys'k periodu natsional'noyi revolyutsiyi 1917-1920 rr. [Organization of supply and financing of Ukrainian troops during the period of the national revolution of 1917-1920]. Naukovi zoshyty istorychnoho fakul'tetu L'vivs'koho universytetu: zb. nauk. pr., 19-20, 339-351. [in Ukrainian].

5. Holubko V., Kosovych V. (2021). Pytannya sotsial'noho zakhystu viys'kovo- sluzhbovtsiv u diyal'nosti vyshchykh orhaniv vlady UNR (hruden' 1918 - lystopad 1920 rr.) [The issue of social protection of military personnel in the activities of the higher authorities of the Ukrainian People's Republic (December 1918 - November 1920)]. Skhidnoyevropeys'kyy istorychnyy visnyk, (20). Drohobych: Vydavnychyy dim «Hel'vetyka», 82-92. [in Ukrainian].

6. Dotsenko O. (1923). Litopys ukrayins'koyi revolyutsiyi. Materialy i dokumenty do istoriyi ukrayins'koyi revolyutsiyi [Chronicle of the Ukrainian Revolution. Materials and documents on the history of the Ukrainian revolution. (Vol.2 (4)). Kyiv; L'viv, 362 s. [in Ukrainian].

7. Zaval'nyuk O.M. (2012). Sotsial'nyy zakhyst u politytsi ukrayins'kykh uryadiv za Dyrektoriyi UNR (lystopad 1918 - hruden' 1919 rr.) [Social protection in the policy of Ukrainian governments according to the Directory of the Ukrainian People's Republic (November 1918 - December 1919)]. Naukovi pratsi Kamianets-Podil's'koho natsional- noho universytetu imeni Ivana Ohiienka: ist. nauky, (22). Kamianets-Podilskyi, 314-327. [in Ukrainian].

8. Zaval'nyuk O.M., Oliynyk S.V. (2014). Ukrayins'ka halyts'ka armiya na Podilli (lyperi 1919 - traven' 1920 rr.) [Ukrainian Galician Army in Podillia (July 1919 - May 1920)]: monohrafiya (Vyd. 2-e, dop. i pererob.). Kamianets-Podilskyi: PP «Medobory-2006», 292 s. [in Ukrainian].

9. Zakon pro zemlyu v Ukrayins'kiy Narodniy Respublitsi. [in Ukrainian].

10. Lozovyy V.S. (1997). Ahrarna polityka Dyrektoriyi UNR [Lozovy V.S. (1997). Agrarian policy of the UNR Directorate]. Ukrayins'kyy istorychnyy zhurnal, 2, 68-76. [in Ukrainian].

11. Marchuk O.I. (2018). Viys'kovi pytannya v diyal'nosti Holovnoupovnovazhenoho uryadu UNR Ivana Ohiienka (lystopad 1919 - kviten' 1920 rr.) [Military issues in the activities of the Plenipotentiary Government of the Ukrainian People's Republic of Ivan Ohiienko (November 1919 - April 1920)] Visnyk Kamianets' -Podil' s'koho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Ohiienka: ist. nauky, (11). Kamianets-Podilskyi, 321-331. [in Ukrainian].

12. Marchuk O.I., Zaval'nyuk O.M. (Comps.). (2018). Instytut Holovnoupovnovazhenoho uryadu Ukrayins'koyi Narodnoyi Respubliky na Podilli u vysvitlenni periodyky 1919-1920 rr. [The Institute of the High Plenipotentiary Government of the Ukrainian People's Republic in Podillia in the coverage of periodicals 1919-1920]: zb. materialiv. Kamianets-Podilskyi: TOV «Drukarnya “Ruta”», 2018. 242 s. [in Ukrainian].

13. Petlyura Symon. (2006). Statti. Lysty. Dokumenty [Articles. Letters. Documents]. (Vol. IV). Kyiv: PP Serhiychuk M. I., 704 s. [in Ukrainian].

14. Petlyura Symon. (1999). Statti. Lysty. Dokumenty [Articles. Letters. Documents]. (Vol. Ill). Kyiv: PP Serhiychuk M. I., 616 s. [in Ukrainian].

15. Rukkas A.O. (2013). «Razom z pol's'kym viys'kom»: Armiya Ukrayins'koyi Narodnoyi Respubliky 1920 r (struktura, orhanizatsiya, chysel'nist', uniforma) [“Together with the Polish army”: the Army of the Ukrainian People's Republic in 1920 (structure, organization, numbers, uniform]. Nizhyn: Vydavets' PP Lysenko M.M, 480 s. [in Ukrainian].

16. Shankovs'kyy L. (1958) Ukrayins'ka armiya v borot'bi za derzhavnisf [The Ukrainian army fighting for statehood]. Myunkhen: Dniprova khvylya, 317 s. [in Ukrainian].

17. Tsentral'nyy derzhavnyy arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnya Ukrayiny [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine]. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru