Будапештський меморандум: зрада чи закономірність?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Будапештський меморандум: зрада чи закономірність?

Бибік К.П., магістр історичних наук, старший викладач Фахового коледжу бізнесу і аналітики Національної Академії статистики, обліку та аудиту

Дискусія довкола процесу ядерного роззброєння України триває і до сьогодні, все ще тривожачи уми українців. Чи можна було розпорядитися ситуацією краще? Чи вдалося би відвернути війну? Що відбулося в Будапешті у 1994 році - закономірний результат процесу позбавлення Україною ядерної зброї, зрада національних інтересів чи банальна некомпетентність? У даній статті висвітлюються гонка озброєнь, що призвела до накопичення в світі критичної маси ядерної зброї; політичні процеси, котрі охопили країни пострадянського простору у першій половині дев'яностих років. Демонструється позиція США стосовно ядерної зброї на території України; реакція і дискусія всередині українського суспільства; процес поступового позбавлення Україною ядерної зброї. Аналізується ситуація, у якій опинилася Україна, стан її залежності на від рішень, прийнятих у Москві та Вашингтоні, можливість домогтися більш вигідних умов в обмін на приєднання до Договору про Нерозповсюдження Ядерної Зброї та недоцільність такої стратегії.

Ключові слова: СРСР, Україна, Кравчук, Кучма, ядерна зброя, США, Лісабонський протокол, Будапештський меморандум, політика.

Budapest memorandum: betrayal or legality?

Bybik K.P., professional College of Business and Analytics National Academy of Statistics, Accounting and Auditing

With the start of the Russian-Ukrainian war, more and more Ukrainians are beginning to wonder: would this attack have happened if Ukraine had kept its nuclear weapons? But thinking in this way, they are only trapping themselves. At the time before the invasion, Ukraine was a world-renowned country that sympathized with and cooperated with. Taking this status for granted, proponents of preserving nuclear weapons do not think about whether Ukraine would have all of the above if it refused to give up inherited weapons that it could not even use.

And even when these people start criticizing the Budapest Memorandum, pointing out that Kyiv could have received much more than reassurance for voluntarily renouncing the world's third nuclear arsenal, they face the same problem. Recognizing Ukraine as Russia's sphere of influence, under the influence of Russian propaganda and fearing a nuclear war in the post-Soviet space, the United States has shown readiness to limit Ukrainian sovereignty but not delay the process of nuclear disarmament. So try to prolong Ukraine's negotiations by demanding more than the United States could provide, much more likely that Kyiv wouldface international isolation, sanctions, and given Ukraine's political and economic dependence on its neighbors, and collapse as a state. Russia was already nearby, eager to reclaim its former territory. And no one would defend Ukrainian independence.

This article highlights the arms race that has led to the accumulation of a critical mass of nuclear weapons in the world; political processes that swept the post-Soviet countries in the first half of the 1990s. The US position on nuclear weapons on the territory of Ukraine is demonstrated; reaction and discussion within Ukrainian society; the process of gradual deprivation of Ukraine of nuclear weapons. The situation in which Ukraine finds itself, the state of its dependence on the decisions taken in Moscow and Washington, the possibility of achieving more favorable conditions in exchange for accession to the Treaty on the Non-Proliferation of nuclear weapons and the inexpediency of such a strategy are analyzed.

Keywords: USSR, Ukraine, Kravchuk, Kuchma, nuclear weapons, USA, Lisbon Protocol, Budapest Memorandum, politics.

Постановка проблеми

Недавня смерть першого президента України Леоніда Кравчука та російсько-українська війна вчергове підняли і загострили питання володіння Україною ядерною зброєю. Серед частини українського суспільства ширяться настрої, що відмова від ядерної зброї в середині дев'яностих років стало фатальною помилкою, а то і просто зрадою з боку тодішніх політичних еліт нашої країни, і що збережи Київ ядерний арсенал питання безпеки і суверенітету України було би назавжди закрите. Інша частина, в основному розуміючи невідворотність ядерного роззброєння, вважає, що некомпетентне і наївне керівництво України відмовилося від третього у світі ядерного арсеналу просто так, хоча, дотримуючись більш твердої позиції можна було отримати значно більше.

Однак і ті, і інші, не беруть до уваги, яким було ставлення Вашингтону до запасів ядерної зброї в Україні, і я взагалі наймогутніша країна планети сприймала нашу країну. Відповідно, розглянувши міжнародну ситуацію, у якій Україна опинилася одразу після проголошення незалежності, можна зробити висновок - чи можна було отримати більше у 1994, чи українська сторона і так витиснула з ситуації максимум.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

На сьогоднішній день ключовими матеріалами, що проливають світло на період становлення української держави, та бачення українськими політичними елітами та суспільством подальшої долі ядерної зброї є спогади першого президента України Леоніда Кравчука [16] та керівника урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї, міністр охорони довкілля та ядерної безпеки Юрія Костенко [14; 15], а також прийняті Верховною Радою України міжнародні документи [1; 2; 3]. Велику роль у висвітленні проблеми відіграють також коментарі американської сторони [11; 23; 24], стосовно позиції Сполучених Штатів щодо України у першій половині дев'яностих років.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

Основна маса авторів, котрі беруться за висвітлення даної теми зазвичай наводять розміри ядерного арсеналу України, його приблизну вартість, від якої наша країна отримала лише копійки, недостатність отриманих Києвом гарантій, відсутність у тодішнього політичного керівництва України волі задля відстоювання інтересів країни, залишаючи поза увагою позицію Сполучених Штатів, їх ставлення до України, сформоване російською пропагандою, принципове небажання іти на будь-які поступки в сфері гарантій та готовність чинити будь-який тиск на Київ заради досягнення своєї мети.

Метою статті є зображення процесів ядерної гонки, демонстрація принциповості позиції Сполучених Штатів щодо без'ядерного статусу колишніх радянських республік, висвітлення зовнішньополітичної ситуації в якій опинилася незалежна Україна та ставлення суспільства до факту володіння Києвом ядерною зброєю, задля знаходження відповіді на питання: Невже не можна було зробити щось інакше?

Виклад основного матеріалу

Понад двісті тисяч життів забрали перші ядерні бомби, скинуті американцями у серпні 1945 року на японські міста Хіросіма і Нагасакі. Це пришвидшило падіння Японської імперії та кінець Другої світової війни, а також перетворило США на військового гегемона світу. Проте, вже у серпні 1949, про успішні випробовування ядерної зброї заявив Радянський Союз. З тих пір гонка озброєнь між двома наддержавами лише наростала, а ударна сила боєголовок збільшувалася. Найбільшого загострення ситуація досягла у жовтні 1961 року, коли у відповідь на розміщення американських ракет середньої дальності в Туреччині, СРСР передислокував частину свого ядерного арсеналу на Кубу. Вперше у своїй історії, світ опинився на порозі ядерної війни. На щастя, тоді лідерам США та СРСР, Джону Кеннеді та Микиті Хрущову, вдалося дійти компромісу, ядерні арсенали з Туреччини і Куби були виведені.

Карибська криза, і особливо розвиток міжконтинентальних балістичних ракет, спричинили глибокі зміни у військовій і зовнішньополітичній доктрині США та СРСР. Місце військової доктрини масованої відплати, яка передбачала потужний ядерний удар у відповідь на будь-які військові дії, займає концепція ядерного стримування, в основі якої лежить теорія взаємного гарантованого знищення. Згідно неї, превентивний ядерний удар не має сенсу, оскільки у супротивника завжди залишиться декілька вцілілих баз чи підводних човнів, з яких буде завдано удару у відповідь. В результаті, знищені будуть обидві ядерні країни.

В рамках концепції ядерного стримування, у шестидесяті роки на повну розгортається гонка озброєнь. Аби точно гарантувати неможливість ліквідації усього власного ядерного арсеналу превентивним ударом ворога, і США, і СРСР нарощують кількість власного ядерного озброєння, аж поки, на початку се- мидисятих між ними не встановлюється паритет [21].

Усвідомивши, що кількість ядерного озброєння в світі становить небезпеку не тільки для обох наддержав, але і для усього людства, з 1969 року між Вашингтоном та Москвою починається важкий, повний взаємної недовіри процес переговорів щодо урегулювання ситуації, у рамках якого сторони приймають дві угоди про обмеження стратегічного озброєння - ОСО-І (1972) та ОСО-ІІ (1979). Так, на першому етапі сторони домовилися про певне обмеження кількості пускових установок балістичних ракет та серйозне скорочення сил про- ти-ракетної оборони, аби у жодної з держав не виникло спокуси, захистивши себе протиракетним щитом, завдати удару по супротивнику. А у червні 1979 року здавалося, що з гонкою ядерних озброєнь покінчено - американській та радянській стороні вдалося дійти згоди у принципових питаннях, внаслідок чого в рамках ОСО-ІІ мала відбутися фіксація кількості балістичних ракет з дальністю польоту понад 3500 км на позначці 2250 одиниць. Озброєння, понад цю кількість, мали бути ліквідовані.

Та вторгнення радянської армії у Афганістан, у грудні 1979 року, перекреслило поступовий процес нормалізації радянсько-американських відносин. Розглядаючи військовий конфлікт як черговий виток глобального протистояння двох наддержав, сенат США відмовився ратифікувати угоду.

Відносини Москви і Вашингтону залишалися напруженими до середини восьмидесятих років, коли, у березні 1985 року, після двох поспіль смертей тяжкохворих генсеків, Юрія Андропова і Костянтина Черненко, до влади у Союзі прийшов Михайло Горбачов. Новий генеральний секретар, розуміючи, що без зовнішньої допомоги Радянському Союзу не вдасться модернізувати свою стагнуючу економіку, та намагаючись скоротити витрати у військовій сфері, котрі вже складали 25% радянського ВВП [7], іде на значне покращення відносин з західними державами. У грудні 1987 року, у Вашингтоні, Горбачов та президент США Рональд Рейган підписують Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, згідно якого обидві сторони мали, до 1990 року знищити усі ракети з радіусом дії до 5500 кілометрів. Це була перша домовленість між наддержавами про реальне скорочення власних озброєнь, яка проклала шлях до майбутньої деескалації протистояння [20].

В лютому 1989 останні радянські війська залишають Афганістан, а в перший день липня 1991 року у Празі країни-члени Організації Варшавського Договору підписують протокол про припинення дії договору. На той час, за невтручання Радянського Союзу, комуністичні режими у країнах східної Європи вже припинили своє існування.

Піком політики примирення з Заходом стає, підписаний 3 липня 1991, договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, відомий як СНО-1. Якщо попередні угоди ОСО-І та ОСО-ІІ лише обмежували поповнення ядерних арсеналів США та СРСР, то згідно СНО-1, сторони зобов'язувалися скоротити свою ядерну зброю до рівня 6500 одиниць.

У відповідь західні політики усебічно підтримують Горбачова, розуміючи його роль у процесі демократизації СРСР. Радянському Союзу виділяються мільярди грошової допомоги, з метою утримати на плаву економіку Союзу, котра, після приходу Горбачова до влади, стрімко летить у прірву [12].

Окрім фінансової, Захід надає Горбачову і політичну підтримку. В умовах параду суверенітетів - ситуації, коли лідери союзних республік, зокрема Борис Єльцин і Леонід Кравчук, вимагали все більшого послаблення влади центру, Горбачов активно використовував свої хороші відносини з західними політиками на внутрішньополітичній арені. Візити до Києва британського прем'єра Маргарет Тетчер влітку 1990, під час якого вона прирівняла Україну до Каліфорнії в плані адміністративного статусу [19] та Буша-старшого у липні 1991, в рамках якого американський президент жорстко засудив український націоналізм, назвавши його суїцидальним [8], мали на меті збити хвилю українського національного руху і дати зрозуміти республіканським лідерам, що західні демократії не стануть прихильно ставитися до розпаду СРСР. І однією з головних причин такої позиції був страх, що на місці радянської держави постане цілий ряд деспотичних авторитарних держав, очолюваних вихідцями із старої радянської партноменклатури, котра у більшості своїй негативно сприймала горбачовську демократизацію, озброєних ядерною зброєю, і котрі мали безліч невирішених територіальних претензій одна до одної.

Навіть 8 грудня, в день підписання Біловезької угоди, поставлений перед фактом Горбачов все ще покладався на Америку, сподівався, що жорстка позиція президента Джорджа Буша змусить лідерів Росії, України та Білорусі відступити [13].

Але крах СРСР, особливо після серпня 1991 року був неминучим. Провал антидемократичного заколоту продемонстрував, що силовий блок вийшов з-під порядкування Горбачова, а це в свою чергу означало втрату центральною владою ключового важеля впливу на стабільність в країні. Окрім того, настільки зухвала спроба шляхом перевороту в Москві скасувати усі здобутки Перебудови викликала справедливе обурення в союзних республіках, яким чітко дали зрозуміти, що їх статус залежить виключно від особистості в Кремлі. Тож закономірною реакцією на путч стає прийняття 24 серпня Акту незалежності України та призначення на 1 грудня всеукраїнського референдуму на цього документу.

У Сполучених Штатах також розуміли, що ситуація виходить з-під контролю Горбачова. По мірі того, як наближалася дата українського референдуму, у Вашингтоні стали продумувати реакцію на можливу незалежність України. 20 листопада Сенат рекомендує президенту, за умови успіху референдуму, визнати незалежність України, а 28 листопада, в ході зустрічі з українською діаспорою Джордж Буш-старший заявив що США готові визнати українську незалежність [24].

Однак ця американська готовність на словах, була лише обіцянкою пряника, який Україна ще мала заслужити, пішовши на певні поступки. Так 12 грудня, через чотири дні після угоди в Біловежській пущі, американський держсекретар Джеймс Бейкер, виступаючи в Прінстоунському університеті, виголосив критерії визнання Штатами нових держав на місці СРСР. Найпершим критерієм було ядерне роззброєння [10].

Окрім визнаної світом правонаступниці СРСР - Російської Федерації, ядерні озброєння також отримали Україна, Білорусь і Казахстан. Поставлені перед фактом, президенти України, Казахстану та голова білоруського парламенту, 25 лютого у Алма-Аті підписали угоду “О совместных мерах в отношении ядерного оружия”, згідно якої Київ, Мінськ та Астана зобов'язалися до 1 липня 1992 роки передати усю свою ядерну зброю РФ і долучитися до угоди про нерозповсюдження ядерної зброї [4]. Наступного дня Вашингтон визнав незалежність України.

Однак досить швидко процес вивезення ядерної зброї з України починає гальмуватися внаслідок україно-російського конфлікту. Вже в січні 1992, ігноруючи Договір між УРСР та РСФСР від 19 листопада 1990 року, за яким обидві держави не мали територіальних претензій одна до одної, російська Державна Дума запускає процес перегляду рішення про передачу Криму від РСФСР до УРСР 1954 року. Відносини між Києвом і Москвою стрімко погіршуються протягом всієї весни, досягнувши нижньої точки 21 травня, коли, проголосивши нелегітимність передачі Криму Україні, Росія запропонувала провести переговори про статус півострова і провести в Криму референдум [18].

За декілька тижнів до того, 5-11 травня перша українська офіційна делегація, очолювана особисто Леонідом Кравчуком, прибула з дипломатичним візитом до США. Серед багатьох обговорюваних українською і американською стороною тем, основною стає українське ядерне роззброєння [10].

Чи співпадіння, чи ні, однак на початку візиту світовою пресою пройшла інформація, що уся тактична ядерна зброя, єдина частина українського ядерного арсеналу яка могла бути використана проти відбиття московської агресії, залишила Україну і була вивезена до Росії [17].

І хоча сам перший президент заявляв, що подібної команди він не давав, факт того, що 11 квітня 1992 року президенти Єльцин і Кравчук укладають угоду про порядок переміщення ядерних боєприпасів з України до Росії [6], демонструє що позбавлення Києвом тактичних ядерних боєголовок повністю вкладалося у плани Кравчука. З цього можна зробити висновок, що, знаходячись одночасно і у конфлікті з Росією, і під значним тиском адміністрації Буша-старшого, який міг використати успішне ядерне роззброєння України у якості козирної карти на майбутніх президентських виборах восени 1992 року, Кравчук зробив ставку не на збереження ядерної зброї, а на потепління у відносинах з США як ключовому чиннику стримання російських претензій.

В рамках такої позиції, 23 травня, через два дні після російської вимоги переглянути статус Криму, український міністр закордонних справ Анатолій Зленко поставив свій підпис на лісабонському протоколі, згідно якого Україна, разом з Росією, Білоруссю та Казахстаном, приєднувалися до СНО-1, а також договору про нерозповсюдження ядерної зброї, зобов'язавшись таким чином, знищити або передати Росії усі свої ядерні боєголовки [3].

Це змусило Росію на певний час стримати свої кримські апетити, оскільки українська дипломатія могла використати потенційний конфлікт з Москвою як привід для згортання такого важливого для американців процесу ядерного роззброєння. Окрім того, така поступливість української сторони допомагала дещо нівелювати нав'язаний російською пропагандою образ України як країни-дикуна з ядерною зброєю, непоступливої і бажаючої лише війни [15]. І якраз вчасно, оскільки наближалося чергове загострення російсько-українських відносин.

Новим предметом суперечностей між Києвом і Москвою стає Чорноморський флот, який обидві держави вважають невід'ємною частиною власних збройних сил. Апогеєм конфлікту стає літо 1993, коли росіяни спочатку домагаються від української сторони згоди на поділ флоту за формулою 50/50, а 9 липня 1993 Держдума Росії приймає постанову «Про статус міста Севастополя», проголосивши це місто частиною Росії. Таке рішення викликало шквал обурення в Україні та в світі, з його засудженням виступив тогочасний генеральний секретар ООН.

Задля вирішення проблеми, у вересні 1993 року, в Масандрівському палаці відбулася зустріч української та російської делегацій, очолюваних президентами країн - Леонідом Кравчуком та Борисом Єльциним. Використовуючи українські борги за газ в якості джерела тиску, російська сторона в результаті домоглася передачі собі усього Чорноморського флоту України у якості виплати газових боргів.

Окрім питань оплати газових рахунків та приналежності кораблів Чорноморського флоту, в Масандрівському палаці також ішли переговори і щодо ядерного роззброєння України. Тут позиція Москви також не залишала простору для діалогу - Україна мала передислокувати усі свої ядерні боєзаряди на територію Російської Федерації, яка, окрім того, отримувала усі права на високозбагачений уран, який у них містився.

Масандрівські угоди викликали хвилю обурення в українському суспільстві, яке розцінило поступки Росії як державну зраду. Кількість голосів, які закликали загальмувати процес ядерного роззброєння і залишити ракети собі як гарантію безпеки, сильно зросла. Їм вторили економісти, за підрахунками яких вартість того самого високозбагаченого урану перевищувала весь річний бюджет України майже всемеро [14].

Така реакція українського суспільства врешті змусила депутатів Верховної Ради, які вже тримали в головах дострокові парламентські вибори, призначені на березень 1994, 18 листопада 1993 року відмовити у ратифікації Лісабонського протоколу, а точніше його V статті.

Своєю постановою від 18.11.1993, Верховна Рада проголосила усію ядерну зброю на українській території державною власністю України, обіцяла не допустити її використання, відмовилась долучатися до Договору про Нерозповсюдження Ядерної Зброї та зобов'язалась скоротити свої ядерні сили на 36% носіїв та 42% боєзарядів.

Окремо, у статті 5 цієї постанови зазначалося, що українська сторона готова розглянути набуття без'ядерного статусу, але лише за умови гарантій невикористання ядерними державами проти України ядерної чи неядерної зброї, економічного тиску, а також поважати кордони України [2]. Окрім того, Київ, в рамках програми Нанна-Лугара вимагав грошову компенсацію і за ліквідацію наявних ядерних боєприпасів, так і за вже вивезену до Росії тактичну ядерну зброю.

Реакція Москви і Вашингтона була передбачуваною і вкрай негативною. Росія одразу ж заявила, що ніякої компенсації за ядерну зброю, яку вона вважала своєю, виплачувати не стане і розгорнула у зарубіжній пресі чергову хвилю антиукраїнської пропаганди, у якій Україна поставала як країна терорист, заради грошей готова шантажувати світ ядерною війною. США висловились ще різкіше. Відмова Києва від вступу до ДНЯЗ підривала програму “Партнерства заради миру” - основну зовнішньополітичну концепцію новообраного американського президента Біла Клінтона, метою якої було раз і назавжди покінчити з глобальним протистоянням світових держав.

На тлі президента Єльцина, який у січні 1993 підписав договір СНО-2, який мав ще більше скоротити ядерний арсенал Росії, але так ніколи і не вступив в силу, відмова Києва від взятих на себе у Лісабоні зобов'язань не на жарт розлютила американського президента. 12 січня 1994 року, прямуючи з візитом в Москву, Клінтон зробив зупинку в міжнародному аеропорту Бориспіль, на дозаправку, де свого американського колегу зустрів Леонід Кравчук. Між двома президентами відбулася важка розмова. Розлючений Клінтон дав чітко зрозуміти, що спроби Києва ухилитись від виконання Лісабонського протоколу сильно вдарять по американо-українським відносинам [22].

У своїх багаточисельних інтерв'ю, перший президент України не однократно заявляв, що Клінтон та Альберт Ґор, віце-президент США, прямо погрожували Україні економічними та політичними санкціями, аж до повної блокади [16].

Окрім того, наскільки Україна була готова витримати подібний удар, варто не забувати що і сам Кравчук тримав у голові майбутні дострокові президентські вибори, призначені на кінець червня 1994, і конфлікт з США остаточно поховав би його політичний рейтинг. Тому, через два дні, 14 січня, у Москві президенти США, України та Росії підписали спільну заяву про долю ядерної зброї. У цій заяві Кравчук обіцяв прискорити вивезення ядерних ракет до Росії, Москва у якості плати мала поставити паливо та тепловидільні елементи для українських АЕС, а США, разом з Росією гарантували безпеку територіальної цілісності України [9].

Хоча сама по собі подібна заява не мала юридичної сили, опозиційні політики розкритикували Кравчука за його авторитарний стиль правління і ігнорування постанов Верховної Ради, чого, в купі з важкою економічною кризою, що тривала в Україні ще з початку 90-х, вистачило щоб на дострокових виборах, з результатом 45/52% перший президент поступився кріслом своєму тезко Леоніду Кучмі.

Ще перебуваючи в опозиції, Кучма виступав за необхідність зберегти в Україні міжконтинентальні ядерні балістичні ракети [17], а через місяць після інавгурації другого президента у відставку було відправлено голову МЗС Анатолія Зленко, чий підпис стояв під Лісабонським протоколом. Та вже через чотири місяці, 2 листопада 1994 року, до Верховної Ради України другим президентом, було внесено проект закону про приєднання України до ДНЯО, який, після двох тижнів обговорення, 16 листопада, було поставлено на голосування.

Першим виступив новий голова МЗС Удовенко, який у своїй промові, повністю підтримав президентський проект, відзначаючи і нездатність України користуватися власною ядерною зброєю коди від якої були у Москві, і слабкість української економіки, яка відчайдушно потребувала західних інвестицій, і міжнародний тиск на Київ; апелював він і до міжнародного авторитету нашої країни, який зазнав би непоправних втрат, і до готовності західних держав забезпечити Україні її безпеку, а також неодноразово акцентував увагу на готовності заходу принципово збільшити кількість фінансової допомоги Україні.

Оговтавшись після стартового натиску міністра, різні депутати все більш активно стали виступати проти приєднання до ДНЯЗ. Вони зазначали, що політичні гарантії і розміри економічної допомоги не відповідають масштабам рішення, яке приймає Україна, вказували на застарілість ДНЯЗ, його невідповідність умовам сучасності, справедливо критикували тиск, котрий на Україну чинили США, Росія та країни Європи і наголошували що суб'єктна українська держава має позбутися ядерної зброї на власних умовах.

Дебати розтягнулися більше ніж на дві години, поки слово не взяв особисто присутній у сесійній залі Леонід Кучма. У своєму виступі президент, посилаючись на свій фах інжене- ра-конструктора ракетно-космічних комплексів, паровим катком пройшовся по позиціям прихильників збереження ядерного арсеналу, вчергове відзначивши, що в України немає можливості виробляти, використовувати чи навіть зберігати ядерну зброю, а навіть якщо Київ і наважиться на подібний крок, це зробить його абсолютно залежним від Москви, оскільки необхідні потужності знаходились саме на території Російської Федерації. Нарешті, другий президент прямо заявив що позиція України на переговорах надто слабка і що західні лідери, побачивши як Україна торгується, порушуючи прийняті на себе зобов'язання, просто силою дотиснуть це питання, влаштувавши Україні блокаду [5].

Таким чином Кучма фактично слово в слово повторив аргументи, якими користувався його попередник Кравчук. Промова Кучми остаточно зламала спротив прихильників збереження ядерного арсеналу і, з внесенням певних поправок, 301 голосом “За” Верховна Рада України приймає закон “про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року”.

Це рішення розв'язало Леоніду Кучмі руки, і 5 грудня 1994 року, на саміті НБСЄ (нині ОБСЄ), він, разом з Борисом Єльциним, Біллом Клінтоном та британським прем'єром Джоном Мейджором поставив підпис під сумно відомим Будапештським меморандумом, у якому країни-підписанти гарантували територіальну цілісність України, та обіцяли утримуватися від збройного чи економічного тиску на Україну [1].

Основна частина нинішньої критики процесу ядерного роззброєння України ґрунтується на тому, що в угорській столиці українська сторона продешевила, і маючи можливість вибити значно серйозніші гарантії слухняно підписала меморандум, який з точки зору міжнародного права є ні до чого не зобов'язуючим документом. Та багато фактів ясно вказують на те, що українська сторона навіть не намагалася претендувати ні на що більше ніж меморандум.

Так, виступаючи зі своєю промовою у Верховній Раді 16 листопада, Геннадій Удовенко напряму заявляв, що ядерні держави готові надати Україні гарантії у вигляді меморандуму і дуже цим пишався. А Леонід Кучма, на тому ж засіданні навіть зазначив, що механізмом виконання меморандуму стануть консультації країн-гарантів.

Абсолютно неможливо, щоб і президент, і голова МЗС не розуміли що меморандум не дає реальних гарантій, а навіть якщо і так, декілька депутатів самі акцентували свою увагу на цьому і навіть домоглися певної зміни тексту законопроекту. Так, на пропозицію депутатів Сергія Головатого і Володимира Буткевича, слово меморандум було замінене на міжнародно-правовий документ, який, на відміну від дипломатичного документу, яким є меморандум, порушити без наслідків набагато важче.

Та ця поправка була демонстративно проігнорована другим президентом, що у купі з його виступом 16 листопада дає підстави вважати, що формат українських гарантій у вигляді меморандуму було узгоджено завчасно, і жодних поступок з американської сторони не передбачалося. Чим же можна пояснити таку жорстку позицію США?

За словами Надзвичайного і Повноважного посла США в Україні у 1998-2000 роках Стівена Пайфера, американська сторона не мала наміру давати Україні той рівень гарантій, який надається країнам-членам НАТО чи Японії [23], оскільки це не знайшло би підтримки в американському суспільстві.

Розділяє його думку і сенатор США та один з авторів програми ядерного роззброєння Річард Луґар. Він вказує, що американське керівництво, розуміючи відсутність підтримки в середині політичних еліт ідеї серйозних військових гарантій Україні, хотіло звести до мінімуму будь-яку дискусію на цю тему, сформулювавши документ таким чином, щоб максимально зменшити обсяги своїх зобов'язань [11].

Висновки

Як бачимо, в умовах першої половини дев'яностих, Будапештський меморандум являв собою невідворотну закономірність. Зацікавлені виключно в процесі ядерного роззброєння, і не бажаючи втручатися у будь-які конфлікти на пострадянському просторі, що Джордж Буш-старший, що Білл Клінтон з самого початку чинили на молоду, економічно і політично слабку Україну, вимагаючи її повного ядерного роззброєння. Пропозиції не визнавати українську незалежність, поки Київ не приєднається до ДНЯЗ, неодноразові погрози санкціями, потепління американо-російських відносин на тлі наростання російсько-українського протистояння, неготовність Штатами надати Україні тверді територіальні гарантії та мовчазне визнання американцями пострадянського простору як російської сфери впливу а самої РФ як прямої наступниці СРСР дозволяє зробити висновок, що в ситуації, в якій опинилася Україна в 1994 році торг був недоречним. Обидва тодішні президенти дали зрозуміти, що Буш і Клінтон, перебуваючи під впливом російської пропаганди, швидше готові були поставити під загрозу сам український суверенітет, ніж затягувати питання ядерного роззброєння України і йти на додаткові поступки Києву.

гонка ядерний зброя політичний

Список використаних джерел

1. Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Київ 1994. Документ 998_158, чинний, поточна редакція від 05.12.1994

2. Постанова Верховної Ради України Про ратифікацію Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного у Москві 31 липня 1991 року, і Протоколу до нього, підписаного у Лісабоні від імені України 23 травня 1992 року, Київ 1993. Документ 3624-XII, поточна редакція - від 18.11.1993

3. Протокол до Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, Лісабон 1992 рік. Документ 998_070, чинний, поточна редакція - від 18.11.1993

4. Соглашение о совместных мерах в отношении ядерного оружия, Алма-Ата 1991 рік. Документ N 2093-1, не вступив в дію, редакція від 25.12.1991.

5. Стенограма пленарного засідання Верховної Ради України від 16.11.1994.

6. Александрия О.М. Проблема ядерного наследия СССР: к 20-летию подписания Лиссабонского протокола // Вестник Московского университета. - 2012. - Вип.4. - С.144-159

7. Амелін Анатолій Історія повторюється. Найгірший сценарій для Росії // Новое время. 2022.

8. Гирич Ярослав Київський казус Джорджа Буша-старшого: ганьба й користь знаменитої промови// Новинарія. 2021.

9. Головко Володимир Ядерне роззброєння України// Цей день в історії. 2018.

10. Городня Н. Політика США щодо України за президентства Дж.Г.В. Буша (1989-1993) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія Історія. - 2016. - Вип.3 (130). - С.24-29.

11. Ґонґадзе Мирослава Стало відомо, як Кравчук «торгувався» за ціну ядерного роззброєння України// Українська асоціація зовнішньої політики. 2017.

12. Зубок Владислав ДКНС 25 років тому. Руйнування радянського Левіафана // ВВС News/ Україна. 2016.

13. Исаков В.Б. Кто и как развалил СССР. Хроника крупнейшей геополитической катастрофы ХХ века / В. Исаков. - М.: Книжный мир, 2012. - 384 с.

14. Костенко Юрій 10 міфів про ядерне роззброєння України. Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту» // Радіо Свобода. 2014.

15. Костенко Юрій 10 міфів про ядерне роззброєння України. Міф 9. «Світова преса об'єктивно висвітлювала процес роззброєння України» // Радіо Свобода. 2014.

16. Кравчук Леонід Американцы не позволили Украине иметь свое ядерное оружие // EADaily. 2019.

17. Кригель Михайло Мавпа з гранатами: як Україна з «Верхньої Вольти з ракетами» перетворилася на країну без ракет // Українська правда. 2020.

18. Любовець Олена Фантомні болі Імперії. Чи могла Україна втратити Крим у 1990-х // Історична правда. 2022.

19. Максимець Світлана Опера, вареники та виступ у Раді: як Маргарет Тетчер до Києва приїздила // Вікенд. 2020.

20. Міхненко Антон Договір «без ручки» // ZN,UA. 2017.

21. Полинов М.Ф. Гонка вооружений как метод изматывания СРСР США.І945-1990 гг. // Вестник Санкт-Петербургского университета. - 2005. - Вип.3. - С.92-103

22. Шама Олег Будапештському словоблуддю -- 25 років // Новое время. 2019.

23. Шама Олег Меморандум уповільненої дії // Новое время. 2018.

24. Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз/ Кер. авт. кол. О. Дергачов. - К.: Політ. думка, 1996. - 448 с.

References

1. Memorandum pro harantii bezpeky u zviazku z pryiednanniam Ukrainy do Dohovoru pro nerozpovsiudzhennia yadernoi zbroi, Kyiv 1994. Dokument 998_158, chynnyi, potochna redaktsiia vid 05.12.1994

2. Postanova Verkhovnoi Rady Ukrainy Pro ratyfikatsiiu Dohovoru mizh Soiuzom Radianskykh Sotsialistychnykh Respublik i Spoluchenymy Shtatamy Ameryky pro skorochennia i obmezhennia stratehichnykh nastupalnykh ozbroien, pidpysanoho u Moskvi 31 lypnia 1991 roku, i Protokolu do noho, pidpysanoho u Lisaboni vid imeni Ukrainy 23 travnia 1992 roku, Kyiv 1993. Dokument 3624-XII, potochna redaktsiia - vid 18.11.1993

3. Protokol do Dohovoru mizh Soiuzom Radianskykh Sotsialistychnykh Respublik i Spoluchenymy Shtatamy Ameryky pro skorochennia y obmezhennia stratehichnykh nastupalnykh ozbroien, Lisabon 1992 rik. Dokument 998_070, chynnyi, potochna redaktsiia - vid 18.11.1993

4. Sohlashenye o sovmestnbikh merakh v otnoshenyy yadernoho oruzhyia, Alma-Ata 1991 rik. Dokument N 2093-1, ne vstupyv v diiu, redaktsiia vid 25.12.1991.

5. Stenohrama plenarnoho zasidannia Verkhovnoi Rady Ukrainy vid 16.11.1994.

6. Aleksandryia O. M. Problema yadernoho nasledyia SSSR: k 20-letyiu podpysanyiaLysabonskoho protokola// Vestnyk Moskovskoho unyversyteta. - 2012. - Vyp.4. - S.144-159

7. Amelin Anatolii Istoriia povtoriuietsia. Naihirshyi stsenarii dlia Rosii// Novoe vremia. 2022.

8. Hyrych Yaroslav Kyivskyi kazus Dzhordzha Busha-starshoho: hanba y koryst znamenytoi promovy// Novynariia. 2021.

9. Holovko Volodymyr Yaderne rozzbroiennia Ukrainy// Tsei den v istorii. 2018.

10. Horodnia N. Polityka SShA shchodo Ukrainy za prezydentstva Dzh. H. V. Busha (1989-1993) // Visnyk Kyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Seriia Istoriia. - 2016. - Vyp.3 (130). - S.24-29.

11. Gongadze Myroslava Stalo vidomo, yak Kravchuk «torhuvavsia» za tsinu yadernoho rozzbroiennia Ukrainy// Ukrainska asotsiatsiia zovnishnoi polityky. 2017.

12. Zubok Vladyslav DKNS 25 rokiv tomu. Ruinuvannia radianskoho Leviafana// VVS News/ Ukraina. 2016.

13. Ysakov V.B. Kto y kak razvalyl SSSR. Khronyka krupneishei heopolytycheskoi katastrofi XX veka/ V. Ysakov. - Moskva: Knyzhnyi myr, 2012. - 384 s.

14. Kostenko Yurii 10 mifiv pro yaderne rozzbroiennia Ukrainy. Mif 4. «V Ukraini bula ne yaderna zbroia, a lyshe kupa nebezpechnoho brukhtu» // Radio Svoboda. 2014.

15. Kostenko Yurii 10 mifiv pro yaderne rozzbroiennia Ukrainy. Mif 9. «Svitova presa obiektyvno vysvitliuvala protses rozzbroiennia Ukrainy» // Radio Svoboda. 2014.

16. Kravchuk Leonid Amerykantsbi ne pozvolyly Ukrayne ymet svoe yadernoe oruzhye// EADaily. 2019.

17. Kryhel Mykhailo Mavpa z hranatamy: yak Ukraina z «Verkhnoi Volty z raketamy» peretvorylasia na krainu bez raket// Ukrainska pravda. 2020.

18. Liubovets Olena Fantomni boli Imperii. Chy mohla Ukraina vtratyty Krym u 1990-kh// Istorychna pravda. 2022.

19. Maksymets Svitlana Opera, varenyky ta vystup u Radi: yak Marharet Tetcher do Kyieva pryizdyla// Vikend. 2020.

20. Mikhnenko Anton Dohovir «bez ruchky»// ZN,UA. 2017.

21. Polynov M.F. Honka vooruzhenyi kak metod yzmatbivanyia SRSR SShA.1945-1990 hh.// Vestnyk Sankt-Peterburhskoho unyversyteta. - 2005. - Vyp.3. S.92-103

22. Shama Oleh Budapeshtskomu slovobluddiu - 25 rokiv// Novoe vremia. 2019.

23. Shama Oleh Memorandum upovilnenoi dii// Novoe vremia. 2018.

24. Ukrainska derzhavnist u KhKh stolitti. Istoryko- politolohichnyi analiz/ Ker. avt. kol. O. Derhachov. - K.: Polit. dumka, 1996. - 448 s.

Размещено на Allbest.ru